журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

СВАНСЬКІ НАРОДНІ ПІСНІ-ПОЕЗІЇ

Від перекладача

Сванські пісні-поезії супроводжують мене з народження. Я чую і відчуваю їх завжди і всюди. Вони наповнюють мене свіжим повітрям високих сванських полонин і урвищ… Молодію і радію з того, що кожна краплина моєї крові наповнена подихом завжди похмурих, але так само чесних і завжди святих гір…
Перекладаючи, весь час відчував на собі і чари оповіді стародавніх греків про кам’яну статую єгипетського героя Мемнона, яка починала співати, ледве доторкнуться до неї сонячні промені. До сванських пісень, окрім сонячних променів, торкаються ще й могутні постаті мудрих скель, що своїм верхів’ям підносяться до самих небес… Можна стати навшпиньки, руками дістати зірки й подарувати тим, хто любить давнину в сучасному виконанні. Саме в сучасному виконанні відкривається перед нами фантастичний світ мудрих мешканців замріяних гір. Герої сванських пісень-поезій чимось схожі на героїв, яких ми знаємо з «Рігведи» й «Махабхарати», «Авести», кожен з них живе, кожен по-своєму, але всі разом. Герої сванських пісень-поезій нагадують Осіріса з Ісідою, Гільгамеша з Енкіду, Телепінуса з Улікумі, Багу з Данилу, Агні і Варуне, – усіх тих, кого ми звикли називати античними, а може ще й археантичними. Так чи так, але всі вони – коштовні візерунки гаптованого сонячним промінням величезного килиму античних сказань, у них до наших днів збережено подих античності. Так, слухаючи сванські пісні-поезії, ми пірнаємо в глибину п’яти, а може, ще й більше тисячоліть. Про стародавній гімн сванів сонцю «Ліле» згадують старогрецькі автори ще в п’ятому столітті до нашої ери. Із сванських пісень-поезій довідуємося про уявлення сванів у ті непам’ятні часи про місце людини в світі, про її призначення, про її залежність від могутніх сил природи тощо. Пісні-поезії – це священна історія сванів, які мають власне свою мову, але через певні, незалежні від них умови не спромоглися створити для себе писемність. А втім свани – складова частина грузинів, вони споконвіку і донині вважають себе грузинами.
Сванські пісні-поезії передавалися усно з покоління в покоління. Отже, є стародавніми пам’ятками фольклору. Про це свідчать, зокрема, художньо-виражальні засоби та прийоми, типові чи не для всіх часів і народів. Одним з цих промовистих прийомів є стійкі мовні вислови, що переходять з твору в твір, подібно до тих, яких ми зустрічаємо і в українських народних казках, поезіях, історичних піснях тощо. Безіменні сванські творці під час повторних ситуацій використовували ті ж самі словосполучення, не перевантажуючи себе пошуками нових. Сванські пісні-поезії є своєрідними ритмічно різноманітними поезіями-монологами. Образи тут вирізняються багатством. Часто використовуються гіпербола, порівняння з живою і мертвою природою. Це створює ефект наближення слухача до уявного дійства, викликає емоційно насичений настрій.
Перед перекладачем сванських пісень-поезій стоїть проблема вибору, а вибір завжди суб’єктивний. Адже читачеві доведеться покладатися на ерудицію перекладача і на його художній смак. Але слід врахувати й те, що ми мали в своєму розпорядженні не цілий океан, а лише маленьке, але, здається, повноводне озерце, наповнене нерукотворними перлами. Ми намагалися відібрати лише кілька з них, найбільш цікавих.
Додам – свани вірші не промовляють, вони їх співають, в основному хором, часом і пританцьовуючи. Це, мабуть, і є найхарактернішою рисою, джерельно-винятковою основою сванських поезій. Вірші тут без рим. Ритміка – силабічна. До наших днів більш-менш виразно зберігся шарм дохристиянської доби, але поетика в них, як ми вже зазначали вище, така давня, що майже з усіх них віє архаїкою. Межафут і міфологеми в них так переплетено між собою, що іноді здається, ніби вони не є основною метою поетичного ефекту, а наче в кожному з них панує прагнення до життя, щоб за художніми образами побачити віддзеркалення якихось міфів та відбитків прадавнього ритуалу.
Одбираючи й перекладаючи їх, я намагався звернути увагу не лише на етнографічні деталі, а й на те, щоб у піснях-поезіях не загубилися головні, притаманні їм якості, те, що надає їм вартості витвору усного народного мовлення.

Олександр МУШКУДІАНІ

ЛІЛЕ
(стародавній гімн сонцю)

О, Ліле, Лілео,
Земля повна тобою, о, Ліле!
О, Лілео,
Слава Богам великим,
О, Лілео, слава!
О, Ліле, Лілео, охороняй і зберігай нас,
О, Ліле,
Лілео.
Сила твоя збереже нас, о, Лілео!
Жертву ми обіцяли тобі,
Биків обіцяли ми в жертву,
З золотими рогами биків ми обіцяли,
Баранів у жертву обіцяли,
Круторогих баранів ми обіцяли у жертву.
Барани оті по скелях стрибають,
Під горою лягли лагідні олені.
На фортечному мурі сокіл сидить.
На мурі тому, що для себе золотом виклав ти.
Стоїть живий дім чарівний, осяяний,
Промінням твоїм осяяне
Усе, що навколо.
Охороняй і зберігай нас, Боже!
О, Лілео, Ліле.

ЦАРИЦЯ ТАМАР

О, царице Тамаро,
Таїамарела1
Вродливіша ти за всіх,
Таїамарела.
Очі твої, вуста й зуби,
Таїамарела,
Перла й коштовності,
Таїамарела,
Вії й брови – чорним чорні,
Таїамарела,
Коси твої – шовкові
Таїамарела,
На атласі – кольчуга залізна,
Таїамарела,
На голові – шолом, на попереку – шабля,
Таїамарела,
Огир – кольору піску,
Таїамарела,
Вуздечка й сідло,
Таїамарела,
О, царице Тамаро,
Таїамарела,
В село Ецері ти прибула,
Таїамарела,
Ти прибула, рівня неба,
Над селом Ецері сяє сонце,
Таїамарела.
О царице Тамаро,
Таїамарела,
Чом ти ідеш босонога,
Таїамарела,
Чом ти ідеш без пояса,

Таїамарела,
Чом ти ідеш без хустини,
Таїамарела?
Чом ти ідеш без сяйва,
Таїамарела?
О царице Тамаро,
Таїамарела,
Зняла капці золотії,
Таїамарела,
Пожертвувала святій Варварі,
Таїамарела,
Зняла з тіла ти пояса,
Таїамарела.
Пожертвувала Всесвятим,
Таїамарела.
Талісман зняла ти,
Таїамарела,
Принесла в жертву Квірікію,
Таїамарела,
Злотий шолом зняла ти,
Таїамарела,
Богородиці принесла в жертву,
Таїамарела.

О царице Тамаро,
Таїамарела,
Наповнена ласкою Божою,
Таїамарела,
Оточена ласкою Богоматері,
Таїамарела,
Ангели прислуговують тобі,
Таїамарела.
Ангели прислуговують тобі,
Таїамарела.
Лікує правда невимовна,
Таїамарела,
Наповнена ти вродою,
Таїамарела.

ЦАРИЦЯ ТАМАР

Де ти була, Тамаро?
Кого воювала, Тамаро?
З ким воювала, на кого згнівалася,
Кого ти знищила, Тамаро?
Здалеку ідеш, Тамаро!
Із здобиччю ідеш, Тамаро!
Здалеку ідеш, із здобиччю ідеш,
Із славою ідеш, Тамаро!

КАСЛЕДІЛІ

Хто бачив Каследілі,
Маєток батька мого!
На скелі башта стоїть біла,
З гори до гори розсипає світло.
Неозорі лани батька мого
Олені орють, а тури сіють.
Олениці збирають врожай,
Тури орудують на току.
Вижене уранці череду,
Іде за ними з лозою,
Пережене за Утур-Гору,
Нарзаном напоїть Утурирським,
На пасовищі розжене коней,
На пасовиську біля Шхарі.
Одна єдина я у нього донька,
Не можу я хвалити сама себе,
Але світанкова я зоря,
Що блищить над Каследілі.
Чом би я в Каследілі сиділа,
В Каследілі чому б я лишилась,
Сяду на батькового воронця,
Одягнусь в сукні з вітру,
Розгорну волосся золоте…
Глянула я з гори:
Хороводять дівчата,
Запросили, спустилась з гори,
Стала поруч з ними у колі.
Пісень дивних таких
Я не чула ніколи.
– Дівчино, ти дзвінка, мов ті дзвони.
Дівчино, ти біла, мов снігопад.
Чом ти лишила батькову хату,
В країну нашу чому ти прийшла?
– Сестри мої, шукаю я пару,
Тілом в тополю, ликом, як місяць,
Господаря трьох великих земель,
Господаря трьох великих фортець.
Щоб мав він коня крилатого
Й шаблюку за алмаз міцнішу.
– О такого дарма ти шукаєш,
З-поміж нас такого немає.
– Немає, так нехай і нема,
Заміж я вийти зовсім не хочу,
В Каследілі фортецю я маю,
З гори до гори розсипає сяйво.

ДЕРЕ2

Велике горе скоїлося
У святу суботу.
Приборканий одірвався дере,
З гори котиться, гримить.
Довго був скованим у кайданах
З-поміж гір – гримить дере.
Всі перепони здолав,
До Чорного моря йде.
По Мезрієрі йду,
Важкими крилами льодовими
Зрізані зелені гаї,
З гори донизу несу.
На пасовиськах, ближче до села,
Хлопець-пастух пасе овець.
Побачив мене й злякався,
А втекти він ніяк не встиг.
– Куди ти біжиш, хлопче гарний,
Хлопче гарний, пастух ти чудовий,
Разом з чередою тебе дожену
Для Чорного моря жертву збираю.
Вже досяг я околиці Бавара,
Що зустріну, несу донизу.
Стрів я по дорозі млина,
Бекаїла зерно меле,
Зачепив його я крилом,
Для Чорного моря жертва потрібна.
Коли нісся я повз Ладгімі,
Почув: дзвони дзвонять,
Біля дверей Ламарії
Опинився я.
Обійшов я той храм,
Ламарію не можу образити.
Іду я по Жібіані,
Зустрічають слізьми і плачем.
Іду я по Чібіні,
Зустрічають з дарунками.
Я крізь Нагвешарі пройшовсь,
Нагвешарі донизу несу.
Шахаїла двері причинив –
Не сподобався йому гість.
– Шахаїле, твоя башта
Була над баштами башта.
Шахаїле, твоя Манол
Була краща з усіх жінок.
Зруйную гніздище твоє,
Чорному морю жертва потрібна.
Я по Накрієрі несусь,
Накрієрі донизу несу,
На одному схилі ожина росте
На другому –
В ожині три дівчини,
Три сестри сміються…
– Смієтеся з мене, гарні сестри,
Гарні сестри, білі сестри.
Ось я зараз вас викраду,
Для Чорного моря жертва потрібна.
В горах закований віками
Зірвався дере у святу Суботу,
До Чорного моря з громом несеться,
До володаря жертву несе.

БЕТКІЛ

Мулахці й мужальці
Зібралися на свято,
Зійшлися в коло танцювати,
Богам належне віддавати.
І раптом в коло білий тур
Проскочив у Беткіла між ногами,
Це, мабуть, доля Беткіла,
Доля та його майбутнє.
Важко любити Далі3,
Далі не вміє прощати.
– Хто побіжить за туром?
За ним хай Беткіл йде!
Лук узяв Беткіл.
Погнався за туром.
До гір дороги стеляться,
Додому дороги зникають.
Позаду скелі Леквреші, –
Мокрі стіни й безодні.
Злякано зупинився мисливець.
З печери вийшла Далі.
Господарка диких тварин лице явила.
– Беткіле, куди ти подів моє намисто?
– Вдома забув, царице.
– Вдома забув на ліжку,
Під подушкою невістки?!
Великий твій гріх!
Великою буде й розплата!
…Беткіл висить на скелі,
Над безоднею висить,
Правою ногою тримається,
Лівою рукою тримається.
Глянув він донизу:
По дорозі мисливець іде.
– Скажи матері моїй, мисливцю,
Хай в чорне фарбує хустину,
Скажи батькові моєму,
Хай виконає обряди усі для тих,
Що йдуть до країни душ.
Братам скажи моїм, хай співають зарі.
Хай боронять мене від круків і воронів.
Скажи сестрам моїм, щоб наділи сукні жалобні,
Хай коси свої відріжуть.
Скажи Тамарі моїй, хай оплаче.
Ночами мовчки нехай плаче.
Хай запалить смолоскип сльозами,
Хай освітить шляхи до країни душ.
Беткіл зірвався зі скелі.
Полетів зі стіни.
Чиста любов Далі,
Важко кохатися з Далі.
Гірке кохання з Далі.
Далі не вміє прощати.

ТАМБІ

– Куди ти йдеш, білий Тамбі?
– В гори йду полювати.
– В горах тигр, білий Тамбі.
Пішло чимало, ніхто не повернувся –
Не передумав білий Тамбі,
Страх його душу не бере:
– Навіщо мені правиця невтомна,
Лук навіщо мені не зігнутий.
Навіщо шаблюка гостра,
Викувана в місяць новий.
Там, на перехресті неба й землі,
На перехресті дня і ночі,
На перехресті сонця й місяця
Тамбі й тигр зійшлися…
…Лапою вдарив смугастий,
Обірвав кольчугу.
– Навіщо мені тіло мальоване,
Коли стрибок мій даремний! –
Тоді розгнівався білий Тамбі,
Вдарив шаблюкою, міцно вдарив.
Рухи тигра вмираючого
Схожі на річку повноводну…
– Спритним виявився ти, смугастий,
Лицарю безстрашний.
Чом я думав, що ти невродливий –
Мальоване у тебе тіло.
Чом я думав, що ти колючий –
Волосся твоє мов атлас.
Чом я думав, що ти нестрімкий –
Лапою, мов блискавицею, махнув.
Краще б я тебе не вбив,
Краще б батька свого я вбив.
Краще б я тебе не вбив,
Краще б я брата рідного вбив,
Сина б я рідного вбив,
Краще б я тебе не вбив,
Краще б з тобою помер.

НАРОДЖУЄ В СКЕЛЯХ ДАЛІ

Народжує в скелях Далі ,
З білої скелі стогін йде.
В небі круки літають,
Унизу голодний вовцюга чекає.
У скелях Далі народжує сина…
Впала з гори дитина.
Схопив її вовцюга
І раптово зник.
З туровища йде
Мисливець вузькою стежкою,
Глянув і бачить:
З гори вовцюга біжить.
З дитиною у пащі біжить.
Пустив стрілу мисливець, попав,
Земля навколо почервоніла.
Розкритою лишилася у вовка паща,
Розплющеними лишилися очі…
Прибіг мисливець,
Узяв на руки немовля,
Закутав його у вовчу шкіру,
Поніс до білої скелі…
– Опусти донизу золоті коси,
Підніми мене до себе, мамо!
– Хто кличе мене?
Немає того, хто б назвав мене мамою,
– Це я, твій син, мамо,
Мисливець мене врятував.
Опустила коси Далі,
Коси золоті додолу впали.
Підняла дитину й мисливця
До себе в печеру.
– Будь щасливий, мисливцю,
Зроблю усе, що ти забажаєш.
Втім, можеш вибрати сам:
Хочеш бути братом моїм,
Хоч – чоловіком стань.
– Царицю лісів я обожнюю,
Лягти з нею не в силах.
– Коли так, то знай назавжди,
Щомісяця дев’ять турів даватиму,
Дичину дрібну не рахуватиму.

ОПЛАКУВАННЯ

Бідолашний старий Бавчі,
Не чекав ти на зраду,
Викохав п’ятьох синів,
Їй-бо, схожих на богів.
Схожий на вовка ти, вовче Квічі,
Не мав ти в двобої рівного,
Ворога рубав, косив ти їх,
Розстилав по шляху вбитих.
Світлою душею йдеш на той світ,
Не жалів ти ворога ніколи.
Незламний Гіваргіле,
Мов лід, у тебе було серце,
Шаблюка твоя – неймовірно заточена,
Кольчугу начисто зрізав.
Піднявся ти проти панів,
Змусив їх гіркі сльози лить,
Світлою душею йдеш на той світ,
Не жалів ти ворога ніколи.
Неприборканий мов диявол Тамбі,
Натягнутий, мов тятива,
Білі крила стріл твоїх
Червоніли кров’ю ворогів.
Світлою душею йдеш на той світ,
Не жалів ти ворога ніколи.
Не звиклий до вина Тайсаві,
На Увазарі стояв ти міцно.
Ти груди Вездена проколов ножем,
Не жалів ти ворога ніколи.
Безталанна сестра ваша,
Розпустивши коси, плаче гірко,
Вона не отримала звістки
Й уві сні нічого не бачила –
Кістки відчули горе страшне,
Відчули, гине батьківщина.
Безлюдна лишається башта,
Що видніється здалеку-далеко,
Палаци, повні коштовностей,
Безлюдно лишаються назавжди.

СОН

– Вчора приснився сон,
Що б це означало, мамо?
В горах трубив олень,
Що б це означало, мамо?
Біля багаття плакала кішка,
Що б це означало, мамо?
Пір’я міняли ворони,
Що б це означало, мамо?
Звалилася тополя,
Що б це означало, мамо?
Червоно розпростерлося листя,
Що б це означало, мамо?
– В горах трубив олень –
То батько твій, сину.
Біля багаття плакала кішка –
То мати твоя, сину.
Впала тополя –
То твоє тіло, сину,
Червоно розсипано листя,
То кров твоя, сину.

ІРИНОЛА

– Іриноло, дитя моє,
Відвели тебе до чоловіка силоміць.
– До чоловіка пішла я сама.
Відстаньте, мамо.
– Іриноло, дитя моє,
Босоніж пішла до чоловіка.
– Чом би я була босоніж,
Золоті капці були у мене.
– Іриноло, дитя моє,
Гола-голісінька пішла до чоловіка.
– Чому я була гола,
Сукня з атласу була на мені.
– Іриноло, дитя моє,
Без хустки ти пішла до чоловіка.
– Чому я пішла без хустки,
Шовкова була на мені хустка.
– Іриноло, дитя моє,
Нікчемою виявився твій чоловік.
– Чому б він був нікчемою,
Володар він Саветі.
– Іриноло, дитя моє,
Кропивою стало серце твоє.
Ненависть оволоділа ним,
Ненависть до чоловіка.
Чим жити так, дитя моє,
Краще накласти на себе руки.
– Одступіться від мене, мамо,
Залиште мене у чоловіка.
Щоб заздрила дочці мати,
Де це чувано, в країні якій?

ПАРУБОК РОСТОМ

Ростом-парубок,
Ростом–парубок
Тінь ночі несе плечима.
Звільнений з полону,
Іде горами на білому мулі.
Перейшов гору Атквері,
Глянув на Сванетію.
На небі сяяв білий місяць,
На горах лежав білий сніг.

ДУДА

І

– Дудо, грішний, куди ти ідеш?
– У ліс я йду, куди ще.
– Дудо, Дудо, що ти хочеш в лісі?
– Що я хочу, хочу хмизу зібрати.
– Дудо, Дудо, навіщо тобі той хмиз?
– Ліжко для жінки готую.
– Жінка твоя вагітна.
– А що вона мала лишитися яловою?
– Дудо, жінка твоя доньку народила.
– А що, лишилася б вона без дитини?
– Дудо, твоя жінка й хлопчика народила.
– Аякже, сестра чекала на брата.
– Дудо, хлопець твій вже помер.
– Навіщо б йому жити на грішному світі?
– Дудо, і жінка померла.
– Навіщо б жила вона без сина.

ІІ

– Дудо, кого ти зарізав на свято?
– Кого я зарізав? Білого вола.
– То мабуть було двотижневе теля.
– Чому воно було двотижневим телям?
Шкіра його церкву усю перекриє.
– То, мабуть, дуже мала церква.
– Чом би була малою церква,
Коли хорт за три дні
Не може мур її оббігти?
– То, мабуть, щеня хорта.
– Чому б то було мале щеня?
За три стрибки оленя дожене.
– То, мабуть, ще не олень, а оленя.
– Чому б це було оленя?
Тополю перестрибне.
– То, мабуть, маленька тополя.
– Чому б то була маленька тополя?
Через море перекласти – береги з’єднає.
– То, мабуть, маленький ставок.
– Чом б то був маленьким ставком –
Сонце на той бік не досягає промінням.
– То, мабуть, сонце маленьке.
– Сонце не може бути маленьким.
Неба не вистачає йому для прогулянок,
А Землі – для розваг.

ДЕ ТИ БУВ…

– Де ти був?
– У млині,
Просо змолов.
– Навіщо ж тобі просо?
– Спечу коржика.
– Навіщо ж тобі коржик?
– М’яснику віддам.
– Чому ти віддаси?
– Гарного м’яса відріже.
– Навіщо ж тобі м’ясо?
– Ковалеві віддам.
– Навіщо ж йому віддаси?
– Ножа подарує.
– Навіщо ж тобі ніж?
– Пастухові віддам.
– Чому пастухові?
– Вівцю віддасть.
– Навіщо ж вівця?
– Для Бога хочу.
– Навіщо тобі Бог?
– Бог захищатиме.

БІБА

Бачу я щось дивовижне:
Мураха фортецю будує.
– Я ще більше здивую тебе:
Бачу вовк отару пасе.
– Я ще більше здивую тебе:
Бачу горобець яструба жене.
– Я ще більше здивую тебе:
Бачу мишеня знущається з кота.
– Я ще більше здивую тебе:
Бачу річка догори тече.
– Я ще більше здивую тебе:
Жінки мовчки сидять.

ХМАРА

– Втікай, втікай же, хмаро, швидше,
Не кидай на гори тінь.
– Як я можу швидше йти,
Колючки в боки вчепились,
Босі ноги, ступні горять.

1 Таїамарела – приспів
2 Дере – так називається одірваний льодовик, що несеться з величезною швидкістю
донизу, змітаючи усе, що трапиться на шляху.
3 Далі – Богиня мисливства в сванській міфології, покровителька диких звірів. Згідно з переказами, Далі живе на неприступних скелях, звідки звисає її золоте волосся. Далі – перевертень, вона може являтися у вигляді тварини або птаха. Мисливцеві, якого, мов лоза, обрала Далі, з яким вона поділяє ліжко, вона допомагає в полюванні до того часу, доки він зберігає таємницю їхнього кохання. Порушивши цю умову, мисливець неминуче гине.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.