|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2009 р.
Григорій Білоус
ПРИ СВІТЛІ ТВОРЧОЇ УЯВИ
(Окрушини)
Поет не той, хто втікає від прози життя, а той, хто цю прозу перетворює в поезію.
Взяти від життя – нехай це не означає урвати для себе. Треба брати від життя для того, щоб віддавати людям.
Я визнаю лише одну владу над собою – владу краси.
Правда не завжди красива. Краса не завжди правдива. Художнику! Бійся фальшивої краси!
Треба не перейматися чужим життям, а пройматися ним – тільки тоді воно буде збагненним у своїй суті.
Краще вірші у прозі, ніж проза у віршах.
Якщо хочеш мати друга – спершу будь ним.
У мені живуть герої моїх ненаписаних творів, і я переказую на них усі свої життєві враження, як турботливий батько заповідає своїм дітям усе своє багатство.
Щоб узнати людину, треба почути, як вона відгукується про інших людей.
Я розпізнаю себе в друзях.
Вражений горем шукає співчуття. Вражений же радістю шукає, з ким би поділитися нею.
Якщо немає жадібності при сприйнятті довколишнього світу, не буде й щедрості при відтворенні його.
Той, хто намагається принизити іншу людину, принижує тим самим самого себе.
Великі люди – природні: їм не треба прикидатися великими.
Трапляються книги, як капустяний качан: листя багато, а розгорнеш його – всередині порожньо.
Поряд із другом повинно бути затишно.
У своїх переконаннях утверджуєшся, коли захищаєш їх.
Немає такої землі, яка була б нездатна народжувати своїх поетів.
На розгрузлому злітному полі аеродрому АН-2 забуксував. Викликали тягач, принесли лопати, підкопали, виволокли, як гарбу, але потім ця гарба злетіла у небо.
Тільки двоє можуть дивитися в очі одне одному.
Кожному колесу хочеться бути ведучим.
Треба завжди бути достойним свого друга.
Допоможи людині подолати свою самотність – і вона назве тебе своїм другом.
Знати людину – не означає знати подробиці її минулого Це значить – знати її майбутнє. Це – бути впевненим у ній без страху помилитися.
Часто той, в кого камінь на серці, перекладає його за пазуху.
Щастя в тім і полягає, щоб робити щасливою іншу людину.
Поезія, як і вино, котре чим довше стоїть, тим міцнішим стає. А відрізняється від вина тим, що робить погляд на довколишній світ кришталево прозорим.
У дружбі відбувається взаємне поглиблення душ.
Стати мужчиною – не значить пізнати жінку. Це значить – навчитися розуміти її.
У художньому творі не повинно бути нічого випадкового. Тоді в ньому не буде нічого й зайвого.
Доброту ображають тим, що намагаються оплачувати її.
Критика не мусить бути гладенькою. Але вона не повинна бути й полірувальним папером. Що то за критика, якщо об неї не можна гостритись?
Обрати позицію в житті – це не значить: вибрати зручний пункт для спостережень. Це значить – вибрати поле бою.
Якщо землю полишає вода – маємо в результаті пустелю.
Якщо душу полишає поезія – маємо в результаті мурла
Є театри одного актора. Я ж автор одного читача: адресата моїх листів.
Ми діти однієї матері: брати по мові
Леонардо – позашлюбний син нотаріуса да Вінчі –малював лівою рукою. Геніальний лівша. Він купував на базарах ув’язнених у клітках пташок і випускав на волю. Його вислів: “Мені здавалося, що я вчуся жити, а я вчився помирати”.
У лелече гніздо на полишеному димарі клубної котельні села Лукашівки сів бджолиний рій. Щоб викурити його, запалили вогонь унизу в трубі, а павутинням він гайсонув угору, гніздо зайнялося. Люди кинулися гасити. Розметали паліччя. А вночі гуртом мостили гніздо на тому ж місці, щоб лелеки не покинули території клубу. На ранок вони були в гнізді. Усі полегшено зітхнули. Лелеки ніби зацурали димар. Люди пробували мостити їм гніздо поруч на стовпі – не прийняли дарунку.
“Тяжко самотньому!” – зітхав колись Гоголь.
“Тяжко запряженому!” – зітхає нині кожен митець, перебуваючи на службі.
Допоки ми, допоти й Україна.
Сумні дуби, по скільки ж вам століть?
Які громи тут сіяли жолуддя?
О, як у вас навчитись не старіть
Не серцем – серцевиною у грудях?
Деталь: коли вдарили у дзвін, котрий довго мовчав, з нього спала пилюка. Отак би й з душі струшувати пилюку буденності.
Скільки у нас Іванів Нехайловичів!
Чого я так близько до серця прийняв Довженкову “Зачаровану Десну”? Бо, читаючи, я підставляв скрізь замість Десни – Сулу: все було так самісінько.
Черевань стояв, сплівши руки під животом, наче підтримував свою тяжку ношу.
Данте. Дантес. Один – геній. Другий – убивця генія.
Справжня майстерність непомітна. Помічаєш огріхи майстерності.
Читачі – свідки перемог і поразок письменника.
Пізнання світу – своєрідні гони золотого зайця. Пробуємо “вигнати” істину, а в результаті ловимо її імітацію, підробку, брехню. Може, саме в цьому й полягає вся трагедія нашого буття?
Я полюбляю родовий відмінок:
Ознака роду з нього проступа…
Мої листи – як втечі з дому.
Листи – візити до друзів. Кожен такий візит повинен бути, як казав Жан Кокто, твором мистецтва, щоб назавжди запам’ятовувався.
Сула – княгиня нашої літератуної мови, на берегах якої росли такі сяйні князі, як Григір і Григорій Тютюнники, Феодосій Роговий, Антоненко-Давидович, Дмитро Григорович Білоус та ін.
Спочатку було Слово. За ним – ґрати.
Мене не раз рятувала поезія від засмоктування болотом буденності. Я ставав “легким, як комар”, за висловом Жана Кокто. Рятувала мене поезія слова, мовленого до когось рідного душею: я вдавався до листів – цих рятівних плотів мого потопаючого духу.
Мій “Рудоман” є отим “Гей, хто в лузі, озовися!..” А озвалися не многі.
Поламана нога ниє на переміну погоди. Зламана душа болить на переміну стосунків.
Місяць нацуплював кепочку хмари все дужче на свою сяйну лисину.
Чорний ворон, чорний ворон… Він перелетів із вірша Едгара По і посів не голову Мінерви, а душу кожного з нас. Як тяжко ми вивільняємося з-під його категоричного “Nevermor!”.
Ніколи нікому не треба скаржитись. У кожного власних клопотів ціла купа. Треба виходити до людей зі своїми надбаннями: переможцем.
Письменник – це насамперед оборонець свого народу. І охоронець.
Рукопотворне море.
Коли їду дугастою дамбою, що з’єднує Черкаси з Чапаєвкою, дивлюся не так на море дуракотворне, як на небо: хочу побачити в ньому отого жайвора, котрий шукає своє затоплене гніздечко.
Найсолодший і найгіркіший мед – мед спогадів.
Література смикає мене за душу, як ревнива жінка за рукав свого непутящого чоловіка, що залицяється до чужих молодиць: “Додому, голубе, пора додому!“ Література – мій дім.
Абсолютний слух – музикант. Абсолютний зір – художник. Абсолютне слухобачення – поет.
Для поета будь-яка річ у цім світі – спляча красуня. Завдання його – розбудити. Не її, а увагу до неї: змусити принца поцілувати її – і тоді вона прокинеться для нього.
Перша редакція роману – вслухання в себе. Друга – вслухання в слово записане, зіставлення його з тим, що було в уяві. Правка ж – вирівнювання звучання. До сьомого варіанту – як до сьомого поту. А через нього – до сьомого неба. Чи дав я його читачеві?
Є податок на бездітність. Треба ввести для поетів податок на безвіршість.
Культура народу і є тією своєрідною захисною імунною системою, котра рятує людину від різних пошестей духовних.
Читання книг ніколи не було для мене самоціллю: читаючи, я час від часу ловлю себе на тім, що читаю механічно, очима, а думаю про своє. Читання для мене завжди було збудником власного мислення.
Долі людські. Василь Ярошенко зі Слобожанщини. Сліпий есперантист, знав п’ятнадцять мов, жив переважно в Японії та Китаї. Кадебісти запропонували підслуховувати розмови іноземців у готелі “Москва”. Василь відмовився. Після цього загорівся його архів. Потім удруге. Виїхав на Північ. Під час заметілі собаки одірвалися од нарт і зникли. Василь пролежав кілька годин у безнадії. І раптом – знайомий гавкіт вожака, що повернув усю упряжку і врятував Василя. Після смерті Ярошенка кадебісти вивезли три тонни його архіву і спалили. Рукописи не горять?
Пияка Миколу Марченка дружина залишала вдома без штанів, щоб той не ходив до магазину по горілку, а той… надівав її спідницю і йшов.
Чим нинішні танці рок-груп відрізняються від танців первісних людей? Те ж розмальовування себе, те ж посмикування всім тілом, те ж зневажливе ставлення до всіх. Культуро, ти де?
Квітники в місті – як вишивка на зеленій його сорочці.
Дачний столик під дубом. За моєї відсутності на нього всідаються “залізні бабки”, як мініатюрні вертольоти. Не стіл – авіаносець!
Я й досі не написав на дачі жодного рядка: вдень пораюся на ділянці, а вночі сплю, натомившись. Помідори червоніють від сорому за мене.
Двоє соловейків на одній гілці не співають.
Сільський вигін. На спориші пасуться бджоли й корови.
День для мене втрачений, якщо не мовлю до когось доброго слова. Він втрачений і тоді, коли такого слова не почую.
Найкращий спосіб почати писати – це почати писати.
Стою під порожнім осіннім небом: всі дикі гуси, всі журавлі відлетіли. Почуваюся так, ніби загубив ключі від щастя.
Словесний аромат листа.
І кричить, і кричить вороння,
Бо довкола — суцільна брехня.
Телебачення закінчує свої інформаційні випуски сюжетами про культуру, а треба б починати ними.
Зробити б передачу на телебаченні чи радіо про письменників під рубрикою: “Слово честі”.
Ми своїм палким словом намагалися розтопити десятилітні льоди байдужості за тоталітаризму, а вся справа в тім, що їх треба було трощити. Ми споруджували романтичні вітрильники, а треба було створювати криголами.
Я з тих письменників, хто, щоб напитися джерельної води, щоразу копає новий колодязь.
Чого у нас не пишуть одне про одного? Бо у нас один одного не читають!
Обклався знову книжками, як припарками для душі.
Сьогодні рік, як зламав я був ногу. Лежу в ліжку, обклавшись книгами, як і тоді, тільки тепер не нога, а душа болить.
Життя без любові – як довга полярна ніч.
Самотні люди навіть з комашкою говорять.
Найглибше запало в пам’ять: коли Гриць Булах говорив на стадіоні в Ромні про Шевченків дух, що витає десь тут і возноситься в космос – в цей час зі щогли, на якій майорів наш державний прапор, злетів голуб: тієї ж миті, слово в слово, крило в крило.
Слово наше обкладається податком вічності.
Сирітство душ страшніше за біду.
Дехто, не знаходячи підтримки у друзів, шукає її в недругів.
Аби можна було обирати для себе герб – я обрав би образ вільного, не запряженого, летючого коня. Він – на уявному гербі кожного справжнього українця.
У дитинстві я був самопасом серед пастухів корів. Я самопасом залишився і в літературі.
Прокинутись – як вилущитися зі сну.
Листи – “вагонетки” з золотою рудою душі. Я труджусь у вибої життя.
26 липня. Живу при світлі соняхів.
12 серпня. Вночі гримотіло так, що, гадалося, буде вікопомна злива, а дощ пройшов тихий та сумирний – дріботів по машині, в котрій я спав, і було мені так якось затишно, як ніколи… Сиджу біля вогнища, варю сніданок, читаю записники Василя Земляка. Є люди, є!
14 серпня. Дикі гуси вже гелгочуть у небі вечірньому і вранішньому: чи пастися кудись літають, чи вже потроху наздоганяють тепло.
15 серпня. Небо чисте, зоряне. Метеорити – чирк! чирк! Господь люльку закурює. Ранок сяйний, оспіваний півнями. Вітер як почався серед ночі, так і не вщухає.
16 серпня. Цеглини кладуть по ватерпасу, тоді вони ніде не випирають. Отак і слово у вірші треба класти – по лінії поетичного бачення.
Буває вірш, як виноградне гроно у серпні: кілька виноградинок уже дозріло, решта – зелені. А буває, як у вересні: гроно спіле, соком налите, а кілька дрібних виноградинок – ще зелені. Вони вже й не дозріють. Цей словесний зеленець треба вилучати із тексту.
19 серпня. Вечір чимось нагадував ранок: так само червоніло небо, тільки тепер воно вичахало під сизими бруднуватими хмарами. Свист качиних крил у згасаючому небі. Згадалося, як Паторжинський читав Остапа Вишню. Вчора браконьєри везли в тракторному причепі лосеня. Воно тяжко звело голівку, щоб поглянути на нещадний довколишній світ, і приречено поклало її на дно причепа. А цвіркуни не вгавають. А соняхи цвітуть. А помідори жевріють на грядках, наче червоніють від сорому за ницих людей. Серпень…
22 серпня. Удень нарубав цілу купу дров. Уночі вийшов і подивувався: вони світилися. Отак звичайнісіньке трухляччя стає дивом перед тим, як стати димом.
23 серпня. Квасолька – як мініатюрні рябенькі яєчка колібрі. Осінь от-от взолотить літо. Перші жовтогарячі язички майбутньої осінньої пожежі на чорній горобині.
25 серпня. Тривожна думка, мов комар, дзижчить у тиші ночі.
Балачка – як болячка: сама минеться.
Інколи прокидаюся серед ночі на поклик слова, як на плач дитини.
Вечірня зірка над горизонтом, як примітка до пережитого дня.
Вогненний слід метеорита – немов окличний знак небес.
Ранок змітав із неба зорі віником розхитуваної вітром тополі.
Холодний день: осінь в гостях у літа. Порожніє наше дачне Передєлкіно.
Пересічний поет десятком слів намагається підперти однісіньке своє слово, щоб порятувати його. Талант одним словом замінює десяток слів.
Пригадую, як хотілося мені в дитинстві подорожувати. І я, п’ятирічний хлопчак, йшов відкривати невідомі країни на околицю села. Мені так кортіло здійснити відкриття! І я здійснив його: я відкрив самого себе. Я збагнув, хто я такий. Але й досі не здійснив жодної справжньої мандрівки.
Моє справжнє життя починається тільки увечері, коли я залишаюся сам, коли можу перемовитися з друзями про найпотаємніше, поділитися з ними радістю, зробити їх свідками того, чим живу, що люблю, чим захоплююся, щоб і вони разом зі мною захоплювалися тим же. Адже справжній митець – це чарівник, котрий робить своїх друзів свідками того, що він бачить, любить, чим захоплюється чи що ненавидить. Я волів би навчитися цьому чарівництву.
Уже далеко за північ, а мені не спиться. Я то сідаю до столу і, заплющивши очі, думаю, то починаю ходити по кімнаті, намагаючись звільнитися від гнітючого відчуття самотності. Потім підходжу до вікна, притуляюся гарячим чолом до холодної шибки. За вікном ніч. Жодного вогника. І тиша така, наче дім опинився на дні океану. Наче це затонулий корабель. І тільки настільний світильник рятує кімнату від затоплення її темрявою.
Я вдивляюся в ніч. Далеко-далеко зоріє вогник. Він як світло в твоєму вікні. Наче ти також не спиш цієї ночі. Він такий недосяжний! Як зоря. Але я примружуюся – і від нього до очей простягається теплий промінчик. Він – немов твій привіт.
Щасливці не заздрять. Заздрять нещасні, не здатні кохати.
Нічний метелик б’ється у шибку, домагаючись, щоб його впустили. Він десь літав у пошуках свого сонця. Із нічних глибин він полинув на світло мого вікна. Я подарував йому сонце. Впускаю його. І продовжую розмову з тобою. Метелик сідає в коло світла настільної лампи. Він задоволений. Він знайшов своє сонце. Він такий гарний! Чомусь люди при зустрічі з красою намагаються одразу ж привласнити її. Метеликові тепло. Метеликові затишно. Я хотів би подарувати його тобі. Але для цього треба було б нахромити його на голку. А я не хочу цього робити. Він – дарунок ночі…
Метелик стривожився. Він ворушить крильцями. Його товсті руді вусики тремтять. Він, певно, відчуває, що я зараз відніму в нього сонце. Вже пізно. Я гашу світло. І повертаю метелика ночі.
Давно вже так усталилося: ниці
На ниві духу садять полуниці.
Микиті Чернявському:
Сьогодні пошта принесла
Мені листочок Ваш приємний.
Все, в ньому мовлене, приємлю
І шлю свого Вам, як посла.
Написати б есе про творчість під заголовком “Стукаю в двері каменю…” (вислів Віслави Шимборської). Поет той, хто побував там і виніс звідти, як свідчення про перебування по той бік слова, вірш (художній образ, метафору). Стукаймо в двері каменю! Одні викрешують з нього вогонь, інші видобувають живу воду поезії.
Ще ніхто не зауважив, що початок сімдесятих років (61-63-й) дав Україні двох могутніх духовних велетів: Григорія Тютюнника (“Вир”) і Василя Симоненка.
Правило: не похваляйся нічим, тим більше собою, бо це не що інше, як приниження співбесідника; не домагайся похвали на свою адресу, бо це – приниження себе перед співбесідником.
Набридливі співбесідники нудні й у листуванні: вони пишуть переважно про себе, не розуміючи, що треба більше говорити про адресата або про те, що його цікавить.
Щаслива думка та, що народилася в сорочці слова. Воно робить її безсмертною.
Танцювати з жінкою треба так, щоб вона відчула у тобі лицаря.
Влада – найсильніший наркотик. Недарма колись були наркоми. Боротьба за владу і є своєрідною наркомоманією.
Круки – чорні янголи смерті.
“Старший боярин” весь побудований на сполучникові “і”, що утримує Осьмаччин текст, як кілочки — шелюговий тин. Дивовижна, біблійна проза.
На базарі. Підковами у критому ринку — торговельні ряди. Жінки продають сир. Бабуся, колись висока, гінка жінка, а тепер зсутулена, з ціпочком, постогнуючи, винувато просить хоч крихітку сиру:
– Бо впаду отут коло вас.
– Йди падай подалі од нас… Ходять тут усякі, а вас годуй… Хай Кучма годує вас, голоротих!
Секрет всепланетарності Осьмаччиного болю: він вписав Україну у Всесвіт. Засобами простими і доступними. Ніхто цього до нього не робив. Цим він і значущий.
Деталь: величезний чорний ніготь лакованого козирка.
Перед одвідинами якоїсь офіційної установи мені неодмінно сниться… ферма.
Я можу не повечеряти, але не здатен обійтися без ковтка поезії на сон грядущий чи сторінки добротної, густої, образної прози.
Григорій Тютюнник за вродженим прізвищем – Буденний, але яке свято – читати його прозу! Бо то – поезія, то – сама Україна.
Перо поета повинне бути зрідні пір’їні Жар-птиці, котре буденний зримий світ перетворює в казковий.
Пейзаж у творі. Якщо він поданий без ставлення до нього автора, без емоційного забарвлення чи смислового навантаження, коли через пейзаж не вдається зазирнути в душу героя твору або самого автора – тоді це просто сторінка з підручника ботаніки або фенологічного збірника.
Тексти починають засмічуватися нецензурними словами. В літературу прийшли ті, хто писав колись на парканах.
Пригадується стереофільм, у якому з екрана в залу простягалася квітуча яблунева гілка. Отак і вірш повинен простягатися зі сторінки в залу читацької уяви.
Уяви, скільки грішників перед вратами Бога вимолюють його увагу і прощення. Уявив? А тепер зваж, чи варто й тобі ставати в чергу?
Якщо не маєш ворогів, задумайся, чи правильно ти живеш.
Поезія – не просто вимовлена, а вимолена думка.
Поезія – це музика в одежі слова. А музика – це поезія, що позбулася лушпиння слів.
Пережите – пожарище духу.
Поет повинен жити на Вулиці Правди.
Книга має бути храмом для читацької душі, а не поетичною забігайлівкою.
При ясній поетичній формі, як і при ясній погоді, далеко видно.
Малий парад планет, як парад споріднених душ. Друзі, рівняймося!
Хотілося б опинитися по той бік слова, щоб звідти піддивитися, як прочитують його.
Журналіст описує все так, як є в житті. Письменник же пише так, як буває в ньому.
Поет – мисливець за блискавками: спалахами уяви.
Наближення до Бога небезпечне: він позбавляє сміливця здорового глузду. Але поет без прагнення наблизитись до Бога – не поет, а ремісник. У того, хто опиняється на порозі розгадки таїни буття, Всевишня Сила за мить до розгадки руйнує механізм пізнання: збожеволює його.
Треба не Бога малювати, а малювати з його поміччю.
Російський двоголовий орел – мутант?
У спогадах графомана і геній виглядає початківцем.
Василя Симоненка проводжали в останню путь з будинку вчителя.
Спостережливість поета без уміння ословлювати летючі здогади уяви – ніщо. Треба вміти вловлювати мить, коли в природі щось змовницьки переморгнеться.
Старці – докір правителям і всім сущим. Минаєш старця, а очі твої наче залишаються в його перевернутому порожньому кашкеті.
Старість – похмілля юності.
Спомин з дитинства. Вантажимо сіно на віз. Батько подає, я топчу. Пахучий піднебесний п’єдестал.
Моє минуле: дім, де мене вже немає.
Зачини душу. Не влаштовуй протягів одвертості.
Вірші – самоцитування душі.
Народ повинен знати своїх стукачів!
Люди моляться, боронячи себе хрестом спереду, а лихо підкрадається ззаду.
Листування – інгаляція душі.
Листування – пошук братів по серцю у всесвіті людському.
Дніпро – слід Божої блискавки, котрою Всевишній позначив землю, що стала нам рідною.
Він носив свої роги так, як цареві й не снилося носити корону.
Одруження – надівання хомута у вигляді обручки.
Приручені – приречені.
Якби гості не мали своїх годинників, господарі б накручували свої на кілька годин уперед.
Молоде подружжя – наївні люди, котрі вважають, що всі кордони між ними нарешті стерті, в той час, коли вони тільки встановлюються.
Прокинувшись, умивай не тільки лице, а й душу.
Поезія там, де за словами відкривається душевний простір.
Повертався з дачі вранішнім поїздом. До схід сонця вийшов на платформу. Сонце, невидне за горизонтом, відбивалося у вікні далекого дачного висотного будинку. Так істина, ще невидна для інших, віддзеркалюється у високій душі видатної людини.
Електричка? Елекбричка!
Коней на переправі не міняють. Міняють фурманів.
Звідки я родом? З рідної мови!
30 травня. Деякі критичні статті (особливо передмови) скидаються на залицяння. Їхнім авторам хочеться домогтися взаємності. Звідси – компліментарність.
Жити – бути постійно зайнятим.
Культура, як і чорнозем, створюється віками, і родять тоді, коли їх обробляють досвідчені люди.
Хіти – розхитувачі національної культури.
Жив, озираючись назад, і, нікого не бачачи перед собою, гадав, що він – в авангарді.
Займаюся казна-чим, а риба в Золотоношці вистрибує над водою, виглядаючи мене, і гриби спинаються на тугі ніжки, позираючи у мій бік з-під своїх капелюшків.
У світі, заснованому на брехні, неможливо жити праведникові. Це одвічна драма митця, зневаженого суспільством, котре вбиває тих, хто каже про нього правду. Потім цих правдолюбців роблять святими мучениками.
Поет – як дзвін, що гуде від ударів по ньому. Невже ми приречені на вічне побиття?
Численні тире в прозі Цвєтаєвої – слід думки, що ковзає поверхнею уяви, як камінчик, пущений з поетового берега на читацький.
Листування – міф про себе, адресований друзям.
Сьогодні мене розбудило серце. Воно поштовхувало під бік, ніби казало: “Прокинься!” За вікном шуміла злива. Побуркував далекий грім, наче покашлював Усевишній. Все спало. Стіл дрімав навстоячки, наче кінь, тільки диван розлігся на пів кімнати та стільці оточували стіл, мов кентаври. Мене покликало Слово. Воно наснилося мені явищем, що не мало наймення, і мені тепер належало назвати його.
Митець приречений на самотність. Така природа його таланту. “Твій труд лиш тим незрівняно тяжкий, що марно сподіватися на поміч…”.
Читай не в книзі, а в собі.
У нього була голова, якій пасували б роги.
Бувають крововиливи у вірші.
У літературі, як і в природі: горобець із соловейком зовні дуже схожі, але варто їм заспівати…
Ума палата? Палата є, ума немає.
Не міряйся, великий ти чи малий письменник. Будь просто чесним – і будеш, можливо, великим.
Дружина не терпить чоловіка, коли той п’яний, а чоловік дружину – коли буває тверезий.
Біжучим рядком, скоромовкою промчав швидкий пасажирський поїзд.
Звідки я родом? З дитинства? Із казки, яку я любив слухати в дитинстві.
Не смітіть у літературі. У ній немає двірників.
Колишня влада шукала ворогів. Нинішня повинна б дошукуватися друзів.
Чорнильниця ночі.
Господь не претендує на авторство щодо створення Всесвіту.
Поет – тягар для сім’ї. Сім’я – в’язниця для поета.
Кажуть, що солов’ї, коли стомлюються, перелітаючи море, то сідають на спини лелек – і ті переносять їх у вирій і з вирію. Письменники – лелеки, що переносять свої таланти, як соловейків, над морем буденності. Тому й мова наша називається солов’їною.
Листи – тіні моєї душі. З віком вони довшають.
Кобза – єдиний у світі інструмент, який заборонявся владою. Дека кобзи повинна бути вербовою і настроєна на до-мажор або соль-мажор – тільки тоді вона звучатиме. Одна кобза гарно зблизька звучить, іншу – далеко чути. Так і поет, душу якого настроює сам пан Бог.
Колись на чоловіків накладався податок за бездітне. Такий податок треба було б наклади на поетів за їхню творчу бездітність: більшість колег перестала писати.
Поетичне слово повинне сягати сьомого неба піднесеності над буденністю, інакше воно нічого не буде варте.
Майже у кожного письменника, котрий не може видатися, рукописи у шухляді, як у домовині.
Слово Президент пишеться з великої літери. А чого ж слово поет – з маленької? Місія поета вища за президентську.
Найраніше у місті встають двірники. Разом із ними повинні б прокидатися й сатирики: у нашому державному дворі має бути чисто.
Закували та сиву зозулю... (За відомою піснею).
Мені здається, що не пішли люди від мавп, а виродилися в них.
“Рога троллейбуса напомнили о муже”. (Людмила Замлинська).
Багато митців було загнано в чарку. Така невеличка посудина, а скільки в ній утопилося!
Різниця між книгарнею і бібліотекою та, що в магазині книгу можна придбати, а в книгозбірні – вкрасти.
Потрапляє у “верхa” переважно ВРХ.
“Ходіння за три горя” – назвати б так повістину про репресії.
“Розумака, котрий не бачить свого розуму, – дурень”. (Марина Цвєтаєва).
У збільшувальне скло сльози видно більше, ніж у всі мікроскопи і телескопи світу.
Вибране (кагебістами) з шухляди.
Мій Парнас – на Сумщині в рідних краях: костянтинівська Лиса гора з церквою, бузком і безмежжям довколишнім. З неї найдальше видно.
Важко керувати розумними людьми. Але ще важче керувати тими, хто тільки вдає із себе розумних.
Збірники афоризмів доречні для політиків і державних діячів: їм ніколи читати романи.
Партійна боротьба – суперечка за право обдурювати народ.
Недолік епічного твору в тому, що його не можна звести до афоризму. Недолік афоризму в тім, що його не можна розтягти до обсягів епічного твору. Тоді беруть афоризм за епіграф і пишуть епічний твір.
Жарт повинен бути яскравим, як метелик, що тільки-но випурхнув із кокона.
“Вчи своїх дітей мовчати. Говорити вони навчаться самі”. (Бенджамін Франклін).
– Я такий же дурень, як і всі, тільки мені час від часу спадають на думку розумні мислі.
Носилки з соломою чи сіном за плечима – одвічний горб селянина.
Чим більший графоман, тим розкішніший у нього зошит.
Автор: – Що ставиться в кінці книжки?
Редактор: – Що… що… Пляшка!
– Я хворію на ейфорію.
Оратор тримав руку в кишені, наче поліз туди за словом і ніяк не міг його там знайти.
20 січня. Без друзів ти – ніхто. А без ворогів – тим більше, бо вони ненавидять у тобі найсуттєвіше, найкраще.
Тост: “Не дивися на світ надто тверезо, а то зіп’єшся”. (Веслав Брудзинський).
“Будь-якому режимові потрібні герої. Переважно мертві”. (З.Графф, німецький письменник).
“Шлюб – найдорожчий спосіб безкоштовного прання білизни”, – казав американський письменник Франклін Джонс. Тому я перу сам. Перун я, перун…
1 лютого. У Діогена була своя… бочка зору.
“Люби людство скільки хочеш, але не домагайся взаємності”. (Дон Амінадо).
2 лютого. Гуморист: – Нагородіть мене бодай зворотною стороною медалі.
Проковтнув образу, як муху, потім довго плювався.
“Щоб розгорнути прапор, треба піти проти вітру”. (Станіслав Єжи Лец).
Страшна не плоскостопість, а плоскодумність.
Бабуся: – Не депутати, а якісь перебірки.
Смерть людська неграмотна: вона розписується на землі хрестами.
Журналісти – глядачі в першому ряду театру життя: вони чують підказки суфлера.
Блискавиці – автографи Бога.
Кусати лікті… свого сусіда.
Серед поетів, як і серед літер у алфавіті, мало голосних, більше приголосних.
Штани наших олігархів – в Україні, а кишені – в Швейцарії.
1 квітня. Наставник. Рогів.
Придивляйся, не як людина радіє, а як сердиться.
Керманичі? Карманичі!
Вершин сягають гади і орли. Орли злітати можуть туди, а гади кубляться на вершині.
Перекладачі? Перекрадачі!
Афоризми – ліліпути за формою і велетні за змістом.
Геній – митець, що відважився вийти за межі свого таланту.
Звечора співав соловейко. Почалося жаб’яче реготання – вмовк. Поет і натовп.
Мої листи – монологи душі, кардіограми серця.
Де впав жолудь – виростає дубок. Де впала зірка – народжується поет.
Для мене найбільша радість – засвічуватися од чиєїсь душі, явленої в Слові.
Подбай про досконалість своєї душі й душі друга. Допоможи йому бути кращим за себе вчорашнього.
Ніч дарована нам для вдивляння в самих себе. Ніч єднає нас із друзями. Подумки горнутися до друга – наче прокладати тунель в чорноті ночі. Усміхнений друг і є жаданим світлом в кінці тунелю.
Будь, як море, підвладне місяцю, з припливами і відпливами. Така природа натхнення: воно прибуває і зникає, і треба ловити момент, коли човен уяви загойдається на його хвилях.
Крейда була, як зоря, в руці моєї найпершої вчительки Марії Тихонівни Положай.
– Куди поспішаєш?
– До самого себе.
Така настала, бачите, доба:
В енциклопедію занесено… клопа –
Не тому, що трудився, що є сил,
А тому, що він класика вкусив!
Зеленою гігантською гусінню виповз із дальніх лісів довжелезний пасажирський потяг і зник у чорному отворі гірського тунелю.
Епіграф – афоризм, змісту якого вистачає на цілий роман.
Афоризм – не куцість думки, а її довершеність.
Важлива не передмова до твору, а післямова – те, що говоритимуть про нього читачі.
Я володар найціннішого скарбу: прихильності до мене друзів.
Треба писати так, щоб з-за написаного твору визирнув і усміхнувся Бог.
Пустеля самотності. Зустріти друга – все одно, що віднайти колодязь, із якого можна напитися. Друг той, хто живить душу.
Я хотів би і спати, й жити, щоб голові було високо.
Булаву окличним знаком до життя свого постав.
Якщо лелек поглине чужина, хто нам дітей носитиме в колиски?
Викосивши половину лугу, косарі полягали спочити і лежали, мов також підкошені.
Перекладачі: з хворої голови на здорову.
15 вересня. Недарма мені минулої неділі снилося, що літав уві сні. Це душевне піднесення тривало цілий тиждень. Мабуть, наді мною витав дух Сковороди, бо я несподівано почав писати поему про його перебування у Кавраї. Сьогодні, о 9-й вечора, завершив.
Василь Захарченко, прочитавши нову поему про Г.С.Сковороду, сказав: “Дивлюся на тебе, як на людину, яка розмовляє з Богом”. Я ж відповів: “Із Богом розмовляв Сковорода, а я – зі Сковородою”.
У тіньовій економіці сонячно не буває.
Якщо стислість – сестра таланту, то афоризм – рідний брат його.
“Геніальність бесіди полягає в тім, щоб робити співрозмовника геніальним” (Марина Цвєтаєва).
Особистої незалежності при нашій такій державі немає і бути не може. Хіба може вважати себе мандрівником людина, що сидить у припнутому човні?
Робінзон Крузо був щасливий: його коза не вміла говорити.
9 січня. Чим коротша у жінки спідничка, тим імовірніше, що їй бракує не тканини, а чоловіка.
“Коли Бог вказує на небо, тільки дурень дивиться на його палець” (Із фільму “Амелі”).
Експромт:
Стоси списаних сторінок.
А яка тому мета?
Авторучка, наче віник,
Їх щоденно підміта.
Є слова, що в душу світять,
Як роса на спориші…
Придивіться: це не сміття,
А окрушини душі.
Поет – це коли перед тобою чиста сторінка, а над тобою – Бог.
Вірші, як верші, повні слів, як в’юнів.
Загальні наші збори: один – за всіх, всі – на одного.
– У вас троє синів?
– Троє.
– І всі хлопчики?
– Партія веде.
– Куди?
– В ен-ка-ве-де!
У нас панельні будинки і панельні політики.
Слово вчитель всіма мовами світу треба писати з великої літери.
Одні дбали про титули, а інші – про титли. Я належу до останніх.
Під час голоду проблемою було не тільки вижити, а ще й залишитися при цьому Людиною.
Ми хочемо в Європу. Туди треба увійти спершу культурою, тоді приймуть і наші товари. Дорогу Україні в Європу повинна прокладати культура.
Колись кохання було платонічним. Тепер – переважно платним.
Європейські недоноски – одяг, ідеї, мистецтво.
Повторюю за Сент-Екзюпері: “Я не вмію писати. Я вмію тільки правити”.
Є письменники, котрі носяться зі своєю книгою під пахвою, як із п’єдесталом. Вони нестерпні в спілкуванні.
Дружба – це багаття, яке підтримується жертовним внеском кожного. Той, хто хоче тільки грітися біля нього, уже не друг.
Я не вигадую. Я записую за своєю душею. Це вона творить.
Ненавидіти поета як людину і любити його вірші – хто здатний? Тільки поет.
Дуб – живий пам’ятник жолудю.
Лоно ночі, з якого виходиш на світ новонародженим.
Перша пороша. Земля як напудрена бабуся.
Чорти біля воріт до раю в прихідців вимагають ворітне.
Бурчать громи, немов діди сварливі.
Із усіх запахів світу найдужче люблю запах свіжоспеченого хліба.
П’ятирічна Настуся, переглядаючи фільм про весілля своїх батьків, питає:
– А де я тоді була, що мене не знімали?
Давнє правило аріїв: живи просто, думай піднесено. (Із статті А.Мокренка в “ЛУ” від 21 серпня 2003 р.)
“Василь Симоненко завжди був там, де правда”. (Лілія Шитова).
Покликання поета – шукати в людях те, що їх вивищує. “Дай політати!”– казав мені Григорій Лютий про “Рудоман”. Я також літаю в спілкування з геніями людства. Справжній талант повинен не принижувати читача, не нависати над ним, а дати йому відчути себе врівні зі співбесідником.
Не прагни слів, коли душа німує.
– Як називається той, хто пише оперу?
– Стукач.
“Якщо ми сьогодні не захистимо нашу національну культуру, завтра її не захистить ніхто”. (Олександр Савенко, УТ).
Поважай тире – колись воно означатиме все твоє земне життя.
Як композитор чекає на талановитого виконавця, так письменник очікує талановитого читача.
Коли Бог віддає – тільки встигай записувати. (За Гр. Лютим).
Дощ навідався до мене сьогодні на гостини. Обтанцьовував дім і сад, розставляв над зелом наголоси.
Строфічні і дистрофічні вірші.
День, коли можу написати друзям листа, для мене як великдень. І лист тоді як писанка.
У графомана літери на папері — як ряска на воді. І жодної лілеї художнього образу!
Не клич вовка з лісу. Він і сам прийде.
Найогидніше в людині – схильність до зради.
Поезія, за висловом В.Маяковського, їзда в незнане. Зібравшись у цю далеку дорогу, ознайомся з правилами дорожнього руху!
Секрет успіху: із двох слів треба обирати третє.
Дощова хмара, мов сороконіжка, перебігла дорогу і подріботіла в поле.
О, знали б ви, які чорні справи творяться у нашому Білому домі!
Інтимна лірика – як привселюдне роздягання.
Натхнення – це тоді, коли добре виспишся.
Були царі. Але були й лицарі.
Крапка в кінці твору – знак обтятої авторської пуповини.
Якщо з пісні не можна викинути вульгарне слово, треба викинути всю пісню.
Обличчя – дзеркало душі? Це маска її!
“Не той дурень, хто не знає, а хто знати не хоче”. (Григорій Сковорода).
“Дитину треба жаліти, поки вона спить”. (Надія Новодран).
Природа відпочиває на дітях геніїв, а діти геніїв відпочивають на Гавайях.
Мої листи – похвальні грамоти вам за сприяння моєму духовному буттю.
Кожному письменникові треба було б пройти через чистилище обласного архіву, де зберігаються справи безневинно засуджених і реабілітованих.
Справжніх друзів без вимогливості й щедрості душевної немає. Скупий і поблажливий – то не друг.
Я не хотів би бути лакеєм навіть у самого Господа Бога, а віра в трактуванні деяких священиків вимагає саме прислужування йому, а не служіння.
Важливо не тільки якою мовою говориш, а й якою мовчиш.
“Суспільство виявляє дивовижну терплячість. Воно ладне пробачити все, крім геніальності”. (Річард Еллан про Оскара Уайльда).
5 березня. Життя людей в СРСР робило їх загратованішими.
Брова хмароньки над сонцем.
Щоранку міряю тиск: артеріальний – нормальний, адміністративний – підвищений.
За висловом Людмили Тараненко, не в кожній жабі сидить царівна, але в кожній царівні сидить жаба..
“Геній – це уміння читати в своїй уяві”, – писав Поль Валері. Будьмо ж геніальними читачами!
Грак одягнув фрак і пішов на гостину до рака.
Треба говорити не з людиною, а з Богом у ній.
17 лютого. Гроза.
Блискавки: то тут, то там.
– То Бог підписує свої вердикти.
Грім: Трах! Трах! Тарах!
– А це він ще й печатки ставить.
Треба писати так, щоб читач після прочитання книги міг сказати: “Як у храмі побував”.
Мова ревнива, як жінка: збайдужілий до неї поет втрачає здатність володіти нею. Мова обдаровує поета прозорливістю тільки за умови гармонійності стосунків.
Не боїться читача тільки той, хто не бреше. Брехун остерігається викриття його неправдивості. Звідси правило для всіх митців: “вимовляєш – сповідуй”, яке заповів нам Рільке.
Листи – гінці мого Духу.
Настроюй душу не на компліменти їй, а на правду про неї. І дякуй тому, хто її висловлює, якою б щемкою вона не була.
Все частіше в сучасних прозових творах зустрічаються якісь неохайні зовні й внутрішньо герої, котрих так і хочеться послати в лазню: помийтеся!
Література повинна б бути очисною системою мови, а в ній, навпаки, стільки бруду, стільки стічних вод брутальної, вульгарної писанини!
Йшли з кумом до болітця. А звідти допитливо:
– Кум?
– Кум, – кажу. – Кум. Не впізнали?
І загуло жаб’яче:
– Кум! Кум! Кум!
Постійне себебачення, інтроверсійне самоспоглядання, придивляння до самого себе, переймання словами своїх прилітних думок, невтомне закріплювання їх на папері – ось що таке творчість. Це – не викрадання у богів священного вогню, це – користування вже добутим (винесеним у камені) вогнем, застосування його в освітленні не довкілля, а душі поета.
Перш ніж самому заснути, доводиться вгамовувати своїх персонажів.
Справжній митець має дві пари очей: одними від вдивляється у довкілля, а другими – у власну душу.
Україна: від вил-трійчат – до тризуба.
Нагулювати думку: ходити до лісу, до річки, і просто блукати – містом, селом, і просто книжковими просторами.
Колись думки прилітали, тепер причимчиковують.
Моя потреба в листуванні – щоб не почуватися німим. Душа домагається мовленого слова. Вмовленого слова. І ніколи – вломленого. Тільки – прилітного, тільки з високості, з позабуденності. Житейська суєта стирає з нього глянець святковості – воно стає матовим, як папір.
А що, як Гоголівські “Вечори…” прочитати глибинніше: чорт підсобляє взувати Україну в чужі черевики! Мудрий Гоголь, геніальний Гоголь!
Кажуть: працює, як німий. Тобто, без балачок.
Зіниці криниць.
Хочеться, щоб книга мого листування була тією казковою кобилячою головою, в одне вухо якої влізши, з другого вилазив би оновленим.
Спортивний костюм для багатьох чоловіків – найзручніший одяг для постійного вилежування на дивані.
Те, що корова впала в яму, показали всі українські телевізійні канали, а про те, що національна культура без належної державної підтримки опинилася в глибокому проваллі, хоч би хто мекнув.
Входити в творчу лабораторію великих не всякому дозволено. Поціновуймо відкритість письменницьких дверей!
До Шевченка не варто їхати з порожньою душею. До нього треба везти свої духовні надбання на освячення.
У київському метро немолода жінка протискується по вагону, вибачається:
– Ізвінітє… Ізвінітє…
Доходить до мене:
– Ізв… Пробачте, будь ласка!
Як вона упізнала в мені українця?
Цитування – узаконений плагіат.
Правда – ліки від ілюзій.
Я сподівався, що зозулька роки мої лічила, а виявляється, що тільки дні…
Весна – це коли всі роздягаються, а дерева одягаються. Восени — все навпаки.
Біля ящиків зі сміттям, на реях, де вибивають килими, хтось поклав акуратно згорнутий військовий кітель, галіфе, зверху картуз із кокардою, наче ветеран вилущився з того одягу, перейшовши в інші світи, а своє земне обмундирування залишив бомжам.
– Гуси, гуси!
– Га-га-га!
– Їсти хочете?
– Ага!
Краще, точніше за російський варіант.
Приємно буває вказати комусь на красу, наче обдарувати його найдорожчим скарбом. Вказати пензлем, пером, диригентською паличкою. І порадіти, коли чиясь душа засяє від споглядання тієї краси – подобрішає, повищає, пощедрішає.
“Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”.
(Михайло Драгоманов із статті “Втрачена епоха”).
Вірші, листи друзям, виступи – своєрідне прощання зі світом, а ми цього ще й не усвідомлюємо. Живемо так, наче у нас попереду – вічність…
Шевченків “Кобзар” – наш національний Буквар, за яким нам і дітям нашим належить учитися любові до рідної мови, до України.
“Художник – це тільки той, у кого слово говорить більше, ніж воно означає”. (Феодосій Роговий).
– Гарна, як пава, та чорт їй пара.
– Як ти голишся без дзеркала? – питала мати, звертаючись до батька, котрий робив це вночі, не засвічуючи каганця, навпомацки.
– До комина!
Андрій Химко, щоб не ув’язнили його за написане, закопував рукописи, складаючи їх у банки: саджав правду. З неї виросла Незалежність.
Молитва: Мово рідна, Богородице пречиста, просвітли наші душі, даруй прозріння помислам нашим, переходь од предків до нащадків, рідни їх у слові, у правді й любові і нині, і прісно, і на віки віків.
Залили землі наші штучними морями, а душі – ідеологічними помиями, щоб ми не почувалися українцями.
Дощ між небом і землею срібну арфу напина.
Чеченці замість “Доброго здоров’я!” бажають одне одному: “Будь вільним!”.
Князівство слів – душі моєї мова.
Тетяна Дігай
Срібна підкова листопадового вогню
 |
|
 |
 |
 |