журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року

КЛАСИК УКРАЇНСЬКОГО ГУМОРУ

 Зі Степаном Івановичем Олійником спілкуватися мені не доводилось. Але слухати його кілька разів випадало, причому в невимушеній, наближеній, сказати б, до домашньої атмосфери. Коли він бував у журналі «Перець», а я, неоперений ще, жовторотий гуморист, теж заходив туди. Чи просто поспілкуватися, порадитися зі старшими колегами, чи показати свої творіння.
Степан Іванович не корчив із себе класика – можливо тому, що саме таким він був. Із своїми творами не йшов, як воно часто заведено, просто до головного редактора, а заходив спочатку до хлопців у відділ, сідав десь осторонь, на стільці і заводив балачку про життя. А я, коли був там у такі хвилини, сидів десь у куточку принишкло і, затамувавши подих, слухав.
Схожим він був мені на звичайного, простого і мудрого сільського дядька. І розповідав, наскільки пригадую, про свої молоді студентські роки, про кооперативний технікум чи педінститут, де він навчався, про свої рідні краї, про друзів, про Одесу. Не пам’ятаю, на жаль, деталей, але якби зібрати про нього спогади одних тільки перчан – цікава книжка була б. Та, звичайно, ще ціннішим є спогади його рідних, його доньки Лесі Степанівни, відомого музикознавця, секретаря правління Національної спілки композиторів України, з якою оце й вирішив побалакати про її знаменитого і незабутнього батька.

– Лесю, скажіть, будь ласка, хто ініціатор щорічних Олійниківських читань, чи нині вже фестивалю «Ярмарок сміху», приуроченого до дня народження Степана Івановича? Хто його фінансує? Адже це чи не найпотужніше насьогодні свято саме українського (хочу це підкреслити) гумору й сатири, що набирає все більшого розголосу. Як Вам вдається «вибити» щороку для цього свята, скажімо, Одеський муздрамтеатр ім. В.Василька, організувати виступи на Одещині й Київщині?
– Колесо цього фестивалю почалося розкручуватися ще 27 років тому. У січні 82-го, коли не стало батька, приїхали до нас земляки. І що мене вразило: тодішній голова місцевого колгоспу «Шляхом Леніна» (нині це агрофірма ім. Степана Олійника), Михайло Бадера і Валерій Бойченко привезли рішення й постанову загальних зборів колгоспників про проведення кожного року до 3-го квітня – дня народження свого земляка – в його рідному селі Левадівці «Олійниківських читань» та встановлення літературної премії «В ім’я добра» (слова з батькового вірша) імені Степана Олійника. Як на мене, встановлення такої премії в українській культурі є явище унікальне: адже фінансувалася вона грошима колгоспників, це була справді народна премія. До ініціативи земляків долучилися побратими батька – письменники Полікарп Шабатин, Іван Дузь, який до кінця свого життя залишався мотором і душею свят, Олег Чорногуз, інші його київські й одеські колеги.
Долучилася Спілка письменників України, насамперед, її Одеська організація, яка й посьогодні вкладає всі сили, аби пам’ять про батька і його творчість продовжувала жити. Їм за це велике спасибі!

– А Київ підтримує фестивальні заходи?
– Уже багато років цей фестиваль відбувається під егідою Міністерства культури і туризму. Він має статус міжрегіонального, оскільки на свято гумору збираються з багатьох регіонів України, і заходи його проходять не лише в Одеській області. Але насамперед Дні пам’яті Степана Олійника організовують на рідній землі письменника – Одеська обласна і районні держадміністрації. І ми дуже вдячні, звичайно, усім, хто береже його пам’ять. Адже батько так любив Одещину, Одесу, свій рідний степовий край і його людей. В одному з віршів він писав:

Все, що взяв від вас з любов’ю,
Вам з любов’ю віддаю.

Тож тепер ця любов повертається пам’яттю про нього. Земляки заснували Благодійний фонд і «Товариство шанувальників гумору» імені Степана Олійника, їх очолюють чудові, віддані люди – голова Миколаївської райради Олександр Чорний і Валерій Бойченко. Понад 25 років у Левадівці працює музей Степана Олійника, який є філіалом Одеського літературного музею. Екскурсії там проводять школярі місцевої школи. А в місті Бровари на Київщині існує чудова гімназія імені Степана Олійника. Є в Броварах вулиця Степана Олійника і Левадівська вулиця. Побраталися між собою Бровари і Левадівка: щороку їздять діти і вчителі один до одного, броварчани взяли шефство над дітьми сиротинця, який розташований неподалік Левадівки.
Пам’ять про Степана Олійника, як і його творчість, об’єднує людей. Хто не приходив до влади, яка б партія не очолювала керівництво, кожен з представників різних політичних сил підтримували і проведення фестивалю, і видання творів, спогадів про нього, серії книжок «Лауреати премії імені Степана Олійника» та поезій самодіяльних авторів. Цього року фестиваль підтримав голова Одеської обласної держадміністрації Микола Скорик. До 100-річчя письменника було виділено гривень на відбудову садиби, де проходило дитинство батька. Суттєво допоміг і Сергій Гриневецький. Приємно також, що до влади приходять молоді й завзяті керівники, які усвідомлюють значення духовної спадщини. Таким є, зокрема, сільський голова Левадівки Олег Котвицький, який докладав стільки зусиль, аби відродити оселю Олійників. Звичайно ж, і ми, рідні Степана Івановича, робили все, аби пам’ять про нього продовжувала жити. Душею усіх свят до останньої життєвої хвилини була сестра батька, Марія Іванівна. Її естафету перехопив тепер її син Василь Олійник, який, до того ж, завжди, допомагав і як спонсор.

–  Ви згадали рідну домівку батька. Сім’я в них велика була?
– Семеро дітей. Брат батька, Семен, загинув під час війни, і ми з татом відшукали під Кенігсбергом (Калінінградом) його прізвище на стеллі братської могили полеглих солдат. Родина, як розповідали мені батько і його сестри Марія, Саня, Ольга, була дуже дружна. Батько був старшим, тому й доглядав за меншими, поки мати орала, сіяла, косила в степу, адже мого діда мобілізували на імперіалістичну війну. Ця дружність урятувала їх від голодної смерті 33-го. Як згадували сестри Степана Івановича, щодня в селі помирало по 12-14 людей.

– Як батько ставився до перших літературних спроб свого сина? Адже в селі потрібні робочі руки. А хлопця тягне не до землі, не до плуга, а до паперу...
– Першим, хто підтримав його, був саме батько, мій дід Іван Леонтійович. Саме батьки маленького Степана зробили все, аби син вчився. У перший клас місцевої земської чотирикласної школи мама проводжала синочка калачами, зав’язаними у білу хустину, примовляючи: «У школу треба нести святий хліб, бо починаєш велику справу в житті – ідеш учитися грамоті». І перед тим, як вийти до школи, поставили хлопчика молитися: «То, щоб Бог помагав учитися, щоб дав добру пам’ять», – казала синові моя бабуся Наталка. Згодом батько напише: був щасливий тим, що «в Олійників роду став першим грамотним Степаном». До слова, в хаті Олійників, поряд з іконою, висіли у рушниках портрети Тараса Шевченка й Івана Франка. Коли Степанові виповнилося 14 років, батько відвіз сина до Одеси вчитися. Спочатку була трудова школа імені Лесі Українки, потім кооперативний технікум – вчився на бухгалтера. І знову ж, уся родина Олійників допомагала йому вчитися: сестри по черзі носили «четвертьовий бутель» молока в сусіднє село – вбрід через воду, увечері – і продавали його там. Збирали за місяць 5 крб і посилали Степанові.
Літературний хист батька взяв своє. Він став студентом літературного факультету педінституту, брав участь у літературних об’єднаннях, гуртках, на пропускав жодного літературного вечора. В Одесі були зустрічі (і він розповідав мені про це) з В.Маяковським, С.Кірсановим, Ю.Яновським, Лесем Гомоном, О.Довженком, Е.Багрицьким, батько писав кореспонденції у місцеві газети, створював ліричні поезії. Як зізнався він в одному з віршів:
Коли казати праду щиру,   
То я тому пишу сатиру,
Що ніжно лірику люблю.

Адже його улюбленими поетами були С.Єсенін і В.Сосюра. Саме в Одесі батько познайомився в студентські роки з Володимиром Сосюрою.

– Як це відбулося?
– Якось він йшов вулицею. А назустріч – Сосюра. Він не повірив своїм очам. Пішов за ним слідом, наважився підійти до поета і запитати: «Ви Сосюра?». І почав читати напам’ять вірші свого улюбленого лірика. Той запросив студента Олійника на свій літературний вечір, після якого батько пішов проводжати Володимира Миколайовича на вокзал. З тих пір почалося їхнє дружнє спілкування на все життя.

– З ким іще дружив Степан Іванович?
– Ви знаєте, у батька було дуже багато друзів, причому з усіх тодішніх республік. Взагалі, відвертих недругів у нього не було, хіба що заздрісники, так це нормально. Адже у батька були і ордени, і Державна премія, і майже щорічне видання книжок, і всесоюзна слава, і незмінний успіх у найширшого слухача. Найперше, батько цінував і був вдячний тим, хто підтримав його. Ліричні устремління Степана Олійника розкрив Володимир Сосюра, його дар прозаїка – видатний актор Юрій Шумський, який перший запримітив письменника як оповідача. Батько про це згодом написав. У 1933 році, в Одесі, за лаштунками театру Юрій Васильович якось випадково почув розповідь тата (а він був феноменальним оповідачем, з умінням перевтілюватись у яскраві типажі) про діда Гарасима. Його вразив цей народний, гумористичний типаж, і він попросив батька записати прослухану розповідь. І яке ж то було диво для тата, коли через рік він почув по радіотрансляції з Великого театру виступ Ю. Шумського з його оповіданням «Без лишнього»! Я добре пам’ятаю дружні стосунки між нашими родинами, спільну зустріч Нового року на квартирі актора. Як сатирика батька запримітив і перший вивів на люди Остап Вишня, який написав про першу книжку батька доброзичливу передмову й рецензію. Із найближчих друзів тата назву одеситів Володимира Івановича, композитора Костянтина Данькевича, його однокурсників Євгена Кравченка, Степана Крижанівського. Звичайно, товаришами батька були і наші сусіди – Платон Воронько, Василь Козаченко, Іван Ле, Віктор Кондратенко, інші побратими по перу. З Павлом Глазовим були гарні стосунки. Із російських колег особливо тепло ставився до Сергія Швецова (він був редактором «Крокодила») і Валентина Корчагіна, який переклав більшість його творів на російську мову.

– А кому з тодішніх молодих, а нині маститих Степан Іванович допомагав, може згадаєте?
– Важко знайти молодого, здібного поета-гумориста, якого б не підтримав батько. Серед них  Дмитро Молякевич, Юрій Кругляк. Те ж саме стосувалося й акторів. Адже батька читали і в Києві, і в Москві, причому з російських акторів – Ільїнський, Плятт, Хохряков, Любезнов, а в нас – Ю.Шумський, В.Дуклер, Анатолій Паламаренко, вже не кажу про Андрія Сову.

– Вони теж, здається, дружили?
– Не те слово! Щоранку день починався із телефонного «Фізкультпривіту!»
А пізніше – артисти Анатолій Литвинов, Анатолій Демчук, які починали з творчості Степана Олійника. Теплі стосунки були у батька з Олесем Терентійовичем Гончаром. Так припадає, що вони в одинь день народилися, 3-го квітня. І рівно десять років різниця. Завжди першим вітав по телефону Олесь Терентійович. Батько йому:

– Оце збирався подзвонити...А той:
– Так я ж молодший.
Якась така справді висока інтелігенція була. Хоч я була зовсім маленькою, десь п’яти років, запам’яталися епізоди: заходжу в кімнату, там серед інших стоїть Тичина. І каже: «Зачиніть кватирку – дитина зайшла.» Або бачу: стоїть Павло Григорович у гурті та весь час повертається то в один бік, то в другий. Запитую у тата, чому він так робить? А батько пояснює: «Не хоче стати до когось спиною». Закарбувалися мені такі епізоди в пам’яті.

– Таких шляхетних інтелігентів справді негусто.
– Ще пригадую. Йду малою за ручку з татом Хрещатиком. Назустріч – Остап Вишня. Вийшов саме із магазину «Мисливство», несе, як зараз пам’ятаю, щойно куплений шкіряний плетений футляр для термоса. Зустрічає нас із татом, тут же дарує той футляр – більше нічого у нього з собою для подарунку не було. Завжди, при зустрічі нас з татом, щось дарував мені.

– Які були захоплення у батька?
– Обожнював футбол, був професіоналом у цьому (писав у вірші «Чи група «А», чи група «Б», – завжди на стадіоні»). Останній, записаний ним вірш в його рукописних зошитах присвячений золотим медалям «Динамо». Мав постійний абонемент на стадіон, і мене часто брав з собою. Цікаво було спостерігати за його вболіванням – ці очі, це внутрішнє напруження, зовні – без вигуків, без емоцій. Був затятим рибалкою.

– Як він працював над своїми творами? Зачинявся у кабінеті, їздив на дачу, у будинок творчості?
– Дачі у нас не було. Була машина, якою «намотували» тисячі кілометрів. Батько хворів на хронічний тромбофлебіт: довго ходити тато не міг. Бувало, по кілька тижнів нога залишалася підвішеною «на самольоті» (як ми з мамою це називали), не можна було рухатися. Тому й тримали машину з водієм. Їздили нею на рибалку. Мені здається, що саме рибалка – оце й був для батька основний творчий процес. Міг сидіти годинами з вудкою біля води – серед тиші, природи. А потім з’являлися вірші, оповідання. Часом їздив один, а переважно – з мамою, зі мною. Пам’ятаю, рибалили ми з ним на човні в Одесі: ловили на «самодур» – до 200 (повірте) ставрид витягали!

– Якісь рибальські пригоди пам’ятаєте?
– Пам’ятаю, як ми повертались якось з рибалки. Була страшна злива, ледь пробиралися крізь завісу дощу. Раптом бачимо: стоїть «ЗІМ» на дорозі, біля нього...Остап Вишня, Максим Рильський (вони були затяті мисливці). Тато виходить з машини, запитує: «А чого ж ви стоїте під дощем?». «Так в машині ж, – відповідають вони, – собаки...» Загнали туди своїх четвероногих, щоб не змокли, не застудилися. Отакі речі, трохи для нас дивні. А в Іспанії трапився кумедний випадок, пов’язаний з пристрастю тата до рибалки. Батько прибув туди як депутат Верховної Ради СРСР (до слова, тоді це був перший візит до Іспанії представника радянського парламенту). Поїхав він, звичайно, у супроводі молодого, симпатичного хлопця Володі, який скрізь був поруч з ним. Кімнати в готелі теж були поруч. Одного ранку, вдосвіта батько тихенько вислизнув з кімнати й попрямував з подарованим йому іспанським письменником Камілою Хосе Селою спінінгом до моря: як це так – пропустити можливість порибалити на Середземному морі! Уже майже дійшов до берега, коли чує захеканий голос Володі: «Степане Івановичу! Куди це ви?». І, зрозумівши ситуацію, вже іншим тоном: «Ну не можна ж так лякати!».

– Наскільки я розумію, батько до чарки не заглядав...
– Не вживав з дитинства. Мабуть, специфіка його організму, він просто «не перетравлював» спиртне. Я спостерігала багато разів, коли, скаждімо, у Грузії, де, звичайно, від душі наливають, а він не хоче образити господаря, робить вигляд, що п’є, пригубить і непомітно – через плече... Хоча, в нашій хаті завжди цього добра було повно і, коли приходили друзі, любив пригощати. Але сам майже не вживав. Це не був сухий закон – просто не йшло йому.

– Були у батька проблеми з владою?
– У 1930-му році студента Олійника відрахували з інституту як сина розкуркуленого: дід потрапив до в’язниці за те, що утримував корову й коня (багатодітна сім’я до уваги не бралася). А через рік мого батька посадили до в’язниці за те, що носив вишиванку, писав українською мовою, а ще й за те, що читав забороненого на той час Платона. Так от, його студентський товариш, Володимир Іванович зібрав 200 підписів студентів під листом, адресованого всесоюзному старості М.Калініну, з проханням звільнити їхнього товариша. Тоді цей лист ще спрацював: у 1937-му доля цих студентів теж могла закінчитися драматично.
Якщо повернутися до 1937-го року, страшною втратою була для батька смерть його друга, Панька Педи: його розстріляли у день тридцятиліття. Батько розповідав, що це був надзвичайно талановитий поет. У 60-х роках він відновив (а у тата була феноменальна пам’ять) вірші свого друга і видав книгу його поезій «Вогні горять».

– У страшні часи Степан Іванович жив...А під час війни де він був?
– Кореспондентом газети «Сталинградская правда». До речі, вперше, завдяки батькові, було надруковано в «Сталінградській правді» оповідання М.Шолохова «Наука ненависти». Під час війни працював з мамою також у Саратові на радіостанції імені Тараса Шевченка – спільно з Юрієм Шумським.

– Що дарував Вам батько на день народження?
– О, мої іменини зажди проходили так гучно! Чому? Бо це 15 липня. А в той час – завжди на відпочинку. Якщо це в Коктебелі, чи в Одесі, у Будинку творчості, то завжди – до 30 гостей – всі ж бо приїздили з дітьми. А 20-ліття запам’яталося на все життя, тому що це була Болгарія, Варна, Міжнародний Будинок журналістів, перші мої мандри за кордон. У батька вийшла тоді книжка у перекладі на болгарську мову, і він отримав солідний гонорар. Тож і влаштував мені ювілей: замовив кафе просто неба. Тоді, я нарахувала, що звучало більше десятка мов – були ж там французи, поляки, німці, чехи, росіяни, болгари. Ми сиділи з татом на чолі стола, обоє у вишиванках. До слова, найбільше враження справило на гостей саме наше українське вбрання.

– І не боявся батько одягати вишиванку?
– А він завжди так ходив. Ще студентом вони з Володею Івановичем поклялися один одному, що ходитимуть завжди у вишиванках і розмовлятимуть тільки рідною мовою. Так і було. У нас вдома спілкувалися тільки українською. Настільки природним було для мене дотримання наших народних традицій – Паска, Вербна Неділя, Різдво, кутя, їздили в батькове село колядувати, все це я знала, сама дитиною колядувала. До церкви, щоправда, тоді не ходили, але якось завжди святили паску. А мама знала сотні народних пісень і мала дуже гарний голос. Подорожуючи машиною, весь час співала (хвала Богу, не було тоді магнітофонів у машинах!).

– Батько Ваш отримав квартиру у письменницькому будинку, що на вулиці Червоноармійська, 6. А до цього де ви проживали?
– Мешкали ми в «комуналці» на вулиці Саксаганського. Зовсім маленькою була, але пам’ятаю, було багато сусідів, і всі дружні, добрі люди: була татарка Тамара Ібрагімівна, єврей Соломон Маркович, жив письменник Олекса Гуреїв з родиною, до речі, теж товаришував з батьком. І, ви знаєте, це була якась одна дружна сім’я. Я ніколи не чула різкого слова, хоча кухня була одна на всіх! Випускали якісь гумористичні стінгазети, зустрічали весело Новий рік. Пам’ятаю, у мене вночі якось трапилося запалення вуха, так не спав весь наш дружній дім. Хтось викликав лікаря, хтось біг в аптеку, всі хвилювалися, переймалися найменшою сусідкою, всі були разом. І це залишилося для мене назавжди.

– Нинірозкішпсуєлюдей, роз’єднує.
– Можливо, не стільки розкіш, скільки відсутність доброзичливості, уваги й любові до ближнього. От, скажімо, такий приклад. Переїжджали ми у будинок для письменників по вулиці Червоноармійській. Оскільки батько був уже лауреатом Державної премії, нам виділили більшу квартиру. А в сусідньому під’їзді мав поселитися Юрій Збанацький, в якого було троє дітей. Отож батько і каже: «Юрко, нас троє, а вас п’ятеро. Тож міняймося, ми йдемо у твою, а ти – в нашу, більшу квартиру». І помінялися: без рішень секретаріатів, різних інстанцій.

– Лесю, до ювілею що з творів вийшло?
– За підтримки Одеської держадміністрації — доповнена і перевидана вже втретє книга ви­браних творів батька. Побачила світ книжка «Автографи свідчать»: з Богданом Сушинським, який є автором грунтовного дослідження про батька «Поет на тлі епохи», ми зібрали написи на дарованих татові книгах. Як на мене, з’явився новий літературознавчий жанр: адже за цими автографами простежується постать людини.
До ювілею видані також нові твори із серій «Самодіяльні поети» та «Лауреати премії імені Степана Олійника». За сприяння посольства Російської Федерації в Україні світ побачило солідне видання вибраних творів батька у перекладі на російську мову. Адже твори Степана Олійника розходилися по колишньому Радянському Союзі найбільшими на той час тиражами. У Росії вони видавалися в найсолідніших видавництвах і часописах, насамперед у газеті «Правда», де надруковано понад сто його фейлетонів, журналі «Крокодил». У згаданій книжці зібрані також спогади і виступи тих, хто писав про батька, серед них І.Шатуновський, С.Швецов, актор Є. Моргунов. Зокрема, Є.Моргунов називав батька «Творцем нашої трійці», пояснюючи: «Якби не було фейлетона «Пес Барбос і повчальний крос», не було б нас, не було б «Кавказької полонянки», «Самогонщиків», «Операції «И» і багатьох інших фільмів, де ми знімалися. Початок усьому цьому – Степан Олійник!»

– А з ким він підтримував знайомство із ближнього і дальнього зарубіжжя?
– Пам’ятаю, як мама в нашій хаті частувала сніданком чи обідом гостей — із Узбекистану, з Таджикистану, Молдови і т.д. з нагоди Днів літератури. У Молдові друзі батька – це Петря Дарієнко, Крученюк, Чобану, в Бєларусі – Максим Танк, Іван Шамякін, Андрей Макайонок, Ніл Гілевіч, Едуард Межелайтіс у Литві, Асен Босєв у Болгарії, Сулейман Рустам, Мірзо Турсун-заде, Давид Кугультінов... Це тільки ті, які щойно мені прийшли на згадку, але їх було, звичайно, набагато більше. У Грузії батька теж добре знали. Пам’ятаю, як подорожуючи машиною з мамою і татом, приїхали вночі в Тбілісі, і одразу ж – до Спілки письменників. Батько подзвонив черговому, каже, вибачте, ми з Києва, моє прізвище Степан Олійник. Тут же гостинно двері відчинилися, і ми ночували на диванах у розкішному кабінеті тодішнього голови грузинської письменницької спілки.

– Бачите, як він їздив? Без помпи, без попередження, аби його зустрічали.
– Батько був добросердечний, мудрий. Скільком людям допоміг! Але ніколи цим не хизувався. Це я вже дізнавалася після того, як його не стало. Оце звернулася нещодавно до чудового актора Анатолія Паламаренка, аби він виступив на ювілейному вечорі в Національній філармонії. Він і каже: «Аякже, як я можу відмовити! Адже батько якось узяв мене за руку і повів до районного начальства, бо знав, що не було у мене помешкання. І мені дали квартиру в Києві». Я й не знала про це. Якось у Москві, у кав’ярні Центрального будинку літераторів батько показав мені, написаний на стіні вислів і прочитав: «Спешите делать добрые дела!» та підпис його автора – Дм.Благов. І сказав при цьому: «Оцей афоризм – найкращий з усіх». Цей епізод назавжди врізався мені в пам’ять.

– Спасибі, Лесю, що так активно, дієво, сподвижницьки бережете пам’ять про батька, класика українського гумору. Адже всі ті масштабні щорічні всеукраїнські свята, організаційні, творчі й фінансові клопоти в основному лежать на Ваших плечах. Ви достойна донька нашого знаменитого ювіляра. Дяка і уклін Вам за все!

До змісту журналу Вітчизна №7-8 2008 року