|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8 2008 року
АННА БАГРЯНА
ВИХОДИТИ ЗА МЕЖI
ЗАМОВЛЯННЯ ІЗ ЛЮБОВІ
Вже
й тобі
пощастило так
як щастить тільки раз на віку
і не кожному...
Зачакловане гільце
звите з осінніх квітів –
твій останній гріх –
тобі подарунок від Бога
Чи минаєш тепер мою хату
так само тихо
як минав триста років тому
козацьку вольницю?..
Чи й тепер потопельником
у найглибшій криниці
серця свого
бунтувати не квапишся?..
Я тут –
навіки віків –
жива – мертва – жива – вільна
жили висотую у дерев і птахів
заплітаюся
виноградною лозою
нитками з трьох клубків Мойри
сплітаюся
змією найотрутнішою
хробаком з яблука Євиного
довкола світу твого
обплутуюся –
не втечеш –
не втечеш –
не
вте¬чеш...
Сліпий дивак
мугикає під ніс
одну з мелодій Бреговича
здається «табакєра» чи щось таке
затуляєш вуха –
бо це так нестерпно –
весь час
бути центром власної осі
і слухати минуле
в тобі відроджене...
...я пам’ятаю навіть те
чого не варто пам’ятати
за що виганяють із храмів
стусанами в потилицю
за що не впускають
до ресторацій
із витрішкуватими оселедцями
на брудних тарелях
і до борделів
із бородатими жінками –
берегинями московського патріарха
і єдиної-неподільної-матірщини
(це не «матері-вашій-торба-грошей!»)
Тобі пощастило –
раз на тисячу років –
твій гріх –
із води (її пили крилаті коні мої)
і землі (її прапращури переорювали
тисячу разів – уздовж і впоперек)
і з мене –
хату котрої
вкотре минаєш...
Але не втечеш –
ніколи – не втечеш
від мене
бо
по колу плестимуся
вічно
навіки
витимуся гільцем весільним
стелитимуся барвінком чи хвойдою
чи водою із кров’ю Дніпровою
По колу
тебе обплітатиму –
аж поки
домом тобі
не стану
Або –
домовиною...
НЕПРОРОЦТВО
На кістках
виростатимуть храми
без вівтарів
і болітимуть груди Марійчині
не від чекання Спасителя
і проситиме привид
котрогось із трунарів:
дайте
дядьку
на спині
хоч раз
не хреста
поносити...
І тоді
їм усім
увірветься перший терпець
доковтають пожадливо
найпоминальніші вина
і друга державна – наче отруйна ін’єкція
намацає вену...
на спині...
***
не вибачай мені
зелених очей
(це ще бабусин гріх)
не вибачай
рамен заслабких
(вже не рано на них покладатися)
не вибачай
мовчання
(коли довго мовчу)
і сміху
(коли аж плачу)
не вибачай
над піснями пісні
хрестів не Христових
думок неохайних
і часу
згаяного
на дорогу – до Тебе
тільки вибач мені
мою молодість
(це мине)
ГРА
Із власною пам’яттю
у піжмурки граюся.
Я – у Твоєму серці.
Чи знайде?
... холодно... холодно.
...тепло...
...гаряче!
Тепер –
її черга
ховатися.
ЗУПИНКА
кажу йому – майже пошепки:
ТУТ НЕ ЗУПИНЯЮТЬСЯ
...автобуси...
...годинники...
...серця...
але чекає вперто
дерев’яніючи
обростаючи пилом та інеєм
борода посивіла – у землю –
корінням стає
і кричу йому:
ТУТ НЕ ЗУПИНЯЮТЬСЯ!
сонний скрегіт у відповідь:
– вона обіцяла
прийти
голі гіллячки
тінь мою кличуть
але
не зупиняюся...
***
він – цей химерний потяг –
коли рухається
вірить: наша доля в його
колесах
він розвозить по світу хворі тіла
і розполовинені душі
і думає: наша доля –
в його колесах
він підкидає людей до неба
розгойдує навіжено
регоче щостанції
смикає мене за нічні думки про тебе
і – почувається так
ніби наша доля – в його колесах
а якби ж він знав
що маємо крила
(кожен – по крилу)
був би звичайнісіньким потягом
***
це остання моя ніч
ні
я не сновида
просто сную у пітьмі
навпомацки
шукаючи виходу
я готова до ранку пестити
цей холодний чотирикутний морок
аби лише вихід знайти
але ж виходу – немає
натомість намацую на стіні кнопку
вмикача
світло заливає мій світ
ця мить збігається із початком
нового світанку
я усміхаюся сонцеві
це була остання моя ніч
наступні ночі будуть
нашими
ПЕРЕВЕДЕННЯ
По замерзлій дніпровій затоці
Гарон переводить небіжчика
За руку міцно тримає
На пальцях – мотузки
рвуться
– Хочу додому, – каже, —
І гарячі потоки з мертвих очей –
пропікають кригу
– Ет! а човна я залишив на березі! –
Гарон себе лупить щосили по лобі
але пізно
бо крига вже тане
ненажерлива водна безодня ковтає
Гарона й небіжчика
ми з Тобою на березі
стежимо
обійнявшись
– Відв’язати човна, кохана?
– А навіщо?..
Це ж їхня втеча...
ТАНТРА
я танцюю
пташині серця стукають
по моїх вікнах
розбиваючи на друзки скло
я танцюю
сивіють пасма у верхівок тополь
– від подиву чи від гніву? –
я танцюю
маю право розчинити себе
у цьому просторі –
з чотирьох стін,
підлоги – стелі для сусідів знизу
і стелі – підлоги для сусідів згори
я танцюю
народжуюся
для Тебе
моє тіло стає легким
здається от-от вилетить крізь розбите вікно
і з тринадцятого поверху
упаде
Тобі
на долоні
але...
чи
впіймаєш?..
ДВІ ПІЩИНКИ
дві піщинки
течією дніпровою вихоплені
з долоні моєї
за крайнебо тікають – до межі
між двома таємницями
під ногами у мене – пісок
багато піску
так багато
що можна усипати
у клепсидру одразу кількох життів
так багато піску
що можна звести високу вежу
і заховатися за сімома замками
виглядаючи
заморського лицаря
на човні з прозорими вітрилами
але відсутність отих двох піщинок
(дивно!)
не дає спокою
бентежить ніби перед Всесвітнім Потопом
(а я ж іще пам’ятаю цей страх!)
сонний острів серця мого
вітер з півночі
сніг біліший від смерті
дві піщинки
я – відчуття власної невагомості
а може
я – одна з тих піщинок?..
АНТИСАНАТОРІЙ
Вже двадцять сьомий рік
я тут
Загалом непогано
Щоранку годують солодкими приповідками
про рай після пекла
(запікають їх у мізках до повної готовності
додаючи родзинок чи перцю)
після сніданку – дихальна гімнастика:
на повні легені вдихаємо таблицю Менделєєва
під марш Мендельсона
потім – прогулянка
без дозволу виходити за межі території
гра
в більярд
а кому не вистачає київ – у дурня
обід
кожен обирає сам
що до вподоби
наприклад
я не люблю солодкої нафти з бульбашками
а тому вдовольняюся калиновим фрешем
і салатом з електронних листів та музики
Al Di Meola
знову прогулянка
і знову–
без дозволу виходити за межі території
розваги – танці із тінями
вечеря – пиво з плітками
тут кожна доля – скручений з переляку пергамент
кожна хвороба – невиліковна
кожна година – пік
іноді –
під час чергової прогулянки –
хочеться вийти за межі території
крізь браму з написом:
Обережно! кожен вихід – останній
але
я так звикла
до цього
анти-
санаторію
що вже не уявляю
як зможу
не повернутися
сюди
Київ
 |
|
 |
 |
 |