журнал "Вітчизна" №5-6, 2009 р.

Тетяна Дігай
Срібна підкова листопадового вогню

Григорій Білоус
ПРИ СВІТЛІ ТВОРЧОЇ УЯВИ
(Окрушини)

Творчість – не суперництво з Богом, а співробітництво з Ним.
Г. Білоус. Окрушини

Митець – жива людина, син свого часу, але сприйняття його творчості сучасниками завжди суб’єктивне, вибіркове. А літературне життя завжди сповнене драматизму, це реалії не тільки української літератури. Як підключити емоційну напругу власних моральних шукань і прозрінь до духовного набутку нації, історія якої у своїх виявах і параметрах фіксується і осмислюється письменниками? Як сприяти роздумам читачів наступних поколінь? Вічні питання, котрі потребують відповіді від кожного, хто присвятив своє життя письменницькій праці.
Григорій Павлович Білоус – поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, журналіст – народився 1939 року в селі Курмани, Недригайлів­ського району на Сумщині. У творчому доробку – збірки поезій «Зоряний колодязь» (1971), «Терноцвіт» (Черкаси, 1999), книга прози «Рудоман» (Київ, 1992), літературознавча праця «Провидці правди і свободи. Сковорода, Шевченко, Стус» (Черкаси, 2004), епістолярій «Слова, слова, спасіте наші Душі. Вибрані сторінки листування з друзями» (Київ, 2004). Григорій Білоус із 1999 року очолює Черкаську обласну організацію НСПУ, головний редактор і укладач часопису «Холодний яр», лауреат міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди, обласної літературно-публіцистичної премії імені Василя Симоненка, регіональної премії імені Михайла Старицького.
Не можна сказати, що поліжанрова творчість письменника Григорія Білоуса обійдена увагою критиків. Серед тих, хто публічно помітив його яскраву неординарну творчу особистість, – академік Микола Жулинський, поет Іван Дробний, діяч культури Лілія Шитова та інші. Ці митці докладно аналізували творчий доробок Г. Білоуса, визначили місце письменника в літературному процесі України, простежили зв’язок його творчості з історією та культурою рідних йому місцин, не оминули увагою важливі моменти біографії тощо. Але робилося це, на мою думку, якось принагідно і спонтанно – від випадку до випадку, і мимоволі спадає на думку, що письменницька індивідуальність Григорія Білоуса, його творче кредо ще не пошановані адекватно. Підкреслюю: справа не в ієрархії, справа у визначенні справжньої цінності його непересічного творчого доробку, так би мовити, за гамбурзьким рахунком.
Із радістю порушу канон «ювілейної статті» і поведу мову насамперед про особливості художньо-естетичної вартості й осмислення конкретних творів письменника. Складне це завдання – надто розмаїтий і багатий матеріал! Спробую відтворити літературну картину, беручи до уваги найпримітніші твори: книгу прози «Рудоман», збірку поезій «Терноцвіт», епістолярій «Слова, слова, спасіте наші душі».

Пізнання світу – своєрідні гони золотого зайця.
Г. Білоус. Окрушини

Історія мистецтва вчить, що воно (мистецтво) – один з ефективних каналів передачі гуманістичного досвіду суспільства від покоління до покоління. В цьому контексті духовний досвід письменника зберігає значення конструктивного фактора у збагаченні культури, бо очищає її від позірних цінностей (зрозуміло, що це ідеальний варіант), у цьому його призначення у Всесвіті і на Землі. Григорій Білоус відповідає на вічні питання письменницької долі своєю твор­чістю – він пише правду! А художня правда залишається правдою, бо несе в собі ущільнену духовну інформацію, конкретно-чуттєво, пластично-поетично змальовує загальнолюдські події, що мають у собі історичний смисл.
Книга прози «Рудоман» складена з роману «Гони золотого зайця», повісті «Світло в твоєму вікні» та оповідання «Гостини». У романі розгорнуто широку картину життя українського села Кринички (наголос на останньому складі) на Слобожанщині, села з давньою козацькою історією. Роман різноплановий, з великою кількістю дійових осіб. Історичне тло хронологічно охоплює події від перших років становлення радянської влади до початку другої світової війни. Серед персонажів твору нема людей непомильних. Люди – живі особистості – зі своїми пристрастями, своїми уявленнями про добро і зло, яким долею судилося жити в епоху тотальної боротьби: боротьби за територію, за владу, за наживу, боротьби кривавої, брудної, запеклою. Не кожен у цій боротьбі – лицар, в калейдоскопі подій нелегко було розібратися. Комусь боліла кривда людська, радували одні події, засмучували інші. Хтось сміливо боронив себе і захищав рідних від супротивників, а хтось шукав місця, де можна перебути лихо, зберегти життя і майно, і тоді користався брехнею, наклепами, хитрив, зраджував. Хтось прозрівав, а хто й не вертався з доріг. Автор мудро і по-філософськи осмислює процес колосального людинознавчого сенсу: всі жертви і всі обдурені, і це – трагедія, що вічною тінню супроводжує українську історію. Свого часу я вивчала історію Франції (факти, події, імена) за романами французьких письменників (Флобера, Бальзака, Стендаля). На мою думку, «Рудоман» не поступається майстерністю уславленим романістам  ХІХ сторіччя і сягає вершин реалістично-традиційної національної прози. Його без перебільшення можна назвати художнім літописом певного періоду історії України.

Молитва: Мово рідна, Богородице пречиста, просвітли наші душі, даруй прозріння помислам нашим, переходь од предків до нащадків, рідни їх у слові, у правді й любові і нині, і прісно, і на віки віків.
Г. Білоус. Окрушини

Григорій Білоус – майстер української літературної мови! Мій улюблений філософ добродій Антоніо Менегетті у книзі «Мудрець і мистецтво життя» дає просте і водночас мудре визначення поняттю майстерності: «Майстер робить краще за інших те, що вміють робити всі». Я хочу звернути увагу читача на дивовижні за красою і точністю пейзажні вкраплення у «Рудомані»: «Іконостасна зводилася ніч. Село обляглося на спочинок (…) Тиха, вся в зорях, височіла над обійстями ніч. Небо в бік Шамраю ледь зарожевіло, і незабаром над споночілі садки (…) викотився повновидий місяць. Одразу ж змерхли бликунчики далеких зірок. За Бейківщиною стріпувалася полохка зірниця (…) Береги Бішкіні густо поросли верболозом. Гострив свої шаблі аїр. Сичали осоки. Високі стебла кінського щавлю зіржавіли. Там, де річка вигином наблизилася до городів, росли товстелезні верби. Їх прозора ворухка тінь лежала на воді легкою мерехтливою вуаллю у блискітках сонця. По синьому, перекинутому у воду, небові слалися сузір’я білих лілій…».
Мова у «Рудомані» невичерпно вигадлива і несподівана: її діалектні, призабуті, а тепер і зовсім забуті слова спочатку ошелешують читача своєю незвичністю (смисл деяких можна зрозуміти тільки добре вчитавшись у текст): розджохкати чоловіка, зерно до комір порипіжити; щоб не вшелевкатись у ополонку; видзюмкують мух; вичукикав на вигін; почеберяв пальцями по лаві; врешті гості вишевкалися. Ці збережені від забуття посульські слова-скарби збагачують українську літературну мову.
Колоритна у творі ономастика (власні імена, прізвища, прізвиська, топоніми тощо): села Ракова Січ, Куріньки, Тридуби; Лиса гора, Ледача грушка, яр Молодецький, шлях Рудоман, хутір Пшеничний, криничани Тихон Дериземля, Зосим Сокрута, Корній Безверхий, Кіндрат Черповода, Терентій Книш, Архип Загорулько, Мусій Козачок, Лаврін Сосонка, Танасій Дзигар, голова сільради Родіон Сторчбка, завгосп Мирін Мандрика, діди-пасічники Хома Шаплій та Михайло Гак, конюх на прізвисько Жеребець, тесля Микита Туз, слідчий Шлик, службист ВУЧК Арнольд Панкратович Жежеря.
Уміння гармонізувати життя з Природою – дар Божий для пересічної людини, а для письменника ще й велике мистецтво. Залюбленість автора у красу, його жадібність до сприйняття навколишнього світу, вдумливе слухобачення (новотермін Г. Б.), досконале знання села щедро малюють неповторні картини-етюди: «Інколи на гостре лезо коси потрапляв цупкий стовбурець полину – і тоді до солодкавого чебрецевого запаху домішувався гіркуватий його душок, пересилюючи і солом’яно-прілий настій вигорілої на сонці трави, і круті, мов коров’ячий віддих, випари порослого осокою намулу, і конопляну духмяність польової нехворощі, кострицюваті стебла якої сухо похрупували під косою (…) Вершина яру вся у ровах та ущелинах. Нижче, на намулі, зеленіли буйні трави, росли обшарпані кущі червоної лози, по косогорах купчилися тернові зарості. На дні яру кущики різухи оторочували неглибокі копаночки з лінзовочистою водою, в якій добре було видно ворухкі джерельця». Цитувати можна, не перериваючи думки автора, повними сторінками!

Дощ. Прохолодно. Репетиція осені.
Г. Білоус. Окрушини

У збірці поезій «Терноцвіт» Г. Білоус – традиційний лірик, із досконалою культурою версифікації, вишуканою образністю. Тематика віршів теж традиційна – любов до України, рідних краєвидів, тяжіння до фольклору, філософська, інтимна, тиха довірлива розмова серця, правда, через туман смутку, суму, зажури: «Коли зникає віра у добро, // а на душі і солоно, і гірко – // я йду до Володимирської гірки, // щоб помолитись мовчки на Дніпро». Присутні вірші, народжені зі спогадів, споминів, котрі були першопоштовхом думки чи почуття, – спогад як ретроспекція минулого: «Цей тихий парк – притулок давніх муз. // Поспішний день підкреслює контрасти: // не встигло листя з ясена опасти, // а вже в снігу він – першому – загруз. // У осінь ще вслухаємося ми, // і спомини у кожного осінні./ / Та вже ляга легкий сріблястий іній, // мов білий вірш, на аркуші зими. // Дуби в пухнасте плетиво гілля // відлуння літа ловлять, як у сіті./ / І чується у безгоміннім світі, // як серце з серцем тихо розмовля» (виділення моє – Т. Д.). Приваблює легка іронія: «Тільки мудрого не тішить // слави дзеркало криве: // той безсмертний, хто не інших, // а себе переживе».
Без сумніву, домінує філософія кордоцентризму, що йде від великого мрійника і самітника Сковороди, філософський неспокій якого емоційно і світоглядно поділяє Григорій Білоус. Дотримуючись принципу художньої до­цільності, поет-філософ досліджує граничні і надчуттєві засади існування Всесвіту. Доповнюють поетичний портрет висока змістовність думок, влучних міркувань в ореолі емоцій, коли логіка переплетена з патетикою, а внутрішня зосередженість нагадує медитативний транс: «там, де хати на видноколі, // де шлях за обрій утіка – // стоїть окличний знак тополі // в кінці вишневого рядка…».
Поема «Вогонь у камені», що присвячена Григорію Сковороді, вразила мене своєю досконалою формою, філософсько-психологічним наповненням змісту, і я дослідила її, як то кажуть, з усіх боків. Твір, невеликий за обсягом – 33 сторінки, –  емоційно, в поетичному обрамленні повносилого образного слова концентрує розумовий процес пізнання Всесвіту: «Іду, неначе світ приводжу в рух. // А він тече, тече мені ув очі, // відлунює в уяві стоголосо, // чи може я відлунююся в нім?». Ключові слова вельми характерні для підтвердження «духу Сковороди», його філософії людського серця, як центру Всесвіту: на сторінках тексту поеми слова серце, сонце вжито відповідно 14, 12 разів; слова світ, дух, крила – 19, 14, 7 разів. Природа в тексті поеми – жива істота, тому доповнюють образний стрій пантеїстичні лексеми криниця, вода, джерело, сад, небо, обрій, лелеки, перепели, качки, навіть сонечко( чи божа, пак, корівка).
Поет, котрий вірний своєму призначенню дослідника суті зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає, і чому належить майбутнє, наділяє персонажів твору ( філософа Григорія Сковороду, пасічника Луку, вівчаря Марка, косаря Ярмолу, навіть грім і блискавка беруть участь у діалогах) діалектичним мистецтвом суперечки, вмінням знайти алогізми в судженнях візаві й спростувати його аргументи. Ці аспекти сягають глибин античності – Геракліта й Аристотеля до Канта і Гегеля. Тому в тексті поеми часті мотиви сумнівів, зневір’я: «Вже й Біблію розкрилювати можна, // бо сумніви, як сутінки, вгортають // мене у сум, мов кутають у тінь, // подрібнюють на тисячу хотінь, // що з мороку – чи з мозку – проростають…». Звичного підсумкового висновку як такого автор не подає прямо. Знову сумніви, знову одвічні запитання до самого себе: «Чого це я відсиджуюся тут? // Чого я не з Ярмолою? Чого? // А хто ж тоді добуде їм вогонь – // вогонь знання, вполонений у камінь // матерії ? // Мій розум хай, мов смерч, // розбурхає вогонь сей над віками – // к у й  с о б і  м е ч ! (…) Увесь світ спить… Пора вже прокидатись!... // Скресає ніч одвічна. // …щось горить? / Чи почало на світ благословлятись?..».
Прислухайтеся, яка ж незвичайна музика звучить у слові поета: «А тиша наче ходить по ножах (…) І в шерхлій тиші шелест перших крапель (виділення моє – Т. Д. ) (…) Вже сонце хмар взолочує верхи, // що зводяться з-за обрію крутого, // як марево, що виткалося з світла // і музики мигтливого дощу (…) А ніч назустріч вічності тече // посрібленим струмочком цвіркунячим: // дзюр-чить, дзюр-чить, // роз-бриз-кую-чись наче // понад гречками місячним дощем…» !!!

«Я розпізнаю себе в друзях»
Г. Білоус. Окрушини.

Хронологічні рамки епістолярію «Слова, слова, спасіте наші душі» –від 1971-го до 2000 року. Підзаголовок книги – «Вибрані сторінки листування з друзями» – свідчить про те, що до своїх друзів письменник зараховує чимало поетів, прозаїків, журналістів, артистів, музейних працівників, діячів культури, просто добрих і щирих людей, з якими він вів (і, напевно, продовжує вести) жваве листування. Насамперед, процитую академіка Миколу Жулинського: «Листи Григорія Білоуса – це не тільки особистісні моменти, а факт літературний». Справді, цей твір – прекрасне мовне явище, тому-то солідний багатосторінковий фоліант читається легко, з насолодою, яку дає справжня добірна проза. Свідомо повторюся: письменник Григорій Білоус – Майстер Слова!
Листування, зафіксоване друком, набуло, так би мовити, вищого статусу, воно лишається надовше, його можна час від часу перечитувати, повертаючись до думок, що особливо запам’яталися. У своїх листах письменник абсолютно розкутий, розповідає про події поточного літературного життя, викладає своє розуміння прочитаних творів. До честі автора, присутня й самокритика. Відповідно до конкретних адресатів, листи містять необхідну інформацію, слушні коментарі подій, аспекти проблем, які цікавлять адресата. Книга формувалася з листів, написаних за підцензурних умов: у багатьох листах є підтексти, або точніше, позатексти, що, напевно, прочитувалися друзями особливим чуттям на рівні довірливості душ. Можливо, саме ця обставина визначила тональність окремих листів (датованих 80-ми роками), яка свідчила про захоплення і розчарування, що, природно, мала відчувати особистість із тонко і вишукано мислячою душею. Майстер будує художній світ епістолярію з реальних фактів, особистих спогадів, щасливо уникаючи схематизму і повторів; ці тексти мають власний виразний стиль, довершеність у компонуванні художніх деталей. Читала й дивувалася, як світло і просто передано образною мовою складне екстравертне ставлення автора листів до дійсності. «Культури бракує. Досконале естетичне поцінування, а саме воно на часі, багатьом не під силу», – пише Володимир Базилевський («Холодний душ історії», К., 2008, с. 409). На мою думку, саме цього прагне й наполегливо реалізує і Григорій Білоус у листуванні з друзями. Його листи – взірець етики й естетики дружніх стосунків.
Проте  книга епістолярної публіцистики Григорія Білоуса цікава не тільки тим, що читається, як захоплюючий роман, а ще й тим, як чітко дотримані жанрові відмінності (і тут уже час згадати знаменитих попередників, котрі залишили зразки епістолярного стилю, – Миколу Гоголя, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, розмаїту епістолярну спадщину українських і зарубіжних письменників): це контакти – родинні, дружні, ділові, інформаційні. Для листів Г. Білоуса притаманний вільний виклад змісту, забарвленого емоційно, експресивно, інтимно; дотримання мовного етикету, зокрема, шанобливості у ставленні до адресата; поєднання художнього, публіцистичного і розмовного компонентів; як правило – яскраве індивідуальне авторське «Я». «Це не хроніка буднів, це – сполохи, спалахи, словесні вихлюпи душі», – зізнається письменник у листі до автора цього есею. Найвиразніше у листах постає специфічне мислення автора як філософа, його участь у літературних дискусіях висвітлює мовно-стильову, психологічну картину української та європейської культур, її літературно-художні, етичні та естетичні критерії. На мою думку, ці листи узагальнюють життєвий, літературний досвід Григорія Білоуса, котрий ще не вповні зреалізувався у творах інших жанрів.
Незаперечною є висока історична, біографічна, літературна цінність художнього доробку письменника. Обсяг літературної статті, на жаль, має свою межу. Поза розглядом лишилися літературознавча праця Г. Білоуса «Провидці правди і свободи. Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Василь Стус». Окремої розмови заслуговує збірка життєвих, філософських, літературних, публіцистичних афоризмів «Окрушини» (окремі з них слугують своєрідними епіграфами до розділів мого есею), котра є справжньою скарбницею духовності, розуму, досвіду талановитої особистості, нашого сучасника й учасника літературного життя – цьогорічного ювіляра Григорія Павловича Білоуса.
З роси і води Вам, вельмишановний Майстре української літератури!

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2009 р.