журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року

ВІТАЛІЙ МАЦЬКО

НАУКОВО-ХУДОЖНЯ ВЕРСІЯ ЕЛЕОНОРИ СОЛОВЕЙ
ШЛЯХІВ «НЕВПІЗНАНОГО ГОСТЯ» – ВОЛОДИМИРА СВІДЗІНСЬКОГО

 Тридцять років тому Еммануїл Райс, аналізуючи творчість самобутнього поета В. Свідзінського, сказав, що «його справжній образ невловимий. Його треба читати» (Сучасність, 1976, №7-8. – с. 41). І ось в останній фразі якраз дешифрується думка наратора-рецензента. Так, тільки прочитавши текст і заглибившись у внутрішній світ письменника, ми зможемо по-філософськи, покликавши на підмогу інтуїцію, відкрити потаємне, приховане, недомовлене. Безперечно, поет-модерніст належить і до відчайдушних езотериків, і до ніжних ліриків першої половини XX століття. Дехто намагається порівняти його з Б.-І. Антоничем чи з О. Мандельштамом, але тут швидше за все проглядається уявна інтрига, ніж об’єктивний аналіз. Бо вірші В. Свідзінського промовляють самі за себе, їх не можна сплутати з іншими  творами будь-якого автора. Так, компаративістичні елементи можна і треба застосовувати, про впливи говорити можна також, про вчителів – безперечно, тільки не доведи Господи доводити про якісь запозичення. Навпаки, чимало пізніших поетів вчилися у В. Свідзінського, а то й дещо запозичували. Вірші В. Свідзінського схоплюються «на ходу». Навіть якби не стояв під ними підпис автора. Вони вирізняються передовсім своєрідним мистецьким почерком, індивідуальним стилем, вони насичені асоціаціями, культурологічним та історіософським змістом.
До цих роздумів, шановний читачу, мене підштовхнула монографія Елеонори Соловей «Невпізнаний гість: доля і спадщина Володимира Свідзінського» (К.: Наукова думка, 2006. – 224 с.). Чи вдалося розкрити внутрішній потаємний світ митця, наскільки повно постає перед нами спадщина письменника, в чому проявляються особливості фольклоризму майстра слова? На ці та інші запитання спробуємо дати відповідь нижче.
Із переднього слова автора дізнаємося, що вона опрацювала великий масив першоджерел, архівних матеріалів. Та про це красномовно свідчить і сам текст літературознавчої праці. Впадає в око те, що книга добре структурована: складається з трьох основних розділів, кожен з яких містить і підрозділи, що номіналізує й конкретизує мікротеми. Книга ілюстрована рідкісними світлинами для підсилення зорового сприйняття тексту, супроводжується іменним покажчиком (що полегшує роботу бібліотекарям, краєзнавцям, молодим дослідникам модерністських течій в літературі), оснащена іншим важливим науковим апаратом, зокрема бібліографічним. Усе це разом взяте вказує не тільки на скрупульозність дослідження, а й на глибоке занурення письменниці у творчу лабораторію В.Свідзінського, засвідчивши тим самим не розлюблену любов до нього як особистості, що впродовж десятиліть «залишався чи то забутий, чи невідомий, а чи поетом для знавців, для порівняно вузького вибраного кола» (Е. Соловей. «Невпізнаний гість»). Так, моя думка суголосна авторові монографії, бо було і перше, і друге, і третє... І хтозна, доки тривало б «повернення» В. Свідзінського, якби не горбачовська перебудова, що поволі почала розковувати заідеологізовані тоталітарним режимом кордони. Даруйте за нескромність, але пригадую такий казус. Вперше до творчості В.Свідзінського я доторкнувся на початку 80-х років завдяки професору Василю Яременку. Вірші на мене справили таке сильне враження, що написав статтю «Син землі подільської», яку було надруковано 2 червня 1984 року в кам’янець-подільській міськрайонній газеті «Прапор Жовтня» (редактор Мар’ян Красуцький). У ній я розповів про призабутого поета-лірика й звернувся до читачів допомогти розшукати першу збірку «Ліричні поезії» (1922). На щастя, на цю публікацію відгукнувся аж із Харкова Анатолій Бугаєвський (чоловік письменниці Марії Пилинської); а ось мій старший колега-землячок, зустрівши мене на вулиці, випалив: «Що то за теми підбираєш для ви­ступів? Хочеш жити спокійно – не пиши про тих, хто був репресований...». Тон розмови мене до того обурив, що я, навпаки, про маловідомих, призабутих культурних діячів почав друкувати не лише в місцевій, а й республіканській періодиці. Звідси логічно випливає висновок: в застійні часи критики не так боялися писати й відкривати призабуті імена (а до них належить й В. Свідзінський), як перестраховувалися: як би не роззлостити власть імущих і не нашкодити кар’єрному росту, а то й, чого доброго, не бути переслідуваним.
До честі Елеонори Соловей, вона першою помітила орфографічну помилку у написанні прізвища поета, коли після літери «з» писали за радянських часів літеру «и» (певно, стереотипно спра­цьовував принцип правила «дев’ятки»), але ж письменник на всіх трьох збірках зазначав себе як «Свідзінський», а не «Свідзинський». Автор рецензованої монографії не лише усунула мовну невправність, а ще й проводить своєрідну генеалогічну паралель між родинами Свідзінських, які мешкали в Галичині. Та це лише припущення, зазначає дослідниця, бо цю версію «варто студіювати та з’ясовувати». На жаль, проблема залишається відкритою, бо незрозуміло, хто й коли має «студіювати і з’ясовувати». Очевидно, студенти-філологи під час проходження практики. Прикметно й те, що у книзі вперше широко виписано біографічну канву поета-нонконформіста, уточнено його побут в роки Першої світової війни (1915 – канцелярист у Житомирі, з березня 1916-го – на фронті в Галичині, штаб 7-ї армії: Теребовля, Чортків, Бучач, Галич, Станіслав; з 1917-го – на Поділлі). Чому загострюю на цьому увагу? Бо раніше серед дослідників життєпису поета побутувала думка, ніби він воєнне лихо­ліття пережив у Львові. Е. Соловей, таким чином, не зачиняє, а відкриває двері для подальших пошуків, зокрема публікацій В. Свідзінського в тогочасній військовій пресі (при штабі 7-ї армії Південно-Західного фронту мусила, гадаю, виходити газета). Якби відшукати підшивки такої газети, то додалося б чимало документальних свідчень про поетове буття того воєнного періоду.
Більш упевнено почувається автор, коли розповідає про кам’янець-подільську і харківську добу письменника, творчі стосунки з друзями, прихильниками його непересічного таланту, останні дні поета. На тлі недоброзичливих відгуків (рецензіями не можу назвати, бо то швидше заідеологізований більшовицький пантеїзм; критики від партії не сприймали метафоричної мови, постійно нагадували поетові потребу йти в ногу з часом й оспівувати соціалістичну добу) 20-30-х років, що їх без емоцій, цілком аргументовано аналізує у своїй книзі Е. Соловей, як контраст, як протиставлення добра супроти зла пунктирно, епізодично випромінюється прихильне ставлення до В. Свідзінського критика Мирона Степняка. Саме йому, землякові-подолянину, на знак пошани поет присвятив поезію «Із-за жовтого клена» (вірш виношував три роки, про що нам говорить точне датування: 18.07.1929 – 1932). Хтозна, можливо, оця прихильність, дружба з В. Свідзінським стала на заваді у подальшому побуті Мирона Степняка, який після війни потрапив під ждановський пресинг, його було піддано остракізмові, гонінню,  звільнено з кафедри української літератури Одеського університету; його цькували в голодний 1946 рік – людину, яка мала за плечима дві вищі освіти (філолога і хіміка), позбавили роботи, а отже, і хлібного пайка. Так і не знайшовши ніде правди, прихистку, важко захворів (розбив параліч) і у віці Т. Г. Шевченка, морально й фізично розтоптаний, Мирон Степняк покинув білий світ. До чого веду? Бо з того часу (а помер Степняк 1949-го) про цього українського літератора в жодному енциклопедичному довідникові навіть згадки немає (хоч і був членом Спілки письменників України з 1941 року). Так ось, досить таки шляхетну справу зробила автор монографії, що разом з В. Свідзінським повертає в українську літературу чесне, благородне ім’я Мирона Степняка, подає його портрет.
Досі ми не знаємо вчителя, який у ранньому віці прищепив В. Свідзінському любов до рідного слова. Родинне виховання, мамина пісня, легенди та перекази, що лунали з її вуст, – зрозуміло. Але ж маленький Володя ходив до бурси у Тиврові, був семінаристом у Кам’янці-Подільському – і там знаходилися волелюбні вчителі, як, скажімо, Митрофан Симашкевич (духовна семінарія). І цю прогалину з біографічної канви частково заповнює Е. Соловей: подає великий персональний список учителів вищої школи, тих, хто формував світогляд поета, серед них мовознавці В’ячеслав Петр, Євген Тимченко, Іван Огієнко, Іван Любарський – «молодий доцент... вихованець Київської духовної академії». Однак додамо, що уродженець Харківщини І. Любарський (був репресований) на той час обіймав посаду декана історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного уні­верситету, а Михайло Драй-Хмара очолював раду інституту соціально-гуманітарних наук (див.: Державний архів Хмельницької області. – ФР 582. – Оп. 2. – Спр. 967. – Арк. 7). Крім того, студент­ська справа В. Свідзінського засвідчує, що він любив студіювати іноземну мову, бо 10 грудня 1920 року професор Олександр Попович на екзамені з німецької виставив оцінку «дуже добре» (себто відмінно). До речі, О. Попович читав студентам і курс історії західноєвропейської літератури. Не згадано в монографії доцента Йосипа Оксіюка, що в нього В. Свідзінський проходив студії з історії всесвітньої християнської церкви, з історії середніх віків (і цього вченого, єпископа УАПЦ, у 30-х роках розчавила репресивна машина). До честі, треба сказати, що брат поета Олег (1893 – 1942;  1937-го був репресований) у заяві на ім’я ректора від 12 серпня 1918 року просив перевести його з Одеського університету до Кам’янця-Подільського «й сим дати мені змогу одержати вищу освіту на рідній мові» (спр. 968, арк. 1). Однак з приходом до влади більшовиків Олег покинув навчання, про що гласить довідка, видана 1927 року, що він упродовж 1918 – 1920 років навчався в університеті, але «зі складу студентства вибув механічно». Автор монографії не подала цих фактів, гадаю, з чисто методологічних мотивів, бо вони не вписуються у науковий літературознавчий стиль; це швидше за все стосується історичної тематики. А дослідниця більше місця прагнула залишити теоретичному віршованому та перекладацькому універсіумові, який прочитується у двох наступних розділах наукового видання.
Традиція і модернізм взаємопов’язані – народжується одне з одного і є взаємодоповненням. Поезія В. Свідзінського наповнена символами. Метафорична мова зіткана з міфологічних алюзій, антитез на кшталт життя – смерть, день – ніч. Антитези філігранно виблискують образністю, про що слушно зазначає Е. Соловей: «Ніч у Свідзінського – напрочуд багатолика: то «статечна жона», то «клишонога незграба-ніч». Саме багатогранність та полісемантичність цього образу ще не раз повертатиме нас до нього у зв’язку з іншими особливостями поетики...». Соковита образність розвиває потужності поетичного тексту, ліпшого його сприйняття читачем.
Видіння, фантастичні візії, сни, абстрагування – то все з одного ряду езотерики, прихованого світобачення поета, і вони неодмінно потребують дешифрування. Можна було б піти іншим шляхом в розкодуванні поетичної мови нонконформіста, адже натяки, лакуни в тексті, мовчання посеред діалогу – все це слід розглядати як вігільність при зображенні внутрішніх почувань головного ліричного героя засобами художнього слова. В. Свідзінський здійснює з читачем своєрідну позарефлексивну гру, яка живиться фантазією. Поет розумів, що не людина змінює простір, а навпаки – простір впливає на поведінку й таким чином обмежує право вибору. Зашорені партійні критики-реалісти 30-х років ніяк не могли второпати, розкодувати метафоричної мови поета, і їм не залишалося нічого іншого, як вимагати від лірика жити в просторі й часі, а не витати поза ним. І гірко помилилися, бо час, на щастя, витиснув  таких критиків, піднісши на гребінь вітчизняної культури класика-модерніста В. Свідзінського.
Ми бачимо, як автор монографії, звертаючись до поетичного тексту, науково пе­­­­­­­ре­­­­­­­­осмис­­лює його, інтелектуально інтерпретує приховані і неприховані метафори, розко­до­вує конкретні паузи, недомовленість, концепт самотності, мовчання лірика – враз поезія постає у новій формі, своєрідним листочком-діалогом з читачем: «Обчеркнений колом мовчання» як самохарактеристика набуває в самих поезіях безлічі важливих, вагомих смислів – починаючи, можливо, від самої форми поетичної мініатюри, що постає на книжковій сторінці ніби оточена простором мовчання і проти­ставляє йому свою внутрішню смислову панорамність та глибину». Як зразок інтерпретації метафори «мовити мовчки», авторка книги «Невпізнаний гість» наводить класичний зразок змісту маленької поеми «Стася». У ній, на її думку, надання переваги мовчанню розкривається поетом в словосполученні «Тільки більш не кажім нічого...». Таке мовчання сповнене діалогічними інтен­ціями. Так, тут стратегія розкодування езотеричного змісту поступається місцем філософії інтуїтивізму.
Між тим В. Свідзінський, навчаючись в Подільській духовній семінарії, Київському комер­ційному інституті, а згодом у державному університеті, студіював філософію. Цей предмет поряд з філологією, історією сприяв формуванню індивідуально-особистісної свідомості, світопізнання. Такі характеротворчі чинники вплинули й на індивідуально-авторську, фольклорну поетику, завернули письменника на стежку творення модерного віршування. Поет у роки «збільшовиченої епохи» усамітнився, усуваючись від галасливої політичної патетики, хоча та політика дихала йому в потилицю, переслідувала на кожному кроці, отож розраду знаходив на природі. Він з нею розмовляє, її вплітає у образно-метафоричні рядки, вбирає її у фольклорні символи і, за висловом Елеонори Соловей, створив власну концепцію буття, власні цінності. Автор при цьому резюмує: «Доба модернізму цілком невипадково виявила активне зацікавлення первісною свідомістю: до цього схиляло прагнення радикального, парадигматичного оновлення не лише художніх засобів, а й світорозуміння, самої картини світу, що могло, зокрема, мислитися і як «зняття нашарувань» пізнішого досвіду й традицій, як повернення до фольклорної поетики з її довершеною простотою, до «первісної» наївної чистоти закріпленого у фольклорі світобачення».
В культурному будівництві 20-х – 30-х років минулого століття перекладацька справа для В. Свідзінського, вважає автор монографії, стала «внутрішньою еміграцією» та приводом для неучасті в тотальних деформаціях літератури, хоча він «не мав того офіційного статусу, який дозволяв би йому самому обирати твори для перекладу». Так, ідеологічний штаб партії керував процесом уважно й прискіпливо, а отже, і перекладачів для себе обирав, усуваючи сумнівних (хоча й обдарованих, згадаймо при цьому долю перекладів Л. М. Старицької та її дочки Вероніки Черняхівської). Як видно із процитованого листа до Марії Пилинської, письменник іноді й самостійно працював, зокрема, над перекладом твору «Птахи» Аристофана, без замовлення і без надії коли-небудь побачити його в друку, просто так, з любові до мистецтва...». Така самодіяльність очевидно мала нульовий варіант, бо й справді час «затер» цю працю, ми не бачимо її ані серед друкованих, ані між чорнових варіантів. Елеонора Соловей розкошує в мовному поетичному саду, відкривши унікальну палітру лірика. На відміну від І. Качуровського, який, читаючи поета-модерніста, навіть у наш час (1991) усе дошукувався у словниках відповідників, Е. Соловей, навпаки, відносить «незміренні» лексичні багатства В. Свідзінського до авторських новотворів, неологізмів й, прочитуючи високу частотність, приміром, активних дієприкметників, позначених діалектними впливами («зникоме розцвітання», «тріскотющі зірки» тощо), пропонує вихід: укласти словник мови поета. Якщо таке станеться, то це буде ще один вагомий внесок у розбудову української культури. Поет був і є найцікавіший «native speaker» (носій мови), мови національної, наближеної до фольклорної та літературної традиції. І це цілком прочитується в дослідженні Е. Соловей.
У В. Свідзінського є дивовижні магічні, закодовані слова, що ніби перегукуються з біб­лійною святою трійцею: «Три радості у мене невідіймані: Самотність, труд, мовчання». Отже, поет любив цифру три. Ця цифра, здавалося б, підказана самим Господом, вона витала над Е. Соловей, коли писалася книга «Невпізнаний гість», бо увесь науково осмислений матеріал складається із трьох змістовних розділів. Три розділи.. .Три радості, як три шляхи, які не оминути. Хтозна, коли і чи будуть ще інші дослідження про творчість В. Свідзінського (все можливо, бо архіви тепер до­ступні і не всі, на жаль, іще опрацьовані), але доконаним фактом залишається те, що під цю пору рецензована книга є найповнішою, науково переосмисленою, і «гість» Е. Соловей постає на повен зріст достоту впізнаний. Він остаточно повернувся в українську літературу класиком-модерністом, поетом-новатором, творчість якого має посісти домінуюче місце у шкільних підручниках поряд з такими майстрами пера його часу, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, Ю. Яновський... А чому б ні, коли сам Тичина у нього вчився і визнавав: «Це справжній поет, у нього кожне слово на місці», і Ю. Смолич називав В. Свідзінського «метром» у колі поетів.

До змісту журналу Вітчизна №7-8 2008 року