журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

ІГОР МАЛИШЕВСЬКИЙ
ДІМ, ЯКИЙ ЗБУДУВАВ НОДАР

– Слухай-но, кацо. Мабуть, на старості літ я таки з глузду з’їхав!
Ціле життя писав прозу, а тут раптом я-ак поперли сонети!
Цілих п’ять сотень штук! Віриш, навіть окремою книжечкою видав.
З міжнародної телефонної розмови

У село Колхіда новий учитель приїхав одразу після педінституту з одним чемоданом та молодою дружиною, також учителькою.
Село, де вчительське подружжя одержало земельну ділянку під забудову, межувало з південними околицями Гагри і було, власне, однією нескінченною вулицею. Двома рядами обійсть з мандариновими садками та виноградниками чорної «Ізабелли» тяглося воно на багато кілометрів углиб ущелини, утвореної двома відрогами Бзибського хребта Кавкасіоні.
Крем’янистий пустир учителеві нарізали на початку вулиці імені основоположника абхазького красного письменства Дмитра Гуліа. Будинок з широкими – за тутешньою модою – сходами на другий поверх Нодар будував, розширював та вдосконалював цілих 25 років. Бо спершу появилися діти – син Малхаз і двійко дочок, Нонна й Далі. А тоді горохом сипонули внуки. На моїй пам’яті лише в цьому домі їх задріботіло четверо. Бо Далі зі своїми дітьми жила в Гагрі окремо, в будинку чоловіка недалеко від вокзалу, а Нонна з сім’єю – та взагалі у Тбілісі.
По волі-неволі Нодарові довелося прибудовувати нові обшири. На обох поверхах вікнами в садок з інжирними та мандариновими деревами з’явилися засклені тераси, та такі, що можна було роз’їхатися двом «жигулям». Під усім будинком облаштували підвал, де в долівку по горло закопувалися квеврі – величезні глиняні дзбани з вином, начавленим восени з власного виноградника. Попід стінами прозоріли боками сулії з чачею, впереміш стояли Валині скляні балони з соліннями та маринадами, а над усім цим гірляндами ясно-жовтим горів шафран, цапиними борідками звисали пучечки засушених трав, ця окраса грузинської кухні, з довгих в’язанок наче дражнився, показуючи червоні язики, гострий, як ніж, перець.
Перед самою абхазько-грузинською війною Нодар довів улюблений свій дім до досконалості. З гордістю показував він тоді мені зал з каміном тесаного каменю, де затишно палали полінця якогось тутешнього духмяного дерева. Знадвору він улаштував у димарі невеличку коптильню для м’яса і сулугуні. Затягнув продемонструвати сауну, обшиту пахучими евкаліптовими дошками.
– Уявляєш? – радо кричав мій чичероне, прочиняючи дубові двері. – Сам господин Поженян уміщається!
З Гришею Поженяном ми з Нодаром дружили. А я не раз відпочивав у Піцунді з ним, колишнім флотським розвідником і знаним московським піїтом, а також з чудовими письменниками братами Чіладзе, Тамазом і Отаром. Бо вся ця компанія полюбляла щороку приїздити сюди в один і той же час – на самому початку оксамитового сезону.
– Ну, басейник твій, прямо скажемо, явно не для Гришиних габаритів…
Надто ж щасливий розбудовник пишався небаченою ні в кого з сусідів дивовижею – сонячною батареєю. Полого нахилена, вона виблискувала за склом тераси, закривши частину двору.
– Ану, крутони на кухні кран! – гукав з тераси Нодар.
День був досить хмарний, і я з сумнівом показав на небо. Але з крану цівкою заструмувала… тепла вода! Авжеж не дивно: як-не-як субтропіки.
А за цей час безперервної до- і розбудови сам Нодар з учителя став директором школи. Половина тодішньої Гагри побувала в його учнях. От і Сашко Мушкудіані (саме він, до речі, зробив підрядники вміщуваних нижче сонетів Хундадзе) закінчував колись його школу. І старий нині вчитель пишається, що тепер Сандро, сван із села Бзиб, у нас, у Києві, – професор, доктор філологічних наук.
Зі школи Нодар перейшов до єдиної в місті газети «Авангард». Дивна то була газета (принаймні такої я більше ніде не бачив): матеріали в ній подавалися трьома мовами – грузинською, абхазькою та російською. Причому не дублювалися, а друкувалися поруч, кожен для своєї мовної аудиторії, яку редакція якимсь дивним робом визначала. Нодар як заступник редактора повністю відповідав за грузинську частину газети, бо редакторами міськком призначав виключно абхазів, а ті грузинської не знали.
Водночас розпочав він і суто літературну працю – як перекладач і прозаїк. Скоро Хундадзе стане єдиним у цих курортних краях членом Спілки письменників СРСР.
За тривалі роки плідної творчості в його великій домашній бібліотеці, що обіймала три стіни кабінету-зали на другому поверсі, книжок, що попередньо пройшли через каретку його друкарської машинки, набралася ціла шафа. Тут же стояли подаровані книжки його друзів. З автографами. А друзів він мав по Союзу силу-силенну, в різних республіках, тепер різних державах. Особливо він, хто всім серцем любив і любить Україну, гордий був з того, що люба йому книжка прози «Миргородські ночі» вийшла в Києві. Та ще й українською! Переклав отой колишній учень, який і сам став письменником: у Києві сван Мушкудіані заприязнився з нашою мовою. Великим циклом новел Нодар відтворив життя поміж українців у Миргороді класика грузинської літератури Давида Гурамішівілі.
І раптом увесь так старанно вибудований ним світ полетів шкереберть…

* * *

Тої ночі ми з кінорежисером Льонею Автономовим на його машині зустрічали Нодара в аеропорту в Борисполі. Той прилетів останнім рейсом. Готель йому взявся забронювати один з багатьох племінників. Але коли ми ледь достукалися до «Братислави», заспаний швейцар лише розвів руками: ніякої броні на прізвище Хундадзе нема.
Ніч перебули в мене вдома, а на ранок через когось із численних своїх київських знайомих номер він добув сам. І не в заштатній лівобережній «Братиславі», а в самому центрі, навпроти цирку, – в інтуристівській «Либіді», де Нодар з притаманним йому кавказьким розмахом намірявся приймати своїх тутешніх друзів.
– Батоно, – не раз казав я йому, – по-моєму, в Києві в тебе знайомих більше, аніж у мене, корінного киянина!
У відповідь гість лише осміхався у сиво-рудуваті вуса.
Ледве повернувся я з готелю додому – дзвінок міжміської. Гагра, Малхаз:
– Дядя Ігор, де тато?
Пояснив, що в готелі, що телефону поки не знаю, сам чекаю на дзвінок.
– А в чому річ?
– У нас з самого ранку… – від хвилювання на тому кінці дроту перехопило голос, – стріляють! А біля школи в’їзд у Колхіду перегородили бронетранспортером! Не знаємо без батька, що й робити.
Відчувалося: вони у розпачі.
– Я негайно виїжджаю до батька. Сам тобі передзвоню.
На вулиці зловив таксі. Але, коли дістався готелю, Нодар уже все знав: він сам телефонував додому. А зараз похапцем кидав у сумку недавно розпаковані речі.
Я намірився супроводжувати його до Борисполя, але він відмовився:
– Краще будь на зв’язку з Гагрою. Не знаю, скільки просиджу в порту.
Отаким я і бачив востаннє дорогого мого друга на площі Перемоги. Схвильованого, знервованого невідомістю, – у вікні «Волги» з шашечками, яка рвоне з місця у безвість.
Відтоді пролетіло – гай-гай, страшно й подумати! – півтора десятка літ…
Доки він долетів до Адлера, міст через річку Псоу, що розділяла Абхазію та Росію, було наглухо заблоковано. Нодарові, вже немолодій людині, довелося, далеко, лісопосадками обійшовши заслони вверх проти течії, шукати броду на той берег прикордонної річки. А потім до Гантіаді – пішки.
Далі дороги не було: єдине шосе, що через Гагру веде на Сухумі, ледве на ньому з’являлася будь-яка машина, прострілювалося з гір. І він змушений був, з серцем, переповненим тривогою за рідних, переховуватися в знайомих у Гантіаді. Доки з’явилася можливість рушити далі.
Удома застав таку картину. У горах понад Колхідою, відлунюючи в урвищах, стрекотіли «калашникови». Уздовж ущелини, прострілюючи наскрізь вулицю, гавкала гармата.
Спровокований кремлівськими стратегами, збройний конфлікт у розпал оксамитового сезону переростав у справжню війну. Бо ж хіба могли 78 тисяч абхазців самі вигнати звідси 330 тисяч грузинів?...
…Коли до Гагри наблизився батальйон Басаєва, що воював на боці абхазців і громив по дорозі грузинські села, він пішов з дому в чому стояв. Знав, що в списках на знищення його ім’я записано четвертим.
Озброєні бойовики чатували на нього на півночі – в Адлерському аеропорту. А він перехитрував їх, подався на південь, морем…
Єдина цінність, яку порятувала сім’я, – машина, «Іж-універсал», майже новий. В останню мою поїздку в Піцунду Нодар зустрічав мене на ній на аеродромі, але назад їхав незвично повільно: машина ще не пройшла обкатку. Коли вони втратили все, Малхаз примудриться в останній момент перегнати машину в Адлер і поставити (за плату, звісно) в когось у городі. Пізніше з Гурії, з-під Ланчхуті, батьківщини їхнього роду, кружним шляхом, оминаючи Абхазію, дістанеться Адлера і … зникне.
Про що мені з тривогою в голосі подзвонив Нодар. Дав телефони якихось адлерських знайомих і попросив:
– Пошукай через них Малхаза. Звідси туди неможливо додзвонитися.
Виявилося: Малхаз місяць як чекає нагоди вивезти машину в Поті якоюсь попутною баржею.
Так на схилі віку письменник Нодар Хундадзе став бездомним.
Біженцем.
Для таких, як він, готель «Турист» на березі Тбіліського штучного моря (і мабуть, не лише цей) зроблять гуртожитком. Там одна на одній тулитимуться багатодітні родини грузинських вигнанців, чиї домівки залишилися в Абхазії.
– А машину довелося продати, – бідкався він по телефону, коли за декілька місяців налагодився міжміський зв’язок з Грузією. – Внуки одночасно вступили до інститутів. Треба було купити моїм студентам пальта, взуття, костюми.
Отака гірка історія.
* * *

Пишу про це для того, щоб зрозуміліші були нюанси у вміщуваних нижче сонетах, розлита в них гіркота вимушеної розлуки з домом, з усім, до чого прикипів серцем і куди йому самому шлях сьогодні закрито.
Року дев’яносто восьмого я все-таки вклонився згореній домівці мого товариша. Після десятирічної перерви не без вагань наважився поїхати наприкінці літа до Абхазії, колись такої знайомої і доступної.
В пишнотних у минулому краях всюди з болем побачив спустошення, плюндрування, руїну. Санаторії зачинено і розграбовано. Навіть у славетній на все Кавказьке узбережжя пальмовій алеї у Старій Гагрі деякі пальми сухо шуміли жерстяним листям. У славетному парку, закладеному ще принцом Ольденбурзьким, зникли чорні лебеді та пелікани, штучні озерця пересохли і завалені сміттям упереміш з торішнім листям, скляні кулі ліхтарів порозбивано, а з лавочок понад морем, уздовж набережної, де так полюбляв теплими вечорами посидіти курортний люд, позривали геть усі дерев’я¬ні планки, щоб спалити в «буржуйках». Хіба що море, небо, гори лишилися такими самими. Неначе нічого й не сталося.
По дорозі з Піцунди, де гамірні колись висотні пансіонати так званого міжнародного сектору з мозаїками і прикрашеними скульптурами фонтанами перетворилися на пустку, під пристойним приводом попрохав володаря пошарпаного «рафіка» абхаза Артема завернути на хвильку в Колхіду. Мовляв, колись зупинявся тут на відпочинок, хочу поглянути.
– По-перше, село тепер не Колхіда, а Псахарта. А по-друге… по-друге… Гайда! – і різко крутонув бублик з побитої шосейки праворуч.
А я ж забув, що після вигнання грузинів вони геть усе поперейменовували. От і Гантіаді тепер Цандріпш...
Уздовж дороги за металевими огорожами тягнулися вглиб ущелини занехаяні, здичавілі сади, колишні городи, зарослі вовчими бур’янами. А в глибині садиб стояли порожні кам’яні коробки спалених будинків – без вікон, рам і дверей, частіше за все й без дахів. То були грузинські оселі.
– Чому це попалено?
– Щоб їм не було куди вертатись! – пояснив нехитру міжнаціональну тактику Артем. – Р-раз вогнеметом – і всі діла.
А втім, я такого вже надивився, мандруючи Абхазією аж до самого Сухумі, де війна залишила найбільше руйнувань. Якщо вряди-годи будинок у селі цілий, то там, пояснили мені місцеві, живуть якщо не абхази, то росіяни або вірмени. Навіть у дев’ятиповерхівках на в’їзді в Піцунду то там, то там випалено квартири. На одному балконі сушиться білизна, а поруч на стінах – напівзмиті дощами язики кіптяви з мертвих, порожніх вікон. Те саме побачив і в рідному селищі Сашка Мушкудіані Бзиб. Він просидів там місяць у полоні в чеченців і врятувався чудом, потай вивезений вночі до лінії фронту сусідом-абхазцем.
Дрімуче-заросле обійстя мого друга я впізнав лише за невеличкою щоглою телеантени на згірку, звареною з арматури, по ліву руч од колишніх воріт. Але зупинитися не наважився: хтозна, як зреагують місцеві кадри, коли довідаються, до кого я заглядав у гості…
Та за непроглядно буйною зеленню встиг розгледіти: і з будинком, що його Нодар зводив так довго і так старанно, вчинили точнісінько, як з іншими.
Тільки тут – вогнеметом по томах, що він написав.
Вогнеметом – по книжках з автографами друзів (у тому числі й моїх).
Нодар од природи наділений неоціненним для життя талантом – умінням дружити.
Глибоко, по-справжньому, назавжди.
У чому зараз ви самі переконаєтеся, прочитавши вінок його сонетів.
А вибудований ним святий дім товариства не знищити жодними вогнеметами.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.