журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року

Валентин Хоменко
доктор історичних наук, професор Київського міжнародного університету

АЛЬФА БЕЗ ОМЕГИ
До питання про українську національну ідею

Пізнайте істину, й істина возвеличить вас.
Михайло Грушевський

Сьогодні національна ідея набула широкої популярності, а водночас зазнає потужного опору з боку ворожих сил, які діють і відкрито, і замасковано. Вони під цю ідею, як міни уповільненої дії, чого тільки не підкладають: і залякування, й прогнози, й погрози, і помсту, і єхидне зубоскальство на кшталт «самостійної дірки», і звинувачення у варінні у власному соку, провінційності, меншовартості, неспроможності самим налагодити своє життя, – штовхаючи носіїв цієї ідеї до самознищення, самоперекреслення, самоприниження і т. д.
Звичайно, в атмосфері глобалізму, космополітизму, інтернаціоналізму, розгулу тероризму ця ідея, може, й не на часі? Але це – з точки зору хитрунів від політики і мерзлякуватості «квасних патріотів» (М. Гоголь), антинаціоналістів різних мастей. Але нам, українцям, які порівняно нещодавно стали на шлях відстоювання такої великої країни, як Україна, і торують шлях до повного й остаточного розв’язання цієї проблеми, час уже виробити власну ідеологію, наповнювати її відповідним змістом, де віссю має бути національна ідея з опорою на патріотизм і загальнолюдські цінності та пріоритети. Національні – у розумінні ті, які згуртовують нас в єдиний український народ, що не несе іншим народам зла, а лише добро, на відміну від носіїв «інтернаціональної» ідеї, котрі нізащо в світі не хочуть випускати зі своїх «старшо­братських» обіймів колись поневолених ними народів і дати їм свободу жити, а не тільки співати, «як ми не вмерли» (Ліна Костенко).
Це один ракурс. А другий, можуть закинути нам, українська національна ідея – то лише фантазія, марево, пам’ять. А де ж справи? Програма її реалізації? Адже без цього може статися, найблагородніша ідея, як мета, як ціль, стоятиме на місці, мов корабель, у якого гребний гвинт так високо піднятий угору, що не торкається води, і навколо розноситься лише непотрібний шум. І чи була вона – справжня, народна і на нашій землі? Була і є. Непересічний і неупереджений читач, щоб далеко не ходити, жартома скаже: вона з’явилася звідти, звідки пішла наша земля і хто першим почав на ній княжити (підкреслення моє. – В. Х.). А може, треба було б справедливості ради сказати – хто першим почав на ній орати? Бо одна справа їхати верхи на коні з витягнутою рукою вперед для хапання, загарбання всього, що під руку попадеться або погано лежить, інша – плуга поперед себе перти і добувати в поті чола свого отой хліб насущний. Бо на споживацьких мисливських харчах, «соколомъ подъ мьглами избивая гуси и лебеди, завтраку и обеду и ужинъ» («Слово о полку Ігореве»), як колись бувало, довго не похазяйнуєш, якщо не будеш на своєму ґрунті під дощем, сонцем і вітром виробляти власний продукт.
Отже, хто грабував, заважав, не давав нам свого діла робити, сунув з усіх кінців на нашу землю, а хто по-справжньому її обороняв?
Відомо, що дух агресивності пришельців норманів-рюриковичів був невгамовний, і була 300-літня оборона від диких і напівдиких кочових племен зі сходу, які вдиралися на Русь за поживою. Та ще не відступила, не розтанула, не розсіялась ця небезпека, як з’явилася нова агресивність з північного сходу – угрофінсько-суздальська на чолі з нащадками ослов’яненої варязької династії в особі Юрія Долгорукого, його сина Андрія Боголюбського та їхніх нащадків, що облаштувалися в ростово-суздальському, а пізніше в московському князівствах і корчили з себе великих володарів.
Ми часто ловимо себе на тому, що буваємо не в злагоді з історією. Але – з якою? Якщо з історією як процесом суспільного розвитку, то її, як і матір, як і Вітчизну, за словами В. Симоненка, не вибирають. Яка вже дісталася, така вона й наша, нам дорога, свята чи варта прокляття і забуття. З історією як пізнанням цього процесу? Так, напевно. І це тому, що вона є скоріше історіополітикою або абстрактною історіософією, а не життєствердною, реальною, непідкупною, мудрою оповіддю про минуле, народною історією, від серця до серця.
Але й історіополітика, й історіософія нас передусім цікавлять саме як народна, національна історія, яка правдиво, з гордістю за свій народ дає відчути смак минувшини: свободолюбства, боротьби добра проти зла. Але ця тенденція, певно, з’явиться в нас тоді, коли ми самі організуємося, станемо самими собою, зробимося українцями, а не тубільними агентами зовнішніх, чужинецьких, часто-густо геть ворожих сил. А тим часом маємо те, що маємо, як наголошує один з диригентів пропагандистського минулого і сьогодення. Маємо натяки, сурогати, недомовки, білі плями й чорні дірки, закостенілий консерватизм – і все це змушують невибагливого читача проковтнути, не поливши навіть відповідним соусом.
Та в драматичній історії нашої країни є короткий, але симптоматичний період, про який можна сказати: тоді вперше усвідомлено і рішуче була поставлена українська національно-патріотична ідея за відстоювання суверенної, незалежної від ростово-суздальского, а потім і московського цілком інородного князівства української держави – Русі. А водночас і незалежної від Візантії церковної митрополії, тобто розвитку української духовності.
І нехай ця боротьба тоді не завершилася остаточною перемогою, але її можна вважати початком найтривалішого (більш як 850 років з перервами) священного домагання визволення з-під іноземного поневолення, руйнації і спустошення. В уяві істориків на першість у національній ідеї проявляться інші претенденти з династії рюриковичів, що правили в Києві, згодом по усіх руських князівствах: Олег, Ігор, Ольга, до Мономаховичів, Ольговичів, Романовичів аж до останнього, Федора Івановича (вмер 1598 р.).
Якщо брати до уваги, що рід Рюриковичів, утверджуючи своє панування на руській землі, швидко тут обрусів, то всякий їх воєнно-політичний, церковно-духовний, економічний, культурницький крок теж ніби напрошується під українську національну ідею.
Але ж слід задуматися: в ім’я чого робилися ці кроки і жести можновладцями? В ім’я україн­ської країни та її народу? Якщо так, то скільки тут потрібно натяжок, обмовок для сього твердження! Зокрема, Олег (Ґелґі) воював з Візантією і уклав з нею вигідний для княжої дружини договір. Ігор (Інґвар), що започаткував правління династії рюриковичів у Київській Русі, підкорив древлян, уличів та інші племена, очолював походи на Кавказ, Константинополь, своєю політикою довів древлян до повстання і був убитий.
Ольга (Ґелґа) жорстоко придушила повстання древлян, організувала опорні пункти центральної влади на місцях (погости), прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією.
Святослав Ігоревич розгромив Волзьку Болгарію, Хозарський каганат, підкорив в’ятичів, ясів (осетинів), касогів (черкесів), напав на дунайську Болгарію.
Володимир Великий завершив об’єднання східнослов’янських племен в єдиній державі, відкинув місцеву віру – язичництво, яку сам по-своєму любив, і прийняв християнство з Візантії.
Володимир Всеволодович (Мономах, як зять візантійського імператора Мономаха) організував спільні походи князів проти половців, автор Повчання своїм дітям.
Та інші... Може, саме вони й були провідниками української національної ідеї? Може. Може... Тільки на що це буде схоже? Ми часто-густо співаємо те, що знаємо; інші ж знають, що вони співають.
У нашій вітчизняній історії українці століттями не знали власної державності, хоча це була споконвіку велика країна площею понад 600 тис. кв. км і мала свою столицю – Київ з володарями-престолонаступниками з династії рюриковичів, який не був винятком у збиранні земель навколо себе, і не лише заселених автохтонами – східними слов’янами, предками українства, а й іншими чужорідними племенами.
Та хоча Україна-Русь і оборонялася, як могла, але коли збагнути віхи трагічного й драматичного її життя, то волосся на голові може стати дибом. Бо й справді:
– 300 літ відбивання шаленого наступу племен кочового степового сходу: хозар, половців, печенігів та інших;
– 330 літ татаро-монгольських нашесть, розорень і грабежів, поклонів сюзеренству Великої Литви;
– 300 літ татаро-кримських спустошливих набігів, грабежів, полону сотень тисяч невільницьких душ і яничарства;
– 225 літ польського гноблення;
– 110 літ розвитку, піднесення і похорону Польщею та Росією козацьких вольностей, Хмельниччини, автономії України;
– 250 літ стогону під владою Російської імперії;
– 75 літ буйства більшовицько-радянського тоталітаризму з нашестям фашизму, чорнобильською катастрофою;
– і нарешті в умовах незалежності 12 літ «реформ», які за всіма параметрами відкинули Україну на узбіччя світового співжиття і прогресу.
Ось вона вся, сумна і непривітна наша історія, про яку В. Винниченко 25 травня 1918 року у своєму політичному заповіті («Щоденнику») сказав так:
«Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорядних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи правильніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме тепер?».
Отже, беремо ХІІ століття. В історичній науці воно інакше не характеризується, як оскажені­лою міжусобною феодальною гризнею, посиленням міжкнязівських чвар, а отже, і ослабленням Києва і всієї України-Русі. А чи були кращими, з огляду на «княжеские усобицы», попередні Х–ХІ століття? Може не було всього цього між Володимиром і Ярополком Святославовичами в 977 – 980 рр., чи між Ярославом Володимировичем і братами (Святополком, Мстиславом і Брачиславом Полоцьким) у 1016 – 1026 рр.? Певно, справа в тому, що тільки ці князі гарно засвоїли благословіння господнє на своє право бути помазаниками божими за будь-яких обставин і при будь-яких своїх якостях, як засвідчує апостол Павло, і його підтримує І. Златоуст: «Кто противится власти, противится закону Божьему, – князь потому носит меч, что он Божий слуга». Отакої.
Цю істину підхопили і понесли історики, зокрема С. Соловйов. Отож не випадково на брамі Володимирського собору в Києві на барельєфному портреті великого князя Володимира зображено в ассірійському військовому плащі, з-під якого чітко виділяється обоюдогострий руський меч. Знай наших. Але ж він «охрестив» Русь, і цим усе сказано. Став великим, першоапостольним, святим і т. д. Нехай буде так. Він теж дитя свого часу і далеко штовхнув Русь уперед в культурному і державному відношенні. То чому ж так непоштиво історики ставляться до ХІІ століття, зокрема до Ізяслава Мстиславовича? А жаль. Ніби він не відіграв ніякої ролі в історичному процесі?
Якщо виходити з міжусобиць, то ворожнеча між ним і Ольговичами, а особливо між дядьком Юрієм Суздальським (Долгоруким) у середині ХІІ століття була справді жорстокою. Та чи вона була єдиною причиною послаблення Русі? Першопричина в іншому: в економічному занепаді і провалі, що виникли внаслідок перенесення торгово-економічного шляху «з варяг у греки» на Захід, тобто Рейн – Геную – Венецію – Середземне море – Близький Схід. Падіння великого торгового центру – Константинополя під час IV хрестового походу 1202-04 рр. на Візантійську імперію й утворення Латинської імперії катастрофічно позначилося на життєвих ресурсах Київської Русі. Дармовий митний дохід відхлинув і потік туди, куди йому в новій ситуації належало потекти. І колись баришпольний Київ (суть цієї ознаки торгового міста пізніше закріпилася лише за містечком під Києвом Баришполем (тепер штучний нововитвір Бориспіль, невідомо, на честь якого Бориса з його полем), а тепер злиденний, уже не міг тримати сильну дружину, щоб приборкувати будь-якого окраїнного зазіхача на його стіл. Бо він опинився на самому краю європейської галактики і став таким же провінційним містом, порівняно з містами Західної Європи, як і інші руські міста.
Київ після Володимира Мономаха вже не міг успішно і безкарно вести і «разбойничей торговли» (В.Ключевський), на якій базувалося благополуччя руського міста Х – ХІ ст., тобто торгувати «полоном», захопленим у сусідніх областях, а свої землі були ненаситними дружинами до того пограбовані, що в них не залишалось, як наслідок активного полюддя – прообразу майбутньої більшовицької продрозверстки, – «ни челядина, ни скотицы». Останнім «диким» плем’ям, яке не вдалося втягнути в обіг хижацької феодальної експлуатації ні Володимиру Великому, ні його сину Ярославу, були в’ятичі на північному сході. Та Володимир Мономах покінчив і з ними. До речі, йому приписують, як хороброму і удачливому генералові, 83 великих і малих походи, не рахуючи дрібних. А ці ж походи не супроводжувалися роздаванням квітів і поцілунків підкореним племенам, а кров’ю, насильством, полоном і збиранням данини. Бо хто збирав данину, того була і земля без усякого адміністративно-державного поділу і кордону. І це не просто філософська антиномія, а сувора реальність, яку мовляв, слід поважати.
Ці походи історики виправдовували тим, що організаційно-управлінська система стародав­нього руського князя була надто слабка і дика, щоб підтримувати хоч якийсь упорядкований податковий стан на такій величезній території. До того ж і волзькі болгари, і ляхи самі були досить організовані, щоб дати відсіч і при нагоді відплатити тією ж монетою (М.Покровський).
Таким чином, образ Київської Русі нагадує нам образ імператорського Риму (правда, з тисячолітнім запізненням). Бо і там, і тут верхи жили переважно на готовому. А коли готове було з’їдене, історична доля змушувала їх шукати власних ресурсів, нової культури виробництва і розподілу, що було зроблено значно пізніше.
Отже, в добу формування київсько-руської державності, виявляється, крім переможних походів руських князів на своїх сусідів в усі боки: на захід, північ, схід і південь аж до Тмутаракані – та успішного відбиття нападів хозар, половців, печенігів… та пишномовних описувань цих походів придворними письменниками, майже нічого не знайдеш. Це особливо помітно щодо північно-східних племен, очолених нащадками київських князів, які одержавнились, прижились як удільні князі. На цей бік щодо критичних зауважень століттями було накладено табу, як на святу Палестину і її місіонерів християнства.
А тим часом відчайдушна боротьба йшла за Україну. Але ця боротьба була зовсім іншого характеру: не за свій уділ, не за полон і не за возсідання на київському престолі та за загарбання України-Русі, не несучи ніякої відповідальності за її цілість, а за право її бути самій собою як  незалежна нація-держава. Це вже випукло проявлялась усвідомлена високопатріотична ідея, якою раніше і не пахло, якщо не мати на увазі егоїстичні войовничо-загарбницькі акти купців та лихварів, які штовхали на цей повсякчасний розбій князя і його дружину.
Щодо персоналістики в історії. Як відомо, після смерті Володимира Мономаха (1125 р.) на київський престол заступив його старший син, як велів звичай, зафіксований князівськими з’їздами, високоавторитетний князь Мстислав І. Він ще більш-менш твердо тримав у покорі інших князів і був «в отця место» на три чверті території України-Русі. Сини і дочки Мстислава завдяки авторитетності держави, її князів і великосвітських традицій мали широкі шлюбні зв’язки з європейськими монархами. Так, Ізяслав ІІ Мстиславович був одружений з польською принцесою.
Мстислав жив із титулом великого князя цілком заслужено, бо користувався пошаною серед сучасників, і не тільки за успішну боротьбу з половцями. Після його смерті (1132 р.) церква не забарилася визнати його теж святим. По смерті цього князя, можна сказати, закінчився черговий етап української історії, коли традиція об’єднувала українські землі довкола найбільшого культурного і економічного центру – Києва і ще боролася з норовом відокремлення їх. І цю ідею єдності підтримував ряд інших князів, зокрема з роду Всеволода ІІ Ольговича із Чернігова.
Проте великою невдачею Мстислава було те, що він поступився Києвом нікчемному брату Ярополку, зобов’язавши його по смерті передати столицю старшому племінникові В’ячеславу, ще більшому нездарі. А чим же уславився Ярополк? Хіба що створенням конфліктної ситуації і міжусобиці дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами? Перед у цій боротьбі навдивовижу вів Юрій Володимирович Долгорукий, князь ростово-суздальський, котрий не мав тогочасного права на київський престол як наймолодший сьомий син Мономаха за життя старших братів та їх синів. У 1125 р. переніс столицю з Ростова в Суздаль. Але й цим не вгомонився, а став претендувати на Переяслав і Київ (за що й одержав прозвисько Долгорукий). При ньому під 1147 р. у літописі згадана Москва, яку він не засновував, а лише дещо укріпляв.
Хто найвагоміше претендував на київський престол – то це старший син Мстислава Ізяслав ІІ, а за ним князь Полоцький і Турівський. У вогнище міжусобної боротьби свої сумнівні претензії підкинули і Ольговичі з Чернігова. Ця шаленість уже за формальний престиж Києва призвела лише до земельних втрат Мономаховичів (Полоцьке князівство, Мінська волость, і найбільший з них – Новгород, що під кінець запросив на роль воєначальника сина Юрія Долгорукого Ростислава). Незабаром Новгородське князівство перетворюється на незалежну державу-республіку (1136 р.). Демократична традиція віч внаслідок кривавого погрому Іваном ІІІ припиняється, і Новгород було приєднано до Великого князівства Московського (1478 р.) .
Київський князь Ярополк зійшов зі сцени безславно (1139 р.) Його ставленик В’ячеслав взагалі пробув на престолі 11 днів, полохливо поступившись місцем Всеволоду ІІ, який не мав жодних прав на Київ і здатний був лише на складні інтриги, нацьковування одних князів на інших. Авторитет Києва ще більше падав. Лише Чернігів, Смоленськ та Волинь так-сяк підтримували його главенство. А Рязанська, Суздальська, Полоцькі землі, Галичина геть одсахнулися.
Крім того, Всеволод ІІ у 1142 році устряв у непотрібну йому боротьбу Володислава ІІ Польського з його меншими братами Болеславом Кучерявим та Мєшком Старим, оскільки королівський син Болеслав був одружений з донькою Всеволода Звеніславою. За рік до смерті Всеволод закликав до Києва найвизначніших князів і вблагав їх присягти його братові Ігореві, котрого він хотів залишити після себе за великого князя. Ігор зайняв місце брата, але відразу після смерті Всеволода кияни, які не любили Ольговичів, знехтували присягою і, ображені тим, що престол передається Ігореві як спадщина, покликали до себе законного престолонаступника і авторитетного Ізяслава ІІ Мстиславовича Переяславського, який до цього був князем на Волині.
Князь пішов на Київ, заручившись підтримкою хоробрих і мужніх чорних клобуків (жили вони понад Россю і звалися так за те, що ходили в дорогих смушевих чорних шапках). Під Києвом він розбив Ігореву дружину, самого Ігоря посадив у Переяславський монастир, а сам зайняв великокняжий стіл. Київська міщанська маса зі своїм віче (прообразом козаччини) зустріла Ізяслава радо. До речі, вона була повною господинею на політичній сцені, що найяскравіше підтверджують події 1146-47 рр., які подають яскраву картину «народоправства», що повнішої немає і в джерелах новгородської історії.
І ось ми підступаємо до найголовнішого у цій оптимістичній драмі нашої історії, коли Києву і майже всій Україні шабельним блиском усміхнулась доля боротьби із егоїстичними і недалекими удільними князями, а найважливіше – із зовнішніми чужоземними володарями за українську державність, її незалежність.
Правда, термін «Україна» нібито почали вживати у ХІІ ст., яким позначали крайні південно-східні землі давньої Русі, що засвідчує літопис під 1187 роком. То це ж ми орієнтуємося уцілілим літописом, а інших раніших письмен не збереглося, хоча б з бібліотеки Ярослава Мудрого, і не знаємо усних переказів, пісень того часу, які, коли відкинути документальний педантизм, теж проливають світло, виказують українську тогочасну ментальність і термінологію.
Та й той же літопис, розповідаючи про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича, називаючи край словом «Україна», переносить нас на серединну Україну-Русь. Літописець, вказуючи на воєнні доблесті князя, додає, що «о нем вся Украйна постона». А недалеко пізніше, під 1213 рік, «Україною» вже названо південно-західні землі, що межували з Польщею. Не міг так швидко і далеко перелітати термін «Україна» зі сходу на захід і в центр, якби він походив із окраїни, а не означав просто край, скажемо сьогодні, певний великий регіон, і не об’єднував у собі українську Русь із Поліссям включно, на базі єдино-етнічної території країни.
І коли читаєш тексти історії цього періоду, то у вічі впадає, що війна мала тільки міжусобний характер за київський стіл, який уже не давав ні політичних, ні економічних вигод, крім амбіцій. Насправді ж вона мала інший характер – за незалежість і цілісність української держави, якій смертельно загрожувала експансивна політика Юрія Долгорукого (Суздальського). Амбіції, спокуса, лукавство не давали цьому князеві спокою. Отже, слід було чекати і шукати лише зачіпки, і вона не забарилася з’явитися у намаганні нібито визволити Ігоря, який перебував у Федорівському монастирі, прийнявши схиму.
Юрій Долгорукий (хоча і прозваний так за загарбання чужих земель, але ганебну справу завжди норовив робити чужими руками), організував проти Ізяслава цілий атентат і разом з половцями пішов на Київ. Перед тим він чи не першим у Європі небезуспішно використав шпигунство, штовхнувши на це свого сина Ростислава; під виглядом ворожнечі через уділ Ростислав перебіг до Ізяслава для війни нібито з батьком.
Ізяслав, вдаючи щирість співчуття двоюрідному братові, в його присутності в містечку Острозі зібрав своїх союзників Ольговичів та Давидовичів і висловив рішення зустріти Юрія Суздальського боєм. З цією метою він пішов на південь, однак не взявши з собою Ростислава для війни з батьком. Цим несподіваним рішенням скористався Ростислав і, лишившись у Києві, став підбурювати киян та берендеїв проти Ізяслава і вербувати прихильників батька. Київський князь Ізяслав довідався про це, але, бувши добродушним та маючи м’який характер, не стратив шпигуна, як велів закон, а просто вигнав геть.
Ростислав, прибувши до батька, розповів йому всю ситуацію, а головне – скільки він навербував прихильників Долгорукого. Останній, під виглядом навести порядок і справедливість, цього разу щодо невинності сина, влітку 1149 року на чолі суздальців, рязанців, в’ятичів посунув агресією на Київ у союзі зі Святославом Ольговичем та повсякчас готовими для цього половцями.
23 серпня Ізяслав зазнав невдачі у битві з Долгоруким, який, однак, увійшов у Київ лише через рік, і то ненадовго… Кияни, спізнавши Юрієву вдачу, виявили йому повне недовір’я і запросили до себе знову Ізяслава Мстиславовича, який, зібравши сили, вигнав непрошеного гостя з Києва. Агресивний суздальський князь ні за яких обставин не збирався розпрощатися з думкою захопити Київ, а за ним і всю Київську Русь і приєднати до Суздальського князівства.
Розгорнулась тривала війна. Був момент, коли Юрій Долгорукий вдавався до хитрощів і йшов на торги з Ізяславом. Іпатієвський літопис під 1149 роком передає умови перемир’я між дядьком і племінником. Тобто «Изяслав уступил Юрію Киевъ, а Юрий возвратил Изяславу все дани Новгородскія». Хоча, як велося тоді, князь міг збирати данину лише в селян, бо городяни не платили, і він у них був найманим сторожем, очолював походи дружини, ополчення і господарем, вотчинником у селі. Цю політичну антиномію і доводилося вирішувати Київській Русі протягом кількох століть.
Не одержавши згоди на торг, Юрій Долгорукий у 1151 році знову пішов на Київ. Ізяслав, як засвідчує літопис, зустрів його поблизу Фастовця і найбільшої могили на Київщині Переп’яті, в якій 1845 р. професор Київського університету Іванишин у камінно-дерев’яному склепі знайшов  цінні історичні релікти.
Стародавній літопис розповідає, що поблизу цієї могили Ізяслав Мстиславович мав дати бій ворожим військам, та не вийшло. «И спостиже Изяслав Мстиславович (Юрія Володимировича Долгорукого) у Перепетовых. Хотя битись с ним не мог… Устрои же Богъ мглу, якоже не видити ни каможе, только до конца копія видети» (за Похилевичем).
Битва тут справді не відбулася, вона сталася на урочищі Ротку в Білій Церкві. Там Ізяслав зі своїм військом геть розгромив суздальців та їх спільників – Ольговичів разом із половцями. Як зазначає літописець, багато хоробрих полягло в битві, багато загинуло в болоті, а багато взято в полон. Долгорукий змушений був разом із половцями тікати за Дніпро в Переяслав.
Та цим небезпека не була відвернута. Тим часом, у роді Мономаховичів ще живий був найстаріший князь В’ячеслав Володимирович, тож Ізяслав і упрохав його хоча б формально сісти на престол і не давати іншим князям приводу змагатися за великий княжий стіл, не дбаючи про єдність і незалежність України, а його самого і рідного брата Ростислава усиновити. Цим було забезпечено не тільки володіння престолом у Києві, а й збереження незалежності Русі.
Талановитий і популярний володар Ізяслав ІІ Мстиславович всю енергію зосередив на утримання Києва і боротьбу (ведену із змінним щастям) за незалежну від Суздальщини Україну. У цій війні він опирався на Волинь, Турово-Пінщину, Київщину, Переяславщину та Смоленськ, організуючи таким чином понадудільну систему державності на Русі, що базувалася на Дніпрі і Правобережжі.
Це був гарячий прихильник усамостійнення України та її церкви від візантійського патріаршества. А сталося це так: коли митрополит-грек 1145 року виїхав у Царгород і нібито не вернувся, Ізяслав ІІ запропонував (за підказкою чернігівського єпископа Онуфрія) на соборі єпископів посвятити у митрополити Клима (Климента) Смолятича, монаха Зарубського монастиря (в Києвщині, пізніше розгромленого татарами), який мав славу як «книжник и философ, так якоже в руськой земли не бяшет». Це було здійснено шістьма єпископами землі Ізяслава 27 липня 1147 року. Проти виступали лише смоленський Мануїл (грек) і Ніфонт новгородський (хоча теж був русич, печерський монах).
Клим Смолятич весь час підтримував найтісніші зносини з Ізяславом, ділився з ним своїми думками з приводу полеміки з Фомою, способу життя багатих і бідних і пробув митрополитом до 1164 року. На жаль, історики цьому факту не надають значення і сприймають його як випадковий епізод. Навіть М. Грушевський з цим нібито згоджується, пишучи, що «в сих часах на Русі у загалу не було ще змагань до якоїсь більшої самостійності в церковних справах». У церковних – може, й так, а в державних це було дуже важливо з огляду на подальшу боротьбу українського народу за свою державну самостійність у нерозривній єдності з православною церквою, що теж тяжіла до автокефалії.
До того ж, Клим Смолятич був знайомий із творами Аристотеля і Платона, добре знався на Біблії, вказуючи на призначення вищого християнського подвижництва і книг про подвижництво, наближався до аскетичного ідеалу, ігнорував багатство і славу і разом з тим сторонився тодішньої світської думки, захоплювався літературою, яка була прикладом у творчому напрямку співвітчизників Кирила Турієвського і митрополита Никифора. Вважають, що Климу у стародавній руській літературі належало не лише послання Фомі пресвітеру, а й інші «Слова», наприклад, «О любви», «Слово в субботу сыропустную» та ін.
Багато чого повчального запозичив у митрополита Клима Смолятича один із найславетніших руських письменників єпископ Турівського князівства Кирило (1130 – 1182), що активно діяв у другій половині ХІІ ст. Нема сумніву, що Клим Смолятич був предтечею своїми ідеалами і для Івана Вишенського. Як бачимо, великий київський князь Ізяслав ІІ Мстиславович знайшов собі достойного сподвижника-ідеолога, посприявши обранню його на митрополичий стіл всупереч бажанню візантійського патріаршества.
Та трапилась біда, яка різко змінила ситуацію. У 1154 році Ізяслав, через кілька місяців після одруження з дочкою грузинського князя, на 58-му році життя несподівано помер. Кияни за ним дуже сумували, бо любили; жалкували і чорні клобуки, котрі в усіх походах князя були його вірними спільниками. Отже, треба знати, що київський великий князь Ізяслав ІІ Мстиславович належить до когорти справді видатних особистостей, таких, як Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Мстислав Великий, Святослав ІІІ, які, хоч і тимчасово, підносили престиж великої держави, яка простяглася навкруг від Києва до Сяну, Фінської затоки, Ками, Волги, Кавказу, Чорного моря і якою за умов тогочасних засобів сполучення важко було управляти, що було однією з причин її нетривкості, занепаду і того, що вона стала здобиччю агресивних сусідів.
Зі смертю Ізяслава Києву стало ще гірше, оскільки в ньому не лишилося «никакого князя». А він потрібен був для воєнних справ, а не такий, що «ехалъ съполку упереди всех», як це трапилось у 1136 році із Всеволодом Мстиславовичем. По тому В’ячеслав покликав до Києва Ростислава Мстиславовича, та його витіснив Ізяслав Давидович із Чернігова. Скориставшись безсиллям Ізяслава, Юрій Долгорукий у 1155 році все ж захопив Київ, бо на той час В’ячеслав помер. Але й завойовник недовго прожив, у 1157 році після бенкету у боярина Петрили занедужав і помер теж, полишивши по собі у киян славу агресора, користолюбця, егоїста, геть позбавленого благородства і, як для воїна, сміливості та далекоглядності, тобто мав риси, цілком протилежні тим, якими його малюють апологети московської імперії.
Проте саме першому Долгорукому сумна історія зобов’язана усвідомленою боротьбою за створення української державності, як і розхитуванням Київської Русі. Спільноти тут ніякої не могло бути. Бо майже все військо суздальського князя разом з боярами становило цілком чужинецьке зборисько угро-фінських та інших племен, що займали величезну територію від Чудського озера до Оки і Уралу з населенням, яке різко відрізнялося від слов’янського, яке туди проникало шляхом воєнно-церковної колонізації, і культурою, і рисами обличчя, і характером, рабською слухняністю перед владою, що дуже влаштовувало суздальських князів.
Боротьба Юрія Суздальського з Ізяславом ІІ Мстиславовичем нібито за престижний Київ була насправді «первым зачатком стремления подчинить руськия земли первенству восточно-русской земли» (М. Костомаров), тобто суздальсько-ростовській, цілком чужинецькій за мовою і звичаями. Але йому це не вдалося. По його насильницькій смерті відразу спалахнуло повстання, і всі суздальські бояри, на яких покійний завойовник спирався, були перебиті. Його син Андрій Боголюбський уже не думав переселятися в Київ, але, залишаючись у Суздальській землі, виношував плани колонізувати Київ та інші міста України-Русі.
Скориставшись нетривкістю княжої влади Мстиславовичів, Андрій Боголюбський зібрав великі сили і 8 березня 1169 року підступив до Києва. Мстислав Ізяславович не встиг приготуватись до оборони, а поміч з Волині ще не надійшла, і він мусив залишити Київ.
Як засвідчує літописець, мов дика орда, лютували суздальці у мирному Києві. Два дні вони грабували і палили будинки, мордували городян, жінок та дівчат забирали собі, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони, палили церкви. Настали у Києві туга, смуток і сльози. Після цього лиха Київська Русь не могла поправитись і зазнала поразки від нападу татаро-монголів на чолі з ханом Батиєм.
Андрій Боголюбський (1166 – 1175) намагався правити Україною-Руссю з міста Володимира на Клязьмі. Але з цього нічого не виходило. Тоді він у 1173 р. знову пішов на Україну, та був розбитий. Незабаром і сам головою наклав – року 1175 був убитий власними слугами і голим викинутий з хоромів у бур’ян, а потім перенесений в церкву і похований. Його брат Всеволод уже не наважився на відкриту боротьбу з Києвом, але розсварював українських князів інтригами.
Володимиро-Суздальське князівство, приєднуючи навколишні землі і знаходячись на перехресті нових торгових шляхів з Новгорода на Казань, з Ярославля на Волгу і Дон, створило міцний самодержавний осередок на чолі з нащадками Юрія Долгорукого. Так на півночі від України створилася ворожа до неї міцна держава, і замість одного споконвічного ворога кочових степових племен зі сходу, особливо половців, постало два, які не давали спокою Україні.
Тож не дивно, що геніальний київський автор «Слова о полку Ігоревім» буквально через 15 років після останнього походу Боголюбського на Київ дорікав руським князям за незгоду, роз­брат, ворожнечу не перед монголо-татарською небезпекою ХІІІ ст., про яку ще й здогаду не було попри твердження академіка Д. Лихачова та інших дослідників стародавньої Русі, а перед північним Московсько-Суздальським князівством, котре започаткувало російську імперію, якій Україна майже 350 років як своїй дочці, загребущій, агресивній, з домішкою азіатчини була донором, «живила її своєю кров’ю, віддавала їй свої таланти» (О.Гончар). Та й у радянські часи якоюсь метаморфозою Росія з дочки стала старшим братом в СССР.
«Слово о полку Ігоревім» як літературний твір чи не найкраще не лише в українській, а й світовій культурі виражає національну ідею всього середньовіччя з усіма його драмами та оптимізмом.
Сьогодні національна українська ідея постає скоріше у вимірі економічних, інтелектуально-духовних детермінантів у напрямі репрезентації багатої культури, успіхів у народному господарстві, будівництві нової держави, примноженні благ громадянства як першооснови консолідації нації, її ідеології і духу.
Учені-історики, публіцисти, письменники, представники ораторського красномовства виважують сутність цього поняття, наповнюють новим змістом, який висуває наша доба. Адже національна ідея – надзвичайно актуальний і серйозний феномен на переломному, критичному етапі історії людства і зокрема України. Національна ідея все більш усвідомлюється як визначення мети існування національної спільноти, з’ясування її історичного призначення, вироблення ціннісних спрямувань (з урахуванням як загальнолюдських принципів і уявлень, так і специфічних, властивих певному соціуму), а також усталених ціленаправлень, прагнення визначити своє місце з-поміж інших народів.
Дбати про реалізацію національної ідеї – це розвивати інтелектуальний потенціал і науково-технічні новації в сучасних умовах розвитку цивілізації, суспільно-економічне зростання держави і виживання всього людства.
Незалежна, правова, демократична, цивілізована, заможна держава – споконвічний біль і надія українського народу, його соборність і процвітання, це наше майбутнє.

До змісту журналу Вітчизна №7-8 2008 року