журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року

РАДІЙ РАДУТНИЙ
СУСІДИ

РОМАН

* Закінчення. Поч. див. у «Вітчизні» № 5-6 за 2008 р.

Чи знаєте ви, що таке електромагнітний імпульс? О, ви не знаєте, що таке електромагнітний імпульс!
Якщо торохнути ЯВ на землі – нічого не буде. Ну, майже нічого. Під землею тим більше. А от якщо підняти кілометрів на двадцять-сорок...
Утворене під час вибуху гамма-випромінювання, стикаючись із молекулами атмосферних газів, народжує електрони. Ті, в свою чергу, захоплюються магнітним полем Землі й крутяться вздовж силових ліній. Магнітне поле при цьому відіграє роль фазованої решітки, й потужність імпульсу різко збільшується – цікаво, що найбільше у напрямках «північ-південь».
А що таке потужний магнітний імпульс плюс провідник? Це струм.
У лініях електропостачання він може сягнути дванадцяти тисяч ампер.
Що це означає? Що в радіусі сотень кілометрів усе електроживлення здохне. Заводи, машини, потяги й літаки – то само собою. Але буде ще й гірше.
Вимкнеться світло. Повністю. Як, наприклад, в Якутії у дві тисячі другому. В грудні. О цій порі там мороз градусів мінус 30-40. На вулицях туман, густий, як пара в сауні. Дере горло не згірше від наждачки. Вдень небо на дві-три години світлішає, а потім знову пітьма.
Якутська ГРЕС постачає енергію на теплоцентраль, а та живить теплом будинки.
Коли згасло світло – всі чекали, коли ж його нарешті знову ввімкнуть. Коли батареї стали холодні – заметушилися. Телефонний зв’язок також зник, й мобіли, звичайно, теж. І телевізори, звісно.
Уявляєте? Й чутки, чутки покотилися: і в тому районі світла нема... і в тому... що ж воно сталося? Може, звісно, аварія, а може, й ні.
На вулицях – вир, світлофори не працюють, вуличне освітлення теж, на кожному перехресті – аварії. У цей час повертаються зі школи діти з першої зміни і йдуть діти на зміну другу. Уявіть собі думки батьків, що не знають, де їхні діти. Одразу чомусь згадуються випадки, коли хлопчик заблудився в тумані й замерз.
Коли світло нарешті дали, багато будинків порозморожувались. Що таке розморожений дім? Це коли вода замерзає в трубах й житло стає непридатним до подальшого мешкання до теплих часів, а також до повної заміни комунікацій.
Загинуть майже всі супутники. З тих, що виживуть, ті, що мають на борту радари, – осліпнуть. Із тих, що стежать за стартами ворожих ракет в оптичному діапазоні, виживуть лише ті, фотоелементи яких базуються на кадмій-ртуть-телуріді. Наскільки мені відомо, їх поки що лише три. Можливо, залишаться працювати пасивні інфрачервоні детектори з великим дзеркалом. Наскільки мені відомо, таких іще нема. Тобто країна опиниться без очей.

Так що не буде приймачів. І головки, якщо вони на цьому принципі побудовані, не маневруватимуть. Або маневруватимуть, але тоді вже не влучать.
І все одно – краще б мирно скінчилось. Пропагандою там усякою... даванням у борг... дефолтами. Створенням Уральскої республіки, Сибірської монархії та Далеко¬східної народної джамахірії.
Хай навіть повільніше. Але мирно.
Хоча ні, повільніше теж погано. Для нас. Бо лев, хоч і напівдохлий, але ще огризається, й усяку малечу, що тільки-но народилася, пробує задавити. Левенят, вовченят, слоненят... шакаляточок маленьких. Аякже, є й такі. Не скажу, хто, але є.
Точнісінько, як сусідський Мох – моє котеня.
Котеня моя кохана дружини привезла аж із Харкова. Рідкісної для наших країв сірої димчастої масті. Лагідне – хоч ти його на плече садови.
Так і робив. І до магазину із ним ходив, й просто лісом двічі гуляв, як траплялась годинка вільного часу.
Аж тут нагодився Мох.
Котеня шасть до нього – ура! котик, рідна душа! зараз пограємось! Ну а Мох – професіонал, теж шасть...
Котеняті на спину – й душити. Мало карк не перекусив, поки я нахилявся та підбирав уламок цеглини.
– Лягай!
І влучив! Це ж треба – з двадцяти метрів, та точнісінько в копчик, щоб, не дай Боже, заруч... тьху, в’ївся професійний жаргон! – нашого сіренького не зачепити.
А поки Мох підскакував та озирався кругом, підскочив і я, взяв звіра за шкірку та делікатно й майже не боляче пояснив. Що котенят ображати не слід. Може, не всіх, але цього – точно не можна.
Мох з першого разу не зрозумів, точніше, зрозумів, але вирішив усе-таки ризикнути. Наступного дня прийшов, начебто в гості, як завжди, випив своє блюдечко молока, розлігся на сонечку, блохи поганяв...
Тільки-но я відвернувся – шасть!
Отримав.
Переконався – не варто. Вибачився. По-котячому, ясна річ. Й тепер живуть душа в душу, навіть молоком одне з одним діляться.
От би завжди таке спрацьовувало!
Але ні. Нема порядку на землі. Нема, мабуть, порядку й вище.
Отже, будемо наводити його власними силами.
Коли здохло ще чотири датчики, стало ясно, що доведеться йти ще раз. У принципі, щось таке й планувалося.
– Ну вистачить же тобі півроку, – сказав шеф, ріжучи відрядження вдвічі. – Три місяці поблизу посидиш, зміниш живлення. Потім ще три місяці тут. Вистачить?
А я знаю? Хто ж їх розбере, тих сусідів, що їм у голові замандюриться. Може, завтра підірвуть наступну серію, а може, за результатами минулих випробувань прийняли рішення про безперспективність напрямку, й тему закрили? А може, гроші скінчилися, й з наслідком таким самим?
Іншалла. Цебто – якщо буде на те воля Божа.
Це я вже тут привчився. Наприкінці другого місяця вже цілком міг порозумітися в магазині. Або освідчитись дівчині у коханні. Або послати кого-небудь подалі й оголосити, що він gotveran1 . Правда, досі нагоди не трапилося. Дуже вже привітні люди й гостинні. Геть не схожі на тих, що окупували наші та московські базари.
Хай йому чорт, а наші ж за базарними зразками судять про весь народ! От і будуй після цього ГУАМи-муами.
Щоправда, пояснення «а це такий самий Союз, як колись був, лише без Росії» спрацьовує майже завжди. Особливо у старшого покоління.
Це у нас. А тут і агітувати не треба. Тут ми свої.
«Українець? О, ми вам завжди раді і завжди вдячні! Ви нам так допомогли! Ви нам авіацію на ноги поставили, й з танками допомогли, й з іншою зброєю, і воювали на нашому боці! А ще, знаєш...»
Як правило, на цьому місці співрозмовник притишував голос і довірливо прихилявся ближче.
«Бачив, біля нашого шановного президента – здоровий такий дядько стоїть? О, то легенда, а не чоловік. Саша. Теж українець!»
Може бути.
А ви ніколи не чули, як людина розмовляє майже чистою українською з тюркським акцентом? О, то ви майже нічого не чули!
А ще, вивчаючи знічев’я мову, я з великим подивом виявив безліч однакових слів. Це ж треба! Мабуть, ноги у цього явища ростуть із Туреччини й яничарства, але все одно. Майдан, лелека, тютюн... та безліч! Навіть карагач, що так на Херсонщині старі сухі деревини звуть, родом ізвідси. Й означає всього-на-всього «чорне дерево», якщо напряму перекласти.
Родичі, бач. Хоча й не сусіди.
Але, Іншалла, колись будемо!
На жаль, Аллах не стане особисто міняти датчики, й вирушати в похід доведеться мені.
Одна справа – бачити масове пересування техніки на віртуальній ноутбуковій мапі, й зовсім інша – впритул. З того місця, куди вся ця техніка пре.
Бачив колись фільм – старий ще, радянський, про другу світову. Кілька солдатів чи то в оточенні опинилися, чи то в розвідку йшли. А вдень засіли поблизу дороги. А вся дорога – забита вщент. Машини, мотоцикли, гармати, танки... І все ревма реве, бензином смердить й суне, суне, суне на схід.
Оце просто як зараз. Лише смердить уже не бензином, а соляркою, й суне не просто на схід, а, швидше, на південий схід. Й форма інакша, але то вже деталі. От не сидиться людям!
Натомість нам тепер не лежиться. Ситуація – достоту як у тому старому фільмі. Вночі йшли-йшли, ревло то тут, то там, мінне поле обходили, блокпост теж далеко минали – й нарешті світанок застав групу якраз побіля дороги. А дорога, як на те, робила тут чималий петлеподібний вигин, й ревло звідусіль.
Навіть з неба.
Щонайменше тричі над нами, хіба трохи південніше, проходила група з чотирьох літаків. Так-сяк здалеку вдалось розрізнити, що то не винищувачі якісь, а Су-25, але від того легше не стало. Навіть гірше трішечки. Бо ці «шпаки» створені для роботи по наземних цілях, й роботу свою вони люблять.
Розрізнити номери не вдалось, то я так ніколи й не взнав, чи то просто нарізала кола та сама група, а чи переганяли кудись авіаполк.
Натомість натерпівся багато страху.
Знаєте, що найстрашніше в авіаційній атаці? О, ви не знаєте, що у ній найстрашніше!
А я колись побував.
Так от. Коли просто бомбують і обстрілюють всю позицію – то не страшно. Ну, трішечки неспокійно, ясна річ, але не страшно. Коли все гримить, і все в диму, й земля під ногами гопки стрибає – воно не сприймається як полювання персонально на тебе, а скоріш як стихійне лихо. Землетрус, абощо. Хочеться просто залягти й перечекати.
Але коли бомбують та обстрілюють НУРСами зовсім неподалік!.. А потім усі разом виходять з атаки і на малій висоті звідти йдуть!.. І один з літаків відокремлюється від групи, розвертається носом до тебе й швидко-швидко, протягом буквально двох-трьох секунд опиняється майже на головою!.. Й закладає пологе, нешвидкісне, але дуже зручне для прицілювання піке!..
Біс його зна, що йому тоді знадобилось від мене. Може, боєприпаси скінчились, а пілот не помітив. Або гармату заклинило, а НУРСа на таку малу ціль дядько пошкодував. Або просто хотів налякати. Але так чи сяк, а я ледь стримався, аби не накласти в штани.
Й з того часу на авіаційні усякі шоу не ходив. Воно мені треба? Я й так бачив машину в польоті ближче, аніж хотілося б.
На щастя, цього разу ніхто ні на кого пікірувати не збирався, строю не порушував й узагалі уваги ні на які наземні цілі не звертав. Мабуть, і справді когось кудись переганяли.
Ой, щось тут велике планується! Вшитися б звідси до того, як починати зберуться, та вшитися далеченько.
На відміну від декого, обом моїм супутникам-охоронцям-провідникам вшиватися було нікуди. Вони тут жили. Якщо, звісно, можна назвати такий процес життям.
Старшого звали Доку, а молодшого Джохар. І якщо перший був зі мною минулого разу, то Джохара я раніше не бачив й, чого від нього чекати, не знав. Оце ще мені проблема на шию. А де Шаміль?
– Загинув Шаміль, – зітхнув Доку. – По-геройськи загинув, як справжній шахід. Упізнали на вулиці, він устиг заскочити до будинку, й, щоб його звідти викурити, руси змушені були підтягти танк.
Мабуть, уявлення про героїчну загибель у нас різнилися. Якщо миша залізла до мишоловки, то їй однаково, чим її добивали – черевиком чи віником. Або котом. Або навіть молотком. От якби вона когось наостанок укусила та заразила чумою абощо – тоді справді, загибель таки героїчна.
Але б тоді Доку розповів про десять загиблих русів, а так – ні. Отже, Шаміля просто добили віником.
Час тягнувся повільно-повільно. Я спробував був поспати, але то сонце світило в очі, то техніка ревіла над вухом, то, годині вже о дванадцятій, почало припікати, й довелося скинути рюкзака та «ліфчик» з боєприпасами.
Потім узагалі щось почало шарудіти в кущах, кроків за десять, й ми аж голови до землі попритискали. Шаруділо кілька хвилин, а ми не ворушилися потім з годину та так і не взнали, що то воно було. Може, миша. Може, кішка. Може, ще якесь дике звірятко.
А може, руси виставили секрет, й то якийсь Іван з нього відійшов справити нагальну потребу.
Цікаво було б перевірити, й замолоду навряд чи втримався б. Але буквально одна-дві операції швидко відучують від надмірної цікавості.
Увечері стало холодно, а від майже повної нерухомості ноги позводило так, що ворухнутися було важко. А коли вставали – кістки хрустіли так гучно, що Доку аж оглядатись почав.
Та ні. Наче ніде нічого. Не помітили. Ну й дякувати Аллаху, рушаймо далі.
Перший датчик мене порадував. Маскування порушено не було, слідів поблизу теж, контрольні ниточки цілі-цілісінькі... Й нічого дивного, бо розташовано все господарство було дуже вдало. Пагорб, лісок, огляду ніякого ні туди, ні сюди, доріг поблизу нема. Ні тобі засідку влаштувати, ані криївку.
Усі б так. Ага. Дочекаєшся.
Найбільше мороки я чекав від того датчика, що встромлений неподалік від блокпосту. Поморочитися довелося... знов обстріляли, гади, на шерех, але, як виявилось – то ще були, так би мовити, іграшки.
Біля четвертого датчика розташувався пост чи то радіо-, чи то метеорозвідки, понаставляв у небо антен (я здалеку розпізнав характерно вигнуту «Посмішку» – мабуть-таки, метео). Літати збираються. У, гади, знайшли місце. Не могли на півкілометра збочити!
Я бурчав (подумки), але визнавав, що місце таки зручне, й сам би розташував підрозділ якраз-таки тут.
Четвертий датчик можна було вважати втраченим.
П’ятий, шостий та сьомий вдалося поміняти без особливих проблем, хіба лише на останній, мабуть, вода затікала, й пробку роздуло. Ледь викрутив. Треба буде рекламацію написати.
Восьмого не було. І майданчика в горах, де я його забивав два з половиною місяці тому, теж не було. Була вирва, була вирвана з тіла гори скеля, що нависла над урвищем, була рвана рана у скелі, як від снаряду. І все.
Хтось із кимось тут добряче повоював. Й позбавив мене ще одного датчика.
Ніколи не думав, що спіткнуся я на дев’ятому.
Дев’ятка – взагалі для мене щасливе число. Ще з дитинства. Звик я до нього, звик до того, що навіть цукерок брав рівно дев’ять, як була така можливість. Й коли катався на крихітній своїй яхточці, то волів, щоб під кілем було не шість футів, а дев’ять, тобто три метри. Так, щоб і попірнати з корми можна було безпечно. І майора отримав на дев’ятому році служби.
А тут, бач, – підвела мене та дев’ятка.
Але почалося все здалеку, так що, може, цифра й ні до чого.
Шлях наш лежав повз село. Звичайне чечено-дагське село, із будинками-гніздами, що їх усе життя будують, по кімнаті на рік, із кам’яними парканами, бо каменю тут багато, із курною дорогою, вкритою побитим іще за радянських часів асфальтом.
Я не зразу дотямив, що майже всі хатки світять чорними побитими вікнами – як щербинами поміж зубами. Й у багатьох – двері прочинені. Й тихо-тихо, аж чути, як мухи гудуть.
Ліворуч від мене рипнув зубами Джофар. Доку теж поглянув – запитально.
– Ні! – відрізав я. – Наше завдання важливіше. Вперед.
Крім усього іншого, руси цілком могли залишити міни. Вони це люблять.
Чи знаєте ви, що таке міна-сюрприз? Ну, скажімо, старенька радянська МС-4. О, як не знаєте, то не кажіть, що розумієтеся на сюрпризах!
Після того, як її увімкнули, зняти її неможливо. Міна вибухає від спроби відчинити кришку. Від спроби її нахилити. Від спроби її пересунути. Від легенького струсу. Від того, що поруч проїде машина.
І навіть якщо виключити абсолютно усі ці фактори, то міна вибухне за командою таймера.
Але це екзотика. Принаймні особисто я з такою заразою не стикався.
А от МС-3 – бачив. Простіша сволота, але значно дешевша. Кладеться під основну міну – наприклад, протитанкову. Або під якусь залізяку. Або під цеглину. Або просто під каменюку.
Й при спробі той предмет зсунути або трі-і-і-і-ішечки так підняти – вибухає.

Датчик був за протилежною околицею села, ближче до смітника, й земля тут смерділа не лише нафтою, а й усякою гниллю.
Щось ворухнулося попереду.
Був у радянській ще армії такий норматив – «Дії при атомному вибуху». За командою «Спалах ліворуч» або «праворуч», або ще десь, треба було гепнутися на землю, ногами до нього, п’яти притиснути до землі, пику теж, і сховати долоні. Якщо діло було в холодний період, то вимагалося ще відкотити комір шинелі й прикрити шию.
Усе це треба було зробити за дві секунди, якщо на п’ятірку.
Хай йому чорт, я ніколи не був відмінником.
Але зараз ми всі той норматив перевищили. Одночасно. Гепнули на землю, як руберойд із дев’ятого поверху, й за мить уже настовбурчили автомати.
Ми вам не миші! Нумо підходьте, хоч із молотками, хоч з танками!
Тінь попереду схлипнула, й виявилось, що в неї дві голови. Одна велика і, як годиться, поміж плечей, ще й прикрита хустиною. А друга менша, біля грудей, і якби мати не прикривала б їй рота, то тихесенько б собі скиглила.
Шкода, що я не завдав собі праці вивчити чеченську ще бодай трохи, окрім «вогонь!», «лягай!» та десятка аналогічних термінів. Розумів би хоч трохи, про що пішла мова, бо зараз Доку наговорить, ой, наговорить...
Так і сталося.
Він розвернувся до мене й розвів руками:
– Вона каже, що у їхнє село увірвалися руси. Сказали, ніби хтось обстріляв їх неподалік. Вимагали вийти на майдан усім чоловікам від дванадцяти років до шістдесяти п’яти. Вони зажди так, а потім їх забирають, і все. Люди поховались. Руси почали їздити по хатах, кидати у вікна гранати й розстрілювати всіх. Вона гуляла з дитиною й тепер боїться сама повертатися, а дитину погодувати треба.
Він помовчав і додав, уже явно від себе:
– І матір, напевно, теж.
Доку ще трохи помовчав і додав ще, вже інакшим тоном. Винувато-агресивним, якщо можна так висловитись:
– Я сказав їй, що не варто туди йти, й ми візьмемо її з собою.
Це було мудре рішення, нічого не скажеш.
Справа в тому, що датчики розташовано двома кластерами – по шість штук, двома трикутниками, й запасний у кожному кластері. Кластер від кластера віддалені, у нашому випадку, на сорок два кілометри. Або пішки – ночами, а вдень відлежуючись у криївках; або транспортом – якщо трапиться на дорозі ловець ґав, і ми виявимося останніми ґавами у його житті.
Потім машину доведеться кинути або заховати, точніше – поховати, так, щоб ніхто не знайшов років зо двісті. Або хоча б зо три місяці.
А що тепер? Що, ця мадам із дитиною витримає вісім годин зі швидкістю досвідченого ходуна?
Або, при другому варіанті, – за першої-ліпшої нагоди пошле когось: «он там, у яру, машину заховано, то піди, зніми з неї стартер, продамо й матимемо тиждень що їсти».
Або взагалі. Її спитають – а звідки? – а вона скаже – а звідти. Спитають – а як сюди потрапила? – а вона скаже – а отак і отак. Добрі люди підвезли. Машиною такою-то, номер такий-то, а на сидінні плями крові були.
– Гаразд, – я знизав плечима. – Хай іде.
Через годину вона почала спотикатись, й Джофар забрав у неї дитину.
Щоб якось її підбадьорити та відвернути увагу, Доку почав про щось розпитувати. Якраз вчасно. Хай іще дихалку зіб’є. Але, може, у чомусь він і має рацію. Хай краще хекає, але йде, аніж впаде, рівно дихаючи.
Жінка хекала, але відповідала.
– Що вона каже? – знічев’я запитав я.
– Що ніхто з їхнього села не обстрілював русів, – похмуро кинув Доку. – У них уже чоловіків не залишилося – обстрілювати.
Може, й правда. Може, й узагалі ніхто нікого не обстрілював, а просто декому захотілося пограбувати.
А може... Слід пам’ятати, що Хатинь, наприклад, теж почалася з того, що підстрелили такого собі Ганса Вельке – олімпійського чемпіона, улюбленця всієї Німеччини. Й кинулися ховатися серед мешканців. Й відстрілювались, ясна річ. А тепер, до речі, на тому місці ресторан стоїть – «Партизанський бір». Й амуніцію, кажуть, швейцар має відповідну.
Тьху!
І Сонгмі теж виникла не на порожньому місці. Сонгмі, чи, якщо вже прискіпуватись до всяких дрібниць, то Мей Лай, сталася тому, що звідти регулярно пострілювали в’єтконгівські снайпери. Й не просто пострілювали, а влучали. Після кількох таких влучань лейтенант Келлі підняв роту по тривозі, обидва села знищив. Цілком. Його, звісно, посадили, але за три роки випустили.
І хто винен? Ворожі снайпери? Чи лейтенант Келлі? Чи особисто канцлер Адольф Алоїзович Шикльгрубер або президент Річард Френсісович-Антонович Ніксон?
Біс його зна. Війна – це така хитра справа... Хоч як стеж за солдатами, але рано чи пізно якийсь лейтенант або полковник однак зірветься й влаштує свою Хіросіму. Або, у найліпшому випадку, власноручно придушить ворожого снайпера й запхне йому куди-небудь саперну лопатку.
Ще за годину жінка була бліда, як смерть, хапала ротом повітря й болісно кривилася на кожному кроці.
Ще за півгодини – стала.
– Покажи ноги! – я говорив навмисне грубо, аби ні в кого не виникало ілюзій. Ніяких.
Але деякі, мабуть, виникли.
Хлопці якось одночасно напружились, а жінка боязко посміхнулась й потягла вгору спідницю.
– Тьху, дурна! – я справді сплюнув. Слина була густа та липуча. – Ступні, ступні показуй! Взуття!
Довелося навіть поплескати себе по берцях, аби вона зрозуміла.
Хлопці миттю розслабились.
Ну, ясна річ. Хто ж у таких туфельках блукає горами? Підошви розбиті вщент і вогкі від суміші поту та крові.
То що я там казав про варіант два?
Найближча дорога була за два кілометри. Північніше. Тобто вбік від нашого шляху. Добре, хоч не позаду.
Позаду, біля знищеного села, теж була, але я мав підозру, що нею якийсь час не користуватимуться. Або користуватимуться, але не ті люди, що ловлять ґав за кермом.
Це у мене, мабуть, в крові – два варіанти. У будь-якій ситуації чомусь завжди виникає два виходи. Ще зі школи, а може, навіть і з дитсадочка, але там я не пам’ятаю. А скільки думав, куди документи здавати після десятого? А скільки думав, на який факультет? А потім!.. Та з кожного приводу!
Дружина сміялася. Ставила, бувало, дві тарілки на стіл і спостерігала, як я поміж ними смикаюсь. Дівки знайомі, дві штуки, теж колись злісно пожартували. Кажуть – ми тут порадились... коротше кажучи, можеш одну із нас трахнути. Але лише одну. Вибирай!
Ага. Й досі облизуюсь, бо не вибрав.
І з вибухами оцими, хай йому чорт!
Кажуть, у кожного американця є така собі програма успіху. Там пунктів багато – завести свою справу, свій будинок, свого собаку... І один пункт – переспати зі своїм психоаналітиком.
Ну, то можна вважати, що де в чому я тих американців наздогнав. Модна та професія докотилася й до нас, й одна моя знайома... ну, ви зрозуміли.
Окрім приємності, мав і користь, бо жіночка порадила з двох варіантів вибирати третій. Несуттєво, що він може бути гіршим абощо. Головне – швидко й безболісно.
– А потім ти з третього варіанта зробиш найкращий! – сміялась вона. – Я тебе знаю, ти зробиш.
Здається, вона теж отримала з мене більше, аніж планувала. Кажуть, зараз дисертацію пише.
Третій варіант наздогнав мене сам.
Цього разу він набрав вигляду вертольота. Мі-8, якщо буди точним. Точної модифікації я не знаю, але не простий, а той, що з підвісками по боках.
Всередині такої пташки я колись був.
Мі-24, звісно, – гелікоптер більш бойовий. Натомість огляд у «вісімки», я вам скажу... Та ще у варіанті коригувальника перископ є, та не простий, а з якимось збільшенням. Та кулемет.
Одне погано – щоб дістатися кулемета, треба або табуретку з собою возити, або раком ставати, й з цього приводу з бортінженера, який кулеметом завідує, насміхаються. Від цього він стає злий і, як собака, що все життя на ланцюгу провисів, кидається на всіх підряд.
Тільки-но щось ворухнеться – тататататататата!
До «татата!» на поточний момент ще не дійшло, але з вертольота нас, мабуть, помітили.

Хтось із демографів обізвав моє покоління втраченим. Я з ним згоден. Ми – це ті, що народилися й виросли ще за Союзу, й звички та психологію отримали тої чи іншої орієнтації – але радянські. У мене й досі в голові не вкладається, як це можна – створити свою власну фірму. Або взяти кредит у банку, вкласти у свою справу й повернути з відсотками... а ще краще не повертати, а фірму створити на чийсь загублений паспорт й збанкрутувати. І так десять разів підряд.
А ще хтось назвав наше покоління поколінням вимушених мігрантів. Ну, з приводу вимушених – це він даремно. Ніхто нікого за вуха не тягнув і під пістолетом у квиткову касу не спрямовував. Кожен свій вибір робив самотужки. Так і опинилися хто де.
Більшість євреїв, ясна річ, дременула в Ізраїль.
Двоє з викладачів – в Америку й витягли ще з десяток своїх колишніх студентів.
Один знайомий поїхав чомусь у Японію. Тепер він, з одного боку, щасливий по самі вуха, а з другого – ні. Бо, по-перше, знайшов на найближчому смітнику музичний центр і телевізор, а за машину йому доплату зробили – аби лиш забрав. Але по-друге! Хай йому чорт, написав колись: «У нас на фірмі нарешті дозволили ходити з послабленою краваткою! А знаєш, чому? Бо хтось порахував, що це дасть змогу заощадити скількись там кіловат, бо кондиціонери тепер охолоджуватимуть не до двадцяти восьми градусів Цельсія, а до двадцяти дев’яти».
Я серйозно!
Колишній аматор читання, що ми з ним весь час книжками мінялися, став мало не комерційним директором заводу імені Малишева... потім злетів і зараз, кажуть, ховається. Біс його зна, що там таке трапилось.
Дівчина, яку я кохав, вийшла заміж за шведа. Не знаю, як у них справи.
Хлопець, який з першого погляду розпізнавав, як краще взяти хитрющого інтеграла, викладає екологію в авіаційному інституті. Кажуть, колись був у дипломній комісії й на захисті проекту ракети з шістнадцятьма боєголовками запитав:
– А як у вашого виробу з екологічною безпекою?
– Та взагалі погано, – відверто признався дипломник. – Самі розумієте – шістнадцять головок, і кожна приблизно по двадцять-тридцять кілотонн...
Сміялися. І до комісії більше не призначали. Про його зарплатню взагалі згадувати не варто.
Більше третини однолітків поспивалися.
А то зустрів раз товариша. Ледь упізнав. Бородою заріс, як водяник куширами. Хоч шию обмотуй.
Привіталися, обнялися. Питаю: де ти, що ти?
І мало зі стільця не гепнув опісля відповіді.
– Я, – каже, на Камчатці працюю. У вулканологів. У нас там сейсмографи по всьому півострову стоять... цікаві такі конструкції! На базі компа-четвірки, з акумулятором та гвинтом. Але гвинти маленькі, й доводиться раз на тиждень усі обходити й записувати показники на дискети. А знаєш, у чому найбільша проблема?
Я посміхнувся. Мабуть, у російських прикордонниках?
Тьху, чорт, він же на Росію працює. От звички конторські!
– У ведмедях! Щось їх розвелося страшенно, пройти неможливо! Зазвичай вони полохливі, але сейсмографи люблять. Цікаво їм, бачте, що там усередині! Так ми що вигадали – беремо здорові балони з перцевою настойкою й на прилади бризкаємо. Обходять.
– А на людей як? Не нападають?
– Нападають, аякже! Он, минулого року нашого кухаря з’їли – лише по чоботях і впізнали.
– А зброю якусь для захисту видають?
– Та я ж кажу – балони з перцем. Цівкають метрів на три. Кажуть, якщо ведмедеві в морду влучиш, він нападати не стане. Але біс його зна, може, воно йому навпаки – замість приправи буде... Ну та це дурня, натомість робота ж яка цікава! Уявляєш – десь у Америці щось торохне, а ми в себе все бачимо! Де, скільки, на якій глибині! Правда, наші, буває, останнім часом заважають – підривають великі заряди одночасно. У кількох точках. Десь на Уралі чи що, я точно не пам’ятаю...
А ще два товариші опинилися в Австралії. Ну, з ними ясно – обидва програмісти, та молоді, понабирали за двісті балів за їхньою шкалою й одразу ж роботу отримали – ледь доїхати встигли. Обидва також аматори комп’ютерних іграшок з літаками й час від часу розмову заводять про те, щоб купити «Сессну» б/в та розважатися над пустелею. А що, вони можуть. Зарплатня дозволяє.
Один з них видав якось історію. Брехав іще, ніби абсолютно правдиву. Каже, розробляли колись комп’ютерну анімацію на австралійські теми. Для Пентагону. Щоб пілотів ганяти на тренажері. Ну й загадав генерал додати усякої австралійської екзотики – пустелі там... скелю, що пупом Землі називають... кенгуру тощо.
От на кенгуру вони й лопухнулись. Щоб менше роботи було, взяли типовий об’єкт – а найближчим виявився солдат австралійської армії. Перемалювали зовнішні характеристики. Автомат відібрали, рюкзак перевісили наперед, причепили хвоста та й випустили.
Ну й помножили на кілька мільйонів – а що нам, шкода! Хай живе рідна природа!
Генералові сподобалося.
Натомість пілота, кажуть, ледве з кабіни витягли. Ледь живого. Від сміху.
– Я, каже... лечу. Бачу – табун. Кенгуру з кенгурятами. Та багато! Ну – взяв та й спікірував. А вони...
Тут, кажуть, він перервався та попросив склянку води, аби заспокоїтись.
– А вони – розосередились, витягли «стінгери» й на другому заході... ой, хлопці, не можу, ха-ха-ха... ВОНИ МЕНЕ ЗАВАЛИЛИ!

На жаль, зараз у нас не було ані сумок попереду, ані «стінгерів» у тих сумках.
Не можеш швидко бігати – вчись швидко ховатись!
Цей закон, родом з тваринного світу, годиться й для людей. Лише вимоги вищі – не просто сховатись, а так, щоб не помітили ані з неба, ані з землі, ані біноклем, ні перископом, а бажано навіть, і тепловізором. Остання тварюка, правда, дуже оката, сховатися важко.
Але сховалися.
Добре все-таки, що я взяв із собою провідників. А була ж думка трохи заощадити кошти, була... Щоправда, тоді б, може, не довелося перти з собою жінку, й з вертольота могли мене не помітити.
Як я, наприклад, не помітив оцієї печерки. А провідники, бач, помітили.
Впритул. Ось стоїш за два кроки – й не видно. А виявляється, за цією брилою, якщо зняти рюкзак та видихнути...
Прохід. Чи, скоріше, – пролаз. Або, ще точніше, – прослиз.
Обидва хлопці перед тим, як залізти, зробили руками якийсь знак – наче мух відганяючи. Дитину передавали конвеєром, а мати проскочила легше за нас усіх – дивина. Мабуть, жінки з кішками таки чимось родичі. Бо сусідська кішка, та сама Чита, що зі мною спала, якось пробралася у хату в щілину, в яку я віника не міг просунути. А потім заскочила мені на груди, трохи полікувала-помасажувала лапками-подушечками, згорнулась калачиком і замуркотіла.
Грім вертольоту був схожий, але значно, значно гучніший – і це крізь камінь! Що він, над нами завис, чи що?
Мабуть, таки завис. Я кивнув хлопцям, показав наготувати автомати до бою. На обличчі Доку нічого не відбилося, натомість Джохар скривився у посмішці. Злостивій та кровожерній. Мабуть, вкрав з якогось американського бойовика.
Гриміло.
Почала тремтіти земля, й чорна тінь закрила на мить вхід до печерки. Зі стелі посипався пісок, дрібні камінчики та якась гидота з лапками та хвостом – але гидота сховалась так швидко, що я так і не розгледів, що то воно було.
Пусте. Хай скорпіон, хай гадюка – аби не російський десантник з гранатою. Бо правило в них просте: «В оселі заходити по двоє – спочатку граната, потім ти!».
Гримотіння потроху стихло, потім урвалося, натомість почулися кроки та важке хекання.
Пес?
Якщо так, то справа ще гірша, аніж я думав.
Знадвору голосно гавкнуло й захекало дужче.
– Нєт нікаво, – почулося. – Но Джес беспокоїтся!
На мигах я зобразив, ніби припалюю цигарку, й запитально подивився на хлопців. Джохар лише очі вирячив, натомість старший кивнув й тихо-тихо поліз до кишені.
Цигарки виявились американські – «Лакі Страйк», ще польовий варіант, у пачці кольору хакі. Де тільки взяв?
Обережно, намагаючись не шелеснути, я розірвав обгортки, висипав тютюн на долоні й почав терти.
Знадвору щось брязнуло – ніби прикладом об камінь.
– Трєщіна здесь, таарищ капітан!
– Большая?
– Да нє, мєлкая. Может, змєя сідіт ілі кролік какой.
Ага. Кролик. Три кролики. І змія з змієням. Тільки пхни свого носа!
А краще – собачого. Бо він чутливіший.
Хекання почулося поруч, я вирішив, що розім’явся тютюн чи ні, розберемося потім, а зараз треба дмухнути. Й дмухнув. Обережно. Ледь-ледь. Аби не почули.
Негайно защипало в очах.
Легесенький протяг потягнув хмарку до виходу, але щось понесло й углибину. Очі щипало, але біс із ними, а от що в носі свербіти почало – то це гірше.
Я тер, масажував, смикав себе за носа й краєм ока вловив, що хлопці займаються тим самим.
А жінка?
Жінка затиснула рота дитині й, неймовірно вигнувши шию, терлася носом об комір.
Знадвору хтось чхнув. Судячи зі звуку – пес.
– Гранату кінь! – суворо звелів командир.
– Да как би обратно нє викатілась!
– Ну пальні!
Жінка на мить відірвала руку від немовляти й затиснула носа. Дитина негайно розкрила рота... я ледь устиг перехопити її й заткнути.
Гримнула черга. Чи то куля, чи то уламки каміння бризнули біля входу. Здійнялася хмарка пилюки.
Доку затулив обличчя краєм свого камуфляжу, Джохар подивився й зробив те саме. Жінка відкотила хустину й скористалася нею. Тепер з-під чорної тканини лише благально світилися очі. Як з-під паранджі.
Ну просто тобі Іран! Тьху!
Дитина спочатку ворушилась незадоволено, потім почала відверто вже вириватись.
– Нічего, таарищ капітан! С...лісь!
– Да нєкуда ім с...я! Спряталісь, гади...
Знов почулися кроки, гримнув стартер, залопотів гвинт. Я чекав ще десять хвилин й лише потім відпустив руку.
Дитина не ворухнулась. Навіть у напівтьмі було видно, що обличчя набуло блідо-синюшного кольору. Шкіра здавалася прохолоднішою, аніж моя. Може, здалося?
Мати вихопила маля в мене з рук, придивилась, гарячково розворушила пелюшки, чи в що воно там було замотане. З ганчір’я випала й безсило обвисла дитяча ручка. Також не рожева, а синя, темніша навіть за обличчя. На лобика сіла муха – де тільки й взялася? – й неспішно поповзла вниз.
Жінка розвернулась до мене й розкрила рота.
Ну, а що я мав робити у тій ситуації? Ті, знадвору, цілком могли залишити засідку. Один-двоє солдатів, може з собакою, а більшого й не треба. Тільки-но висунь носа – отримаєш кулю, а ті, що слідом повзуть або йдуть, – гранату. І все.
І якби заволала та жінка, зарепетувала – теж усе.
Колись, іще в дитинстві, я, бавлячись на березі річки, побачив жабеня. Крихітне – з тодішнього п’ятака розміром. Свіжо-зелене.
Взяв – і присипав його піском.
Не знаю, на біса я це зробив. Мале – дурне.
– Ну навіщо? – спитав мене батько. – Хіба воно тобі щось погане зробило?
Я погодився, що таки нічого, й жабеня розкопав. Минуло секунд п’ять, може, десять – але воно вже не ворушилося. Я кинув його у воду й заплакав.
З того часу, затямивши, яка хистка штука життя та невідворотне явище смерть, я зробився чималим пацифістом. Й коли побачив у «Світі тварин», як орел атакує якусь тваринку – чи то зайця, чи антилопку, – то аж вилаяв того птаха.
Ну, ви розумієте, як лається дитина в три роки.
– Поганий орел! Злий!
І тоді батько дав мені другий урок.
– Ну, чому ж поганий та злий. Йому ж теж їсти треба.
І тоді я все зрозумів. Вбивати – можна. І треба. Але тоді й лише тоді, якщо без цього не обійтись. Якщо можна обійтись – краще обійтись. Он, як тоді в Іраку, наприклад.
Сподіваюсь, та дівчина нічого не встигла відчути. Бо якщо інакше – то доведеться визнати, що в нашій фізичній підготовці щось негаразд.
– Ти звір, – сказав мені Джофар. – Такий самий, як руси. Навіть гірший.
Першої миті обидва взагалі схопились за автомати... але оговтались. Можливо, тому, що гроші я мав заплатити лише в кінці рейду. Можливо, тому, що дотямили – іншого виходу таки не було. Можливо, тому, що зрозуміли: якби не потягли дівку з собою, а полишили на місці – шанс вижити в неї був.
Мабуть, вона ще довго їм снитиметься.
Але з того моменту я спостеріг, що хлопці намагаються не розвертатись до мене спиною.
То що я казав про кількість людей, яка здатна зіпсувати репутацію всього народу? Кілька тисяч?
Я помилявся. Цілком вистачить й одного. Такого, як я, наприклад. Або як один наш співучий педик. Ага, а що ви думаєте? Росіяни та інші сусіди, хто його чув, твердо переконані, що співає воно українською. Й, на те опудало дивлячись, роблять висновки про нас усіх.
Тьху!
Датчик номер чотирнадцять був, ясна річ, останній. Буквально. Для всіх трьох.
Біс його зна, що там за стратегічний об’єкт росіяни влаштували побіля датчика; нічого важкого там не пересувалось. Але підхід виявився замінований.
Я ледь устиг в останній момент помітити тонесеньку темно-зелену волосінь та так і завмер з напівопущеною ногою. Ще мить – і став би.
Хлопці, мабуть, також мали певний досвід у цій галузі, бо позастигали, як статуї. Джохар завмер у незручній позі, теж на середині кроку – але стояв. Стояв і лише сопів.
Обережно, по сантиметру, я відсунув ногу назад. Волосінь тягнулася з-під каменюки, через стежку, до іншого каменя, а далі губилася. Не знаю де. І знати не хочу.
Вивернувши шию, як кіт, коли намагається спину вилизати, я поглянув на ліву ногу. Ні, наче нічого. І поруч нічого. Поставив праву назад, намагаючись влучити на те саме місце, звідки крок починався.
Не вибухнуло.
Хлопці за мною також озиралися, але не рухалися.
– Що?
– Міна, – зітхнув Доку. – Якраз під Джохаром.
Ну, це він перебільшив. Міна була не під провідником, а під каменем. Але поруч. А Джохар стояв якраз посередині натягнутої волосіні, й колір його обличчя все більш та більш наближався до середньоєвропейського.
Хоча біс його зна... останнім часом у Європі стільки мігрантів. Скоро всі мулатами будемо.
Був я колись у конторі, що роздає візи. Є така в Києві, на бульварі Шевченка. У гарному старовинному будинку з високими стелями.
Це щось страшне!
Як у документальних фільмах про расові бунти шістдесятих.
Повна зала різнокольорової (і білої також) наволочі, ґвалт, лемент, сморід, та всі нахабні, «де моя віза?!» кричать й мало через стійку не скачуть.
А спробуй, не дай. Скандал буде на загальноєвропейському рівні.
Міна, мабуть, була якась із серії ОЗМ. Це означало, що детонатор у неї хтось із серії МУВ. І що волосінь можна цілком безпечно розрізати.
Але розумні сапери теж могли так подумати. Й поставити щось розумне, на зразок ПОМД-1. А це в свою чергу означає, що різати волосінь не можна.
Знову два варіанти.
Та хай йому чорт, що ж це за карма така.
Я так само повільно, ставлячи ноги на ті або майже ті місця, де й раніше, відступив назад, зігнувся й чотирма пальцями притис волосінь до поверхні.
Джохарового обличчя, ясна річ, при тому не було видно, але нога ледь помітно тремтіла.
– Обережно. Підніми. Ногу.
Нога ворухнулась – повільно-повільно, як потопельник у річці, й пішла догори. Зупинилась.
Волосінь не прилипла. Лежала, як і раніше, на камені. Зелена. На сірому тлі. Як можна було її не помітити? У-у-у, чайники. Ще вчитись, вчитись, та вчитись, як заповів великий Ленін. Щоправда, кажуть, потім спливло сенсаційне повідомлення, що то він ручку розписував.
Я згадав, що й сам пройшов повз цей камінь, інстинктивно переступив, але ніякої волосіні не помітив. Отже, родина чайників тут була досить велика.
– Обережно. Відступай. Назад.
Нога здригнулася й вийшла з мого кута зору.
Дурень я, дурень. Що було б перед тим, як займатися волосінню, зняти рюкзака й автомата! А тепер цей вантаж добряче пригинає до ґрунту. Мабуть, щоб починав уже звикати.
Хоча й ґрунту тут як такого нема. Суцільне каміння. Незручно буде в такому лежати, ой, незручно. Та й хто ховатиме? Оці? Дулю! Тікатимуть, як комісари з Баку, бо на вибух може за кілька хвилин з’явитись патруль. І лежати мені в холодильнику кілька років, як тому таращанському тілу.
Якраз під таку похмуру думку автоматові замануло з’їхати й повиснути на плечі. Ледь устиг підборіддям притиснути ремінь. А то так би й гепнув поруч, якраз поруч з міною. А її тільки зачепи...
Дуже обережно, щоб не дай Боже, волосінь не прилипла до пальців, я підняв ліву руку. Потім правицю. Вибуху не було.
Розпрямився.
Не було.
Поправив автомат.
Тиша.
Переступив волосінь і м’яко, наче кішка, коли на стіл залізе, попрямував стежкою.
Вибуху не було, але ноги чомусь підгиналися.
Джохар і досі був блідо-сірий, як будівельний розчин, коли підсохне. І коли на нього водою побризкають, так, щоб краплі висіли.
Я мав підозру, що й сам на вигляд такий самісінький, і посміхнувся. Вийшло погано, але таки вийшло.
Значить, ще поживемо.
Цікаво, скільки людей потрібно, аби відновити репутацію всього народу?
Біля ретранслятора смерділо якоюсь дохлятиною, але мін та слідів не було. Натомість заіржавіли гайки-баранці, я з дурної сили одну зламав і довго мучився, відкручуючи уламок ножем. Підійшов Джохар і простягнув свого – я спочатку відмахнувся, потім дотямив, що ніж у нього не просто ніж, а штик від Калашникова. З піхвами. З якими, якщо вставити виступ у це гніздо, він утворює ножиці.
Взагалі-то вони призначені для різання колючого дроту. Але колись, іще в Харкові за радянських часів, я сам бачив, як курсанти військового училища підстригали ними газон. Виходило погано, але, видно, пацани мали час та натхнення, як той дядько з відомого анекдота, що, крім цього, ще мав лобзика та москаля.
Ага... лобзик тут не допоможе. Занадто вже їх багато. Так просто не подолати. Хіба що всім разом.
Так от, ножицями, виявляється, можна й гайки відкручувати. Навіть зламані.
Вибуху не було. Датчики чесно показували пересування важкої техніки, але вибуху не було.
Я просидів на квартирі ще тиждень. Попрощався з господаркою. Русія-ханум запрошувала приїжджати ще й казала, що тепер братиме на квартиру тільки українців – бо вони такі культурні, чемні, порядні, охайні й так далі, далі, далі. А той чечен, що жив тут переді мною, табуретку поламав. На біса? А, розізлився й поламав.
А ще минулі пожильці залишали тут свої «домашнікі». А що це? А ось же вони! А, капці. А навіщо? А щоб лишити тут свої нещастя.
Тю.
До речі, газова колонка тут зветься «п’ятихвилинкою», під«їзд – «парадне», а туалет – «блок». Не знаю, чому так.
Востаннє проводжаючи додому дівчину, наскочив на міліцейський патруль, і хлопці, для годиться трохи полякавши, натякнули, що п’ять ширванів проблему вирішать. Я посміявся й назвав відоме у вузьких колах прізвище. Хлопці перезирнулися й побажали «якши йол!».
Погода була тепла й суха і, як завжди, трішечки пахло нафтою. Своєрідний такий запах. Приємний. Мабуть, згадуватиметься, й чогось у житті не вистачатиме.
Море і гори.
Своєрідне сполучення. Особливо при вигляді згори. Синє й чорне. Пейзажі геть не сприймалися, жодного орієнтиру, й годі було визначити висоту. Лише по годині польоту з«явилася якась стежка, а по ній щось рухалося.
Я не зразу дотямив, що стежка – то стратегічна траса «Москва – Баку».
Згадалося, як один тутешній начальник скаржився, що у Дагестані робиться «бєспрєдєл», і він завжди, як по тій трасі їде, дзвонить «колегам» й просить народ на дорозі хоч трохи попередити. Буває, спрацьовує.
Я почитав газету, вихилив склянку вина, попоїв. У коробочці з м’ясом трапилася смішна штука – папірець із намальованим веселим задерикуватим поросям, перекресленим навхрест. Спочатку подумав, що це ввічливе прохання бути охайним, потім допер, що насправді це лише попереджають – не свинина! Можна їсти.
Дивні люди. Свинину так і так їдять. Лише називають чомусь кабанятиною. Натомість (також чомусь) не їдять сомів, а національний делікатес – баранячі яйця – звуть «білим м’ясом».
Подиву варті діла твої, Господи.
– Наша висота – десять тисяч метрів, температура за бортом – мінус сорок чотири, до прибуття залишилася година п’ятнадцять хвилин... – теревенив динамік голосом стюардеси. – ...під нами – Україна!
Гріх було б не визирнути.
Гір не було, натомість усю землю було розмічено на квадратики, трикутники, прямокутники... лише кіл та еліпсів не було.
Над Росією чомусь не так. Там поле переходить у степ, а город у болото якось інакше. Плавно, чи що. Біс його зна, чому так.
У літаку також було тепло, аж жарко, натомість Київ зустрів мене дванадцятиградусним морозом, гидотним шансоном з боку автостоянки й похмурим сірим небом. Як з лазні у сніг. Смерділо бензином та вихлопами.
Таксист загадав дві сотні, але зійшлися на сімдесяти п’яти, й під кінець торгівлі дядько дивився на мене з повагою. Ага. То я просто змерз, а то збив би, мабуть, і до півсотні. Навчився!
За звичкою я перевів гривні в манати, щось не зійшлося, я перерахував у доларах і лише тоді схаменувся.
Все. Більше не треба нічого нікуди конвертувати.
Я повернувся з роботи.
Я – вдома.

До моєї старої хатки можна вийти двома шляхами. Як усі нормальні люди – з вулиці. Вуличка складається з двох десятків будинків, й більшість із них поділені навпіл, а один – навіть на три частини. Сусідка з того будинку скаржилася, що ранками люди «з-за стінки» дуже голосно вмикають чи то радіо, чи то телевізор. Сусід «з-за стінки» бурчав, що від трьох її дітей увечері такий галас та тупіт, що стеля здригається й неможливо заснути.
Каналізація в обох загальновживана в цих місцях – в яму. Які, до речі, робити ніхто не вміє. Багатші роблять з бетонних кілець і заливають бетоном дно. Потім раз на два, три або максимум шість місяців викликають асенізаційну машину. Простіші – просто копають у піску виямок, а як переповнюється, то вичерпують відром на город. Потім на цьому ж городі саджають картоплю й дивуються, що вона не росте. Про септики, освітлення стоків, фільтраційні траншеї ніхто не чув.
Ночами по дворах вештаються наркомани, крадуть метал і здають. Ще одній сусідці, коли вона висунулась на шерех, по пиці дали. І пса повісили – щоб не гавкав.
Ясна річ, є в тутешніх місць і переваги.
Перша – повітря. Чисте, прозоре й глицею пахне. Як приїздиш із міста, дихнеш – і п’яний.
Завод поблизу один, та й то не завод, а – заводик й видихає хіба що соду. Озер поблизу кілька штук, та десяток ставків, а також дві річки, одна з водоспадом.
Якось, коли води було мало, я наважився до нього залізти. Мало не знесло! Але, постоявши під товстелезним водяним струменем кілька хвилин, я потім цілий день бігав, як на пружинах. Краще за всякий масаж! І зовсім на шару.
А ще – тиша. Не мертва, як у якомусь бункері, а жива, із заспокійливим шелестом трави, вітерцем, височезними соснами та з пташками. Як, вони, бувало, цвірінькали!
Ну, а люди у спарених хатках, таким чином, поєднують усі вади міського життя (я про «застінку») й сільського (про каналізацію та нічні страхи).

А можна підійти з лісу.
Вийти трохи раніше, й стежкою, стежкою, поміж соснами, потім праворуч – і вид на нову, недобудовану ще хатинку. Вона в мене планується двоповерхова, з колонами у давньогрецькому стилі, з терасою на першому поверсі, мансардою на другому та зимовим садом невідомо ще де. Архітектор усе ще думає. На старій квартирі. З котом та телевізором, аби не нудно було.
Нова хатинка збудована з керамзитобетонних блоків. Сірих. Не дуже гарних – однаково під сайдингом заховаються.
Закутана поліетиленом. Аби вода з осінніх дощів не поналивала згори калюж, не просочилася у шпаринки та зимою не порозривала будову вщент.
Вітер порозривав краї тої плівки й тепер ворушить ними, як травою в степу.
Сумне видовище.
Сніг.
Снігу багато, й туфлі, цілком придатні для пересування сухими та чистими тротуарами, миттю набираються білого холоду.
Сліди. Слідів теж багато – переважно собачих, але є й людські. Вже якесь падло в гостях побувало. Видивлялося, мабуть, що можна вкрасти.
Але замок цілий.

Біс його зна, навіщо я так рвався у стару хатку. Зігрітися в ній не вдасться. Температура надворі й усередині майже однакова. Майже, бо надворі трохи визирнуло з-за хмар сонце й пригріло. Всередині темно й дрижаки починають бити від самого погляду.
Темно, бо рештки блоків я восени стяг у хатку й розклав понад вікнами. Щоб не залізли.
Може, тому й не залізли.
Але тепер, якщо зачинити двері, то світло пробивається крізь маленьку щілину з того вікна, що дивиться у двір. І все.
Я зітхнув. Переодягнувся. Перевзувся у зимові черевики (бррр... холодні... наче у сніг ноги пхнув). Намацав у заметі, що створився біля стіни, лопату, й почав пробивати стежку до хвіртки. Й трохи за хвірткою. Аби лишень видно було.
Що я повернувся з роботи.
Я – вдома.

На роботі я передовсім рипнувся був до шефа, але його не було. Заступник радісно зустрів мене мало не в коридорі, рапорт, не читаючи, пожбурив на стос інших паперів і запитав:
– Ну що? Наршараб привіз?
Не привіз. Не додумався. Коньяк привіз, але три пляшки, бо митниця дає добро лише на дві. Одну батькові, другу шефові, третю собі.
Ну гаразд, я обійдуся.
– Та-а-ак... Добре, відпочив – і до справи. Ти там телевізор дивився? Знов шахтарі бунтують. На ось матеріали, напиши аналітичну довідку. Аркушів на три. Таку... для чайників. Бо я тебе знаю, почнеш розписувати деталі процесу...
Я вийшов з кабінету наче обпльований. Попросив у дівчат цигарку, вийшов надвір і смоктав її довго й невміло. Допомогло.
День тягнувся довго-предовго, достоту як тоді, коли лежали в криївці.
Але виявилось, що вечір та ніч набагато довші.
У хаті було холодно. Ясна річ! Аби ж її хтось удень топив. А хто? А чим? Ліс поруч, але хмиз увесь під снігом. Восени заготувати – і ніколи, й страшно. Купа хмизу під хатою так і просить, щоб до неї хтось бичка кинув. Інстинкт, мабуть, такий.
А під кайфом людина керується переважно інстинктами.
– Слухай, – трохи пом’явшись, сказала сусідка. – Тут до мене хлопці підходили... просили, щоб я в себе в городі покурити дозволила. То я їх до тебе відправила, отам за сараєм вони курили.
Ага. Я бачив. Якраз там, де зручно було б хмиз укладати, – купа бичків. Самокрутних. Ясно, що вони тут палили.
– Ага, – відповів. – Добре. Ну, скажи, хай палити кидають.
Принаймні у мене в дворі.
Холодно.
Годину двадцять їхати з роботи. Півгодини розтоплювати грубку, ще годину вона так-сяк підвищує температуру в хаті з мінусів до нуля. Цебто десь о десятій можна скинути куртку та черевики. Батьки пригостили горіхами – цілий картонний ящик з-під рушничних набоїв. Чудова розвага. А шкаралупки – у вогонь. Теж дрова.
З дровами важко. По дорозі з роботи трапляються більш-менш вільні від снігу деревини – беру. Якщо стежкою хтось зустрічається – дивиться як на дурня. Ще б пак – здоровий дядько, і з сумкою непоганою, і вдягнутий не як бомж – а пре дровиняку. На біса? Мабуть, обколотий. Або обдовбаний.
І сходять зі стежки.
Коли відчиняються двері, клямка гримає. Тоді прибігає Мох – і нявчить ще здалеку, з вулиці: «Біжу! біжу! не зачиняй!»
Мабуть, його знов «випускають» на ніч.
Кіт просить їсти, потім також сідає біля вогню й муркотить. А вогонь гуготить. Більше ніяких звуків у природі нема.
І природи також.
Глючити мене почало не так уже й скоро, десь наприкінці січня. Натомість конкретно.
Звуків нема. Немає людей на вулиці. Немає й вулиці – все одно за кущами не видно. Нема й кущів, бо вікно затулене блоками. Й вікна немає, бо не видно. Й дверей.
Хоча ні, двері є. Але за ними нічого нема.
Анічогісінько.
Пустка.
Вийдеш – і зникнеш.
Доводилося докладати чималих зусиль, щоб просто підійти й доторкнутися. А вийти...
Одного разу я мучив себе хвилин десять, поки наважився трішечки їх прочинити. Надворі було темно, тихо та порожньо, я смикнув ручку на себе й завів нічний горщик з пластикової пляшки з-під «Монастирського».
Вранці крізь щілину у блоках так-сяк пробивався промінчик, вийти було набагато легше.
Вранці! До ранку ще дожити треба було!
Взагалі всі нормальні люди ввечері дають прогоріти дровам або вугіллю й зачиняють засувку. Грубка нагріта, вогонь не горить. Тепло й безпечно.
Це, звісно, якщо перед тим її весь день топити.
А якщо топити почав о дев’ятій? Га?
О дванадцятій, коли температура піднімалась настільки, щоб можна було швидко скинути светра з сорочкою та одягти теплого смугастого тільника, грубка ставала ледь теплою.
Перед тим, як заскочити під три ковдри, я набивав її дровами так, щоб лише не стирчало, й полум’я з годину ревло, потім починало згасати. Приблизно стільки ж часу ноги з льодяників перетворювались на добряче охолоджені шматки м’яса.
Якщо поруч муркотів кіт, засиналося легше.
Але о п’ятій температура знов починала спадати. Я ніколи не думав, що вмію скручуватись клубочком так, що займатиму лише чверть ліжка. У довжину.
Цікаво, чи на цьому ліжку помер минулий господар хатки?
Кажуть, дядько він був питущий і або дратівливий, або трохи несповна розуму. Сідав біля паркана і шпетив сусідів. Просто так. А потім узяв і помер. Кажуть, ще й сидів.
Таки сидів. Перебираючи газети й папери у старій шафці, знайшов довідку про звільнення у вісімдесят якомусь там році. От і все, що лишилося від людини. Довідка.
Як від того козака Заворуя, що лишив слід у літописі, вкравши гуску. Й тепер Логінов скрізь його тиче. Нате вам прізвище й мого неголовного героя – Щур.
А перед цим, кажуть, жила бабуся, охайна та чепурненька. Й квіти, що вперто пробиваються крізь бур’ян, то її заслуга. Але як її звали – ніхто вже не пам’ятав.
Відносно нова вуличка, нові люди. Багато тих, що тікали з Чорнобиля. Он, ціла п’ятиповерхівка таких трохи далі. Була також з виглядом на ліс, а тепер – на гаражі із бетонних блоків. Ще одне падло на зеленому «Москвичі» хотіло й біля мого двору гаража приліпити. Ледь відвернув таку напасть. А воно – інвалід якоїсь там групи. Не бити ж.
Добре бути інвалідом.
Ще коли тільки збирався переїжджати, дядько, що хотів мені дачу продати під житло, вихвалявся:
– Я, – каже, – пенсіонер! Й інвалід другої групи! Я взагалі можу ногами двері до установ відчиняти!
Дачка була непогана й місце чудове. Може, навіть краще за це. Дніпро поруч.
Але форму номер три на дачу не видавали, а кадровики вперлись рогами – не можна без форми три! Не положено.
А жити в норі, як батько висловився, – положено?
Бути пенсіонером також непогано. Особливо зараз. Коли пенсії всі стали однакові. Цигани й п’яниці тепер колишнім робітникам в очі сміються. Он, кажуть, ти працював? А я гуляв! І що маємо?
Однаково!
Ідеалісти були Крилов із Глібовим, їй-бо, ідеалісти або просто дурні. Як мураха з їхньої байки.
Мені до пенсії ще цілих чотири роки, й хочеться піти хоча б підполковником. А краще, звісно, полковником.
Киньте, гади, полковника!
А якби генералом стати – то можна й не йти.

Як добре бути генералом,
Як добре бути генералом,
Буду я точно генералом,
Лише капрала, лише капрала переживу...

Була колись така пісенька. Я ще малий тоді був, як вона десь поділася. Але чомусь запам’яталося. Мабуть, уже тоді думав про генеральство.
Яке вже тут генеральство, підполковника б вчасно отримати.

А знаєте ви, як побудована шахта? О, ви не знаєте, як побудована шахта!
І я не знав. Потрусив знайомих, знайшов у одного старий, радянський іще підручник та й почав розбиратися.
Вертикальна дірка в землі – це, ясна річ, ствол. Завглибшки він може бути до кілометра. Але це у відсталій Африці, де негрів експлуатують, а у нас менше – .... метрів максимум. Копають у нас переважно вугілля. В Африці теж – лишень у кристалічній формі, й коштує воно від того дорожче. .... за карат. Значно дорожче! А у нас – .... за тонну.
Від ствола в різні боки відходять штреки. Це щось на зразок коридорів. Але вузеньких. Дивно. А я десь читав, що вугільний комбайн бере за один раз по кілька метрів пласту...
Ах, он воно що!
Штрек закінчується забоєм. От забій справді широкий – до ..... І комбайн, якщо є, живе і працює у ньому. Але одразу за комбайном ідуть мулярі й виводять підпірні стіни – пообіч коридора. Залишивши тільки вузькі тунелі для вагонеток. А поміж стінок? А поміж стінок зсипають породу. Або обвалюють стелю.
Хитро!
Товщина пласту у нас .... . Економічно вигідною вважається ..... Це також у нас. А в світі... ну, скажімо, у Англії – .... . Отже, наші шахти працюють на грані. На межі, так би мовити, рентабельності. На практиці це має означати, що одна шахта ще так-сяк вигідна, а друга – збиткова.
До біса рентабельність, поки що розберемося з технічними термінами.
Що таке, в біса, зумпф? У прямому перекладі з німецької – болото. Яке у шахті болото?
Ага. Це, виявляється, нижній кінець ствола, де штреків нема. Й зливають туди всяке лайно. Тому, мабуть, і болото. І, мабуть, добряче смердить.
Мабуть, це тому, що у шахті я ніколи не був. І не рвусь, чесно кажучи. Хай там Путін буває.
Вугільний комбайн марки, вагонетки, гідравлічні підпірки. Так, з технікою більш-менш зрозуміло.
Комбайни працюють на товщині пласту до метра. Якщо менше – працюють шахтарі. Раніше – обушком, тепер – відбійним молотком. Робота важка й небезпечна.
Так, з умовами праці теж усе ясно. Переходимо до економіки.
Взагалі, на мою скромну думку, економіці до науки ще плентатись і плентатись. Уся вона ґрунтується на емпіричних якихось коефіцієнтах, а ті – на здоровому глузді. От рахуєш, наприклад, зарплатню слюсареві – й виходить п’ятсот шістдесят одна гривня. А чому? А тому, що коефіцієнти підібрані так, щоб вийшло стільки. А чому вони так підібрані? А тому, що середня зарплатня слюсаря – п’ятсот-шістсот гривень.
Кажуть, в одному місті раніше звіряли годинник на ратуші по дзиґареві на церкві. Й усе було гаразд, але через деякий час полудень добряче пересунувся ближче до вечора.
Це я просто так, не подумайте. Хай вивчають. Хай розвивають свою науку. Хай фінансування там усяке, гранти отримують. За рахунок тих самих шахтарів, що бунтують.
Ох, шахтарі, шахтарі, чого ж вам спокійно не працюється? Зарплатня у вас не п’ятсот-шістсот гривень.
Ось дійшли й до рентабельності.
Шахта № 4. Розташована вдало. Місцевість рівнинна, дорога асфальтована, мін та дротових загороджень нема... тьху! Я не про те.
Видобуває вугілля на двадцять мільйонів гривень на рік. Отримує дотацію сімнадцять мільйонів гривень на рік. Получка затримана на п’ять місяців.
Отакої.
Ану, в чому тут справа?
Ага, ось у чому.
...порушено кримінальну справу.
Логічно. Чиє це зведення? Ага, міліцейське.
А далі починається нелогічно.
«На шахті № 4 несанкціонований мітинг. Виставлено вимоги заплатити получку... а також припинити податковий тиск на керівництво шахти».
Отак. Директор краде в робітників, а вони його захищають. Ну, це нам знайоме. Зганяти людей на мітинги зараз усі вміють. Хоча ні, не зганяти. Це в радянські часи пришлють із якогось райкому рознарядку – виставити стільки-то чоловік – і директор, скриплячи зубами, як сільський парубок черевиками, розподіляє: цех такий-то – десять, такий-то – п’ятнадцять, а без слюсарів-ремонтників та сантехніків завод один день переживе – то їх можна всіх, їм усе одно де мітингувати – чи в курилці, чи на вулиці Леніна.
Бувало, що переживав. Бувало, й ні.
Кажуть, у Росії й досі так. Після терактів мітинги та демонстрації трудящих. Проти терактів. Стихійні. Тисяч на сто учасників.
У нас не так. У нас і наливають, і гроші платять, й агітують:
– От знімуть директора або й посадять, поставлять якогось западенця, що в шахті взагалі ніколи не був, і підемо усі на панель!
І поміркуй тут, як того злодіяку прищучити, коли попід вікнами три тисячі шахтарів касками тарабанять.
А чий це меморандум? Ага, есбеушний.
А це чиє?
«...така кореляція свідчить про наявність зв’язків поміж злочинним угрупованням Цигана з керівництвом шахт номер 4 та 5, яке має на меті, з одного боку...»
Що воно за розумник?
Ага, нема вже цього розумника. Дописався. Оце і я допишусь, якщо кинуся в воду головою вперед. Господи, як би цю аналітику з себе зіпхнути? Й на кого?
А ось з міністерства економіки довідка. Рентабельність... збитковість... дотації... Боже, яка нудота. А Латиніна на цьому матеріалі худліт пише. Та такий, що читаєш – і не відірвешся.
Натомість там, де про зброю чи іншу техніку вона таааааке меле... Ця думка мене трохи втішила, і я посміхнувся.
Хоч би торохнуло щось у Росії, нарешті. Може, згадають про мої датчики.
Зима видалася сніжною, й скоро стежка побіля моєї хатки перетворилася на коридор зі стінами майже по пояс. Йдеш – і полами куртки чиргикаєш. Звук такий, ніби метал по землі тягнуть. Та й куртці непереливки. Й холодно.
Холодно, хай йому чорт!
Та краплина хмизу, що я натягав восени, частково вже згоріла, частково опинилася під снігом – не відкопаєш. Деревини з лісу теж сирі – кинеш таку у вогонь, а вона півгодини шипить та парує й лише потім починає горіти. Над хатою стовбур пари, наче з лазні.
Зустрівся з сусідкою, покликала чаю попити – трохи зігрівся. Але коли повернувся – вогонь у печі згас. Довелось починати спочатку.
А гірше за все, коли раптом лягає на землю відлига, й з неба сіється щось середнє поміж снігом та дрібним-дрібнющим дощем. Холодно й мокро. Коти ходять з бурульками попід черевом. Навіть дим не бажає вискакувати з труби, а намагається сховатись назад у хату.
Причому геть несподівано. Ось тільки-но горіло, горіло... коли – раз! Наче димаря хтось заткнув. І з печі ніби чудовисько виповзає. Й доводиться зриватися з ліжка, відчиняти навстіж двері й махати курткою. Але однаково вранці весь одяг і волосся димом смердять. Аж на роботі хтось запитав:
– Ти що, партизаниш десь? А вакансії є?
Нібито й жартома, але й з натяком – «якщо там платять, то, може, й мені місце знайдеться?»
Де там. Тут у самого маршрут відточений – від грубки до ліжка. Й не платять. Сам би заплатив, аби газ провели. Але ж серед зими його чомусь не проводять.
Розгрібаючи всякий будівельний мотлох у хаті, наткнувся на відро яблук. Згадав, як збирав їх восени, на самому початку. Згадав, як вони гепали уночі, а я хапав ломика та біг роздивлятись – хто там шурує? Що краде?
Цієї осені я й яблук наївся, й цитрусових, і гранатів з хурмою, але чомусь ці зеленуваті ранети видалися мені найсмачнішими. Шкода, що мало.
Минув лютий, трохи потеплішало, потім знов гепнув на землю двадцятиградусний холод, і все взялося товстим шаром криги. Я, мабуть, теж.

Кажуть, справжній спец – у будь-якій галузі – з часом виробляє в собі якесь шосте чуття. Професійне, так би мовити. Токар починає ловити мікрони без усяких мікрометрів; хірург – апендицит визначає, лише поглянувши на пацієнта; будівельник точно знає, за яку цеглину слід смикнути, щоб будинок увесь завалився. Ще, кажуть, досвідчений слюсар-електрик може на око визначити, чи під струмом дріт, а чи ні, але буває, що помиляється.
Може бути. Вірю.
Бо того дня, точніше, тієї ночі я прокинувся з відчуттям, ніби щось сталося. Щось – по моїй спеціальності.
Години до п’ятої крутився в ліжку, мерз, потім не витримав, зіскочив, цокотячи зубами, понатягав одяг і подався на роботу. Першим прийшов. Навіть раніше за прибиральниць.
І що ви собі думаєте? Вгадав.
Бо воно таки гримнуло!

Все-таки дикі вони якісь люди, ті росіяни. Вибухи потужні, не заховаєш. Отже, маскувати їх треба під щось інше. Під знищення складу боєприпасів. Під якусь катастрофу. Під дроблення рудного тіла абощо.
Чорта з два.
Торохнуло о третій годині ранку, і я уявляю, що подумали жителі тих наспунктів, що мали нещастя поблизу розташуватися. Особливо на півдні. На Кавказі, якщо точніше.
І що?
Я поставив на компа якісь старі дельфі, кинув мапу. Нової під руками не опинилося, запхав стару. Ще радянську. Дивно було бачити написи «Українська СРСР». «Азербайджанська...», «Грузинська...», «Свердловськ». Що за Свердловськ? А, Єкатеринбург! Тьху. Не встежиш.
Вибухи, як і раніше, скоїлися по величезній прямій. Від Білого моря до Азербайджану. Шість штук. Координати...
А, чорт, збрехав. Не прямій. Вийшла дуга, й дуга на диво рівненька – наче циркулем провели. Випадковість? Може, може бути.
Ану перевіримо.
Я вже забув, як буде на дельфійському діалекті «намалювати дугу», довелось лізти в help, розбиратися... розбиратися було ліньки, й замість дуги я намалював коло. Натомість коло вийшло – рівнесеньке... як намальоване. Тьху, чорт. Намальоване й є. Лише більша частина лінії опинилась поза екраном. Ну й біс із нею. Ану, де ж опинився центр кола?
Тю.
На Камчатці.
– Бавишся? – спитав мене шеф. – Розважаєшся? Що, вже написав усю аналітику? Ні. Бачу, що ні! Я тут, розумієте, сиджу та чекаю, а він розважається. Кола на екрані малює. Квадратуру вишукує, хоче математичну якусь премію урвати, не інакше! Буде тобі премія. З тридцяти відсотків – десять. А не візьмешся за розум – і взагалі ніякої премії не буде! Ти чуєш, що я кажу? Вимикай к бісу свої малюнки, займися ділом! Шахтарі на тебе чекають!
Кляті дельфі! Якого біса вимикаєтеся так повільно?!
Кляті шахтарі! А щоб вас усіх позасипало там у ваших шахтах!
По дорозі додому я побачив, як у підземному переході двоє п’яненьких хлопців викрутили руки миршавій бабусі й трусять якесь клоччя у її кошику.
– Ой людоньки! – плакала вона. – Та завіщо? Та допоможіть!
Людоньки йшли суцільним потоком і на сценку поглядали... ну, можливо, з цікавістю.
Учора я б, мабуть, так само пройшов. То їхня приватна справа. Не моя.
Сьогодні я був тим дурникам вельми вдячний, бо інакше міг відірватися на котові, і добре, якщо сусідський Абрек першим трапиться, бо він давно напросився, а якщо свій? Він-бо не винен.
Хлопці, можливо, теж були не зовсім винні. Може, й справді та бабця щось у когось украла, а вони бачили. Принаймні другий устиг кілька разів це викрикнути. Та й стара занадто швидко й моторно десь зникла.
Ну що ж – нехай їм стане від того легше. Може, від почуття правого діла швидше заростають зламані руки. Може, навіть вибиті зуби регенерують, але то вже навряд.
Погано, коли шеф занадто освічений. Коли знає не лише «ліворуч!», «праворуч!» та «кроком руш!», а й про квадратуру кола. Шеф повинен бути дурним – і брати на себе лише загальне керівництво. Повинен уміти розвести бюрократію – журнальчики там усякі приходу-відходу на роботу, виносу та заносу техніки, підписів під інструкціями про техніку протипожежної чи ще якоїсь безпеки. Оце воно. Оце шеф. Тоді співробітник знає, чого від шефа чекати, подумки обзиває його придурком і працює далі. А так – прийдеш додому, лежиш, мерзнеш, заснути не можеш і думаєш – а чи не накласти на себе руки? Тоді шефові оголосять догану.
Ач який. Квадратуру кола згадав.
Відчутно повіяло холодом, і я не одразу здогадався, що то відчуття навіяне. Холодом повіяло не з дверей і навіть не з погаслої грубки. Холодом повіяло з голови.
– Візьмемо, наприклад, скляну кулю, – каже викладач геометрії. – Цебто куля не обов’язково повинна бути зі скла. Втім, можна навіть обійтися й без кулі.
Візьміть Дельфі. Покладіть на десктоп якийсь малюнок. Наприклад, мапу колишнього Радянського Союзу. Втім, можна обійтися й без мапи. Поставте шість крапок. Розташованих по дузі. Навкруг кожної крапки понамальовуйте кола – як на мішені, але густіше, густіше! Не шкодуйте операторів циклу, вони нематеріальні, й екрану нічого не буде.
Що побачите на моніторі?
Дівки називають таку тканину муаровою й шиють спідниці. Мабуть, вважають, що коли ніг не так щоб зовсім не видно, й не так щоб виставлено відверто, то це привабливо.
Фотографи й розробники Adobe Phoptoshop називають це ефектом «муар».
Моряки, коли стикаються з таким явищем на перетині двох тайфунів, лаються й кажуть, що мертва хвиля небезпечніша за самий шторм.
Ну а фізики люди приземлені, вони обізвали ефект інтерференцією й використовують.
Хвиля на хвилю, коло на коло. Там, де вершечок хвилі потрапив на низ іншої – там спокій. А там, де вершечок накотився на інший, – там хвиля стала удвічі вища.
Ось чому тканина переливається у неяскравому світлі, й ноги то видно, то доводиться вмикати уяву.
Ось чому тьмяна й геть нецікава стара фотокартка раптом вкривається геометрично рівним орнаментом, ледь помітним – а пейзаж на ній рельєфнішає, наче дивишся в стереотрубу.
Ось чому небезпечна та мертва хвиля.
Ось чому амплітуда підземної ударної хвилі біля епіцентру тягне на один, максимум два бали, а склавшись з іншою хвилькою, стає третім, дев’ятим або двадцять сьомим валом. І не треба сюди всяку синергетику приплітати, звичайна інтерференція. Сьомий клас радянської школи.
А на Камчатці ходять бородаті хлопці з п’ятилітровими перцевими балончиками на пасках, знімають дані зі своїх сейсмографів і плечима поводять – що воно, мовляв, за дивина? Не було, не було, не було, а тут – бабах! З епіцентром, скажімо, в болоті. Де ніколи не було й ніколи не буде стику двох континентальних плит, джерела магми, природного атомного котла або ще якоїсь мороки. Й чухають потилиці – так, так... далеко ще сейсмології до науки! Учитись, учитись, учитись, як заповідав хоча вже й не великий, але все-таки розумний дядько Ленін.
Щоправда, кажуть, ніби то він ручку розписував.
Але на біса їм та Камчатка?
Я покрутився ще трохи, але настрій покращав, і кіт пересунувся ближче, замуркотів, затремтів, як дизельок аварійної електропостачі, й вдалося заснути.
Як на те, ранок видався лагідним, сонячним і теплим, навіть пташка якась вмостилася на вишні якраз під вікном і о шостій почала так цвірінькати, що й всталося легко.
Весна має як переваги, так і вади. Ну, переваги – то ясно, які – по-перше, теплішає й по-друге, теплішає, й по-третє – теплішає. Пташки цвірінчать. Квіти вже деякі можна з роботи забрати і вдень надвір виносити – на прогулянку. Будматеріали можна з хатки теж витягати й тягти до недобудови – щоправда, доведеться ще й від дощу накривати. Але то вже дрібниці.
Що ж до від’ємностей, то сніг раптом почав перетворюватись на кашу, а каша – на воду, але вже в черевику. Неприємно. Була в лісі стежка як стежка, а стало болото. Дійдеш до роботи, а з черевиків – пара й відповідні пахощі.
Ну та біс із ним.
Дописав я ту аналітику. Вийшло ніяк. «З одного боку, слід остерігатися... з другого боку, слід ужити заходів... бу-бу-бу-бла-бла-бла». Кому воно в біса потрібне? Шеф, мабуть, тицьнув у сейф, не читаючи, та й забув.
Ага, чорта з два. Такий нічого не забуває. Як ті росіяни.
Але на біса їм та Камчатка?

Винесення блоків із хатки теж виявилося подією недвозначною. З одного боку, стало світліше. Набагато! Ще тільки перший ряд згори виніс, а вже вранці можна було ліхтаря не вмикати. А коли витягнув ще чотири ряди – то аж розчулився. Виявляється, можна у вікно дивитися й милуватися краєвидом. Виглядом на іржаву сітку (бо пофарбувати восени, ясна річ, не встиг), на напівзагорнуту канаву для водогону (дивина – водогін є, а воду доводиться позичати в сусідів, бо в хату завести не встиг, і довелося консервувати на зиму), і навіть на шматок вулиці (видно ноги, як хтось проходить. А верху не видно, бо вишні поміж собою переплелись, як ліани у джунглях, а підрізати теж рук не вистачило).
Весна, хай йому чорт!
Скучивши за нормальним виглядом із вікна, я позирав у нього передовсім, коли прокидався. Лише тому й капость помітив.
Щось промайнуло. Навскоси – наче з вулиці уламок цеглини кинули. Чорно-білий.
Надворі було ще холодно, але я вилетів з хати в самих трусах і холоду не відчув.
Посеред стежки якраз спиналося на ноги кошеня. Крихітне. Перелякане. Чорно-біле.
Мабуть, воно перелякалося ще більше, коли я підхопив його й кинувся далі, до хвіртки.
Вулицею йшли двоє і оглядалися.
– Ану обидва – до мене!
От із командирським голосом у мене ладу нема. Не бувати мені генералом, не приймати парад на Красній площі. Слабкуватий у мене голос навіть для дивізії. Хоч тренуй, хоч не тренуй... все одно одержиш... максимум, полковника.
– Чого ради? – один хлопець гукнув це у відповідь, а другий просто знизав плечима. Мовляв – хто ти такий, щоб мною командувати?
Зараз покажу, хто.
З кошеням у руках я кинувся слідом. Перший – гавкучий – виявився й прудкішим. Зупинився аж метрів за двісті. Натомість другого я акуратно так узяв за шию.
Ну, що з цього приводу казали мої вчителі?
«Ситуація – ворог має кількісну перевагу. Загальна рекомендація – розділити сили ворога. Конкретні рекомендації – вивести з ладу частину сил ворога... Переваги... Від’ємності...»
Не годиться. Вивести-то легко... й кавкнути, гад, не встигне.
«Взяти заручника. Переваги – сили ворога розпорошуються, а ви отримуєте додатковий захист. Від’ємності – вкрай незадоволена реакція оточення, мирного населення, військового трибуналу тощо».
Воно. Бач, а я ще бурчав, ніби курс геть непотрібний й викладає його старпер.
– Гей, ти! Бігун! Ану сюди, бо зараз я твоєму товаришеві голову розвалю!
Й замахнувся для вірогідності.
– Ой!!! – верескнув кандидат у заручники. – Ой, Сергію, біжи скоріше сюди, бо він і справді! Ой, скоріш!
Оце помічник! З першої секунди, це ж треба. А то пишуть – Стокгольмський синдром виникає через три доби... через дві доби... Дулю. Одразу виникає, якщо правильно поставити запитання.
Сергій наближався, ясна річ, не так швидко, як перед цим віддалявся. Але наблизився. Метрів на три.
Дурень. Врятують його ті три метри.
– Хто кошеня кинув?
– Це не я...
– Це не я...
Майже одночасно. Синхронно, можна сказати. Й погляди один на одного «глип-глип».
– Чия ідея була?
Е, ні, це вже помилка з мого боку. Оговтались.
– Та не ми! – це Сергій. – Ми й не бачили нічого й не чули, ішли собі, а тут ви!..
– Якщо хочете, ми їх кудись занесемо, але то не ми! – це заручник.
Гоп. А це помилка з його боку.
– Їх – це кого?
– Та кошенят же...
– А скільки їх?
– Та дв...
Дійшло. Замовк, мало язиком не вдавився.
– А звідки ти знаєш, скільки їх, якщо ви їх не бачили?
Сльози. Тьху.
– Ой, та то не ми! Ми не бачили... і не чули... ішли собі... тут якийсь дядько бородатий перед нами йшов, то, мабуть, він...
О, а от і бородатий дядько з’явився. Це у нас персонаж відомий та популярний. «Хто, – горлає сусід на дітей, – двері у погріб вивалив? Каталися, га?» – «Та то не ми! – горлають у відповідь діти. – Ми зі школи прийшли – там дядько якийсь бородатий лежить, й двері вивалені!»
– Хто мені яму обвалив? – питаю я. Цілий виводок, що я його тільки-но відігнав від майбутнього чи то басейну, чи то ставка, дружно репетує у відповідь:
– То не ми! То якийсь дядько бородатий ішов, ми його бачили, заліз і обвалив!
Тьху. Ну й що кажуть мої вчителі з цього приводу?
«Заручник після закінчення акції обов’язково повинен бути страчений. В інакшому разі його обов’язково допитуватимуть і витягнуть усе – про вашу зброю, спорядження, про інше, навіть про те, як сильно ви можете тиснути правицею, а як – лівицею. Ця інформація потрапить до ворогів. Крім того, слід враховувати можливість того, що заручник покладе все своє життя, щоб помститися».
Ні, не підходить.
– Ідіть геть, брехуни. Вас би отак пожбурити через хвіртку.
Навіть не можна пожбурити. Все-таки на ворожій території жити простіше.
Кошенят і справді виявилося двоє. Друге – сіро-смугасте – підійшло до мене й мазнуло лапкою. Давай, мовляв, їсти.
Ну, що я тобі, бідолашному, дам? Каву питимеш? Чорний хліб їстимеш? Якби вчора – отримало б сардельку, але вчора я її вже й проковтнув.
Ех, бідолашні...
У сумці кошенята мовчали, як наче заціпило. Я навіть затурбувався – чи не позадихалися. Відкрив. Обидва писки зацікавлено підвелися вгору. Не задихнулися. Просто скорилися долі. Ну, почекайте вже до Святошина, хвилин десять ще їхати.
Доля у вигляді жвавої бабці зідрала з мене десятку – «на молочко» й пообіцяла віддати «хорошим людям».
– Я їх, – сказала, – одразу розпізнаю. От ви, бачу, – хороший!
Боже, рятуй створіння свої, якщо попадуть до такого хорошого. Я зітхнув і постарався якомога швидше про ті кошенята забути. Совість спробувала щось кавкнути, але не дуже. Бо все, що міг, я зробив.
От би й з вибухами так! Але для цього треба хоча б розібратись – що ж-бо їм треба від тої Камчатки?
Сейсморозвідки? Ага. З вибухами за тисячі кілометрів від дослідної зони. Й на біса її маскувати під знищення боєприпасів?
А може, вони на японців націлилися?
Я трохи покрутив мапу, спробував посовати епіцентри вибухів трохи ліворуч-праворуч. Відповідно рухалася й лінія, де муарові візерунки інтерференції були найгустіші. Загнав її на Хоккайдо, потім допетрав поглянути знову на епіцентри. Північна точка заїхала у Льодовитий океан, південна, ясна річ, опинилась в Ірані.
Ні, навряд чи вони на це підуть.
А якщо посовати внутрішні вибухи?
Лінія найпотужнішої ударної хвилі ворушилась, але не так легко. Максимум, куди вдалося її відхилити, то це трохи на північ. Якраз на спірні з японцями території. Ну й на біса? Що їм дасть землетрус силою в один-два, максимум три бали на тому острові? Та островики його й не помітять. Їх там, кажуть, весь час трусить.
Одного разу я теж потрапив під землетрус. Власне кажучи, двічі – але перший був у дитинстві, коли докотилася хвиля з Румунії. Я був малий і найцікавіше ганебно проспав. А однокласники в школі потім вихвалялися один поперед одного:
– А у нас люстра хиталася!
– А у нас... у нас із телевізора газета впала! З програмою!
– А у нас... а у нас... а я прокинувся й закричав, от!
Мені похвалитися було нічим, і лише потім виявилось, що у діда в селі стара хатка, обкладена цеглою, дала тріщину. Оце був би фурор! Але дорогі вершки до кави, а каву вже давно випили.
Кажуть, тоді було близько чотирьох балів.
Під другий, потужніший, я потрапив уже в зрілому віці... та що там таїти – зовсім недавно. Балів сім. Будинки потріскалися, а павільйончик у горах (мабуть, колись то була зупинка автобуса) роз«їхався опорами в різні боки, як корова на кризі.
Страшно чомусь не було. Абсолютно. Може, тому, що відбулося все просто неба, а перед цим ми добряче вмазали по кизиловій.
Міцна, зарррраза! Й похмілля після неї нема.
А місцеві люди до землетрусів звикли ще змалечку. Кажуть, у Шемасі навіть столиця колись була, і хтось колись царював, але якраз землетруси й змусили її переїхати. А шкода, гарні місця.
Один аматор старовини навіть музей влаштував. Посуд, старезні лахи, якісь інструменти. Навіть меч старовинний є, але треба дуже напружувати уяву, щоб у кривій бронзовій смужці впізнати зброю.
Вельми повчальне видовище. Добре, що ми не маємо звичаю ховати людей з автоматами. Хоча... Кажуть, у середині дев’яностих, коли мобіла коштувала як автомобіль, циганських баронів ховали з мобілами. Свіжозарядженими.
Нехай. Їхня справа. Цікаво, чи хоч один звідти хоч раз подзвонив?
– Все кола малюєш? Все граєшся? Ні, хлопче, ти вже догрався. До неповного службового. Зайдеш через годину до кадровика, розпишешся... Архімед!
Отак.
Я не одразу зрозумів, до чого тут Архімед, потім зітхнув, прикинув, як буду викручуватись без премії, й, оскільки день однаково вже зіпсовано, почав мучити кола далі.
Мабуть, коли шеф зайшов, і я смикнувся, то ненавмисне переключив щось у властивостях мапи, бо вона перекинулася. Тепер Владивосток був ліворуч, а Київ – праворуч. Приблизно на місці Біробіджана. Смішно. Не було б неповного службового – було б ще смішніше.
А от кола не перекинулись. А чого б їм перекидатись, це ж зовсім інший об’єкт, і його я не зачепив.
Смужка муару тяглася повз цяточку з написом «авксоМ», повз.., повз...
Й кінчалася десь біля крапки з позначкою «исакреЧ».
В голові стало порожньо, як у стволі після пострілу. Й так само джмелі гули. Й так само клубочився чи то туман, а чи дим, й десь далеко-далеко попереду світилося.
Колись до комплекту MS Word входив набір малюночків. Ну, ви бачили, мабуть, – смішні чоловічки, всяка оргтехніка, природа, тварини. Динозавр точно був.
І була лампочка з промінчиками пообіч. Називалась – «ідея».
Дурні вони, ті художники з майкрософту. Хіба то ідея. Ідея – це коли скрізь темно, а казна-де попереду щось таки світиться.
От як зараз.
Я перекинув мапу назад і посунув епіцентри внутрішніх вибухів праворуч. Добряче посунув, аж за Урал. Муарова смужка справа розійшлась, розфокусувалась... натомість західна, на яку я й уваги тоді не звернув, згустилася...
І лягла якраз посеред України.
Я ще трохи посовав кола. Смужка слухняно ковзала вгору, вниз, фокусувалася хоч на Львові, хоч на Луганську – це у меридіональному напрямку – й так само легко стрибала від Одеси аж до Чорнобиля.
Отак. Не варто тікати від снайпера. Користі жодної, лише помреш дуже втомленим.
Особливо коли снайпер має можливість завиграшки накривати всю територію для маневру.
А відстань? Відстань же тут коротша, може, до нас докотяться й не два бали, а усі вісім?

А чи знаєте ви, що таке вісім балів? О, ви не знаєте, що таке вісім балів!
Це приблизно як атомна бомба над центром міста, тільки ще гірше.
Усі споруди вище трьох поверхів – упадуть. Багато залишилось у Києві двоповерхових будинків?
Всі споруди на бутовому або цегляному фундаменті теж упадуть. Навіть ті, які двоповерхові. А який дурень будував двоповерхові будинки на моноліті?
Всі новомодні свічки, оті, що складаються з бетонного скелета, а поміж ребрами замощені цеглою, – теж упадуть. І хай архітектори не брешуть, не витримають вони восьми балів. Максимум чотири, п’ять... ну, може, шість. І то лише, якщо коливання будуть вертикальні, а не повздовжні.
Там, де метро викладене чавунними тюбінгами, може, нічого й не станеться. Точ¬ніше, не сталося б. Якби над тунелями не було кількох річок, дбайливо присипаних піском або забраних у бетон. Гадаєте, річку так просто знищити? Ага.
Усі бажаючі можуть вийти на зупинці «Кловська» й трохи пройтись, а потім поглянути на те місце, де підземна річка Клов впадає у майже підземну річку Либідь.
Так от. У місці впадання бетон побито й потріскано. Тому що час від часу річка бунтує й весь мотлох, що невідомим чином опиняється в ній, починає випльовувати.
Ви ніколи не бачили, як летить у повітрі здоровенна колода? О, верхи на скаженій ріці вона летить іще краще!
Серед мотлоху багато цегли, каміння, уламків бетону, сміття, кісток. Інколи трапляються трупи. Інколи – свіжі. Щойно утоплені.
Отже, в метро ми отримаємо водогін. Із таким самим вмістом.
Дніпро вискочить з берегів. Правий берег ще так-сяк, а лівому буде капець. Приблизно аж до Харківського мікрорайону.
А снайпери трохи промажуть і вдарять північніше та винесуть Київську греблю – то й до Борисполя. На дахах врятуватись не вийде – див. вище.
Ну, вище – біс із ним, а от нижче починається ще цікавіше. Черкаське море дрібне, та й скільки там тих Черкас, а от Кременчуцьке море – то таки море. Глибина до.., ширина – .., загальний обсяг...
Я поліз у довідник.
Ого! Майже – дев’ять кубокілометрів води.
Якщо в греблі утвориться тріщина, то за кілька хвилин вона перетвориться на рану, з якої цебенітиме... ні, не кров, але тим, що живуть нижче за течією, буде однаково.
Наприклад, до хорошого міста Кременчука хвиля дійде за тридцять сім хвилин, а заввишки вона буде приблизно вісім метрів. Тиснутиме вона з силою півкіло на квадратний сантиметр. Для порівняння: при величині ударної хвилі 0,3кг/см кв. (при будь-яких вибухах) – це зона так званого суцільного руйнування. Отже, вода змете всі будинки, розташовані неподалік від річища Дніпра, заллє 70 населених пунктів та територію загальною площею 1200 км кв., або 13510 гектарів. Вода підніметься на шість метрів, буде скаламучена, засмічена та брудна і стоятиме, поступово спадаючи, не менше двох тижнів.
Місто буде знищене протягом кількох хвилин.
Мосту, який стирчить там з сорок дев’ятого року, не стане. Не виключено, що знайдуть його десь аж у Запоріжжі.
Про кількість загиблих я не скажу, бо довідник ще й досі вважається ДСК, але зазначу, що цифра занижена. Бо довідник радянський, а в Союзі були й амфібії, і солдати, яких можна одягти в ОЗК й змусити складати трупи у ями й заливати вапном.
А в нас...
Я не певен, що знайдеться навіть вапно.
Отже, епідемії не уникнути.
До речі, якщо знесе Київську греблю, то Кременчуцька зітхне, але напір витримає. Якщо зірве Кременчуцьку – то зітхнуть усі греблі, аж до Каховської. Й ляжуть.
Хто там казав про Чорнобиль? Який ще Чорнобиль? А, це там, де загинуло двоє й кілька тисяч потім хворіло? А, й землі клапоть виведено з обігу?
Не смішіть!
Коли півкраїни опиниться під водою, то якийсь там Чорнобиль згадуватиметься, як подряпина на мізинці.
Ось що таке вісім балів.
Я гарячково заторохтів по клавіатурі... й зітхнув. Полегшено. Восьми балів не буде. І навіть шести не буде. Буде один, може, два, максимум два з половиною. Ну біс із ним, хай навіть три. Майже те саме, що й на Камчатці. Трі-і-ішечки більше.
Ну й на біса їм це?
До речі, ви знаєте, що таке два бали? О, ви знаєте. Це я вам точно кажу.
Це коли поруч з будинком проїхав трамвай або тяжка вантажівка, й у буфеті дзенькнуло скло, ледь помітно гойднулася люстра, а якщо у когось зберігся радянський телевізор на радянських же павучачих ніжках – то, можливо, він трішечки так підстрибнув.
Любили вони стрибати. Може, тому їх уже й не залишилось.
Ні, людині ще далеко до того, щоб називатися «царем природи». Максимум – сміттярем або прибиральником. Ну, може, ще слюсарем-сантехніком.
Але й на біса їм це?
З цією похмурою думкою я рушив додому, дорогою купив пляшку джин-тоніку та, як висловлюється з цього приводу люба дружинонька, знову напився, як кнур.
Хто мені скаже – хіба кнури напиваються?

Неждано, несподівано й непотрібно проляпотіло два дні дощів, і робота моя зупинилася. Класти блоки було неможливо – дощ вимивав розчин швидше, ніж я встигав накривати шви. Весь заміс довелося використати на побудову цегляних стовпчиків для підлоги, та й то довелось маневрувати – ставити тимчасові дашки з фанери та руберойду. Спробував копати рівчак для підземного кабелю – виявилось, що під дощем земля осипається також швидше, аніж я її з рівчака викидаю.
Тьху!
У таких випадках мудрі предки сиділи вдома й били байдики. Десь у третьому класі я був дуже здивований, взнавши, що «байдики» – це не жаргонне позначення лінощів, а цілком реальні дерев’яні деталі. Бильця з них роблять та всякі дерев’яні підпірки. Балясини, наприклад.
Дружині теж забажалося зробити на другому поверсі балкончик з балясинами, але, звісно, не дерев’яними. Тож довелося бити байдики у переносному сенсі.
Накриваючи свіжий шов, я впустив з даху цеглину, й вона ляснула просто в багнюку. Добризнуло на півтора поверхи вгору – якраз по пиці. Багнюка була холодна й смерділа котячим лайном.
Дощ припинився так само несподівано, як і почався, й на ранок земля вже була майже суха.
Багнюка, що в неї гепнулась цегла, застигла химерними візерунками. Над загальним рівнем землі вони здіймалися сантиметрів на десять.
Може, вони в море надумали скерувати ударну хвилю? Цунамі викликати?
Ледь привітавшись із колегами, я напросився в гості до знайомого підполковника. Кава у нього була така собі, натомість усю стіну займала велика мапа. Ідеологічно правильна. Замість масштабу було виписано «Мірило», а шматки землі до Курська і трохи далі було заштриховано: «Етнічно українські території».
Правильна мапа!
Крім усього іншого, й тим, що показувала й сусідні держави.
Довго шукати не довелося.
Перше, що впало у вічі, – це довгий трикутник Азовського моря. Як лійка. Або як дозвукове сопло. Не «лаваль», як у ракети, а як в літака – щоб звужувалось. Тоді потік газів, якому нікуди дітися, збільшує швидкість. У камері згоряння – нуль, а на виході – двісті, а мо’, навіть і триста на секунду.
Тобто, якщо підірвати бомбочку десь на траверсі Генічеська, то до Ростова та Таганрога добіжить...
Ану, ану...
При десяти кілотоннах – два метри.
При двадцяти – два з половиною.
При мегатонні...
При мегатонні та більше Ростов буде знищено повністю. Хвилю не зупинить не те що якийсь мол, а навіть невеличкий гірський хребет. Знесе к бісовій мамі!
Але цікаво, що на самому початку хвилька буде маленька, й навіть зовсім незначна дамба її зруйнує.
Ви знаєте, як буває, коли вирішуєш довгу й складну задачу і раптом натикаєшся на підказку? Якщо й не знали, то тепер знаєте.
Що, й досі не здогадались?
Ану згадайте, що таке велике, скандальне й не дуже на перший погляд потрібне розпочали будувати москалі восени 2003 року? Га?
Тієї осені я також був у відрядженні й новини отримував рідко. Тож і про Тузлу взнав лише тоді, коли кляту дамбу вже наполовину підвели до нашого острівця, й весь світ уже ставки робив: ану, втруться наші чи почнуть усе-таки якось скандалити?
Не втерлись. Уже непогано.
Запам’ятався з тої пори патетичний такий репортаж по російському телебаченню. Журналіст із нахабною та брехливою пикою довго правив про біди, які чекають на жителів узбережжя, якщо дамби не буде. Довго й зворушливо розповідав про ініціативи місцевих жителів, що самі зібрались на мітинг під лозунгом «Дайош дамбу!». Видушував сльозу, показуючи школярів, які випустили над будівлею голубів – на знак мирних намірів і споді¬вань. А завершив репортаж ефектною фразою:
– И, словно в ответ на взлет наших голубей, начал работу украинский земснаряд, разрушающий дамбу. Очень символично!
Ще б пак. Цікаво, а де діточки голубів узяли? Теж із собою приперли чи їх централі¬зовано роздавали?
Поки кацапенят зганяли на мітинги, а наших – навпаки, розганяли, серйозні люди (теж, звісно, наші) літрами цмулили каву й сушили голови. На біса? – питали вони один в одного. – Якого чорта вони це затіяли? Що воно – провокація, перевірка нашої реакції, казус беллі?
А воно – он що! Захист, на випадок, якщо я не один такий розумний.
Які вони все-таки молодці! Це я про росіян. Отак, за командою, знялися з місця й поперли виконувати дурну, незрозумілу, важку й дорогущу роботу! Лише тому, що згори команда надійшла!
Молодці.
Саме тим вони й небезпечні.
Попутні відкриття, звісно, радують і навіть бадьорості додають, але до основної мети майже не наближають. Так, я знаю тепер, що росіяни вивчили геологію Азовського моря й, напевне, вжили заходів до того, щоб відбити охоту вивчати її ще комусь. І навіть спробували вжити заходів на випадок, якщо хтось усе-таки аналогічним чином вже мислить. Це я про Тузлу.
Ну то й що?
До моєї проблеми це так само, напевне, не має відношення. Ніякого.
Що у нас далі?
Далі сталась нарада, на якій мене було вздрючено, порівняно з німцями, які начебто поза інструкцією кроку не ступлять, змішано з лайном, позбавлено премії (хай він, гад, собі в дупу засуне ту премію! Не так збитку, як образи!) й посаджено за ще одну аналітичну записку.
Знову ж таки по шахтарях.
А повиздихали б вони!
Я сам собі заткнув рота й вкотре пожалкував, що моя знайома психоаналітичка зараз у Криму. Цікаво, що воно значить, коли замість конкретного винуватця образи я починаю лаяти когось іншого, того, хто заздалегідь не зможе відповісти, а може, навіть, про мою лайку не взнає.
Чи це вже хвороба, чи все ще легке відхилення?
Якийсь розумник на дошці оголошень, що висить біля входу, почепив гарного па¬пірця з гарним текстом:
«Швидка психологічна допомога!
Відомча поліклініка відкриває кабінет...
бла-бла-бла... Запрошуємо усіх, кому... бла-бла-бла».
Питання. Яка нормальна людина, знаючи, що від висновку «психа» під час диспансеризації залежить, працюватиме вона далі, чи ні, піде й скаже:
– Так, мені було б непогано отримати швидку психологічну допомогу!
Хіба що такий самий псих, лише без лапок.
Паскуди. Так само, як зі своєю флюоро... тьху!.. графією. Самі собі роботу створюють, щоб не розігнали, а ми ліземо під рентген.
Воно нам треба?
Шахтарів он перевіряйте, позасипало б їх...
Мабуть, на моєму обличчі щось різко змінилося, бо шеф аж затнувся й дуже пильно на мене поглянув. Довго дивився, з хвилину.
– Гаразд, – сказав по тривалій паузі. – Не помиляється той, хто нічого не робить. А ти в нас людина роботяща... А якщо щось неясно буде – заходь і питай. Ну, вперед, до роботи.
Я знаю, чому це він так різко змінив тональність.
Тому що в одній моїй знайомій галузі після такої самої наради такий самий дядько, як я, схопився за серце і врізав дуба. Просто в конторі. Й тамтешнього шефа тоді зняли.
А з півроку тому в одного з наших кров горлом пішла. Скінчилося добре, але якийсь час по тому панове начальники (чорти б більшість із них мордували!), посміхалися, як продавці гербалайфу, з усіх сил намагалися здаватися ввічливими. Виходило, правда, не дуже.
Я ледь дочекався кінця наради й кинувся до кабінету.
– О, побіг! – прокоментував хтось. – Загорілись гімна...
Іншого разу я б щонайменше віддячив би чимось таким же самим.
Але не зараз.
Так... Мапи, мапи, мапи...
Донецьк. Є. Луганськ. Є. Шахти. Ось. Старі – жовті. Нові. Червоні. Глибини. А, чортів олівець! До біса олівці, де моя ручка?
На ручці ще виднівся напис – «terorismculug ve narkotiklar...».
Ага, бували колись і такі наради...
До біса терористів та наркодилерів, разом узятих! Якщо раптом я правильно зрозумів наміри одного великого терориста, то певний час нам буде не до дилетантів, а наркотики самим знадобляться. Особливо всякі амфетаміни.
А що буде, коли землетрус... крихітний такий землетрус... у три або навіть два бали, вдарить по шахті?
Порода у штреках перебуває під тиском. Один великий шахтолог, чи як воно правильно називається, вивів формулу так званого «склепіння природної рівноваги». За його висновками, склепіння треба робити такої певної висоти, для кожної породи своєї, й тоді воно не осиплеться.
Ех, учені, вчені! Борсаєтесь кожен у своєму павутинні, а вам би досвід сусіда! Ім’яреку, наприклад, опір матеріалів було б непогано повчити.
Ну та біс із ним. Суті проблеми це не міняє.
Якщо по склепінню торохнути, то несуттєво, чи розраховане воно за формулою природної рівноваги, а чи за епюром розподіленого навантаження. Результат буде однаковий.
Обвалиться.
...шахт. У кожній... ну, припустімо, по чотири штреки. У кожному – по півсотні шахтарів. Всього – ... людей.
Ні, не людей.
Потенційних трупів.
Ну й на біса їм це?
Як це – на біса?!
По-перше, трупами вони стануть не одразу й не всі. Статистика свідчить, що приблизно у дев’яноста відсотках завалених шахтарів викопують. Приблизно у тридцяти відсотках – живих.
Це, звісно, якщо копати починають одразу та з кількох напрямків, та великими силами, та непоганою технікою.
Як, наприклад, тоді, коли в Криму обвалилися береги й позасипало туристів. Відважні російські морські піхотинці перші прибули на місце події й почали рятувальні роботи.
Населення реагувало позитивно та вдячно.
У нашому випадку замість морської піхоти прибуде, мабуть, кілька дивізій піхоти звичайної. Й Донеччина, а також Луганщина, а також Одещина, а також Миколаївщина, а також, можливо, Запоріжжя, а також, можливо, Кіровоградщина, а також, можливо, навіть Полтавщина, а також, цілком можливо, що й Сумщина, а також, може бути, ще й Київщина, а може, навіть Вінниччина будуть за це лише вдячні. Ну, а кляті западенці зі Львівської та Івано-Франківської областей залишаться в меншості.
Що це мені нагадує?
Вибори, ось що.
Тільки лінія проросійської орієнтації сильно посунеться на захід.
А якщо раптом не посунеться?
А якщо не посунеться, то кілька російських дивізій, хоч і прибудуть з гуманітарною місією, але захоплять із собою кількасот танків (які ж рятувальні роботи без важкої техніки?), бронетранспортерів (а на чому ж їхати, не на вантажівках же?), вертольотів (ну... згодяться для чогось, наприклад, для перевезення поранених у шпиталі) й автоматів (не залишати ж!).
І тоді пани губернатори вилізуть на трибуну й скажуть:
– Ми тут подумали... Ідея федеративного устрою України не нова... Її навіть колись Чорновіл-старший висловлював, а молодший то однозначно підтримає... Й оскільки політичних репресій вже можна не остерігатись... то чи не припинити нам усі платежі в бюджет, га?
А якщо хтось при тому одразу ж припинить дотації з того самого бюджету, то вилізе ще одне падло й скаже:
– Враховуючи ворожі дії центральної влади... політичний тиск... та репресії... та примусову українізацію... та економічну блокаду... та обіцянки нашої братньої, по-справжньому братньої країни...
Й гасла на вулицях з«являться. Миттю. На кшалт:
«С нами Бог и Россия!»
А що. Досвід у них уже є.
Від такої перспективи я й собі відчув, що до інфаркту не дотягую зовсім трохи.
Але чесно написав рапорт, зареєстрував у канцелярії, поставив у чергу на розгляд у шефа й подався додому.
А мобілу зарядити забув й заряджалку також забув, й навіть дорогою кілька разів набирав 7722 й слухав, як ю-ем-сішна роботеска приємним голосом агітує на ю-ем-сі-область... ю-ем-сі-сім’ю... ю-ем-сі-легкі-тарифи...
От на тарифах моя старенька мобіла й здохла.
Біля самої домівки я розвернувся й несподівано для самого себе рушив до сусідки.
Шукайте тепер!
Успіхів вам у нелегкій, але важливій для всієї країни справі!

Почали, звісно, з кави.
Кава була поганенька, з пакетика. Чи то підроблена «Нескафе», чи то непідроблена «Галка». Цукру я завжди беру одну ложечку, а жінка щедро сипонула аж три. Дістала з холодильника масло, а воно взялося кригою, як слина на морозі, й не те що мазатись не хотіло, а мало ножа не зламало. При спробі не відрізати скибку – а хоча б настругати.
Старші діти то билися – й тоді бігали до нас клепати одне на одного; то мирилися – і вже разом, один з-поперед одного сповіщали нас про цю радісну новину; старша дочка крутилася поруч і раз-по-раз або наливала чай, або починала топити у чашці печиво; молодша то пхинькала, то верещала на повен голос.
Час від часу Іра починала горлати на всіх, але діти мали явно потужніші гучномовці.
Чоловік подався у відрядження – чи то в Харків, чи то в Одесу. Третій раз уже на тиждень. Іра негайно його розкритикувала. Я погодився, але подумки сказав сам собі, що я його розумію й взагалі на його місці забіг би десь, як собака від лихого господаря.
Тому що я не люблю галасу, гармидеру та дітей.
Діти – вони як миші. Вони скрізь нишпорять, тупотять, пищать, неприємно пахнуть, лишають слід з посліду та зіпсованих або геть перемазаних чимось речей.
Й не лише тому.
Тому що, коли в людини народжується мале, світ для неї перекидається.
Діти – вони як наркотик. Нормальну людина вони позбавляють розуму й будь-яких мрій. Двоє моїх знайомих дівчат, з якими замолоду можна було поговорити про літературу, мистецтво, природу та почуття, зараз торочать лише про те, які у них діти хороші.
«Ох ти ж моя солоденька!» – якось видала одна з них, цілуючи свою дочку в гузно.
Мій хороший знайомий... колись він був розумніший за мене, малював чудові пейзажі, писав програми такі, що викладачка за голову хапалась і ставила п’ятірки одразу, як тільки він залікову книжку виймав, – тепер страшенно пишається шестирічним сином і з будь-якої теми з’їжджає на нього:
– Ага, до речі, про комп’ютери! Мій синок учора сам пароль встановив!
Одна моя знайома повія («Ха, не було такого збочення, якого б я вже не спробувала!»), тепер пише: «Ні, я б, може, й рада згадати молодість, але, розумієш, моєму старшому вже чотирнадцять, скоро до інституту вступати, і мені зараз не до веселощів. І не до мемуарів».
Моя мати, зустрівшись із колишньою однокласницею, хвалиться мною (хоча чим тут хвалитись?..), а однокласниця, шипучи від заздрості, відповідає:
– Ну звісно, треба своїх дітей правильно подавати!..
Тобто мене – подавати. Вихвалятися мною. А може, мене ще за гроші показувати? Кажуть, у Київському зоопарку клітка звільнилася.
Дяченки в «Армагеддоні» теж розписалися на цю тему. Там у них мати влазить у корупцію й гидотні, підлі та незаконні афери, чхає на величезну, цікаву й дуже небезпечну для всього людства проблему – заради того, щоб дати синові шанс цієї проблеми уникнути.
Хотіли, мабуть, написати оду батьківським інстинктам, а вийшов памфлет.
– ...ти чуєш, що я кажу?
– Так, звичайно!
Довелося негайно відмотувати розмову назад. Ага, це знову про батюшок, про екстрасенсів, про забитого чоловіка в дворі та його негативний вплив на всіх, хто до цього дворища має відношення.
– Так-так, і що?
– Ну от, вона також підтвердила й каже, що поки його не буде викопано та поховано по-православному, то не буде спокою ні мені, ні дітям моїм, ну мені то ще нехай, а дітям же, діточкам як бути, то я гадаю, що, мабуть, доведеться таки продавать...
– А викопати?
– Що?
Я вже й сам не радий був, що перебив, але раз уже почав...
– А викопати, кажу? Й поховати по-православному?
– Так хіба ж усе дворище перекопаєш...
Й хто мене за язик тягне сьогодні?
– А навіщо все дворище. Треба з рамкою та штирем походити, і якщо воно справді є, то рамка покаже, а штир остаточно переконає; воно – не воно.
– А як це?
– А от дай дві алюмінієві дротинки...
За право принести дріт старші знову вчинили бійку. В результаті дротини довелося рівняти руками, на вису, й вийшло не дуже рівно. Ну та нехай.
Вийшло щось на зразок літер «Г», тільки кривих, як наче першокласник писав. Довга перекладина – з півметра. Це індикатор. Коротка – з долоню. Це щоб тримати.
– Ось дивись. Беремо в руки. Ставимо паралельно. Підходимо до металу – сходяться. Підходимо до води – розходяться. Це реакції стандартні, їх можна використовувати для калібровки. А от на людину, на труп, на вибухівку, на порожнечу в землі – тут у кожного індивідуально. Я, правда, свої знаю...
Але ж ви не чекаєте, що я зараз почну оповідати, де та за яких обставин я калібрувався на трупи та вибухівку?
Дворику порівняно з тими місцями було зовсім нічого. За п’ять хвилин я знайшов під землею металеву трубу...
– Каналізація! – загорлали обидва хлопці, потім один одному дав по пиці, щоб не перебивав, а другий не встиг і побіг розкидати по підлозі братові речі.
За десять хвилин виявив порожнечу.
– Ага, – сказала сусідка. – Це тут був старий погріб, але чоловік його два роки тому засипав. Мабуть, погано.
За п’ятнадцять – водяну жилу... тільки якусь неправильну. Ага!
– Так, то з Оксаниного двору з літнього душу тече. Я все чоловікові кажу – піди, скажи, щоб прибрала, а він усе не йде та не йде, а як піде, то через годину приходжу – а вони разом горілку п’ють!
За двадцять хвилин я вже приблизно знав, де у землі валяється штук десять консервних бляшанок.
Й нарешті за півгодини вже руками гнув шестиміліметровий прутик – гака робив.
Тому що якраз під парканом, подалі від вулиці, від сусідського двору, від сторон¬нього ока лівий стрижень у мене залишавсь нерухомим, а правий відхилявся ліворуч на тридцять градусів.
Що відповідало глибині приблизно вісімдесят сантиметрів.
– Навряд чи там труп, – я й сам не знав, кого з нас цим заспокоював. – Хто на такій глибині труп ховатиме? Може, собаку закопали абощо.
Собака тут був. І перед ним був. Попередній хазяїн продав його разом із хатою, й той два дні на нових господарів гавкав, а ще два тижні – гарчав. Але їжу при тому брав.
На будці й досі красувалося його ім’я – «Топік». Назву нового собаки – «Рекс» – діти намалювали, але фарба обсипалася.
– Ну, якщо й собаку, то мабуть, не Топіка... – міркувала вголос сусідка. – Того чоловік десь у лісі покинув. Може, перед Топіком ще хтось був...
Може. Все може бути. Й штир, наприклад, може наткнутися на камінь, коріння, дошку, пластмасу. Як, зараз, наприклад. Кажуть, чорні археологи використовують спеціальні гаки – й тоді, зачепивши й витягнувши, наприклад, ребро – можна зробити висновок, чи варто копати.
Але тут, мабуть, потрібна чимала практика. А тут спробуй по стуку розберись – об дерево воно гупає чи об кістку? Поруч не гупає. За десять сантиметрів лівіше – гупає. Далі – не гупає, гупає, не гупає, гупає...
У будь-якому випадку вісімдесят сантиметрів – це не глибина.
Це – тьху!
Одне погано – місяць весь час у хмарах, зорі не світять, а з вікна лампочка б’є просто у вічі й заважає більше, аніж може допомогти.
Ну й чорт з ним. Вісімдесят сантиметрів можна й навпомацки.
– В мене ось свічка є, – затупотіла по краю ями сусідка. – Вона свячена, хотіла в церкві поставити, ну та вже нехай.
Тепер смерділо не лише вогким ґрунтом, а ще й ладаном. Серед ночі. В глухому куті. Майже без світла. У ямі. Із свяченою свічкою.
Ну хоч фільм про вампірів знімай!
Земля була мішана – отже, колись тут і справді копали. А потім зсипали ґрунт просто так, вперемішку. Хоча чорнозему тут мало, сантиметрів із двадцять, і я, наприклад, коли рив траншеї під воду та газ, намагався сипати пісок до піску. А чорне – до чорного.
Або поспішали, або той, хто копав, господарем був нікчемним.
На шістдесяти сантиметрах я попросив щось схоже на саперну лопатку. За мить поруч валялося два дитячі набори для бабрання у піску, кельма й залізний совок для сміття.
Совок підійшов. Магнітної міни тут можна було не остерігатись.
Археологи справжні далі працюють щіточками. Археологи чорні обкопують тіло з боків, щоб земля обсипалась. Сапери – хто як. Один розумник здував пісок із підривача, а здалеку видавалось, що він ту міну цілує. А з фугасами, казали на нього, трахається.
Кажуть, дотрахався.
Я попросив якусь щітку – й негайно отримав віника.
Чудово. Ще вчора був аналітиком і торохтів по клавіатурі. Сьогодні вже бабраюся з віником та совком, а завтра...
А завтра дуже сильно залежить від того, хто перший відкриє мій сьогоднішній рапорт. Може статися й так, що віник із совком – це ще буде вельми, вельми сприятливим варіантом.
Свічка вихоплювала із землі рівні смужки. Закруглені.
Наче колосник із печі, але з дуже тоненькими стриженцями.
Тіні від них коливалися й самі здавалися чимось матеріальним, ще й ворухливим.
Я мимохіть завважив, як молодший з братів сховався за старшого, а старший нібито випадково притиснувся до матусі.
Віник змів одразу велику грудку землі. Грудка була напівкруглої форми.
Іра схопила дітей і притисла до себе. За інших обставин, я певен, обидва б протестували. Особливо менший. У нього вже тричі був струс мозку та ще й при родах чи то щипцями маківку придавили, чи що... навіть доторкатися до голови не дає.
Кажуть, у немовлят череп іще не сформований, не твердий. Нібито з хрящиків. Щоб можна було просунутись крізь вузький вихід. Нібито кісточок там спочатку нема, а потім вони ростуть та твердішають.
Ще трохи попрацювавши віником, я остаточно звільнив знахідку від піску.
Скелетик.
Крихітний.
Півметра, не більше.
Від голівки лишилися самі щелепи – ясна річ, що беззубі.
Значить, про ті хрящі – правда.
Хребет... не хребет, а хребетик. Ніби від великого коропа.
Так самі, схожі на риб’ячі, тонюсінькі ребра.
На диво добре збереглися чомусь кісточки рук та ніг.
Зовсім як людські.
Лише маленькі.
Першим заверещав, заплакав чомусь не молодший брат, а старший, але молодший його негайно підтримав.

Яка все-таки страшна штука – отой батьківський інстинкт. Цей скелетик ніколи не був моєю дитиною, я ніколи не знав тої дівки, що його народила... та що там казати! Я трупи сотнями бачив, а скелети – десятками!
Але чомусь саме цей нікчемний, не потрібний нікому крихітний кістячок збурив у мені такий вихор люті, що якби трапилась зараз під руки та шльондра, що колись народила його, придушила та закопала, – то я б її розірвав!
Ось чому я не люблю дітей.

Суботу з неділею я провів пречудово – з’їздив до коханки, до батьків, улаштував собі прогулянку на човні дніпровськими плавнями... коротше кажучи, додому не потикався.
Трохи втомився, натомість надихався свіжим повітрям.
І, мабуть, тому в понеділок уранці мав вигляд квітучий, а настрій – чудовий. Привітався з постовим на вході – той аж здивувався. Зіткнувся в коридорі з Сергієм Миколайовичем. Він хотів був за звичкою відвернути пику, але я зупинився, простягнув руку й поцікавився справами. Той, мабуть, від великого подиву руку потис, але про справи розповідати не став.
Сказав комплімент Олені з сусіднього кабінету. Пригадую, бовкнув щось з приводу пікантного розрізу на сукні – дуже личить.
Дівчина була приємно, але дуже, дуже здивована.
Привітався з Тамарою Іванівною й похвалив її колекцію фіалок. Сказав, що хочу крадькома стебелець відщипнути, на що вона замахала руками й сказала, що сьогодні ж сама вибере найкращого.
Уже на вході до кабінету зіткнувся ніс у ніс із Ларисою-секретаркою і вже рота відкрив, щоб похвалити новий колір волосся, але вона мене випередила:
– Чуєш, тебе шеф дуже шукає!
– Угу.
Я кивнув.
– Це з приводу того рапорту.
– Угу.
Я кивнув іще раз.
– Щось ти там не те написав...
Наскільки я міг зрозуміти, Лариса мені симпатизувала – звісно, в межах пристойності. Й, мабуть, «щось не те» – це був делікатний натяк. Бо зазвичай дулю з маком хтось би когось про щось попередив.
Контора така.
– Угу.
Я кивнув утретє й виявилось, що востаннє.
Втім, Лариса примудрилася ще й демонстративно зітхнути.
Молодець.
Формально вона ні про що мене не попередила.
Я розвернувся й, мабуть, геть несподівано для неї підморгнув.
Дівчина сонячно усміхнулась та зникла. Мабуть, заспокоїв.
Хто б оце і мене так...
– Прийшов? – телефон задзижчав, ще коли я знімав чохол із комп’ютера. А цікавився, чи прийшов, звісно, шеф. Ясна річ. А хто ж іще.
– Прийшов, – бадьоро відповів я.
– Ну заходь.
– Іду.
Я ввімкнув компа – хай поки що завантажується, а сам подався на другий поверх. Йшов і думав. Серед усього іншого промайнуло й таке:
«А даремно, я мабуть, компа вмикав...»
Може, й даремно.
Може, й справді не доведеться вже повертатися до кабінету.
Може, й взагалі більше ніколи нікуди не доведеться вже повертатися.

Я постукав. Зайшов у кабінет. Сів.
Шеф дивився на мене, як чапля на жабу, й мовчав. Я, звісно, теж не розтуляв рота.
– Написав?
– Так точно.
– Зареєстрував?
– Аякже.
– Номер поставив?
– Звичайно.
Він знову замовк.
Взагалі мовчки роздивлятись підлеглого – не його стиль. То, між нами кажучи, взагалі не стиль. Перші десять секунд підлеглий і справді нервується, згадує, що він зробив не так, потім заспокоюється й приходить до висновку – «здрючать».
А коли все заздалегідь відомо – воно спокійніше, чи не так?
У моєму випадку було взагалі не так.
Я з самого початку зробив усе не так.
Знаєте, чому? Бо ненавиджу бюрократів.

Кажуть, в Америці та Канаді феміністки вважають нормальним подавати на чоловіків у суд за те, що вони на них: а) дивляться – бо цим вони показують, що сприймають жінок як об’єкт сексуального інтересу, б) не дивляться – бо цим показують, що не сприймають жінок як об’єкт сексуального інтересу. Весь світ сміється, а наш коханий президент мавпує їхню судову систему... це я так, не звертайте уваги... я про феміністок.
Так от. Чоловіки теж почали подавати на них у суд!
Наприклад: «Така-то й така-то не звертає уваги на сексуальний інтерес, чим завдає моральної шкоди моїй самооцінці. Прошу високий суд стягти з неї десять мільйонів доларів тридцять сім центів, рахуючи судові витрати, як компенсацію за завдану мені моральну шкоду».
Кажуть, хтось навіть такий позов виграв.
Це я до того, що бити ворога варто його ж зброєю. Це не завжди найефективніший спосіб, натомість завжди найприємніший.
А це я, у свою чергу, до того, що боротися з бюрократами найприємніше їхніми ж методами.
Якщо рапорт, наприклад, зареєструвати, поставити на ньому вихідний номер та пустити стандартним бюрократичним маршрутом, то після цього ніяка сила той рапорт не знищить.
Хіба, може, пряме втручання панів Б-га або Пр-та.
Так і вийшло.

– Радієш? – запитав шеф, і тут я вперше з ним не погодився.
– Ні. Щиро засмучений.
– Ага...
Інтонація – ну точно як у того вовка з мультфільму. Пам’ятаєте, мабуть? Той самий, де старого пса виперли з дому, він пішов у ліс вішатись і зустрів вовка. Засоромився. Сховав мотузку за спину.
– А я тут... – каже, – йшов... гуляв... свіжим повітрям дихав...
А вовк на нього:
– Ага...
Але їсти не став.
А от мене зараз точно з’їдять.
– Ти хоч розумієш, що ти накопав?
Ні, все-таки актор із шефа ніякий. Не вдалося йому напустити в голос жалю до дурнуватого співробітника, що сам собі вирив яму. Прекрасно він розуміє, що співро¬бітник не дурний, а просто...
Просто трішечки, так, фанатик.
– Ти розумієш, що там...
Шеф тицьнув пальцем у стелю.
– ...зараз зібралися дві команди. Одна американська – і їй твої відкриття до одного місця. Їй будь-який удар по країні навіть на користь. Вони його використають.
Палець опустився, та легше від того не стало.
– І російська. А ці, ясна річ, рапорт твій поховають. Разом з тобою. А заразом також мною і всією конторою водночас. Ти це розумієш?
Щось таке я й передбачав, але не знав, що все так погано.
– А президент?
– А що президент? – мало не підстрибнув у кріслі шеф. – Що тобі президент? Він зараз висить на тонюсінькій нитці й намагається хоч якось ту нитку не обірвати. А дві команди тягнуть ту нитку кожна на себе. Ти це розумієш?
Я стенув плечима.
– То що – не варто було писати?
– Ех...
Шеф махнув рукою й відкинувся в кріслі.
– Варто, не варто... Може, й варто. Може, й не варто. Один чорт. Так – вони нас підірвуть, і мені яйця відкрутять за те, що не попередив. А так – мені яйця відкрутять, що вліз не туди, куди треба, а потім вони нас підірвуть. Хоч пнем об сову, хоч совою об пень.
Я сів зручніше і зрозумів, що настає мій зоряний час.
– Ну, чому ж однаково...
Мені навіть вистачило нахабства посміхнутись, а шеф знову втупився мені в вічі.
Те тривало з хвилину.
– Ну?
Не так уже часто буває нагода подражнити безпосереднього керівника. Але тут важливо не перебрати. Я зітхнув і розколовся:
– Оскільки вибух керований, його можна трішечки розвернути...

Пояснити на пальцях не вийшло. Довелось тягти шефа у свій кабінет, запускати ту саморобну мапу (побачивши старезні дельфі, шеф лише гмукнув, але не прокоментував) й показувати, як стрибає вгору та вниз віяло інтерференції.
Варто лише прибрати з мапи один або два центри кола.
Тобто зробити так, щоб у момент «ікс» одна або дві міни не вибухнули.
На моделі це було дуже легко зробити.

– Ну молодець, молодець, – пробурмотів шеф, коли я все пояснив.
Як господар – розумному собаці, що подав лапу. Це було трохи образливо. У нашому випадку різниця між розумами якщо й є, то не така велика.
– Ану прибери-но оцей вибух!
Тут мені стало ще образливіше, бо для того ж висновку мені знадобилося півгодини. Виходить, різниця все ж досить значна.
«Промінь» ворухнувся й пересунувся трохи вгору. Найбільша густина його накрила червону крапку з написом «Курськ».
– Ну от і добре, – задоволено сказав шеф. – Якраз те, що треба. Бував?
Не бував. Точніше, колись проїжджав через, але, крім вокзалу, нічого не бачив. Ну й, звісно, пролітав над, але крізь хмари теж годі було щось розрізнити.
– Ну та нічого, – шеф підвівся з крісла й навіщось поплескав у долоні, ніби сам собі аплодуючи. – Глянь по інету, що то за місто, прикинь наслідки... та не здумай раптом писати ще один рапорт!
– А що писати? – бовкнув я, не подумавши.
– Роман напиши, – негайно відгукнувся шеф. – На випадок, якщо мене пристрелять раніше, аніж я доїду. Й випусти якнайбільшим тиражем. Тільки, як будеш мене лайном поливати, то не захоплюйся.
Я ввічливо реготнув.
Біля дверей шеф зупинився, ще раз поглянув на мене, несподівано посміхнувся та вийшов.

www.ya.ru
+Курск
Результат поиска: страниц — 3 034, сайтов — не менее 425

З них майже всі – про відомий підводний човен.
М-да. Спробуємо інакше:

www.ya.ru
+Курск +областной +центр
Результат поиска: страниц — 29 914, сайтов — не менее 1 502

Інша річ. Що далі?

Областной центр туризма | От Киевской Руси до Российского государства
Современный Курск – областной центр с населением около 450 тысяч человек.
Императрица Екатерина II назвала Курск «Русской Венецией».
www.kursknet.ru/~travel/Isto/kiev.sht (16 КБ)

Цікава назва. Багато моїх знайомих з такою постановкою питання не погодились би. Я не про «російську Венецію», ясна річ, це їхня приватна справа, а про «От Киевской Руси до Российского государства». Ну та нехай. Якщо там ще й щось корисне написано – то й взагалі добре.
На жаль, ні. Про слов’ян, про «Слово о полку Ігоревім», про драмтеатр. Не те. Хіба що ось:

Современный Курск — областной центр с населением около 450 тысяч человек. У нас ведется большое жилищное строительство и бережно сохраняются памятники истории и архитектуры. Среди них Знаменский собор, один из крупнейших в России.

Ага... Собор, звісно, шкода. Якщо він справді старий, то трьох-чотирьох балів може й не витримати.
Що ще?

курск | Грасет | Graset
Курск – областной центр Российской Федерации.
В настоящее время Курск является достаточно крупным промышленным центром Российской Федерации.
www.graset.ru/46/?1 (23 КБ)

КУРСК
Курск – областной центр Российской Федерации. Население города на 1 января 2001 года составляет почти 441,6 тыс. человек. Площадь – около 18,5 тыс. гектаров. Город разделен на три административных округа: Сеймский, Центральный и Железнодорожный.

О! Оце те, що треба. А то все про театри та про собори. Що далі?

В настоящее время Курск является достаточно крупным промышленным центром Российской Федерации. В городе более 90 крупных и средних промышленных предприятий. Основные отрасли – металлообрабатывающая и машиностроительная, значительную долю занимают приборостроение, химическая и легкая промышленность.

Ага. Тобто будуть також викиди аміаку, хлору і ще багато чого. Можна б копнути, але на біса? Бозна-коли це вже докладно описав письменник Олексій Толстой у «Гіперболоїді». Рекомендую. Саме після прочитання роману я подумав, що хімікові достатньо для створення світу шматочка вугілля... а письменникові й того не треба. Це тоді. А зараз ще легше. ya.ru – і copy-paste, copy-paste, copy-paste.
А для знищення? Гаріну знадобився цілий гіперболоїд, а мені вистачить і гвинтівки з оптичним прицілом. Вицілюєш здалеку дядька, який взявся був до ручки підривної машинки... Хоча ні, синхронізація в них – до секунд, підривна машинка не тягне. Мабуть, радіоімпульс із якогось центру. У цьому випадку навіть гвинтівка не дуже потрібна – просто внести якусь корективу у циклограму... Навіть не в центрі, а на місцевому посту.
У Курську.
Що там ще поламається?

www.ya.ru
+Курск +аварийное +состояние
Результат поиска: страниц — 1 141, сайтов — не менее 120

Ану, ану...

В областном центре в аварийном состоянии находится почти вся канализац謬онная...
Как заявил еще в начале лета заместитель мэра города Юрий Иванов, «в Курске есть масса проблем в системе ЖКХ, на решение которых последние десять лет...
Кроме того, в аварийном состоянии находится и главный городской канализационный коллектор, замены которому на сегодняшний день опять же нет и все из...
radio.kurskcity.ru/article.html?id=308876&nav=1 (11 КБ) — нестрогое соответствие

«Акрополь» – В областном центре в аварийном состоянии находится почти вся...
Кроме того, в аварийном состоянии находится и главный городской канализационный коллектор, замены которому на сегодняшний день опять же нет и все из...

46.rosfirm.ru/companies_news?news_id=42011 (64 КБ) • 30.10.2005 — нестрогое соответствие

Ха-ха-ха. Аварійна каналізація точно не витримає трьох балів. Ох і смердітиме! Помстимося, так би мовити, за харківську Диканівку дев’яносто восьмого року!
Що ще?

Только половина школ и детских садов находится в типовых зданиях.
Члены областного правительства рассмотрели и одобрили проект областной целевой программы «Пожарная безопасность образовательных учреждений Курской...
46info.ru/media/rusr/print.php?uid=5&pid=2467 (10 КБ) — нестрогое соответствие

Официальный сервер Администрации Курской области
К тому же только половина школ и детских садов находится в типовых зданиях.
Было отмечено, в частности, что в настоящее время 19 учреждений образования имеют акты аварийного состояния, 9 процентов зданий эксплуатируются 80 и...
region.kursk.ru/index.php?c_tb=2&sel_c=1&dn=2004-08-30&tn=14:26:00&a .. (29 КБ) — нестрогое соответствие

Отут-то мене й накрило.
Вам коли-небудь снився поганий сон? О, я певен, що снився. Усім час від часу сниться якась гидота. То смерть близької людини, то ще якесь горе. Найпаскудніша властивість таких сновидінь у тому, що спиш – і знаєш, що сон, і знаєш, що зараз щось станеться... й не можеш нічого зробити. Хай навіть убивають не якусь близьку істоту, а когось геть стороннього. Однаково боляче.
Отак і тут. Раптом перед очима спливли крихітні кісточки. Хребець. Реберця, як у риби. Залишки щелепи. Ну й ручки з ніжками, ясна річ.
Це точно якийсь інстинкт!
І ще я зрозумів раптом, що в разі удачі того, що ми задумали, таких скелетиків буде закопано в землю десятки. Можливо, сотні. А в далекій перспективі, якщо росіяни захочуть помститися, то справа може дійти й до мільйонів.
Я позакривав файли, вийшов у коридор і немало здивував Сергія Миколайовича, стрельнувши в нього цигарку.

Кожного разу, зустрічаючи у книжці рефлексію, я посміхався. Справді – ну як це можна давати емоціям стати на перешкоді? Треба робити – роби! Треба стріляти – стріляй! Треба, щоб загинули десятки дітей...
Але чомусь цю думку не вдалося додумати.
«А що, – тут-таки вліз внутрішній голос, – якщо вони підірвуть свої заряди синхронно, й афтершок вдарить по Донецьку з Луганськом – жертв буде менше?»
Не знаю. Може, менше. Може, більше. Навряд чи наші каналізації та школи дуже відрізняются від «їхніх». Особливо донецькі й луганські.
Дайте нам років двадцять! Тоді відрізнятимуться.
А зараз...
Я злісно погасив цигарку об стіну, жбурнув до жерстяної баночки, що замінювала попільничку, й попхався назад.
Виходу не було. Як табличка не дверях метро: «Виходу нема».
Кажуть, на гуманному Заході встановили, що такого характеру текст може підштовхувати людину до самогубства. Кажуть, таблички тепер пишуть інакше: «Вихід – не тут».
А де? Де його, в чорта, шукати, той вихід?
Треба вбивати – вбивай. Треба вбити кілька десятків дітей... Хай їй чорт, такій необхідності!
Але якщо можна обійтись без убивства – обійдись.
Досі батьківська мудрість спрацьовувала.
В голові аж гуло, гупало в скронях, і я не одразу почув метушню в коридорі.
І знаєте, що я скажу? Краще б я її взагалі не почув.

У шефа стріляли тричі.
Шеф був людина обережна й розумна і носив не лише пістолет, а й куленепробивного светра. Ну, ви, мабуть, такі бачили. Дуже люблять у нас президенти показуватись на людях начебто без охорони. Або з охороною, але символічною. Або з не такою вже й символічною, але без демонстрування останньої моделі НДІ сталі.
А так – светрик. Простий собі светрик, під саме горло. І президент – хороший, компанійський, геть неформальний такий собі дядько, навіть краватки не любить.
А що того светрика не всякий пістолет пробиває – то це вже нюанси.
Отак і шеф. Але є такі пістолети, що пробивають.
Більш того – є й люди такі, що, побачивши светра, стріляють у голову.
З трьох пострілів – два смертельні й один контрольний. Абсолютно зайвий, як на мою думку.
Охорона також встигла пальнути, але не в голову, й крові на місці, де стояв кілер, не залишилось. Коневі ясно, що воно означає.

Про все це я вже потім дізнався. Переважно з газет. Ну, може ще трохи по телевізору промайнуло – легенько так, півторахвилинний сюжетець.
«Вбито одного з працівників адміністрації Президента. Встановлюються... підозрюються... буде вжито...»
Що там встановлюється... Хто там підозрюється... Які, в чорта, заходи...
А знаєте, чому я все це взнавав із газет? Нізащо не вгадаєте. А все дуже просто.

Не більш як за дві години опісля тих пострілів мене викликав кадровик й урочисто привітав з нагоди присвоєння високого звання «полковник».
У відставці.
Особисті речі довелося забирати з кабінету під невсипущим контролем. До компа й доторкнутися не дали.
– Кінець-кінцем, – сказав кадровик, – ви ще молода енергійна людина. Пенсія непогана, ще й роботу собі знайдете десь у банку. Та я вам заздрю! Мене б оце хтось отак вигнати наказав...
На останній фразі він ледь помітно смикнув головою до стелі. Навіть якби в кабінеті було змонтовано телекамеру, а не мікрофон, чорта лисого хтось би здогадався, що воно означає.
Що ж, спасибі й за це.

Я повернувся додому.
У хаті було холодно, брудно й безрадісно. Два коти обступили мене з обох боків і почали на два голоси вимагати пожерти. Сірі морди з блискучими зеленими очима чомусь асоціювалися із чортенятами.
Геть!
Пістолет залишився в конторі, але людині з моїм досвідом пістолет не потрібен. Принаймні для того, щоб. Хвилинна справа.
Телефон.
– Добрий вечір, – сказала трубка. Чомусь із помітним баварським акцентом. Давно я його не чув... – Я співробітник фонду Фрідріха Беберта. Чи не могли б ми зустрітись?
Могли б. Чому б не зустрітись? Все одно втрачати вже нічого.
З Фондом Беберта у нас давні та добрі сусідські стосунки. Ми їх тихо ненавидимо, а вони нам тихо капості роблять. Знаєте, чому? О, це всі знають!
І справді. Якщо вже всі знають, то на біса соромливо прикривати нахабну пику маскою неурядової некомерційної організації? Що означає «політична та суспільна освіта»? Що означає «залучення до демократичних позицій»? Що означає «сприяння вирішенню конфліктів у державі й суспільстві без використання насильства»?
Дуже просто.
Це означає, що той, хто робить кроки у правильний бік, буде запрошений на, ска¬жімо, симпозіум. Наприклад, у справі боротьби з тероризмом. Приміром, у Бонн. З оплатою всіх витрат, ясна річ, й невеличкою стипендією – цілком достатньою, щоб потім з’їздити ще в Бодрум. Або й на Канари.
Той, хто робить правильні кроки сам й направляє у правильний бік контору – несуттєво, яку! – отримає не лише запрошення, а й невеликий грант. Тисяч так на триста зелених. На розвиток інфраструктури, наприклад.
Для тих же, хто любить прямувати у бік протилежний, існує й дубець. Ясна річ, не фізичний. Фонд же ж «сприяє вирішенню конфліктів без використання насильства»!
А вигнати з роботи – це як? Насильство чи випадковий збіг?
Ще три години тому я б цього співробітника ввічливо відфутболив.
Хоча ні. Будьмо реалістами, як казав один з Льончиків. Три години тому німець би мені не подзвонив.
– ...але зараз я представляю невеличкий літературний фонд... Фондик, можна сказати... Bonishes Literaturishes colloquim. Й мова на нашій зустрічі йтиме виключно про літературу...
Ще три години тому я бігом би помчав доповідати шефу про спробу контакту.
А тепер? Тепер що маю робити?
Кафе мало ту перевагу, що містилося неподалік від Хрещатика. Оце й усе. Інші фактори – на кшалт доброго огляду підходів, можливості підслуховування – мене вже не цікавили.
Навіщо? Такі полковники, як я, не живуть довго.
Натомість пиво було «Старопрамен».

– Ви є дуже цікава людина, – німець одразу взяв бика за роги. – У вас дуже... е-е-е... як це по-вашому... досвідчена біографія, так?
– Може бути, – я знизав плечима. – Тільки кажуть не «досвідчена», а, наприклад, багата. Або цікава.
– Ага... дякую. Українська мова легка та приємна, але я лише вчусь.
– У вас непогано виходить...
Отак розмовляють дипломати. Кілька фраз, а тягнуть на непогану шифровку. З них ясно, що Фонд Беберта: а) має інтерес в Україні настільки, що вчить співробітників нашої мови, б) віднедавна, в) коли ж ти вже, падло, перейдеш до справи?
– Але до справи. Наш фонд – звичайно, я кажу лише про літературний фонд! – стурбований станом української літератури у вашій країні. Ми бажаємо та маємо можливість допомогти...
Боже! Куди я потрапив?
– ...форма допомоги авторам-початківцям у нас проста. Автор, який має матеріал на хороший роман, може отримати грант розміром до тридцяти тисяч. Наші експерти вважають, що найбільший успіх матиме жанр політичного детективу. Або антиутопії. Знову ж таки політичної. Можна з елементами фантастики. Ми вважаємо, що опублікування сценарію якоїсь майбутньої катастрофи зменшить шанси цієї катастрофи... як це по-вашому... створитись?
– Ні, «статися».
– Ага, дякую. На час написання ми готові надати автору комфортабельне житло... ну, скажімо, у Альпах...
І, трохи схилившись до мене, довірливо пробурмотів:
– Заходи безпеки там, я вам скажу...
– Терміни?
– Півроку.
Я зустрівся з ним поглядом.
– Ми вважаємо, що раніше, аніж через півроку, катастрофи не станеться.
Тон у німця був такий самий спокійний, ніби ми й досі розмовляли лише про літературу.
– Після чого фонд сприятиме якнайширшому розповсюдженню вашої книги. Ми вважаємо, що чим більшого розголосу набере сценарій майбутньої катастрофи, тим менше шансів, що катастрофа... ну, ви мене зрозуміли.
Ну й що після цього я мав робити?
– Мабуть, доведеться написати дизклеймер? – посміхнувсь я. – Ну, там, автор не відповідає за будь-який збіг описаних фактів з реальними?
– Так, звичайно.
Що ж, я давно знаю, що з гумором у німців не дуже.
– ...я б також порадив дописати щось на кшалт: «Автор також не поділяє політичних поглядів головного героя». Бо деякі з них, я б сказав… – він посміхнувся. – Занадто різкі.
– Я напишу – «не всі», – ввічливо посміхнувся я у відповідь.

Редактор журналу налив мені кави й довго розпитував про творчі плани. Але слухав не дуже уважно. Потім нарешті спитав:
– Слухайте. Ну тепер, коли все вже узгоджено... Признайтеся – щось є в книжці вигадане?
– Все вигадане, – я теж зробив ковток і посміхнувся. – Абсолютно все. Там же написано у дизклеймері – усе вигадка! А будь-який збіг – випадковий...
– Угу... – редактор ще раз кивнув..
Й інтонація у нього була точнісінько, як у того вовка з мультфільму.
– Точно-точно, – я знову потягнувся до чашки. – От побачите – вибори пройдуть, й нічого не станеться.
– А наступні?
Я посміхнувся. Наступні вибори намічалися на дві тисячі десятий. Два роки до дві тисячі дванадцятого.
– Біс його зна... Можливо, за рік перед ними доведеться перевидати це ще раз? Книжкою?
Ми посміхнулися – одночасно.
– ...але про всяк випадок краще бути готовим.
Сміх урвався.
– Будьмо! – сказав редактор.
«...готові!» – подумки закінчив я.

До змісту журналу Вітчизна №7-8 2008 року