журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

НОТАТКИ ПОДОРОЖНЬОГО

ВІД ВЛАДИКАВКАЗА ДО ТИФЛІСА

Від редакції

Цей публіцистичний нарис грузинського класика Іллі Чавчавадзе мав з’явитися на сторінках «Вітчизни» багато років тому, ще за радянських часів. Цей переклад було підготовлено тодішнім завідувачем відділу прози Андрієм Крижанівським та підписано до друку головним редактором Любомиром Дмитерком (обом тепер царство небесне). Але так і не вийшов у світ. Каменем спотикання стала цензура.

Насамперед недремне цензорське око шкрябонув полум’яний пасаж Чавчавадзе про мову: «Син Вітчизни чує рідну мову не лише слухом, він відчуває її серцем, для якого навіть мовчання промовисте».
І далі пильного цензора раз за разом насторожували інші місця: «Грузина в російському вбранні око не сприймає»… «Зганьблене ім’я грузинське, грузинські звичаї та порядки! У давнину все було по-нашому. Зіпсувався, споганів світ». І таких крамольних місць, де, на думку ревного захисника режиму, читач може робити небажані асоціації із світлим соціалістичним сьогоденням, набралося чималенько. Одне слово, редакції було запропоновано зробити в публікації енну кількість купюр.
Купюри в тексті, написаному в 1861 році?! В класика, чиє життя 1907 року просто на шляху з Тифліса до маєтку в Сагурамо нагло обірвала куля найманців царської охранки?! Більшого блюзнірства годі й уявити!
Вона і тепер лежить, груба, велика, неоковирна, ця куля, – за склом вітрини музею письменника у Сагурамо.
Природно, редакція не пішла на повідку в цензури. І до українського читача цей нарис йде лише тепер, коли і Україна, і Грузія, скинувши кайдани, стали незалежними державами.
А сам Ілля Чавчавадзе бував в Україні. Ми ніколи не забудемо, що саме він, основоположник реалістичної школи в грузинській літературі, сприяв перекладу і пропаганді творів великого Кобзаря, цікавився творчістю українських діячів М.Гулака та О.Навроцького. І українські письменники відповідали великому синові Сакартвело взаємністю: твори Чавчавадзе перекладали Б.Грінченко, П.Грабовський, П. Тичина, М. Бажан, О.Новицький, О.Синиченко та ін. І нині, в рік Грузії в Україні, ця традиція триває.

І

О шостій годині ранку невмитий і розкуйовджений візник-росіянин подав поштовий повіз до під’їзду готелю у Владикавказі, в якому я зупинився минулої ночі.
Дивина! Яким привабливим малюють російські художники на своїх картинах тупе, грубе, ліниве, брутальне обличчя ямщика. О, які чудові ті картини! Одначе наскільки неперевершені картини, настільки, а може, й значно гірша дійсність. А втім, кажуть: «И дым отечества нам сладок и приятен». Щодо солодкості, то прошу вибачення, а от щодо приємності, то можу вам твердо сказати, що дим справді дуже приємний – передовсім тому, що він затуляє нам світ і заважає сприймати речі такими, якими вони є насправді, а ще тому, що дим іноді спричиняє сльози. О, диме Вітчизни, ти справді солодкий і приємний: іноді ти так затуляєш нам очі, що ми не бачимо своїх вад.
Коли я вже був готовий у дорогу, тобто коли кинув у повіз свій єдиний вантаж – не більший за торбинку шкіряний хурджін1 , то вирішив попрощатися із французом, своїм новим знайомим тут.
– Хто придумав цю колісницю? – спитав він, показуючи на поштовий повіз, на передку якого куняв ямщик.
– Росіяни, – відповів я.
– Думаю, жоден народ не претендуватиме на цей винахід. Мені жаль, що вам доведеться їхати на ній. Вона витрясе з вас усю душу й мозок.
– То дарма, – відповів я. – Уся Росія так їздить, дасть Бог, зі мною теж нічого не трапиться.
– Гм, їздить!.. Отож-бо й воно, що далеко заїхала! Ну що ж, нехай вам Бог дає щасливої дороги. А я, правду кажучи, пожалів би себе. Прощавайте. Може, ще зустрінемось, то прошу вважати мене за свого знайомого.
З цими словами він подав мені руку й потиснув так міцно мою, як це вміють робити тільки європейці.
Я сів на повіз, і він зарипів піді мною. Ямщик розплющив очі, похмуро глипнув на мене, підібрав віжки, цмокнув на худющих коненят і ляснув батогом. Коні затупцювали на місці.
– Ну, чо-о-орт, трогай, што-ли! – гаркнув ямщик, смикаючи за віжки й соваючи ногами.
Та куди там – коні і вухом не повели. Мій знайомий француз дивився з вікна на все це і голосно сміявся. З чого він радіє, той дурень?
– Уся Росія так їздить! Ха-ха-ха! – реготав француз. – їздить, тому ніхто її й не наздоганяє!
Хоч мені й було не до сміху, я всміхнувся. Ямщик погрозливо блимнув на мене налитими кров’ю очима, ніби попереджав, що за це доведеться розплачуватись, і заходився батожити коней. Коні спершу хвицялися, потім нарешті рушили з місця і мляво подріботіли клусом. Хрипко задзеленчали надтріснуті дзвіночки, повіз заторохкотів по камінню, а мене почало кидати з боку на бік.

ІІ

Отже, я попрощався з Владикавказом, тепер переді мною була моя батьківщина. Переїжджаючи міст через Терек, я не тільки не покуштував води з річки, а навіть не глянув на цю воду, аби на мене потім не сказали «Тергдалеулі»2. Грузини чомусь не шанують і не поважають тергдалеульців. І для цього є досить поважні підстави: по-перше, їх не шанують тому, що вони й справді тергдалеульці, по-друге, тому... тому, що й по-друге вони тергдалеульці, а по-третє... бо й по-третє вони тергдалеульці. Спробуй тепер знайти якийсь доказ, щоб спростувати це твердження.
Проклятий Терек! Який він, виявляється, дворушний. Ось тільки-но обернувся спиною до нас і почав дивитися в бік Росії, одразу й принишк. А на рівнині, куди він вискочив, то й зовсім згас його громохкий голос.
Неприборканий Терек біля Владикавказа – це не той Терек, про якого наш поет сказав:

Терек мчить, Терек реве,
Скелі йому підспівують.

Тут він так притих, так принишк, наче йому всипали різок, або возвели у високий чин. А може, Терек принишк тому, що біля нього не височать скелі, які вторять його пісні, скелі, чиї

Скелясті серця
Хмари чорні оповили
І гнівно та чорно
Всесвітнім потопом лякають3.

Але хоч би сяк, а чи так, однак сором тобі, мій Тереку! Побратиме мій, ти схожий на деяких людей, котрі нап’яли на себе капелюх тієї країни, куди вони прийшли. Жаль. Наче твій гуркіт, твій громохкий гул, твоя метушня, твій нескінченний двобій зі скелями, твоє безмежне бажання не вмістилися у вузькому ложі. У тобі, наш неприборканий Тереку, у твоєму славетному й відчайдушному русі є чимало повчального. А тут ти принишк, мов переможений утомлений лев. Грішний ти, і шкода тебе.
Світ глухий! Чого нас кружиш і кого куди закинеш?4

Ополудні я прибув до станції Ларсі. Нічого особливого по дорозі сюди моє серце не відчуло. Радувало лише те, що чим ближче я підходив до моєї країни, то все густішало барв у навколишньої природи, а Терек ставав дедалі гучніший і непогамованіший.
Я увійшов до порожньої кімнати станції і відразу ж замовив самовар якомусь кульгавому солдатові. Той, як з’ясувалося згодом, був охоронцем станції. Чекаючи самовар, я приліг на канапу й поринув у думки.
Чотири роки минуло відтоді, як я поїхав до Росії і не бачив своєї вітчизни. Чотири роки!.. Чи знаєш ти, читачу, що це за чотири роки! По-перше, це ціла вічність для того, хто пішов з батьківщини. По-друге, ці чотири роки – підмурівок життя, початок джерела нового життя, той міст волосяний, який доля перекидає між світлом і пітьмою. Та не для всіх, а лише для тих, хто поїхав до Росії, щоб відточувати свій розум, привести в дію свій мозок і серце – дати змогу їм зростати. Це ті чотири роки, впродовж яких у розумі й серці юнака зав’язуються бруньки життя. А з цих бруньок згодом можуть з’явитись і чудові грона винограду, і пустоцвіти. О, безцінні чотири роки! Шана тому, під чиїми ногами не обірветься волосяний місточок, шана тому, хто плідно використав цей час.

ІІІ

Залишив я Владикавказ, і мене обвіяв вітерець моєї країни. Зовсім по-іншому застукотіло моє серце. Торохтіння повозу по камінню заважало думкам зосередитись. А тепер я, за звичкою предків розлігшись на канапі в станційній кімнаті, міг повністю віддатися думкам. Мене обсіли спомини і про те, що я залишив у своїй вичепуреній, мов наречена, чарівній країні, і про те, що я бачив, зазнав і пережив на чужині. Найрізноманітніші думки роєм крутилися в моїй голові. Часом взаємовиключні, вони мерехтіли, мов блискавки, і так само, швидко й блискавично, змінювали одна одну. Я не міг зосередитися на жодній із них, не міг зупинити на них свою увагу хоч на хвилинку. Одне слово, у моєму мозку відбулася повна революція: ті думки, що лежали на дні, опинились на поверхні, а верхні опустилися вниз, і всі перемішалися. Хай не лякає тебе, читачу, слово «революція». Революція народжується, щоб принести мир. Вино спершу має шумувати, бродити, а вже потім очищається. Така природа всього сущого на цьому світі.
Нарешті думки мої вгамувалися, кожна зайняла належне їй місце. Серед них особливо яскраво вималювалась одна. За нею пішла друга, потім ще одна і так далі. Насамкінець, нанизавшись одна на одну, вони утворили стрункий ланцюжок.
Яким буде побачення з Вітчизною? – думав я. – Як зустріне вона мене, які новини принесу я їй, що скаже вона мені? Чи, може, вона відвернеться від мене, як від пагона, що виріс на чужому грунті? А може, й не відвернеться, адже в мені закладений розчин моєї країни! А що мені робити, коли вона пригорне мене до себе й заговорить про свій біль, про приховані причини своєї печалі, про свої надії й тривоги, а я, вже відвиклий від її сокровенної мови, не зможу збагнути її слів? Може, вона сприйме мене і пригорне до себе, як рідну дитину, і жадібно почне слухати. Чи вдасться мені тоді знайти потрібне слово і загоїти цим словом її рани, підняти підупалий дух, принести розраду невтішній, витерти сльози заплаканій, полегшити працю трудівниці, розтлумачити, що на світі чимало країн, створених не щасливішими за нас, хоч і живуть вони краще, і об’єднати ті іскорки, що жевріють і не можуть погаснути, але й не можуть спалахнути спільним полум’ям у кожній людині. Чи не забракне в мене сили сказати їй ясні слова?»
Я дійшов висновку, що Вітчизна сприйме мене й визнає, адже я плоть від плоті і кров від крові її. Я неодмінно зрозумію її мову та її слова, бо син Вітчизни чує рідну мову не лише слухом, він відчуває її серцем, для якого навіть мовчання промовисте. І мої слова не можуть лишитися незрозумілими, бо мати завжди розуміє сина свого. Але ж усе це стосується слів, суть же – у справах.
«А якщо твоя Вітчизна вимагатиме від тебе дії, що ти вчиниш тоді?» – спитав я себе й замовк, бо відчув, що це запитання розірвало згаданий вище ланцюжок моїх думок.
– І справді, що ж мені робити? – спитав я вголос.
– Чаю покуштувати, – відповів мені охоронець станції, який саме вніс самовар і поставив його на стіл.
– Чаю?
– А хіба самовар замовляють не для цього? – запитанням на запитання відповів дурнуватий охоронець і вийшов.
Не минуло й кількох хвилин, як двері знову відчинились і в них з’явився якийсь офіцер. Вираз його обличчя свідчив, що він у дуже приятельських стосунках з вином і з горілкою. З вигляду йому не більше тридцяти років. Можна було також здогадатися, що він не мандрівник.
– Дозвольте, – сказав він по-російськи. – Маю честь, підпоручик. У Ларсі, командую ротою.
– Дуже приємно, – відповів я, підвівшись, і потиснув простягнену мені руку.
– Звідки прямуєте?
– З Петербурга.
– Дуже приємно. Єдина втіха в цій темній і нікчемній дірі те, що можна зустріти людей з освіченої країни. Людина розумової праці зобов’язана перед Богом і людьми спілкуватися з освіченими людьми, щоб у розмові з ними відточувати свій розум. Дуже радий! Бесіда – то харч для розуму...
При цих словах він знову простяг мені руку і я вдруге потиснув її.
– Хто ви такий будете? – спитав він,
– Прикажчик купця-вірменина.
– Прикажчик! – повторив він, скрививши рота.
– Так, пане!
Почувши це, мій новий знайомий миттю став вельможею: набундючився і швидко перемінив тон.
– Звідки ви їдете? – спитав він здивовано і глузливо.
– З Петербурга.
– Гм, – усміхнувся офіцер. – З Петербурга. Добре, що вам пощастило побувати в Петербурзі!.. Дуже гарне місто, – додав він і чванькувато опустився на стілець. – Петербург... О-о, велике місто Петербург! Величезне місто Петербург! Ніскілечки не схожий на ваше крихітне містечко. Хіба ваше місто можна назвати містом? Плюнеш в одному кінці, впаде на другому. А Петербург... Ви ж бачили Петербург! Серце Росії. Правда, досі всім здавалося, що серце Росії – Москва, але я довів, що це дурниці. Я – письменник, прошу взяти до уваги. Не дивіться на мене так. Я довів, що Петербург – серце Росії. Ви бачили Ізлерівський парк?
Слухав я цього офіцера й думав, чи не втратив він, часом, глузд? Втім, ніяких інших ознак божевілля, крім цих слів, я не помітив.
– Ні, скажіть, ви бачили Ізлерівський парк? – спитав він знову.
– А як вам вдалося довести, що Петербург – серце Росії? – спитав я, не відповівши на його настирливі запитання.
– Ні, спершу ви скажіть: чи бачили ви Ізлерівський парк? У вас, у тутешніх, тобто у грузин та вірмен, немає хисту до вчених розмов, тому ви перестрибуєте з однієї теми на iншу. Ви не вмієте навіть послідовно, розумно мислити. Це, ясна річ, від вашої неосвіченості. Може, ви й не розумієте, що таке цивілізація, асоціація, аргументація, інтелігенція, касація і філологія. Але дарма, це швидко мине. Згодом ви все збагнете. Слава Богу, з Росії, щоб просвітити вас, їде чимало офіцерів та чиновництва. Ні, ви таки скажіть: чи бачили Ізлерівський парк? Якщо ні, то ви не бачили Петербурга.
– Бачив.
– Бачили? Отже, ви ввійшли до кола освічених людей. Дуже приємно, дуже приємно! Ізлерівський парк! Який парк, га?! Ось де справжній, заселений феями рай! А ви знаєте, що таке фея? Це наукове слово, цілком можливо, воно невідоме вам. Якщо його перекласти на просторічну мову – це означає, що в тому парку повно-повнісінько синьооких дівчат. Вибирай хоч яку – простягни лише руку. Ось що може зробити освіта. А ваші жінки ховаються, ледь запримітивши чоловіків. Ні, Петербург... Велике місто, вельми освічене місто, а Ізлерівський парк – вінець освіти, це такий парк, що... – Цього разу учений офіцер, причмокнувши, поцілував кінчики своїх пальців. – Сподіваюся, цей самовар замовляли ви?
– Передчуття вас не підвело.
– Сподіваюся, ви, як людина, котра прибула з освіченої країни, почастуєте мене чаєм.
– Справдиться й ця ваша надія.
– А може, у вас є й ром?
– Щодо цього, даруйте.
– Ви грузин чи вірменин?
– Грузин.
– Дуже приємно, що грузин. Хоча наш Лермонтов і каже: «Бежали робкие грузины», але грузини все одно кращі від тих нікчемних вірмен. Цигарки у вас, мабуть, є?
– Є.
– І ви, може, почастуєте мене...
– З великою приємністю. Прошу.
– У такому разі наливайте чай, а потім ми заведемо вчену розмову. Вам, звісна річ, важко сприймати наукову мову, але не хвилюйтеся, я пояснюватиму вам деякі слова простою мовою і таким чином допоможу збагнути наукові слова.
Я налив склянку чаю й поставив перед ним. Сьорбнувши ковток, він задимів цигаркою і почав:
– Ваша країна, кажучи по-науковому, неосвічена, тобто по-простому – це країна без усякої освіти. Ясно?
– Так, дуже ясно.
– Я ж вам пообіцяв розтлумачувати наукові слова. Тепер розпочнемо з того, що ваша країна неосвічена, тобто не має ніякої освіти... А чай московський, га?
– Все одно. Отже, як ми щойно дійшли висновку, ваша країна неосвічена. Це означає, що вона темна. Ясно?
– Ясно.
– Тепер же, коли ми вже знаємо, що ваша країна неосвічена, слід пояснити, що таке освіта. Я зроблю це ось на такому прикладі: уявіть собі темну кімнату. Уявили, чи ні?
– Уявив.
– Ні, може, у вас десь віконце трішечки відчинене, зачиніть його.
– Зачинив, – сказав я, ледве стримуючи сміх.
– Дуже добре! Якщо зачинили вікно, опустіть тепер і штори.
– Опустив.
– Якщо ви їх опустили, в кімнаті стало темно, ви вже нічого не бачите. Раптом принесли свічку, кімната освітлена. Оце і є освіта... Цигарка, правду кажучи, непогана. З Петербурга, мабуть?
– Ні, у Владикавказі купив.
– Нічого. Тепер ви зрозуміли, що таке освіта?
– Дуже добре зрозумів.
– Після того, як я вам пояснив, що таке освіта, то хотів би почути, як у вас справи з цивілізацією.
– Про це я вам нічого не можу сказати, бо давно не був на батьківщині.
– То пусте. Я це одразу зможу визначити. Скільки у грузинів, на вашу думку, генералів?
– Мабуть, із двадцять набереться.
– Двадцять! О-о, це велика справа! – здивовано вигукнув учений офіцер. – Двадцять! Народу – жменька, а генералів двадцять! Це, пане, висока цивілізація. Ти тільки глянь, двадцять генералів! Не вірю. А може, кажучи науковою мовою, до справжніх генералів ви зарахували й дійсних статських радників, тобто, кажучи по-простецькому, статських генералів, або, ще простіше – генералів без еполетів, чи, може, це вже геть зовсім просто, голених генералів до справжніх? Мабуть, що так!
– Ні, слово честі, – поклявся я, – я мав на увазі тільки справжніх генералів.
– Двадцять справжніх генералів! Честь і слава православній Росії! Честь і слава! Хоч би де ступила вона ногою – всюди утверджує цивілізацію. Скільки років минуло відтоді, як росіяни прийшли сюди?
– Років сімдесят буде.
– За сім років по два генерали? Велике подвижництво, велика цивілізація. Та ще й які генерали! Справжні! Якщо з Божою поміччю, цивілізація у вас і далі йтиме такими кроками, то через сімдесят років буде ще двадцять генералів, а всього, значить, сорок. Великий успіх... А я й не знав. Та й звідки мені знати? Ще й три роки не минуло, відколи я приїхав сюди... Та, правду кажучи, я й часу не мав, щоб розглянути вашу країну з наукових позицій. Я тут розробляв одну дуже важливу справу. Робив досліди, перечитав багато літератури і віддав цьому науковому дослідженню весь свій час. Однак недарма згаяв час. Наші нащадки згадуватимуть моє ім’я.
– І що ж ви зробили?
– Що я зробив? Легко сказати! Ось що, пане. В Росії у поміщиків одібрано кріпаків. Поміщики залишилися без прислуги, опинилися в руках лакеїв. Весь світ перевернувся. Лакеї почали красти все. Я, як справжній син Вітчизни, замислився над цим горем своєї країни. І вирішив – неодмінно врятую батьківщину. І мені це вдалося, слава Всевишньому. Я знайшов на це ліки, тепер лакеї не осміляться красти. Знайти вихід допоміг мені несподіваний випадок. Мій денщик був страшенний злодій, жодної грудочки цукру не залишав. Думав я, думав, що робити. Почав замикати шкатулку, але інколи забував замкнути, чи замкну, а ключі залишу на столі. Досить мені на хвильку вийти кудись із хати, а денщик уже ніби вродився тут – і вкраде цукор. Одного разу спіймав я дві мухи, посадив їх у скриньку, прикрив кришку, а саму шкатулку не замкнув. Ви, мабуть, спитаєте: чому? А тому, що коли денщик захоче вкрасти цукор, він має відчинити скриньку. Тільки-но він відчинить її, а мухи – шмиг – вилетіли. Повертаючись додому, я заглядаю в скриньку. Якщо там мух нема, я вже знаю, що хтось піднімав кришку. Хто ж міг зробити це, як не мій денщик? Відтоді денщик уже не зважується красти цукор. Отже, я щоранку ловлю мух, саджаю їх у шкатулку з цукром і цілий день живу безтурботно: тепер мене ніхто не обкраде. Ну, як вам мій винахід? Дешевий і чудовий засіб виявляти крадіжку. Його можна застосувати скрізь, у будь-якій сім’ї, де користуються шкатулкою. Про свій винахід я ще нікому не казав, але я так полюбив вашу країну, що вирішив відкритися вам, а ви вже можете оповістити про це своїй неосвічених панів. Жаль тільки, що з горілкою в мене нічого не виходить. Кидав я мух у пляшку, але вони, кляті топляться– видно, теж ласі на дурничку. Але я знайду вихід і з цього становища. Ну, як вам подобається моя старанність? Французи теж мастаки на подібні хитрі винаходи, але їхні машини коштують занадто дорого. А мій винахід можна придбати за копійки. Хіба важко, скажіть, спіймати двох мух і посадити їх у скриньку? Дрібниця. А тепер подивіться на ту користь, яку принесе мій винахід, коли він пошириться. Тоді, мабуть, почнуть купувати мух. Отже, з’явиться ще один предмет купівлі й продажу. Цілком можливо, що прогулюючись якось по місту, ви раптом побачите лавку, де продають мух. Хіба це погано? Скільки голодних людей здобудуть шматок хліба завдяки цьому винаходу! А що тепер мухи? Нічого! Ось як багато може дати країні творчість одного мудрого вченого. Я не збирався їхати сюди, мене довго вмовляли. Я твердив сам собі: якщо Всевишній подарував мені талант, то я повинен повністю використати його на користь своїм співвітчизникам, але ж новоприєднані до нас землі потребують великої просвіти. Тут більше, ніж у нас, потрібні освічені люди. Зачекайте трішки, і самі побачите, що тут буде. Я вже сказав вам про свій винахід, хтось інший придумає ще щось. А може, з’явиться й така людина, яка і в вашому місті закладе Ізлерський парк: вчена людина здатна на все. Таким чином уся петербурзька освіта перейде сюди. Тоді самі побачите, що одного чудового дня буде влаштовано якесь свято в Ізлерському парку, і в ньому ваші дівчата почнуть сміливо прогулюватись. Хочеш – звертайся до одної «шені чіріме»5 , хочеш – до другої, жодна з них не відмовиться. Ось коли народ впізнає нарешті рай, а рай, як кажуть учені люди, тобто рай, якщо перекласти це слово на просту мову... Але як же це пояснити вам, бо рай і в просторіччі рай... Ви розумієте?..
– Розумію дуже добре.
ІV

Того ж вечора я піднявся до Степанцмінда6. Був чудовий вечір, і я вирішив переночувати там, щоб наситити зір чудовими краєвидами.

О, Грузіє!
Де Грузія інша,
В якому куточку землі?7

Я вийшов з кімнати й глянув на льодовик на горі, що стриміла навпроти Степанцмінда – її називають Казбек-горою. Яка величезна та гора! Ось хто може сказати про себе: небо мені – капелюх, земля – каламані8 . На чистому обрії вимальовувалась вона біла, чиста. Жодна хмариночка не затінювала її високе чоло, вкриту крижаним сріблом вершину. Одна-єдина яскрава зірочка зависла над нею нерухомо і мерехтіла, ніби дивуючись величі Мкінварі9.
Мкінварі... Велична, спокійна і лагідна гора, але морозно біла. Бачу її, вона дивує мене, але не хвилює, світиться, але не гріє, – одне слово, льодовик він і є льодовик! Мкінварі захоплює своєю, величчю, але цю гору не можна полюбити. Навіщо тоді мені її велич? Людський гомін, людські бурі та віхоли, людське горе й радощі не зачіпають жодного нерва на її високому чолі. Вона стоїть осторонь від усього, її коріння ховається глибоко в землі, а голова сягає небес, до неї не можна доступитися. Не люблю я такої висоти, такої відчуженості, такої недоступності. Хай благословляє Бог невтримний, нестямний, шалений, несамовитий, неприборканий, каламутний Терек, який вирвався із самісінького серця чорної скелі і мчить, і реве, і примушує здригатися все довкола. Люблю я громохкий гуркіт Терека, його невтомну боротьбу, невтомний гомін і суєту суєт. Терек – це образ людського життя, життя, яке тільки-но прокинулося; образ хвилюючий і неминущий: у його каламутних водах можна вздріти попіл усієї неясної країни. Мкінварі – величний образ безсмертя і самозакоханості; гора холодна, як вічність, і безмовна, мов оте самомилування. Ні, не люблю я Мкінварі ще й тому, що вона неймовірно висока. А наріжний камінь щастя країни завжди закладений унизу, на землі, кожна будівля підводиться знизу, з даху ще ніхто ніколи не будував хату. Тому я, син батьківщини, беру близько до серця образ Терека і люблю його більше. А Мкінварі я не люблю: її холод обпалює, від її білизни – старієш! Висока! Але що мені до її висоти: вона не схилиться до мене і я не досягну її. Ні, не люблю я Мкінварі. Вона мені нагадує великого Гете, а Терек – невгамовного і безстрашного Байрона. Заздрю тобі, Тереку! Ти захоплюєш тим, що невгамовний. Ану, зупинись хоч на мить і ти одразу ж перетворишся на смердючий ставок, а твій страхітливий гуркіт перейде в жаб’яче кумкання. Рух і лише рух надає країні сили для життя.

V

Настала ніч. Захопившись Мкінварі і Тереком, я так поринув у роздуми, що й не помітив, коли промайнув час, і сонце, попрощавшись із світом, сховалося за горами, нагрітими ним же. Стало темно. Не видно нічого. Змовк людський гомін. Принишк всесвіт.
Запала ніч, і не знаю, що б я робив, аби не певність, що знову розвидниться. Чи варто було б жити інакше? Люблю, природо, твій розпорядок – після ночі завжди настає світанок.
Настала ніч, а я вперто стою просто неба і пильно слухаю невгамовний лемент Терека. Зупинилось усе, замовкло, лише ти не замовкаєш, Тереку! Повірте, мені зрозумілі його невмовкні скарги в цьому мовчанні всесвіту. Бувають у житті людини такі хвилини самоти, коли вона повністю розуміє природу, а природа повністю розкривається перед нею. Тому, о, двонога тварино, що звешся людиною, ти можеш сказати, що навіть у самоті ти не самотня. Цієї ночі я відчув, що між моїми думками і скаргами Терека є щось спільне, між ними є якийсь потаємний зв’язок. Клекоче серце, тремтить рука. Чому? Зачекаймо, плин часу відповість на це.
Настала ніч. Вщухли людські кроки, завмер знесилений людський гомін. Заснули біль і страждання світу. Біля мене – ані душі. О, яка пустка на цьому грішному безлюдному світі! Ні, непотрібна вона мені, заберіть від мене цю лагідну і спокійну ніч разом із її снами й сновидіннями, віддайте мені світлий день з усією його невгамовністю, муками і стражданнями, боротьбою й суєтою. Гей, чорна ноче, ненавиджу я тебе. Якби не існувало тебе, я певен, не вершилось би й половини того зла, яке чиниться на світі, не було б і половини людського горя. Твої діла розбурхали і збентежили свідомість людей від самого початку. Приголомшені страхом, вони відтоді не можуть знайти своїх шляхів. І ось бореться, борсається людина, але й досі із тьми-тьмущої людей нема жодної, котра зуміла б приборкати той страх. Ось у чому причина людського лиха. О, чорна ноче, ненавиджу я тебе! Хто скаже, скільки прелютих ворогів людства ховаються тепер під твоїм покровом. Хто знає, скільки ковалів-катів за тією чорною завісою, яку ти спустила перед моїми очима, кують тепер кайдани, щоб скувати людське щастя? Ти сприяєш тому ремеслу, яке називається підступом. Завдяки тобі нажахана людська свідомість не бачить цього і сприймає нещастя за щастя. Ти – бісівське гніздо, ти – та пора, коли біси справляють своє свято і виголошують на ньому здравиці темряві та неуцтву. О, злодійко, згинь, пропади! Хай прийде світлий день!..

VІ

На станції я довідався, що на пошті іноді бракує коней, тому подорожні в горах опиняються у скрутному становищі. Мені порадили найняти коня, й до Пасанаурі10 добиратися верхи. Це припало мені до душі, і я ліг, поклавши собі завтра знайти коня і верхи переїхати гори.
Розвиднялось. Який ти чарівний, світанку! Який чудовий ти, світе, омитий вранішньою росою! Мені здавалося, що ранок зможе втишити й заспокоїти земні болі, та де там! Терек не вщухає – він реве, б’ється і гуркоче. Видно, скорбота землі ніколи не втихомирюється.
Настав ранок. Світ виповнився людськими голосами. День узявся за свої постійні турботи. Яка гарна людина, коли прокидається. Ще краща та людина, в якої навіть уві сні щемить і болить серце від людського нещастя. Моя чарівна країно, чи є в тебе такі люди? Я шукатиму їх і якщо знайду, вклонюся їм до самої землі.
VІІ

Вийшовши із будинку станції, я зустрівся з одним мохевцем11 і домовився, що він дасть мені коня й сам супроводжуватиме мене верхи. Згодом я не тільки не шкодував, що мої справи обернулися таким чином, а навпаки, був дуже задоволений. Мохевець мій виявився досить гарною людиною. Немолодий, із сивиною, він, як я зрозумів, пильно придивлявся до всього, що діється в цьому маленькому закутку країни, яку йому подарувала доля і прирекла його прожити тут відпущені йому дні – усе своє невибагливе безбарвне життя.
Ми сіли на коней і рушили із Степанцмінда. Востаннє глянув я на Мкінварі. Гора якось вельможно-похмуро дивилась із своєї висоти – її вигляд затьмарив мій упокорений чудовим ранком настрій. Защеміло серце, затремтіли руки. Я одвів повні ненависті очі від розкішної Мкінварі і ще шанобли¬віше розпрощався з Тереком, який шалено ревів біля її підніжжя.
Всю свою увагу я скерував на мохевця. Ось він, дебелий дядько, сидить на маленькому гірському конику, який смішною вовчою риссю тюпає вперед. На голові у мохевця насунута майже на очі кудлата папаха, він сидить у просторому сідлі, ледь не торкаючись ногами землі, про щось думає, похитуючись, і водночас спокійно димить люлькою. Здається, навряд чи є зараз на світі людина у кращому стані.
– Як тебе звати, брате? – спитав я.
– Лелтгунією кличуть, – відповів він.
– Звідки ти родом?
– Звідки? З Гайботні я, тутечки недалечко в горах, над самісіньким Тереком живу я.
– Ти грузин чи осетин?
– Чом би я був осетином? Грузин я, мохевець.
– Гарні місця тут у вас.
– Непогані, якраз пасують до нашого злиденного життя.
– Така вода, таке повітря – справжнє щастя.
– Гм, – осміхнувся мохевець.
– Чого ти смієшся?
– Із смішного сміюся. Порожній живіт цим не насититься.
– Тут, може, гарні врожаї?
– Чом би їм не бути? Місця непогані. Тільки куці вони: у кожної родини оранки не більше, як на два дні. Вузькувато живемо.
– Оця велика дорога стане для вас великою допомогою.
– Яка користь від дороги? Вона на руку тому, хто має і може продавати набуте своїм потом і працею.
– Отже, ви на заробітки ходите?
– Чому б не ходити?
– І гроші, певна річ, заробляєте.
– Заробляємо, чому б ні? Та в кишенях їх не залишається. Людина гір, мохевець – здобич духанника-вірменина: вдома не їсть, не п’є, зароблене залишає у духані12.
– Oтжe, на долині краще: там люди живуть заможніше.
– Хтозна. У них своє горе та злидні. У тамтешньої людини ані сили, ані цвіту на обличчі немає. Погані тамтешні місця зробили їх хворобливими. Тутешні – здорові. Творець землі розподілив так: там ситість, тут – здоров’я.
– Яке місце краще: здорове чи ситне?
– Обоє разом. Одне без ритого – погані.
– А коли б випало вибирати?
– Вибирати? З двох? Вибрав би оці кам’яні скелі. Тут здоров’я. Адамів нащадок і травою перебуде, насититься. А що робити з хворобою?
Цієї миті у мого мохевця зненацька порвалось мотузяне стремено, він не втримавсь і перехнябився набік. Потім вирівнявся, зупинив коника, зліз і почав лагодити обірване стремено.
– Не варто сідлати коня, – мовив, усміхаючись, мохевець. – Найкраще охляп: перекинув ногу – і вже сидиш.
Я не став чекати його й поїхав уперед.

VІІІ

– Скажи мені, будь ласка, – звернувся я до мохевця, коли той наздогнав мене, – що то за монастир, он там, навпроти Степанцмінда?
– На тому березі Терека?
– Авжеж.
– Хай сила її милує усіх живих твоїх родичів, хай дарує вона прощення померлим кревним твоїм – то церква Святої трійці. У сиву давнину в ній була скарбниця, де зберігали народний скарб, і там засідала народна рада.
– Яка скарбниця, яка рада?
– Грузинські царі завжди в часи лихоліття переховували там свій скарб, переносили сюди й державні коштовності з Мцхета і зберігали тут.
– А що то за рада?
– Рада? Там є келії, де виборні раду радили й вирішували всі справи, що стосувалися Хеві.
– А ти міг би розповісти мені, як відбувалися ті ради, про що на них ішлося?
– Чому б ні? Розповім, що знаю. Коли в народі виникали чвари, заходило на безлад, наставали часи великих перемін, отоді й збирали раду. Виберуть відомих усім мудреців-старійшин, вони повсідаються отам і радять раду. І те, що вирішать ті радники, що оголосять від імені Святої трійці і за велінням господа Всевишнього, того ніхто не міг переступити.
– Тобі не доводилось бувати на тих радах?
– Та хіба я їх застав? Це було дуже давно...
– А чому цього немає нині?
– Нині?..
Мій мохевець замислився, потім замість відповіді, сам спитав:
– А ти з яких країв будеш?
– Я? Я грузин, хіба не видно?
– Звідки ж видно? Одягнений ти не по-грузинському, а по-російському.
– А хіба грузина можна впізнати тільки за одягом?
– На те він і одяг, щоб око впізнавало.
– А мова?
– По-грузинськи балакає багато-хто: і вірмени, і овсі, і татари, і всякі інші.
– А по-грузинськи хіба мало хто одягається?
– На грузинові грузинський одяг має зовсім інший вигляд. Грузина в російському вбранні око не сприймає.
– Грузин душею має бути грузином, а одяг – то таке собі.
– Твоя правда, але хто спроможний заглянути в душу? Душа схована, її не побачиш, а одяг – зовні, його видно.
– Хоч на мені й російський одяг, повір, брате, що душею й серцем я грузин.
– Може, й так...
Не знаю, повірив мені мій мохевець, чи ні, але згодом між нами зав’язалася ось така розмова.
– Ти не відповів на моє запитання, – почав я. – Я спитав, чому нині люди не збираються на раду у церкві Святої трійці?
– Нині? А хіба нині до рад? Усі люди перемінилися, споганіли. Унизу під Святою трійцею в село Гергеті. Тамтешні люди поклялися цареві охороняти церкву. За те царі звільнили їх на віки вічні від податків, грамоту про це пожалували і підтвердили це право для їхніх дітей та внуків. Тож і досі гергетці за звичкою охороняють церкву, щоночі троє чоловіків виходять на варту. Хоч тепер усе відмінили, ніхто не визнає грамот наших царів. Гергетці теж нарівні з усіма податки платять. Не стало давніх порядків, не збирається в Святій трійці рада, яка виносила рішення за вказівкою Всевишнього.
– Отже, колись порядки й часи були кращі, чи не так?
– А хіба ні?
– Чим же вони кращі?
– У давнину погано чи гарно, але ми належали самим собі, на себе спиралися, – ось чим було краще. У давнину – якщо народ, то вже народ, серце – то серце, лицар – так лицар, жінка – то жінка. В давнину! Один одному опорою, один для одного допомогою були. В давнину! Оберігали сиріт і вдів, у хаті бісові, а на полі силі ворожій супротивилися, не брали собі того, що належало служителям господа і володаря нашого, захищали одне одного від зухвалого ворога, дбали про пригнічених, розраджували невтішних, жаліли людину й були одностайні. А тепер розпалася єдність народна, завівся обман, заздрощі й користь здолали, немає колишньої одностайності, запанували розбрат і ворожнеча. Тепер таких людей немає! Хто зараз уболіває про сиріт і вдів, хто втішить і розрадить знедолених, хто допоможе підвестися лежачому?! Не стало людей, а хто є – то звироднілі обличчям і душею. Заслаб народ, упав, зламався, став полохливий. Зганьблено ім’я грузинське, грузинські звичаї та порядки! У давнину усе було по-нашому. Зіпсувався, споганів світ. Що тепер наше життя? За їжу, за воду – плати, за ліс – плати, за дорогу – плати, за молитву і за благословення – плати, за суд і розправу – плати! За що жити бідному мохевцю?
– Але жити стало спокійніше.
– Навіщо нам пустий спокій з порожнім шлунком! Для чого нам такий спокій? Зброя без дії іржавіє, в застояній воді заводяться жаби, хробаки та всяка інша нечисть. А в неспокійному шаленому Тереку живе форель. Поки людина жива, навіщо їй спокій? Що таке ворог, поки народ є народом? Пустого спокою вистачить і в могилі!
– На вас нападав ворог, грабував, плюндрував.
– А тепер ще гірше грабує духанщик-купець, він розорює нас не менше. У давнину з ворогом можна було битися, втішити руку шаблюкою та щитом, можна було відбиватися від ворога. А що зробиш з купцем? Раніше у боях з ворогами здобували собі честь і славу. А яку славу можна здобути з купцем? Твоя правда, раніше нападав ворог, але й за вірність була нагорода: дарували землю, звільняли від податків. Он там, над Тереком, стоїть нерукотворна фортеця. Зветься Арші.
– Як це нерукотворна?
– За божою волею неприступна й непорушна.
– А що ти хотів сказати про неї?
– Якось у давнину напали на цю фортецю кахетинці. Вони перемогли й заволоділи фортецею. Розгублені мохевці звернулися до князя. Але той не зумів допомогти. Зажурився народ. Кахетинці перебили незліченну кількість лицарів-мохевців, зайняли фортецю і замайорів на ній їхній стяг. А жив, кажуть, у ті часи один мудрий старий мохевець. І була в нього донька – незаміжня, сонцелика. Задумав старий споїти кахетинське військо. Привіз вина й послав його в фортецю. Доньці ж своїй сонцеликій звелів бути виночерпієм. Прийняли вино кахетинці, задивились на сонцелику дівчину, піддалися спокусі і повпивалися. Дівчина відчинила браму фортеці і сповістила, що кахетинці перепилися. Мохевці непомітно прокралися в фортецю й перебили кахетинське військо. Отак мохевці знову оволоділи фортецею. Сповістили арагвського еріставі13. Він подарував ту фортецю батькові дівчини й видав на це грамоту.
– А хіба напоїти – це доблесть?
– А чому б і ні? Це розумна доблесть. Не можна силою – треба брати хитрощами.
– Для чого ти розповів мені цю історію?
– Тепер усі ми, грузини, брати. Про кахетинців я розповів не через злобу. Я хотів пояснити тобі, що в давнину ми служили, жертвуючи головою, але нас нагороджували щедро. Ми славетним іменем, доблестю здобували собі на прожиття, людина не пропадала задарма. Тепер же здобуваємо те саме обманом.

ІХ

Я не буду докопуватись, чи слушно вважає мій мохевець. Хіба це моя справа? Я лише мимохідь, як подорожній, згадую те, що почув від нього.
Моє завдання – зберегти відтінки його думок і напрям його суджень. Якщо це мені вдалося – я досяг мети.
Мій мохевець розповів мені ще багато чого, але не все сказане ним можна друкувати. На це є чимало причин... Скажу лише, що він своїми словами дав мені зрозуміти, який біль крає його серце.
Я вгадав, мій мохевцю, яким жалом ужалений ти! «Ми належали самим собі», – сказав ти. Я почув твої слова, але тільки-но вони торкнулися мого слуху, як одразу ж біль зненацька перебіг від мозку до серця: там, у серці, вирив собі могилу і сховався.
Доки ж йому суджено залишатися в моєму серці, доки? До якого часу, до якої пори? Люба моя Вітчизно, скажи мені!

З грузинської. Переклад О. МУШКУДІАНІ

1 Хурджін – перекидна (через плече або сідло) торба
2 Тергдалеулі – дослівно: людина, яка випила воду з річки Терека.
3 Рядки з поезії Г. Орбеліані.
4 Рядок з поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (переклад М. Бажана).
5 Шені чіріме – дослівно: «твоя хвороба мені».
6 Степанцмінда – село на Воєнно-Грузинській дорозі, нині селище Казбегі.
7 Рядки з поезії Г. Орбеліані.
8 Каламані – селянське взуття з невичиненої шкури тварини, чарухі.
9 Мкінварі – дослівно: «льодовик». Грузинська назва Казбека.
10 Пасанаурі – село і станція на Воєнно-Грузинській дорозі, де зливаються річки Чорна та Біла Арагви.
11 Мохевець – від слова «хеві» – ущелина; тобто людина, яка живе в верхів’ях Тереку і в ущелинах навколо цієї річки.
12 Духан – корчма.
13 Еріставі –(дослівно: голова народу) князь, володар. Резиденціями арагвських еріставі й були міста Душеті й Ананурі на Воєнно-Грузинській дорозі.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.