журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

КРАСНОЩОК ЮРІЙ.
Полювання на красунь, або Агент у спідниці.
Документальний детектив.

МУЗА ІЗ ЗАШМОРГОМ НА ШИЇ

Не думав я і не гадав, що доля мене, радянського офіцера, закине в цей забутий богом і людьми північний край. Але в ті часи, переселяючи людей, ніхто ні у кого не питав на те згоди. Так і я проти своєї волі опинився в глухому районному центрі Архангельської області, куди влітку раз на тиждень припливав невевичкий пароходик «Комсомолка» – привозив людей, вантажі. А раз на тиждень прилітав у це селище Лешуконське старенький літачок, привозив нам пошту і посилки, а також пасажирів.
З приходом зими все замерзало і замітало снігом, і тільки інколи, якщо траплялася погода, прилітав АНТ-10 – двокрилий літачок, на якому можна було долетіти до Архангельска. В цьому селищі розміщувався штаб нашої частини, яка входила до складу сил протиповітряної оборони. А наші радіотехнічні пости, які стерегли від американців північні повітряні кордони країни, були розкидані по північному узбережжю Льодовитого океану.
Часто в розмовах ми, офіцери, посміювалися поміж собою: «На курорті ми, хлопці! Тут у нас южная часть свєта – десять месяцев зима – остальноє лєто…» Тоді ще був Сталін, точилася холодна війна, й ми часто ловили своїми радіолокаторами американські «літаючі фортеці», які перетинали кордон та залітали і в Київ, і на Урал.
Єдиною нашою розрадою був ресторан, який ми прозвали «Три глухарі». Це був не ресторан, а звичайна їдальня, де до страви можна було замовити спиртне. Оці «Три глухарі» і стали нашим офіцерським клубом. Назвали ми цю їдальню так через те, що там можна було замовити дичину: рябчиків, глухарів, оленяче м’ясо, ведмежатину. Полювали цю дичину троє дідів і здавали їдальні, оленів приганяли взимку місцеві комі і продавали в селищі.
Ось так ми й збиралися в цьому клубі, доки опівночі не зупинялася місцева електростанція. На вулиці тріщав мороз, будинки замело снігом, нас ніхто не чекав, пили напої «Полярне сяйво» – суміш спирту і «Спотикача» і теревенили хто про що: розповідали анекдоти, інколи читали вірші.
Того вечора лейтенант Анатолій Вірський, москвич, узявши в руку склянку, почав читати вірша:

Вы, чьи широкие шинели
Напоминали паруса,
Чьи шпоры весело звенели
И голоса.

Всі раптом замовкли. Вірш торкався нас – офіцерів. А оповідачем лейтенант Вірський був чудовим, він знав безліч анекдотів, історій про московську еліту і багато віршів напам’ять. Ми тримали недопиті гранчаки з «Полярним сяйвом» у руках і, схиливши голови, заслухались. А він продовжував:

И чьи глаза, как те бриллианты,
На сердце оставляли след, –
Очаровательные франты
Минувших лет!

Кожен з нас уявляв себе таким, як писав поет, і ми потроху попивали напій, а мрії наші були далеко. Були серед нас ленінградці, москвичі, кияни. В уяві ми переносили себе з цього забутого богом і занесеного снігом села у великі міста й бачили себе серед коханих жінок, в турах вальсу на танцювальному майданчику. А лейтенант-москвич, ніби завороживши нас, продовжував:

Одним ожесточеньем воли
Вы брали сердце и скалу, –
Цари на каждом бранном поле
И на балу.

Більшість із нас були фронтовиками, пройшли війну і тому в думках перекинулися до подій недавньої війни, а в наших вухах чулися слова декламатора:

Вас охраняла длань господня
И сердце матери – вчера
Малютки мальчики, сегодня –
Офицера!
Вам все вершины были малы
И мягок самый черствый хлеб,
О, молодые генералы
Своих судеб!

Ніхто з нас не знав, що буде завтра. «Холодна війна» могла щодня перекинутися на гарячу. Анатолій читав напам’ять рядки, які в цьому льодовому краї краяли наші душі , повних сили і енергії молодих людей, що бажали кохання і перемог:

О, как, мне кажется, могли вы
Рукою, полною перстней,
И кудри дев ласкать – и гривы
Своих коней.

Всі ці картини, як у кіно, проходили перед нашим внутрішнім зором. А вірші продовжували звучати і тривожити наші серця:

Вы побеждали и любили
Любовь и сабли острие –
И весело переходили
В небытие.

Наш декламатор замовк і випив свій напій з гранчака до дна. У залі громадської їдальні запанувала тиша, тільки було чутно, як десь за вікном завиває вітер.
Хтось тихо спитав: «Чий це вірш, хто поет?».
«Це не поет, а поетеса, – тихо відповів лейтенант. – Її прізвище Цвєтаєва…»
Для нас воно було невідоме. Віршів цієї поетеси ми не зустрічали після війни. «Вона ще жива?» – запитав хтось із нас. «Не знаю», – відповів Анатолій. І ми зрозуміли його. Був 1952 рік, у концтаборах Колими і Печори сиділи за гратами десятки тисяч людей. Вона, мабуть, теж десь там. Хіба мало сиділо тоді поетів і поетес…
…Скориставшися скороченням, я 1955 року звільнився з Радянської армії й пішов учитись на журналіста. І тоді ж задався метою з’ясувати: хто ж вона така – ця поетеса, вірші якої тоді так потрясли нас?..
Марина Цвєтаєва народилася 1892 року у Москві. Свою першу книжку «Верстви» видала 1921 року, а 1922-го емігрувала з Росії разом з хвилею буржуазії та інтелігенції, що втікала від більшовицьких реалій. Там, у Чехословаччині, вона зустрінеться зі своїм чоловіком, біло¬гвардійським прапорщиком Сергієм Ефроном, що залишив Росію разом з Врангелем. Онук ад’ютанта Миколи І, гвардійського генерала Дурново не визнав жовтневого перевороту.
За кордоном сім’я поетеси спочатку бідувала. Проте десь у кінці двадцятих років матеріальне становище родини раптом значно поліпшується. Вони піднаймають квартиру у Ванві – район Парижа – і починають спілкуватися з певними колами еміграції, що хотіла повернутися до Росії. Повернутися до Росії приймає рішення й сім’я Цвєтаєвої. Її дочка Аріадна навесні 1937 року виїжджає до Москви і там залишається.
Того ж року, 20 вересня, Марина Цвєтаєва повернулася з курорту. Переступивши поріг своєї квартири у Ванві, вона ще не знала, як круто повернеться колесо її долі. Після її повернення французькі газети повідомили про таємне зникнення в Парижі генерала Міллера, який очолював білоемігрантський «Загальновійськовий союз». Точилися вперті розмови про нове викрадення людини радянською розвідкою. У всіх французів ще було на пам’яті викрадення у 1930 році попередника Міллера генерала Кутєпова.
А за два тижні до повернення Цвєтаєвої з курорту на околиці Лозанни у Швейцарії знайшли вбитого – якогось Ігнасія Рейса. Швейцарській поліції вдалося з’ясувати, що вбитий є співробітником ГПУ-НКВС і що злочин скоєно особами, які втекли до Франції. Швейцарська поліція звернулася до своїх французьких колег з проханням розшукати вбивць, повідомивши французам прізвища злочинців. Сюрте, служба безпеки Франції, маючи деякі факти, зв’язала викрадення генерала Міллера з вбивством у Лозанні. Нитка слідства в обох справах вела до якогось Кондратьєва і далі до паризького «Союзу за повернення на батьків¬щину», який очолював чоловік Марини Цвєтаєвої Сергій Ефрон. Його одразу викликали в поліцію на допит. Повернувшись із допиту, С. Ефрон поспіхом разом з сім’єю зникає з Ванви і переховується у знайомого таксиста, російського емігранта Степуржинського. На автомашині господаря квартири Ефрон їде до Руана. Там він прощається з сім’єю: дружиною Мариною і сином Муром – і на цій же машині поспішає до Гавра, звідкіля таємно радянським пароплавом втікає до СРСР. Радянська розвідка встигла вивезти майже всю терористичну групу, яка брала участь у викраденні і вбивстві.
У цей час Марина Цвєтаєва разом із сином поїздом повертається до Парижа. Вранці її розбудила поліція і пред’явила ордер на обшук. Ось що писала в той час російська емігрант¬ська газета «Последние новости»: «Днів двадцять тому, – розповідала Цвєтаєва в поліції, – мій чоловік, терміново зібравшись, залишив нашу квартиру у Ванві, він сказав мені, що їде до Іспанії. З того часу ніяких відомостей про нього я не маю. Його радянські симпатії відомі мені, зрозуміло, як і іншим – хто зустрічався з моїм чоловіком. Його активна участь у всьому, що стосувалося іспанських справ («Союз за повернення на батьківщину» відправляв до Іспанії сотні російських добровольців-емігрантів – Авт.), мені також була добре відома. Чи займався він якоюсь іншою діяльністю і якою конкретно, не знаю…»
Звичайно, Цвєтаєва не могла не знати, чим займається її чоловік. У системі НКВС діяв суворий закон: члени сім’ї мали у всьому сприяти іншому члену сім’ї – працівникові НКВС. Вони мали допомагати йому в роботі, інформувати, берегти таємниці. Вона добре знала, що для того, аби повернутися до СРСР, її чоловік став радянським агентом. На слідстві в поліції вона твердила одне: про чесність її чоловіка і про зіткнення інтересів обов’язку з почуттям кохання. Цитувала Корнеля і Расіна. Французька поліція спочатку гадала, що вона хитрує і прикидається, а потім дійшла до висновку, що це – «напівбоже-вільна росіянка», тому махнула на неї рукою. То де ж правда? Правда, мабуть, десь посередині. Вона здогадувалась, чим займається її чоловік, але як людина не від світу цього не хотіла знати брудних сторінок життя. Французькому слідчому вона сказала: «Його довіру могли обдурити, моя довіра залишається для мене незмінною…».
У чому ж звинувачували Ефрона? Які злочини він скоїв? Для того, щоб відповісти на ці запитання, слід зазначити, що в його діях велику роль відігравав резидент у Франції Олександр Орлов-Фельдбінг, розвідувальні шляхи якого перетиналися зі шляхами Сергія Ефрона. Це він завербував Ефрона в радянські розвідники сказавши йому: для того, щоб повернутися на батьківщину, для неї треба дещо зробити. І Ефрон, ще в кінці двадцятих років, починає працювати на радянську розвідку, створивши собі резиденцію у «Союзі за повернення на батьківщину». За цей же час Орлов бере участь у вербовці співачки Надії Плевицької і генерала Скобліна. Ці люди потім близько десяти років будуть пов’язані з розвідувальною діяльністю. У вербовці Ефрона відіграє роль те, що він захопиться ідеями революції під впливом революційної діяльності своїх батьків. Його мати Єлизавета Дурново – аристократка, дочка гвардійського офіцера, ад’ютанта Миколи І, – залишивши сім’ю, іде «в народ» і стає членом партії «Земля і воля». Його батько Яков Ефрон, єврей за походженням, став терористом-народником. Вони одружилися проти волі батьків матері. Єлизавету Дурново аристократична сім’я викреслила зі свого життя. На його єврейських предках і революційному минулому матері зіграли Ягода і Орлов.
Вирахувала французька Сюрте Ефрона як радянського агента випадково. У 1934 році француженка Рената Штейнер під час поїздки до СРСР вийшла заміж за радянського громадянина. Ним виявився співробітник НКВС Молієнко – відбулася вербовка агента через інтимні зв’язки. Штейнер потрібна була радянській розвідці як агент за кордоном – громадянка Франції. Всього цього вона не знала. Приїхавши до Парижа, вона звернулася в радянське посольство з проханням дозволити їй повернутися до чоловіка в Росію. Радянське посольство направило її до «Союзу за повернення на батьківщину», яким керував С. Я. Ефрон. При зустрічі він їй сказав, що СРСР приймає до числа своїх громадян не всіх, хто бажає, а тільки тих, хто своїми ділами доводить свою відданість радянській системі. І вона погодилася стати агентом НКВС.
Починаючи з 1936 року, та й в 37-му, вона стежить за однією подружньою парою – це був Лев Сєдов з дружиною, якого невдовзі «заріжуть» під час операції апендициту.
У 1937 році Ефрон доручає Р. Штейнер розшукати радянського резидента у Швейцарії, який не захотів повертатися до СРСР. Після арешту Г. Ягоди і приходу до НКВС Єжова і Берії, у зв’язку із загостеренням боротьби з Л. Троцьким, Сталін приймає рішення очистити закордонну розвідку від людей, яким він почав не довіряти. Начальника іноземного відділу НКВС А. А. Слуцького (Маркоса) отруять, багатьох при Єжові, а потім при Берії, заарештують. З закордону відкликають більше як 40 радянських резидентів. Усіх їх розстріляють, за винятком трьох: резидента в Іспанії О. Орлова, резидента в Голландії В. Кривицького та резидента у Швейцарії І. Рейсса, який звернувся до Сталі¬на з листом, в якому звинуватив вождя в терорі і зраді ідей Леніна.
Ось його й доручив С. Ефрон Ренаті Штейнер розшукати, дістати хоч з-під землі. Буде створено групу, до якої увійде й Ефрон і завданням якої буде знищення І. Рейсса. Після свого арешту французькою поліцією Штейнер в усьому зізнається і назве членів групи Сергія Ефрона і Вадима Кондратьєва, що був у «Союзі» підлеглим Ефрона. Після втечі чоловіка в колах еміграції до Цвєтаєвої ставляться як до радянського агента, що одержувала гроші з Москви.
Як тепер стало зрозуміло, співачка Надія Плевицька, білогвардійський генерал Микола Скоблін і колишній царський прапорщик Сергій Ефрон мали причетність до викрадення у Парижі двох генералів – Кутєпова і Міллера, бо вже у 1929 році дехто з товаришів С. Ефрона звинувачував його у зв’язках з ОГПУ. Підтримував міцні зв’язки Ефрон і з Орловим. Його сусід по Ванві Кирило Хенкін, пізніше керівний працівник НКВС, засвід¬чив, що коли на вербувальному пункті в Парижі йому за відсутністю рекомендації відмовили у відправці його добровольцем до Іспанії на громадянську війну, Ефрон втрутився у справу і одразу вирішив питання, запропонувавши Хенкіну зайнятися в Іспанії більш цікавою справою, ніж стріляти з окопів. Через декілька днів Хенкін зустрінеться за рекомендацією Ефрона у Валенсії в готелі «Метрополь» з резидентом О. Орловим і почне працювати під його керівництвом. Ян Артіс, знайомий Ефрона, твердить, що зустрічав його в Іспанії при виконанні ним таємних завдань. Після вдалої втечі С. Ефрона Марина Цвєтаєва одержує візу на переїзд до Радянського Союзу і в середині червня 1939 року через Гавр пароплавом повертається до Росії. Сергій Ефрон у цей час разом з донькою Аріадною ме¬шкають на дачі у Болшево, що належала раніше голові радянських профспілок М. П. Томському, який тут, на дачі, і застрелився за рік до цього. С. Ефрон продовжує рахуватися на службі у НКВС і носить форму енкаведиста високого рангу.
По приїзді Марини Цвєтаєвої до Москви її сім’я кілька місяців мешкатиме на цій дачі. Як уже було мовлено, припускати, що Марина Цвєтаєва не знала, хто її чоловік, нелогічно. Поетеса багато чого знала про свого чоловіка. І знала, що повернення її до СРСР Сергій Ефрон купив службою в розвідці НКВС. Наведу свідчення Дмитра Сезема, опубліковане в «Литературной газете»: «Марина Іванівна була поетом і не була душевнохворою. Що вона може говорити про діяльність Сергія, який ніде офіційно не служив, зрідка друкуючи статейки в журналах, за які ніколи не платили гонорарів, але кожного місяця приносив додому кілька тисяч франків? Повернувшись до Росії, вірніше, втікши з Франції після вбивства Рейсса-Порецького та викрадення генерала Міллера, сім’я жила на безплатній дачі, і знову Сергій, практично не виходячи з дому, одержував регулярну платню».
Та щастя і благополуччя сім’ї було недовгим. Єжова розстрілюють, і його місце займає Лаврентій Берія. 27 серпня 1939 року несподівано заарештовують 27-літню дочку Цвєтаєвої Аріадну, яка працювала у Франції разом з батьком, а 10 жовтня заарештовують і Сергія Ефрона. Страждання і поневіряння поетеси будуть довгими і трагічними. Вона більше ніколи не побачить ані чоловіка, ані дочки. На слідстві Аріадна під тиском і тортурами зробить заяву на батька: «Не бажаючи нічого приховувати від слідства, я зобов’язана повідомити, що мій батько є агентом французької розвідки».
Ця фраза, вирвана з уст рідної дочки, відіграє трагічну роль у долі Сергія Ефрона. Після тієї заяви його одразу заарештують. Ось що написано у слідчій справі Сергія Ефрона:

«Висновок у слідчій справі № 644. «?» липня 1940 року.
У НКВС СРСР надійшли матеріали про те, що до Москви за завданням французької розвідки прибула група білих емігрантів із завданням вести шпигунську роботу проти СРСР. До складу цієї групи входять: Ефрон – Андрєєв С. Я., Толстой П. Н., Клепін-Львов Н. А., Клепіна-Львова А. Н., Літауєр Є. Є., Афанасов Н. В. ...»

З цього документа стає зрозумілим: С. Ефрон, білогвардійський офіцер, що служив у Врангеля, звинувачується разом з групою в тому, що вони спеціально за завданям французької розвідки провалили операцію з викрадення генерала Міллера, аби викликати міжнародний скандал і підірвати за кордоном авторитет СРСР.
Берія, аби виправдати провал терористичної акції, робить «французький слід» у цій справі, йому треба було якось ви¬кручуватися перед вождем. І «цапів-відбувайлів» зна¬йшли.
Радянська пропаганда і органи держбезпеки тривалий час приховували трагедію поетеси Марини Цвєтаєвої. Повністю заперечувалася причетність С. Ефрона до НКВС. Твердилося, що він білогвардійський офіцер-шпигун, і, мовляв, Марина Цвєтаєва про це нічого не знала, їй було невідомо, які завдання НКВС виконував її чоловік. Усе було не так. Наведу документ, який розкриває цю втаємничену справу.
«Головна військова прокуратура.
Таємно.
Прохання перевірити і видати довідку:
Прізвище: Ефрон, він же Андрєєв.
Ім’я п/б: Сергій Якович.
Робота, посада: співробітник НКВС СРСР.
Додаткові відомості: заарештований у вересні 1939 року в Москві.
Полковник юстиції (Колобков) 26 березня 1955 року».
«Довідка про наслідки перевірки.
Ефрон, він же Андрєєв, заарештований 10 жовтня 1939 року слідчою частиною НКВС СРСР як французький шпигун. Засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР 6 вересня 1941 року за статтею 58-1а УК до ВПМ (найвищої міри покарання) з конфіс¬кацією. Виконано 16 жовтня 1941 року».

Роз’яснення щодо цієї справи можна знайти в архівах НКВС-КДБ. Ось які дані приховані там: «У зв’язку зі зникненням Міллера французька влада заявила рішучий протест радянському послу у Франції, наполягаючи на тому, що Міллера насправді викрадено і доставлено на борт радянського судна. Наш посол Суріц категорично заперечив усі звинувачення, попередивши французів, що вони нестимуть відповідальність, якщо мирне радянське судно зупинять і обшукають у міжнародних водах. У жодному випадку, за словами посла, генерала Міллера там все одно не знайдуть. Внаслідок таких рішучих дій радянського посла пароплав не затримали і він благополучно пройшов свій шлях від Гавра до Ленінграда».
Але ця ситуація спричинилася до широкого міжнародного скандалу, який попсував нерви вождю народів. Він наказав знайти і суворо покарати винуватців провалу. Берія це старанно виконав. Але операція не тільки підірвала авторитет СРСР, а й завершилась з нульовим результатом. Міллера привезли в Москву на Луб’янку і після тривалих допитів з застосуванням тортур йому запропонували підписати звернення до білої емі¬грації про припинення боротьби з радянською владою. Однак генерал відмовився підписати таке звернення і був розстріляний. Розстріляли й маршала Єгорова, якого звинуватили у контрреволю¬ційних зв’язках з генералом Міллером та білогвардійською еміграцією.
Наведу ще один документ, який яскраво свідчить про те, як за нізащо знищували людей в радянській країні. Це уривок листа Аріадни Ефрон, з яким вона звернулася до керівництва КДБ:
«Я розшукала тут у Москві нашу стару знайому, яка багато років знала мого батька по спільній роботі у Франції. Це Єлизавета Олександрівна Хенкіна… У свій час вона сама брала участь у нашій роботі за кордоном, була в Іспанії, так само, як і її син Кирило Вікторович, колишній рядовий інтербригади. Є. О. Хенкіна знала Шпігельгласа, добре пам’ятає, як і ким виконувалося завдання, дане Шпігельгласом групі, яку очолював мій батько, як і з чиєї вини трапився провал…»
Звертаю увагу на слова Аріадни: «нашій роботі за кордоном…». Отже, виходить, що дочка Цвєтаєвої не тільки знала про діяльність батька, а й брала в ній участь, і цього поетеса не могла не знати. Доля Цвєтаєвої після арешту дочки і чоловіка різко змінилася. Тепер вона бігала по в’язницях і носила передачі. З дачі у Болшево її виганяють, житла вона не має, коштів для існування теж. Вона звертається з листами у вищі інстанції і особисто до Сталіна, та все даремно. Рукописи її поезій осідають у видавництвах – їх ніхто не друкує.
Війна стала для неї трагедією. Фашист підступив до стін Москви, і москвичів починають евакуювати углиб Росії. 8 серпня 1941 року на пароплаві «Александр Пирогов» вона відпливає з евакуйованими до містечка Єлабуги у Татарії.
Вирок Сергію Ефрону було винесено 6 серпня, Цвєтаєва ще тоді була у Москві. Якимись шляхами – у неї було багато знайомих в НКВС і в літературних колах – вона дізнається про цей вирок, а в країні соціалізму його виконували одразу після оголошення. У відчаї вона їде до Єлабуги. Поетеса дуже кохала свого чоловіка. В одному з листів до нього вона скаже: «Якщо Бог створить чудо – і залишить вас живим, я буду ходити за вами як собака…»
Смерть чоловіка (вона не знала, що його розстріляють тільки 16 жовтня 1941 року), розчарування в радянській Росії, де вона побачить тільки зло і злидні, повна ізоляція як поетеси, існування без коштів, без права на роботу – в жодній установі дружину «ворога народу» не брали, а працювати в евакуації посудомийкою, куди її врешті-решт прилаштували, вона не могла, бо мала хворі ноги, – все це і штовхнуло поетесу на самогубство.
Але в житті і смерті Марини Цвєтаєвої залишається кілька загадок. Чому вона в 1941 році, коли німець стоїть під Москвою, і весь народ мобілізується на боротьбу з ворогом, йдучи на величезні жертви, і десь знаходить для цього сили, – вона втрачає останню надію? Відповідь на цю загадку слід шукати в Єлабузькому відділенні НКВС, куди її перед смертю викликали на розмову. Про що була розмова? І чому, повернувшись із НКВС, вона через кілька днів у порожньому будинку – всі будуть десь на роботі або у справах – накине собі зашморг на шию?
Ще одну таємницю з життя поетеси нещодавно розкрила українська письменниця Валерія Врублевська. У своїй книзі про Марину Цвєтаєву вона на підставі свідчень, публікацій та архівних документів стверджує, що Марина Цвєтаєва була лесбіянкою і мала за свою партнершу російську поетесу Софію Парнок. Зрозуміло, що про цей інтимний бік життя поетеси знало і НКВС. І в евакуації, в місті Єлабузі, у житті Марини Цвєтаєвої відбувається трагічний збіг обставин, який підштовхнув її на відчайдушний крок.
Якраз у цей час було видано таємний наказ міністра внутрішніх справ СРСР Л. Берії про організацію розвідувально-підпільних груп для засилання в тил ворога. Цей наказ зберігається в архівах служб безпеки Росії, і доступу до нього немає. Але комісар Держбезпеки Павло Судоплатов свого часу в листі до з’їзду КПРС, в якому просив про помилування, бо був засуджений на 15 років ув’язнення у справі заколоту Лаврентія Берії, виклав цей документ майже повністю, і ця заява Судоплатова потрапила до журналістів.
Щоб зрозуміти всю трагедію Марини Цвєтаєвої, я викладу цей документ майже повністю.

«Цілком таємно № 293302»
«… У 1941році наказом НКВС СРСР було створено Особливу групу при наркоматі на чолі зі мною і моїм заступником Ейтінгоном. У перші дні війни Особливій групі було доручено: створення агентурної, розвідувальної, диверсійної і партизанської роботи в тилу ворога, підготовку і проведення такої роботи і залишення чекістської агентури в районах, що опинилися під загрозою окупації… У зв’язку з цим всі оперативні управління та відділи НКВС СРСР передали до Особливої групи майже всю свою агентуру. Особлива група, крім того, сформувала Окрему мотострілецьку бригаду особливого призначення (ОМСБОП). Кадри для неї підбираються в особливому порядку. За вказівкою ЦК ВКП(б) до нас були направлені:
1) всі політемігранти, що стоять на обліку в Комінтерні, та слухачі шкіл ІККІ (Комінтерну), які знають мову і володіють зброєю;
2) чекісти, які подали заяви про відправлення їх на фронт або у ворожий тил…»

Я не продовжуватиму далі, бо й так стає зрозумілим, що цей наказ Берії безпосередньо стосувався і Марини Цвєтаєвої. Як стає зрозуміло з попереднього розслідування, Сергій Ефрон і Марина Цвєтаєва, домагаючись повернення до СРСР як білоемі¬гранти, мусили вступити в таємні члени Комінтерну і певний час виконувати агентурні завдання цього ж Комінтерну.
Отже, всі члени Комінтерну так чи інакше ставали таємними агентами більшовизму і тому стояли на постійному обліку в НКВС до самої смерті. Їх могли викликати в будь-який час і перекинути таємно в будь-яку країну, де у них були зв’язки і мову якої вони знали. Тому на такому обліку стояла і Марина Цвєтаєва. І викликали її до відділення НКВС міста Єлабуги для розмови стосовно наказу Берії. Марина Цвєтаєва володіла французькою, німецькою і чеською мовами. Певний час проживала в Чехословачині, Німеччині та Франції, мала там знайомих. А ці країни перебували під німецькою окупацією. Їй і запропонували стати таким агентом, але вона категорично відмовилася, заявивши, що не має здоров’я і не готова до такого завдання. Це розлютило працівників НКВС, і вони заявили їй, що розкриють інформацію для її близьких і знайомих про її лесбійські нахили. І попередили, що її чоловіка Сергія Ефрона як шпигуна і ворога народу розстріляно. Чекає арешт і на неї саму як на французьку шпигунку.
Отже, працівники відділення НКВС в місті Єлабуга пішли на підступність, дезінформувавши поетесу про страту Сергія Ефрона. Тоді, коли Марина Цвєтаєва наклала на себе руки (31 серпня 1941 року), чоловік Марини Цвєтаєвої був іще живий – його розстріляють тільки 16 жовтня 1941 року. Членів групи Ефрона розстріляють влітку 1941 року.
Син Марини Цвєтаєвої Мур загине в 1945 році в Білорусії. Дочка Аріадна, відсидів¬ши в таборах 16 років, помре, в 1975 році її реабілітують. Перед своєю смертю вона залишить заповіт – архіви Марини Іванівни Цвєтаєвої не розбирати до 2000 року, з надією на те, що до того часу будуть розтаємничені документи НКВС-КДБ і знайдуть таємну справу на поетесу і тоді стане зрозумілим, як радянська розвідка накинула зашморг на шию талановитій поетесі.
Ось які трагічні сторінки розкрилися переді мною з життя авторки тієї поезії, що так вразила нас – офіцерів снігових заметів Півночі. Рядки з її вірша часто спливають у моїй пам’яті, хоч з того часу вже минуло 50 років:

В одной невероятной скачке
Вы прожили свой краткий век.
И ваши кудри, ваши бачки
Засыпал снег…

Продовження. Початок див. «Вітчизна» №№ 7-8, 9-10, 2005 р.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.