журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА
ЗОЛОТИЙ ВИНОГРАДНИК ГРУЗИНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ВЕЛИКИЙ ІЛЛЯ ЧАВЧАВАДЗЕ ЗАУВАЖУВАВ: «КОЛИ БОГ МИЛОСТИВО ГЛЯНЕ НА НАРОД І КРАЇНУ, ПОШЛЕ ЇМ ЛЮДИНУ, НАДІЛЕНУ ПОЕТИЧНИМ ТАЛАНТОМ. КОЛИ ХОЧУТЬ ДІЗНАТИСЯ ПРО ДОСТОЇНСТВА І ВЕЛИЧ НАРОДУ, ПЕРШ ЗА ВСЕ ЗАПИТУЮТЬ, СКІЛЬКИ В НЬОГО СПІВЦІВ І ПИСЬМЕННИКІВ. ГІДНІСТЬ І ВЕЛИЧ НАРОДУ ЛЮДИ ВИМІРЮЮТЬ ЛИШЕ ЦИМ МІРИЛОМ… ПОЕЗІЯ – ДАР, ТАЛАНТ, ЯКИМ НАДІЛЕНІ ЛИШЕ БОГОМ ОБРАНІ ЛЮДИ. ВОНА – ДАР, АЛЕ РАЗОМ З ТИМ І ОБОВ’ЯЗОК, БО ДАНИЙ ВІН ДЛЯ ТОГО, ЩОБ, ЗУПИНИВШИ КРОВОТЕЧУ З РАНИ, СЛУГУВАТИ ЖИТТЮ!»

Грузії справді поталанило на богообраних людей – великих поетів, твори яких мають неперебутнє значення для світової культури. Якби їх не було, то життя грузинського народу вже точно перетворилося б на безупинну кровотечу.
Оскільки поезія передовсім мистецтво слова, або, інакше кажучи, мовний продукт, перш ніж перейти до персоналій, варто сказати кілька слів про грузинську мову і літературу взагалі.
Грузинська (картвельська) мова разом із мегрело-чанською і сванською належить до сім’ї іберійсько-кавказьких мов і, на думку вчених, походить від хеттської та урартської. Вона пройшла три періоди свого розвитку: давній, середній і новий. Хоча давньогрузинська і відрізняється від нової, але не настільки, щоб сучасний читач її не міг розуміти. Нам не доводиться, наприклад, адаптувати старовинні тексти для школярів, яким досить невеличкого словника архаїч¬них слів, аби в запропонованих творах чудово розібратися. Ми маємо власний алфавіт. В ассирійському рукописі V століття «Книга народів та країн» мовиться, що з відомих на ті часи 73 народів лише 15 мали власну писемність. Серед них згадується й грузинський алфавіт, який, за літописом, уклав на межі IV-III століть до н. е. засновник Картлійського царства Парнаваз.
Твори деяких античних авторів, в яких ідеться про давньогрузинські племена, дають підставу вважати, що, скажімо, золоте руно, викрадене з Колхіди аргонавтами на чолі з Ясоном, є ніщо інше, як написана на шкурі книга про те, як отримати золото хімічним способом. Історик VII століття Іоанн Антіохський прямо вказує: «Ясон та його однодумці, сягнувши Колхиди через Понтійське море, захопили Медею і золоте руно, але це було не те, про що розповідають поетичною мовою, а книга, написана на шкурі».
Перший літературний твір, який створений грузинською абеткою і дійшов до нас, датується V століттям, а коли бути точнішим – 478-484 роками. Це – пат¬ріотична повість Якова Цуртавелі «Мучеництво Шушанік», яка дивує чіткістю сюжету, повнокровністю характеру героїв, тонким стилем. Усе це дає підстави гадати, що вона, безперечно, мала попередників. На жаль, історія Грузії так присипана попелом, що невідомо, під час якої пожежі загинули дорогоцінні книгосховища царських палаців і монастирів. (Як відомо, до 337 року, до прийняття християнства, грузини були язичниками. Нова релігія оголосила смертельний бій поганській вірі і творам, що стверджували її. Цілком можливо, що слідом за знищенням ідолів запалали і вогнища з книг. Так чи інакше, але більш ранні твори до нас не дійшли).
1978 року грузинська громадськість урочисто відзначила півторатисячолітній ювілей «Мучеництва Шушанік». Великий і складний шлях пройшло звідтоді наше письменство і, зокрема, поезія, традиції якої формувалися у взаємозв’язках із Західною і Східною цивілізаціями. Так складались і своєрідні форми художнього мислення й зображення, що знайшло вияв у романтичній піднесеності розповіді, в наповненні епічних жанрів глибоким ліризмом, у тонкому відчутті природи.
Поки геніальні винаходи Гуттенберга й Івана Федорова дійшли до Грузії, книжки, як і всюди, розповсюджували в рукописах. У церквах і монастирях при миготливому вогникові свічки десятки ченців акуратно, як орнамент, виводили переплетені одна з одною літери.
Сталося так, що перша грузинська друкована книга вийшла за кордоном. 1629 року, в епоху, коли над Європою здіймались заграви інквізиції і на велелюдних площах Рима і Парижа палили книжки видатних мислителів, посол грузинського царя Никифор Чолокашвілі (Ірбах) видав грузинсько-італійський словник, ніби підкреслюючи необхідність міжмовного, міжкультурного діалогу і тим самим засуджуючи божевільне книгоборство. І тільки майже через сто років цар Вахтанг VI, поет і вчений, у заснованій ним у Тбілісі друкарні 1712 року видав «Витязя в тигровій шкурі», поклавши цим самим початок книгодрукуванню в Грузії.
Говорячи про грузинську літературу, я маю на увазі насамперед, зрозуміло, літературу авторську, однак у нас, як і у кожного народу, є і література усна, коріння якої ще глибинніші і сягають у дохристиянські віки. Народна пам’ять зберегла безліч фольклорних перлин, які дбайливо передавалися з покоління в покоління. Це і героїчний епос «Аміраніані» – про грузинського Прометея Амі¬рані (дехто навіть вважає, що греки в нас позичили той відомий міф); це і гімн сонцю «Лілео», урочисті мелодії якого вже понад 20 століть лунають у сванетських горах; це і драматично-піднесена балада «Тигр і юнак», дивовижному гуманізму якої, втіленої в скорботних роздумах матері роздертого тигром юнака, який також устиг нанести смертельний удар смугастому супротивникові, рідко знайдеться аналог у світовій літературі. «І тигриця також мати, також втратила дитя», – міркує убита горем героїня і продовжує:

І вона тепер блукає,
В неї думи – всі мої,
Я піду зустрінусь з нею,
Щоб розважити її.
Про свого вона розкаже,
Я про сина розповім,
Вдвох ми з нею горювати
Будем – кожна за своїм.

Саме такими кришталево-чистими струменями безмежної доброти, а також глибоким розумін¬ням необхідності людського співчуття навіть хижакові, який забрав у тебе найдорожче – життя сина, живиться вся грузинська усно-поетична скарбниця, починаючи від обрядових пісень (весільних, мисливських, землеробських, заклинальних тощо), закінчуючи незрівнянною філософською та інтимною лірикою, що й досі є джерелом натхнення для сучасних митців. (Слід зауважити, що грузинський фольклор створений трьома рівнозначними картвельскими (грузинськими) мовами: мегрельською, сванською та діалектами загальногрузинської – картвельської – мови).
Історія давньогрузинської літератури, яка охоплює 14 віків, традиційно ділиться на чотири пері¬оди: 1. V-X століття; 2. X-XIII ст; 3. XIII-XVI ст; 4. XVI– XIX ст. Перший період ознаменував її становлення, другий – розквіт, третій – занепад, четвертий – відродження.
Розпочавшись з агіографічних творів, які у високохудожній формі зберегли для нас життєписи багатьох святих, грузинська література на межі I-II тисячоліть збагатилася іменами видатних гімнопис¬ців Мінчхі, Модрекілі, Мтбеварі, Іоане-Зосіме та інших, а також знаменитих одописців Чахрухадзе і Шавтелі, що, власне, дає нам всі підстави говорити про існування вже в той час багатожанрової, ідейно і тематично різноманітної, мовно-естетично вишуканої грузинської літератури.
Чахрухадзе, дати народження і смерті якого невідомі, творив у XII столітті і знаний як автор збірки панегіричних віршів «Тамаріані», написаної в оригінальній, самобутній формі, що згодом дістала назву «чахрухаулі». Автор, віртуозно володіючи мистецтвом слова, натхненними, вишуканими рядками оспівав красу, мудрість і ратні діяння цариці Тамар, віддав належне мужності її чоловіка Давида Сослані та сина Георгія Лаші. Незважаючи на піднесений, одичний стиль твору, він досить масштабно й об’єктивно відображає не тільки рівень духовного й суспільно-політичного життя, а ще й демонструє високий рівень розвитку як поетичної майстерності, так і художнього мислення в тогочасній Грузії.
Сучасник Чахрухадзе – Іоане Шавтелі ввійшов в історію вітчизняної літератури як творець церковно-панегіричних поезій «Хвала Вардзійській Богоматері» і розлогої поеми «Абдул-Мессія», в якій міцно переплітаються християнські та світські мотиви. Шавтелі, на відміну від Чахрухадзе, якій в назві свого твору прямо вказав на предмет оспівування, вдався до глибокої метафори, що не піддається однозначному тлумаченню. Серед грузинських фахівців досі немає єдиної думки про те, кого саме називає «Рабом Христа» (саме так перекладається з арабської назва поеми) автор – царя Давида Агмашенебелі, царицю Тамар (в грузинській мові немає категорії граматичного роду) чи Давида Сослані. Втім, ця обставина зовсім не применшує велич і значення творіння Іоана Шавтелі, яке, як і «Тамаріані» Чахрухадзе, захоплює чаруючою красою образів, гармонійним музичним ладом і довершеністю форми. Воно просякнуте світоглядною ідеєєю існування потужної грузинської держави як адепта і захисниці християнської віри.
Чахрухадзе і Шавтелі стали своєрідними предтечами Шота Руставелі, геніальна поема якого «Витязь у тигровій шкурі» увінчує ностальгічний «золотий вік» в історії Грузії.
Захоплюючий сюжет поеми, написаної утвореним самим Руставелі шістнадцятискладовим катреном на одну риму – шаїрі, що має два різновіди – високий та низький, розповідає про пригоди трьох відданих один одному витязів – Таріела, Автандила і Придона. Вся інтрига оповіді побудована на долях Таріела та його коханої Нестан-Дареджан, захопленої злими силами – каджами. Спочатку нас цікавить, хто той дивний, нелюдимий чужеземець, який усіляко уникає зустрічі з людьми, ховається від стороннього ока. Дізнавшись про його біду, не можемо позбавитися думки: що ж буде з Нестан-Дареджан? Усіх персонажів поеми об’єднує прагнення допомогти закоханим, котрі опинилися в біді. Вони дещо ідеалізовані, постають у романтичному ореолі, хоча й наділені багатьма конкретними реалістичними рисами. Таріел – втілення безмежної людської сили, це людина-гіпербола. Автандил також володіє величезною фізичною силою, але у вчинках своїх виявляє більшу стриманість, поміркованість. Він узагалі уособлення мудрості, певною мірою є навіть авторське alter ego, вустами якого, в основному, проголошуються знамениті сентенції Руставелі.
Таріел зітканий увесь із емоцій, Автандил же віддає перевагу здоровому глузду, тверезому розрахунку. Поет малює два різні образи, яких ріднить почуття відповідальності перед своєю батьківщиною, коханою, друзями, величезна внутрішня потреба вершити добро. Значне місце в поемі відводиться вигадці, казковим елементам, гіперболі, які служать утвердженню художньої правди, оспівуванню кохання, дружби, лицарства, краси людського буття, проповідуванню свободи людської особистості, її думок і почуттів. Автор природно поєднав національні, фольклорні та етичні погляди Сходу й Заходу, персизму й еллінізму, зрощених в атмосфері грузинської соціально-політичної дійсності. Глибоким гуманістичним змістом, вишуканою формою, життєствердними ідеалами характеризувався започаткований тоді грузинський ренесанс, який зумів піднятись до висот речника єднання і взаєморозуміння між людьми різних національностей і віросповідань, рівноправ’я чоловіка і жінки, вірності в дружбі й коханні. Незважаючи на те, що дії твору перенесені на чужі, часом вигадані землі, заселені арабами, індусами та іншими племенами, в ньому безпомилково вгадується сучасна авторові Грузія, її історичні перипетії, політичне тло країни в період найвищого злету її культури та духовності. «Витязь у тигровій шкурі» – героїчний епос з глибоким філософським підтекстом, що постає перед читачем як розгорнута алегорія про боротьбу добра і зла. У фіналі добро перемагає. Нестан-Дареджан звільнена з полону. Їй та Таріелу Придон влаштовує весілля, а потім вони їдуть в Аравію, де вінчаються Тінатін з Автандилом. Так, у поемі переплітаються дві сюжетні лінії – Таріел і Нестан-Дареджан, Автандил і Тінатін. Шота Руставелі стверджує: те, що в людському житті зветься щастям, є результатом перемоги добра над злом, а мудрість полягає у розумному користуванні цією істиною.
Шота Руставелі – не тільки великий поет, мислитель і пристрасний проповідник найкращих гуманістичних ідеалів людства, а й найбільший моральний і естетичний авторитет, незмінний духовний орієнтир грузинської нації. Дарма, що про його особистість, його власну біографію знаємо мало. Достеменно відомо лише те, що він належав до знатних грузинських вельмож з півдня Грузії –Месхетії і виконував при дворі цариці Тамар не дуже поетичний обов’язок мечурчлетухуцесі – казначея, або, користуючись сучасною термінологією, – міністра фінансів. Закохавшись до нестями в свою красуню-патроншу, він десь у 35-40-річному віці власні бурхливі почуття, думки і переживання вихлюпнув у величному епосі ««Витязь у тигровій шкурі». Про те, що твір присвячується саме Тамар, відверто мовиться в пролозі до нього:

Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс.
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
Їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні.
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може той олов’яний молот бити камені міцні.

Легенда, яка міцно укоренилася в грузинській свідомості, твердить про сумну долю безнадійно закоханого поета: заздрісники із всевладного оточення цариці змусили його залишити Грузію і шукати прихисток у далекому Єрусалимі. Постригшись у ченці, творець незрівнянного «Витязя…» своє земне існування закінчив у щоденних молитвах під склепінням грузинського Хрестового монастиря, де і знайшов вічний спокій.
Оригінал руставелівського творіння, на жаль, не зберігся. Однак до нас дійшло понад 150 його рукописів XVI-XVIII століть, внаслідок всебічного критичного вивчення яких (понад триста років ці рукописи найкращими грузинськими фахівцями вивчаються, зіставляються, аналізуються, очищаються від домішків інтерполяторів), встановлено академічний текст «Витязя у тигровій шкурі», що містить 1587 вишуканих строф і є незмінним предметом нашої національної гордості.
«Витязь у тигровій шкурі», як уже мовилося, вінець «золотого віку» Грузії, своїм гуманістичним спрямуванням, філософською заглибленістю і потужною образністю мав неабиякий вплив на весь подальший розвиток грузинської літератури, який на тривалий час був загальмований монгольською навалою, або «довгою ніччю», як назвав цей трагічний період національної історії Г. Абашідзе. Творче життя в країні аж до початку XVII століття перемістилося виключно у чернечі келії, де складались літописи, переписувались давні манускрипти, робились переклади з різних мов.
Так історично склалося, що берегинею грузинської літератури впродовж багатьох століть разом з грузинською православною церквою була і національна аристократія, яка не лише захищала духовні скарби народу, а й була їх активним творцем. У відродженні рідного письменства помітну роль відіграли зокрема поети-царі Теймураз I та Теймураз II, Арчил II, Вахтанг VI1 (царі у прямому розумінні цього слова із роду Багратіонів), які, незважаючи на безліч найскладніших справ, пов’язаних з керівництвом державою, знаходили можливість і наснагу й для творчої діяльності. До цього їх разом з божим даром і внутрішною потребою творити спонукали трагічні перипетії як своєї країни, так і власної долі. Теймураз I, наприклад, відтоді, як у 16-річному віці став царем Східної Грузії, не випускав з рук меча, захищаючи рідну землю від іранських завойовників. Після виснажливих нерівних змагань він, загнаний у глухий кут найдеспотичнішим правителем Персії шахом Аббасом I, був змушений віддати йому в заручники молодшого сина Олександра і матір – царицю Кетеван. За категоричну відмову прийняти магометанську віру шахські підопічні її по-бузувірському закатували у місті Ширазі. Свідками цієї нелюдської розправи над богобоязливою жінкою стали ченці августинської колегії, які через кілька днів після страти розчленоване тіло мучениці таємно вивезли із Ірану і частинкками поховали у різних країнах (у Грузії, Індії, Італії та Бельгії).
Про дивовижну мужність грузинської цариці, її беззавітну відданість християнській вірі німецький письменник А. Гріфіус створив п’єсу «Грузинка Кетеван, або Незламна мужність». Та якщо іноземному авторові жахлива історія матері Теймураза слугувала лише основою для гострого сюжету, для самого царя це була незагойна кривава драма, яку, втім, і самому довелося з великим болем і хвилюванням описати в поемі «Катування цариці Кетеван». Зрештою, і сам Теймураз I також офірував життям за своє релігійне кредо, попрощавщись з тлінним світом в Астрабадській в’язниці як правовірний християнин.
Незважаючи на те, що всі біди й нещастя Теймураза I були пов’язані з Іраном, він був і залишився водночас палким шанувальником перської мови та поезії, за що й досі наражається на гостру критику від літературних радикалів. Нема чого гріха таїти, цар інколи справді захоплювався пустотливою грою слів, штукарством, притаманним сучасним йому іранським поетам, але то було лише певною даниною моді, а в цілому ж він залишався на міцному національному грунті і реально сприяв розвиткові рідної поезії. В його творчості, яка знаменувала відродження занепалої після ординської навали грузинської літератури, знайшли яскраве продовження руставелівські традиції роздумів про життя і смерть, добро і зло, людську гідність і стійкість духу.
Над проблемами християнського віросповідання, особливостями національних звичаїв і традицій роздумував у своїх поезіях, переважно епічних, цар Теймураз II, який в пошуках порятунку обсілої мусульманами батьківщини також помер на чужині, в Петербурзі, а упокоївся в Успенському соборі міста Астрахані. Нерідко в його творах звучать мотиви глибокого розчарування швидкоплинністю часу, віроломністю життя, нездійсненністю багатьох сподівань.
Царі і поети Арчил II та Вахтанг VI заклали підвалини просвітництва в Грузії, давши поштовх для переоріентації на західну цивилізацію духовного життя країни, яке через історичні обставини перебувало під відчутним впливом іранської культури, що на той час уже втрачала передові позиції. Арчил II, який після втрати кахетинського царства та чотириразової невдалої спроби утриматися на імеретинському престолі остаточно покинув велику політику й оселився в Москві, де був оточений увагою імператора Петра I, очолив непримиренну мистецьку течію проти антиіранських тенденцій у грузинській літературі. В своїх творах «Звичаї (норови) Грузії», «Спір Теймураза з Шота Руставелі», «Спір людини з тлінним світом» тощо він став утверджувати принцип «мовлення правди», реалістичного відображення дійсності. На його думку, шлях національного, духовного та державного відродження Грузії пролягав через просвітництво, оволодіння широкими знаннями, вдосконалення морально-етичних засад виховання. З підтримки земляків-емігрантів екс-цар у Москві 1705 року, за сім років до Вахтанга VI, заснував грузинську друкарню і видав у перекладі «Псалми Давидові», підготував до друку текст першої повної Біблії грузинською мовою. Як і обом Теймуразам, Арчилові за вироком долі теж не судилося бути похованим у грузинській землі – прах його покоїться в Донському монастирі російської столиці.
Цей сумний мартиролог грузинських царів-поетів завершує вже згадуваний Картлійський цар Вахтанг VI, який, на жаль, не став винятком серед своїх попередників і повторив їхню трагічну долю. Внаслідок «лихоліття Грузії» (вислів Д. Гурамішвілі) він також був змушений залишити батьківщину і шукати політичну й військову підтримку в православній Росії. Не дочекавшись такої підтримки, розчарований життям і стомлений фізично, він, як і Теймураз II, помер в Астрахані та упокоївся в тому ж Успенському соборі.
Вахтанг VI у своїй поетичній творчості був ліриком, розробляв патріотичні й алегорично-містичні мотиви, захоплювався красою природи, оспівував так зване божественне кохання. Він відомий також як вдумливий культуртрегер, перекладач і учений-літературознавець, перший професійний коментатор «Витязя в тигровій шкурі».
Визначну роль не лише у зовнішній модернизації рідної поезії, а й насиченні її внутрішнім драматизмом, євангельсько-християнськими мотивами, ідеями європейського просвітництва, глибокими філософськими роздумами про сутність людського буття, про національний грузинський характер і його вплив на розвиток історичної долі народу відіграв Давид Гурамішвілі – найбільший після Руставелі грузинський поет, який волею злої долі в кінці 20-х років XVIII століття опинився спочатку в Росії, а потім в Україні, де створив свою знамениту збірку віршів та поем «Давитіані».
Біографія Д. Гурамішвілі – це грандіозна епопея, насичена несподіваними, вкрай драматичними пригодами, витримати які вдається лише винятково загартованим, глибоко переконаним у своїй духовній місії людям. Він виявився саме таким могутнім нелином, який вистояв у шалених буреломах і, незважаючи на відірваність від батьківщини, внутрішню самотність, творчу ізоляцію, зумів зберегти своє національне єство, сказати сучасникам і нащадкам високохудожню правду про свій народ і час, в якому довелось жити, страждати і творити. Народжений у вельможній родині, поет скуштував гіркий смак лезгінської неволі, коли його захопила зграйка розбійників і кинула у темну яму в дагестанському селі в очікуванні великого викупу. Потім була втеча, поневіряння на шляху до Москви, де на той час перебував цар Вахтанг VI зі своїм великим почтом, служба в російській армії, полон і ув’язнення в Магдебурзькій фортеці, звільнення з полону і натхненна творча праця на Миргородщині – в маєтку, отриманому від російської корони. Україна стала останнім прихистком для грузинського поета, землею, на якій він знайшов не лише мир і спокій, а й вічну обитель.
Можна лише дивуватися, як людині, котра понад шістдесят років прожила за межами батьківщини, вдалося стати реформатором рідної поезії, збагатити її новаторськими образами, інтонаціями, виражальними засобами, синтезувати духовні і світські мотиви, вискохудожньо відобразити найсуттєвіші прикмети епохи, ні на мить не втрачаючи внутрішніх зв’язків з навіки втраченою батьківщиною!
З «Давитіані», з цієї багатожанрової й поліфонічної книжки, починається цілком нова сторінка грузинської поезії, в якій відкрито ніким до нього ще не використані можливості грузинської просодії, справді народної, звільненої від архаїчних нашарувань рідної мови, подоланий багатовіковий і незаперечний вплив руставелівської поетики. За словами Константіне Гамсахурдіа, «образне слово його разюче, рельєфне і багатобарвне, інструментовка вірша тонка й динамічна, тембр словесної музики – потужний, щирий і глибоко вокальний. Вірш його то ллється по-руставелівськи ніжно й плавно, то гримить, як потік талих вод у Дар’яльській ущелині. Він – незрівнянний пейзажист і великий майстер епічних полотен. Його історизм, позначений меркантельним характером, наповнений дивовижною життєствердною силою».
В оновленні і витонченні грузинського вірша, його музичного ладу, ритмо-мело¬дійної структури виняткова роль належить Бесаріону Габашвілі (або просто Бесіки), який також творив у XVIII столітті. На долю цього непересічного поета і людини за його короткий вік (прожив усього сорок один рік) випало чимало важких випробувань. Ще підлітком залишившись без батька – духівника Картлійського царя Теймураза, якого через непорозуміння з католікосом Антонієм вигнали з Грузії, він мужнів під крилом цариці Анні-ханум, мачухи царя Іраклія II. Юнак-красень мав чудовий голос, блискучий поетичний хист, був освічений, добре орієнтувався в справах військових, дипломатичних і державних. Брав участь у кількох боях, де продемонстрував гідну захоплення відвагу. Таку особистість, зрозуміло, швидко помітили при царському дворі, де він одразу здобув як щирих прихильників, так і непримиренних ворогів. За його гострий язик, дошкульні епіграми і каламбури Бесіки мав чимало клопоту, але виручали знову-таки кмітливість, почуття гумору, вміння залагоджувати конфлікти. Та коли він був викритий як однодумець змовників, які прагнули шляхом повалення Іраклія II повернути Картлійський трон внукові царя-емігранта Вахтанга VI Олександру, для поета настала похмура година. Бесіки, власне, повторив сумну долю батька і був змушений тікати в західну Грузію – Імереті, де тоді царював розумний, вольовий Соломон I, патріотично налаштований, але антагоніст Іраклія. Після смерті останнього поет стає фаворитом молодої цариці – дружини недоумкуватого Давида II і фактично править Імереті. Саме як глава дипломатичної місії Імеретинського царства він відвідує Петербург, а звідси їде в українське місто Кременчук, де знаходиться ставка фельдмаршала Потьомкіна, обговорює з ним перспективи грузинсько-російських відносин. (Цікаво, що приблизно в той же час у Кременчук прибуває й інший грузинський посол, син Іраклія II Міріан, якому Д. Гурамішвілі вручає рукопис своєї збірки «Давитіані». Існує велика ймовірність, що два грузинських поети – Д. Гурамішвілі і Б. Габашвілі – в Кременчуці могли й зустрітися. Про що вони там говорили, ми можемо лише здогадуватись). Через деякий час, слідом за Потьомкінською ставкою, Бесіки перебирається в румунське місто Ясси – та завершити успішно розпочаті переговори йому не судилося; поет раптово захворів і помер. Сучасник і молодший побратим по перу Д. Гурамішвілі Бесаріон Габашвілі раніше за нього назавжди упокоївся в чужій землі, однак лишилися його поезії, осяяні яскравими променями ніжного серця, яке до останнього подиху билося в унісон з серцем багатостраждальної батьківщини. Своєю творчістю він у рідну поезію, де тривалий час панував епос, вніс потужний ліричний струмінь, наситив її щемливо-драматичними мотивами печального кохання.
Бесіки разом з Давидом Гурамішвілі став провісником відродження грузинської поезії, підготував плідне підгрунтя для появи й утвердження грузинського романтизму в особі його найбільших представників Ол. Чавчавадзе, Гр. Орбеліані, Н. Бараташвілі. Ці поети своєю творчістю, по суті, визначили рівень нашої поезії першої половини XIX століття. При всій відмінності у манері письма, образній системі та версифікаційних підходах їх об’єднував непідробний інтерес до політично-соціального та суспільного життя країни.
Грузинський романтизм, який розвивався паралельно з європейським, власне, був дитям тієї політичної ситуації, яка виникла після 1801 року, коли імператор Павло I своїм маніфестом приєднав Східну Грузію до Росії. Знаменитий Георгієвський трактат, який, до речі, від імені царя Іраклія II підписав батько Ол.Чавчавадзе Гарсеван, був розтоптаний. Після низки збройних повстань проти анексії країни (1832 рік) у середовищі інтелігенції визріла політична змова, учасниками якої стали поети-романтики, в тому числі й Ол. Чавчавадзе, він же генерал російської армії, хрещеник самої імператриці Катерини II; Григол Орбеліані, також майбутній генерал, намісник царя на Кавказі, рідний дядько Ніколоза Бараташвілі. Сам юний Тато (так його звали в юності) через вік участі у змові, яка мала за мету «визволення батьківщини», не брав. Після провалу змови Чавчавадзе та Орбеліані заслали в Росію та Польщу, але за «минулі заслуги» невдовзі помилували.
У згаданій трійці уславлених грузинських романтиків Ол.Чавчавадзе був найстарший. У його домівках у Тбілісі та Цінандалі збирались не лише представники грузинської еліти, а й російські та європейські діячі культури. Він – батько двох знаменитих красунь – Ніно та Катерини. В першу був закоханий Г. Орбеліані, в другу – його племін¬ник Н. Бараташвілі. І обидва даремно, без відповіді. Ніно стала дружиною О. Грибоєдова, Катерина – мегрельського володаря Давида Дадіані. І хоча ці поети, як бачимо, були пов’язані між собою і родинними узами, і нещасливим коханням до сестер, найбільше їх ріднила відданість грузинському слову. Вони щиро переймались трагедією батьківщини, яка, втративши державну незалежність, на очах перетворювалась у безправну колонію. Глибока національна туга за минулою славою – спільна визначальна риса грузинського романтизму. Ол.Чавчавадзе – перший його видатний представник. Окрім патріотичної та соціальної тематики, в його творчості знайшли яскраве відображення сексуальні мотиви, культ гедонізму. Традиції, закладені Ол. Чавчавадзе, розвинув Гр. Орбеліані, який створив чудові зразки як патріотичної, так і інтимної лірики, продовживши розпочату попередниками «європеїзацію» грузинського вірша.
Що ж до Н. Бараташвілі, то він – з товариства навіки двадцятивосьмирічних, з когорти Лермонтова, Кітса, Петефі… Його коротка, зовні нічим не примітна біографія ввібрала в себе епохальний біль, вселюдські тривоги й печалі. Народився в благополучній родині. Батько – предводитель тифліського дворянства, чудовий знавець ро¬сійської мови, наближений до царських правителів. Мати – сестра знаменитого поета і генерала, згодом намісника царя на Кавказі Григола Орбеліані. Дитинство і юність минали в колі вельмож, серед красунь, на балах і маскарадах. Мріяв про військову кар’єру, але випадково поламав ногу, став накульгувати, що остаточно перекреслило юнацьку мрію. Дотепник і балагур, душа дружніх бенкетів, у серці він носив незагоєну рану, залишену трагічною поразкою в битві з іранцями великого прапрадіда – царя Іраклія II, яка стала початком кінця грузинської державності.
Вірші писав змалку, щедро роздавав автографи, робив записи в альбомах, а надрукованим не побачив жодного свого рядка. На те були свої причини. Після поразки антиурядової змови грузинської інтелі¬генції 1832 року, якій він усім серцем співчував, видання грузинської періодики припинили, заборонили видавати книжки грузинською мовою. За своє коротке життя він так і не дочекався легалізації грузинської літератури, грузинського книгодрукування. Отже, поет геніального обдарування, якому судилося започаткувати новий етап у рідній поезії, повернути її обличчям до Європи, наситити її ідеями і роздумами, найактуальнішими для свого часу, був змушений просиджувати свої кращі літа в канцеляріях.
Сімнадцятирічний випускник тифліської гімназії, Ніколоз Бараташвілі став чиновником Верховного суду Грузії. Незважаючи на бунтівливу вдачу, він був слухняним і коректним виконавцем, хоча здавався марнотратником життя. Григол Орбеліані згадував, як одного разу начальник влаштував йому несподівану ревізію. Переконавшись, що у Бараташвілі все гаразд, той сказав: «У такому разі бігайте, скільки вашій душі завгодно».
Навряд чи могла приваблювати поета чиновницька переспектива, але, так чи інакше, без державної служби він жити не міг: батько вже кілька років перебував на пенсії, що аж ніяк не забезпечувала знатну князівську родину. Трагічне кохання до цінандальської красуні Катерини, дочки генерала Олександра Чавчавадзе, котра обрала володаря Мегрелії, багатого князя Давида Дадіані, ще більш ускладнило, заплу¬тало і без того нелегке життя Ніколоза Бараташвілі. Тому він одразу погодився їхати за новим призначенням в Гянджу. Там він прослужив заступником начальника повіту всього чотири місяці, бо під час переслідування розбійників застудився і захворів на малярію, а 9 жовтня 1845 року поета не стало.
Лише через тридцять років після передчасної смерті побачила світ збірка його віршів, упорядкована Іллєю Чавчавадзе. Саме він, великий Ілля, будучи студентом Петербурзького університету, отримав дорогоцінний зошит з віршами Бараташвілі з рук самої його Музи – цариці Катерини, яка після кончини чоловіка і скасування мегрельського князівства перебувала у північній столиці в почесному засланні. Вона ж передала своєму молодому однофамільцю дагеротип поета.
Поезії Бараташвілі приголомшили Іллю Чавчавадзе. І свої почуття, збуджені ними, він вилив у чудовій присвяті:

О горе!… Втратили тебе! Яка нещадна смерть!
Хто зна, які скарби сховали ми в могильній млі
Й те серце – море сонячне, любові повне вщерть
І почуттів немовлених – передали землі!

Хто знає, скільки світлих дум з собою ти забрав?
Навіки втрачене гадок тих значення для нас…
І скільки горніх мрій – що врунитись їм час настав, -
Немов підтятий квіт, у серці тім зів’яло враз?

Ти націю осиротив, лишив її саму,
Хто ж нам про радощі повість журбі наперекір?
Ой горе, горе нам! Ти ж бо – щасливий вже тому,
Що з мертвих воскресить навік тебе живий твій вірш.

(Переклад Г. Халимоненка)

Повернувшись на батьківщину, І. Чавчавадзе вирішив негайно видати збірку Бараташвілі. Вірші він здав до друкарні, а дагеротип – у фотоательє для розмноження. І треба ж було саме тієї ночі в ательє фотографа трапитись пожежі, аби знищити той єдиний документальний портрет нещасного юнака.
Ілля Чавчавадзе таки опублікував поетичну спадщину Бараташвілі (вона складається всього з 36 віршів і однієї поеми «Доля Грузії») спочатку в журналі, а потім окремою збіркою. За його ж ініціативою прах поета був перевезений з Гянджі до Тбілісі і похований з почестями в дідубійському пантеоні. У ХХ столітті ще раз потурбували останки великого митця: вдячні нащадки місцем його вічного сну визначили Мтацмінду – обитель визначних письменників і мислителів Грузії.2
Наприкінці 60-х років я з Миколою Вінграновським піднімався на цю Святу гору і розповів йому про три могили Бараташвілі. Українського поета до глибини душі схвилювала ця історія, і він, вражений нею, написав такий вірш:

Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях –

Непохоронене, невбите, –
Мерані, золотий, лети! –
Твоє ім’я, мій тату-світе,
Поете мій. Мій дух святий!

Затятий дух мій із древлини
На пил – не пил, на згин – не згин!..
Блакитні пальці Катерини
І царська ласка трьох могил…

Відомо, що на межі епохальних змін у суспільстві визріває, народжується новий, критичний погляд на історію, на сучасне й майбутнє. ХIХ століття було для Грузії тією межею, за якою почався інший відлік часу – часу існування під владою російської корони. З втратою державності, як правило, спочатку обмежуються, а потім повністю нівелюються національні інтереси країни, що загострює наступальний дух літератури, мобілізує її бойовий потенціал. Цю закономірність зафіксували твори Олександра Чавчавадзе та Григола Орбеліані – блискучих поетів-романтиків, але Бараташвілі, теж романтик, перевершив їх майстерним поєднанням особистого з загальнолюдським, вірніше, наданням загальнолюдському національної форми. Кількісно мала його творча спадщина вражає титанічною внутрішньою енергією і філософською багатоплановістю роздумів, космічними масштабами світобачення, образним розмаїттям, витонченістю форми та інтонаційним багатством. Казковий кінь Ніколоза Бараташвілі Мерані у відчайдушному екстазі мчить просторами Всесвіту, несе непохитну віру в те, що «…ці пориви гордої душі безплідно і марно в світі не минуть», що вони допоможуть нащадкові легше пройти тяжкі дороги.
Як зазначав літературознавець Г. Асатіані, «Бараташвілі зумів поєднати роз’єднані романтиками розум і віру і у відчайдушній боротьбі із сліпим роком побачив сенс та виправдання людського буття».
Вкрай розчарований як у суспільному, так і в особистому житті Ніколоз Бараташвілі зумів піднятися над сучасністю і в невпинному русі вперед побачити запоруку майбутніх звершень і перемог. За висловом одного психолога, його інтимна, філософська, патріотична і пейзажна лірика – це одіссея духу, що прагнув самопізнання.
Ніколоз Бараташвілі став безпосереднім попередником Іллі Чавчавадзе й Акакія Церетелі, провісником народження вже нової реалістичної грузинської літератури.
Той, хто бував у Тбілісі, не міг не помітити в затишному скверику на проспекті Руставелі величного пам’ятника: на п’єдесталі пліч-о-пліч стоять два натхненних співці духовного відродження грузинської нації, два поборники її свободи й не¬залежності – Ілля Чавчавадзе й Акакій Церетелі.
Вони вступили в літературу на початку 60-х років позаминулого століття, коли в суспільстві почали вщухати біль і розчару¬вання, пов’язані з втратою державності Грузії, її політичної та економіч¬ної самостійності. Вже згасли відлуння відчайдуш¬них повстань мтіулів і кахетинців, змови інтелігенції 1832 ро¬ку, внаслідок придушення якої громадська думка країни, зда¬валося, була знищена назавжди. Наче несподіваний поштовх після відгримілих землетрусів, спохитнуло Грузію селянське повстання в Мегрелії 1857 року, жорстоко придушене караль¬ною експедицією царату. Останнє грузинське князівство, фор¬мально ще зберігаючи престол, доживало свої дні. Вже віді¬йшов у інший світ співець минулої слави батьківщини Олек¬сандр Чавчавадзе, в азербайджанській землі спочивав печаль¬ний вершник крилатого коня Мерані Ніколоз Бараташвілі, а його дядько – блискучий поет і хоробрий воїн – генерал Григол Орбеліані продовжував штурм гунібської цитаделі не¬скореного дагестанського імама. В літературі панував повний штиль, ніби й не було фатальних змін у долі народу, наче її колесо не покотилося назад, невпинно й зловісно.
Провісницею важких, рішучих боїв за відновлення приспа¬ної творчої енергії народу стала публі¬кація віршів двох молодих авторів на сторінках березневого номера журналу «Ціскарі» («Вранішня зоря») за 1859 рік. Навряд чи котрийсь з них міг тоді передбачити, що через кілька місяців після цієї заочної зустрічі вони зійдуться як брати в столиці далекої північної країни – Петербурзі, щоб незабаром взяти на себе виняткову відповідальність ватажків національно-визвольної боротьби рідного народу, словом і ді¬лом стати на захист його життєвих інтересів, його культури і традицій.
Покоління грузинських шістдесятників, або «тергдалеульців» (тих, хто напився води з Терека, тобто одержав освіту в Росії), поряд з політичною програмою висувало й суто лі¬тературно-мистецьку програму, яка полягала передусім в утвердженні матеріалістичної естетики, спростуванні патрі¬архально-феодальної ідеології «батьків» – письменників стар¬шого покоління. Боротьбу між «батьками і дітьми», що мала принципове значення для майбутнього грузинської культури взагалі і яку блискуче виграли «діти», очолювали І. Чавчавадзе й А. Церетелі.
Ілля та Акакій – як любовно називають їх грузини – по¬єднані в пам’яті поколінь так само нерозривно, як вони були поєднані в свідомості їхніх сучасників – друзів і недругів. Заснування «Товариства для поширення грамотності серед грузинів», відновлення професійного театру, створення Гру¬зинського драматичного товариства, розвиток національної журналістики і, що найголовніше, збагачення духовної скарб¬ниці народу перлинними зразками поезії та прози – ось скупий і далеко не повний перелік їхніх заслуг перед вітчиз¬ною. Обом їм судилося стати рефор¬маторами літературної мови, основоположниками критичного реалізму в грузинській літературі, видатними громадськими діячами, виразниками дум і сподівань цілого покоління.
За словами Тіціана Табідзе, «без перебільшення можна сказати, що XIX століття в Грузії Ілля Чавчавадзе і вигадав, і створив, і зцементував своєю кров’ю». В його особі гармонійно поєднувався неперевершений талант поета і прозаїка, драматурга і критика, історика й філософа, етнографа і перекладача, юриста й економіста, редактора і видавця, громадського і політичного діяча. Тонкий знавець глибин людської душі, блискучий майстер художніх образів, Ілля Чавчавадзе рішуче вивів грузинську літературу з елітарних салонів і поставив її на службу широким масам. Він створив нев’янучі зразки громадянської й інтимної лірики, соціальної та політичної сатири, психологічної прози. Перлинами вітчизняного красного письменства стали його поеми «Видіння», «Відлюдник», «Розбійник Како», повісті «І це людина?» «Вдова Отарашвілі», «Розповідь жебрака», оповідання «На шибениці», «Ніколоз Госташабішвілі».
Виняткове значення для Грузії XIX століття мала громадська і політична діяльність Іллі Чавчавадзе. Засновані і редаговані ним у різні часи журнали та газети «Сакартвелос моамбе», «Дроеба», «Іверія» піднесли на новий щабель грузинську демократичну думку. Тому для нас І. Чавчавадзе набагато більше, ніж геніальний письменник, бо його могутній талант, його колосальна духовна енергія були спрямовані не тільки на втілення художніх задумів, а й на безліч щоденних справ, повсякденних турбот країни і нації, які він вирішував з гідністю справді державного мужа.
«Завжди і скрізь я, Грузіє, з тобою!» – кинутий ним у поемі «Видіння» клич став гаслом усього його життя, яке було обірване рукою найманого вбивці. Згодом Г. Табідзе напише: «Коли в Ціцамурі вбили Іллю, тоді епоха скінчилась велика…» І, справді, для Грузії XIX століття скінчилось саме в день убивства І. Чавчавадзе, 30 серпня 1907 року.
Акакій Церетелі, переживши свого побратима на вісім років, по суті, довершив ту епоху. Вершиною поетичного мистецтва Акакій вважав уміння знаходити слова, звучання і значення яких рівноцінні. Інколи навіть здається, що слово в нього виконує не лише свою первинну функцію, а й функцію обрядову: воно звучить то як величання, то як молитва, то як прокляття. У його поезіях звичайні, на перший погляд, слова якимось дивним, незбагнен¬ним чином відновлюють утрачені зв’язки між людськими по¬чуттями і речами, між людською особистістю і природою. (Ця дуже важлива риса стилю великого грузинського поета, на жаль, майже зовсім втрачається в перекладах!)
Літературознавці давно звернули увагу на те, що вірші про кохання А. Церетелі здебільшого мають двояке про¬читання. «Величавість поетових пристрастей створює таке враження, що він любить батьківщину, як кохану, а кохану, як батьків¬щину» (Т. Чіладзе). Саме через це часом важко, майже неможливо провести чітку межу між інтимними і патріотичними почуттями автора, нерідко оповитими алегорич¬ним серпанком, а від цього вірші стають ще таємничіші, емо¬ційний вплив їх набагато сильніший. Ця своєрідна риса поезії А. Церетелі почала вимальовуватися вже в перших поетичних спробах і, поступово увиразнюючись, досягла своєї вершини в кінці 70-х – на початку 80-х років, тому навіть професіонали не завжди можуть визначити – зразком інтимної чи пат¬ріотичної лірики є той чи той його вірш.
Назвемо лише деякі з шедеврів інтимної лірики А. Церетелі: «Ти, голівонько безщасна...», «Половина літ моїх давно сплив¬ла...», «Вгору і вгору», «Імеретинська пісня», «Пісня пісень», «Кохання–дар життя розквітлий...», «В юності жадав любо¬ві...», «Що горіти неспроможне...».
Окремо треба сказати про «Світанок» – справжній гімн вітчизні, сповнений ніжної любові до її «бірюзового неба і смарагдової землі»; він схожий на знамените грузинське вино «Атенурі», надзвичайно тонкий букет якого втрачається при незначному транспортуванні; досить перелити його в іншу посудину, як воно змінює колір і смак.
Увесь зітканий з трепету і благоговіння, «Світанок» теж майже не піддається «транспортуванню». Здається, при спробі озвучування іншою мовою відбувається деформація тропів, порушується звукова організація, художня цілісність твору.
Кажуть, Карл Брюллов у зеніті своєї творчої зрілості якось вигукнув: «А тепер я можу розмалювати і склепіння неба». Мабуть, щось подібне міг би сказати й А. Церетелі, по¬ставивши останню крапку в кінці «Світанку».
(Здається, О. Довженко говорив, що мріє зняти такий фільм, що немовби сам з’явився, наче плід на дереві. З мрією режисера можна порівняти «Суліко», – чи не найпопулярніший твір грузинської поезії, що став ще за життя автора народною піснею).
Нейтрального мистецтва не буває. На ньому завжди по¬значається час, воно – продукт епохи; і хоче автор того чи ні, він усе ж таки відбиває певну тенденцію. Тенденційність творчості Церетелі полягала передусім у демократичній відкритості й на¬родності, у відстоюванні інтересів простого люду, його волі. В по¬няття «воля» письменник вкладав соціально-політичне відро¬дження нації і боротьбу за досягнення цієї мети.
Оскільки світ для Акакія завжди конкретний, з його реальними ознаками, болями й тривогами, світлом і тінню, в його творчості – чи то поезія, проза, чи публіцистика – сама дійсність, повсякденність підносяться до рівня символу. А сам символ – строгий і лаконічний, як грузинський храм на шпилі гір, яскравий, як полудневе сонце в долині Ріоні.
Хоча в найкращих своїх проявах музу Акакія Церетелі можна однозначно трактувати як ліричну, але його творчість в цілому – це драма, що вмістила в собі і шалені бурі мину¬лого, і трагічні реалії сучасності.
Дивишся на фотографії Акакія Церетелі, на погруддя, ви¬ліплене Якобом Ніколадзе з натури, що споглядає нас із скверика Тбіліського театру опери та балету, і ловиш себе на думці: було в ньому щось від пророка, і не тільки в тво¬рах, а й у зовнішності.
В останні роки життя поета розбив параліч, і, хоч здоров’я вдалося відновити, невелика вада все ж таки лишилася: він не міг вільно нахиляти голову. Так і ходив – з високо підня¬тою головою. Біблейські очі, олімпійське чоло і густа сива борода надавали йому справді божественного вигляду...
Уже на смертному ложі Акакій Церетелі з притаманним йому гумором сказав одному знайомому ветеринарові: «Я все життя працював, як віл, і якщо хтось зможе мене вилікувати, то лише ти!» Щодо невтомної праці, то він не перебільшував: 15-томне академічне зібрання творів А. Церетелі – підтвердження цього.
До іншої знаменитої трійки грузинської літератури ХIX століття (після романтиків Ол. Чавчавадзе, Г. Орбеліані, Н. Бараташвілі) разом з І. Чавчавадзе і А. Церетелі належить Важа Пшавела – унікальна постать не лише в нашій, а й у світовій культурі. Побутує легенда, начебто І. Чавчавадзе, на той час редактор газети «Іверія», прочитавши вірші молодого поета-горця, вигукнув: «Ми, старі, повинні відкласти перо і поступитися дорогою Важі». Саме Іллі приписується й інший вислів про те, що у нас після Руставелі ще не було наділеного таким талантом поета. Народ свою власну думку вклав у вуста найбільш шанованого і авторитетного письменника, щоб вона не викликала ніякого заперечення. І дарма: заперечень не було, немає і бути не може.
Важа Пшавела народився в лоні величної природи пшавських гір, виростав у патріархальному, незайманому урбаністичною цивілізацією середовищі, подібно героєві своєї поеми «Змієїд» Міндії, чудово розуміючи мову рослин, птахів і звірів. Учився в Горійській та Телавській семінаріях, працював викладачем. Був вільним слухачем юридичного факультету Петербурзького університету. У 1888 році 28-річний Важа Пшавела назавжди повертається до свого рідного села Чаргалі і живе життям звичайного горця: оре, сіє, полює, утримує велику родину. Його мудрі та мужні поезії переважно пишуться або прямо у полі, або при світлі каганця. Є свідчення про те, як він раптом кидав свою важку буденну роботу, хапався за перо й папірець і занурювався у дивовижний світ власної фантазії. Як наголошував відомий грузинський літературознавець Г. Кікодзе, «Важа в своїй поезії дав синтез двох віддалених одна від одної соціально-культурних формацій, перша з яких належить майже праісторичній добі, а друга – останній стадії розвитку людства. В його творчості органічно злилися відчуття світанку й сутінків, наївної юності та зрілої мужності людства. Деякі з його героїв схожі на щасливих дітей, деякі – на замислених мудреців, у яких чола зморщені від мученицьких сумнівів».
Справді, творчість Важі Пшавели бере початок з різних культурних прошарків – від язичництва до християнства. Його поетична мова містить чимало підтекстів, насичених загальнолюдськими і вічно актуальними проблемами. А взагалі Важа писав на колоритному пшавському діалекті, що надавало і надає особливої чарівності його рядкам. Щоправда, в цій справі поет мав серйозних опонентів, яким не подобалась така, начебто, легковажність. Ніхто інший, як сам А. Церетелі, дуже високо цінуючи талант свого молодшого побратима, піддав ніщивній критиці захоплення Важі діалектизмами. Однак час довів, що й корифеї можуть помилятися.
Важа Пшавела був одержимий прагненням пізнати рушійні сили природи, її «таємну мову», і йому таки вдалося у довершеній формі показати єдність «землі» й «неба» – реалістичного й романтичного. І ще одне: саме він, Важа Пшавела, створив у Х1Х столітті багатопланову, глибоко філософську і водночас національну епопею. Це всесвітньо відомі його поеми «Гість і господар», «Алуда Кетелаурі», «Змієїд», «Бахтріоні» та інші.
Помер Важа Пшавела влітку 1915 року від сибирської виразки у тбіліському шпиталі, коли йому було всього 55 років. Поета спочатку поховали в Дідубійському пантеоні, а через деякий час його прах перенесли на Мтацмінду.3
Акакій і Важа були ще живі, коли в Кутаїсі утворилась літературна корпорація грузинських символістів (П. Яшвілі, Т. Табідзе, К. Надірадзе, Г. Леонідзе та інші), які об’єднувались навколо альманаху «Блакитні роги» (перший номер видання побачив світ 28 лютого 1916 року). Автором естетичного маніфесту блакитнорогівців виступив організатор корпорації і редактор альманаху П. Яшвілі, який, поділяючи ідеалістсько-суб’єктивістську філософію, суворо розкритикував сучасний реалізм і утилітаризм, мовний натуралізм, закликав до оновлення грузинського вірша шляхом формалістських пошуків, освоєння модерністської теорії та практики.
Європейська орієнтація грузинської літератури, як уже зазначалося, була явищем зовсім не новим. Ще в кінці ХIX століття в часописах «Квалі» та «Моамбе» з’явились переклади творів Едгара По, Гауптмана, Метерлінка та інших, якими захоплено зачитувалась творча молодь.
Для блакитнорогівців же головними кумирами стали Верлен, Бодлер, Малларме, Рембо. «Важа Пшавела був останнім грузинським поетом, який вичерпав можливості рідного лона. В майбутньому так само, як не народиться другий Кахабері (грузинський національний герой), не народиться другий Важа Пшавела… Місія «Рогів» – вирівняти грузинську поезію за світовим радіусом», – зауважував Т. Табідзе.
Грузинський модернізм на шляху свого розвитку випробував усі його різновиди: імпресіонізм, експресіонізм, дадаїзм, футуризм, але на чолі всіх йшли саме блакитнорогівці, які вперше сформувались як літературна школа, і свій експеримент – зростити на національному грунті європейське древо поезії – завершили успішно.
На жаль, життя багатьох з них закінчилось трагічно, бо вони стали жертвами «піднесення Каїнової душі» (вислів І. Абашадзе) в Грузії. Особливо вражаючою є історія П. Яшвілі і Т. Табідзе, цих «сіамських братів» у грузинській поезії (вислів Тіціана), яка давно вже стала хвилюючою легендою, високим зразком чоловічої дружби, лицарської відданості поетичному слову.
П. Яшвілі, якого у найширших інтелігентських колах країни любили за відкритість і яскравий талант, одного літнього вечора 1937 року з мисливської рушниці застрелився на другому поверсі Спілки письменників Грузії, коли на першому йшли збори. Багатьом було невтямки, що викликало такий відчадушний крок зовні цілком благополучної людини, котра свого часу щиро сприйняла Радянську владу (щоправда, перші сумніви щодо її повного благородства з’явились, коли розстріляли його рідного брата за участь в антибільшовицькому повстанні 1924 року). Незважаючи на цю пекельну рану, поет мав чимало друзів серед республіканського керівництва, які останнім часом почали непомітно зникати. І це позначилося на особистому житті Паоло – його без кінця тягали по кабінетах НКВС, допитували, вимагали не лише свідчень, а й наклепів на товаришів. Самолюбство поета було вкрай принижене – його сприймали як малодушну людину, котра задля порятунку власного життя здатна зрадити інших. Та помилилися: П. Яшвілі обрав останню форму протесту. Тим самим він, певне, хотів застерегти й інших, аби не йшли на змову зі своєю совістю.
Чи міг він тоді, натискуючи на курок, припустити, що постріл під дахом письменницького палацу прирече на загибель його найближчого і найвідданішого друга Т. Табідзе?
Самогубство Паоло партійне керівництво республіки сприйняло як нахабний виклик, гідний публічного осуду. І доручили це зробити саме Тіціанові. Той категорично відмовився. Через декілька днів Т. Табідзе запросили до «чорного ворона» – і більше ніхто ніколи його не бачив. Разом з Паоло він став легендою грузинської поезії ХХ сторіччя, її безстрашним лицарем, хвилюючим символом дружби й братерства поетів.
Досі ще не встановлено (і невідомо, чи вдасться це встановити коли-небудь) місце й обставини загибелі поета. Версії про те, що його було розстріляно в Тбілісі невдовзі після арешту або вбито конвоїром по дорозі на північ, не підтверджені документально.
Після самогубства П. Яшвілі Тіціан реально бачив нагострену косу досі незримого переслідувача. 8 жовтня 1937 року президія Спілки письменників Грузії одноголосно виключила його зі своїх лав як особу, що тісно була пов’язана з викритими ворогами народу. Від нього відреклися ті, хто мусив би заступитися за свого побратима по перу.
Буквально за два тижні до виключення із Спілки, 23 вересня, Тіціан написав один із своїх останніх віршів – «Перенесення праху Важі Пшавели на Мтацмінду», в якому ніби аж заздрить великому предтечі:
Збулась його мрія, він подолав
Могильну щілину і побачив вкупі
І Церетелі, і Чавчавадзе…
(Підрядковий переклад)

Самого ж Тіціана змусили піти з життя у розквіті сил, позбавивши могили взагалі, не лише на Мтацмінді.
Колись молодого І. Драча його грузинські друзі водили по Мтацміндському пантеону і розпові¬дали, чому там немає могили Тіціана. Гостя схвилював образ поета з нерозлучною гвоздикою у лацкані піджака. «Лист до Тіціана Табідзе» – підтвердження тому:

Бажан і Заболоцький з тобою на храм Алавердоба
В тридцять шостому їдуть, а я з пелюшок тобі, брате, кричу:
«В тебе місячний профіль! В тебе зоряна горда подоба!
Кинь мені через ущелину свою зоряну опанчу!»
Гвоздику мені ти кидаєш. Гвіздком вона в мене вбита.
У тому гнідому галопі губами гвоздику ловлю.
У сонячних водоспадах кипить перед нами битва –
Гвоздикою я воюю, як безмір, тебе люблю…

Влада, знищивши Тіціана, прямо не зачепила Галактіона Табідзе, двоюрідного брата Тіціана, найбільшого поета Грузії ХХ сторіччя, придумавши для нього «оригінальне покарання»: десь у таборах закатували вірну супутницю Галактіонового життя – Ольгу Окуджаву, ніжну, мрійливу жінку, яка дихала й існувала поезіями свого геніального чоловіка (О. Окуджава – рідна тітка Б. Окуджави, батько якого також був страчений; сам Булат з матір’ю випробував усі жахи заслання, внаслідок якого й став «співцем Арбату», загубленою душею грузинської літератури). Арешт дружини був своєрідним попередженням для Галактіона – тримати язик за зубами, а коли говорити, то лише «во славу» та «в ім’я»… Грузинський поет В. Джавахадзе, редактор останнього прижиттєвого видання однотомника Г. Табідзе, написав надзвичайно цікаве дослідження «Незнайомий». Автор роками працював в архіві класика, вивчав його рукописи, щоденники, малюнки, листування. Вийшла вражаюча розповідь про тривожну, беззахисну і раниму душу людини, яка жила справжнім життям лише у віршах, у феєрічній уяві своїй.
В імені Галактіона Табідзе неодмінно чується відгомін шаленого лету незагнузданих синіх коней, які люто мчать долами і роздолами, шарудіння стрімкого вітру, що лине з листям з висоти, колінопоклонна молитва за сонцелику Божу Матір і недосяжну красуню Мері, а його рядки випромінюють далеке сяйво дивовижного мтацмінд¬ського місяця і фіалкового снігу, що завія мете з мосту. В свідомості народу він живе як божественне уособлення поетичної душі Грузії, її ясночолий паладін, який випестував досі небачений феєричний світ музики і слова, проклавши кришталевий місток між невмирущою класичною спадщиною і модерновою сучасністю. Саме він – Галактіон Табідзе – став одним з найбільших реформаторів грузинського вірша після Шота Руставелі, Давида Гурамішвілі, Іллі Чавчавадзе і Акакія Церетелі. Творчо засвоївши їхні найвищі досягнення, сягнувши вершин професійної майстерності, він зумів вдихнути нове дихання в рідну просодію, виробити власний, неповторний мелос, вибудувати сповнене ніжності й краси метафоричне царство найтонших людських почуттів. Ліричною історією Грузії першої половини XX століття назвав поетичну спадщину Галактіона Табідзе один із наших критиків і, думаю, що він був правий.
Поезія Галактіона, за його ж метафорою, – «дзвіниця в пустелі небес», де янголи б’ють у дзвони і «сумують через грішні руки, сховані гріхи, таємну зраду, ніжних нігтів довгі іриси».
Епохальним явищем у грузинській літературі XX століття став вихід у 1919 році збірки Галактіона Табідзе «GRANE AUX FLEURS ARTISTIQUES» («Артистичні квіти»), з якої автор і постав одноосібним володарем власного парнасу, з якого відкривалися ще не бачені досі обрії нового поетичного ландшафту, чулися наче знайомі, але водночас зовсім несподівані, унікальні голоси. Саме з «Артистичних квітів» починається справжня історія новітньої грузинської поезії, і Галактіон Табідзе – один з найвидатніших її фундаторів.
Народився майбутній златоуст у родині священика (який був і сільським учителем) Василя Табідзе, якого ніколи не бачив. Батько помер до народження сина, і весь тягар його виховання ліг на плечі матері. Вчився в Кутаїській гімназії, в тифліській духовній семінарії, на режисерських курсах у Москві. Поезією захопився ще з дитинства. Обожнював Акакія Церетелі, захоплювався французькими символістами. 1908 року сімнадцятирічним опублі¬кував перші поезії, а через шість років видав першу збірку віршів.
Волею долі Галактіон Табідзе, єдиний серед грузинських письменників, став безпосереднім свідком лютневої і жовтневої революцій 1917 року в Москві та Петербурзі і в своїх поезіях з великим внутрішнім хвилюванням, тривогою й водночас з непідробною художньою правдивістю відобразив драматичну напруженість того часу. Як представник малочисленого народу, гнобленого як соціально, так і національно, Галактіон, можливо, справді покладав надії на революцію з її гаслами про рівність, братерство, республіку, однак ейфорія тривала недовго, що й видно з його подальших творів. В одному з них він прямо і сказав: «Є Грузія, але це – не Грузія!» Втім, явним опозиціонером він не став (а хто в ті часи був на таке здатен, коли навіть цілком лояльних до режиму митців відправляли на страту чи у кращому випадку до ГУЛАГу?) і, будучи найтоншим ліриком, писав і публіцистичні вірші-одноденки, рятувався, як умів.
У далеких сімдесятих мені довелось ночувати в домі Галактіона Табідзе в його рідному селі Чквіші прямо на березі Ріоні, прозваної давніми греками Фазисом. Племінник поета професор Нодар Табідзе, мій викладач у Тбіліському університеті (в пам’ять батька якого поет відпустив бороду і носив до кінця життя), запросив туди, аби я вдихнув повітря тих легендарних околиць, де на початку двадцятого століття босоногими хлопчиками бігали два майбутніх титани рідної поезії – двоюрідні брати Галактіон і Тіціан Табідзе. Пам’ятаю, як у сільській тиші довго не міг заснути, бо весь час увижалися давноминулі тіні тих двох шибайголів, доросле життя яких було сповнене гіркотою розчарувань і позначене трагічним фіналом: у момент тяжкої душевної кризи «Кавалер ордена самотності» (вислів Т. Табідзе) Галактіон сам наклав на себе руки 17 травня 1959 року, вистрибнувши з четвертого поверху лікарні, а Тіціана, як уже мовилося, знищила немилосердна чорна хвиля тридцять сьомого.
Галактіон, як і обожнюваний ним Акакій Церетелі, ніколи не обіймав офіційних посад, не був службовцем у справжньому розумінні цього слова. Сам поет писав: «Працював у журналах та газетах, але за покликанням залишався поетом. Моєю трибуною була поезія, і я ніколи не полишав цієї трибуни і не міняв її на якусь іншу службу…». І, справді, на початку 20-х років він недовго редагував журнал «Ломісі», сам видавав «Журнал Галактіона Табідзе», був одним із засновників журналу «Мнатобі» – головного друкованого органу грузинських письменників. У 43-44 роках у газеті «Комуністі» завідував відділом листів, де, в основному, підбирав до друку фронтову поезію. Ще він деякий час, зрозуміло, на громадських засадах очолював секцію поезії Спілки письменників Грузії. Взагалі ж він, як свідчив і сам, залишався трубадуром, самовідданим служителем муз, для якого найвищий ідеал – досконале слово, яке було спочатку і яке було Богом.
Ще на початку двадцятих років тифліська богема віддала Галактіонові пальму першості, назвавши його королем поетів. І хоча пізніше він був удостоєний звання народного поета і дійсного члена Академії наук Грузії, той неофіційний титул йому був наймиліший, адже гонорові колеги таку щедрість, як правило, виявлять надзвичайно рідко і лише тоді, коли в номінанта наявність геніальності більше, ніж очевидна.
У кінці життя поет написав один короткий вірш, в якому перераховуються найпопулярніші назви грузинських фортець, храмів, річок і поетів. При його читанні залишається враження недомовленості, ніби автор навмисне обриває фразу, не додає рими, а рима напрошується сама по собі. І вона звучить так – «Галактіоні» (грузинська форма написання імені поета).
Які премилі, батьківщино,
Твої Кура і Ріоні,
Шота, Ілля, Акакій, Важа…
Галактіоні.

Це останнє слово ставить все на свої місця, адже стає зрозуміло: Галактіон Табід¬зе чітко усвідомлював виняткове значення своєї поезії та її місце в грузинській історії.4
«Я щаслива людина, бо на своїй батьківщині не потребую паспорту, грошей і готелю», – нерідко повторював народний поет Грузії Г. Леонідзе. Він не перебільшував, бо був справді загальним улюбленцем, справжнім уособленням грузина. Гогла, як його з любов’ю називали, прийшов у рідну літературу з благословіння Важа Пшавели, який присвятив юному поетові один з своїх останніх віршів. Адресат не те що не підвів, а й став яскравим і натхненним продовжувачем справи свого наставника. У молоді літа Г. Леонідзе належав до «блакитних рогів», захоплювався символізмом, хоча в його поезіях передовсім нуртував дух могутнього грузинського романтизму (грузинський символізм взагалі, як мені видається, хоч і визнавав теоретичні засади цієї модернової течії, по суті своїй був явищем національним, грузинським і лише за деякими зовнішніми аксесуарами нагадував його). У міру архаїзована лексика, оригінальні словотвори, несподівані мовні звороти, розкішні метафори, напружена ритміка, неповторні інтонації робили поезії Г. Леонідзе пізнаваними одразу, надаючи їм особливого шарму. Навіть у панегіричній поемі про Сталіна він умудрився дати шедевральні зразки потужної метафоричності.
Георгій Леонідзе був першим великим грузинським поетом, якого я в житті побачив. Він ішов вечірнім проспектом Руставелі повільною, але впевненою ходою. Серед натовпу вирізнялася його могутня статура, яку легко було впізнати навіть ззаду. Я непомітною тінню слідував за ним майже цілий квартал, аж поки він не зайшов у під’їзд власного будинку. Хоч якою великою була спокуса, я так і не наважився підійти і зізнатися у палкій любові до його творчості. А вдруге я бачив його вже… в труні. Помер Георгій Леонідзе в день смерті свого хрещеного батька в літературі Важі Пшавели 9 серпня 1966 року і похований неподалік від нього на Мтацміндському пантеоні.
Серед тих, хто залишив глибокий і незабутній слід у грузинській літературі, безперечно, є Терентій Гранелі, один з найсумніших і найтрагічніших поетів XX століття. Життя його було коротке, злиденне і невлаштоване, не мав ні даху над головою, ні шеляга в кишені. «Ані життя. Ані смерть. А щось інше!» – проголосив поет і пошукові цього «чогось іншого» присвятив свою печальну і щемливу поезію. Його біографія сповнена дивацтвами, незрозумілими і чужими для звичайних людей. Був відлюдкуватим мрійником, часто ночував на кладовищах, тихо і самотньо супроводжував жалібні процесії незнайомих небіжчиків, творив у тривожному очікуванні неминучої загибелі. Справжнє прізвище Гранелі – Квірквелія, псевдонім же, за свідченням його сестри, походить від латинського слова «granum» – зернятко. Поет, хоча й знав собі ціну і не зовсім безпідставно рівнявся з Галактіоном, вважав, що він також маленьке зернятко, крихітна часточка великого Всесвіту. Останні чотири роки життя Терентій Гранелі провів у лікарні душевнохворих і помер у тридцятисемирічному віці, вписавши в історію грузинської літератури надзвичайно яскраву, містично-феєричну сторінку.
Своєрідними предтечами цілої когорти першорядних грузинських поетів, які вступили у рідну літературу на початку минулого століття, можна вважати О. Абашелі, С. Шаншіашвілі і Й. Гришашвілі, митців з різними естетичними уподобаннями, світоглядними засадами, манерою письма, зрештою, й творчими можливостями, але об’єд¬наних прагненням відстоювати інтереси вітчизни, бути самовідданими служителями Євтерпи. Особливо вагомою є роль Й. Гришашвілі в розвитку грузинської ліричної поезії, наповнення її еротичними та урбаністичними мотивами.
У 20-30-х роках найактивніше ядро грузинської поезії утворили А. Мірцхулава, С. Чіковані, К. Каладзе, І. Мосашвілі, Д. Гачечіладзе, І. Абашідзе, Г. Абашідзе, Р. Маргіані, Й. Нонешвілі, які ще до початку Другої світової війни досягли високого рівня професійної майстерності і, незважаючи на належність до різних літературних течій і вікову різницю, сприяли піднесенню культури поетичного письма, розширенню ідейно-тематичних обріїв рідної літератури і аж до самого кінця днів своїх залишалися в її незаперечних лідерах.
На жаль, у боротьбі з фашизмом загинули талановиті молоді поети М. Геловані, В. Убілава, Г. Напетварідзе, Важіка Пховелі, С. Ісіані, жертвою невиліковного на той час туберкульозу став двадцятисемирічний Л. Асатіані, від банальної застуди помер О. Саджая. Їх усіх чекало блискуче творче майбутнє, але й та невеличка за обсягом поетична спадщина, яку вони залишили, є неоціненним надбанням нашої духовної культури, як і твори поетів наступної генерації М. Лебанідзе, О. Челідзе, Л. Сулаберідзе, Х. Берулава, М. Квлівідзе та інших, котрим вдалося сповна реалізувати себе.
Серед грузинських поетів ХХ сторіччя чи не найпопулярнішим за межами батьківщини є вже згадуваний С. Чіковані. І це має своє пояснення. По-перше, як свідчать сучасники, С. Чіковані був надзвичайно комунікабельною людиною, завдяки чому мав безліч друзів у різних куточках світу. Його оселя в Тбілісі була скоріше штаб-квартирою, координаційним центром духовних зв’язків Грузії. По-друге, поезії С. Чіковані надзвичайно метафоричні й предметні, що дає змогу досить точно і без значних втрат їх перекласти. Він умів невимушено й природно поєднувати у своїх віршах живописний малюнок і музичний орнамент, про що говорив і сам: «…помірне вторгнення в поезію якостей живопису і музики не є великим гріхом… Я завжди був за розширення рамок ліричної форми і відстоював необхідність вторгнення елементів високої прози в поезію. Зрозуміло, якості інших мистецтв повинні входити в ліричну поезію так, щоб вони перетворювались у мову поезії, і в цьому розумінні не повинні бути повтореннями мови музики чи живопису».
Симон Чіковані був невтомним мандрівником, спраглим відкривачем нових художніх материків, допитливим критиком і дослідником історії культури у широкому розумінні цього слова. Його особистими друзями були Б. Пастернак і М. Заболоцький, Е. Чаренц і С. Вургун, Й. Бехер і Ю. Тувiм і багато інших видатних поетів.5
С. Чіковані пройшов складний життєвий і творчий шлях. Учився в Кутаїському реальному училищі, де й почав віршувати. У 1922 році, по його закінченні, він вступає до столичного університету і з головою поринає в літературні справи. Кумирами молодого поета стають В. Хлєбніков і В. Маяковський. Заум і футуризм полонять серце С. Чіковані, і він стає лідером грузинського Лівого фронту. Разом зі своїми однодумцями Б. Жгенті, Н. Шенгелая і Н. Чачавою він засновує футуристичний журнал «H SO» і цілих п’ять років віддає ультрамодерновим поетичним вправам, про які пізніше згадуватиме з іронією.Справжня зрілість прийшла на початку 30-х років, а на початку Другої світової війни він уже був визнаним майстром грузинського вірша. Певний час С. Чіковані очолював Спілку письменників Грузії, був талановитим організатором літературного процесу.
С. Чіковані подав нам високий зразок самовідданого, безкорисливого служіння музі й рідному слову. Навіть тоді, коли волею невблаганної долі 60-річний поет повністю втратив зір, він не припинив творчої діяльності і свої вистраждані рядки диктував дружині Мариці. Так народилися його останні поетичні збірки «Гянджинський зошит» і «Залишаю тобі книжку». Сама ж дружина пережила чоловіка всього на кілька років. За словами М. Бажана, «вмираючи, вона залишила заповіт, і рідні виконали його. Після кремації її попіл розсипали на могилі коханого. В квітах Грузії, що й нині яскравіють на Симоновій могилі, в кожній їхній пелюстці є частина Марики. Вони не розлучились».
Досі з глибокою вдячністю згадує редактора журналу «Мнатобі» С. Чіковані ціле покоління грузинських письменників, творчі дебюти яких відбувалися на сторінках згаданого часопису з благословіння привітного й уважного редактора. Саме С. Чіковані одного літнього вечора 1945 року привів до Спілки письменників Грузії двадцятирічну Ану Каландадзе, яка перед багатолюдною аудиторією прочитала зворушливі, сповнені первозданного трепету і мелодійності вірші. Присутні – серед них живі класики нашої літератури – просили читати ще і ще.
Кажуть, що то було свято неповторне: нарешті в багатовіковій грузинській поезії зазвучав жіночий голос, гідний і співзвучний голосам великих попередників. Минуло шістдесят років з того вікопомного дня, і творчість Ани Каландадзе стала часткою мистецької скарбниці грузинського народу. Вірші Ани – так, без прізвища, називають її, на знак особливої любові і поваги, як-от: Ілля, Акакій, Важа, Галактіон, – сповідальні, інтимні, тихі. Вони – наче молитва й заклинання. З них повіває вітерцем стародавніх грузинських фортець і храмів, сторінок літописів і манускриптів. Історизм, одна з важливих рис усієї грузинської поезії, яскраво проступає в творчості поетеси. Вона не пояснює, а пробує разом з нами проникнути в сутність явищ і речей, збагнути їх діалектичну єдність, дивується нескінченній красі природи, польоту сонечка, шелесту листя платанів і шовковиць, таємничому окресленню рідних грузинських літер. Вірші Ани вільні від штучності, претензійності, зайвих псевдообразних оздоб. Для неї головне – чистота почуттів, непідробність інтонацій і, звичайно ж, точність слова і думки. Все це разом визначає форму творів, які традиційні лише графічно. Автор намагається створити певний «локальний космос», «мікровсесвіт» багатогранного інтелектуального життя, зосереджуючи увагу при цьому на емоційних подробицях. Ностальгійна печаль за героїчним минулим народу сусідує з мажорною піднесеністю, з передчуттям щасливої миті відкриття нових, ще не пізнаних можливостей власної душі. Лише в її нетрях, глибинних пластах підсвідомості нуртує нестримне джерело натхнення, жага одкровення і самовдосконалення. Три параметри визначають сенс створеного поетесою: ритм, звучання і значення. Гармонійна триєдність цих понять досягається досить часто і, власне, є запорукою читацької прихильності.
На мій погляд, поезія Ани Каландадзе – успішна спроба повернути людині втрачену «божественність», глянути на саму себе зважено, наче зсередини, і в цьому автор виявляє безпосередню близькість з творцями епохи Відродження.
Складається враження, що Ана Каландадзе не творить поезій, а лише звільняє їх від пут власної душі. Так, як у Т. Табідзе: «Не я пишу цей вірш, вірш пише сам мене». А далі – межа, за якою може настати вперте мовчання, бо хист мовчати – не менший від хисту говорити. Поетеса віртуозно володіє мовою. Можна сказати, що головний герой її творів – грузинське слово, трохи навіть архаїчне, але з філігранною майстерністю осучаснене. Академік О. Потебня вважав поезію явищем мови або особливою формою мовлення. Гадаю, Ана Каландадзе поділяє цю думку визначного вченого, спадщину якого за родом занять не може не знати (вона за фахом – мовознавець). Однак не фах, а високий поетичний талант, індивідуальне світосприймання, глибина почуттів забезпечують їй заслужену любов і популярність у Грузії.
В середині минулого століття в грузинській літературі, яка від тоталітарного режиму зазнала непоправних утрат, відчувався значний вакуум, внутрішній застій, більше того – духовна криза. Громадянська позиція автора, художня правда твору, щирість емоцій і переживань у переважній більшості випадків були замінені фальшивою бравадою, дріб’язковістю тем, пустослів’ям. І лише в кінці 50-х, завдяки короткочасній політичній «відлизі», групі молодих талановитих літераторів вдалося здійснити справжній прорив з тієї задушливої атмосфери. На небосхилі вітчизняної поезії яскравими зірками спалахнули імена М. Мачаваріані, А. Сулакаурі, Ш. Нішніанідзе, братів Т. і О. Чіладзе, Д. Чарквіані, Т. Чантурія, В. Джавахадзе, З. Болквадзе, Г. Гегечкорі, М. Потсхішвілі та інших, які не тільки повернули колишній блиск і привабливість грузинському віршу, а й наповнили його яскравою образністю, глибокими роздумами над складними проблемами сучасності. Поколінню грузинських «шістдесятників» вдалося знову привернути увагу громадськості до поезії, оживити інтерес до розвою літературного процесу в цілому.
Вийшло так, що «шістдесятники» своїми яскраво-громадянськими творами мимоволі, того не бажаючи, дещо затьмарили позначені асоціаціями, підтекстами, натяками поезії тих, хто утверджувався в красному письменстві у так званий застійний і передперебудовчий час (Назву декого з них: Л. Стуруа, Б. Харанаулі, М. Ціклаурі, Г. Алхазішвілі, Д. Пховелі, Р. Каландія, З. Молашхіа, В. Харчі¬лава, Г. Одішарія та інші). Подібна медитаційна лірика вимагала значного інтелектуального рівня читача, його вміння сприймати в цілому логічний зв’язок між художніми образами. Такий підхід до творчості був не самоціллю, не даниною моди, не інтелектуальним кокетуванням, а загостреною потребою глибокого пізнання і своєрідного відображення сучасності, художнього аналізу явищ. Експерименти торкнулися передусім форми вірша, адже більшість молодих авторів відмовилась від рими і звернулась до верлібру.
Звичайно, не молоді грузинські поети були його відкривачами. Ще Анрі Барбюс зауважив, що сучасний вільний вірш є новою формою вже давно. Йдеться в основному про посилену інтонаційність і потяг до поліритмії як способу уникнути штампів.
Поетам, які вступили в літературу в період складний і суперечливий, коли понад усе ставилася кон’юнктура і відкидалася будь-яка смілива спроба сказати відверту правду «про час і про себе», було нелегко залишитися на чесних позиціях. І якщо їм це вдалося, то насамперед завдяки глибокому розумінню ролі поетичного слова в житті суспільства, вірності тим національним та загальнолюдським ідеалам, яким завжди слугувала грузинська поезія.
Кінець ХХ століття разом з омріяною свободою і державною незалежністю, яку грузинський народ виборював на чолі з поетами Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, приніс нам нав’язані зовні етноконфлікти та громадянську війну і, як результат, втрату територіальної цілісності, економіч¬ну скруту, широкомасштабну соці¬ально-політичну кризу. Жертвами політичних інтриг і військового путчу стали обидва герої – і Мераб, і Звіад.
Так уже вийшло: слава дисидента і політичного діяча випередила славу поета і вченого Звіада Гамсахурдіа. Протягом десятиліть на його твори було накладено табу, їм не відкривали дорогу до читачів. 1973 року в цілком зрілому віці він захистив кандидатську дисертацію про світоглядні засади Руставелі, яка, за словами опонента проф. Ц. Топурідзе, вражала новизною теоретичних висновків, їх всебічною аргументованістю і заслуговувала присудження авторові ступеня доктора філологічних наук. Однак шлях до докторства насправді виявився тривалим, і тільки через 18 років прийшло до нього це давно заслужене визнання.
Приблизно в той же час, на початку 70-х, коли Звіад захистив кандидатську, мені довелось бачити у видавництві «Мерані» сигнальний примірник його першої збірки, яка невдовзі була заборонена, а наклад її знищений. Широкий читач дістав змогу ознайомитися з неабияким творчим доробком митця тоді, коли цензура почила в бозі і прийшла омріяна свобода слова. «Заручини місяця» – так називалася збірка його поезії, яка побачила світ у видавництві в тому самому «Мерані» 1989 року. Саме з неї я зробив підрядники для моїх друзів – П. Засенка і П. Осадчука, які, в знак протесту проти нечуваної сваволі і беззаконня путчистів за допомогою українського слова відтворювали їх мистецьку красу буквально під канонадою в Тбілісі, що доносилась з екранів телевізорів.
Поетичні рядки З. Гамсахурдіа позначені трагізмом, передчуттям неминучої катастрофи і загибелі. Його світосприймання забарвлене печально-тривожними фарбами, а голос його просякнутий елегійно-мінорними мотивами. В них можна вловити далеке відлуння карбованих строф не лише Н. Бараташвілі і Г. Табідзе, а й улюблених західноєвропейських поетів. Регістр почуттів і переживань поета З. Гамсахурдіа здіймається до рівня байронів¬ської «світової туги» і набуває універсального, загальнолюдського звучання.
На тлі тисячних жертв братовбивчих збройних сутичок, які тривали в Грузії декілька років, якось приглушився біль від відходу у вічність в останнє десятиліття Іраклія та Григола Абашідзе, А. Сулакаурі, М. Лебанідзе, Ш. Нішніанідзе, Х. Берулави, М. Потсхішвілі, Г. Гегечкорі та ще багатьох інших, які разом зі своїми талановитими побратимами по перу тривалий час, наче атланти, невтомно підтимували високе небо сучасної грузинської поезії.
Незважаючи на болісні, але, на жаль, неминучі втрати, найхарактернішими рисами грузинської поезії і надалі залишаються глибокий патріотизм, оспівування рідної природи, зануреність у філософську сутність життя і смерті, добра і зла, величі й краси людської душі. Протягом тисячоліття ці риси наповнювались новими витонченими гранями, обростали прикметами часу, вдосконалююючи усталений образ поетичного світу грузинського народу.
Ви, мабуть, звернули увагу на те, що я постійно підкреслюю таку характерну рису, як спадкоємність поетів – незаперечну об’єктивну даність у грузинській літературі. Гімнографи і одописці своєю творчістю зумовили появу Руставелі, Руставелі підготував підгрунтя для Гурамішвілі і Бесі¬ки, вони, в свою чергу, – для романтиків, романтики – для представників критичного реалізму, останні – для символістів. А. Церетелі особисто благословив Г. Табідзе, Важа Пшавела – Г. Леонідзе, С. Чіковані – Ану Каландадзе. Прикладів можна наводити і далі, однак сутність не в переліку імен, а в тенденції. Тенденція ж полягає в тому, що грузинська поезія має свою давно визначену, апробовану століттями неповторну магістральну лінію, позначену кришталевою духовністю, високим гуманізмом, нестримною жагою служіння батьківщині, добру і красі, правді і справедливості. Такою її сприймає і нинішнє покоління грузинських авторів, які, спираючись на дорогоцінну спадщину, накопичену видатними попередниками, торують шлях у майбутнє, у незвідані простори ХХI століття, натхненно і дбайливо плекають «золотий виноградник» рідного поетичного слова.

1 Не кажучи вже про Давида IV Багратіоні, відомого в історії як Давид Агмашенебелі або Будівничий, який створив зразкову для політичного діяча і просто християнина збірку «Пісні каяття». Всемогутній цар, об’єднавши на початку ХII ст. майже всю передню Азію, пише: «Коли піднімуть мене воїни мої, коли інший триматиме скіпетр мій, тоді помилуй мене, Господе!» Він заповів поховати його при вході до зведеного ним же Гелатського храму, щоб кожний прихожанин міг наступити на надгробок. Так цар і поет задумав замолити свої гріхи перед рідним народом. Воїстину гідний приклад для наслідування, особливо з боку тих, чиї, м’яко кажучи, гріхи, незаперечні!

2 Із великих діячів давньогрузинської літератури майже нікому не судилося бути похованим у рідній землі. Руставелі похований(!) в Єрусалимі, Сулхан-Саба Орбеліані і Арчил II – у Москві, Вахтанг VI і Теймураз II – в Астрахані, Давид Гурамішвілі – в Миргороді, Бесіки – в Яссах. З них «пощастило» хіба що померлому в Астрабадській в’язниці Теймуразу I і похованому спочатку в Гянджі Ніколозу Бараташвілі, тіла яких співвітчизники перепоховали в Грузії.

3 Свідком цього дійства став Микола Бажан, перебуваючи в столиці Грузії у зв’язку з перекладом «Витязя в тигровій шкурі». Одного разу він мені показав унікальний знімок, на якому зображено саме момент перенесення праху Важі. Біля труни в колі грузинських письменників стоїть український поет.
– Коли зняли віко, – згадував Микола Платонович, – мене охопило тремтіння: перед нами лежав ніби вчорашній небіжчик. А це було через двадцять років після його смерті, в 1935 році. Збереглися й обличчя, і одяг. Вражений цим видінням, я тієї ж ночі написав вірша «Над труною Важі Пшавели».

4 Поезія Галактіона надзвичайно музична, асоціативно-метафорична, в ній переважають напівтони і контексти, що дуже важко переказати, розшифрувати дослівно. А це означає, що підрядники з його віршів виходять кепські. Це той випадок, коли треба читати між рядками, відчувати евфонію, вловлювати ритмичні інтонації та вгадувати національний колорит. Перекладачі, котрі не володіють мовою першотвору (а вони, на жаль, рідко нею володіють!), позбавлені такої можливості, отже, й приречені на невдачу. Ось і утворюється зачароване коло. Я спробував його розірвати, хоча очевидно, що зробити це до кінця так і не вдалося. Геніальний лірик, віртуоз форми, неперевершений словотворець, Галактіон Табідзе, котрий замикає велику сімку грузинських поетів (Шота Руставелі, Давид Гурамішвілі, Ніколоз Бараташвілі, Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі, Важа Пшавела і Він), ще чекає свого конгенільного перекладача українською мовою.

5 Що ж до дружби С. Чіковані з українськими поетами, то це – велика й окрема тема. Зацікавленого читача відсилаю до моєї монографії «Сходження на Зедазені», виданої «Українським письменником» у 1993 році. З неї можна детально довідатися, як С. Чіковані залучив М. Бажана до перекладу «Витязя в тигровій шкурі» та «Давитіані», як він сам перекладав Т. Шевченка і був ініціатором видання грузинського «Кобзаря», які він мав сердечні стосунки з П. Тичиною, М. Рильським, В. Сосюрою, А. Малишком та іншими.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.