журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

ГІВІ СІХАРУЛІДЗЕ
ТБIЛIСЬКI ШКIЦИ

Ображена ялинка

Переддень Нового року за старим стилем. Надходить ніч, коли ми, за традицією, назавжди прощаємося з роком, що минає. Я вирішив провести цей вечір на самоті. Але тільки налаштувався на роздуми, як дзвінок у двері завадив мені зануритись у самотність. На порозі стояв сусід і усміхнено запрошував мене на святкову вечерю.
Відмовитись означало образити його. Гаразд, пообіцяв я; накинув піджак, прихопив пару пляшок шампанського й увійшов до нього у квартиру.
Перше, що впало мені в очі ще з порогу, була ялинка, красива, як наречена на весіллі, сліпучо нарядна новорічна ялинка...
Я застиг на мить, милуючись цим чарівним дивом. Потім наблизився й лагідно доторкнувся рукою до іграшок на ялинці, ніби дякував їм за сяйво, яким вони її осявали. Як гармонійно поєднувались і ялинка, і ліхтарики, й різнокольорові кульки...
Іграшки, що нагадували жокеїв, одягнених у блискучі барвисті рединготи, ніби гарцювали на об’їжджених жеребцях, надісланих їм у ролі партнерів із світу небесного...
Саме так... Із світу небесного, оскільки важко підібрати слова, коли бачиш таку досконалу красу.
Цікаво, яку ж з блискучих, притрушених сніжинками, у різнокольорових візерунках кульок саме вибрала б ця вічнозелена красуня...
Під ранок я попрощався з господарями і повернувся до себе. Прокинувся опівдні. Настрій прекрасний. Дістав з холодильника пляшку боржомі, випив прямо з горлечка, підійшов до вікна. Побачив, як тихо й м’яко падав сніг, як довкола все побіліло. Одразу ж захотілося на повітря...
Хвилин через п’ятнадцять я, одягнений по-спортивному, вже відчиняв вхідні двері й виходив з моєї квартири. І що ж зупинило мене?... Вчорашня ялинка, що стала мені такою близькою, валялась на сходах з обламаними гілками...
Позбавлена чудових прикрас, різнокольорових іграшок, вона нагадувала мені наречену, знеславлену і викинуту із затишного дому.
Серце моє обірвалось. Я ледь не розплакався. Знову глянув на ялинку й помітив на ній шматок іграшки, що тримався на зеленій гілці.
Ось, виявляється, хто її обранець, ось хто вирішив розбитись об сходи, але залишитись з нею... І хоч уцілілою частинкою іграшка притулилась до ялинки, аби розділити її долю й не розлучатись.
Зазвичай всі інші іграшки господиня акуратно огорнула ватою й склала в коробку.
Гірко замислився я над нашим буттям. Як нагадували ми своїми бідами й радощами ці неістоти! Як же радісно, коли у тебе, всіма покинутого, є хтось один, який підтримав і не зрадив, якщо і він сам абсолютно безпорадний. Це як подарунок долі... Занурений у такі думки, я поволі спускався сходами. На кожному поверсі лежали викинуті з домівок, поламані вчорашні зелені красуні.
Я вже майже дійшов до першого поверху, як мені почулися жалібні голоси: «І тебе викинули? І тебе? І тебе також?...»
Я миттю кинувся назад, стрімко злетів сходами, повернувся додому, взяв там пилку, схопив вчорашню ялинку-наречену і спустився вниз. У дворі я акуратно обрізав зламані гілки. Не торкнувся лише тієї, за яку зачепилась розтрощена іграшка. Не торкнувся, бо вони так захоплено обіймались...
Потім я старанно викопав біля мого гаража ямку, поставив туди пошкоджену ялинку і притоптав навколо неї землю.
Сніг усе падав і падав. За кілька хвилин ялинка, яку я воскресив, скидалася на клаптик бездонного неба, всіяного блискучими зірками... Дітлахи навколо неї водили хороводи й співали пісеньку «Ялинко, ялинко, яка ти мила»...
Мені раптом пригадався епізод з модного кінофільму, в якому батько, схилившись над тілом убитого сина, просить візажиста зробити все можливе, щоб мати побачила його таким, яким він був за життя.
Сльози покотились з моїх очей: я бачив ялинку, яка воскресла й співала тепер разом з дітьми пісеньку «Ялинко, ялинко...»
Скільки радості принесла ти нам, ялинко...

Рояль «Стейнвей»

Чудовий рояль марки «Стейнвей» урочисто придбав один провінціал, який приїхав у Тбілісі, – новий грузин. Не минуло й п’яти хвилин з моменту купівлі-продажу, як курди-вантажники поставили його на вантажівку, закріпили, а через півгодини рояль опинився у вітальні величезної квартири, заставленої антикваріатом.
Увечері прийшов майстер, який п’ятнадцять років настроював рояль, дослухаючись щоразу, як з-під гнучких пальців колишнього господаря вилітали прелюдії Баха та Бетховена.
Саме там, у будинку колишнього господаря, рояль замовк на тривалий час, бо нащадок виявився без таланту, кілька разів побарабанив по клавішах – і рояль накрили дорогою тканиною як вишукану прикрасу кімнати.
А тепер новий дім і новий господар. У рояля тривожно забилась дека: «Невже мене і тут чекає така ж доля? Невже через власну красу мені судилося доживати свій вік у рабстві? Ні, не думаю, щоб Бог був такий немилосердний...»
Настроювач чемно привітався з главою родини, поздоровив його з чудовим придбанням, потім підняв кришку рояля і дослухався до його серцебиття, до того самого серця, яке ми, люди, звикли називати декою.
– Чудова у нього дека, – сказав він захоплено, і, оглядаючи весь рояль, продовжив про себе: «Цікаво, в кого він стояв, хто так дбайливо до нього ставився, що так прекрасно зберіг?».
У відповідь рояль здригнувся, й клавіші видали такий дивний звук, що й настроювач розгубився: що то за звук – стогін чи плач?.. Членам родини здалося, що настроювач торкнувся клавіатури. Насправді ж рояль, почувши слова настроювача, таким чином висловив протест: «Теж мені дбайливе ставлення! Позбавили мене життя на п’ятнадцять років, а ти вихваляєш моїх колишних господарів!».
Настроювач пробіг пальцями по клавішах, і вітальня заповнилась божественними звуками. Вдячний рояль відповів таким дивовижним звучанням, що єдиний поцінувач його, майстер, закінчивши гру, продовжував повторювати: «Це диво, диво...»
Потім він отримав гроші, попрощався з господарем і пішов.
Бідолашний рояль занурився в глибокі роздуми, побоюючись, що його і тут очікує подібна доля, як і в колишнього господаря. «Аби хтось умів у цьому домі грати, хоча б бренькати!» У цих роздумах його застав світанок.
Вранці рояль натерли до блиску, поставили на нього два старовинні канделябри, а поміж ними – антикварний французький годинник і...остаточно забули про бідний рояль...
Час від часу спеціально для гостей піднімалась кришка рояля, їм демонстрували медалі, отримані на різних виставках, вихваляли незвичайну деку.
До наступних гостей забутий всіма рояль стояв мовчки, і все його єство повнилось мрією, що настане день, коли його клавіші знову звучатимуть.
Минав час... Якось вночі, коли всі мирно спали, почувся страшенний тріск. Перелякані домочадці підхопились з теплих ліжок, але, не помітивши нічого особливого, знову занурились у глибокий сон.
Не спав тільки рояль, в якого від тільки-но перенесеного першого інфаркту нестерпно боліла дека, і не було нікого поблизу, хто б допоміг йому. В бідолашного луснула задня стінка деки.
Страждав рояль цілий місяць. Та вижив. У ньому ще жевріла надія, що хтось порушить-таки цю цвинтарну тишу і змусить звучати пречудовий «Стейнвей». В цьому очікуванні спливло ще кілька літ.
І ось удруге почувся тріск з рояля: з бідолашним стався другий інфаркт, який виявився фатальним. Смертельними стали тріщини передньої і задньої стінок деки. Тепер уже ніяка сила не могла повернути до життя мертвий рояль. Він лише один раз здригнувся, потім попрощався з клавішами й струнами і покірно стулив повіки.
Уранці, коли розніжене сімейство прокинулось, вони побачили, що з вази, яка стояла на роялі, витекла вода.
– Цікаво. Що сталося з цією бісовою вазою? – пробурчала господиня і витерла краплі води з рояля.
І ніхто, крім самої вази, не знав, що ці краплі були її сльозами співчуття до рояля, що пішов з життя.

Відданість приреченого

Похмура ніч. На цвинтарі тиша, іноді звідкілясь долинає глухий шум мотору, певне, якийсь мандрівник пізно повертається додому. А тут ніхто нікуди не поспішає. Час отут нібито скам’янів. Надзвичайна тиша полонила все довкола, горобці притулились на облетілому вітті, тільки кажани, по-царському розташувавшись на могильній плиті, хазяйнують у пітьмі. Бог зробив кажана хранителем таємниць нічних лабіринтів. І кажан прекрасно знає, чому він є володарем нічних таємниць, адже це він ховається він сонячного променя, таїться в темних підвалах, навіть сові погано стає від його вигляду. Та найдужче кажан не любить світлячка, вважаючи його вискочкою. Часом він оглядає все навкруги і вірить, що може розкрити таємничість ночі й виставити на світ Божий її недоліки, ту її потворність, від якої здригнуться навіть мерці, які спочивають тут. Вони давно вже розлучились зі своїми думами, з плином часу залишила їх і плоть, і перетворились вони на моторошні скелети. Зараз який-небудь ощирений череп видається ще жахливішим, потворнішим і жахає тих з його роду, хто лишився серед живих. Кажан знає: якби цим страшним скелетам Бог подарував нове життя без плоті, то вони, як і сам він, ховались би у підвалах і катакомбах, уникаючи денного світла, бо нікому не хочеться з’явитися у цей світ страшним і потворним...
Кажан і сам не знає, чим же він завинив, не здатний навіть з’ясувати, хто він – птах чи миша. Чим усе-таки він скидається на людей? Адже більшість з них нагадують гризунів, які займаються тільки тим, що постійно гризуть. Іноді кажан уявляє себе людиною. Та все одно не вдається уподібнитись їй остаточно. Бо не вміє він зраджувати братів своїх. Адже знає достеменно: рід їхній і без цього приречений.

Двоє

Камін, що падає... Біля нього двоє. Їй 21 рік. Вона – втілення високого ритму життя. І я, літній чоловік. Відблиски полум’я лукаво танцюють на її юному обличчі. Моє ж обличчя вони ніби посипають попелом.
Двоє сидять поряд з палаючим каміном. Як нагадували ми з нею тоді такий боже¬вільний танок полум’я: я – повільний фокстрот, вона – шалений рок-н-рол, я – танго, вона – стрімкий твіст, а наше з нею спілкування – танок, що безнадійно збився з такту...

Якби ж...

Ніколи я не сподівався, як інші, повернути молодість. Заснути б – і прокинутися двадцятирічним. Я вважав, що людина і час потрібні одне одному так, як життю потрібна смерть. Адже не час поспішає за людиною, а людина – за часом; думка ж про омолодження рівноцінна зраді самому собі: хіба можна заперечувати власне буття? Всі ми – діти Всесвіту, і звідти людині, як за виписаним досвідченим лікарем рецептом, надається все необхідне: добро чи зло, солодке чи гірке...
Мені здається: нема нічого прекраснішого, коли твій розум і твоє тіло встигають за твоїм віком йти, тобто вступають у гармонію з ним, а прагнення повернути молодість – то все одно, що плавати проти течії. Це стомливо і суєтно...

Вирок

Нічна пітьма впала на місто. Жодного вогника довкола. Ось тобі й Тбілісі XXI століття. Ні світла, ні води, ні опалення... Замерз, тремчу від холоду й повільно шкрябаю щось, пишу на папері, ледь освітленому гасовою лампою...
Раптом почулися собачий гавкіт і якесь неприємне виття. Моторошно стало навколо, налетів дужий вітер, гілки дерев затріщали, загупав дах, ніби якусь бляшанку затиснули обценьки.
Гавкіт і виття тривали так довго, що мені видалося, ніби це попередження про лихо, що наближається і віщує щось недобре. Адже тварини найраніше відчувають землетрус і починають нервуватись, метушитись, неначе попереджаючи людей про зло.
Я надів на себе все, що мав, узяв ліхтарик і вийшов на подвір’я. Голодні собаки кинулись до мене: я тримав у руках дві кістки із рештками м’яса на них і кинув їх собакам. Та вони навіть не глянули на смачні кістки, а прибігли до мене й почали лизати руки... Я нахилився до собак і по черзі погладив по голові кожного з них.
Збагнув: тієї миті собаки, як і люди, більше жадали ласки, ніж їжі.
– Бобики, бобики, – повторював я...
Вітер завивав щосили, ревів гучно, ніби дорікав мені сердито: чого, мовляв, вийшов такої лихої години, адже зло скрізь чатує за такої пітьми, повертайся додому, займися своїми справами, а в мої не втручайся...
Не знаю, навіщо я загавкав у відповідь, ніби протестуючи:
– Гав, гав, – гарчав я і пестив зголоднілих собак.
– Гав, гав, гав... – долучались вони до мене й щиро ластились, притулившись до моїх ніг.
– Невже насувається землетрус? – подумав я.
Мені почувся стогін землі.
«У-у-у!..» – лунало з її надр.
– Що ж це відбувається?.. – шепотів я.
Раптом чийсь голос заглушив мій шепіт.
– Що, що ще має трапитись?.. Ні води, ні харчів у вас нема, ні світла, ані тепла... Та найстрашніше за все: ви зненавиділи одне одного... Кажеш, землетрус насувається?.. Та що найдужче здатне ще потрясти ваші грішні душі?!

Навпаки

Скільки разів я помічав на малюках черевички, взуті навпаки, що викликало у батьків лише замилування. А коли мати радила своєму «ведмедику» перевзутися: правий черевичок на праву ніжку, а лівий – на ліву, маля ще дужче затягувало шнурки і весь день чалапало кімнатою, як клоун у цирку, що щиро розважало його. Та я переконався, що в такій поведінці дітей криється щось містичне й таємниче.
У моєму будинку мешкала родина, спілкування з якою приносило мені чимало задоволення, бо їхній трирічний малюк, якого я називав Георгієм Саакадзе, вважав себе моїм другом. Вигляд у нього був доволі смішний: червонощокий, з гарною голівкою, з короткимим кінцівками, характерними для сванів, із впертим норовом. Зустрічаючись зі мною, він підходив до мене, давав виструганий з палиці кинджал й по-чоловічому твердо наказував: «Давай битися!» Кмітливий не на свої роки, він розумів, що це розважало мене, підвищуючи настрій. Я ж гукав йому у відповідь: тримайся, мовляв, бо йду в наступ... Зрештою, він завдавав мені «смертельного удару», і я, звалений на підлогу, поволі помирав... Малюк робив рух, ніби витирав кров з кинджала, й вкладав його в піхви, тихо промовляючи: «Бридкому боягузу – бридка смерть!» Потім я підводився з підлоги, брав його на руки, підкидав декілька разів угору, пригощав цукерками і повертався до своєї кімнати.
Спілкування з ним для мене, самотнього, було справжньою насолодою, бо літня людина стає чутливіша й вразливіша до всього, що її оточує; і якщо десь трапиться острівець любові й добра, то припадає до нього, як спраглий до джерельця. Коротше кажучи, мої взаємини з «Георгієм Саакадзе» переросли в дружбу.
Якось він постукав до мене, я відчинив двері й захлинувся від сміху: спортивні черевички, що купила йому бабуся на виріст, були взуті навпаки: правий черевичок на ліву ногу, а лівий – на праву. Він здивовано спостерігав за мною, його бентежив мій сміх. Я підхопив його на руки, пригостив апельсиновим соком і сухарями, провів його до дверей кімнати і віддав бабусі.
Звідтоді щоразу, коли йому доводилось взуватись самому, він неодмінно взував черевики навпаки. Всі сприймали це як упертість, дитячу забаганку, але я розумів, що то не норов, а печаль, яка поселилась у його душі, чи втрачена радість.
Не минуло й місяця, як мама хлопчика покинула родину і зникла з коханцем. Батько ж хлопчика, зганьблений і приголомшений зрадою, соромився з’явитися серед людей, бо сусіди ставились до нього зневажливо. Розгублена бабуся не відпускала онука від себе і запевняла його, що мама перебуває у відрядженні, коли він набридав своїми розпитуваннями. Якщо дзвонили у двері, він кричав, що мама повернулася з відрядження, й завмирав, як птах на гіллячці. Та щоразу обдурений у своїх сподіваннях, він сумно зітхав, низько опускав голову й усамітнювався. Якщо спочатку він плакав, то тепер потроху звикав до своєї долі. Він звик читати пошепки молитву, якій навчила бабуся. Він навчився хреститися перед сном. І, як мені здавалось, по-дорослому вмовляв себе потерпіти й дочекатися маминого повернення з відрядження. Вранці, ледь розплющивши очі, він кликав маму. І коли бабуся чи татко міцно пригортали його, ніби намагаючись компенсувати мамину любов і ласку, то він розумів: треба ще терпіти, бо мама не повернулась...
Так тривало півроку. Малюк уже нікому не дозволяв взувати себе. Він взувався сам, і щоразу навпаки...
Якось вересневий світанок видався благословенним, ласкаве сонечко вітало всіх, коли у мої двері постукали. Я здогадався, що то прийшов мій Саакадзе, і відчинив йому двері... Обличчя осяяне посмішкою... Він обняв мене за шию й попросив позмагатись на ножах. Як я міг йому відмовити?! Я переодягнувся в спортивний костюм і пішов з ним униз. Мимоволі я зиркнув на його ноги: вперше за півроку він узутий правильно.
– Хто тебе взував? – спитав я.
– Сам узувся, – відповів він.
Коли ми досхочу навоювались, я взяв його на руки і вже збирався ввійти у під’їзд, коли відчув чийсь пильний погляд. Я різко озирнувся і зустрівся очима з матір’ю мого Георгія Саакадзе. Присоромлена, зніяковіла, рознуртована сумом за сином, жінка безсило дивилась на нас. Мені хотілось дати її добрячого стусана чи ляпаса за зраджену малюкову довіру, але я чомусь зробив кілька кроків назустріч їй... Потім я подивився на хлопчика: розгублений від несподіваного щастя, він не знав, що робити. І я забув про все.
– Ти що примерзла до того місця? – гукнув я їй. – Нарешті повернулась з того відрядження і не хочеш узяти своє дитя?! Хіба я наймався до тебе нянькою?!
Вручив їй швиденько Георгія Саакадзе. Хлоп’я притулилось до її грудей, не зводячи погляду з її обличчя й не переводячи подиху, – воно боялось ворухнутись... Переповнена горем і безнадією, вона вдячно дивилась то на мене, то на свого «полководця».
– Ось тобі й правильно взуті черевики!... – повторював я і, важко крокуючи сходами, залишав позаду дві істоти, які злились в одну і які тепер уже не розлучить ніяка сила.

Прощання через соловейка

На Верійський цвинтар зійшовся натовп народу на річницу покійного друга. Під звуки жалобної музики священик почав відправляти панахиду. А коли він відслужив панахиду, музиканти забрали свої інструменти й пішли. На чорному мармурі могили поряд з гарно вмальованим у плиту білим хрестом фотографія жінки, а під нею напис – «Мамі».
Юнак ніби скам’янів. Він схилив низько голову й мовчки дивився на могилу, засипану квітами. З церкви тепер вийшов хор, усі розступились, аби хор підійшов до могили. Зазвучав жалобний спів, який глибоко проникав у душу. На юнакові очі набігли сльози, він повернувся обличчям до мармурової стіни, щоб приховати їх, але його широкі плечі зрадливо здригались... Печальну тишу кладовища зненацька розбудив дзвінок мобільного телефону. Юнак натиснув на кнопку.
– Це ти, брате?
– Так, а ви вже на кладовищі?
– Так, – коротко відповів юнак.
– Тільки не називай моє ім’я.
– Чому?
– Мені незручно, – почувся тремтячий голос. – Благаю тебе, не вимикай телефон, дозволь і мені послухати панахиду по моїй матері...
Юнак не стримався, і сльози покотились з його очей. Він стояв похнюплений, тримаючи телефон у руці, спрямований до церковного хору.
Здивуванню присутніх не було меж, коли звідкілясь раптом з’явився соловейко і плавно спустився на ту руку юнака, в якій він тримав телефон, а потім випростав свою гарненьку шийку й долучив свій спів до сумних голосів хору. Це дивне явище приголомшило всіх, хто був присутній на панахиді. Соловейко, ніби нікого не помічаючи, крім юнака та хору, продовжував співати. Коли хор замовк, соловейко злетів з руки юнака, котрий ніяк не міг отямитись і збагнути все, що відбувається, й опустився на могилу. Вихопивши з безлічі квітів одну-єдину пелюстку троянди, соловейко злетів угору, зробив коло в небесній синяві, на якусь мить застиг там і поволі почав спускатися вниз... Потім соловейко розтулив дзьобик і випустив пелюстку, яка ніжно торкнулась могильної плити. А тоді соловейко різко рвонув у небо, покружляв там, спустився нижче і вмостився на хресті, який увінчував склепіння церкви на цвинтарі, й не поворухнувся доти, поки останній з присутніх на панахиді не пішов геть.
– Що за рулади звучали в трубці? – почувся чоловічий голос з далекої країни.
– Я й сам не збагну, що відбувалось тут...
– Гаразд! Спасибі тобі за все, – і телефон відключився, лінії роз’єднались.
Випадок цей вразив усіх: хтось голосно дивувався, хтось мовчки хрестився. І лише один соловейко був утаємничений у те, що трапилось на панахиді. Та пелюсточка була з тієї троянди, яку надіслав Бог зі світу небесного з соловейком замість того сина, який не зміг прибути на останнє прощання з матір’ю...

П’янкий аромат

Щогарніша і ніжніша весняна квітка, тим вона сумніша. Не може, бідако, примиритися з брутальністю й брудом, які заповнюють усе довкола. Вона не може боротися за життя, бо боротьба – то справа сильних. Небесне створіння, що виросло під ніжні звуки скрипки, обрало для себе взірцем краси метелика. Квітка мовчки палає в любові до нього. Нібито свідомо поділяє його долю... Метелик як вічник життя припадає до квіткового пилку. Намагаючись всотати за коротку мить життя океан пристрастей. Як умираючий від спраги кидається до джерела, так метелик налітає на квітку, яка млосно занурюється в глибокі почуття, довіряючись дикому збудженню свого обранця і втрачаючи у трепетній насолоді свою непорочність, – і так прощається з життям. Можливо. У цьому є щось таке, чого не засвоїла людина, можливо, одна мить солодкого тремтіння за своєю гостротою найвідчутніша й найпрекрасніша від усього, що властиве роду людському...
Відповісти на це здатна тільки квітка, що зів’яла. Бо на її вустах ще зберігся п’янкий аромат, залишений палким поцілунком метелика...

Принцеса Діана

Принцеса Уельська Діана була квітковим пилком, розсіяним крильцями янголів у печальних небесах Великобританії, який, спустившись на землю, мав подарувати свій аромат кожному смертному. Сліпучо яскравою зіркою злетіла вона в англійське небо, щоб, спалахнувши там, одразу згаснути, бо, за неписаним законом небесних тіл, зіркам заброняється затуляти собою місячне сяйво.
Через гори квітів поволі пробивався вулицями Лондона жалобний кортеж. Зливу сліз і бурю оплесків забирала і відносила у небуття ця ніжна квітка, передчасно, так грубо й нещадно зірвана тієї ранньої осені...

З грузинської.
Переклала Ія ЧІЛАЧАВА

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.