журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.

САВЧЕНКО ВІКТОР.
Золото і кров Сінопа.
Історичний роман-трилер

ВІЩУН-ХАРАКТЕРНИК

«Південно-західніше від Базавлука русло Дніпра різко розширялося. В цьому місці було безліч великих і малих островів. Останні здебільшого вкриті густими заростями очерету. Численні звивисті проходи між ними являли собою справжній лабіринт, небезпечний для будь-якого неприятеля. Тут, у потаємних місцях, ворога підстерігали гармати, тут же сновигали на човнах козацькі дозори. Весь цей комплекс островів разом із зведеними на них укріпленнями називався Військовою Скарбницею».*
Неподалік від берега погойдувалися на хвилях з десятка два чайок; на глибоководді стояли галера на дванадцять пар весел, три турецькі сандали і каравела, на якій вчилася управляти вітрилами команда козаків. Людно й гомінко було на березі; мигтіла блискавкою пилка: двоє оголених по пас дужанів розпилювали вздовж стовбур велетенської липи, а ще двоє, один з яких був Гарбуз, потягували люльки, очікуючи своєї черги пиляти. Неподалік від півстовбура липи з видовбаною серцевиною підбивали з обох боків зігнуті дубові дошки.
Сава з В’юном і Потурнаком конопатили вже готовий човен, який стояв біля самої води на стапелі. Пахло свіжою деревиною і конопляним луб’ям.
– А що, Приблудо, човен конопатити легше, ніж латину зубрити? – озвався В’юн з усміхом.
Сава не відповів. Перегодом сказав, звертаючись до Петра:
– Великий морський похід готується. Інакше нащо така кількіть чайок?
– Авжеж, – відказав Петро. – А от тільки куди: на Очаків, у Крим? Гетьман намірами не ділиться. Все підготує, а тоді вже коло скликає... Немало люду в похід вирушить – тисячі зо дві-три.
– З чого ти взяв, що аж стільки? – поцікавився В’юн.
– Прикинь: в один дуб сідає шістдесят-сімдесят чоловік. Богдан наказав виготовити сорок дубів...
Сонце вже пекло нещадно, коли тричі бемкнув дзвін, сповіщаючи про початок обід¬ньої пори. Враз стихло дзижчання пилки, постукування молотків, урвалися команди, що долинали з каравели. В затінку під деревами кухарі наливали страви в невеликі коритця на п’ятеро-шестеро людей.
По обіді Сава лежав під вербою; запах береговини був такий самий, як і на батьківському хуторі. Він пригадав хату, що стояла на березі, неподалік від того місця, де мальовнича Оріль впадає в Дніпро. З вікон виднілися очерети й верболози. То край, де селилися колишні січовики для тихого життя. Було поміж них чимало старих воїнів, котрі, втративши силу й спритність, доживали віку серед жаб’ячого кумкання, шепотіння осокорів та споминів. З дитинства наслухався Сава про козацькі подвиги, важку турецьку неволю, і линула його дитяча душа на Запороги, в товариство, де в пошані були відвага й любов до свободи. Кілька разів тікав він з батьківського дому, та щораз його ловили. Батько тільки всміхався в пишні чорні вуса, коли мати бідкалася навколо замурзаного, покусаного комашвою хлопчика.
– З нього вийде путній козарлюга, – казали батькові друзі, спостерігаючи, як вправно плавав і пірнав Сава.
– Коли не втопиться або не скрутить собі в’язи, – додавав батько.
Минали роки, і батько, замість того, щоб відіслати сина на Запороги, спровадив до свого брата в Київ. Вісім років бородаті дидаскали набивали Савину голову різними премудрощами. Був він добрячим тімахою-спудеєм, аж поки одного разу, приїхавши до батька на вакації, не зустрів Меланію. Спочатку не помічав у стрункій юнці, яка нарівні з ним полювала качок у плавнях та гасала на конях, особи іншої статі. І тільки в Києві, сидячи довгими зимовими вечорами над книжками, раз по раз згадував чорні хвилі її волосся, лукаво примружені очі. А потім уже не міг діждатися літа, щоб хутчіше податись додому.
Доля... На стежці до щастя вона зустріла його путами неволі.
На мить Сава відчув, що його спогадам ніби щось заважає. Він підвів голову і побачив прямо перед собою чорні очі Потурнака.
– Тебе, Приблудо, наче як зурочено, – мовив Петро. – Час би вже й оговтатись. Оті всі, – він обвів поглядом довкіл, – побували якщо не в дідька в зубах, то десь дуже близько. А, бач, радіють життю.
В голосі Потурнака було щось добре, і від того Саві ще більше замлоїло на душі.
– Тра показатись характерникові. Хай зніме вроки, – вів своєї Петро.
– Не допоможе, – відказав Сава. – Та й гріх звертатися до чаклуна.
– Може, й гріх, але невеликий, – усміхнувся поблажливо Потурнак.
– До того ж не вірю я в це.
– Даремно. Оникій-характерник ще жодного разу не помилився. Якби були прислухалися до нього, менше лиха скуштували б.
– То він що, не тільки вроки знімає, а й віщує?
– Авжеж. Кулага-отаман, не послухавши його, сам згинув і з собою на той світ сорок братчиків прихопив. Правда, переполоху великого накоїв у Невір-царстві6.
– Це могла бути випадковість, – зауважив Сава. – У військовому поході хтось обов’язково гине.
– Хтось – так. Але коли заздалегідь відомо, хто саме і о якій порі... Вони на чайках підпливли вночі до Гезлева7... Невільників позвільняли, товари, які були кращі в крамницях, позабирали, в полон чимало турок-негоціантів захопили. Та вже в гавані зіткнулися з калгою Фети-Гераєм. Там і віддав Богові душу отаман Кулага. Сталося це вдосвіта, як і віщував Оникій.
Оникій-характерник сидів під дубом. Сава, котрий сподівався побачити старезного діда, вельми здивувався. Був то чоловік такого ж віку, як і Потурнак. Вже за півсоті кроків від нього Саві стало якось незатишно, та коли вони привітались, невидимий опір раптом зник. На нього дивилися очі, в глибині яких причаїлося співчуття.
– Не наврочено, не наврочено, – сказав Оникій, ніби продовжував щойно перервану розмову. – Журба тебе обсіла. Та ти не побивайся так, синку. Батьки твої живі-здорові, а от з іншого боку погано. Не знаю чому, але погано.
Оникій сидів на траві, підібгавши по-східному ноги. На ньому були тільки полотняні шаровари. Обличчя й голова поблискували від недавнього гоління. Пелехаті брови – єдина рослинність на лиці – стирчали двома кущами колючок. На мить Саві здалося, що цього чоловіка він уже десь бачив, до того ж зовсім недавно.
– Не бачив ти мене, синку. То з батьком твоїм ми зналися. Адже ти син Карпа?
Хвиля страху накотилася на Саву. Але якби він кинувся втікати, то ноги не понесли б, бо здерев’яніли. Із заціпеніння вивело голосне «крря-я!» десь у верховітті. Помітивши, як здригнувся молодий чоловік, Оникій сказав:
– Не бійся. То мудрий птах, хоч і зажив лихої слави. – Він підніс руку, покликав: – Ходи-но до мене, мій метелику.
З крони дуба впало щось велике, чорне. Сава відчув омах крил і побачив, як у руку Оникія вчепилися кігті крука. Птах потупцював по витягнутій руці, немов по гілці, і вмостився на плечі. Тоді повів жовтим оком на Потурнака, потім на Саву. Його увагу привернув срібний хрестик на шиї.
– Сховай, синку, хрестика, бо Стефан змалку полюбляє всілякі блискучі предмети, в того злотого поцупить, в того гудзика...
У Сави з’явилося відчуття гріховності, ніби він дуже завинив перед Богом.
– Не чортівня це, – посміхнувся Оникій, чим ще більше здивував Саву, бо саме так той і подумав. – Я підібрав Стефана пташеням. Ми з ним і від інквізиції разом утікали, і прокльони православної братії зносимо. Га, Стефане? – звернувся до птаха, та раптом змінився в обличчі й ніби аж посірів. – Не знаю, не знаю, де вона! – закричав. – Не бачу! Слід чорний – горе її бачу, самої ж не бачу!
– Оникію. – озвався несміливо Потурнак, – зроби, щоб він уві сні не кричав.
– Ідіть геть! – гарикнув характерник раптом зчужілим голосом. Щось лихе визирнуло з-під колючок-брів. Здавалося, ворожа людській природі сутність непомітно заволоділа плоттю доброго чоловіка.
Сава відчув, як Потурнак узяв його за руку, і вони позадкували від Оникія і чорного птаха, що, здавалося, був частиною його грішної душі.
– То вже не Оникій, – чомусь пошепки сказав Потурнак. – Можна й інквізицію зрозуміти, котра за ним полює по всій Україні. – Коли вже відійшли подалі, він знову озвався: – За місяць до того, як Орда Томаківську Січ зруйнувала, бекетові, котрі з дозору повернулися, клялися всіма святими, що бачили в степу віддалік їхньої фігури Оникія. Він прошкував до них зі своїм Стефаном на плечі; довго й повільно йшов. І коли хлопці, не витримавши, пішли йому назустріч, він зник – разом з птахом. У траві, де він ступав, слідів не бачили. А того дня, як з’ясувалося, характерник сидів під таким самим дубом і птах був при ньому. До речі, цей дивний чоловік ні під яке інше дерево не сяде. Це тоді Оникій радив гетьману не йти на Київ. Але те, що вирішується на колі, вже не відміняється. І більша частина війська вирушила, аби поквитатися з київським воєводою.
– Я пам’ятаю ту облогу Києва, – зауважив Сава. – Був у місті.
– От-от... Коли вони оточили Київ, татари й напали на Січ. Правда, з настанням темряви ті, що залишилися там, на Січі, встигли втекти на човнах і врятувалися. А от сам городок було вщент зруйновано. Багато худоби, коней захопили кримці. До того випадку до Оникія ставилися в кращому випадку терпимо, а хто й вороже. А вже потому він став поважний козак. Рани йому довіряють, вроки знімати, зуби замовляти.
Тієї ночі Сава вперше не схоплювався і не кричав уві сні. Йому здавалося, що він спить не на грубо збитому ліжку, а на павутинні, яке дрібно-дрібно коливається. Картини полону, котрі переслідували його щоночі, не минали, але тепер він роздвоївся на того, хто втікав, і того, хто спостерігав збоку. Сава бачив себе на дні річки з очеретиною в роті, спостерігав, як гасали берегом вершники, шукаючи втікача; чув, як кримці окриками й лайками піднімали зі сну і в’язали по кільканадцятеро бранців; бачив, як у передсвітанковій імлі віддалявся великий натовп, оточений людьми на низьких гривастих конях. Він уже був більше спостерігачем, аніж учасником подій.

Вранці, коли Приблуда з товаришами ішов на роботу у Військову Скарбницю, його покликав Оникій, котрий, мабуть, і ночував під дубом:
– Саво, Карпів сину, підійди-но.
Луною відгукнувся на голос свого господаря крук у верховітті. Сава внутрішньо стисся, приготувавшись побачити знову лиховісну сутність в очах Оникія, та натомість відчув на собі доброзичливий погляд.
– Жива вона, синку, жива, – мовив характерник. – Велике лихо йде слідом за нею, але поки не наближається. Там вона, – показав рукою кудись на південь.
– Хай Бог милує тебе, Оникію, – сказав Сава.
Кругле, вже трохи обросле щетиною обличчя характерника заясніло поблажливою усмішкою. Мовляв, «нехай собі милує...».

За кілька днів прибув загін козаків з Приорілля, і Сава довідався, що татари обійшли їхній край стороною. Він підійшов до Оникія, щоб подякувати за правдиві слова.
– Немає за віщо, – сказав характерник. – Мені неважко побачити знайому людину. А Карпо, батько твій, не просто знайомий... Коли по мене прийшли пси господні8 , він був першим, хто нагадав про звичай, якого доти тут ніхто не порушував, – не видавати навіть убивць. Сам отаман тоді спасував, адже ті привезли грамоту від головного інквізитора Речі Посполитої, слово якого було законом навіть для короля. На мене очікували жахливі тортури й вогнище. А батько твій сказав десь так: запитайте, якщо він вашої – католицької – віри, забирайте його під три чорти. Якщо ж із православних, то тут вашої влади над ним немає. Ті, з поголеними маківками і стилетами під плащами, стали погрожувати, що приведуть ціле королівське військо, якщо не отримають те, за чим приїхали. І тоді їх просто повкидали в річку, і вони плавом добиралися до протилежного берега.
– Оникію, а що ти накоїв такого, що по тебе аж з таким високим наказом прибули?
– Нічого лихого, синку. Тільки й того, що навіщував смерть Стефану Баторію. Назвав день і час.
– Ти що, вгадав?
– Ні. Я ніколи не вгадую. Я знаю.
– Але ж як можна довідатись про те, чого немає?
– Те, що вже було, є і буде, – воно є, – загадково мовив Оникій. – Його треба тільки вміти побачити... Отож десь за тиждень перед смертю короля я сказав ксьондзеві, що Стефан помре. Ксьондз тільки посміявся, а вже як стало відомо, коли помер король, оповів про моє пророцтво інквізиції. Треба сказати, вони косували на мене ще й до того. Але мої батьки були ревними католиками, і пси господні не займали їх. А вже коли пророцтво збулося... Коротше, я накивав з рідного міста Сокаля до Львова і переховувався якийсь час у православних родичів. Та інквізиція всюди має очі й вуха. – Оникій на мить затнувся, пошукав поглядом крука, а тоді вів далі: – Ага, то вони мене там схопили й потягли в підземелля замку. Там людину приковують до стіни і вже тоді роблять з нею все, що хочуть. Катування починають опівночі, а мене схопили під вечір. Побили люто. Ось, бач, – характерник нахилив голову, показуючи довгий білий шрам на тімені. – Заюшений весь був; кинули на холодний камінь. І тоді скоїлося те, від чого я став зовсім іншою людиною. Ні, іншою істотою. Та ти не бійся, синку... Отож слухай. Після неймовірних страждань, а то мав бути тільки початок, щось перевернулося в мені: душа покинула тіло. Вона, немов людина, вибігла з хати, яку валяли. Ось тоді я й набув здатності б а ч и т и все, про що подумаю. Але спершу я п о б а ч и в понівечене власне тіло, двох мордувальників у шкіряних фартухах, горно чи то комин, у якому попеліли головешки з попередньої ночі, чотири браслети на ланцюгах, вмурованих у стіну, до яких мене мали прив’язати за руки й за ноги, і смолоскип, що горів, потріскуючи. Один з мучителів копнув ногою моє тіло, а тоді нагнувся і, вхопивши за волосся, подивився на свою роботу. «Все, Мареку. Він уже в пеклі, – сказав колезі. – Гукай, нехай вивозять...» І моє тіло, прикрите рогожею, повезли на гарбі за місто, де був глибокий яр. Холоди вже настали, осінь кінчалась. Опівночі я очуняв. Вистачило сили, аби вибратися з яру, куди скидали всіляке падло... Вони чого мене розшукували? Бо коли прийшли вранці гробарі, щоб прикидати землею, то мого тіла не виявили. Як я вижив, одному Богові відомо.
– Оникію, щойно ти Бога згадав. А ти віруєш?
– Синку, я не вірую – я знаю, що це таке.
Саві весь час здавалося, що він спілкувався з двома людьми. Поки один оповідав, другий, невидимий, намагався проникнути в його свідомість. Несподівано характерник вигукнув:
– Я бачу її! Ну, твою... Досі вона була схована від мене чорним туманом страждань. А тепер бачу. – Він підвів очі, з яких спочатку бризнув безум, а потім вони взялися більмами; та по миті полуда розтанула, відкривши безодню не знаного доти світу. Але тільки на мить зазирнув Сава в провалля Оникієвої душі. Йому стало страшно, бо він підгледів таке, чого не повинна знати людина. Почуття гріховності, вже один раз звідане при спілкуванні з цим чоловіком, ніби вибухнуло в ньому.
– Не переживай, синку. – Характерник так само несподівано змінився з лиця – воно стало лагідним. – Я не дідько і не його посланець. Я людина, котру Бог покарав за чиїсь гріхи, давши надто багато, – і таке буває. Думаю, нагрішили пращури. Жорстокі, кажуть, були...
– Оникію, де вона?
– О-о... Де-де? В чужому місті, на пагорбі. Стіни фортечні, море... Все!
Над головою Сава відчув якийсь рух: то знявся з гілки крук. Описавши довкіл них з Оникієм чорну петлю, він сів біля купки кісток.
– Що, мій горобчику, їстоньки захотів? – ніжно мовив характерник.
Це вже був знову нормальний чоловік. Підвівши на Саву ясні очі, він сказав:
– Синку, людина не тільки те, що ти бачиш. Це набагато більше...

МАПА НА СТАРОМУ ПЕРГАМЕНТІ

То була мапа на пергаменті, виготовлена щонайменше двісті років тому, на всю величину телячої шкури. В рамці з плюща й винограду, мальованій стійкою коричневою фарбою, було накреслено контури Трапезундської імперії, що на південному сході межувала з Грузією, на заході з Османським царством, а на півночі її омивали води Понту Евксинського. До володінь імперії належала і частина південного узбережжя Криму. Класичний грецький орнамент по краях свідчив, що виготовив її еллінський картограф для володаря-елліна, мабуть, когось із династії Комнінів.
Богдан Микошинський уважно розглядав обриси країни, яка вже сто тридцять років як перестала існувати і тепер входила до складу Туреччини. Центральне місто її тепер називалося Трапзон. Як сповіщали втікачі з трапезундської неволі, греки, що там мешкали, пам’ятали ще свою державність.
– Так, це воно, – мовив гетьман замислено.
– Про що ти, Богдане? – озвався писар.
– Про Трапезунд.
Він підвівся і підійшов до столу гетьмана.
– Немалий світ, – сказав. – Поки звістка про напад дійде до Стамбула і султан направить флот, щоб з нами поквитатись, ми вже будемо далеко. А небезпека – море. Осінньої пори воно штормить. Скількох братчиків недораховувалися після таких походів? А чого не Очаків? Не вдалося торік – пощастить тепер.
– Ні, там нас виглядають. А в Трапезунді сприятимуть корінні мешканці – греки.
Обличчя писаря спохмурніло. А потім він втратив цікавість до мапи. Взявся знову за перо і став ретельно виводити в січовому журналі, скільки й за що заплачено і що продано. Минуло чимало часу, коли він знову озвався:
– Ми прийдемо й підемо, а грекам яничари криваву різанину влаштують. До того ж якщо там переважають греки, то в кого здобич брати? Це ж православні!
Після писаревих слів невдоволення на обличчі гетьмана змінилося на заклопотаність.
– Зробимо так, – сказав він. – Подивись у реєстрі... – не в королівському, а в нашому, внутрішньому, – хто побував у тих краях. Послухаємо, що вони скажуть.

Чоловік, котрого джура привів у резиденцію гетьмана, був уже в літах. Тирса, яка пристала до його могутніх грудей, свідчила, що руки його щойно тримали теслярський інструмент.
– Михайле, – звернувся до нього гетьман, – ти, кажуть, побував у трапезундській неволі?
– Трапзон... – поправив чоловік. – Місто як місто.
– А господар у тебе хто був?
– Грек.
– Православний?
– Авжеж.
– А як ти втік?
– Та мене визволили братчики отамана Кулаги.
– Щось не пригадую, щоб Кулага ходив на Анатолійське узбережжя, – зауважив гетьман.
– В Азові те було. Ми привезли на суденці мого господаря цитрини і під стінами фортеці на базарі торгували. Тоді ж Бог і привів наших, – чоловік перехрестився. – Їх було близько тисячі на чайках. Налетіли зненацька; турки ледь устигли замкнути браму.
– І Кулага з ними був? – поцікавився обережно господар.
– Та ні ж бо. Кулага загинув, кажуть, напередодні, у Гезлеві. Флотилія ж його після Гезлева пішла на Очаків, а тоді вже повернула на Азов. Саму фортецю не здобули, але гарматним димом її сильно обкурили.
– А з господарем твоїм що сталося?
– Та нічого. Я попрохав хлопців, аби не займали. Він-бо мене в церкву брав з собою. Але добро вигребли геть усе чисто...
– Матимеш нагоду з ним знову зустрітись, – сказав гетьман.
На повному обличчі чоловіка з’явилися однаково подив і прикрість.
– Похід на Трапезунд готую. Як ти на таке?
– Далеко дуже, пане Богдане, – сказав колишній невільник. – І небезпечно.
– Чому? Там що, галери військові?
– Та ні, суденця, в основному купецькі. Під час плавання тримаються неподалік від берега.
– Михайле, а як ти в полоні опинився? – поцікавився гетьман.
– На Волині те було. Татари наскочили, саме на Покрову. Боже, скільки люду забрали! Погнали сперше у Волощину, а тоді поділили бранців і кого куди... Мене – в Кафу, там і продали грекові з Трапзона.
– Кажуть, під час того наскоку сто тисяч наших полонили, – мовив гетьман. – Їм за це Ружний з козаками геть весь Перекоп винищив, але кримці шкоди більшої заподіяли. Поляки виправдовуються: безкоролів’я, мовляв, безкоролів’я було. Що то за держава, коли якийсь набрід кочівників може таку силу люду в полон захопити? – Кошовий хоч і говорив спокійно, але в голосі його вчувалися біль і образа. Раптом він замовк, а тоді поцікавився: – А ти, Михайле, якого роду?
– Селянського, – відказав той, опускаючи понуро очі.
– Ну, селянського, то й селянського, – поблажливо мовив козацький зверхник. – А глянь-но, – показав на мапу. – Знаєш, що це таке?
– Мапа.
– Атож, мапа, – підтвердив Микошинський. – Читати її вмієш? Отже, не вмієш... Тоді дивись: ось це – Чорне море, це його берег південний, а на ньому місто Трапезунд... Бач, по-грецькому написано. Тоді, коли мапу малювали, воно було столицею Трапезундського царства, яке на південному сході межувало з Грузією, а на заході з Туреччиною...
– У Трапзоні живе чимало грузинів, – озвався чоловік.
– Авжеж. Колись їхні царі сприяли заснуванню цієї держави. Але мова не про те. Якщо ми висадимося в Трапезунді, чи підтримають нас люди? Ну, греки, грузини?
Обличчя з вузенькими вусами на мить стало заклопотаним.
– Ні, не підтримають, – по миті вагань сказав колишній невільник. – Вони хоч і не люблять яничарів, але живуть так само, як і турки. Навіть одягаються по-турецькому. Тільки й того, що османи носять білі чалми, а греки – зелені, мусульмани ходять до мечеті, греки та грузини – до церкви. Втім, багато з них потурчились.
Писар, який досі був німим свідком розмови, поцікавився:
– Михайле, ти сказав, що ходив з греком аж в Азов. А куди ви з ним ще ходили?
– Ну, в Самсуні були. Олію оливкову і вовну брали.
– А ще куди? – знову писар.
– В Сіноп... Там ми купували килими, шовк, прикраси. Багате місто. Там купити можна все, що є у світі. Грек казав, що в Сінопі мешкають найзаможніші люди Туреччини.
Кошовий тим часом розглядав обриси Трапезундської імперії та її сусідів.
– Самсун тут є, – мовив він. – Гавань... Сінопа, на жаль, немає.
Нарешті Микошинський облишив мапу і витяг з шафи карафу і три глиняних келихи.
– Дякую тобі, Михайле, за оповідь. Давай потроху медовухи і забудьмо про цю розмову.
Чоловік подивився здивовано, узяв келих.
– У нас так повелося, – пояснив писар. – Про все, що тут мовиться, – ніде нічичирк.
Коли кряжиста постать зникла за дверима, писар обтер довгі сиві вуса і знову сів до журналу.
– Вирішувати тобі, Богдане, – подав він голос. – Ти ж бо гетьман. Але нагадую, що спорудження Базавлуцького укріплення спустошило нашу скарбницю. Якщо важити життям братчиків, то тільки заради чогось.
– Є справи важливіші, аніж твоя скарбниця, – пробурчав гетьман, згортаючи мапу. – А поглянь-но в списки – хто був у Сінопі?

Невидимий дозір у плавнях попередив, що група з півсотні озброєних людей вище поромної переправи вплав перебралася на острів і вже наближається до укріплення.
Хорунжий Воронюк, вершники якого очікували на непроханих гостей за кріпосними стінами, скоро уздрів ватагу, що вийшла з лісу. Люди були обідрані, але при зброї і без страху простували під жерлами гармат. Худих і змучених, їх поєднувало крайнє виснаження і вираз затятості на лицях. Здавалося, це поверталися до свого табору вояки, але Воронюк, який жив у Базавлуці від дня його закладин, не впізнав з-поміж них жодного. Він відділився від дюжини охоронців, що стояли на брамі, і пішов назустріч прибульцям. Завважив подумки, що, попри обідрані шати, ті мали дорогу зброю – шаблі, переважно криві турецькі, по пістолю за широкими поясами; в декого з-за спини стриміло дуло мушкета або сагайдак зі стрілами.
Хорунжий підвів руку, і група зупинилася кроків за десять від нього.
– Хто ви будете, панове? – поцікавився він.
– Ми й самі не знаємо, хто ми, – озвався один з юрби. – Ватага розбійників, військові найманці чи козаки. – Голос того, хто говорив, був спокійний, але в ньому вчувалася прикрість.
– І все ж? – наполягав хорунжий.
– Довго пояснювати, пане-брате, – знову той самий голос. – За православним звичаєм спершу нагодують, а тоді вже розпитують.
– Нагодуємо і спати покладемо, але спершу покладіть зброю.
По цих словах хорунжого обличчя прибульців спохмурніли; дехто опустив руку на ефес шаблі, дехто мацнув пістоль.
– Робіть те, що він каже, – сказав той самий голос.
Воронюк, якому, здавалося, відповідала вся ватага, нарешті побачив того – одного. Він був такого ж високого зросту, як і решта, мав густу щетину, яка, проте, не ховала свіжого шраму на обличчі. Тим часом прибульці складали зброю.
– Наливайкові ми люди, – сказав чоловік зі шрамом. Обвівши поглядом ватагу, додав: – Поранені. П’ятьох поховали дорогою.
– А сам Наливайко де? – поцікавився хорунжий.
– В Угорщину подався, на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану. Турка воювати.
Багато хто з прибулих мали на тілі просяклі кров’ю пов’язки. З усього було видно, що ці люди довго поневірялись, поки дістались Базавлука. Тільки один не мав ні каліцтва, ні поранення, хоча теж був виснажений. Хорунжий звернув на нього увагу, бо лише він не мав зброї і одяг на ньому був не такий, як у решти. Завваживши, що старшина затримав на ньому погляд, чоловік зі шрамом сказав:
– Посланець до Богдана Микошинського.
– Від кого? – поцікавився Воронюк.
– Він сам скаже гетьману.

Одного погляду досить було Микошинському, щоб зрозуміти, що той, хто перед ним стояв, не належав ні до козаків, ні до міщан, ні до селян. Не схожий він був і на польського шляхтича. Довгі ноги його обтягували короткі, до колін, штани; на кощавих плечах висіла сорочка з тонкого білого шовку, пов’язана під шиєю чорною стрічкою. В блакитних очах вгадувалося очікування. Прибулець перевів погляд на хорунжого, а потім знову на гетьмана і сказав щось німецькою, з чого можна було зрозуміти тільки «Вольф Бредель» та «Рудольф».
– А по-нашому ти не зміг би? – поцікавився гетьман.
На довговидому обличчі з рубцюватим носом з’явилося бажання зрозуміти. Микошинський подумав про перекладача, і водночас у свідомості його спалахнула підозра. Хіба король германський відрядив би у таку далеку й небезпечну подорож людину, яка не знала бодай польської мови?
– Пане гетьмане, – озвався хорунжий, – то як бути з тими людьми?
– Розподіли поміж куренями, накажи нагодувати, а потім кожного нехай огляне лікар. Не занесли б чуми...
Коли хорунжий вийшов, чоловік сів і почав розшнуровувати боти. Скинувши взуття, яке свідчило, що власникові його довелося долати тернища, болота й чорнозем, він витяг устілку і подав її господареві куреня. На зворотному боці шкіряної прокладки було написано: «Богдане, якщо в чоловіка, який подасть тобі це, на правій лопатці родимка завбільшки з вишню, а на лівому передпліччі наскрізний шрам, то він той, за кого себе видає. Нечипір».
Навіть якби в записці не було імені автора, Микошинський впізнав би почерк свого посланця до Рудольфа Другого. Германець тим часом зняв сорочку, оголивши дистрофічний торс. На передпліччі лівої руки справді було знати слід від шпаги, а на правій лопатці червоніла родима пляма завбільшки з вишню.
Цього разу прибулець заговорив литовською; він довго і по-придворному вишукано запевняв гетьмана в повазі і найліпшому ставленні до нього монарха германського. Рудольф Другий, – казав він, – знає про мужність, військову доблесть і відданість християнській вірі ватажка запорізького лицарства і тому дозволяє собі нагадати про обі¬цянку, дану Микошинським торік імператорові листовно і через його посла Еріха фон Лясоту. Виконання її якраз на часі. Так добре розпочатий наступ на турка через відсутність поляків тепер на грані зриву, бо укладання польськими воєначальниками миру з татарами – це по суті припинення війни з Туреччиною.
Микошинський знав, що поляки пішли на мир з татарами не через відступництво, а через те, що в самій Речі Посполитій панував безлад. Повстанське військо Наливайка громило маєтки шляхти; козаки Лободи, пообіцявши підтримку Замойському у війні з мусульманами в Молдавії, насправді зрадили і зайнялись грабіжництвом. А тим часом через Дніпро переправлялася і вже сунула Кучманським шляхом величезна кримська орда.
– Вся Європа піднялась на турка: Германія, Іспанія, Італія, Франція, Волощина, Трансіль¬ванія, Молдавія і тільки Річ Посполита... – оповідав посланець.
– Річ Посполита... – луною відгукнувся Микошинський. – Якби то була нормальна держава... Колись, коли укладали союз між Україною, Литвою та Польщею, зарікалися не займати віри, мови і звичаїв одне одного. А тепер кожен ляшок з-під Кракова вважає себе чи не поважнішою персоною за родовитого руського шляхтича.
Посланець Рудольфа Другого, який уже знову одягнув сорочку, раптом сполотнів, ясно-голубі очі його стали білими, він поточився і впав на килим.
– Цього ще тільки не вистачало, – пробурмотів Микошинський, схилившись над худим, обм’яклим тілом. Він схопив глек з водою і хлюпнув германцеві в обличчя.
– Дорога була важка й голодна, – прошепотів той, отямившись.
– Пробач, не по-християнському вийшло. Зараз велю нагодувати. Відпочинеш, тоді й поговоримо.
– Пане гетьмане, – сказав посланець, звівшись на тремтячі ноги, – люди, котрі привели мене сюди, не знають, що я по-литовському...
– Гаразд, гаразд, не хвилюйся.

З ранку до вечора новоприбулі не виходили з церкви. Молились, сповідувались. Отець Павло після їхніх сповідей ходив похмурий, злостивився на всіх. А характерник Оникій, який не проминав нагоди зачепити Приблуду, сказав йому:
– Моляться. Сподіваються на прощення... А не знають, що ніщо не минає без відповіді – ні добро, ні зло. Вимоливши прощення для себе теперішнього – тільки відтягнуть час розплати. Нікуди від гріха подітися – впаде він не в цьому, так в іншому житті, якщо ж не на тебе, то на діток твоїх, онуків і правнуків... Цить, синку, цить. Знаю, про що хочеш запитати. То їхній гріх. І відповідати доведеться кожному за себе й за інших. Гріх-бо то цілого народу. Адже ти про ординців подумав? Релігії вигадали люди, а справедливість – Бог.
«Кря-я!» – почулось у верховітті.
– Атож, атож. І ти так вважаєш, мій любчику... – Оникій підвів очі, пошукав поглядом птаха. А коли опустив, то в них не залишилося вже й сліду лагідності. Це був погляд божевільного або сплячого, який спить з розплющеними очима. – Іди геть, Саво, Карпів сину! У місті на пагорбі вона, за товстими мурами. Море довкруж... Нічого більше не скажу! Не знаю.
Потурнак, який за кілька кроків очікував Саву і чув слова Оникія, на мить змінився на обличчі; в чорних зіницях його промайнув подив, а потім почуття, схоже на ностальгію.

Дошки на обшивці чайки були так щільно припасовані, що тільки деінде доводилося шпарувати. Працювали мовчки; лише В’юн іноді кидав шпильки з приводу коротеньких штанців, що теліпалися на стегнах у Гарбуза, котрий з напарником, таким самим здоровилом, розпилювали неподалік стовбур липи.
– В’юне, – озвався Сава, – а Кафа – це фортеця?
– На щастя, не довелося там мешкати, – відказав Микита. Тоді порадив запитати у Петра.
Потурнак, котрий конопатив зсередини і чув їхню розмову, подав голос:
– Кафа – фортеця. Але не на пагорбі. Адже ти, Приблудо, про це хотів довідатись? Є ще одне місто-фортеця – Акерман. Але й воно, можна сказати, на рівному. Ну, а те, що на пагорбі, – далеко. По той бік Чорного моря. – Постукування всередині човна припинилось; по хвилі почувся звук кресала, і звідти потягло тютюновим димом, а ще по хвилі долинуло: – Воно справді на пагорбі, а довкруги стіни високі, що на дві третини периметра виростають прямо з води. Якщо в столиці Порти можна купити все, то тут торгують діамантами, золотом, сріблом, предметами розкоші. Зветься місто – Сіноп. Я б тобі, Саво, не радив брати до серця слова характерника. Ну, він не завжди теє... Змирись.

Сава спершу побачив чиюсь тінь, а потім почув:
– Добридень, пани-брати!
То був голос гетьмана, який у супроводі писаря і джури непомітно підійшов до стапеля. Попри серпневу теплінь, козацькі зверхники були одягнені у такий самий однострій, як і вартові на брамі, – червоні шаровари, чоботи, білі сорочки і легкі свити. Голови покривали сірі смушкові шапки з червоними шликами.
– Доброго здоров’я, пани-батьки! – схопившись на рівні, відказав голосно Микита В’юн.
– Оце козак! – мовив Микошинський. – А ти чого такий сумний? Приблудою тебе, здаєтьтся, нарекли?
З-над борту з’явилася поголена голова Потурнака з люлькою в зубах. Микошинський тим часом оглядав судно; він навіть провів долонею по гладко відфугованих дошках. На його обличчі з’явилося вдоволення.
– Шануйтеся, дітки... Вам-бо на ньому й плавати. Хто який дуб зробить, той на ньому і в похід піде.
Потурнак з Микошинським і писарем сиділи під вербою, спостерігаючи, як на галері й каравелі піднімали й спускали вітрила. Їх, здавалося, нічого, крім вишколу команди моряків, не цікавило.
– Петре, – озвався гетьман, – ти довго був у Сінопі. Що воно за місто?
– Забудь про нього й думати, Богдане, – відказав Потурнак. – Тільки занапастиш людей.
– Ну, ти стратег... Таке вже воно й неприступне...
– Атож. Неприступне. – Потурнак вибив об корінь верби люльку, сховав у кишеню.
– У чому ж його неприступність? Високі кріпосні мури, чи що?
– Дуже високі. І здіймаються просто з води. День і ніч варта на них зірко стежить за кожним суденцем, за кожною фелюгою, яка з’являється в морі. Не менш пильно стежать також за пустелею з протилежного боку міста. Охороняє його великий загін яничарів.
– Петре, – подав голос писар, – а чого така увага султана саме до цього міста?
– Ну, так склалося. Постійні гості міста – найбагатші негоціанти і найвизначніші вельможі світу, які відвідують його, щоб купити або продати якусь коштовніть. Квадратний сажень кам’янистої землі в Сінопі коштує вдвічі дорожче, ніж у Стамбулі.
На сухорлявому лиці писаря з’явилося розчарування.
– Шкода, – сказав він, перебираючи пальцями сивий вус.
– Що шкода? – не зрозумів Потурнак.
– Що фортеця така неприступна.
Козак довго не озивався. Він ляснув по кишені, де лежали кисет і люлька, але не витяг їх.
– У місто можна проникнути тільки через браму, – нарешті подав він голос. – Її ж відмикають зі сходом і замикають із заходом сонця. Якщо якесь судно прибуде після заходу сонця, навіть коли ще не настане ніч, то ворота команді не відчинять. Неподалік від берега завжди стоять дві-три великі військові каторги. А на березі, біля самої води, – верф, де постійно щось споруджують: чи-то галеру, чи сандал. – Петро кивнув на плесо, звідки долинали команди, – Ось такі. Ага, ще: судна не всіх держав мають право заходити в Сінопську гавань. Наприклад, корабель під французьким прапором не впустять... Тепер з боку, протилежного від моря... Там місцевість хоч і безлюдна, але караванні шляхи не пустують. Десь із десяток їх зливаються неподалік від Сінопа в дві дороги, одна з яких веде в гавань, друга – до південної брами, яка так само відмикається зі сходом і замикається з заходом сонця. Варта помітить не те, що караван, а й шакала за версту. До речі, ночі там ясні...
– А скільки в місті яничарів? – поцікавився Микошинський.
– Ну, я не знаю... Гадаю, десь зо дві сотні. Додай ще стільки ж військових на суднах.
– Чи можуть сподіватися обложені на допомогу ззовні і як скоро? – знову гетьман.
– Богдане, я втік не з дивана губернатора Сінопа, а по суті з неволі. Хоч і був вільно-відпущеним.
– Петре, ти, й справді, ото потурчився? – озвався писар.
– Я живу в Базавлуці, а не в Сінопі, – відповів ухильно козак. По хвилі додав: – Що б я тобі, пане писарю, не відповів, ти все одно не зрозумієш, доки сам не пройдеш всіма колами пекла, якими довелося пройти мені.
Вони з писарем були чимось схожі, ніби старший і молодший брати: худорлявими обличчями, великими чорними очима, тонкими з горбинкою носами; навіть вусами, тільки в писаря вони були майже зовсім сиві, а в Потурнака ледь взялися сивиною.
Микошинський запитав:
– А як там люди ставляться до нас взагалі? Ну, до козаків?
– О-о, з великою пошаною, – відказав Потурнак. – Дітей нами лякають.
Микошинський хоч і не виказував настрою, проте дві глибокі зморшки, що залягли над переніссям, свідчили, що розмова його пригнітила.
– Богдане, ти й справді хочеш взяти в похід оті трофеї? – поцікавився Потурнак, кивнувши на кораблі. – Вони ж у бою неповороткі.
– Там видно буде, – відказав гетьман, підводячись. – А ти, Петре, подумай добре, чи є хоч найменша слабина у тій фортеці. Сіноп – це саме те, що треба, з усіх міркувань.
– Атож, з усіх, – підтвердив писар.

ОТРУЄНА СТРІЛА

Замах на характерника стався на Спаса. Стріла, пущена з заростей, вп’ялася в дуб на палець вище від Оникієвої голови. Наконечник її був змащений невідомою отрутою. Курка, до тіла якої доторкнулися тим вістрям, одразу здохла. Але це було пізніше, а тоді зловмисник, не влучивши в ціль, у фанатичному пориванні вискочив з-за дерев і кинувся до Оникія. Якби не крик наполоханого крука, залишився б характерник лежати до ранку з перерізаним горлом. Злякане «ка-р-р» насторожило чоловіка, і він помітив, як у сутінках до нього швидко наближалася якась висока постать. Скочивши на рівні, Оникій кинувся до церкви, де на майдані гуляли козаки. Біг і кричав, а над головою, немов згусток його темної душі, летів птах. Коли напасник був уже за кілька кроків від утікача, крук люто кинувся на нього, вискубуючи чуба. Бандит відмахувався, уповільнював біг, і це допомогло коротконогому гладкому Оникієві врятуватись. Той, хто переслідував, збагнув нарешті, що біжить на неминучу погибель; він спинився, а тоді кинувся назад у гущавину.
Гомін, сміх і бренькання кобзи заглушували волання характерника, і з’ява його в гурті була несподівана. Враз гомін ущух. Козаки, в кожного з яких у будень знаходилося привітне слово для чоловіка під дубом, цього разу дивилися на нього відчужено.
– Ти чого, Оникію, в Боже свято з’явився біля церкви? – запитав хтось із натовпу не дуже привітно.
Характерник якийсь час відсапувався, а тоді відказав:
– Ото я вам уже так у печінках, що ви вирішили мене вбити? І саме в Боже свято...
– Що ти верзеш, чолов’яго... Хто тебе хотів убити? – запитав Потурнак, виступаючи з гурту. За ним вийшли Приблуда і В’юн. – Ми тут усі напідпитку. Але ж не настільки.
Коли юрба зі смолоскипами наблизилась до Оникієвого дуба, то гомін її враз ущух. Над жмутком трави – сідалом характерника – стирчала стріла.
– Стій, не займай! – верескнув Оникій до Потурнака. – Вона отруєна.
– Звідки ти знаєш, Оникію? – запитав хтось із козаків.
– Знаю. Тепер знаю. – Характерник уже опанував себе; в голосі його з’явилась колишня самовпевненість.
Зірвавши шматок дубового листя і обмотавши стрілу, він не без зусиль висмикнув її з дерева. В яскравому світлі смолоскипів було видно, що наконечник і частина древка були вимащені зеленою рідиною.
– Пробачте, братчики, за підозру, – винувато промовив Оникій. – Це рука інквізиції.
– Атож, інквізиції, – мовив гетьман сам до себе, розглядаючи наступного дня вже вимиту стрілу.
– З чого ти взяв, Богдане? – поцікавився осавул Нетудихата. – Це міг бути звичайний релігійний фанатик, який побачив у тому нещасному всі біди, що, бува, на нас валяться.
– Ні, пане осавуле, фанатик православної віри не стрілятиме такою стрілою. Наконечники зі срібла відливають у таємних ливарнях інквізиції, і вони призначені для вбивства тільки вурдалаків, упирів, відьом і всілякої нечистої сили. Бо тільки срібна стріла і срібна куля мають силу, аби вкоротити віку такій істоті. Отож поміж чесного воїнства завівся чужинець.
Писар, котрий безмовно сидів за своїм столом, подав голос:
– У цій пригоді, панове, є також добрий знак. Якщо нашого Оникія не взяла срібна стріла, – а той, хто випустив її, напевне, був майстром своєї справи, то він – характерник – не є нечистою людиною... Ну, якщо вірити інквізиції щодо властивостей срібної стріли.
– А й справді, – мовив Микошинський. – Виходить, Оникій Колодуба не товариш сатані.
Обличчя гетьмана просвітліло; вочевидь, особа характерника його, як вірного церкви, теж бентежила. Та враз воно знову стало заклопотаним.
– Ще один момент, – сказав він. – Той, хто мав наказ убити чаклуна, знає про наш намір здійснити морський похід. Йому невідомо, правда, куди саме. Втім, нам – також... – усміхнувся гетьман. – Якщо він утече, то про все довідаються єзуїти. А там одразу збагнуть, чим це пахне для Речі Посполитої, яка перебуває у вогні повстань. Отож у гирлі Дніпра на нас чатуватиме турецький флот.
– Ти думаєш, пане гетьмане, що поляки насміляться протиставити себе всій Європі, яка піднялась на турка? – озвався осавул.
– Авжеж, ні. Вони знайдуть спосіб передати звістку султанові через турецьких ви¬відників у Варшаві; вони її ненароком вибовкають.
– Справді, – сказав писар, – ієзуїта треба зловити будь-що. І я, здається, знаю, поміж кого його слід шукати... До того, як вони – новоприбулі – з’явились, було спокійно. Колись давно, правда, по Оникія приходила ціла група «псів господніх», але їх повкидали в Дніпро, і вони мало не потопились. Ти, Богдане, був тоді на Дінці.
– Не схожі новаки на зловмисників, – озвався осавул. – Всі порубані, хворі...
– Мова йде про одного з них. До того ж минуло два тижні, і більшість з них одужує.
– Якщо твої підозри, писарю, слушні, то інквізиції стане відомо і про посланця Рудольфа Другого, якого вони привели з собою. А це вже зовсім кепсько.

Настав другий день Спаса. Козаки хоч і були ошатно вбрані, але на лицях їхніх бракувало святкової безтурботності. Всіх стривожив замах на характерника. Відчували себе ніяково і новоприбулі, які дедалі частіше ловили на собі підозріливі погляди господарів. Більшість з них одужала, але свіжі шрами потворили кому лице, кому плече, кому груди. Це справді була частина лазарету, якій пощастило вижити. Служба осавула допо¬віла, що ніхто з сорока семи прибульців не зник.
А тим часом Оникій сидів собі під дубом, ніби нічого й не сталося; біля нього стояли святкові страви, принесені з куренів. Щоправда, від хмільного характерник відмовився.
– Забери оте, Саво, – сказав він Приблуді, показуючи на глек з медовухою. – Нехай хлопці самі вип’ють, а мені принеси узвару... А постривай-но, посидь ще трохи коло мене.
– Оникію, – сказав Сава, – я розумію, чого по тебе приходили пси господні, ти-бо напророчив смерть Стефанові Баторію. Але дотепер ти мешкаєш поміж козаків і ніякої загрози для інквізиції не являєш. Чого вони намагаються тебе зі світу звести?
– Саво, Карпів сину, нехай тобі буде відомо, що смерть короля – то тільки перше моє віщування, яке збулося. За тим багато чого справдилося. І кожного разу пси господні заглядали до книги, в якій занотоване все сказане мною і такими людьми, як я, і повідане їм їхніми вивідниками. На жаль, все воно збувається і надалі збуватиметься. А ті, – Оникій показав кудись рукою, – думають, що я його насилаю... Хочеш запитати, які напасті вже впали? – випередив характерник Савине запитання. – Ну, татари торік спалили Галич, Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю. А я застерігав про це ще до смерті Баторія. А ось тепер у Львові й Перемишлі мор великий почався. От інквізиція й шукає, на кого б списати ту кару Божу.
– Оникію, а вчорашній замах ти передбачив? – раптом запитав Приблуда.
Характерник подивився пильно. Але на лиці юнака не було знати іронії. Поміркувавши, він відказав похмуро:
– Ні. Учорашній напасник – істота особлива. Вона має властивість бути невидимою для третього ока таких людей, як я... Напевне не знаю, але думаю, що то слуги сатани. Інквізиції про них відомо, і вона їх використовує.
Оникій устромив руку в кишеню шароварів і довго там порпався. Та нарешті витяг і показав Приблуді щось схоже на клаптик луб’я.
– Та чорна душа має, проте, білу чуприну, – сказав характерник. – Оце я зняв сьогодні з лапи мого Стефана. Воно присохло до пазура разом з кров’ю бандюги.
Покидаючи Оникія, Сава завважив подумки, що той після замаху немовби втратив здатність проникати в чужі думки. Та нараз почув услід:
– Не втратив, не втратив...

Загін з п’яти вершників, перебрівши заводі, вибрався на суходіл. Це був острів, порослий березняком. Якби поміж козаків не було того, хто вже тут побував, вони не помітили б хатини під вербами. І дах, і колоди, з яких її було збито, майже суціль вкривала пухнаста латка моху. За кілька кроків плескалися хвилі великої водойми, а на березі ґелготала зграя диких гусей; не ляканих, бо на людей, котрі спішились зовсім поряд, вони не звертали уваги. Проте самі козаки тримали руки хто на ефесі шаблі, хто на пістолі.
– Гей, хто в хаті, зустрічай гостей! – гукнув один з прибулих.
Минуло чимало часу, поки рипнуло і на світ з’явилося щось схоже на лісовика – обросле бородою, з кучмою чорного волосся на голові.
– Кого чорти принесли? – проревіло з дверей.
– Здичавів, Мисюго... – озвався один з п’ятірки. – Темний став, як вугілля, що тут куриш. Хіба так гостей зустрічають?
– Це ти, Нетудихато? – уже м’якшим голосом запитав господар. – Що тебе привело сюди на другий день Спаса? Та ще й при бойовому почті.
– Приїхали довідатись, коли купу розкидатимете. Потрібне деревне вугілля.
– Коли треба буде, тоді й розгорнемо. Не раніше, не пізніше.
Нетудихата відстебнув від сідла карафу й подав вугляреві.
– На ось, братику, скуштуй на честь свята... Ху-у, – прибулий повів носом, – та ти вже накуштувався. Тхне від тебе, як з винної діжі.
– Свято Боже, – проревіло добродушно.
– Атож, – сказав Нетудихата, озираючись довкіл, – здичавів тут сам-один...
– Я не один, – відказав Мисюга, зробивши довгий-довгий ковток і віддаючи порожню баклагу її власникові, – Кубусь зо мною... Пішов на лови. Вепрятини захтілось.
– Сміливий, мабуть, чоловік, – зауважив один з прибулих. – Сам на вепра...
– Та він стріляє знаєш як!
– Щось не чутно було пострілів, – зауважив той самий чоловік.
– У нього арбалет.
– І давно ти один тут? – поцікавився Нетудихата.
– Та з ранку. Заходьте, хлопці, – запросив Мисюга.
Нетудихата показав поглядом одному з п’ятірки йти слідом; троє інших залишилися біля коней.
У хатині з двома маленькими вікнами пахло смаженою птицею і вільгістю. На струганому столі лежали коржі, апетитно зарум’янені на вогні шматки гусятини, стояв чималий глек з вузеньким горлом і два вирізьблені з берези ківшики.
– А тепер скуштуйте моєї, – сказав господар, наливаючи з глека. Запах і темно-синій колір рідини свідчили, що це торішня тернівка.
Нетудихата випередив чоловіка, котрий з ним приїхав, і, взявши обидва ківша, один подав господареві. – Ну, давай, братику, щоб удома не журилися, – сказав, проте сам не поспішав пити. І не торкався губами посудини доти, доки не спорожнив свою вугляр. Мить повагавшись, він і собі перехилив.
– А тепер слухай, Мисюго, що я тобі скажу. Твій напарник Кубусь – інквізиторський найманий убивця. Він проник на Низ з метою занапастити Оникія-характерника. Але, гадаю, не тільки для цього.
– Та ти знаєш, скільки він уже тут живе?.. І я нічого такого за ним не помічав.
– Не було сприятливої нагоди.
– Ну, а зараз яка нагода? Що змінилось?
– Поранені наливайківці приблудились до нас – сорок сім душ. І жодного з них ніхто не знає. До того ж поміж них є пики досить-таки непевні. Отож він і вирішив виконати наказ саме тепер, коли стало кого запідозрити. А тільки Божа рука відвела смерть від характерника.
– Не віриться мені, братику. Ми з ним тут – усе по-людському. Неробою його не назвеш. Оті купи, що чадять... Треба ж було понаспилювати стільки дерев, нарубати силу дрів. А землі там скільки зверху!
– Ти його вранці бачив?
– Ну. Ми поснідали, причастились. – Мисюга кивнув на глек. – А тоді він подався...
– А вчора увечері, де він був?
– У вас, у городку. Прийшов пізно, я вже вклався спати.
– А ти сьогодні нічого такого за ним не помітив?
– Та нічого. Втім, голова в нього була подряпана. Видно, напідпитку продирався крізь хащі. Ну, в нього такий пишний русявий оселедець, а довкіл голова поголена. Так отам і були подряпини, досить глибокі.
– А що він узяв у дорогу?
– Карафу з тернівкою. В лопух загорнув смажену гуску і кілька коржів.
Нетудихата окинув поглядом вбогу оселю, запитав:
– А де його речі?
Господар показав на грубо збите ліжко, під яким стояла скриня. Козак, який зайшов з Нетудихатою, висунув її на середину хати, підняв віко. Там лежав акуратно складений зимовий одяг: жупан, вовча шапка, чоботи з телячої шкіри, рукавиці, білизна, дві льняні сорочки.
Мисюга спостерігав, як козак перекладає речі Кубуся зі скрині на ліжко, і коли вже стало видно дно, він сказав:
– Талерів бракує. В нього лежало тут чимало золотих талерів. Він показував. – У чорних, блискучих як жарини, очах вугляра з’явився сумнів. А тоді він підійшов до образа Матері Божої і, перехрестившись, став молитись. Від його дихання язичок полум’я лампадки мало не гас. По хаті розійшовся запах паленого лою.
Тим часом Нетудихата встромив руку в кишеню жупана. На обличчі в нього з’явилося щось схоже на допитливість, коли він витяг кисетик з м’якої тонкої шкіри. В ньому виявилися зелені кристалики.
– Ти знаєш, що це таке, Мисюго? – запитав у господаря, який скінчив молитись.
Той стенув плечима, мовляв, ні.
– Це отрута, якої досить, аби занапастити все базавлуцьке поселення разом з дозірними, бекетовими, хутірними й бурдюжними людьми... Якщо твій побратим повернеться, май це на увазі. Про всяк випадок двоє моїх людей чатуватимуть у заростях.
Вже коли посідали на коней, Нетудихата запитав у вугляра:
– Він надовго зникав? Ну, коли ходив на полювання?
– Кілька місяців тому, навесні, його не було десь зо три тижні. Я вже думав, що він загинув. Ну, ти ж знаєш: вепр – звір, лютіший за вовка. А він саме на нього ходив... Ага, то Кубусь казав, що заблукав у плавнях. Довго дякував Матері Божій, що допомогла йому вибратись. Але мені тоді впало в око, що він не був схожий на людину, котра поневірялась цілих три тижні. Ну, я маю на увазі його обличчя. Він не здавався виснаженим. До того ж Кубусь орієнтується по зірках краще від наших хлопців-мореходів.
– Куди він пішов? – запитав один з козаків.
Вугляр показав на ліс, де поміж деревами над кількома чорними горбами коливалося повітря і вгадувався димок.
– Туди, за вирубку, – сказав. – До речі, навесні, коли він заблукав, також туди ходив і звідти ж прийшов. Я сам бачив. Він знає ліс, бо родом з Белза. А в тому краї суцільні ліси.
Вершники минули вугільні купи, де тліло під шаром землі деревне вугілля, попетляли поміж пнів, а тоді зупинились перед хащею. Четверо мовчки дивились на зверхника.
– Зробимо так, – озвався Нетудихата. – Ми з Яремою та Назаром подамося на лови, а ви двоє беріть наших коней і пантруйте побіля хижі вугляра. Кубусь – неабиякий зух.
Коли вони троє зайшли в ліс, сонце тільки-но з’явилося з-над верхівок дерев, а коли, минувши зарості, вийшли в плавні, воно вже було в зеніті. На межі лісу й плавнів Нетудихата наказав двом своїм супутникам піти вздовж галявини в різні боки і видивлятися сліди в отаві.
Скоро почувся посвист Назара.
Смуга пом’ятої трави, яка вела від лісу в глиб плавнів, свідчила, що то йшла людина; далі вгадувалися сліди великих ніг.
Скінчився суходіл. Нетудихата прошкував стежкою, зробленою кимось в очереті. Він ретельно проціджував звуки, намагаючись уловити не схоже на кумкання, галас чайок і шулькотіння під ногами. Так вони брели з півверсти, а тоді з-над зелених заростей блиснуло на сонці плесо. Протилежного краю його не було видно, але Нетудихата знав, що на тому березі починалася татарська сторона. Раптом йому здалося, що десь попереду зашелестіло, немовби вітер подув. Але мітелки комишу ледь похитувались. За хвилю шурхіт повторився. Нетудихата порухом руки наказав супутникам відстати і йти назирці, а сам, нахилившись, став скрадатися на підозрілі звуки. Скоро він помітив витолочений і вирубаний очерет і чоловіка, який волочив до водойми пліт з кількох зв’язаних докупи снопів. Чоловік був одягнений у козацький однострій, при боці в нього висіла шабля, за спиною заряджений арбалет і повен сагайдак стріл. На очеретяному плоту лежала чимала торбина. Чоловік був високий і дужий, на вигляд йому було років з тридцять. Нетудихата знав його, але оскільки той рідко бував в укріпленні, то про нього ніхто й не згадував. Він же, як людина, котра готувала один з компонентів пороху – деревне вугілля, відав не тільки про те, що діялося на Січі, а й знав наміри козацької старшини на майбутнє.
Утікач мав звіряче чуття. Вже біля самої води він несподівано вихопив арбалет і, не цілячись, випустив стрілу в те місце, де заліг Нетудихата. Якби козак стояв або навіть сидів, він уже був би покійником. «Це ж треба! Я й не ворухнувся! – подумав він вражено. – Стріляв на мій погляд». Нетудихата не дав Кубусеві витягти з сагайдака другу стрілу; він вискочив з заростей і навів на нього пістоль.
– Не роби більше жодного руху, – наказав спокійно.
Той на мить заціпенів. По хвилі озвався:
– Я тебе знаю. Ти Нетудихата – навчитель у стрільбі з вогнепальної зброї.
– Якщо в тебе така вже добра пам’ять, то мусиш знати, що я ще жодного разу не схибив. Кинь арбалет!
Кубусеві було відомо, що куля, випущена з такого пістоля, яким цілився в нього козацький старшина, якщо влучала в голову, то на життя не залишалося жодного шансу, якщо ж потрапляла в інше місце, то виривала цілий шмат плоті. Рідко хто виживав з таким пораненням. Він розімкнув пальці, і арбалет упав на пісок. Тим часом почувся шурхіт і на витоптане місце вийшов Ярема.
– Шаблю! – гарикнув він, теж тримаючи втікача на прицілі.
Кубусь слухняно відчепив її і теж кинув домаху.
– Ось тепер можна й побалакати, – сказав Ярема, опускаючи пістоля.
Опустив зброю й Нетудихата. Миттєвою втратою пильності і скористався Кубусь. Він шубовснув у воду й довго не з’являвся на поверхні...
А коли його голова з русявим оселедцем випірнула кроків за п’ятдесят від берега, то неподалік у неї цілився Нетудихата, який сидів на плоту.
– Гайда до берега, – мовив він. – Змирись.
Коли мокрого вивідника вже в’язали, знову озвався осавул:
– Не обіцяю я тобі, Кубусю, вишуканих єзуїтських тортур, але клянусь пам’яттю моєї покійної матусі, яку звела зі світу уманська шляхта, – ти зазнаєш великих прикростей.
На столі гетьмана лежала чимала купка талерів, бронзовий хрестик, кисет з м’якої шкіри, на третину заповнений зеленими кристаликами, і шабля, висунута з піхов; її вістря було зеленим, ніби його вкрила патина.
Обличчя чоловіка, котрий сидів навпроти, залишалося спокійне. Не виказували почуттів і великі блакитні очі. Він тримався так, ніби перебував не в резиденції гетьмана, а поміж братчиків у курені. Пута, якими його було прив’язано до крісла, також чоловіка не бентежили.
– Оникій не характерник, а нечиста сила, яка уже впродовж стількох років насилає на нас нещастя, – казав бранець. – І від тих його насилань страждають не лише мої єдиновірці – католики, а й твої, пане гетьмане, – православні. Мор, що зараз лютує у Львові й Перемишлі, не щадить нікого – ні поляка, ні руса, ні бідного, ні багатого.
– Скажи, Кубусю, а яка нечиста сила наслала мор на нас – русів-українців, що ми ніяк не поновимо своєї державності? Яка нечиста сила нацьковує українця на українця – як поміж простих людей, так і поміж вельможних? Яка нечиста сила роздає споконвічні руські землі чужинцям? А водночас нас – корінних краю – використовує для загарбання собі земель? Яка то нечиста сила зневажила всі угоди, на підставі яких було колись укладено унію між русами, литовцями й поляками? Не скажеш мені, що це за нечиста сила? Не скажеш... Тоді я тобі скажу: ця сила зветься підступністю, крутійством, нічим не підтвердженим гонором тих, хто правдами й неправдами опинився на чолі утворення.
Кошовий узяв хреста, смикнув за верхню частину, і в руках у нього сяйнув стилет. Вістря його було теж зелене.
– Ось вона, ця нечиста сила, Кубусю, – мовив він знову. – Доки в святому символі буде сховане смертельне лезо, доти не буде миру в Речі Посполитій. – Поміркувавши, гетьман додав: – Втім, як і десь-інде в світі.
Микошинський замовк і довго не озивався, бавлячись хрестом-стилетом. А тоді мовив:
– Великий політик... Посилає сюди посланця з проханням виступити на турка і водночас готує покатоличення православних.
– Ніхто вас на турка не нацьковує, – сказав єзуїт.
Кошовий підвів на нього очі, і в’язень побачив у них задуму. Йому здалося навіть, що козацький зверхник балакав сам із собою.
– Я не про короля, – відказав він з прикрістю. – Про папу Климента. Якщо ти так уже хочеш витиснути турка з Європи, то чом послаблюєш один з найбільших складників тієї сили, що може це зробити? Покатоличення православних, яке вони назвали Унією, і в кращі часи принесло б великі нещастя, а тепер і поготів... Другий великий політик заходився гарячково виконувати волю першого. Втім, хто зна... Може, це робиться навмисне, щоб послабити Польщу? Адже Жигмунд Третій не поляк, а швед.
При цих словах у зіницях єзуїта блиснуло. Це не було виявлення злості, а щось схоже на болісне одкровення.
– Сигизмунд – поляк, – сказав він упевнено.
– Сигизмунд, Жигмунд, то не має значення. Як небагато важить і те, якого він племені. Он Стефан Баторій, перед тим, як коронуватись на польський престол, був князем Семиградським, а політику загалом проводив розумну. Ворожу русам, але розумну. А цей... Не треба бути характерником Оникієм, щоб передбачити в недалекому майбутньому у цьому конгломераті, який зветься Річчю Посполитою, велику кров.
– Отож кепські мої справи... – озвався Кубусь. – Такими відвертими бувають тільки з кандидатами в покійники.
– Не буду тебе запевняти в протилежному, – відказав гетьман. – Але все залежатиме від того, яку відповідь ти даси осавулові на головне запитання: навіщо ти мав при собі стільки отрути?
При тих словах очі Кубуся, що доти здавалися осклілими, раптом спалахнули блакитним вогнем. Він рвонувся, аж затріщали сиром’ятні ремені у нього на грудях. На мить Микошинському здалося, що той піднісся разом із кріслом у повітря і там завис. Крізь його очні отвори дивився Люцифер. «Гуп!»– почулося.
Коли вже вивели єзуїта, козацький ватажок подумав, що то справді грюкнув стілець, який упав з висоти.

Далі

До змісту журналу №1-2, 2006 р.