журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року

ЮРІЙ КРАСНОЩОК
РОЗШУКУЮТЬСЯ ДЕРЖАВНI ЗЛОЧИНЦI

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ДЕТЕКТИВ

Продовження. Початок див. «Вітчизна» №№ 9-10, 11-12 за 2007 р., 1-2, 3-4. 5-6 за 2008 р.

Розділ п’ятнадцятий
«ГЕНЕРАЛ-КАТАФАЛК»

Під час війни і після її закінчення цього радянського воєначальника багато хто називає полководцем-переможцем над фашистською Німеччиною. Але мільйони солдатів нарекли його зловісним прізвиськом – «могильник», або «генерал-катафалк».
Шлях нашої перемоги до Берліна вистелений солдатськими кістками, а всі узбіччя «обсаджені» могилами відомих і невідомих солдатів. За останніми підрахунками, на підставі розтаємничених документів, втрати Червоної армії були майже в 10 разів більші, ніж у німецького вермахту. І навіть з урахуванням втрат союзників Німеччини (італійців, угорців, австрійців, румунів) вони дорівнювали 8:1.
Такі дані свідчать про те, що особливими талантами полководців ні Сталін, ні його маршали пишатися аж ніяк не можуть. Сталін, як і Жуков, до самої смерті не знали, скільки ж солдатських голів вони поклали на олтар перемоги ідей комунізму, які втратять свій сенс уже через 40 років. І що гірше за все, Верховний головнокомандувач, ім’я якого як видатного воєначальника неймовірно роздуте комісарами, не цікавився навіть приблизно, скільки ж він, вождь-душогубець, втратив людей на полях битв. У відповідь на Фултонівський виступ Черчілля 1946 року він, батько народів, подав узяту зі стелі цифру загиблих солдатів – 7 мільйонів чоловік. Насправді ж Радянський Союз втратив на цій війні 43 мільйони чоловік. І в цьому немала заслуга його довіреного маршала Жукова, який кидав на кулемети і танки, гнав на мінні поля вірних синів Батьківщини. Тому й не дивно, що солдати його й нарекли цим похмурим прізвиськом – генерал-катафалк.
У цьому розслідуванні я спробую простежити, як цей полководець-могильник вплинув на життя народу України під час його визволення від німецького окупанта. Царський фельдфебель, він потім став вихованцем Червоної армії більшовиків, у яких був девіз: «...И как один умрем в борьбе за это, но только не я». Де панував основний принцип: «Не важливий метод – важливий результат». Це сталінське гасло стало його полководським кредо. Як член компартії, він засвоїв і ленінську тезу: немає гуманізму, є революційна доцільність.
Саме такий полководець потрібен був Сталіну. Сам жорстокий – узурпатор і деспот, – він і головного воєначальника обрав за своєю подобою. Вони були схожі один на одного наполеонівським комплексом. Скидалися один на одного навіть зовні: обидва опецькуваті, обидва не зовсім освічені. Сталін, син чоботаря, так і не закінчив духовної семінарії; Жуков, учень кушніра, закінчив церковно-приходську 4-класну школу і курси червоних кавалеристів.
Сталін ішов до влади по трупах політичних опонентів, Жуков вибивався в полководці по солдатських кістках. Їхній союз був схожий на симбіоз амеб, коли рано чи пізно одна з’їдає іншу. Бажання владарювати над людьми доходило в обох до маніакальності.
Жукова недолюблювали і радянські генерали. Колишній вахмістр царської армії, він так ніколи і не позбудеться комплексу солдафона. Він був у недружніх відносинах з маршалами Конєвим і Рокоссовським, генералами Ватутіним і Гордовим. Його не любили і його підступності боялися. На стосунках із цими двома генералами я хотів би докладніше зупинитися.
...Після смерті генерала Ватутіна командування 1-м Українським фронтом Жуков захопив мало не самовільно, поставивши Сталіна перед фактом. Сталін, може, й не хотів цього призначення, але мусив погодитися з цим вольовим рішенням генерала армії. Вождь відчував, що небезпечно сваритися з Жуковим у цей важливий момент, коли Червона армія може зазнати поразки в Корсунь-Шевченківській битві, в якій брав участь 1-й Український фронт. І Жуков добре розумів, що, перебуваючи представником Ставки Верховного головнокомандування, він ніколи не досягне звання маршала і слави полководця. Тому одразу після прийняття командування фронтом вирішив показати свою «залізну руку».
Ще не вмер від рани генерал Ватутін, як самоспечений комфронту зібрав у штабі фронту велику кількість народу. На нараді він почав «розносити» генералів за те, що вони набрали мало новобранців серед українців для поповнення втрат на фронті, за погане командування військами. Усе це він робив, як вахмістр, – матюкався і брутально поводився з бойовими генералами. Всі мовчки терпіли грубість нового командувача фронту. Жукову чомусь більше всіх не сподобався командувач інженерно-саперних військ фронту генерал Благославов. Він почав обкладати матюками бойового генерала. Тоді Благославов попросив Жукова не звертатися до нього на «ти», не погрожувати і не матюкатися. Ошелешений поведінкою генерала, Жуков вихопив з кобури «маузер» з наміром застрелити генерала-бунтівника. У свою чергу, Благославов вихопив свій «парабеллум» (обоє любили трофейну зброю за її зручність і бойові якості). У штабі запанувала мертва тиша. Благославов нагадав Жукову, що чекає його пострілу.
Командувач фронту розгубився. Важко сказати, що з ним відбувалося в ту хвилину. Він уже розстрілював червоних командирів на фронті. Але тут була інша ситуація. Якщо він уб’є відомого генерала на нараді, його судитиме трибунал, і Сталін не стане його рятувати. Але можливо, що рішучий генерал інженерної служби може не схибити, зробивши постріл раніше на долю секунди. У разі його загибелі генерала судитимуть, а коли він його поранить, то це буде ганьба на всю Червону армію. І Жуков сховав свій «маузер». Дуелі не відбулося, але слава про самодура Жукова прокотилася по фронтах.
Взагалі, пам’ятаю, під час війни і особливо після війни ходило багато пліток про те, що генерал Жуков у страшні 1937 – 1938 роки «стукав» на своїх товаришів по зброї. В архівах НКВС навіть було знайдено його лист Єжову, в якому він подавав «ви¬кривальну інформацію» на одного з вищих воєначальників. І це в той час, коли було знищено близько 40 тисяч червоних командирів, а тисячі таких, як генерал армії О. Горбатов, сиділи в таборах на Колимі. Потім ці плітки вщухли, їх «порубали» на корені, бо це, мовляв, був наклеп на маршала-переможця. У ході свого роз¬слідування я наштовхнувся на одну трагедію, яка безпосередньо стосувалася Жукова.
...В суворому 1942 році Сталін, аби врятувати становище на фронті, міняв воєначальників, намагаючись зупинити відступ Червоної армії на всіх ділянках фронту. Часом командувачів фронтів і армій він тасував по кілька разів, але це мало допомагало. Адже за роки свого правління він знищив майже всіх колишніх офіцерів царської армії, т. зв. «воєн¬спеців», які мали досвід війни з німцями у Першій світовій війні. Вони добре вивчили стратегію і тактику німецької армії. У боротьбі за владу з Львом Троцьким, бо¬ячись їх переходу на бік «червоного Лева», вождь і винищив їх, обезголовивши Червону армію. Замість до¬свідчених, військово грамотних колишніх царських офіцерів він поставив своїх прибічників – безграмотних Ворошилова, Будьонного, Тимошенка та інших.
Але колишні конармійці, що вміли тільки вимахувати шаблями, програли на фронтах усі битви 41-го – 42-го років. Будьонний провалить оборону на Південно-Західному фронті, маршал Тимошенко – на Західному, Ворошилов – на Північно-Західному.
Зрозумівши свою помилку, вождь відсторонює їх від командування фронтами і відкликає до Москви, де призначає членами Комітету оборони СРСР.
По маршалу Ворошилову йому довелося приймати рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 квітня 1942 року, в якому було записано:
«Визнати, що товариш Ворошилов не виправдав себе на дорученій йому ділянці фронту (Північно-Західний фронт – Ю. К.). Направити товариша Ворошилова на тилову роботу...».
Але всі ці військові пертурбації треба було якось пояснити радянському народові і Червоній армії. І Сталін запрошує до себе українського драматурга Олександра Корнійчука, відомого тоді всій країні. Він пропонує йому поїхати до Сталінграда, де в той час точилися запеклі бої, і написати п’єсу про генералів нової генерації. Конкретніше – про талановитого стратега, командувача Сталінградського фронту генерал-лейтенанта Гордова, який перед цим очолював 33-тю армію. Корнійчук їде до Сталінграда і пише там п’єсу «Фронт», де виводить Василя Гордова в образі головного персонажу генерала Огнєва.
Ось короткий зміст п’єси. Командувач фронту, колишній конармієць Горлов пропонує завалити ворога в наступі масою загиблих червоноармійців, молодий генерал Огнєв відстоює сучасну тактику і стратегію війни, доводить, що, мовляв, воювати треба не числом, а вмінням. Одного разу, порушивши наказ комфронту Горлова, Огнєв силами своєї армії з найменшими втратами захоплює станцію Колокол, але за невиконання його наказу і непідкорення комфронту Горлов віддає генерала Огнєва під трибунал. Проте справедливість торжествує. Військрада фронту підтримала Огнєва, і він очолює фронт, а Горлова відкликають до Москви.
Працюючи над п’єсою, Корнійчук (у п’єсі він представлений як кореспондент центральної газети) кілька разів зустрічався зі Сталіним. Той, страждаючи від безсоння, призначав йому зустрічі вночі. Одного разу Сталін запропонував драматургові вилучити з п’єси сцену засідання трибуналу над Огнєвим і сказав: «Дурні зрозуміють, що таких ініціативних генералів, як Огнєв, мовляв, потрібно розстрілювати...».
Коли п’єса була затверджена Сталіним, її одразу надрукували в газеті «Правда», почали ставити на сценах фронтових театрів, а Головне політичне управління Червоної армії розпочало навколо п’єси пропагандистський ажіотаж. І, зрозуміло, німецька розвідка зацікавилася «новою зброєю» Сталіна. Коли Адольф Гітлер приїхав в Україну 1942 року, він наказав у Вінницькому драмтеатрі поставити для нього цю п’єсу німецькою мовою. Подивившись її, Гітлер сказав: «У Росії багато дурнів, а ще більше загублених полководців...».
Мене дуже зацікавила ця історія, і я вирішив з’ясувати, яка ж подальша доля склалася у прообразу генерала Огнєва – генерала Гордова, колишнього командувача 33-ї армії, який у розпал битви за Сталінград став командувачем фронту. І знайшов згадку про нього в одному невеликому воєнному довіднику. Ось що було там написано:
«...Гордов Василь Миколайович (1896 – 1951), генерал-полковник (1943), Герой Радянського Союзу (1945), в Радянській армії з 1918 року. У громадянську війну – командир полку. Закінчив курси «Выстрел». 1932 року – Військову академію ім. Фрунзе. 1941 р. – командувач 21-ї армії у складі Південно-Західного фронту, яким командував генерал Кирпонос. Влітку – командувач Сталінградського фронту. Війну закінчив командувачем 3-ї гвардійської армії...».
Мені складно говорити, де і як перетиналися шляхи цих двох полководців, але я дійшов висновку, що Жуков з якихось причин недолюблював Гордова. Мені здалося, що майбутній маршал дуже заздрив Гордову, і ось чому: Гордов, учасник Першої світової війни, закінчив школу прапорщиків. Жуков, учень чоботаря, служив у цей час рядовим солдатом, згодом унтер-офіцером, і не виключено, що він був і підлеглим у Гордова, який 1918 року стає командиром полку Червоної армії, а Жуков служить рядовим кавалеристом, згодом – молодшим командиром. Я намагався знайти в довідниках інформацію: яка ж у генерала Жукова вища військова освіта – і знайшов тільки запис: закінчив ККУКС (командні кавалерійські курси удосконалення) 1925 року.
Отже, генерал Гордов був військово освідчений командир, який займав посаду командувача округів, а Жуков став командувачем КВО тільки 1940 року. Під Сталінградом вони зустрілися 1942 року – прославлений п’єсою Корнійчука командувач Сталінградського фронту генерал-лейтенант Гордов і представник Ставки генерал армії Жуков. Ось тут Жуков і показав себе жорстоким і гоноровитим генералом стосовно до свого колишнього командира.
Жукову п’єса Корнійчука «Фронт» не сподобалася, бо він у негативному персонажі генерала Горлова пізнав себе. І тому ще більше незлюбив свого колишнього командира. Як я розумію, у них так, як і з Ватутіним, були сутички. Бо поводився Жуков з іншими генералами грубо, підміняв їх, іменем Сталіна скасовував їхні накази. А це викликало їхнє незадоволення і протидію. І Жуков таки помстився Гордову. Тут я звернуся до книги Жукова «Спогади і роздуми». Ось що він у цій книжці свідчить:
«...У кінці вересня мене знову викликав Й. В. Сталін до Москви для більш детального обговорення плану контрнаступу. На той час повернувся до Москви і О. М. Василевський, що вивчав умови для контрнаступу армій лівого крила Південно-Східного фронту. До того, як з’явитися в Ставку, ми зустрілися з Василевським і обмінялися думками...
Під час обговорення обстановки на ділянці Сталінградського фронту Верховний спитав у мене, що собою являє генерал Гордов...» (хоча добре знав Гордова по п’єсі О. Корнійчука «Фронт» – Ю. К.).
І Жуков згадує далі:
«... Я доповів, що Гордов в оперативному плані підготовлений генерал, але якось не вміє налагодити відносини зі штабом і командним складом...» (тобто не вміє поводитися жорстоко стосовно до солдатів і командирів – Ю. К.). Тоді Сталін сказав, що в такому разі на чолі Сталінградського фронту слід поставити іншого командувача...».
Ось так Жуков і «настукав» вождю на свого колишнього командира. Він добре відчував, що потрапив у точку: вождю-деспоту не потрібні були такі досвідчені, розумні генерали, як Тухачевський і Гордов, йому більш імпонували такі ж деспоти-воєначальники, як він, Ворошилов, Єременко, Будьонний, які свою професійну нездалість намагалися компенсувати матюком, кулаком і пістолетом і без жалю кидали на погибель тисячі тисяч радянських солдатів.
Ось тому приватні розмови військових маршалів та генералів начальник головного управління контррозвідки СМЕРШ наркомату оборони, а пізніше міністр держбезпеки В. Абакумов за дорученням Сталіна записував з 1943 року. Папку з цими записами нещодавно знайдено в архівах КДБ експертами Конституційного суду Росії. Наведу тільки один приклад з цієї папки, де йдеться про трагічну долю двох воєначальників: генерал-полковника В. Гордова та генерал-майора Ф. Рибальченка.

«Цілком таємно»
Рада Міністрів СРСР, товаришеві Сталіну Й. В.
3 січня 1947 року № 082/А
Подаю при цьому довідку про зафіксовану оперативною технікою 31 грудня 1946 року розмову Гордова зі своєю дружиною і довідку про розмову Гордова з Рибальченком, що відбулася 28 грудня. З цих матеріалів видно, що Гордов і Рибальченко є справж¬німи ворогами радянської влади. Вважаю необхідним ще раз просити Вашого дозволу на арешт Гордова і Рибальченка.
Абакумов».

Про що ж говорили ці два генерали в підслуханих розмовах? Це розмова двох друзів, по-солдатському грубувата, про Сталіна і сталінський режим, про страшне життя людей і мовчазність народу, про пародію на демократію, про жебрацтво селян...
Бойові генерали, що вийшли переможцями, обурювалися жорстокістю і несправедливістю. Це були розмови відчаю і розчарування, дуже відверті і викривальні щодо вождя народів.
Резолюція на донесенні Сталіну зроблена від руки: «Тов. Сталін вирішив поки що заарештувати Рибальченка.
В. Абакумов».
І зроблено приписку: «Передано телефоном 3. 1. 47 р.».
Наведу також уривок розмови між генерал-полковником Гордовим і його дружиною, зафіксований спецтехнікою СМЕРШу. Для прослуховування телефонних розмов генерала на квартирі героя Сталінградської битви встановили мікрофон і під’єднали його до телефонної лінії.
«Дружина: Ось зломили такий дух, як Жуков.
Гордов: Так. І духу немає...
Дружина: І він сказав – пробачте, більше не буду, і пішов працювати. Інший би з такими переконаннями, як у нього, попросив би відставки і пішов би від усього цього...
Гордов: Йому не можна, політично неможливо. Його все одно не звільнять. Зараз тільки розчищають тих, хто у Жукова був у довір’ї, і прибирають їх. А Жукова рік-два потримають, а потім теж у кружку – і все! Я багато чого не врахував. На чому я зламав голову? На тому, на чому зломили такі люди, як Уборевич і Тухачевський...».
Знайти кінці цієї історії, як з’ясувалося, не дуже просто. У військовій енциклопедії, яку видано 1976 року, правду приховано таким записом: «Генерал Гордов помер 1951 року».
Як з’ясовується тепер, генерал Гордов на підозрі у СМЕРШу був ще тоді, коли Сталін повів боротьбу проти Жукова. 8 жовтня 1946 року Гордова звільнили у відставку нібито за те, що разом зі своїми заступниками Рибальченком і Куликом він висловився проти інституту політпрацівників (комісарів – Ю. К.). Після цього генерала Гордова почали «засвічувати» і «фіксувати» його розмови.
Про маршала Радянського Союзу Г. І. Кулика в газетах і журналах написано небагато і часто негативно. Про нього згадують Хрущов, Жуков як про панікера і бездару. Вони несправедливо обмовляють досить неординарну людину зі сталінського оточення, друга вождя, який виступив відкрито проти його диктатури. Документи і об’єктивне розслідування свідчать, що він є жертвою сталінської системи. Посмертно йому поновлять звання маршала і реабілітують.
Заступником у генерала Гордова він майже не працював, сюди його загнали під нагляд СМЕРШу. 11 січня 1947 року після усунення маршала Жукова маршала Кулика за¬арештують. Генерал-полковника Гордова та його дружину органи візьмуть під арешт у кінці січня 1947 року. З ними потрапить до в’язниці і генерал-майор Рибальченко.
Суд відбудеться в серпні 1950 року. Генералів звинуватять у зраді батьківщини, підготовці терористичних актів, створенні груп антирадянської діяльності. Вирок, санкціонований вождем, – смертна кара через розстріл. Його виконали того ж дня – 24 серпня 1950 року. Амбіційність таких генералів-полководців, як Жуков, і після війни не принесла користі Радянській державі. Перемога затьмарила багатьом сталінським маршалам розум, вони втратили почуття реальності і почали помпезно виставляти себе, твердячи, що тільки Радянський Союз, Червона армія і вони одержали перемогу над фашизмом, проклавши дорогу до неї солдатськими тілами. Справді, втрати в Червоній армії були величезні. Проте це свідчить не так про могутність ворога, як про бездарність воєначальників. Це – по-перше. По-друге, як же можна скидати з рахунку той величезний внесок, який вклали у перемогу над фашизмом держави-союзниці? Це й призвело до загострення відносин СРСР із США, Англією, Францією, Канадою та «холодної» війни. І в цьому, знову ж таки, немала заслуга маршала Жукова, який втратив реальний підхід до оцінки Другої світової війни...
Невдовзі після війни мені довелося багато поїздити по містах і селах Східної Німеччини. Побував я в Трепов-парку біля пам’ятника радянському солдатові-визволителю. Але я майже ніде не зустрічав пам’ятників, на яких було б вказано: тут поховано таких-то солдатів Червоної армії, або: тут поховано стільки-то тисяч червоноармійців.
Біля пам’ятника Невідомому солдату в Берліні стоять однакові кам’яні стели, на яких написано: тут загинуло стільки-то поляків, французів, югославів... Але про те, скільки лежить у берлінській землі радянських солдатів, не повідомляється. Символічний радянський воїн-солдат стоїть там і тепер, тримаючи на руках врятовану дитину. А от скільки радянських солдатів загинуло в Берлінській операції, ніби забули викарбувати на камені. Може, не знали, а швидше за все – не хотіли.
Доля звела мене з генералом армії Горбатовим, який після Перемоги став комендантом Берліна. В’язень ГУЛАГу, Олександр Васильович, заарештований 1937 року, до війни копав золото. Можливо, що Горбатов і потрапив під репресії саме тому, що Жуков, який став його начальником, не виручив свого підлеглого, а може, саме його характеристика – одна з тих, які Жуков писав на підлеглих, – і посприяла тому, що той потрапив у концтабір. Горбатов про це в своїх спогадах «Роки і долі» нічого не пише, але між рядків про його стосунки із Жуковим можна зробити висновок, що там була якась «чорна кішка», яка пробігла між ними.
Після того, як Сталін знищив майже половину своїх полководців, напередодні війни він почав випускати тих, що залишилися. Серед них був і генерал-майор Олександр Горбатов. Під час штурму Берліна цей генерал очолить 3-тю армію радянських військ. І знову у Жукова і Горбатова перетнуться фронтові дороги.
Під час громадянської війни Горбатов був командиром бригади Червоного козацтва, а він, Жуков, – рядовим кавалеристом. Тому ставлення майбутнього маршала до Горбатова теж було негативне, як і до генерала Гордова, про долю якого вже знаємо. Ось що свідчить з цього приводу сам генерал армії Горбатов, до свідчень якого я спробую додати коментар на підставі інших документів і свідчень:
«...Я прибув до командувача 1-го Білоруського фронту маршала Г. К. Жукова і доповів про стан зосередження моєї армії, – пише Горбатов. – Маршал повідомив мені: початок наступу на Берлін призначено задовго до світанку при осліплюванні противника 145 прожекторами з перетворенням ночі в день: з плацдарму завширшки в 24 кілометри наступатимуть чотири загальновійськові і дві танкові армії. Розповів, якими засобами відвертатимуть увагу противника від Берлінського наступу і від нашої підготовки на Кюстринському плацдармі. Берлін буде захоплено на п’ятий день, а на Ельбу ми вийдемо 26 квітня. Наявність 270 артилерійських стволів на один кілометр (оскільки кожній гарматі чи міномету потрібна ширина не менше двох-п’яти метрів, то артилерія мала стояти майже суцільною лінією – Ю. К.) і понад тридцять танків безпосередньої підтримки на кілометр мають сприяти силі наступу».
«Я висловив занепокоєння, – згадує командувач 3-ї армії, – що нічний наступ при таких ущільнених бойових порядках потягне за собою перемішування частин і з’єднань. А потім, навіщо перетворювати ніч на день, чи не краще почекати до світанку? Я подумав іще про інше, але не сказав цього маршалові, що бойові порядки на плацдармі занадто стиснуті, а це призведе до зайвих втрат. Що недоцільно брати Берлін штурмом, краще блокувати його і виходити на Ельбу на з’єднання з союзниками. Були у мене сумніви щодо того, чи зуміємо ми переконати ворога в тому, що ми відмовилися від нашого плану здійснення основного удару з Кюстринського плацдарму. У розмові командувач фронту залишився твердим у своїх намірах. Однак, як відомо, наступ військ він розпочав не вночі, а вдосвіта – о 6 годині 30 хвилин».
І далі Горбатов пише:
«... Не було сумнівів у тому, що німецьке командування чекало нашого наступу з дня на день. Воно встигло створити міцну оборону на річках Одер і Нейсе. Це був глибокий оборонний район з проміжними рубежами і відсічними позиціями. Особливо сильною була оборона перед Кюстринським плацдармом на Зеєловських пагорбах: гребінь їх перебував у чоти¬рьох кілометрах від нашого переднього краю, і противник звідтіля обстежував весь наш плацдарм. Проти англо-американців, між Берліном і Ельбою, німці оборонних рубежів не мали».
Я добре пам’ятаю, як завдяки радянській партійній пропаганді в той час нашу Червону армію охопила ейфорія перемоги. І це зрозуміло. Під керівництвом своїх маршалів солдати і народ за всяку ціну рвалися закінчити цю кляту і страшну війну, а політично закомплексовані на ідеях воєначальники проводили свої амбіційні операції, вирішували важливі стратегічні операції силовими методами, роблячи зі своїх солдатів «гарматне м’ясо». Недаремно, коли маршал Жуков прибував на якусь ділянку фронту, солдати казали: оце приїхав «катафалк» і пошле нас до м’ясорубки.
Я наведу один зі спогадів п’ятизіркового генерала американської армії, по-нашому – маршала (згодом він стане президентом Америки) Ейзенхауера, командувача військ союзників.
У своїх мемуарах він описав одну розмову з Жуковим: «Маршал розповів мені, що коли радянські війська штурмували Берлін, перед радянськими танками пролягло мінне поле, тоді він послав на це мінне поле піхоту...». І Ейзенхауер робить таке резюме: «... Я не знаю, що було б з тим американським генералом, якби він на війні прийняв таке рішення...». І тому не дивно, що американці у Другій світовій війні втратили вбитими тільки близько 300 тисяч проти десятків мільйонів утрат з боку Радянської армії. Як я вже писав, для наступу на Берлін радянське командування зібрало 2,5 мільйона солдатів. Медалі ж «За взяття Берліна» було удостоєно 1 мільйон 82 тисячі чоловік. Хай тепер мій читач сам відповість на запитання: скільки Сталін і партія поклали радянських солдатів, штурмуючи Берлін, котрі не одержали медалі «За взяття Берліна», бо їм дістануться тільки червоні зірки на братських могилах або ж довідки «Пропав безвісти».
Чи була можливість запобігти таким колосальним втратам під Берліном? Багато полководців, як наших, так і іноземних, вважають, що така можливість була. Хоч як обіцяв маршал Жуков генералу армії Горбатову, та, на жаль, Берлін радянські війська блискавичним наступом 26 квітня так і не взяли. Його візьмуть штурмом тільки 2 травня 1945 року. Це буде додатковий тиждень кровопролитних боїв, у яких під час штурму на амбразурах загине близько мільйона радянських солдатів. І це тоді, коли Берлін слід було взяти в лещата разом з союзниками і примусити його оборонців капітулювати . Американці були десь у 50 кілометрах від околиць Берліна і на своїй військовій техніці могли подолати ті півсотні кілометрів, де не було ніякої оборони німців, за день-два. Союзницька авіація могла рознести Берлін на друзки і примусити капітулювати Берлінський гарнізон ще до кінця квітня. Але ж радянське командування виключило таку можливість, воно не надавало союзникам інформації про розміщення радянських військ у зоні Берліна і не захотіло укладати угоду про спільні дії з союзниками щодо його захоплення.
Що ж виграли від такої диявольської політики народи СРСР, а особливо російський і український? Дві третини Берліна, захопленого нашими солдатами, де ми втратили сотні тисяч солдатів, ми змушені були передати американцям, англійцям і французам – хоча вони свою частку могли відвоювати й самі. А ще мільйони радянських матерів, жінок, дітей, наречених – так і не дочекаються додому своїх героїв, які пройшли всю цю страшну війну й поклали голови саме в її кінці задля безглуздих забаганок і амбіцій «геніальних, наймудріших, найгуманнішних» – нездалих і жорстоких кривавих деспотів та їх прислужників.

Розділ п’ятнадцятий
ОПЕРАЦІЯ «ФРЕНТІГ»

Через кілька днів після визволення Червоною армією Києва я випадково опинився на Хрещатику. Разом з бригадою зв’язківців ми лагодили лінійний зв’язок для військових радянських частин, яких усе більше облаштовувалося в Києві.
Я стояв у юрбі киян і вітав радянські війська, що масово проходили через Київ, прямуючи на Захід центральною вулицею Києва, де обабіч стояли руїни – жертви радянських радіомін.
Люди махали руками солдатам, що проходили вулицею, посуваючись від тимчасової переправи на Теличці на околиці міста. Людей було небагато (тисячі втекли з німцями або їх насильно вивезли, багато хто розбігся по навколишніх селах і ще не повернувся в місто). Але й ті, що вийшли на вулиці, були насторожені, і було чого. Масово забирали чоловіків на фронт – і старого, і малого. НКВС почало зачистку міста від ворогів народу і німецьких агентів. Носилися чутки, що тих, хто працював у німців, будуть переселяти в Росію. Тому кияни, стоячи на вулиці, не дуже посміхалися, вітаючи своїх визволителів.
Та ось по асфальту Хрещатика забряжчали траки, і перед нами з’явилися якісь дивовижні танки. Вони відрізнялися від радянських танків Т-26, Т-34, КВ, з якими багато киян були знайомі ще з 1941 року, часів оборони Києва.
Тому люди здивовано перемовлялися між собою – мовляв, це якась нова радянська зброя... Але тут у розмову втрутився радянський офіцер, що стояв поруч.
– Це англійські та американські танки, – пояснив він. – Оце йде «Черчілль». А ото далі – американський «Шерман».
Розгублені кияни почали у нього питати:
– А що, союзники вже висадили свій десант у Києві?
– Ні, – відповів він, – це танки, які нам прислали по ленд-лінзу союзники як військову допомогу...
І офіцер почав пояснювати киянам, що то таке ленд-лінз і що то за безкоштовна допомога.
Пишучи ці рядки через багато років після війни, я пригадав дівчинку-«колаборантку» Галину Дробот, її спогади та її дитячі роздуми: хто ж переміг у війні з Німеччиною? Ось що вона писала у своїх спогадах:
«На своїй шкурі американці відчули, що таке «русскіє» і чим вони пахнуть – «русским духом». Мовляв, переможці тільки вони і ніхто інший. І що тільки вони накладали своїми головами на війні. А союзникам німці, мовляв, просто так здавалися в полон без опору. А це ображало американців. Питання про те, хто переміг у Другій світовій війні, диску¬тується й досі. Це й послужило тому, що сьогодні союзники святкують День Перемоги 8 травня, а Радянський Союз – 9 травня. Радянські пропагандистські засоби весь час вихваляли тільки себе, виробляючи у росіян хворобливий комплекс зверхності, яка базується на шовіністично-більшовицькій ідеології, яку зараз розповсюджує під гаслом: «Росія, давай, давай!», «Росія, вперед!». Недаремно у своєму виступі на святкуванні Дня Перемоги 24 червня 1945 року Сталін проголосив тост чомуь тільки за «великий русский народ!». Мене особисто це дуже зачепило. А як ще з нами, українцями? З моїми двома братами, які стримували ворога в критичні роки війни 1941-43 років? Це образило багатьох солдатів Червоної армії неросійської національності. І ось чому. Станом на 1 січня 1940 року в Радянському Союзі нараховувалося 199 мільйонів чоловік. В Росії проживало 111 мільйонів чоловік. Причому 20 мільйонів становили нацменшини (татари, якути, чуваші, мордва, комі, німці, башкири, кавказькі народи, 20 мільйонів – українці-переселенці). То після виступу Сталіна виникало запитання: то де ж той великий руський народ? А якщо врахувати 49 мільйонів українців та ще 16 союзних республік, то такий шовіністичний тост завдавав глибокої образи народам СРСР, ставив росіян у становище вищої «раси» і робив з нього «погонича» інших народів СРСР. Бо всі концтабори, місця заслання були під опікою росіян у Росії. Тому Сталіну потрібен був народ, який би став шовіністичною закваскою імперської більшовицької держави, яка під час війни почала руйнуватися, і тільки союзники її врятували, забезпечивши озброєнням і військовою технікою Червону армію. І цим дозволити створити деспотію більшовизму і НКВС і гнати страхом людей на бійню.
Я мав з’ясувати ще й такий факт. Коли розпочалася війна, Сталін оголосив мобілізацію до Уралу. Таким чином, на першій лінії бойових дій на початку війни опинилися Україна, Білорусія, Молдавія, Республіки Кавказу. Весь тягар війни впав на народи цих республік і зачепив лиш частково Росію. Українці, білоруси, молдавани і частково росіяни затримали наступ на Москву і фактично врятували її. Мільйони українців і білорусів потрапили в полон, а Сталін їх назвав за це дезертирами. Після війни я був живим свідком дещо й кумедної, на перший погляд, історії, але за змістом трагічної для українського народу.
До мого знайомого Василя в село Бобрик приїхав з Росії його однополчанин по війні Григорій. Василь водив гостя по своїй садибі – показав добру цегляну хату, яку збудував сам, пасіку, сад, що посадив власноручно, корову-телицю, кабана з підсвинками. Поруч показав добрі оселі двох своїх синів...
Тоді Григорій поцмокав губами та й каже:
– Василю, а тебе вже слід розкуркулювати...
Обоє посміялися над жартом, але в словах гостя з Росії був добрий натяк: нам, руським, все можна.
Тому я знову маю повернутися до тосту Сталіна: «За великий русский народ!» і наочно засвідчити, що не слід Сталіну було принижувати інші народи, але вождь це зробив з підступним розрахунком. Була б смішною хвалькуватість, що, мовляв, «только мы, русские, победили фашизм!». І ось чому.
1. Відкривши другий фронт, союзники відтягли на себе в Африці, Італії і Франції половину німецьких військ.
2. Своєю бомбардувальною авіацією вони розтрощили весь Рур – промисловий центр Німеччини та інші промислові міста.
3. Союзники знищили або ізолювали весь військово-морський флот Німеччини, чим деморалізували німців.
4. Союзники перебрали на себе дві третини військово-повітряних сил Німеччини.
5. Без матеріальної допомоги союзників СРСР по ленд-лінзу Червона армія не дійшла б до кордонів Німеччини. Тому Сталін змушений був би підписати з Гітлером сепаратний мир, за яким СРСР залишився б при своїх інтересах і в своїх кордонах, і не було б ніякого штурму Берліна.
У цій ситуації і з такими людськими воєнними втратами, при зруйнованій радянській економіці, з дуже низьким виробничим потенціалом промисловості, Червоній армії не вдалося б переломити хід війни на свою користь. Цього Червона армія змогла досягти тільки після того, як почала надходити допомога СРСР від союзників.
Ось що засвідчує воєнний історик Борис Соколов у своєму дослідженні: «...По ленд-лізу в нашу країну під час війни було завезено більше половини авіабензину, майже половину алюмінію і міді, більша частина легувальних добавок, без яких неможливо було створити броню для радянських танків Т-34 та КВ...».
А ось що свідчить прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль: «...Протягом 41-го та 42-го років для Червоної армії ми (США, Англія та Канада) направили 24 тисячі автомашин, 3726 танків, 2960 літаків, 527 тисяч тонн боєприпасів, 44 тисячі тонн авіабензину. І це тільки в 1941-42 роках. Але поставки союзників продовжувалися і 1943-44 та 45 роках, коли прийшли для Червоної армії тисячі тонн продовольства (американські солдатські консервовані пайки, яєчний порошок, англійське сукно для форми радянських офіцерів).
Я пам’ятаю, як нас, солдатів телеграфно-будівельної роти, годували баландою (супом) з американського яєчного порошка. Для госпіталів було привезено тисячі тонн сухого молока.
Я пам’ятаю, у нашій частині в 1944-45 роках з автотранспорту було аж 2 радянських «Зіси» і 10 американських «Фордів» та «Доджів».
Одразу після війни, коли в Україні почався голод, робітників Києва за продовольчими картками постачали американськими солдатськими пайками в картонних коробках, де були м’ясні консерви, галети і готові сосиски в запаяних металевих банках.
Червона армія одержала від союзників тисячі тонн залізничних рейок та паровози, бо, зрозуміло, без транспорту – авто і залізничного – йти на Берлін було ні на чому.
Ось що свідчить далі воєнний дослідник у Росії Борис Соколов:
«Так, у німецькій армії служило понад 1 мільйон радянських колаборантів, і вже серед них відносна більшість була з жителів Прибалтики і західних областей України...». (Тут автор намагається приховати справжні цифри колаборантів). Більшість, головним чином, становили росіяни. Це – армія РОНа з Брянщини під командуванням Камінського, це – армія Власова – РОА, це – козацьке військо донських і кубанських козаків під командуванням колишніх царських генералів Краснова і Шкуро, яких Сталін відправить потім на шибеницю.
...Чому ж так довго не могла подолати ворога Червона армія, що мала значну перевагу і в солдатах, і в озброєнні та бойовій техніці?..», – ставить автор запитання читачеві і сам же відповідає на нього: «...У нас люблять наводити дані, що в перший же день війни на аеродромах було знищено 800 радянських літаків. Але при цьому забувають, що вже за перші 27 днів війни німці знищили понад 1200 літаків (головним чином у повітряних боях та вогнем німецької зенітної артилерії)».
Читач пам’ятає мою розповідь про те, як під Києвом збивали німці наших льотчиків на «кукурузниках» – літаках, що були призначені головним чином для хімічної обробки сільгоспланів. Загальні втрати радянської «бойової» авіації на фронті становили 75,2 тисячі бойових літаків. «Люфтваффе» – німецька авіація – втратила за цей час у 5-6 разів менше літаків, тобто 13,5 тисяч. Тому хвалькуватість «руських» дуже часто не відповідає фактам. Я хотів би в цьому розслідуванні звернути увагу на те, що союзники громили ще й на Далекому Сході (Тихому океані) японські війська, забезпечивши радянський тил –Далекий Схід і Сибір – від вторгнення японських дивізій.
І не тільки ця допомога надавалася Радянській армії союзниками. Так трапилося, що наша рота зв’язку, де я служив під кінець війни, обслуговувала штаб Військово-Повітряних Сил. Штаб розміщувався у красивому двоповерховому будинку на бульварі Шевченка – в пізніші часи там перебував ОВІР, де в 70-80 роках видавали дозволи для поїздки за кордон. Ось там я й зустрів кількох американських льотчиків, що приїхали на зустріч з командувачем ВПС Київського прифронтового округу генералом Єременком. Я трохи здивувався, чого вони опинилися тут. Йшла війна, але ми, радянські люди, майже нічого не знали про допомогу наших союзників, яку вони надавали Червоній армії.
Готуючись до відкриття другого фронту у Франції, командування союзників розпочало масове нищення промисловості Німеччини. Їхня бомбардувальна авіація почала стирати німецькі воєнні заводи з лиця землі. Але американська авіація не завжди досягала до території східних союзників Німеччини – Румунії, Угорщини, Австрії. Посол США в Радянському Союзі за вказівкою американського президента Рузвельта домовляється 2 лютого 1944 року про організацію спільної операції американської авіації і наземних авіаслужб Червоної армії під кодовою назвою «Френтіг», що в перекладі з англійської означало «Маятник». Для цього під Полтавою, в Миргороді було створено 169-у військово-повітряну базу спеціального призначення американської авіації.
Командувачем бази призначили генерала Пікера. Завдання 169-ї спецбази полягало в тому, щоб організувати човникові польоти американських літаків типу «Ланкастер» Б-17, які, відбомбившись над Європою, прилітали до Полтави та Миргорода, де заправлялися пальним і завантажували новий боєкомплект бомб, які вони мали скинути на Німеччину та її союзників і повернутися звідти на бази в Італії та Англії. Тобто вони нищили воєнну потугу і деморалізували армії тих країн, що стояли на шляху Червоної армії, яка наступала.
Ми ж, радянські зв’язківці, мали організувати зв’язок командування бази і штабу ВВС у Києві. Для цього при штабі ВПС 17-ї повітряної армії діяв вузол зв’язку, де чергували наші дівчата-солдатки (телетайпістки, телеграфістки). Один кабельно-шестовий взвод нашої роти забезпечував штаб бази лініями зв’язку з аеродромами в Полтаві і Миргороді.
В обов’язок радянського командування входила також організація протиповітряної оборони аеродромів, де розміщувалися бомбардувальники Б-24 «Ліберейтор».
6 червня 1944 року союзні війська висадилися у Франції і відкрили другий фронт, а перед цим, 2 червня 1944 року для деморалізації німецьких союзників і знищення нафтової промисловості Румунії 120 американських «літаючих фортець» піднялися з бази в Італії і взяли курс на Румунію. Німці кинули всю свою винищувальну авіацію проти американської авіадивізії. Десятки «месершмітів» переслідували важкі бомбардувальники, але їх оберігали американські винищувачі. У небі над Європою розгорявся жорстокий повітряний бій. Але американські літаки, дуже добре озброєні кулеметами і гарматами, прорвалися до румунських нафтоперегонних заводів і розбомбили військовий порт, нафтовидобувні установки і бензосховища в Галаці, що постачали німецьку авіацію, автотранспорт і танки бензином.
Над Румунією американські літаки за домовленістю зустріли ескадрильї винищувальної авіації радянських військ, які були на новітніх американських винищувачах «Мустанг». Атаку «месершмітів» було відбито, і американська повітряна армія з невеликими втратами приземлилася на аеродромах Полтави і Миргорода.
Улітку 1944 року американські авіа¬дивізії почали активні польоти з Італії та Англії через всю Європу до Полтави. Прилітало 120 американських «літаючих фортець» Б-24. Повітряна армія американців розбивалася на дві половини по 100 бомбардувальників і робила човникові перельоти з Західної України до Східної. Вони бомбили промислові і військові об’єкти Східної Німеччини, Австрії, Угорщини, Румунії, тобто розчищали дорогу наступаючим радянським військам. Польоти були важкими. Треба було подолати зенітну оборону німців і їх союзників. «Літаючі фортеці» переслідували сотні німецьких «месершмітів». Тому їх супроводжували ескадри¬льї американських винищувачів, а вже над територією України їх приймали під свій захист радянські льотчики на американських винищувачах «Мустанг». І все ж перельоти відбувалися з великими втратами.
2 червня 1944 року, під час бомбування складів пального у Галаці, було збито 10 «літаючих фортець».
Як мені розповідав генерал-майор В. Загорулько, одна ушкоджена «фортеця», збившись з курсу, приземлилася під Житомиром. Американський екіпаж її покинув і автотранспортом приїхав до Полтави. Своїх підбитих «фортець» американці не забирали. Вони їх просто залишали на місці аварійної посадки.
Але не встиг екіпаж прибути в Полтаву, як радянські авіамеханіки і авіаінженери розі¬брали цю «фортецю» на частини і повезли до Москви. Там цей літак розкрутили по гвинтику і за його зразком створили радянську «літаючу фортецю» Ту-104, яка згодом стане носієм ядерної зброї в часи «холодної» війни. Вони просто вкрали секрет виробництва важкого бомбардувальника в американців, як і таємницю атомної бомби. Але це буде пізніше, а тоді, влітку 1944 року, на 169-й авіабазі виникли складнощі. Американські льотчики і механіки все частіше задавали запитання радянським офіцерам, що обслуговували базу: «Чому радянським селянам не платять за трудодні? Чому людей нізащо вивозять до Сибіру?». Вони цікавилися діяльністю НКВС і порівнювали його з гестапо...
Американська база стала кісткою в горлі керівництва СМЕРШу і ЦК, бо своєю присутністю вела агітацію за інший, демократичний, багатий світ Заходу, руйнуючи гасла більшовизму.
Радянським людям – полтавцям і миргородцям – було заборонено вступати в контакти з американцями, а жінкам – кохати американських льотчиків. Хто порушував це, того за¬арештовував СМЕРШ, його звинувачували в зраді батьківщини і відправляли в табори Сибіру. Солдати нашої роти зв’язку, що забезпечували спецбазу кабельно-шестовим та лінійним зв’язком, розповідали мені, що за будь-які контакти з американськими союзниками СМЕРШ сурово карав радянських воїнів – їх переводили в інші місця: спілкування з союзниками розцінювалося як розголошення військової таємниці і зрада батьківщини.
Американці попереджали радянське командування, що база на ніч залишається беззахисною від німецьких бомбарудвальників, зенітна артилерія дуже слабка, нічних винищувачів немає і небо над Полтавою і Миргородом ніхто не баражирує. Створювалося таке враження, що більшовицька влада рада б була здихатися американських льотчиків, які мимоволі ставали підбурювачами радянських людей до принад буржуазного суспільства, викликали їхнє незадоволення радянською владою.
І сталася трагедія. Американські союзники винуватцями її називають радянське командування. Наші, радянські воєначальники, перекладають вину на американців.
Ось що трапилося вночі 21 червня 1944 року. Напередодні в Полтаві приземлилися «літаючі фортеці» 8-ї американської армії – близько 100 літаків. Уночі 150 німецьких пікірувальних літаків Ю-88 з’являються в небі над Полтавою. Повісивши над базою освітлювальні бомби, вони почали бомбити базу. Там утворилося пекло. Радянська зенітна артилерія спроможна була стріляти на висоту до 4 кілометрів, а німецька армада бомбила базу з 8-10 кілометрів. Радянських нічних винищувачів у небі не було, бо для польотів на такій висоті вони не були обладнані. У наших льотчиків не було кисневих масок. Тому німці безкарно трощили «літаючі фортеці» на аеродромі. Вони скинули до 100 тисяч касетних бомб, які, вибухаючи, розліталися на тисячі бомбочок, котрі покривали вибухами всю територію аеродрому.
Радянське командування кинуло солдатів, що обслуговували базу, рятувати палаючі і розбиті літаки в умовах масових вибухів бомбочок. Американських льотчиків на базі не було, вони відпочивали в окремому містечку недалеко від бази, і бомби на них не впали. Під час рятування літаків загинув один американець і понад 30 радянских солдатів поранено. Це була для американських союзників найбільша втрата «літаючих фортець». Радянське командування вирішило зняти з себе відповідальність за поразку і висунуло свою версію.
Мовляв, німці захопили на одній з «фортець», збитій ними, таємні карти і донесення й нібито, скориставшись цими документами, розтаємничили базу. За наказом Адольфа Гітлера авіаційний німецький корпус «Кондор», сфотографувавши своїми літаками-розвідниками аеродром, здійснив наліт 150-ма своїми бомбардувальниками на Полтаву. (Корпус «Кондор» розміщувався під Варшавою).
Версія американців щодо цієї події дещо інша. Радянське командування, аби ліквідувати 69-ту спецбазу під Полтавою, з певних причин зробило витік таємної інформації і чомусь не збило своїми винищувачами німецьких розвідувальних літаків. Також воно не забезпечило захист бази спеціальною потужною зенітною артилерією. Таким чином, радянське командування зробило послугу німцям, своїми діями ліквідувавши базу в Україні. Це й був початок протистояння Кремля з союзниками. 19 серпня всі американські «літаючі фортеці» залишили Полтаву. А 12 жовтня 1944 року всі американці взагалі залишили територію Радянського Союзу.
Я пам’ятаю прощальний візит американських льотчиків до штабу Військово-Повітряних Сил, до командувача – Героя Радянського Союзу генерал-майора Єременка. Про що там велася розмова, мені невідомо, але згодом я дізнався, що йшлося про американського стрільця – сержанта Річарда Кернера. Американський сержант закохався в українську дівчину. Вона завагітніла, і вони мали одружитися. Американський генерал Пікер звернувся до радянського командування з проханням дозволити вагітній дружині сержанта американським літаком летіти в Америку до його батьків. Але генералу відмовили, мовляв, ця дівчина – українська колаборантка, вона співробітничала з німцями.
Сержант Річард Кернер, який присягався українській дівчині, на знак протесту проти радянської узурпації застрелився просто в приміщенні радянського командування бази. Справа набрала політичного скандалу. Дівчину заарештували за зраду радянської батьківщини і вислали в Сибір. Подальша доля її мені невідома...

Далі буде

До змісту журналу Вітчизна №7-8 2008 року