журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.

САВЧЕНКО ВІКТОР.
Золото і кров Сінопа.
Історичний роман-трилер

ПІДВОДНІ ЧАЙКИ

Після Спаса на рейді у Військовій Скарбниці вже погойдувалося на хвилях сорок чайок. Це були великі, двадцяти метрів завдовжки і чотирьох завширшки, судна, до яких на малих човнах підвозили гармати, діжки з порохом, ядра, спеціально обтесані шматки каменю – кітви. Гармати встановлювали по дві з кожного борту і по одній на носі й кормі. Хоча команди ще не були цілковито дібрані, але той, хто напевне мав брати участь у морському поході, знав своє судно.
Потурнак з Приблудою сиділи під вербою на березі неподалік від купи соснового бруса – розібраного стапеля, на якому будувалася їхня чайка.
– Тут у нас, Саво, не заведено ділитися з іншим тим, про що казала тобі старшина, але це, здається, стосується й до тебе. Ну, я про те, що характерник тоді... Місто на пагорбі, довкруги море...
Приблуда, котрий спостерігав, як з човна-підвозки знімали гармати, на мить вкляк, а тоді подивився з надією на товариша.
– Схоже, те місто зветься Сінопом, – провадив тим часом Петро. – Гетьман на нього націлився.
– Де воно?
– Далеко, Саво. По той бік Чорного моря. В який спосіб Богдан збирається його брати, я навіть не уявляю. Крім того, що це неприступна фортеця, в гавані постійно вартують дві-три військові каторги – охороняють верфі.
– Дві-три каторги – невелика сила, – озвався Приблуда.
– Справді... Але поки ми крутитимо веремію9, яничари-охоронці замкнуть браму і приготуються до облоги, а тим часом їхні гінці скакатимуть по допомогу.
– А якщо з суходолу напасти?
– Де б ти не з’явився – однаково тебе помітять діти султана10. Непоміченою туди може підійти хіба що риба, – усміхнувся Потурнак. – Та й то лише в гавань. У місто ж ніхто й ніщо непоміченим не проникне.
– А може, не Сіноп мав на увазі характерник? – мовив з надією Сава.
Потурнак почав розкурювати люльку, що вже погасла, замислився, а тоді озвався:
– Є Очаків, є Акерман11 – міста-фортеці. Але вони не за морем: Акерман навіть далеченько від моря, в Дністровському лимані. Є Кафа в Невір-царстві, є Азов у Азово-Донському лимані – теж стінами високими обнесені. Є ще Согдейська12 фортеця, неподалік від Кафи, але вона не на пагорбі, а на височезній горі. До того ж це не місто, а саме фортеця. Є Варна – найбільша твердиня Османської імперії, але й вона по цей бік Чорного моря. Отож залишається тільки Сіноп. Звісно, якщо вірити характерникові.
Саву не полишало відчуття роздвоєності. Одна половина єства була в тілі його, друга ж немовби блукала десь-інде: то він був у батька на зимівнику, то дихав в очеретину, спостері¬гаючи крізь шар води, як у світанковому небі носяться наполохані татарами чайки, то брів у високій ковилі, умліваючи від спеки й голоду. Всі ті картини пов’язував в один ланцюг образ дівчини, з якою він збирався поєднати своє життя. Йому весь час здавалося, що він не жив, а шукав шлях до неї. Той шлях пролягав у суцільному мороці. Єдиним промінчиком було одкровення характерника; хоча Саву й проймало відчуття гріха щораз, коли він опинявся поряд з Оникієм; йому здавалося тоді, що він впускав у свою душу якусь чужу силу.
– Ти сам казав, що якби був Кулага послухався характерника... – озвався Сава. – Я вірю йому.
– Ну що ж, тоді доведеться повірити і в те, що твоя наречена справді в Сінопі, – з сумним усміхом зауважив Потурнак, – і ти матимеш змогу віддати Богові душу неподалік від неї. Якщо, звісно, гетьман не відмовиться від свого наміру... Але ходімо, уже звільнився човен-підвозка. Наша черга завантажувати чайку.
Після віщування характерника й оповіді Потурнака Приблуда не просто повірив, а увірував у те, що Меланія в Сінопі. Розум його гарячково шукав способу взяття фортеці, яку він і в очі не бачив. Надія залишалася тільки на мудрість гетьмана. Але слова Потурнака, що до Сінопа непоміченою може підійти хіба що риба, щораз розвіювали його сподівання. Гетьман, либонь, ставив на силу. А це означало, що йому, Саві, справді, доведеться накласти головою під мурами міста.
Тим часом козаки продовжували приготування до походу: доправляли і встановлювали щогли, прив’язували вздовж бортів довгі снопи очерету – гасники хвиль, які водночас убезпечували човен від куль і ядер противника.
Біля однієї з чайок четверо з команди силкувалися втягти на борт гармату, зняту з трофейної каторги. Двоє, котрі були нагорі, підтягували її за линви, інші двоє піддавали знизу... Хвиля, що набігла, була невелика, але достатня, щоб козаки на підвозці втратили рівновагу. Човник перекинувся, а гармата зависла над водою – ті, що були на борту чайки, встигли прикрутити линву до кочета.
Тим часом один з тих, котрі опинились у воді, вже дерся на перекинуту плоскодонку. Дехто на суднах гиготнув, інші дивилися з цікавістю, очікуючи, поки випірне другий. Але минали хвилина за хвилиною, а чорний оселедець не з’являвся. Потурнак і Приблуда, котрі поралися на сусідньому судні, не змовляючись, кинулись у воду. Вони довго пірнали біля перекинутої підвозки, але дна дістати не могли. І тут Сава, уже вкотре піднімаючись на поверхню, помітив, що «утопленик», вчепившись у сидіння, спокійнісінь¬ко дихав повітрям під перекинутим човном.
Як з’ясувалося, то не був жарт: молодик прибився на Січ з якогось хутора, де річка, як він казав, жабам по коліна і, отже, ніде було навчитися плавати.
Випадок цей спочатку стривожив, а потім насмішив мореплавців. Але Саву, котрий також побував під каюком, він збентежив і посіяв надію: виявляється, можна і в воді бути не поміченим. У Сави навіть майнула думка, що команда козаків, сховавшись під кількома перекинутими човнами, могла б потай підібратися до сінопської гавані і, закрі¬пившись там, діждатись основної ескадри. Коли він поділився своїми міркуваннями з Потурнаком, той сказав, імітуючи характерника:
– Саво, Карпів сину, перекинутий човен на цілий лікоть виступає з води. Його швидко помітять якщо не з фортеці, то з каторги. Якщо ж їх буде кілька і вони плинутимуть не туди, куди хвилі гонять, а в певному напрямку, то й дурень запідозрить неладне.

Вони поверталися з Військової Скарбниці, несучи по черзі на плечах великого сома, виловленого голіруч в очереті.
– Ти ба, – казав Потурнак, – дрюком по голові молоснули, а він ще хвостом б’є! О, живуча істота!
– Живуча... – погодився Сава. – То ти, Петре, вважаєш, те діло пустим? Ну, з перекинутими човнами?
– Я не сказав, що пусте, але як це зробити? До пізнього вечора сінопські рибалки закидають сіті. Охоронці на мурах і моряки на каторгах знають в лице кожного власника фелюги. Навіть якщо ніхто не помітить перекинутого човна, то й тоді де взяти сили, щоб проплисти велику відстань під водою, штовхаючи його? За якихось інших обставин твоєю вигадкою можна було б скористатись. Але тільки не в сінопській гавані.

Гетьман слухав Саву уважно, хоча на його обличчі не можна було вгадати ні схвалення, ні осуду. Час від часу він кидав погляд на Потурнака, котрий байдуже сидів поруч під осокором.
– Справді, – мовив Микошинський, – вигадка твоя мудра і за певних обставин може бути застосована. Але щоб підійти непоміченими до міста, на яке ми націлились, треба подолати під водою не одну милю, і не просто вплав, а під дном човна... Ні, спудею, не вийде з цього нічого путнього.
– Пане гетьмане, втікаючи з татарського полону, я ховався в річці і дихав крізь очеретину. Якщо два човни з’єднати, як дві горіхові шкаралупи, а зверху встановити щось на зразок димаря, то з допомогою баласту можна зробити так, що на поверхні виднітиметься тільки димар. Кому спаде на думку, що в тій колоді, яка гойдатиметься на хвилях, ховається з півдесятка озброєних людей?
В сірих очах гетьмана майнуло зацікавлення. Поміркувавши, він сказав:
– А хто тягтиме того горіха? Хіба що дельфінів упрягти...
– Я думав над тим, – відказав Сава. – Для цього в спідній горіховій шкаралупі можна встановити короткі широкі весла. А щоб не було течі, на них натягти шкіру з телячих ніг, ширші розтруби якої припасувати і присмолити довкіл отворів. Гребцями керуватиме чоловік, котрий стоятиме в димарі.
Микошинський довго не озивався, та зрештою підвів на Саву очі.
– Ну, що ж, спудею, кебета в тебе справді варить. Поміркуй ще над тим, аби човен був легкий і щоб його неважко було тягати по морю. Світ-бо неблизький.
Сонце вже сховалося за фортечними стінами, коли Приблуда з Потурнаком пішли до свого куреня. Микошинський дивився їм услід; він усе ще відчував запах риби, яким віяло від них. Були вони одного зросту, обоє худорляві; їх можна було б вважати за батька з сином. Втім, не тільки постаті й риси характеру (обоє були небалакучі) поєднувало їх, а й щось інше. Тим іншим було горе – велика сила, що зближує людей. Потурнак спізнав його сповна за багато років неволі, спудей теж звідав, що це таке. На мить гетьман відчув себе відповідальним за долю цих двох, як і за долю сотень інших, котрі почали прибувати з зимівників, хуторів, бурдюгів, щоб взяти участь у морському поході. Почуття провини неначе накотилося на нього з майбутнього. Його раптом охопило нездоланне бажання за¬глянути на кілька тижнів наперед і запобігти лихові, якщо воно чатує на них.

Підводний човен стояв на стапелі в потаємному місці Військової Скарбниці. Смужку прибережного піску захищали з усіх боків від стороннього погляду високі очерети та верболози. Це були дві зменшені копії чайок, покладені одна на одну, як половинки горіха. З дна верхньої стриміла порожниста колода заввишки з людський зріст. Спідня мала по два короткі весла з кожного боку. Сава припасовував до борту шкіряний манжет з ноги теляти, який тонким краєм обтягував весло.
– Неси смолу! – гукнув він Гарбузові, котрий неподалік палив багаття.
Той приніс цеберко і, спотерігаючи, як товариш обсмолює довкіл отвору для весла, сказав:
– Ось роблю я, Приблудо, це діло, а не маю до нього віри. Бо не втямлю, чому човен плистиме під водою, а не затопиться зовсім? Чи я вже такий дурний?
В’юн, який працював з другого боку човна, озвався на те:
– Не сумуй, брате, зате ти здоровий і гладкий.
Сава кинув погляд на Гарбуза, проте на широкому рожевому обличчі не завважив і тіні гніву. Він чи не зрозумів кпину, чи не образився.
– Жив чоловік один розумний у Стародавній Греції – на ім’я Архімед, – мовив Приблуда. – Чув про такого? Отже, не чув... Так оцей мудрець довів, що будь-яке тіло плаватиме доти, доки вага його не перебільшить вагу води, яку воно собою витискає. Петраєш, Гарбузе?
– Не дуже...
– Ну, ти ж не дивуєшся, коли плоскодонка, в яку ти сідаєш, занурюється мало не по самі кочети. Човен наш також можна навантажити так, що він у воду ввійде аж по край димаря.
– Гм... – тільки й сказав Гарбуз, який попри своє дрімуче невігластво ставився з повагою до кожної освіченої людини.
Сам він народився в родині посполитих неподалік від Чернігова. На Січ Стецько Гарбуз утік ще юнаком, рятуючись від помсти управителя княжого маєтку, до якого було приписане Стецькове село. Пан управитель Яць Пшеволодський полюбляв влаштовувати різні спортивні змагання і сам брав у них участь. То був здоровенний і дужий чоловік, з яким ніхто не міг зрівнятися в силі та спритності. Рік у рік до маєтку приходили молоді шляхтичі, аби стати на герць з паном управителем. Та кінець був завжди один: того винесуть з вивихом ноги або руки, іншого – з поламаними ребрами, а одним бідним шляхтичем пан управитель так гепнув об землю, що той віддав Богові душу. В дні змагань господар влаштовував велику учту: наказував викочувати з льоху діжки з вином, різати свиней... Незаможна шляхта та посполиті потім на всі заставки вихваляли відвагу пана Пшеволодського. Якось Стець Гарбуз – йому було тоді вісімнадцять – прийшов з гуртом молодиків до маєтку подивитись на змагання. Та цього разу ніхто не наважувався стати на герць з паном управителем. А той сидів у кріслі біля пустого килима, нервово покручував вуса. Вже тричі рефері викликав до герцю, та марно. Тоді господар підвівся з крісла і окинув поглядом юрбу.
– Ти, – показав пальцем на Стецька, який помітно вирізнявся поміж гурту. В голосі чувся наказ.
Гарбуз перелякано белькотав про те, що він не може бути суперником ясновельможного пана, бо звик лише ходити за плугом, а на борні зовсім не розуміється. Та його не слухали. Рефері Пшеволодського вмить здер з нього сорочку і випхав на килим. Пан управитель, розглядаючи молоді сильні біцепси супротивника, вдоволено посміхався. Він був на півголови вищий від Стецька і усмішку мав чуйну й добру. Від тієї усмішки хлопець враз заспокоївся. Навіть відчув гордість, що змагається з таким вельможним паном. Він і незчувся, як Пшеволодський, вхопивши його в оберемок, жбурнув ним об килим. Стець лежав, хапаючи повітря, немов риба, яку викинули на берег. Коли врешті він прийшов до тями і крізь густе марево, що заволокло очі, побачив усміхнене обличчя управителя, то підскочив, немов потужна пружина, і, вхопивши Пшеволодського за руку, так сіпнув її, що висмикнув з плечового суглоба. Пан дико заволав. Знявся лемент: одні челядники кинулись до свого господаря, решта – в’язати Стецька. Та коли дворовий костоправ управив суглоба, управитель наказав розв’язати супротивника, але його прозорі очі нічого доброго не віщували. Вчинив він це, як і все, що робив, для позерства, бо ж на святі було присутнє панство навіть з Києва. Тим, хто знав управителя, було ясно, що Стецька Гарбуза потягнуть до маєтку, як тільки роз’їдуться гості. За Литовським статутом простому хлопові, який ударив шляхтича, відрубували руку. Того ж вечора батько наказав Стецькові осідлати коня й відіслав до Чернігова. Цілий рік по тому він був учнем кравця, працюючи від сходу до заходу сонця. Місто мало свої звичаї. Тут більше, ніж у будь-якому місті Речі Посполитої, був потяг до запорозької вольниці. Тут і пристав кравчик Стецько до гурту молодиків, котрі вирушали на Низ у пошуках пригод і кращої долі. За дванадцять років він став професійним вояком, брав участь у суходільних і морських походах, був сміливий і ні в гріш не ставив власне життя, водночас залишаючись скромною людиною і надійним товаришем.
Із заростей верболозу вийшов гетьман у супроводі джури.
– Здорові були, пани-брати! – привітався він.
– Здоров будь, пане-батьку, – відказали йому.
Гетьман усміхнувся, угледівши на могутніх крижах Гарбуза шматок обстріпаної тканини, яка колись була шароварами.
– Я прийшов подивитися, що ви тут накоїли, – звернувся він до Сави.
Сонце підкочувалося до гаю з протилежного боку водойми; в його мусянжових променях підводний човен нагадував обрисами кабицю з високим димарем, яка невідь-як погойдується на хвилях.
За вигадку спудея гетьман вхопився як за останню можливість уберегти братчиків від неминучої смерті під стінами Сінопської фортеці. Спостерігаючи, як з кожною торбою піску, знятої Гарбузом з плоскодонки і покладеної в скриню на даху підводної чайки, остання дедалі більше занурювалася, він відчув, як зріє в ньому надія. Тим часом під водою зникли уже й скриня з піском, і більша частина димаря. А те, що залишилося на поверхні, нагадувало колоду, яка стояла сторч. Та ось з димаря вигулькнула голова з оселедцем. То був В’юн. Він озирнувся довкіл, сказав щось усередину. Відтак колода стала віддалятися від берега.
– Добре діло зробили хлопці. Дуже добре! Га, як ти вважаєш, синку? – звернувся гетьман до джури.
– Так, пане-батьку. Вони, як риби! – з захватом сказав хлопець.
Дивного відчуття зазнали Микошинський, Гарбуз і джура, коли на поверхню почала швидко спливати підводна чайка. Обтягнена шкірою і обсмолена, вона нагадувала волохате чудовисько з великою рурою на спині.

Коріння дуба товстими мацаками випиналося з трави. Характерник у сірій свиті також скидався на один з химерно вигнутих нерухомих коренів. На обличчі Оникія не ворухнувся жоден м’яз, як і не зайнялася іскра в очах, коли підійшов козацький зверхник. То сиділа сонна людина, якщо не сказати, обездушена плоть людська. Та водночас хтось і дивився, але не з одного місця, а звідусіль, сотнями очей. Микошинському на мить стало лячно. Він помітив над головою в характерника в корі дуба отвір від наконечника стріли і зелене кільце довкіл. У верховітті ворухнулось, то потоптався на гілці крук.
– Чого тобі, Богдане?
Козацькому ватажкові здалося, що озвався не чоловік під дубом, а хтось невидимий, десь поряд, бо обличчя характерника лишалося восковим, а очі осклілими. Та й навряд чи запитання було почуте вухами, а не свідомістю. І все ж він сказав:
– Оникію Колодуба, я прийшов порадитись...
– Чи в тебе старшини тямущої бракує? – обличчя Оникія почало оживати.
– Не в тім річ. Поплічники мої – люди мудрі. Я хотів запитати, чи варто йти на край світу. Колись ти Кулазі напророчив, і пророцтво збулося...
– Ти кажеш напророчив, і я кажу напророчив. А дехто вважає, що я наврочив. І мор у Львові та Перемишлі, кажуть, наслав.
– Аби я вірив у твою лиху вдачу, то не звернувся б до тебе. Дві з половиною тисячі братчиків беру з собою. Кожна смерть – то мій майбутній гріх.
Оникій уже був у собі: обличчя його ожило, тіло гладке життям наповнилось. Він заколивався взад-вперед на підібганих ногах.
– Що б я не казав тобі, отамане, воно однаково не вплине на твій намір.
– Вплине.
– Ні, не вплине. Подія-бо вже сталася. Декому вона радість принесла, багатьом – горе і страждання. Немає таких терезів, щоб порівняти, чого більше, бо лихо для одного є щастям для іншого, бо правд стільки ж, скільки й пожадань.
– Оникію, то як нам бути? Іти на мусульманина чи ні? – нетерпляче запитав гетьман.
– Не на мусульманина ти ходив... Е-е, підеш. На завойовника. А поради тобі моєї не треба. Повторюю, все вже сталося. Обертаються не стрілки дзигарів, а циферблат, на якому позначені події.
В очах козацького батька сяйнули лихі вогники.
– Ти що, віщуне, несповна розуму?!
– Я не несповна... Я іншого розуму. Море, море довкруж. Місто на пагорбі в огні. Страждання! Як багато страждань!
Очі характерника стали отворами в безодню. Микошинський відчув, як його людську сутність туди всмоктує.
– Оникію... – озвався він нерішуче.
– Геть! Іди геть, Богдане! – почувся чужий, не схожий на Оникієвий голос. Було в ньому однаково злостивості, докору і схвалення. Його, Микошинського, наміри, ні, те, що повинне було статися, немовби оцінили три різні людини – мстива, добра і справедлива.
Богдан не пам’ятав відстані, пройденої від дуба до своєї резиденції. У вухах шурхотів звук крил воронячих, якими птах відганяв його від зачарованого місця.
Надвечір’я почорнило сріблясте листя осокора, під яким сидів на лавці козацький ватажок. Його душа, що її кимось мовби було розпорошено по простору, тепер поволі збиралася докупи. І так само поволі перед очима поставали отаманський курінь, церква віддалік, майдан з тулумбасами і стовпом; з протилежного боку – ряд куренів, довгих, на п’ятдесят аршин, з коморами і конов’язями біля кожного, а з півдня щетинилися в червоне надвечірнє небо гострі зубці фортечних стін. Він дивився очима стороннього. Минуло чимало часу, доки спала омана і прийшло усвідомлення того, що все, що він бачив, було зведено його волею, стараннями, за його ж таки планом. «Пробач мені, Пресвятая Богородице, що звернувся за порадою не до тебе, а до характерника. В оману ввела срібна стріла, яка не вкоротила йому віку. Нечистий він, хоч і не є слугою сатани. Звідки йому знати, що місто, на яке я націлився, – на пагорбі, за високими фортечними мурами? Прости мені, Пресвятая Діво, кров, яку я проллю! Роблю те не задля власної слави, а в ім’я великої мети. Косинський, Наливайко й Лобода вже почали військові дії проти гнобителів. Пів-України в огні. Якщо на Польщу не нацькувати сильнішого ворога, то вогнище непокори незабаром загасять. Нашою ж – руською кров’ю».
Людно й гомінко було в таборі.
Біля конов’язей побільшало коней. Голодні, стомлені далекою дорогою, вони жували овес. Січові ж огирі, вигуляні й ситі, форкали, іржали, косували на чужинців.
«Багато з них не дочекаються своїх господарів, – думав гетьман про коней. – Одну людину вбити – гріх смертний. А погнати на загибель сотні людей... Чи буде прощення?..».
За останнім куренем була січова комора, а поряд – льодовні. Одна з них, порожня, стала в’язницею для Кубуся. Хоч як суддя й писар домагалися кари на горло, але він – Микошинський – переконав їх не квапитись. У Варшаві, Кракові, Львові були козацькі вивідники, і якби когось із них схопили, то виміняти його на такого птаха, як Кубусь, було б неважко. Це був дужий, розумний, а головне – відданий ідеї єзуїт. А ще він мав у собі якусь невидиму силу, яка змушувала коритись його волі. Микошинському навіть здалося тоді, під час допиту, що думку про можливий обмін вивідувачами навіяв сам Кубусь. Це була єдина причина зберегти йому життя. Біля льодовні, а тепер просто глибокого льоху, стояла варта; кайдани на злочинцеві і замок на товстих дубових дверях не давали вихлюпнутись лихові у світ Божий.
Ув’язнено було тільки мізерну частину нещасть, що насувалася з Заходу на правосланий люд. Нещасть, які водночас ховали в собі поразку тому, хто їх насилав.
«Пресвятая Діво Маріє, не супроти католицької віри повстаю – проти покатоличення й того, що за ним: обездушення народу, позбавлення його можливості бути господарем у власному домі».

«ОЙ, ЗІБРАЛИСЬ ОРЛИ...»

Січ нагадувала вулик. Козаки виносили з курінних скарбниць діжки з борошном, пшоном, солониною і все те складали на вози та відвозили на берег.
До куреня, де мешкав Приблуда з товаришами, забіг джура гетьмана. На ліжках, збитих з дощок, сиділи зо два десятка мешканців куреня і складали в похідні торби порохівниці, сухий трут, ложки, полумиски, одяг і все, що могло б знадобитися в далекій дорозі. Помітивши Гарбуза, хлопець звернувся до нього:
– Дядько Стецько, а де Приблуда?
– Де йому ще бути, джуро, як не біля підводних човнів, – відказав той. – А нащо він тобі?
– Пан гетьман кличе.

Переступивши поріг резиденції гетьмана, Сава завважив, що від запорізьких знамен було відібрано кілька, і поміж них – прапор імператора Рудольфа Другого германського.
Микошинський показав на крісло біля писаревого столу.
– Сідай, козаче. – Він якось дивно подивився на нову латку на Савиній свиті, довго не озивався. – Бачиш, Приблудо, ми тут радилися з панами писарем та іншою старшиною і вирішили, що всі майстри: теслі, бондарі, порохівники, зброярі – залишаться на Січі. Ну, й ти також.
Приблуда відчув, як у ньому всередині ніби щось обірвалось.
– Чому, пане гетьмане?
– Похід важкий буде. Чорне море перетяти – це тобі не на той берег Дніпра переправитись. Не всі повернуться.
– Чи я гірше володію шаблею, ніж ті, з ким ти радився? Беруся довести кожному з них...
– Не гарячкуй, синку. – Гетьман встав і підійшов до великої, кутої мідними пасами скрині, відхилив віко і витяг чималого гаманця. – Ось. Тут багато грошей. Можеш ви¬брати з табуна будь-якого коника та податися на зимівник до батька. А не хочеш – залишайся на Січі.
Свіжовиголене Савине обличчя на мить скам’яніло. Отже, всі надії пропали. Не судилося йому визволити Меланію. Він підвівся, глянув на затягнутий сирицею капшук і поплентався до дверей. Уже в дверях сказав:
– Краще б ти мене прогнав був тоді, коли я приблудився.
– Стривай, спудею. Ну, вмієш ти, вмієш володіти шаблею. Але річ не в тім...
Приблуда очікувально блимнув спідлоба.
– Голова нам твоя дорожча, ніж та слава, яку ти здобудеш. У світі ще ніхто не мав таких човнів. Якщо ж ми тебе втратимо, то багато втратить і Січ. Завтра засвіт сонця ми вирушаємо в небезпечну дорогу. Для багатьох вона буде останньою.
Сава хотів оповісти про Меланію, про те, що підводні чайки він би ніколи не вина¬йшов, якби не велике прагнення визволити її з полону. Натомість сказав:
– Пане гетьмане, кожен з човнів у дорозі може зіпсуватись: чи-то висохне шкіра в місці з’єднання димаря з дахом і при зануренні буде теча, чи вода щілину десь знайде. Хто краще за мене знає, як полагодити? Ніхто. Підводні чайки тобі, пане гетьмане, потрібні, аби зберегти життя якомога більшій кількості братчиків. Отож при них мусить бути хтось, хто тямить... До того ж я хотів побачити свої човни в ділі.
Прикрість і співчуття, які сперше з’явилися в отаманових очах, після останніх слів спудея змінилися на вагання. Поміркувавши, Микошинський сказав:
– Упертий ти чоловік, Приблудо! Це я помітив, ще як тебе привели бекетові... Гаразд, іди, готуйся. Але будеш при мені.

Ой зібрались орли чайку рятувати, слави здобувати.
Ой чи пан, чи пропав – двічі не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї! На герць погуляти.
Слави здобувати!..

Линуло прозорою блакиттю на безмежні степи, діброви, кручі, заходило в душу воїнові, витискало все омозолене, заскорузле, лишаючи в ній самі тільки людські почуття.
Сорок чайок несли на собі дві з половиною тисячі запорожців, озброєних мушкетами, гаківницями, списами, шаблями, келепами13. На всю довжину ріки, скільки сягало око, червоніли верхівки шапок. Все довкруж було вкрите багрянцем осені. Козацький батько не випадково обрав для походу осінню пору. Захмарені темні ночі ховатимуть від ворога козацьку ескадру.
– Накажи сушити весла! – гукнув гетьман Приблуді, котрий сидів біля стернового на отаманському судні.
Сава помахав білою хусткою, і по хвилі пісня увірвалась, перестали рипіти кочети, весла заковзали по воді.
Микошинський вдивлявся в правий берег, де біля очеретів відпочивала зграя перелітних птахів. Тим часом флотилію несла течія вздовж берега, порослого кугою та вербами.
Раптом у верболозі щось заворушилось, і звідти вигулькнув каюк. У ньому сидів чоловік у турецькому вбранні.
– Здоров був, пане-батьку! – привітався він, скидаючи чалму.
– Здоров... – відказав гетьман. – А чого не в умовленому місці?
– Там гуси. Наполохана зграя могла б знятись у небо і виказати. А по березі кримці вештаються.
По хвилі Потурнак (це був він) опинився на борту отаманської чайки.
– ...Сховавши в очереті каюк, я подався до міста, – оповідав він. – Якщо мусульманин хоче довідатись про новини, він іде в мечеть... Мулла саме хутбу14 читав, коли я туди прийшов.
– То про що ти довідався? – нетерпляче мовив гетьман.
– Султан наказав Насиф-баші керувати побудовою галер у Сінопі. Як сказав мулла, володар правовірних має намір зміцнити свою могуть на морі. Його повірений Алі-баша вже місяць чатує на невільничому ринку Кафи. Відбирає здорових рабів для галерної каторги.
– А що діється в Казікермені?
– В Казікермені залишилася тільки фортечна залога. Всі інші, і з ними ногайці, подалися грабувати Молдавію. На ніч турки замикають брами і виставляють посилену сторожу.
– Ми зможемо прослизнути повз фортецю непоміченими?
– Ні, Богдане. Вони перетяли Дніпро товстим ланцюгом. З Казікермена до острова Тавань і з Тавані до Арслана – з лівого берега. До того ж на фарватер спрямували гармати.
– Шкода, – сказав Микошинський, – Отже, наш вихід у море не буде для них несподіванкою.
У судні гетьмана, крім двох команд веслярів, котрі щогодини змінювали одна одну, були ще Приблуда, Потурнак, сурмач і Вольф Бредель – посланець германського імператора. Цей худорба не випускав з рук прапора Рудольфа Другого. Ще один прапор – Базавлуцької Січі – майорів на щоглі отаманської чайки.

Проминули гирло невеликої річки Дрімайлівки, а невдовзі на похилому березі з’явились руїни безлюдного міста-фортеці, невідомо ким і коли побудованого, як і ким і коли зруйнованого. Від нього до Казікермена лишалося півтори-дві години швидкої плавби. Згасав день, і вже густішали сутінки; довкіл ні голосу, ні вогника. Тільки чулося рипіння кочетів та плюскіт води під сотнями весел.
Коли вже засутеніло, на кормі передньої чайки дали знак, і судна зупинилися. Гетьман наказав чайковським зійти на берег. А там, на колі, запропонував план узяття Казікермена.

Прогриміли гарматні постріли.
– Почалося, – тихо мовив Потурнак. Він сидів поруч із Савою на отаманській чайці і вдивлявся в нічний обрій, на якому з’явилася слабка смуга світла.
То були не ранкові промені; то півтисячі козаків, що ховалися в порослій чагарями ярузі неподалік від Казікермена, майже одночасно запалили смолоскипи і кинулись на фортецю.
Яничари, збиті з пантелику великою кількістю людей з палаючими головнями, що з’явились невідь-звідки, розпочали гарматну стрілянину. Проте ядра летіли над головами напасників, бо ті вже долали передфортечний рів. Тим часом збігалася сторожа з усього укріплення. І тут козаки разом загасили смолоскипи; настала темінь, яку розривали спалахи мушкетних пострілів на стінах. Скоро яничари, збагнувши, що ціляться в ніч, припинили стрілянину і приготувалися відбивати штурм.
Чайка гетьмана уткнулася в стрімкий берег біля самої фортеці. Сава, а за ним Потурнак і сурмач позіскакували з судна й поспішили слідом за Микошинським. Від інших чайок, що причалили неподалік, теж бігли люди. На фортечних стінах і побіля них не вгадувалося жодного охоронця. Проте браму, до якої привела кам’яниста дорога, було замкнено. Гетьман сказав щось одному з гармашів, і той кинувся назад до суден і скоро приніс барильце з порохом.
Вибухом зірвало не тільки браму, а й вежу і частину стіни. Сильний спалах на мить освітив мур фортеці, білі будинки під рудими черепичними дахами, вирвав з мороку Дніпро, на поверхні якого, здавалося, плавав товстий ланцюг, а віддалік стояла галера.
Яничари, збагнувши, що люди зі смолоскипами не основні сили нападників, а тільки приманка, кинулись у прибережний бік міста, але там уже панували козаки. У мороці ночі сіре вбрання робило їх схожими на тіні, що ковзали між будинками; багато хижих тіней.
– Гяури! Гяури! – волали турецькі воїни, запекло відбиваючись.
Дехто з них уже конав, розпластавшись на землі, а більшість втікала до південної брами.
Ще один сильний вибух трусонув нічне небо. То висадили в повітря місце, де кріпився ланцюг, яким перегороджували Дніпро. З цим вибухом, що припав на кінець ночі, темінь стала кудись витікати; спочатку з’явився мінарет, потому дах мечеті, затим оселі й кам’я¬ниста дорога, що перетинала місто з півночі на південь. Тим часом зо дві сотні яничарів, діставшись конов’язей, повискакували на коней і охляп15 погнали в степ. Білі плащі майоріли на вітрі і робили їх схожими на духів, котрих зненацька застав світанок, і вони намагаються хутчіш покинути цей світ.
– Погано, – мовив гетьман, дивлячись їм услід.
– Що погано, пане-батьку? – поцікавився Приблуда.
– Звістка про напад скоро пошириться... В Очакові нас може підстерігати ціла ескадра.
Сава раптом усвідомив, що стоїть на тій самій дорозі, якою йшов у гурті бранців кілька місяців тому. На мить відчув гострий біль у зап’ястях від сириці (то була тільки пам’ять про біль), немовби побачив смаглявих казікерменських дітлахів, котрі кидали в невільників камінцями. Де ті діти? Де мешканці, що тоді дивилися на людей у валці, – хто з цікавістю, хто вороже, а були й такі, чиї очі теплилися співчуттям. З осель не з’явилося жодної душі. Сава раптом відчув, що гостре бажання помсти, яке сиділо в ньому з часу полону, зникло, ніби вигоріло, і від нього залишився самий тільки попіл.
І тут з дворів почали виходити люди. То були невільники, яким нікуди, та й не треба було втікати. Дехто мав на ногах колодки, дехто ланцюг з ядром.
На обличчях багатьох воїнів, хто прибіг на поклик сурми, вгадувалося розчарування, а в очах блискали лихі вогники. Козаки нагадували голодних вовків, яких відірвали від переслідування здобичі. Більшість мешканців повтікали на конях крізь південну браму, щойно почувши постріли, решта – жінки, чоловіки яких пішли в похід на Молдавію, старі та діти – замкнулись у мечеті.
– Батьку, накажи підірвати мечеть! – кричали з натовпу.
– Богдане, не роби цього, – порадив Потурнак, який стояв поруч з гетьманом.
– Братове, – звернувся ватаг до натовпу. – Казікермен – це бідна турецька залога – і тільки. Я ж веду вас туди, де золото, зброя, якій ціни немає, дорогі сукна... Якщо ж затримаємось тут, то звістка про наш намір дійде до Стамбула хутчіше, ніж ми виберемося в Чорне море. Султан зжене до Очакова всю свою армату, аби перетнути нам шлях.
– Підірвемо храм сатани та й подамося до моря! – вигукнули з натовпу.
– То Божий храм, Богдане, – знову Потурнак. – Та й нащо тобі зайва кров?
– Устиме, – гукнув гетьман до гармаша, – неси барильце з порохом. Підірвемо. Але не мечеть, а яничарський арсенал.
У Казікермені половина мешканців були яничари, решта гендлярі, ремісники, рибалки та пастухи. Невільників було стільки ж, як і цивільних. На березі з них позбивали кайдани. Поміж натовпу виявилося кілька чоловіків, котрих полонили тоді ж, коли й Саву. Татари кинули їх непритомними на переправі; місцеві жителі виходили, кого змогли і зробили своїми рабами. Невільники ж із старожилів пам’ятали тих полонених, що їх гнали вулицею навесні. Сава розпитував про Меланію, але ніхто нічого не знав. Оповідали, що з того – першого – полону яничари купили великий гурт хлопчаків; їх відправили на галері до Стамбула. Дітей з другого полону також забрало військове судно.

Коли над Казікерменом сяйнув перший сонячний промінь, від причалу відпливла галера, завантажена зброєю з яничарського арсеналу, гарматами, знятими з мурів, лантухами з зерном та всіляким крамом. Пасажирами на судні були колишні невільники, веслярами – недавні турецькі матроси, а командою – дюжина поранених запорожців. Звільнені сіромахи не шкодували таволги, як і лайок, для своїх недавніх мучителів.
Корабель, з якого ще не встигли зняти стяг Пророка, бачили люди, що рухались невільницьким шляхом на північ. Одні з них сиділи на возах, інші гарцювали на породистих арабських скакунах; ще інші йшли пішки, несучи перекинуті через плечі торби. Їх теж супроводжували кінно кілька поранених козаків.
Тим часом флотилія чайок стрімко віддалялася від спустошеного Казікермена. Не стало видно вже переправи, розчинились у світанковому мареві сірі фортечні мури. Микошинський, спостерігши, як швидко намокають сорочки на спинах гребців, наказав частіше мінятися на веслах, а тим, хто відбув свою чергу, видавати по шматку смаженої дичини й коржа.
– Гей, гей, хлоп’ята! – підганяв він. – Нам би тільки до лиману... А там я знаю один острів...
Він сторожко оглядав обидва береги. Але єдиними рухомими предметами на них були тіні від хмар, що їх гнало південно-західним вітром, а звуками – курликання журавлів, що відлітали у вирій. Чи не вперше подумав Микошинський, що в його сорок років годилося б уже сім’ю мати. Згадав Ольгу – небогу Костянтина Острозького, з якою познайомився торік, коли гостював у князя. Двадцятирічна смаглявка дивилась на нього не тільки з цікавістю (знала-бо, що він з Низу); в мороці її очей вгадувалися ніжність і водночас гріх. Вона завжди тримала на руках дитя когось із челядників, ніби виказуючи цим бажання самою стати матір’ю. Вони тоді не порозумілися, але невидимий зв’язок зостався. Лист, що привіз Телемах від Ольги, попри прохолодну світську ввічливість був щирим. «Пресвятий Миколо Чудотворцю, не дай загинути в чужому краї. Останній це похід у моєму житті, останній. Подамся потому в родове гніздо на Волинь, а там поберуся з Ольгою. Князь Костянтин здогадується про нашу приязнь і схвалив би шлюб. А братчики іншого отамана оберуть».
На правому березі Микошинський помітив табун диких коней, які прийшли на водопій. Невдовзі проминули річище Інгульця і старовинне зруйноване місто неподалік від нього. То був орієнтир: до лиману вже залишалося півдня.
– Пане гетьмане, – озвався посланець Рудольфа Другого литовською. – Це вже турецька земля?
– Це руська земля, – відказав Микошинський також литовською. – І одвіку була нею. А Казікермен – тільки їхня фортеця. Років двісті тому там стояла русько-литовська залога. І називалася вона Вітовтова Митниця. А ще до того – руська фортеця Біла Вежа.
Не раз ходив отаман у морські походи і завжди дивувався, зустрічаючи руїни міст на Дніпрових берегах. Більшість із них русичі спорудили ще задовго до монгольської навали; а траплялися й давніші, невідомо ким побудовані. Край був колись заселений; торгові судна з усього світу піднімалися аж до порогів. А тепер тут кочівники випасають табуни коней, а по Дніпру військові галери плавають.
Тим часом вітер ущух, хмар поменшало, а сонце зависло на півдорозі між полуднем та заходом. І тут гетьман помітив з правого боку, в степу, сірий хвіст куряви. Десь за версту, паралельно Дніпру, скакав загін. Вершників не було видно, але, судячи з густої куряви, що за ними тяглася, їх мусило там бути зо дві дюжини.
Помітив куряву й Потурнак. Прикрившись від сонця долонею, він вдивлявся в рухому сіру хмарку.
– Яничари, – озвався нарешті. – Дуже поспішають.
– Схоже, – погодився отаман. – Поспішають в Очаків, щоб попередити.
– Вони нас помітили, – знову Потурнак
– Навряд чи. Ми ж їх не бачимо. Тільки курява... Заночують у Білозерці, а вдосвіта на свіжих конях вирушать до переправи, що в дніпро-бузькому лимані. А там до Очакова – півдня чвалом. Оскільки ми їх наздогнали, то, отже, рухаємося швидше. І до Очакова підійдемо раніше.

Ще не скінчилася лагідна осіння ніч, коли в різних кінцях острова закуріли вогнища. Отаман наказав кашоварам не шкодувати ситного харчу – м’яса в’яленого, дичини. До Очакова-бо світ неблизький, сила веслярам потрібна.
Тільки-но засіріло на сході, як козацька флотилія, попетлявши поміж островами, вилинула на водну гладінь, краю якої не було видно.
– Це вже море? – запитав Приблуда у Потурнака.
– До моря далеко. Лиман це.
Східний вітер, дихання якого знати було ще з ночі, напнув вітрила. Флотилія стрімко неслася повз правий берег, обриси якого ледь угадувалися на півночі у світанковій імлі.
Коли перші промені визолотили плесо лиману, Микошинський наказав чайковським підняти прапори куренів і стяг Рудольфа Другого.
– Поскидайте, хлопці, шапки! – наказав він. – Братчиків чимало тут полягло торік. Січа велика була – на воді й на суходолі. Пошарпали ми тоді військо їхнє, але походу на германця їм не зірвали. Отут, де ми тепер, стояв великий турецький флот. Ми ж прибули всього на сімнадцятьох чайках.
– Відсалютуємо, батьку, – озвався хтось із веслярів.
По хвилі вагань Микошинський відказав:
– Треба б. Але у них також є бекетові і система сповіщення. Викажемо себе.
Коли праворуч знову засіріли обриси берега, гетьман дав знак веслярам, і чайки зірвалися з місць; вони, здавалось, вже не пливли, а летіли над водою.

УЗУН-КАЛЕ

Лагідний ранок видався в Узун-Кале16. Плесо лиману парувало легким туманцем. Просвічений першими променями сходу, він нагадував рожевий мигдалевий цвіт, розсипаний по воді.
– Мир і благоденство! – прокричав з мінарету мулла на закінчення ранкової молитви. – В Узун-Кале все спокійно. Аллах з нами!
На палубах суденець, що ночували в гавані, стали з’являтися люди; залунали команди на військових кораблях. Почалася буденна робота порту: з високих двоколісних возів, запряжених одногорбими верблюдами, татари знімали кулі з сіллю і клали на причал. Там же, брязкаючи кайданами, раби зносили по трапу з суден килими, сувої шовку, бронзовий посуд, шаблі, виготовлені зброярами Дамаска, Стамбула та Варни.
На шляху з боку лиману з’явилася велика мажара, вантажена лантухами з зерном, яку тягли четверо коней і супроводжували троє вершників. За нею – дві легші, запряжені парами коней. А віддалік рухалися ще три упряжки. На візникові й вершниках першого возу були свити й шаровари, що виказувало в них мешканців України, ті ж, що їхали за ними, були у польському вбранні, а на останніх був одяг литвинів. Усі вони таборували в плавнях, очікуючи ранку.
Пшениця, хутра, бурштин, мед, льнополотно, сіль, привезені з України, Польщі, Білої Русі, Литви, Перекопу, везтимуть з Узун-Кале двома морями – Чорним і Середземним аж до Каїра, а килими, посуд карбований прикрасять житла слов’ян, литвинів, юрти кочів¬ників. Із шовку пошиють жінкам святкове вбрання, а дамаські шаблі стануть для чоловіків не тільки зброєю, а й предметом гонору.
«Усім є користь від гендлю, – міркував Юсуф-баша – комендант Узун-Кале, оглядаючи з фортечного муру довкілля. – Слушно назвав Пророк торгівлю богоугодним промислом. Нехай краще гяури везуть у гавань збіжжя, а правовірні – своє добро. Обмінюватися витворами рук краще, ніж смертями... Немало люду полягло торік навесні, коли козаки на своїх суднах напали на Узун-Кале. Аллах милостивий був до правовірних. На той час у гавані стояла ескадра падишаха, а на березі – військо яничарів та орда. Шкоди великої невірні завдали мусульманам, хоч і самі втрат зазнали, але Узун-Кале не здобули. На одному з суден їхніх майорів тоді і прапор найлихішого ворога падишаха – германського імператора».
Юсуф-баша пам’ятав, як років з десять тому, коли він служив в охороні палацу, «посла Рудольфа Другого побили й кинули до в’язниці. Султан Амурат обурився, що той посмів з’явитися до нього без подарунків. Але найбільшої образи Рудольфові Австрій¬ському завдавав падишах тим, що не визнавав його імператорського титулу... Послів європейських приймали гірше, ніж мусульманських, але над австрійськими просто знущались: місяцями не надавали аудієнції, а коли приймали, то лаяли, виганяли, а часом і брали під арешт».*
«Атож можна зрозуміти Рудольфа Другого, – подумав Юсуф-баша. – За такого ставлення шукатимеш спілки не тільки з козаками, а й з самим шайтаном».
Щоранку комендант прохав у Аллаха миру, а вже потім здоров’я собі, чотирьом своїм дружинам та десятьом дітям. Мир-бо давав йому великий зиск. Усяк, хто привозив сюди крам, мусив сплачувати мито. А вже яка частка належала султанові, а яка Юсуф-баші, визначав він сам. Чи греки оливкову олію привезуть, чи татари ясир пригонять – Юсуф-баші дай. Бо, як жартують стамбульські дотепники: «Багатство падишаха – океан. Хто не п’є з того океану, той свиня».* Щоправда, призначення комендантом Узун-Кале обі¬йшлося йому в Стамбулі недешево.
Гарний ранок видався як для осінньої пори. Море спокійне. Юсуф-баші на мить здалося, що він стоїть не на фортечному мурі, а в гавані рідного Самсуна на Анатолійському узбережжі.
Тим часом мажара, запряжена двома парами коней, заїхала на причал. Один з трьох супроводжувачів спішився і підійшов до групи купців у розкішних шатах, що стояли біля одного з трапів. Кивнув на знак привітання, не знімаючи смушкової шапки. Йому відпові-ли. По короткій розмові від гурту відділилися двоє, один у білій чалмі, другий у зеленій, і подалися до мажари. Юсуф-баша знав, що до того, як відбудеться торг, щонайменше два лантухи пшениці перекочують у його комору, як і дещиця з того, чим платитимуть купці. «Хай вічно славиться ім’я Пророка – покровителя торгівлі!» – подумав комендант, переводячи погляд на дорогу, якою рухалося ще кілька упряжок... І тут він помітив на сході легку хмарку. Ніби в ранковому маєві раптом закрутив вихор. Скоро Юсуф-баша зрозумів, що то був не смерч, а шляхом скакав вершник. Поряд на поводі біг кінь. Десь за версту від міста гонець спинився і, пересівши на запасного коня, погнав далі.
– О, Аллах, лихо насувається! – прошепотів комендант, піднісши руки до неба.
Єдиним правильним рішенням було перейняти гінця, щоб уникнути паніки в Узун-Кале. Юсуф-баша збіг внутрішніми сходами вниз, скочив на коня і під здивовані погляди охоронців погнав учвал до брами.
Люди на возах, вервечка яких тяглася в порт, уздрівши вершника в дорогому вбранні, котрий, нещадно стьобаючи коня, нісся від фортеці, звертали на узбіччя, поступаючись дорогою. Юсуф-баша встиг помітити на лицях іноземних купців страх, і це приємно лоскотнуло його самолюбство.
Якийсь час він гнав коня вздовж лиману, втративши з поля зору того, кого мав намір перейняти на шляху. Та ось з-над верболозу вихопився хвіст куряви, почувся кінський тупіт, і по хвилі з-за закруту дороги вигулькнув вершник. Осідланий кінь, що скакав на поводі поруч, був укритий піною. Огир під вершником також був у милі. Не одразу впізнав комендант у гінцеві Абдулатипа – заступника начальника казікерменської яничарської орти. А впізнавши, натягнув повіддя і зупинив свого жеребця. Він уже й без слів знав, що на Узун-Кале насувається лихо. Збагнув також, що суне воно з Казікермена. Найстраш¬ніше було те, що турецьке військо, яке недавно ще квартирувало в місті-фортеці, з’єднавшись з ордою, подалося в Молдавію, а з тим – на германця. В Узун-Кале зосталася тільки невелика залога, та ще п’ять команд військових моряків на галерах. Якщо неприятель буде такий числом, як торік, то фортеця при підтримці з моря вистоїть. Якщо ж більше... О, Аллах!
Яничарський плащ Абдулатипа тільки здаля ввижався білим. На ньому знати було руді плями крові; рідкобороде лице яничара, на якому вгадувалися ефіопські ознаки, чорніло від пилу й утоми. Тільки великі очі божевільно поблискували.
– Аллах послав нам страшні випробування! – прохрипів гонець, спинивши коней. – Гяури! Ози-Зучем17 пливуть. А може, вже й лиманом... Багато їх!
Хоч і передбачав Юсуф-баша лиху вість, але від слів яничара, а ще більше від його вигляду, пополотнів. Він уперше подумав про дітей і жінок, потім про коштовності, що сховав у амфорах з оливковою олією. За кілька днів він мав повантажити амфори на одне з суден та в супроводі старшого сина Аліма відіслати в Самсун до батька. Надій¬нішого місця для збереження скарбу він не знав. «Шайтан перейшов дорогу», – подумав баша, а вголос запитав:
– Скільки їх?
– Багато! – повторив гонець. – Тисяч із п’ять. Казікермен зруйнували, арсенал, гармати, галери забрали, капудан-агу полонили. О, горе нам! Падишах звелить відтяти нам голови! – Яничар закрив руками обличчя, а коли відтулив їх, то в очах уже стояли сльози. – Вночі напали... Там, – показав канчуком назад, – скачуть ще двадцять наших. Тільки я один зміг витримати без сну і відпочинку ніч, день і ще ніч. Двоє загнаних огирів конають на дорозі.
Юсуф-баша завважив, що обидва коня дрібно тремтіли, ніби від холоду. Вигляд знесилених тварин і людини, яка ще більше боялася, ніж він, хоч як дивно, заспокоїв башу.
– То невірні залишили Казікермен? – запитав він.
– Так. Ми послали гінця до Перекопської орди... Юсуфе, я зробив усе можливе, щоб попередити... Замовиш за мене слово перед візиром?
Юсуф-баша подумав, що вчинок Абдулатипа справді неоціненний, але відвага його мала ще один стимул. В Узун-Кале служили два його брати – теж яничари. Він подумав, що вони з Абдулатипом хоч і не товаришували в часи, коли охороняли султанський палац, але й не ворогували.
– Не хвилюйся, друже, – мовив баша. – Там, на горі, самі винні, що оголили казікерменське укріплення. А тепер треба рятувати наше місто. – Проте він не поспішав повертати коня. Мить поміркувавши, мовив: – У такому вигляді тобі з’являтися не можна. Паніка-бо почнеться. Отож сховайся у верболозах, розсідлай коней, умийся. Мої люди привезуть тобі поїсти і свіжий одяг.
По цих словах Юсуф-баша повернув білого жеребця, подивився на мінарет, який виднівся з-над зубчастих стін фортеці, тоді опустив очі долу і прошепотів:
– О, Аллах, великий, могутній, дай розум і силу витримати! Не приведи невірних в оселю нашу!

У порту комендант розшукав огрядного грека – власника судна і земляка з Самсуна – та повідомив його про те, що скоро має статися.
– Ти завтра збирався, – мовив він. – Вирушиш сьогодні. Захопиш амфори для мого батька, про які я тобі казав, і всю мою сім’ю. За дві години щоб вас тут уже не було.
– Я ж домовився з урусами про пшеницю, – забідкався гендляр. – Рабів мало; навантажити нікому.
– Будуть помічники, – запевнив комендант.
По двох годинах каравела грека Дигерменджі з Самсуна, в трюмі якої поміж великих лантухів із збіжжям стояли ще з півтора десятка амфор з оливковою олією, взяла курс на південний схід. Коли вона зникла за обрієм, комендант Узун-Кале наказав дати сигнал на галери та скликати всіх начальників яничарських підрозділів.

Зібрання відбулося в замку, що ховався за високою кам’яною стіною з баштами. Власне, це був другий ярус укріплення. Перший являв собою зубчасті фортечні мури, з бійниць яких визирали жерла гармат. Кіптява на білому камені бійниць свідчила, що мешканцям Узун-Кале не раз доводилося витримувати облогу. Довкола фортеці більше як на три версти тягнувся земляний вал заввишки у п’ятнадцять і завширшки в п’ять саженів, обкладений каменем. З лиманом і морем фортеця сполучалася вузькою дорогою.
– Найвірогідніше, – мовив комендант, – що гяури висадять частину війська на берег і пустять в обхід укріплення, а друга на суднах зайде в гавань, і, отже, штурм вони почнуть зусібіч. Півсотні наших важких гармат і півтисячі стрільців, схованих за стінами, можуть протистояти натиску, але не довго. Ворог, якщо вірити достойному Абдулатипові, численніший від нас разів у десять. Допомоги очікувати нізвідки. Отож моє рішення таке: кораблі негайно відпливають на межу баченого, і перебувають там до сигналу з фортеці. Як тільки на мінареті замайорить стяг Пророка, це означатиме, що основні сили противника покинули свої судна і вже штурмують фортецю. Отож усі галери стрімко прямують у гавань, вишиковуються в ряд і починають стріляти по нападниках з усіх гармат, які є на борту. Козаки довкіл фортеці будуть як на долоні... Вони, власне, опиняться під перехресним вогнем.
– Мудрий задум твій, Юсуфе, – озвався капудан-баша. – Недаремно тобі довірили в Стамбулі цей форпост. Жодне військо Європи не спромоглося б здобути Узун-Кале за такого плану. Але ми маємо справу з іншою силою. Їхні судна оснащені півдесятком гармат кожне, до того ж вони можуть міняти напрямок за лічені секунди. Якщо Абдулатип не перебільшує і їх справді п’ять тисяч, то їхніх суден мусить бути щонайменше вісімдесят; тобто на кожну нашу галеру припадатиме по шістнадцять їхніх суден. Вони нас пустять на дно, як тільки отямляться... – Мить подумавши, він додав: – «На світі немає людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці шайтани... А в морських боях вони не мають собі рівних в усьому світі».*
Капудан-баша дивився досі на килим, а тоді підвів очі на коменданта, марно силкуючись приховати в них тривогу й непевність. Великий сердолік у його чалмі сяйнув холодним синім вогнем. Юсуф-баші на мить здалося, що в нього втупилося третє око капудан-баші – глибоке й нещадне, як око гяура.
– Вах-вах, у страху очі великі, – сказав комендант. – Достойний забуває, що чверть веслярів на його галерах – то гяури.
– Я про це ніколи не забуваю, – відказав капудан-баша серйозно. – І на своєму судні сам щовечора перевіряю ланцюги на їхніх ногах. – Він помовчав, про щось міркуючи, а тоді мовив: – Султан, який оголосив Фана-Кара-Тенгіз18 внутрішнім морем Туреччини, знає про кожне судно, де б воно не перебувало – незалежно, на плаву чи на верфі. З мене він особисто спитає і про ту галеру, яку ми втратили під Казікерменом, і про все інше.
Озвався чоловік з білою шкірою європейця й нетиповими для турка зеленкуватими очима – начальник яничарської орти:
– Флот потрібен Порті для охорони земель, на яких вона закріпилась. Падишах тебе запитає, шановний мореплавцю, чому ти втік у той час, коли треба було захищати Узун-Кале? Чи, може, ти вважаєш, що все оце, – він обвів поглядом велику залу з вузькими стрілчастими вікнами і банеподібну, вкриту орнаментом стелю, – все оце, а також мечеть і те, що тут, у цьому місті, є, не варте твоїх галер? План достойного Юсуф-баші єдино правильний. Не завваживши поблизу флотилії, невірні кинуться на штурм, залишивши свої каїки без гребців і гармашів. Безпека ж твоїх суден залежатиме тільки від швидкості, з якою ти увірвешся в гавань. При несподіваному нападі від їхніх суден тільки тріски полетять.
Капудан-баша тим часом прикинув подумки, що його сердолік набагато вартісніший за олександрит, оправлений у срібло, у чалмі командира яничарської орти. Він також подумав, що обидві ці коштовності можуть опинитися в скарбниці султана або в кишені козацького зверхника, залежно від того, як закінчиться битва під Узун-Кале.
– Нехай тобі буде відомо, шановний яничар-ага, що не про втечу я казав, а про врятування кораблів. Сам же я разом з трьома сотнями моїх моряків залишився б у фортеці, – з прикрістю сказав капудан-баша. – Але кому судилося бути повішеним – не втопиться.
Хотів щось сказати комендант, та до зали вбіг яничар у запиленому плащі. Всі попідхоплювалися з міндер19.
– За п’ять миль від Узун-Кале лиманом пливе велика козацька флотилія! – прохрипів гонець.
Це був один з дозірних, яких комендант виставив на шляху вздовж берега.
– А групи казікерменських яничарів на дорозі ще не видно? – запитав комендант.
– Такого знаку не було, о, достойний Юсуф-баша.

Кілька разів мінялися на веслах козаки, доки попереду в небесній синяві не проступив шпиль мінарету, а під ним – ламана лінія фортечного муру. Сава, котрий перший те помітив, завважив подумки, що місто стояло не на пагорбі, а на високому березі.
– Пане гетьмане! – гукнув він, – Там, попереду...
Але Микошинський уже й сам бачив.
– Дай знак сушити весла і спустити вітрила, – наказав він Саві.
Коли судна зблизились, отаман наказав зарядити гармати, гаківниці, мушкети й пістолі, перевірити ще раз, чи не відсирів трут. Відтак подивився на сонце, яке вже підбивалося до полудня, і сказав:
– Очаків брати не станемо. Повз нього треба не проплисти, а пролетіти.
Юсуф-баша, який разом з командиром яничарської орти спостерігав з фортеці наближення козацької флотилії, не міг второпати, чому ворог замість того, щоб прямувати до берега, стрімко йшов фарватером. Комендант навмисне не попередив негоціантів про наближення біди і прирік їх бути приманкою для козаків. Тих, хто кинувся б грабувати купців, можна було б легко розстріляти з гармат.
– Сорок каїків, – озвався яничар-ага. – Абдулатип перебільшив...
– То не зле. Підготувавшись до більшої сили, меншу ми вже якось витримаємо, – відказав Юсуф-баша.
– Але ж вони не збираються на нас нападати... – мовив здивовано начальник яничарів.
Юсуф-баша підніс руки до неба.
– О, Аллах, відведи шайтанів від Узун-Кале! – заблагав. Сім років він був султаном і водночас Аллахом на цьому п’ятачку обнесеної мурами землі. Відтоді, як його попе¬редника кинули до в’язниці за те, що той не зміг протистояти козакам і здав місто. – Не дай своїх вірних на поталу гяурам!
Тим часом козацька флотилія, ощетинившись гарматами й гаківницями, стрімко неслася повз Узун-Кале. З мурів добре було видно не тільки червоноверхі шапки, а навіть вирази на обличчях – то були лиця людей, готових до всього. Юсуф-баша згадав слова капудан-баші, які він сказав, покидаючи місто: «Будь обережний, друже! Козак – собака; коли на них приходять турецькі стрільці й на кораблях, то вони й тут їх побивають, і кораблі беруть»*.
Вийшовши у відкрите море, чайки повернули на захід і, не збавляючи швидкості, полинули вздовж берега.
– Он воно що... – мовив начальник яничарської орти. – На Акерман подались. А може, на Варну чи Стамбул.
– О, Аллах справедливий, дяка тобі велика, що ти відвів лиху руку від Узун-Кале! Обіцяю віддати сорокову частину20 моїх прибутків знедоленим і ніколи більше не приховувати її від них.

«Козаки підійшли до Білгорода і стали коло Бугаза, там, де Дністр впадає в Чорне море Овидовим озером. Тут захопили вони корабля, що плив з Кафи із крамом. Турки, що були на ньому, повтікали, а греків козаки розібрали до голого тіла і відпустили. Через негоду козаки простояли на місці два дні, наводячи страх на місто»*.

ЗАЧАТИЙ ПІД МІСЯЦЕМ УПОВНІ

Оникій сидів з розплющеними очима, але писаря не бачив. Він і не спав; його просто не було вдома. Як не було тут і крука Стефана, нерухоме тіло якого скидалося на опудало, прикріплене до гілки. У молоді роки писар багато смертей бачив, і сам не раз видирався з лабет кирпатої свашки. Він знав, що таке мертвяк. Це коли з наближенням до нього у свідомості не виникає жодних змін, жодних порухів. Те ж саме відбувалося й тепер. Він дивився на характерника, але не вловлював духу людського. Той скидався на гриб з лискучим капелюшком, що виріс під дубом. Та ось щось змінилося, не в постаті – в очах. У них, як у вікнах, блимнуло, так, ніби всередині хатини хтось черкнув кресалом; по хвилі там почало жевріти, ніби зайнявся трут, а ще по хвилі ті вікна перетворилися на отвори в безодню. Бувалий у бувальцях старий козак дивився в зіниці Оникія, і в нього поза шкірою забігали мурашки.
– Чого тобі, писарю? – почулося невідомо звідки, бо рота характерник не розтуляв. Голос хоч і належав Оникієві, але водночас і ще комусь – чи не самому сатані.
– Оникію, Кубуся забито, – сказав писар, тамуючи тремтіння в голосі.
– Не забито його ще, – відказав характерник уже своїм голосом. – Он він, стоїть за спиною в тебе.
Писар озирнувся, але нікого не побачив; була ранкова імла, і легкий туманець устилав пожовклу осінню траву.
– У дусі він, у дусі, – сказав Оникій. – Лиха то сутність – вроки на людей наводитиме.
– От-от, він душив Оверка, котрий його забив. Синці на шиї знати, як від живого. Що нам робити, Оникію?
– Чим Оверко його вбив? – запитав характерник.
– Та чим... Ломакою по голові молоснув, коли той, прибивши мало не до смерті вартового, який у льодовню вечерю приніс, намагався втекти. Оверко – другий вартовий – його й торохнув.
– З якої деревини дрюк?
– Та з липи, здається...
– Отож-бо...З осики дрюк потрібен, з осики. Галдовиків тільки осика й бере.
– То як нам бути з тілом?
– Треба зарити, але не тут, у Базавлуці, а десь у плавнях, подалі від дороги. Та кіл осиковий вирубайте, і затешіть гостро з одного кінця. А коли ховатимете, мене покличте.
– Кря-я! – почулось у верховітті.
– Постривай, писарю... Поки там що, тіло до лави прив’яжіть, та льодовню зайве не відмикайте.
За тілом Кубуся, що його везли на возі, запряженому двома шкапами, йшло півдюжини запорожців, писар і Оникій. Над головами в них кружляв чорний птах. Позаду залишилися фортечна брама і поромна переправа. Збочивши зі шляху, процесія довго рухалася в плавнях поміж верболозу. Нарешті озвався Оникій:
– Спиніться. Тут копайте.
Коли вирили могилу, писар звернувся до характерника:
– Чи розумно ми робимо, без попа, без домовини? Людина все ж таки.
– Людська істота, – поправив Оникій. – Відв’язуйте, але пут з рук і ніг не скидайте.
Писар і Оверко стали розмотувати линву, якою тіло було прикручене до воза. Писар завважив, що труп хоч і був холодний, а голова розбита, проте шкіра не мала кольору мерця.
– А тепер спускайте в яму. Та щоб горілиць ліг, – наказував Оникій.
Щойно двоє запорожців узяли труп за руки й за ноги, як закричав і став качатися по землі Оверко. Те, що козаки побачили потому, вжахнуло їх. З характерника вийшов ще один Оникій, а зі Стефана – ще один крук. Цей другий Оникій кинувся допомагати Оверкові, а другий крук уп’явся кігтями у щось невидиме, бив крилами, клацав дзьобом, але крякання не було чути. Все діялося немовби за склом. Писареві здалося, що в очах у нього двоїться, як після кварти медовухи. Та щойно він так подумав, як ураз два характерники стали одним; злилися в одне і два круки. Оверко ж переляканий, з лицем білим, мов крейда, зіпнувся на ноги... Почало діятися щось і з покійником. Тіло спершу випросталось і стало як дошка, а потім почало звиватись, ніби хотіло випручатися з рук двох дужанів, що тримали його над ямою, тремтячи від страху.
– Кидайте! – верескнув Оникій і вхопив з воза довгого осикового кола.
Схарапудилися і стали дибки дві шкапи, а потім понесли воза по корчах. Тільки великим зусиллям волі писар змусив себе не піддатися страхові і не дременути світ за очі.
– Гех! – видихнув Оникій, всадивши в яму кола.
Там щось хруснуло; кіл, кінець якого стирчав з-над ями, захилитався, і характерник, учепившись у нього, майже навис над могилою. Невдовзі осикова жердина перестала здригатись.
– Засипайте, – наказав характерник, але поряд залишився тільки старшина. Решта, між ними й Оверко, порозбігалися.
Хоч як кликав писар утікачів, а за лопату йому довелося братися самому. Оникій не допомагав; він сказав:
– Чого очі від ями відводиш, писарю? Поглянь.
На дні лежав гарний чоловік з білявим оселедцем і розбитою головою. З грудей у нього стирчав кіл.
– Бачив? Нікуди вже цей галдовик не втече. Я його надійно запечатав. А тепер засипай. Та затям: якщо мене чорти вхоплять, зробиш так само. І щоб паля з проклятого Богом дерева – осики – була. Бо інакше душа моя людей зводитиме.
Писар засипав, а на жердині, що на три лікті з землі виступала, Стефан всівся і щубратися заходився.
– Коней накажи випрягти й відпустити,– порадив Оникій,– нечисті вони. Воза також нехай не займають. А самі тиждень ставитимете свічки в церкві. Всі, хто тут був.
– І ти? – здивувався писар.
– Не допоможуть мені свічки, – відказав Оникій. – Покуту чужу зносити мушу.
Запорожці до переправи не поспішали; очікували, доки поромник перевезе характерника і старшину.
Коли зійшли з порома на другому березі, писар запитав:
– Оникію, Кубуся Бог створив красенем. Звідки ота лиха начинка в ньому? Ну, душа?..
– Бо зачато його, коли місяць був уповні, – відказав характерник.
– А до чого тут місяць? Хіба всі, кого було зачато в повню, – галдовики?
– Ні, не всі... Але всіх галдовиків зачато, коли місяць уповні був. І так від закладин світу.
Вони вже наближались до фортечної брами, коли писар знову озвався:
– Тебе – також у повню?
– Авжеж, писарю.
– Але ж ти лиха не коїш.
– Було кому наробити лиха ще до мого нарождення... – відказав характерник.
– Ось ти виявився сильнішим від Кубуся. Але ж може з’явитися хтось, сильніший від тебе, а потім з’явиться ще хтось, сильніший від того сильнішого... Чи не станеться зрештою так, що над світом запанує галдовик?
– Станеться, – відказав Оникій. – В час, коли найгустіша тінь від Орба Землю вкриє, народиться хлопчик; два пальці на обох ніжках у нього зрощені виявляться, що є ознакою сатани.
– Коли це буде, Оникію?
– Не скоро, писарю. – Якийсь час характерник ішов мовчки, а тоді провадив: – Хлопчик той народиться десь за рік до тисяча вісімсот вісімдесят першого року, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, що є числом звірини.
– В Євангелії сказано, що числом звірини є шістсот шістдесят шість, – зауважив писар.
– Справді. Але там ще сказано, що число те людське; хто має мудрість, нехай порахує. Вісімнадцять – це сума трьох шісток. У числі 1881 друга частина є дзеркальним відбитком першої частини 18-ти. Хоч як крути, а рік перигею Орба є роком найгустішої тіні князя темряви, яка Землю вкриє.
– Ти кажеш, Оникію, про якийсь Орб, а не кажеш , що воно таке.
– Це важко пояснити, писарю... Ну, ось ти – чи завжди справедливим буваєш? Не поспішай відповідати – подумай.
Старий козак замислився.
– Не завжди, – відказав по часі. – Іноді не хочеться добро робити, а бува, й жорстокість казна-звідки береться.
– Така душа людська, – сказав характерник. – Земля наша – жива істота, і вона також має душу. І в тій душі всього доста – і доброго, й лихого. Орб – лиха частина земної душі. Вона то віддаляється від планети, і тоді панує щось схоже на спокій, то наближається, згущується; у світ сутності злі приходять, звірство починається поміж людьми.
– Але ж хлопчик зі зрощеними пальцями на ногах прийде у світ за цілий рік до зловісного року, – знову зауважив писар.
– Істотного значення це не має. В плині часу той рік – тільки мить. Адже шлях до свого перигею Орб долає тисячоліттями. І тепер уже впродовж кількох віків знати його тінь. Але найгустішою вона буде в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях... Так от, писарю, в межах 1870 і 1890 років у світ людей спустяться найлиховісніші сутності – апостоли нової релігії. Релігію ж ту буде оприлюднено 1881 року. А створить її чоловік, котрий і сам народився під числом звірини – року 1818-го. Релігія його переможе релігію Христа також у рік під числом звірини – 1917-й. І уславлять релігію антихриста двоє: один, котрий народиться 1870 року, і той, зі зрощеними пальцями на нозі. Перший процарює сорок два місяці, другий – більше тридцяти літ і помре у рік, сума цифр якого також дорівнюватиме вісімнадяти – у 1953-м.
– Оникію, звідки тобі знати, що станеться аж у такому далекому майбутньому? Адже не відомі ще обставини, які до цього призведуть.
– Писарю, я скажу тобі те, що сказав колись гетьманові: все, що було, є і буде, воно вже є. А тільки там, у іншому світі, і все воно поки що в дусі. Та настане час, і воно тілесним стане. А побувавши в цьому світі, знову в дух обернеться, відкинувши плоть, як одяг зотлілий.
Старий козак відчув омах чорних крил; птах сів на плече характерника.
– Що, горобчику, їстоньки захтів? – сказав ніжно Оникій, погладивши крука. – Потерпи. Справимо сьогодні поминки по галдовику. Адже справимо, га, писарю? М’ясця накажи принести.
– Подадуть вам із Стефаном і м’ясця, і до м’ясця, – відказав старшина. – Ось ти казав, Оникію, що галдовики – це ті, кого у повню було зачато...
– Не всі, а дехто з них. Хоча всі, зачаті, коли місяць уповні був, схильні бути галдовиками.
– Так отих двох галдовиків, що релігію нову уславлять, також з осиковими паколами ховатимуть?
– Ні. Але в землю тіла їхні Господь не дозволить покласти. В камені поховають. І до каменю з їхніми тілами потягнуться галдовики з усього світу. І стане те місце най¬проклятіше на землі.
– А яка шкода від їхнього царювання буде людові нашому – українцям?
Оникій довго не озивався. Вони вже до майдану з тулумбасами і стовпом підійшли, коли він нарешті подав голос.
– Питаєш про шкоду...
Несподівано характерник обернувся та подивився старшині в очі. І знову писареві здалося, що на нього безоднею дихнуло. Цього разу це була безодня страждань і жаху. В нього ввійшло щось із тієї безодні – стисле в чорну маленьку зернину, яка бубнявітиме в ньому упродовж усього життя, висвічуючи дедалі нові й нові жахіття – у снах і наяву. Він бачитиме людоїдів і тих, хто призвів їх до людоїдства, українців, котрі понад усе ненавидять українців, синів, котрі зреклися батьків, він бачитиме дивні машини, що їздять без коней, і велетенських птахів з металу. Це була петля часу; ніби хто стьобнув простір у майбутнє і тут-таки сховав нагая.
– Щоб оповісти тобі про шкоду, яка буде українцям, та й багатьом народам, від віри антихриста і тих, що їй уклоняться, життя мого не вистачить, – сказав характерник.
– А той, що створив писання неправедне... Яка його доля буде?
– Він помре за два роки потому, як учення його буде оприлюднене. Поховають його на кладовищі, де ховають своїх сектантів сатаністи. Тобто покладуть у прокляту Богом землю.
Вже настало передвечір’я. Оникій з круком на плечі під дуба подався, а писар – до церкви. Щось дуже важке вклав у душу йому характерник. Таке важке, що він відчув себе старезним дідом. Гріхи, які часами млоїли совість воїна, раптом постали яскравими картинами. Тільки запах ладана й паленого воску перетворили ті картини на нечіткі обриси.

ГРЕЦЬКИЙ НЕГОЦІАНТ

Кафа. Місто яскравої зелені, смарагдового моря, тонкого шовку, білих рабів. Купці з усього світу злітаються, мов гайвороння, на її невільницький ринок. Греки, іспанці, араби...
Цього разу Алі-баші не треба було купувати красунь для султанського Сераля. Він мав відібрати дужих чоловіків для військових галер. Але де їх узяти? «Ці татарські шайтани хіба що тільки дітей та жінок зугарні в полон брати!» – злостивився баша. Майже три тижні гостював він у резиденції хана Гірея і за цей час придбав лише купку невільників. Та нарешті йому пощастило: на базар пригнали великий ясир – молдаван, поляків, урусів. Добравши потрібну кількіть полонених, посланець султанів востаннє відвідав ханів маєток і велів зніматися з кітви.
На палубі військової галери невільників попарно сковували ланцюгами. Поміж них було чимало козаків з пошрамованими тілами. «За цими треба око, – міркував баша. – Але для військових суден кращих веслярів годі й бажати».
Уже давно не стало видно Криму. Галасливі чайки і ті зникли; єдиними звуками були плюскіт води під п’ятдесятьма веслами, ритмічні удари бубна21 та окрики наглядачів.
Невільників загнали в трюм. Баша куняв на палубі на м’якій перині. Прокинувся, коли сонце вже сідало на воду. Дозірний доповів, що паралельно з галерою рухається якийсь вітрильник.
– Приготувати гармати! – наказав баша капуданові.
– Але ж, мій повелителю, вони під грецьким прапором; просять, щоб ми зупинилися для мирної бесіди.
Баша велів сушити весла, а бомбардирам бути напоготові.
Та його застереження виявилися марними. У променях західного сонця він побачив грецьких моряків та ще двох, що сідали в каїк, – негоціанта з великою чорною бородою і бритоголового худого чоловіка, либонь, драгомана.
Уже на палубі галери негоціант у зеленій чалмі, яка засвідчувала його грецьке походження22, шанобливо вклонився, склавши руки по-мусульманському.
– Не кривди грека, о достойний, – перекладав драгоман. – Прийми цей невеликий подарунок.
Чорнобородий узяв у драгомана скриньку і, відкривши, подав баші. На зеленому оксамиті лежав чималий топаз. Суворе обличчя баші пом’якшало. Він наказав принести дві міндери і запросив гостей сісти. Тоді почав розпитувати про плавання, про здоров’я.
– Небезпечно стало плавати, – скаржився негоціант. – Пірати нишпорять. А з тобою, о мусульманине, нам буде спокійніше.
– Авжеж, – сказав баша. – Нехай тільки спробують... На моєму судні дві з половиною сотні військових, не рахуючи лоцманів та шістдесяти матросів. Ми їх зустрінемо ядрами з тридцяти п’яти гармат від кожного борту.
Слуги подали інжир, паклаву, щербет. Алі-баша був радий подарункові й компанії. Їхні судна йшли паралельним курсом, а він оповідав про ціни на живий товар, вихвалявся умінням вибирати невільників. Грек підтакував. Між іншим він сказав:
– Я міг би перекупити у достойного дюжину-другу того краму.
Баша посміхнувся.
– Нехай знає мій шановний гість, що на цих дужанів уже чекає військова галера. Щоправда, вона ще на стапелях, але не мине й місяця, як її буде спущено на воду в сінопській гавані.
Раптом баші спало щось на думку. Прискаливши око, він сказав:
– Але якщо негоціант має потребу в невільниках, то я йому можу трохи продати.
– Бог та буде милостивим до тебе, о достойний, – вклонився купець.
Він витяг з-за пояса гаманець і, не торгуючись, відлічив названу суму. Коли ж на палубу вивели гурт поранених запорожців, баша помітив, як грек змінився в обличчі.
«Навряд чи він зажадає назад свої гроші, уздрівши такий товар», – подумав баша. Він радів з того, що вдалося провести грецького купця.
На море спускалися сутінки. Драгоман непомітно кидав погляд по курсу галери. Попереду, в тому місці, де розпливалася рожева пляма затопленого сонця, гойдалися на хвилях чи то колоди, чи то невеликі барила. Перехопивши швидкий погляд товмача, негоціант мовив вибачливо:
– Розмовляти з тобою, о гостинний господарю, все одно, що в літню спеку пити прохолодну паклаву, але вже настає ніч, і я мушу воздати молитву Богові на своєму судні. Накажи зупинити галеру та повантажити в каюк товар.
Алі-баша плеснув у долоні.
– Ей, Бекір!
– Я тут, мій повелителю, – покірно схилив голову капудан.
– Гість бажає покинути нас.
Судна збавили хід, зблизились і зупинились. Неподалік гойдались на хвилях якісь колоди.
Поки баша розмовляв з гостем, спостерігаючи, як з галери спускають на воду човен для бранців, з другого її борту раптом виросла з води підводна чайка. Тихо відхилився димар, і в отворі з’явилися люди. Позакидавши на снасті абордажні крюки, вони вмить опинились на палубі. Ще один підводний човен з’явився між галерою та грецьким судном. Баша, уз-дрівши, як на місці колоди піднімається з води щось чорне, вирячив перелякані очі. Зчинилася метушня і галас. Команда, охоплена містичним жахом, забула про гармати. Тим часом козаки, котрі на чолі з В’юном вдерлися на палубу, мовчки орудували шаблями. А дванадцятеро хворих від ран і скутих ланцюгами бранців, скупчившись на кормі, з подивом і жахом спостерігали те, що діялось.
Дехто з команди з вигуками «Шайтани!» – кинувся за борт, а решта, отямившись, накинулись на нечисленних нападників. Це були загартовані в боях військові.
Тим часом грецький негоціант здер з себе бороду. А драгоман, вихопивши з-за пояса отетерілого капудана пістоль, ткнув ним у живіт баші.
– Накажи припинити опір! – гарикнув.
– Нехай здаються, Бекіре, – приречено пробелькотав вельможа.
Але капудан, нарешті звільнившись від омани, щосили затопив баші в живіт, і той повалився на палубу.
– Собака! – вилаявся злостиво Бекір.
Хтось із козаків змахнув шаблею над його головою, але недавній грецький гендляр, а тепер козацький гетьман спинив:
– Стій! Він нам живий потрібен.
Бекіра зв’язали його ж поясом.
Наблизився каїк від грецького вітрильника, повен озброєних людей. І саме вчасно, бо яничари, усвідомивши, що вони в більшості, почали оточувати козаків-підводників. Захопившись і вже смакуючи перемогу, вони не помітили нападників у грецькому одязі, що стрибали на палубу з правого борту. А уздрівши їх, заволали і вмить розділились на дві частини. Це була гідра, яка вимахувала десятками шабель, вигукувала погрози, прокльони й лайки і яка розпалась на дві менші, але кожна переважала числом нападників. Гідра шаленіла, втрачаючи шматки своєї плоті і разячи ворога. І була б перемогла, якби з імли не виринула козацька ескадра. Сорок чайок сунули суцільною лавою. Здавалося, з заходу накочувалася велетенська хвиля. Рипіння кочетів і плюскіт води під веслами заглушили брязкіт шабель. Чайки зусібіч оточили галеру, мало не уткнувшись носами в її борти.
– Здавайтесь! – закричав Микошинський турецькою. – Опір марний!
За ним заволав Бекір:
– Правовірні, не здавайтесь! Гяури однаково повбивають вас!
Зачувши крик капудана, яничари осатаніло кинулись на ворога, але палубу вже заповнювали козаки з чайок. Прогриміли мушкетні постріли. Турецькі військовики, що були скупчилися біля двох щогл, стали падати від куль. Ті ж, хто вцілів, і не думав здаватись. Від їхніх гострих кривих ятаганів валилився з ніг то один, то другий козак.
Тим часом Петро Потурнак витяг з капуданової кишені ключі й кинувся до закутих невільників. Звільнені від ланцюгів, вони брали з рук мертвих шаблі й лізли в саму гущу бойовища.
Була невластива для осінньої пори ясна і тепла ніч. На палубі великого військового судна в медв’яному сяйві місяця корчилися й стогнали поранені, валялися чалми, шапки з червоними шликами й китичками, тьмяно поблискували калюжі крові.
Наставав ранок. Козаки викидали за борт мертвих турецьких воїнів, перев’язували своїх поранених.
Кошовий відкликав Саву.
– Молодець, синку, – похвалив, показавши на підводні човни. – Такого ще світ не бачив.
– Теча була, пане отамане, – відказав Приблуда. – Воду чоботом виливали через димар.
– Але ж живі, дітки, живі!
– Бог поміг, – озвався В’юн.
– Аби тільки Бог і надалі був з нами, – сказав Потурнак, спостерігаючи, як двоє козаків силкувалися викинути за борт пораненого яничара. – То вони погано роблять, Богдане.
– Гей, хлопці, погукав Микошинський, – не по-християнському чините!
– Іновірці вони, отамане, вороги наші, – озвався один з тих, хто намагався відірвати турка від перил, за які той ухопився.
– Вони переможені. Негоже лицареві на ката обертатися... Осавуле! – звернувся до Нетудихати. – Простеж, аби поранених турків перев’язали і в трюм замкнули. А здорових – на місце веслярів, на ланцюг...
Бранців нарахували двісті п’ятдесят, стільки ж, скільки й веслярів на судні, – по п’ять на весло. Це були молоді, дужі, хоч і виснажені поневірянням люди. Поміж них угадувалося кілька десятків українських посполитих, підстрижених під макітру, та козаків з закривавленими оселедцями. Решта – польські й молдавські селяни. Козаки виявилися наливайківцями, що їх полонили в Молдавії; вони одразу ж зажадали зброї.
Тим часом Микошинський скликав чайковських У покої Алі-баші.
– Як бути далі, панове? – звернувся до всіх. – Галера неповоротка. Стримуватиме нас у дорозі.
– На дно її, – порадив хтось.
– А куди веслярів-галерників і невільників подіти? Всіх їх близько чотирьох з половиною сотень... На грецькому вітрильнику вони не вмістяться.
Озвався осавул:
– Галеру з посполитими й пораненими козаками на Січ відправимо, а грецьке судно з молдаванами й поляками хай з нами йде. А там – ми на Сіноп, вони – на північ. Знайдуть місцину на узбережжі Болгарії, а там майнуть хто куди.
– На Січ, кажеш? У гавані біля Очакова стоїть п’ять таких, як оця, галер, – відказав Микошинський. Поміркувавши, вів далі: – Зробимо так: судно з пораненими братчиками, галерниками і всіма, хто побажає, відправимо на Дон. Там наші залоги. Перебудуть, одужають і через Дике Поле на Січ. Коней їм донці дадуть. Решта сядуть на грецький вітрильник і – на захід курс, до болгар чи румунів... Молдавани мову румунську знають, проведуть поляків до себе, а там уже буде простіше. Галеру ж оцю разом з сімдесятьма гарматами та полоненими турками козакам донським подаруємо.
Зашили в парусину загиблих запорожців. Священик відспівав панахиду. Тоді опустили тіла в море і відсалютували з мушкетів і гармат. Братчики на чайках і галері хрестилися, спостерігаючи, як ідуть на дно тіла тих, хто ще недавно ділив з ними весло й казанець, співав і жартував.
– Упокій, Боже, душі їхні, – сказав Микошинський, коли зник у хвилях останній з покійників.
Уже сонце було на півдорозі до полудня, коли козацька флотилія взяла курс на південь, грецьке судно – на захід, а галера, якою правили поранені січовики, а за матросів були недавні невільники, – на північний схід. Лоцманам турецьким і капуданові Бекіру було обіцяно свободу, якщо вони проведуть судно повз Азовську фортецю в Дон. Алі-башу Микошинський забрав із собою.

ЛЮДИНА ЗІ СНІВ

Меланію купали в голубій кахляній ванні. Руки туркені боляче масували губкою тіло. Щоразу Меланія заплющувала очі, аби не бачити тих чужих рук. То було щось неприродне – жінка з кощавими чоловічими руками. Долоні немов дошки; коли вони ковзали по тілу, то здавалося, що ось-ось ввіп’ється скабка. Нарешті туркеня зачерпнула ківш чистої води і вилила на дівчину. Оглядала з усіх боків, химерно прицмокуючи. На її обличчі вгадувалися подив і смуток.
– Ти гарна, дуже гарна, – несподівано озвалась українською. – Я теж була такою, коли мене купали для шлюбного ложа. Багато хто з подруг заздрив моїй звабі. Вах-вах, скороминуча краса дівоча. Аллах дав нам продовження вроди лише в дітях.
– Ви теж із невільників, тітко? – запитала Меланія.
– Ні, я туркеня з діда-прадіда.
– Звідки ж ви мову нашу знаєте?
– Чоловік навчив.
– То оцей кривий купець тямить по-нашому?
– Ні. Це мій перший чоловік. А був ще другий – козак. Із невільників. Він потурчився, віру нашу сповідував. Вісім років у нас жив. За помічника в мого першого чоловіка був. Водив каравани в Трапзон, Сірію, Аравію... І щоразу повертався при великій вигоді. Отож перший чоловік і подарував йому мене на знак приязні. Мені тоді було двадцять чотири, Петрові – двадцять вісім. О, Аллах, якого я кохання звідала! Яке б лихо мене не спіткало попереду, воно не переважить щастя великого, що його я спізнала. Тобі, гяурці, цього не збагнути – що це таке, коли коханий любить тільки тебе й нікого більше.
– А де він тепер? – поцікавилася Меланія.
– Аби я знала. Пішов з караваном у Трансільванію та й не повернувся. Чи розбійники, чи чума... Хто зна. Таке трапляється з купцями. Але душа моя знає: живий він, живий.
Туркеня накинула на плечі дівчини пухке простирадло і стала обтирати. Тоді сказала щось турецькою. Меланія завважила, що попри вік жінка мала привабливе лице з живими чорними очима і зграбну постать. Але руки, здавалося, належали чоловікові.
– А діти у вас є? – знову запитала дівчина.
– Є. Селім. Тринадцять йому вже. В Істанбулі, в медресе навчається. Муллою буде. Це від Петра. А від першого не було дітей.
Жінка знову заговорила турецькою, скрушно хитаючи головою. Тоді забрала простирадло і показала на одяг – рожевий шовковий халат, оторочений золотим шитвом, і такі ж шальвари. Туркеня не приховувала захоплення, розглядаючи в ньому дівчину.
Зайшов господар – невисокий кривий чоловік з великою, непропорційно до постаті головою. Поперек йому туго перетягував зелений пояс. Підвів Меланію до вузенького вікна, став зусібіч розглядати. Помацував плечі, груди, пропускав крізь пальці чорне шовковисте волосся, поплескував по стегнах. Проте в його діях не вгадувалося хтивості. Він більше нагадував скнару, що милується скарбом.
Хазяїн був задоволений. Перекинувшись кількома словами з жінкою, вийшов.
Потім туркеня вивела з купальної кімнати Меланію й завела Наталку. Меланія позна-йомилася з нею ще в гурті полонянок. Вони були схожі. Мабуть, тому й купив їх обох сінопський гендляр.
Мулла прокричав вечірню молитву. Смеркло, а в кімнатці з загратованими вікнами і зовсім стемніло. Меланія лежала на софі, бачила вісім квадратів сірого неба. В надвечір’ї вони рожевіли, потім, коли спустилася ніч, іскрились зорями – по кілька зірок на квадрат. Уже давно вона виплакала сльози, тільки думок не могла спекатись, бо чим старанніше відганяла, тим більше їх роїлося в голові. В пам’яті поставали каламутні картини татарського наскоку, курний шлях, якому, здавалося, краю не буде, невільницький ринок під фортечними стінами Кафи, задушливий трюм турецького судна, Сіноп. Все те повільно підіймалося в пам’яті, як намул із дна річки. Підіймалося, сідало, знову підіймалось, аж доки її не починало нудити. І тоді вона ви¬кликала в уяві худорляве лице Сави. Мабуть, і цього разу він приїздив на літо до свого батька. Приїздив заради неї, вона те напевне знала... Що ж, потужить, посумує, а затим знайде якусь киянку, і зостанеться в його пам’яті Меланія солодким спомином.
– Меланіє, – почувся голос Наталки, – я підслухала розмову кривого з капітаном корабля. Хазяїн вимовляв наші імена і слово Істанбул. Либонь, повезуть нас завтра в Царгород на невільничий ринок. Тому й купали, і в шовк одягали. – По хвилі додала: – Авжеж, що так. Сьогодні весь день вивозили з двору якісь тюки.
А Меланія мовчала. Вона думала про те, що коли б можна було підрахувати всі нещастя, заподіяні одним народом іншому, та залишити рахунок нащадкам... Вона щиро вірила, що її прокльони і прокльони тисяч бранців висітимуть над народом-загарбником отруйними хмарами помсти, аж поки не визріють і не впадуть зливою нещасть на голови винних і невинних. Мусить бути сила, яка веде лік усьому – злому й доброму. Мусить!
– Меланіє, – знову озвалась Наталка, – ти знаєш, скільки дружин у кривого? Дванадцять. Наймолодшій чотирнадцять літ.
– Звідки ти взяла?
– Та жінка, що нас купала, трохи тямить по-нашому. Вона й оповіла. Зухрою звати її. Каже, що кривий на нас добряче заробить.
– Не казала, звідки мову знає? – озвалась Меланія.
– Ні.
– Вона мала за чоловіка якогось нашого, що потурчився. Кривий цінував його й видав за нього Зухру – одну зі своїх дружин.
– Тьху, бусурмани! Це ж і нас з тобою спочатку продадуть, а потім, як змарніємо, подарують комусь.
– У них тут так, – зітхнула Меланія. – А бач, стосунки у кривого з Зухрою гарні. Я спостерігала їх.
– Зухра тут, либонь, за наймичку, – сказала Наталка.
– Не схоже. Скоріше вона за старшу дружину в нього.
– О, Господи! Ти можеш уявити себе однією з багатьох, Меланіє?
– Не можу я себе уявити і єдиною у цьому їхньому світі.
Меланія все ще не відривала погляду від вікна. До одного з восьми квадратів неба немовби хтось навмисне підніс ріг молодика, схожий на золотий ятаган. Вона думала про свій рідний край, про діда, котрий замінив їй батька й матір. Батько більше-бо в походах пропадав, а мати померла від якоїсь хвороби, коли Меланії було дванадцять, а братикові Василькові п’ять років. Він же – дід, у минулому січовий дяк, навчив її читати й писати, володіти шаблею не гірше від юнака, влучно стріляти. Не пропала марно наука старого – двох кримців поклала вона з батькових мушкетів. Та що ті дві смерті... Хіба врівноважити горе її й Василька – їх розлучили в Казікермені, горе батька, котрий втратив дітей, смерть дідуся – вона бачила, як татарин заколов його списом, Савину тугу?
Зашурхотіла софа під Наталкою
– Знаєш, що я думаю, Меланіє? Нас мусить купити якийсь багач. Паша або візир. Адже ми з тобою дорого коштуємо...
– Плакали грошики того, хто мене купить, – з сумним усміхом озвалась Меланія. – Чого б то?
– Здається мені, сестро, що я божеволію. Глузд втрачаю. Пам’ятаєш, коли два місяці тому нас висадили з корабля, я показала на дивного чоловіка, котрий стояв під муром фортеці неподалік від брами? Ну, отой, з чорним птахом на плечі...
– Не було там нікого. То горе твоє стояло. Приверзлося те.
– Ні, був. Я це напевне знаю. Гладкий, бритоголовий, до пояса роздягнений. Ще й птах якось дивно топтався в нього на плечі. І чоловік той був з наших.
– Нічого такого я не бачила. Там, на березі, багато було люду. Але під мурами – жодного.
– Був. На пагорбі. То ти не пам’ятаєш.
– Як можна не пам’ятати того ранку? У мене й зараз перед очима укутані в світанкове марево великі й малі кораблі, фелюги, на яких крам на берег звозять; купи того краму на піску. Яничари біля кованих воріт, і гурт нічних прибульців, що посунули до міста, коли ворота відімкнули. А от під мурами фортеці не було нікого, Меланію.
– Того чоловіка я бачила там само чітко, як бачу тебе. Але не це важливо. По тому він став приходити до мене у сни.
– То насилання.
– Можливо. А тільки сни мені здаються правдивішими, ніж сама ява. В чоловікові тому є щось страшне, і водночас він притягує, бо коли я бачу його, мені здається, що десь поблизу Сава мій ходить. Мабуть, це і є божевілля.
Долинули бренькання сазу23 і жіночий спів. Тут завжди було так: вдень чулися балачки, суперечки і навіть лайки, а вночі – ніжний сумний спів. Кімната їхня знаходилася в будинку на жіночій половині і вікном, як і всі інші, виходила у внутрішній двір з довгими коморами. З містом садиба кривого купця сполучалася тільки високими глухими ворітьми й небом. Ні доброму, ні лихому окові не дано було проникнути в те житло без згоди господаря, як і будь-кому з мешканців вийти за його межі. Увесь Сіноп також складався з замкнених, відгороджених один від одного дворів – що вище на гору, то розкішніших. На самому пагорбі височів палац володаря міста.
Озвалась Наталка:
– А як він приходить до тебе в сон?
– Як? Потому, коли я вперше побачила його наяву, він пройшов зі мною у снах від часу полону аж дотепер. То я з гурту білого ясиру помітила його віддалік битого шляху, то – на вулиці Казікермена, то на спекотній дорозі до Кафи і в самій Кафі. А тепер, буває, стоїть босоніж посеред оцього ось двору. Нічого не каже, тільки дивиться і ніби втягує в себе мою душу. Він хоч і обличчям завше до мене обернений, але я знаю, що в нього ззаду, нижче маківки, – великий шрам. Часом здається, що чоловік той і зовсім не людина, а якесь створіння; не Боже – з чорною-бо душею, котра не в тілі, а птахом на плечі ворушиться.
– Тобі погано після кожного такого сну?
– Ні. Але, бува, з’являється відчуття, буцімто за мною хтось стежить. А тільки не з цього, а з того світу.
– Хтивість виявляє?
– Анітрохи. Він немовби співчуває мені. А головне, він якимось чином з Савою моїм пов’язаний... А ще коли чоловік той приходить до мене в сон, я набуваю здатності бачити людей і предмети у часі.
– Ти й справді щось дивне кажеш.
– Авжеж. Ось послухай: коли Сава у сні привидиться, то він постає в пам’яті моїй не тільки таким, яким я його знала, а геть увесь – від часу останньої нашої зустрічі аж до миті, коли він, немовля, вхопив перший ковток повітря. Світ для мене немовби розтягується від сьогодення до глибокої давнини... На каменях, якими тут дорогу вимощено, я бачила у снах ноги стародавніх греків, затим чула тупіт сандалів римських легіонерів, за ними знову ноги греків, але вже трапезундських, а потому – османів. Крові багато по цих пласких каменях вилилося в море.
– А мене у тих снах не бачила?
– Ні. Жодного разу.
– З тобою й справді щось коїться, якщо ти бачиш те, чого іншим не дано. То горе велике в безум обертається. Бо те, що ми пережили в урочищі Кара-Тебень під час дільби ясиру, не дай, Боже, нікому! Дочок на очах у матерів!... Жінок на очах у чоловіків! Господи, чи є межа сказу людському!? Не витримала, хоч нас і обминула доля тих нещасних; обірвалося щось у тобі. Чуже в душу впустила.
– Не впускала я в себе нікого. Воно саме зайшло в мене по горю, як по сліду чорному. Але воно не вороже мені – я це відчуваю. Що ж до гвалтувань, то у нас усе попереду. Татари нас не чіпали, аби за цноту найбільше взяти. А вже той, хто купить, панькатись не стане.
– Авжеж, що так, – зітхнула Наталка.

Увірвалась пісня за стіною, не чутно стало й саза, натомість долинув голос чоловічий. То господар до однієї з дружин увійшов. Потім тиша настала.
Поринула в тишу й фортеця Сіноп, відгородившись від світу двома важкими брамами: одна в гавань вела, друга – в пустелю. Люди торгові, мандрівники, котрі прибули після заходу сонця, ночували під мурами. І ніхто, ні за які блага не впустив би їх у місто аж до перших променів вранішнього сонця. За такий непослух вартовому голову стинали.
У Сінопі бідні не жили. Тільки заможні й дуже заможні. Та ще раби – власність сінопських жителів, і міські, котрі вулиці й рабат прибирали. На тому рабаті можна було все придбати, чого не купиш на галасливих базарах Стамбула й Варни: дорого оздоблену зброю, золотий та срібний посуд, коштовні прикраси, шовк з Індії та сукно з Шотландії. Охороняла фортецю зразкова яничарська орта.
Тим часом Меланія в сон поринала, і їй здавалося, що вона вирушала на побачення з незнайомцем, на плечі в якого птах чорний сидів. Чоловік той мусив сказати їй цього разу щось дуже важливе.

АНАТОЛІЙСЬКИЙ БЕРЕГ

Козацька ескадра, орієнтуючись по нюрнберзькому квадранту24, рухалася на південь. Важкі дощові хмари, що їх гнало західним вітром, пливли низько-низько, подекуди торкаючись гребенів хвиль. Веслярі з острахом поглядали на небо, очікуючи, що ось-ось хлине злива. Хвилі дедалі більшали, перетворювались на велетенські рухомі гори. Невидима сила підхоплювала судно, виносила на верхівку тієї гори і зіштовхувала з водяної кручі. Тільки очеретяні снопи, прив’язані вздовж бортів, утримували чайки від перевертання. Та найбільшу небезпеку являли собою підводні човни, що їх буксирували на довгих линвах. Кожної миті хвиля могла підхопити такий човен і жбурнути ним об чайку. Крім шуму води, рипіння кочетів, свисту вітру в щоглах, чулася молитва: «Заступнику наш, святий Миколо, пробач нам гріхи наші, пошли землю! Ось уже дві доби шарпає нас стихія ворожа. Немає сили протистояти їй...» І почув Микола Чудотворець, і розсунув хмари, і пронизав сонячним променем негоду, й побачили чайковські сіру смугу попереду.
– Земля! – заволали.
Судна підігнало прибоєм до піщаного берега, який дедалі у глиб суші перетворювався на пагорби, порослі темно-зеленою рослинністю. Довкіл не видно було жодного селища чи оселі. Гетьман вислав розвідників у трьох напрямках – вздовж берега, на схід і на захід, а також у бік гір. Одягнені в однострої турецьких матросів, вони мали видавати себе за потерпілих у морській катастрофі. За старших у них були колишні втікачі з турецької неволі, котрі добре знали мову.
Вивідники повернулися за три години. Ті, що пішли берегом на захід, казали:
– Немає, пане отамане, жодної душі. Безлюддя всюди.
Те ж саме повідомили й ті, що на схід ходили. І тільки посланці, котрі побували в горах, принесли іншу вість:
– Там села невеликі в межигір’ї, батьку. Трохи більші від наших хуторів. Пастухи живуть чи хлібороби. Мирні люди.
Слабшав вітер, небо звільнилося від хмар. Палаюча куля сонця скочувалася з небосхилу в море, яке все ще вирувало. Тим часом затріщали багаття з моквису і шибляку. Поки кухарі варили куліш, братчики, простеливши свити, полягали довкола багать. Дехто, не дочекавшись вечері, спав; інші мовчки дивились на море, посмоктуючи люльки. Чужа земля... Чи всім їм судилося повернутись додому? Чи побачать вони знову чисті води мальовничих річок? Пожурились хлопці. То один, то другий відведе погляд, щоб не показувати туги в очах.
Не дай, Боже, козаченьку на чужині вмерти.
Нема кому пожаліти, поховать по смерті...

– почулася тиха пісня біля одного з вогнищ.
Сава відчув, як з піснею в серце йому тривога заповзає. То не було потерпання за своє життя. Тривога, здавалося, сочилася з бурувато-жовтого піску, з невидимих гір, порослих колючкуватими травами й кущами; та й сонце, велетенський розжарений таріль, запалило півобрію – в Україні такого не буває. Згадав Сава дядька, у якого жив у Києві. Той зневажав усі науки, якими його небіж сумлінно набивав собі голову, крім науки володіння зброєю. Щосуботи він влаштовував герці на шаблях з п’ятьма синами й Савою, які інколи перетворювалися на бойовиська з кровопролиттям. Знав би старий січовик, де зараз його учень.
Тим часом чималий гурт козаків, поміж яких були й ті, що в гори ходили, зібрались осібно від усіх у коло. По часі вони попрямували до багаття, де сидів Микошинський.
– Пане отамане, – звернувся один з них, – ми з братчиками тут погомоніли. А чи не піти нам у гори? Кажуть, там люди заможно живуть.
Кошовий підвівся.
– Ну, і що ж ви в них візьмете? Дюжину овець та якусь ряднину?
– Турки так не думають, коли до нас приходять, – озвався хтось із гурту.
– То їхній гріх, – відказав Микошинський. – І справа не тільки в цьому. Святий Микола висадив нас на пустельному березі, подалі від ока ворожого. Якщо ж ми висвітимось, то звістка про нас вмить облетить усю Туреччину. І в Сінопі будуть готові до зустрічі з нами. Зачаїтись треба, принишкнути, а тоді напасти зненацька і так само зненацька щезнути. Ось у чім хитрість.
– До Сінопа ще ого-го... – сказав той, котрий привів компанію до Микошинського.
– День плавби на захід, – озвався Потурнак, який також підійшов до гурту. – А оті села лежать на караванному шляху від Сінопа до Самсуна. До речі, система оповіщення в них чітко поставлена.
– От-от, – мовив гетьман. – Відпочивайте, панове, набирайтеся сил.
Компанія відійшла неохоче. Це були здебільшого недавні полонені. Слова Микошинського не справили на них враження.
Ніч спустилася на землю. Ущух вітер, вгамувалося море, затих гомін біля багать. Сава відчув, як поринає в солодку млість, а потім немовби провалився в небуття, з якого його витягло крякання Оникієвого крука. Присутність характерника і його птаха були такі реальні, що коли він розплющив очі, то побачив їх над собою. Правда, вони враз розтанули, відкривши безхмарне зоряне небо. Сава прислухався, сів. Лагідно терлася хвиля об пісок, пахло прілими водоростями і згаслою ватрою. І тут він помітив якийсь рух. З півтори дюжини людей, скрадаючись, покидали табір. Сава штовхнув Потурнака, котрий спав поряд на купі сухих водоростей.
Двох, які найбільше опиралися, забили киями до смерті. Решту пов’язали.
– Темні люди! – лютував гетьман. – Ви могли б зірвати похід, до якого ми рік готувалися!.
Микошинський наказав віддати кожного під опіку чайковського і його команди і тримати їх на оці аж до закінчення походу. А там вигнати з війська.

У Сінопі вже знали, що з Дніпра в море вийшло сорок чайок і що неподалік від Акермана козаки захопили грецьке судно. Після закінчення шторму вони вийшли з дністровського лиману і рухались на захід. А потім зникли. Найвірогідніше – прибились до пустельного узбережжя Румунії та усувають шкоду, заподіяну негодою. Володар Сінопа хоч і не дуже переймався тим попередженням (його місто-бо стоїть на Анатолій¬ському узбережжі), проте наказав начальникові яничарської орти подвоїти кількість охоронців, а капуданам двох військових галер, що блокували вхід у гавань, на ніч залишати на суднах тільки бомбардирів, команду моряків і півсотні яничарів. Решту – двісті яничарів – щовечора присилати до міста.
Абу-ль-Хасим – один з тих, хто вартував на фортечному мурі, дослухався до курликання журавлів у нічному небі. «Коли вони сплять? – думав він. – Уже північ, а вони все летять, летять...» Птахи прямували до Перської затоки, де була і його – Абу-ль-Хасимова – батьківщина. «Краще нехай журавлі в нічному небі пливуть, аніж хмари, – міркував він. – Бо тоді моря не видно. А десь же гуляє флот гяурів. О, Аллах, скільки лиха несе він правовірним! Правда, бачили його на північному узбережжі; мабуть, козаки готуються напасти на Варну чи Істанбул. Але ібліс25 ще й не таке витівав...» Абу-ль-Хасим мав двадцять один рік від роду, дорожив своїм яничарським плащем і всім тим, що він йому давав; а давав багато, навіть те, що Коран забороняв, – чужих жінок. Не маючи ні кола, ні двора, він володів усім, до чого торкався його погляд. І все те вважалося платнею за мить, коли проб’є час віддати життя за султана.
До всього звик молодий воїн, крім висоти. На море, на будинки дивився, а от глянути вниз по стіні боявся. З цього ось місця яничари скинули в море селянина, котрий відмовився платити їм мито. Абу-ль-Хасимові, який стояв тоді внизу біля брами, здавалося, що чоловік падав неприродно довго. Тих двох нелюдів начальник наказав бити палицями по п’ятах, і вони довго не могли ходити, але ж правовірного не стало.
До сектора, за який відповідав Абу-ль-Хасим, належали частина моря і гавань з двома верфями. На одній готова вже галера очікувала на команду веслярів. Віддалік чергували два військових судна, а біля берега гойдалося з десятка два рибальських фелюг. На піску стояло кілька возів з розпряженими мулами, караван верблюдів, з яких поскидали тюки, кілька віслюків. Люди спали хто на возах, хто на землі, притулившись до тюків. «Мир, простір і благоденство... – думав вартовий. – В Сінопі і за його межами все спокійно». Він перевів погляд на море. В місячному сяйві його поверхня поблискувала золотим карбуванням, і коли-не-коли на ній з’являлася хвиля і розмотувалась темно-синім сувоєм шовку аж до берега, а там випліскувалась на пісок з лагідним шипінням. І тут Абу-ль-Хасим помітив біля води невисокого гладкого чоловіка, на плечі в якого сидів чорний птах. То був чужий.
– Аль-Ашшарі, – покликав він товариша, котрий стояв біля вежі і обдивлявся море з заходу. – Поглянь-но на отого з птахом... Він схожий на гяура.
Аль-Ашшарі, обіпершись об зуб бійниці, став вдивлятися в стійбище на березі.
– Ніякого чоловіка з птахом там немає, – відказав вартовий. – Сплять усі – люди і тварини.
– Але ж він іде босоніж по самій крайці води. І чорний птах у нього на плечі.
– Я ж застерігав тебе, братику, не кури гашишу, коли вартувати на стіну йдеш. Це небезпечно. Один крок, і ти – в обіймах архангела Джебриїла.
– Що то за куріння? Всього кілька затяжок кальяна... Стривай, а чоловіка й справді не стало.
– Його там і не було, – сказав аль-Ашшарі. – То мара, сон твій ходив.
– Але ж мені не хочеться спати.
– Прочитай шість разів «Прийду до Аллаха від шайтана, побитого камінням* і все щезне. Бо то підступи ібліса. – Аль-Ашшарі відійшов до башти, дослухаючись, як його товариш бубонить молитву.
Мулько стало в Абу-ль-Хасима на душі. Йому здалося, що не чоловік з птахом кудись зник, а він – вірний Аллаха – побував у дивному сні і вийшов з нього, залишивши там віщуна. У тому сні на його – Абу-ль-Хасимову – душу було поставлено тавро. Він виніс його у світ людей як знак біди.
Абу-ль-Хасим любив Сіноп. Тут він уперше зазнав кохання (правда, краденого), тут сподівався вік вікувати, якщо передчасно не віддасть голову за султана Амурата. І ось знамення – погане, чорне!
– О, Аллах, високий, великий, не дай упасти лихові на голови вірних твоїх! – заблагав він.
З тим зійшло на нього просвітління, а відтак – і почуття відповідальності. Погляд його став доскіпливо оглядати кожну деталь на березі-стійбищі, потім перенісся на рибальські фелюги, верфі, військові галери, на яких він не завважив жодного руху. «Або капудани не виставили дозірних, або ж ті сплять на вахті», – подумав він. Проте на морі, скільки ока, не вгадувалося жодного суденця. Тільки неподалік від галери похитувались на поверхні дві чи-то діжки, чи якісь колоди.

То була така сама військова галера, яку козаки захопили у відкритому морі. Судно мало три щогли і підступитись до нього з борту заважали весла.
– Ну, що там, В’юне? – почулося з середини підводного човна.
– На кормі він. Спить, прихилившись до перил.
– Наші далеко?
– Слідом ідуть.
– Куди гребти?
– Лівими веслуйте... Ага, на мурах фортеці – сторожа в білому. Тепер прямо ... Ледь-ледь. Зараз ми будемо під містком на кормі. Балакати вже не можна.
Димар виступав з-над води на два ліктя і був накритий шматком парусини. В’юн визирав з-під нього.
– Облиште весла, приготуйтесь,– прошепотів він. – Зараз відчеплюю лантух з піском.
Вартовий так і не повернувся зі сну. Увірвав йому життя стилет козацького навчителя Нетудихати.
На палубі галери з обох бортів у море дивилося кілька десятків гармат; біля них стояли діжки з порохом і ящики з ядрами. З носу височіла надбудова – каюти для офіцерів і лоцманів, з корми – така ж надбудова – помешкання капудана, яничар-аги та мулли.
– Не метушіться, – застеріг тихо Нетудихата. – З фортеці можуть запідозрити неладне.
Їх було п’ятеро: четверо веслярів і оглядовий – В’юн. Команду добирав Нетудихата. Поміж них був і колишній галерник, якого турки, коли він заслаб, просто викинули за борт військового судна в лимані, неподалік від Акермана. Його підібрали рибалки-гагаузи, довго відпоювали овечим молоком, а тоді відпустили. Він мав понуру вдачу і прозивався Мурлагою.
– Почнемо з капудана, – мовив колишній галерник до Нетудихати.
Двері прочинились тихо і поглинули Мурлагу і ще двох. По хвилі з каюти долинуло щось схоже на хропіння, а ще по миті ті ж самі троє вийшли на палубу.
– Там тільки двоє було, – сказав Мурлага.

Абу-ль-Хасим після знамення не зводив очей з нічного моря. Проте жодного суденця, жодної фелюги на обрії не помічав. Благо Аллах послав ясну місячну ніч. Єдиним, що на час привернуло його увагу, був якийсь рух на галері; з палуби-надбудови вийшли п’ятеро в білому (офіцерському) вбранні, походили, а тоді спустилися на нижню палубу, де спали прикуті веслярі і де під ними була казарма яничарів. О цій же порі він завважив рух і на другій галері, який скоро змінився на цілковите безлюддя. Мабуть, зверхники, перевіривши вахту, пішли досипати.
Раптом Абу-ль-Хасим почув плюскіт, що відрізнявся від плюскоту хвиль. Він подивився вниз, а тоді підвів очі і побачив, як його друг аль-Ашшарі, примостившись між двома зубцями, мочився в воду. Він прямо нависав над прірвою. «Як йому не боязко!?» – подумав Абу-ль-Хасим.
– А поглянь-но, друже, чи там, унизу, немає чоловіка з чорним птахом? – озвався з усміхом аль-Ашшарі і голосно випустив гази.
Хтось із охоронців реготнув.
Тим часом танула ніч. Заворушилися тварини й люди на березі. Караванні почали нав’ючувати верблюдів, а візники запрягати мулів. Прокричав осел, далеко на пагорбі, біля палацу володаря міста, загавкав собака. Абу-ль-Хасим марно видивлявся поміж усього того чоловіка з птахом.
– Слава Аллахові, – сказав він сам до себе. – То був не знак лиха, а тільки мої галюцинації від куріння гашишу. Спокійно всюди...
Поновилося життя й на галерах, там спускали на воду каїки. В кожен сіло по півтора десятка моряків і яничарів – на одних були руді котелки з китичками, на інших – білі чалми. Коли тим, що на човнах, залишилося якихось півверсти до берега, перший сонячний промінь різонув небесну голубизну; з тим пролунав з мінарета заклик муедзина до ранкової молитви. Абу-ль-Хасим обернувся обличчям на південь, у бік Мекки, упав на коліна і почав своє ранкове звернення до Аллаха. Те ж саме зробили й погоничі верблюдів та мулів. Зупинився каїк, і там теж почали молитись.
Замовк муедзин, попідводилися з колін правовірні, загуркотіли запори, а обабіч міської брами стали по три яничари.
І погнали верблюдів та мулів купці. А з міста їм назустріч вийшли рибалки з важкими сітями на плечах.
Коли вже копита тварин цокали по каменях сінопських вулиць, а фелюги рибалок відчалили від берега, у пісок уткнулись два човни з військовими. Прибульці, не кваплячись, витягли човни на сухе і попрямували до брами. Вартові, котрі байдуже спостерігали за всім, що коїлося на стійбищі, раптом стали придивлятися до гурту. Поміж тих, хто прибув з галер, не було жодного знайомого обличчя, а на білих плащах декого з них угадувалися плями погано замитої крові. Здавалося, що то йшли не живі люди, а грішники, котрих Аллах відмовився прийняти у світ мертвих і прирік існувати на межі потойбічного і цього світів. Мали-бо вони сірі, невиразні лиця привидів. З шести вартових, котрі спостерігали наближення ватаги, тільки один – літній, з густою бородою – збагнув, що то не правовірні, а сама смерть наближається. З криком «Аллах!» він кинувся до воріт і встиг зачинити одну половину; соратники ж його виявилися не такими моторними. Прибульці враз накинулись на них, і по миті під склепінням брами всі вже лежали мертві.
І тут Абу-ль-Хасим, котрий вдивлявся в морський простір, завважив на обрії якісь цятки, які то зникали, то знову з’являлись.
– Ей, аль-Ашшарі! – погукав він, – А поглянь-но... Там ніби щось мелькає.
– Птахи, мабуть, – озвався по часі товариш. – Гуси чи журавлі. Зграї їх, бува, відпочивають на воді, а тоді знімаються. Але зараз я нічого там не бачу.
Абу-ль-Хасим обернувся до міста і уздрів тих, що прибули з галер. Вони рубали шаблями дерезу, моквис, що росли під фортечними мурами. Не інакше як готувалися розкласти багаття та приготувати собі сніданок.
Абу-ль-Хасимові на мить здалося, що в його уяву вплівся сон. Не було-бо сенсу в діях трьох десятків військових, котрі збирали паливо. Адже на суднах, звідки вони прибули, є печі, і сніданок можна було й там приготувати. Тим часом люди з оберемками хмизу стали підніматися вузькими кам’яними сходами на мур. Вони йшли один по одному, тулячись до стіни, щоб не зірватися й не впасти, сходи-бо не мали перил. Коли перший із прибульців вийшов до бійниці, в свідомості Абу-ль-Хасима раптом виснувалось в одне ціле все, що він доти бачив: цятки на обрії, незрозумілий рух вночі на галерах, військовики, що несуть на стіну хмиз. Здогад вразив немов блискавкою: «Вони мають намір запалити на стіні вогнище, і це буде знаком для тих, хто ховається в морі за горизонтом!». В уяві на мить постало палаюче місто, долинули зойки. То горів Сіноп, а кричали його мешканці. По короткій миті Абу-ль-Хасим усвідомив: настав час віддати життя за султана Амурата. З криком «Гяури!» – він кинувся на прибульців... Його спинив погляд блакитних, майже білих очей. То були очі мертвяка – в них-бо не вгадувалося й іскринки життя, а тільки застиг вираз цікавості. На плащі, замалому для нього, з лівого боку грудей вгадувалася пляма від замитої крові. В руці він тримав чи то камінь, чи то ядро. Абу-ль-Хасим вклав стільки сили й люті в свою правицю з шаблею, що їх було досить, аби розчахнути людину навпіл. Та ятаган його так і не опустився. З руки привида вилетіло щось кругле, шипасте і влучило молодому воїнові межи очі. Падаючи, він побачив над собою чорного птаха – саме того, що сидів на плечі в чоловіка з нічного марення.

Далі буде

*(тут і далі) Узято з автентичних джерел.

1Казікермен – Дівоча фортеця. Нині місто Берислав Херсонської області.
2 Кафа – місто, де був найбільший невільничий ринок. Нині місто Феодосія.
3 Шайтан – дідько, чорт.
4 Рабат – базар.
5 Сажень – 2,1336 м.
6 Невір-царство – Крим.
7 Гезлев – нині місто Євпаторія.
8 Пси господні – інквізиція.
9 Веремія – тактика морського бою запорожців. Наблизившись до турецького судна, вони давали залп з рушниць і гармат і миттєво відпливали у відкрите море; по якомусь часі, вже з іншого боку, знову давали залп і знову відпливали; потім утретє і вчетверте, а з настанням темряви вони всіма чайками йшли на абордаж.
10 Діти султана – яничари.
11 Акерман – фортеця в Дністровському лимані. До завоювання турками (1486 р.) – Білгород. Нині місто Білгород-Дністровський.
12 Согдейська фортеця – споруджена генуезцями на стрімкій горі над морем. Була завойована турками в 1475 році Нині це фортеця в місті Судаку в Криму. Збереглася дотепер.
13 Келеп – бойовий молоток з руків’ям завдовжки в один аршин.
14 Хутба – моління за царюючого султана.
15 Охляп – без сідла.
16Узун-Кале – нині Очаків.
17 Ози-Зуч – Дніпро.
18 Фана Кара Тенгіз - Зле Чорне море.
19 Міндер – подушка для сидіння.
20 За шаріатом, сорокову частину всіх прибутків заможний мусульманин зобов’язаний віддати знедоленим. Шаріат – система мусульманського права.
21 Ударами бубна на галерах створювали ритм для веслярів.
22 У Турецькій імперії турки носили білі, греки – зелені, євреї – жовті чалми.
23 Саз – щипковий музичний інструмент.
24 Нюрнберзький квадрант – прилад для орієнтації.
25 Ібліс – демон, чорт.

До змісту журналу №1-2, 2006 р.