|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року
МИКОЛА ПЕТРЕНКО
БОЖИМ ПРИЧАСТЯМ НАПОЄНІ ЗЕРНА
ПОШУК ПРЕДВІЧНОГО
Хто гріхи наші нині полічить?
Хто криницю снаги розкопа?
Пригадаєм богів передвічних,
Пригадаєм святого Снопа.
В ньому колос до колоса, в ньому
Стигле зерно, життєва снага,
Позолочена сонцем солома
І на сонці дозріла перга.
Пригадай – як, слова віднайшовши,
На коліна ми клякли: молись!
Пригадай, коли ночі найдовші,
І над родом занесений спис.
Ми молились – діди і малеча,
Ми усі – за копою копа:
За Снопа – золотого предтечу,
За державу святого Снопа.
МЕЖОВИЙ КАМІНЬ
За пшеницями, за житами –
Чужинний край, душа чужа:
Там край межі граничний камінь,
Червоний камінь – то межа.
Що далі світ – трьома шляхами,
Три долі – а життя одне:
Що край межі – червоний камінь,
Тож доля нас не поглине.
Як скоситься, зіжнеться в копи –
В одно зійдуться всі путі.
О наш великий Боже Снопе,
Скуштуй-но нашої куті!
ЗА ЧЕПІГАМИ
З тих радостей, що ген за виднокругом,
Була одна, і кращих не знайти:
Це я малий – а вже іду за плугом,
Дідусь чи Бог довірили пройти.
Вони всміхнулись: – Спробуєш, козаче?
І я малий шарпнувся до чепіг.
То я пізніш жахався інших значень,
А тут ні цятки збочити не міг.
То я пізніш збивався на огріхи,
На блуд чи глум, вже хто цього не зна.
А тут було безмежне поле втіхи
І непохибна щасна борозна.
Немовби хтось тримавсь чепіг зі мною,
Дідусь чи Бог, хоч я просив: – Я сам!..
З тих радостей, що ген там за горою,
Була одна. Всі інші вам роздам.
ЗРАДЖЕНИЙ СНІП
То буде Сніп – в полі визрілий дух,
Сніп – то наш бог, пан для роду-громади.
То він вже потім назветься: дідух,
То вже пізніш, після нашої знади.
То коли ми молитовний псалом
Переспіваєм під музику іншу.
Всі, хто зібрались за спільним столом,
Праведним хлібом надію потішать.
Тож помолімось – щоб дух наш окріп,
Щоб гріховодна обсипалась скверна.
Хай за столом возвеличиться Сніп –
Божим причастям напоєні зерна.
ДАЛЕКО ДО ЖНИВ
Якщо нема душі – то звідки сяє німб?
Хто вип’є – бо жага – криничну спрагу крові?
А знаковим є те, як думно йде Бог Сніп
І ниву засіва терпким зерном любові.
О, як побожно він добірне зерня слів
Розвіює з руки в ріллю сердець воскреслу, –
Цей образ сівача хтось мудро повелів
У віру вознести предивну і пречесну.
А жати буде хто? Дзвенить жертовно степ,
В зозулиних сльозах коси не відклепати.
Неначе щось святе – сяйнув під сонцем серп:
На ниву всіх скорбот виходить Божа Мати.
Це б знати: попри суд і правий пересуд
Пречиста віра вір гірчить сльозою в оці:
А потім колоски збере печальна Рут,
А потім те хлопча у тридцять третім році...
ВЛАДА СНОПА
Бог Сніп любив, коли уже жнива,
Коли скриплять снопами вшиті гарби,
І явора зрубали на дрова,
І золотом покриті стиглі барви.
Проплине час не хутше, ніж воли
Звезуть снопи із поля до стодоли, –
І в бороду дівчата заплели
Пісень, які не згубляться ніколи.
 |
|
 |
 |
 |