журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року

Надія Наумова,
науковий працівник Національного музею
Тараса Шевченка

ШВЕЦIЯ ДАЛЕКА I БЛИЗЬКА

Політ Бориспіль – Стокгольм забирає дві з половиною години. Вилетіли о шостій ранку, а десь о пів на дев’яту розсіюються хмари, і видно добре впізнавані обриси Балтійського моря. Пригадується історична трилогія Богдана Лепкого «Мазепа»: виснажені довгими дорогами і нестерпними морозами шведські вояки нарікали на свого неспокійного Карла, що завів їх так далеко від рідних свейських просторів: « ...що послав у ті зимні обійми стільки молодих, хоробрих душ, скільки не послав їй жоден з дотеперішніх вождів і завойовників світу. О, насититься вона трупами шведів на довгі, довгі часи, і мине не одне десятиліття, а вона, мов насичений смок, лежатиме спокійно. І зацвітуть тоді краї, розживуться народи, але що станеться з нашою безталанною Швецією...». Ось уже минуло триста років...
Стокгольмський аеропорт зустрічає нас гарною погодою, сонцем... Середина березня, і тут набагато тепліше, ніж в Україні (поряд Гольфстрім). На митній перевірці молода жінка-мусульманка Мамута у традиційній хустинці гарною англійською мовою питає про мету нашого приїзду. Ця мета пов’язана з минулими подіями спільної історії двох країн: 1708 – 1709 роки, союз зі Швецією та Полтавська битва, після якої король Швеції Карл XII разом зі своїм союзником гетьманом Іваном Мазепою, переправившись через Дніпро, відступав до Бендер і далі у рідні краї, які стали прихистком і першим місцем політичної еміграції прихильників Мазепи. Наша група: відомий історик-науковець Юрій Савчук, журналіст каналу «1+1» чарівна, шляхетна і розумна Леся Сакада-Островська (яка й організувала всіх нас у цю подорож), наш оператор Дмитро та представник українського посольства у Швеції Марина Погребнюк, що прекрасно володіє шведською мовою і виконує обов’язки гіда-перекладача впродовж наших мандрів. Хоча треба сказати, що всі шведи добре володіють англійською, отож не маємо жодних мовних проблем.
Перше враження з літака від далекої скандинавської країни – ліси, озера, звивисті ріки і річечки. Відчуття спокою, тиші, рівноваги, доброзичливості і непідробного інтересу до українців супроводжувало нас упродовж тижневого перебування.
«Wellcome to my home» ( «Ласкаво просимо до нашого дому») читаємо на біґбордах аеропорту: нас запрошують насамперед мужній вікінг у латах з мечем і щитом, королівська сім’я та ансамбль «АББА» – візитівки цієї країни балтійського басейну. Дорога з аеропорту до столиці проходить через ліс: суворі, стримані краєвиди, подекуди ялини, сосни та берези ростуть з каміння, а саме місто розташоване просто на скелях, про що й говорить його назва: Стокгольм – «дерево на камені».  Дорога відділена від лісу металевою сіткою, щоб олені та лосі не вибігали на неї. Узбіччя не споганені ані сміттям, ані рекламою. Не видно також і приміських дач, чи тих потворних будинків за мурами, які нині стали вже звичними на під’їздах до Києва. Все просто і досить скромно, але рівень життя в цій північній країні, як відомо, високий. Колишня бідна «безталанна Швеція» процвітає...
Щось таки єднає нас із ними, цими нащадками войовничих вікінгів, що долали море і ріки, пробиваючись на південь, підкорюючи на своєму шляху племена і народи, вносячи в їхнє життя свій суворий північний стиль і свої традиції. Випала і нам нагода побачити високі кургани – могили далеких, може, й спільних предків, сміливих, стриманих у почуттях, загартованих варягів, яких кликала колись Русь, «щоб правили нами», бо земля наша велика, а ради їй дати не можемо. Ми побачили невеличкі, мальовничі і дуже охайні міста: Мальмо, Лунд (університетський центр), Крістіанштадт.
Саме тут згадується давня поширена гіпотеза нормандського походження нашої першої держави Київської Русі, започаткована в Санкт-Петербурзькій Академії наук Герхардом Фрідріхом Мюллером. Її противником був Михайло Ломоносов, вважаючи, що ця теорія вкриває ганьбою Росію, яка впродовж років перебувала у стані перманентної війни зі Швецією. Згодом дискусії представників скандинавської і автохтонної концепцій походження давньоруської держави втратили патріотичний підтекст, перемістившись у наукову площину, якої не будемо зараз торкатися. Нинішні на­уковці, професори історії Лундського університету Крістіан Гернер та Клас-Єран Карлсон пого­джуються з тим, що середньовічний Київ був місцем зустрічі скандинавів зі слов’янами, і доводять, що слово «Русь» давньошведського походження, а варяги-скандинави зробили свій внесок у розбудову ранньої держави Київської Русі. Нагадаємо тут, що пізніше українські гетьмани часто шукали підтримки у шведів. А шведські королі вбачали в українських козаках ту силу, яку можна було б використати у боротьбі з Росією та Польщею за панування над прибалтійськими землями.
Ще Богдан Хмельницький, досвідчений у дипломатичних справах, одразу ж після підписання Переяславської угоди звернув свій погляд на Швецію, що майже півстоліття змагалася з Польщею за балтійське побережжя. Цю ж політику продовжив його наступник Іван Виговський, який уже добре відчув і зрозумів, що таке Москва.
Оце і є мета нашого візиту: в Стокгольмському державному архіві є відділ Соzасіса («козакі­ка»), де зберігаються 128 листів українських чільників, звернені до шведських королів, серед яких послання латинською мовою, власноруч написані Хмельницьким та Виговським, та багато інших матеріалів, що стосуються нашої історії. Деякі з них уже досліджувались і публікувались Солов­йовим, Костомаровим, Кулішем. А 1898 року в Стокгольмі побував історик II. В. Молчановський. Результатом його праці стала книжка, видана в Києві 1908 року по смерті автора, в якій були опубліковані опрацьовані ним листи.
Уже 28 червня 1654 року, через чотири місяці після Переяславської ради, Богдан пише листа до королеви Швеції Христини, пропонуючи дружбу і запевняючи в прихильності та відданості козаків. 15 червня 1657 року до Чигирина прибув посол короля Карла X Густав Лількрона на перемови з гетьманом Богданом. Саме в цей час виникають тертя з Москвою.
Важко описати хвилювання, що охоплює при вигляді оригінального документу, який виносять зі сховища працівники архіву. Щоб узяти його в руки для ознайомлення, слід обов’язково одягти білі стерильні рукавички. Це треба відчути і побачити. Аркуш паперу, на якому вишуканим бароковим почерком і такою ж вишуканою прекрасною латиною з її складною граматикою виведено послання. Уявімо собі той час. Люди, що писали ці листи, були, звичайно ж, грамотними, однак то ж були військові, більш звичні до шаблі, що проводили час у звитяжних боях, але, коли брали в руку перо, то писали надзвичайно високим, гарним стилем, старанно виписуючи великі і маленькі літери.
Драматичні перипетії шведсько-польської війни, яка нарешті скінчилася 1660 року, мали безпосередній вплив на розвиток української історії. У 1655 році розпочинаються інтенсивні переговори між королем Карлом та Богданом Хмельницьким. Варто відзначити ту правду, що шведський король сприймав козаків швидше як збройних найманців, окрім того, були й територіальні претензії Швеції на Галичину, на що гетьман відповідав так:

Його милість шведський король нехай приймає те, що
йому дав Господь у його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг
визволити Україну свою руську – при цьому я стою.

Вже у травні 1656 року, через два роки після Переяславської угоди, Росія, розірвавши дипломатичні стосунки зі Швецією, оголошує їй війну і розпочинає переговори з Польщею. Обурений такою зрадою, Богдан підписує угоди зі шведським королем, спрямовані проти Речі Посполитої.
Однак він не завершив своїх планів. 6 серпня 1657 року український гетьман помер у Чигирині, перед тим передавши булаву своєму синові Юрію. Його постать як гетьмана-наступника і продовжувача справ батька мала значення суто символічне і не витримала перевірки часом. Незгода – ось що було завжди головною бідою України. До повноліття Юрія, якому було лише 16 років, старшинська рада поклала виконання обов’язків гетьмана на Івана Виговського, який далі шукав угод зі Швецією.
Читаємо ще один лист – грамоту про проведення переговорів зі Швецією, датований 5 жовтня 1675 року. Вона надає повноваження Юрію Немиричу, Івану Ковалевському та Івану Федоровичу вести переговори з послом короля Швеції щодо укладення угоди:

Ми, Іван Виговський Гетьман Запорозький разом з усім Військом Запорозьким засвідчуємо цим
Як і наш попередник, що почив у Бозі, ясновельможний гетьман Богдан Хмельницький, що бажав блага для всього Війська Запорозького і мав намір з’єднатися з її Світлістю всемогутньою королевою Христиною, так ми зараз звертаємось до нинішнього правителя Найяснішого і могутнього Карла-Густава, володаря Швеції, Готи, Вандали, пропонуючи мир і дружбу, які будуть зміцнені взаємною волею.
Бажаючи бачити військо Запорозьке процвітаючим, передбачаємо, що збережемо недоторканними свої права і вольності.

Написано в Корсуні, 5 жовтня 1657 року
Іван Виговський
Гетьман Запорозький

Наступного дня, 6 жовтня, було укладено угоду про військовий союз між гетьманом Іваном Виговським і королем Карлом X Густавом, засвідчену підписами полковників-комісарів Юрія Немирича, Івана Ковалевського та Івана Федоровича.
Не переповідатимемо історію гетьманування Виговського, що так погано скінчив у тому ж Корсуні.
21-річне правління Івана Мазепи почалося 4 серпня 1687 року. Ця постать донині залишається загадковою. Але зрозуміло одне: він зробив спробу відірвати Україну від Москви, використавши її вічного суперника Швецію та скориставшись війною, яка ввійшла в історію під назвою Північна. В особі молодого войовничого короля Карла XII Мазепа побачив надійного союзника, хоча добре розумів, що ні перемога Росії, ні перемога Швеції не обіцяють Україні добра. Хитромудрий гетьман зміг перехитрити всіх своїх ворогів, навіть і друзі не знали до останнього його намірів, крім найближчого соратника Пилипа Орлика. Коли влітку 1708 року шведська армія увійшла до Литви й Білорусі, Мазепа зважився на рішучий крок і продовжив традицію, згадавши угоду 1657 року Богдана з Карлом-Густавом. На час прийняття такого важливого рішення гетьману було 70 років. У вересні Карл повертає в Україну, вже свідомо покладаючись на підтримку гетьмана. 24 жовтня 1708 року Мазепа з п’ятитисячним загоном козаків перейшов Десну і відкрито з’єднався з Карлом, а 12 листопада Мазепі як зраднику було оголошено анафему. У той же час сорокатисячна армія українського козацтва виступила на боці Петра, проливши свою й братню кров за московських окупантів.
Відомий нині всім кінець вирішальної шведсько-московської битви 27 червня 1709 року ввійшов у нашу мову приказкою, яка не лестить ні нам, ні шведам: «Пропав, як швед під Полтавою». Причина страшної поразки непереможного до того короля Карла XII, яка змінила карту Європи, донині дебатується істориками. Міць Польщі і Швеції було підірвано, а Росія закріпилась біля Балтійського моря, де скоро постане її нова столиця – Петербург. Це стало початком кінця шведської великодержавної ідеї і крахом останніх сподівань козацької України на визволення з московського ярма. Цю дату збираються відзначати наступного року в Полтаві, де маємо музей російської слави і доблесті.
Але сучасні шведські історики нині трактують цю подію навіть позитивно, вважаючи, що постійні війни знесилювали небагату країну. І врешті, після програної війни її правителі звернули свій погляд на свою землю та її народ, – ось тут і були закладені підвалини її нинішнього процвітання. Пам’ятаєте, у 80-ті роки побутував вираз «шведська модель соціалізму»? Ми мали нагоду побачити справді доглянуту, затишну країну, з певним сталим добробутом, без притаманних ка­піталістичним країнам жахливих контрастів.
Мазепа ж помер 3 жовтня 1709 року під Бендерами. Нині могила його перебуває на території Румунії. Ця могила, пограбована кілька разів, залишається й досі загадкою для істориків.
На місце гетьмана було обрано генерального писаря покійного, його вірного соратника Пилипа Орлика на противагу Івану Скоропадському, затвердженому на цій посаді в Глухові самим Петром І. Орлика ж визнали турецький султан і шведський король, із якими було укладено угоду про продовження спільної боротьби проти Росії. Перший гетьман на еміграції, отримавши булаву в травні 1710-го, у віці 38 років, розумів, що доведеться покласти своє життя і життя сім’ї на вівтар обов’язку, як він і висловився у інавгураційній промові, зверненій до короля:

Чи мені, що не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що підтримував падаюче небо, тягар правління Україною?

Були невдалі спроби повернутися в Україну, щоб визволити вітчизну, як «красуню Аріадну, котру стереже московський дракон, і повернути колишню волю».
На початку 1711 року Пилип Орлик зібрав 16 тисяч козаків і разом зі шведськими інструкторами та загоном поляків під проводом І. Потоцького рушив на Україну і дійшов аж до Білої Церкви. Але цей похід закінчився невдало, на що було багато причин. Впродовж життя далеко від рідного краю гетьман даремно шукав політичної підтримки у європейських монархів: ситуація в Європі була складною, їм було не до України. А 1722 року Швеція, стомлена війнами, уклала з Росією мир, що узаконював завоювання Петра у Прибалтиці. Українські емігранти стали небажаними тут, і Орлик мусив виїхати до Османської імперії та оселитися на березі Егейського моря, у місті Фесалоніки. Помер він вже у Яссах 24 травня 1742 року, проживши 70 років. Але, найголовніше, він увійшов у нашу історію як автор Конституції прав і свобод Війська Запорозького, яку інколи трактують як першу Конституцію держави України, вкладаючи в це поняття аж занадто сучасний зміст.  Створена на 66 років раніше за американську «Декларацію незалежності» й майже на 80 років за французьку «Декларацію прав людини і громадянина» на засадах традиційного козацького права, на рівні раціоналістичної європейської суспільно-політичної думки доби Просвітництва, вона починалась урочисто: «Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого панування».
Скільки років минуло, впродовж яких Україна боролася за реалізацію цих слів!
У невеличкому місті Крістіанштадті на заході Швеції зберігся з тих далеких часів будинок, колишній заїзд, де у 1710–1711 рр. жив український гетьман: про це сповіщає меморіальна дошка. Нині цей будинок оберігається, але він органічно ввійшов у будівлю сучасного магазину одягу. Покупці, вештаючись по магазину, раптом натрапляють на стару стіну типової забудови з дерев’яними балками і дерев’яним балкончиком. Тут мешкав Пилип Орлик, тут у нього народилася донька. Дочки гетьмана побралися з вельможними іноземцями, старший син Григорій служив французькому королю і мав маєтки під Парижем. Нині там розташувався знаменитий аеропорт Орлі.
Ніхто з цієї родини не повернувся в Україну, вони жили в різних країнах Західної Європи.
Сучасна Швеція береже пам’ять про цей відтинок спільної історії. І це подає надію на те, що, може, й ми житимемо у майбутньому, як шведи.
Ще трохи про Стокгольм. Це місто таки має свою ауру: тут вільно живуть зворушливі сірі кролики, що вночі пасуться на газонах, по водоймах плавають дикі качки, гуси та лебеді, навесні у численних парках з’являються проліски та крокуси. Нікому не спадає на думку їх рвати. За вбивство дикої гуски, качки чи лебедя людина може сісти в тюрму. Побували ми і в шведсько-українській сім’ї, глава якої, швед, прекрасно володіє українською, вважаючи, що саме вона є ключем до розуміння їхньої з дружиною любові. Познайомились вони випадково під час музичного конкурсу у Швеції, на який і приїхала піаністка зі Львова Наталя Пасічник і зачарувала білявого голубоокого хлопця Фредеріка Джонсона своєю музикою. Потім він упродовж кількох років вивчав рідну мову дружини в Острозькій академії. Їхня донька Ніколіна вільно розмовляє обома і ходить до школи, куди спеціально до неї приходить викладач української мови, теж наша землячка. Школа зобов’язана надати дівчинці вчительку – ось така демократія.
Маємо ті ж самі кольори національного прапора (шведський – жовтий хрест на блакитному тлі). Історія не знає умовного способу, але минуле, як відомо, має вплив на майбутнє. А якби плани Мазепи здійснились... Може б, уже тоді ми здобули б незалежність. Крах у Полтавській битві призвів до ліквідації і тієї скромної автономії, яку мала Україна, вона знову була поділена між Польщею і Росією, на Лівобережну і Правобережну, і цей поділ тяжіє над нею донині.
Наступного року очікується приїзд шведської делегації на чолі з королем до Полтави, щоб ушанувати земляків – тих, хто поліг тут, на землі України. Є приводи для роздумів...

До змісту журналу Вітчизна №7-8 2008 року