|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року
РАЇСА ПЛОТНИКОВА
ПУСТЕЛЯ – Й ТА БАЖАННЯМИ ЖИВЕ...
***
Достойніші переживуть часи
Продажності й гримас, як канонаду,
Коли слова без грації й краси,
І кращий вірш – неначе барикада.
Утомлено спочивши в небесах,
Побачать інші, як усі нетлінні
І у безсмерті пізнавали крах,
Витрушуючи із душі каміння.
У рисах кращих закарбують гріх
Епохи галасу на видноті в осонні
Безжальні руки скульптора, в яких
Уже жила хвороба Паркінсона.
Ніхто не перевершить час доби,
Якщо про вічне сповіщати криком...
А геніально шелестять дуби –
Вони, їй-бо, по-справжньому Великі.
САМ – ЯК БОГ...
Григорові Тютюннику
Це життя – наче здиблений кінь –
Ну, не хоче воно на припоні.
Рве узду, роздирає долоні,
Душу – в шмаття і серце – в тлін.
Та куди ж ти, життя, куди?
Зависають слова арканом,
І старим попелястим туманом
Припорошує всі сліди.
А життя напина стремено
І кладе під копито друзів,
І його незрадливій музі
Об коліно ламає перо.
Понад прірвою йде в галоп,
Вітер гривою напинає
І не хоче ні в стайню, ні в зграю –
Краще з ворогом – лоб у лоб.
Без надії на вороття
Він летів з відкритим забралом.
І життя його не спиняло...
Сам – як Бог, зупинив життя.
ШЛЯХ
За цим рядком полив’я гладь
Для тих, хто потім
Захоче кров’ю написать
І змити потом
Слова і варвара, й творця
В народну драму
Блаженним голосом митця
Ще з лона мами.
Щоб до останньої зорі
Іти до суті –
Отак ходили кобзарі
По нив’ю смути.
В очах-безоднях – вітражі
Жоржин й ромену...
На поклик чи на крик душі
Йшли безіменно,
Піднявши голови й слова
До болю в скронях, –
Так, як до сонця підійма
Свій погляд сонях.
***
Смерч! Задуха. Імла – наостанок.
Час – у тлін. Неприкаяна мить.
Вікна Всесвіту без фіранок,
А так хочеться щось відкрить.
***
Дівчатка з нашого двору
В люди по черзі ходили...
Кажуть, оті – що до нас –
Вивчали ландшафт Сибіру.
А ці – емігрують у net,
Повертаючись, наче з кориди.
За тисячі миль від війни,
Але віч-на-віч зі СНІДом.
Їм не насниться душман
І «чорні тюльпани» в маках –
Доленьки їхні летять
«Русланами» до Іраку.
Колонізують дівчаток
Нерідновірські звички.
Й Голодомору не буде –
Підуть вони в трасовички.
Дівчатка з нашого двору
Моляться на гороскопи,
І мріють в свої едеми
Доїхати автостопом.
МЕРТВА ЗОНА
Осінь кинула лист
на колючі дроти,
І минуле тепер,
ніби зона –
Заміноване поле,
по котрому йти
Ризиковано і
нерезонно.
Мій сивіючий друг
грає вальс самоти.
А струна аж рипить –
скиглить ретро.
Перший сніг, перший лід,
по котрому йти
Тільки обраним в рай,
решті – в пекло.
У минулому біль,
та не хочеться мсти.
А попереду є
тільки втрати.
Зимно. Скоро зима,
до котрої йти,
Як на плаху,
тобто на страту.
Розіпни на дротах
вперту душу і ти,
Та й рушай уперед,
луню сивий.
Вже і чорт не страшний,
до котрого йти,
Чи повзти, чи летіти
курсивом.
В передзимній імлі
з диким світом на «ти»
І слова шелестять,
наче крона.
Осінь, круки і шлях,
по котрому йти,
Не вертаючи
в мертву зону.
***
Цей знеможений звір
Ще блукає у джунглях столиці.
Він ще прагне кориди
На арені останньої з влад.
Власну душу душі
Ще тримає в чужій власниці
І не бачить, як Бог
По осінньому струшує сад.
Цей знеможений звір
На Хрещатику, наче приблуда, –
В розмаїтті «біг-морд»
Не розгледіти повінь небес.
Та надія на час:
Той усе перетре й перебуде –
І несправжню любов,
І потвору на ймення прогрес.
Та колись таки: «Гей!»
На підніжку, в стару електричку
І, не дивлячись вслід,
Мегаполіс на Рай проміня,
Бо розгонистий звір,
А в казенному пеклі столичнім,
Як у клітці....
Навіть вітер себе зупиня.
ВКОТРЕ ДО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА...
І знов великі пишуть про велике...
І знов малі розтерзують слова.
Летить земля без пісні і без крику,
Немов мечем відтята голова.
І мертві сльози падають у прірву
Або в гранчак – за упокій душі.
Поетові спочатку серце вирвуть,
А вже потому вознесуть вірші.
Продажна суть цнотливої моралі,
Як пучка солі у пекучість ран.
Лунає голос у всесвітній залі
Із підземелля крижаних нірван.
Щоб мить рвонула цю прокляту втому
І той важкий, немов життя, граніт,
Вставай, поете, ти у себе вдома,
Оборони від прірви наш політ!
РОЗМИНУЛИСЯ
По подвір’ю тинялася жінка
Сивокрила, така сивокрила...
Полетіла б, та темрява з’їла
Шлях до світла. Кружляє пір’їнка...
Хтось і хліба подав, і грушу,
А вона все поклала додолу
Винувато, неначе крамолу
У свою туго зібгану душу.
І пішла до сумного причалу.
Дзеленчала роз’ятрена тиша...
Звідкілясь доля раптом вийшла, –
Ви тут жінки не зустрічали?
«МАМА»
Дівчинка-крихітка плакала,
Наче старезна осінь.
І гілка чорною лапою
Ховала за шибкою просинь.
Білий халат – опудалом.
Стіни – смертельно-сині.
Посмішка – тільки облудою.
Сонячно – лиш на картині.
Дівчинка-крихітка мамою
Звала ведмедика з плюшу.
Сльоза заповзала плямою,
Наче павук у душу.
Горе, таке собі горечко,
Воно ще мале і сонне.
Та виросте горе скоро вже –
Вийде, мов в’язень із зони.
Жінка стоятиме в чорному
На тлі дитячої драми.
І час, перетертий жорнами,
Не потече сльозами.
Очі сухі – мов однаково
Їм до біди й до спокути.
Але розучитись плакати
Не означає – забути.
ДРУЖКА
За весіллям весілля – тринадцять разів.
Власна доля – тонкою смужкою...
І коли перший спомин пожовк чи зотлів,
Увірвалося бути дружкою.
Перелито питво, бо по вінця сльози,
Блузка рветься налитою млостю.
Не в’яжи ти її, нагла ніч, не в’яжи,
Хай відчинить у сутінках гостю.
І нехай заболить, і йому заболить,
Що сп’янів, перепившись сивушкою,
Бо любив цих очей зеленаву блакить...
А сиділа по той бік дружкою.
ЖРИЦЯ КОХАННЯ
Розгойдує пустелю караван,
Наповнюючи сутністю мовчання.
Хто Біблію читає, хто Коран,
А жінка ця сповідує кохання.
Дрібний пісок тече через віки
І шамотить закони шаріату.
Прозорі шати, дивний злет руки,
А віртуозність – стегнами гойдати.
Лоскоче горло трунками щербет,
Правицею муфтій торкає неба,
І затуляє очі мінарет –
Танцює жінка втіхам на потребу.
І мабуть, Схід від цноти не помре,
Бо караван у центрі – не по краю.
Пустеля й та бажаннями живе,
Допоки жінка стегнами гойдає.
***
Твої великі очі
сльозами Бога плачуть.
Я повертаю душу
із мандрів навпростець.
Відчуєш, вийдеш, стрінеш,
побачиш і пробачиш
Чиєсь прокляття давнє,
роз’єднаність сердець.
Зізнаюсь у любові,
вмираючи, воскресну
І помолюсь за пристрасть –
вона, вона мій Бог!
Така земна високість,
така проста й чудесна –
І нібито початок,
а все ж таки чертог.
Але якщо назавтра
знов виберу свободу,
Свою сльозу пекельну
спали, спали дотла.
Пробач мені, коханий,
та не була я зроду
Щасливою у парі...
А птахою була.
ЧОГО Я ХОЧУ
Пустеля спокою твого.
І раптом я, немов цунамі!
Зриваю всі замки на брамі...
Чого я хочу? А всього!
Я хочу, не лишивши сліду,
Розмити кляті піраміди.
Я хочу страчену любов
Із усипальниці – на волю.
Володаркою на престолі
Її бажаю бачить знов,
Щоб в незбагненності хвилину
Від тебе народить дитину!
Скотися у серце зіркою.
І, може, я стану сьогодні вночі
Не соколицею – жінкою!
***
Не хочу слів, помножених на страту,
Не хочу Бога в пазуху собі,
Не хочу в друзі Хама і Пілата,
Не хочу розчинитися в юрмі.
Не хочу співу кенара із клітки,
Не хочу з сатаною – у танок,
Не хочу у дарунок сльози квітки
І до причастя стронцію ковток.
Не хочу в цілувальники Іуду
І в подруги хирляву самоту.
Не хочу німбу, силікону в груди,
Срібляників і голову пусту.
Та хочу знати і по той бік світу,
Коли затужать по мені дощі,
Що випало по-людському прожити...
І посумують навіть копачі.
***
Нікуди ніколи нізащо!
Навіть у рай не хочу.
Коли, як усі, пропаща,
Буду низати ночі
Чорним разком намиста
І роздавати задарма
В підземці, де тхне нечистим
І спить обкурена карма.
Ми все ще «совкові» вандали –
Важко впокорити муку.
Та тільки не з жиру крали
І яничарилось в руку.
Тепер – у черзі на виліт,
На виїзд, а ще – на страту.
Сильні рвуться у вирій,
Різні – у депутати.
Аеропорт – мов пастка –
Ввійдуть – відійдуть наче.
Там, в небутті, будь ласка,
Про нас не треба собачить.
Ми вперто в своїй оселі
Голіруч длубаємо скелю...
***
Порцелянова дівчинка,
Народжена з глини,
Сумно лічить роззяв
Через призму вітрини
І терпляче чекає
Старомодного принца,
А до неї приходять
Трансвестити у джинсах.
Порцелянова дівчинка
Пікантного віку
Береже таємницю
Свою й чоловіка –
Він до неї торкався
Щітками для пилу,
І вона до нестями
Бога в ньому любила.
Та не знала, що в справжнє
Шлях іде через прощу...
Ну, а цей – ненароком
Її завтра розтрощить.
***
Малюючи на стінах душу в профіль,
У цій кімнаті ти чекав мене...
В кутку страждають пензлі пересохлі
І полотно розіп’яте й сумне.
Усе, як і колись, – лиш в павутинні...
Старий мольберт, мов п’яний, – ноги вшир,
Із попільнички на твоїй картині
Пускає дим невидимий факір.
На стінах тіні мертві і ніякі,
І жодна з них руки не подає.
Лиш на підлозі віртуальним знаком
Нас ще чекає коло крейдяне.
ПАНТЕРА
З усіх відтінків чорноти – один,
Той, у якому вигинаєш спину.
Ідеш завжди по краю і невпинно
Так, наче ти не звір, а часу плин.
Танок твоєї вільної ходи
Неквапно й м’яко підкоряє мислі.
Твоя котяча лапа звуки стисла
Й нанизує приглушені сліди.
Ніхто в тобі не відчува самця.
Ти – віртуально у єдиній статі.
Самиця ти! Твоє єство у владі
Найвищого небесного творця.
І тільки він збагне звірячу суть.
Із виміру – у вимір... Ради чого?
Твоя барвиста чорнота – не тога,
Яку міняють, змінюючи путь.
Щоб вижити, петляєш в самоті
Крізь жовту ніч, змальовану гуашшю.
І завтра, вже не схожа на вчорашню,
Завалиш лань у гострому куті.
Та й підеш далі, втішена за ніч...
Не варто вивіряти смисл манери
І в кожній жінці бачити пантеру,
Щоб шаленіти, стрівшись віч-на-віч.
НАМАЛЬОВАНЕ...
Слизькі слова сповзають
і падають сльозами.
Ти ввійдеш, наче привид,
крізь стіни і крізь брами.
А я, а я, мов гілка
відчахнута і гола...
Який там андеґраунд –
скоріш одна крамола!
Там, де малюєш пристрасть,
мій одяг впав на раму,
І ми йдемо по колу
в трагедію чи драму.
Хай безвідь на картині –
це як солодкі муки.
Ніхто у цілім світі
не цілував так руки,
Ніхто не малював так
любов у візерунку.
Я не мистецтвознавець –
я суть твого малюнку,
Де кожен доторк пензля –
і сповідь, і зізнання...
А ми цю насолоду
спокутуєм стражданням.
 |
|
 |
 |
 |