журнал "Вітчизна" №11-12, 2005 р.

СЬОМЕ НЕБО ІГОРЯ АРТЕМЧУКА

Давно відомо, що найбільші гумористи – це діти. Вони бачать світ таким, як він є, не замутненими всякими умовностями очима. Лише дитина на запитання: «Чому ви, дітки, такі похмурі?» – може відповісти: «Бо ми граємося в дорослих». Або зробити ось такий висновок: «Мамо, я напевне, трактора з’їв… Бо щось у животі гуркоче».
Найдотепнішими ж людьми у зрілому віці залишаються, як правило, ті, хто з роками не втратив дитячої безпосередності. Це переважно – люди творчі, до яких належить і невтомний збирач кумедних історій з життя відомих людей та їхніх влучних висловів Ігор Артемчук. Добірки таких веселинок він упродовж кількох десятиріч друкує в українській періодиці. Коли ж доля звела його з директором приватного видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем, то невдовзі на світ народилася книга для читачів від 2-х до 102-х років.

«НА ЯКОМУ ПОВЕРСІ НЕБО?
Жарти дітей та великих людей»

Гм, а й справді – на якому? Це, а також іще багато чого корисного (бо сміх – це, між іншим, найкорисніші ліки!) ви обов’язково дізнаєтесь, прочитавши цю, без жодного перебільшення, захоплюючу книжку від першої сторінки аж до останньої. А ось – окремі фрагменти з неї.

* * *

– Сюди не можна сідати. Це крісло Людовика Вісімнадцятого.
– Ну й що? Коли він прийде, я встану.
* * *

Батько показує синові літери.
– Дивися, Івасику, і запам’ятовуй. Оце ось буква «А», а це кругленьке – «О», а оце – «Я».
Наступного дня Івасик знаходить у букварі знайоме: «Я» і радісно сплескує в долоні:
– Мамо, глянь, ось – наш татко!
* * *

Оленка уважно поглядає то на батькове фото, то на батька і пошепки запитує маму:
– А де той тато, що був з чубом?..
* * *

Юрко прийшов з прогулянки у розірваній сорочці. Мама ніяк не може дізнатися, що ж сталося.
Юрчик довго мовчав, потім видав:
– Але я ж не питаю, де ти свої колготки рвеш?

* * *

Трирічний Богданчик грався з цуценям і раптом почав лизати диван.
Бабуся свариться:
– Богданчику, що ж ти робиш? Не можна лизати диван, на ньому різні заразні мікроби живуть, ти можеш захворіти!
Через два дні бабуся захворіла, лежить у ліжку. Богданчик підходить до неї і співчутливо запитує:
– Що, бабусю, диван лизала?

* * *

Віталик приїхав з міста в село на канікули й, побачивши, як на ніч у хлів заганяють корову, здивовано запитав:
– Це її гараж?!
* * *

– Мені, будь ласка, той фотопапір, – просить третьокласник.
– Шість на дев’ять? – питає продавець.
– П’ятдесят чотири! – з готовністю відповідає школяр.

* * *

Питає вчителька хлопчика-першокласника:
– Кого ти ще вдома маєш?
– Маму, тата і бабцю, – каже хлопчик.
– А чи слухаєшся їх?
– Бабці не слухаюся, бо вона мене не дожене.

* * *

– Мамо, а на якому поверсі живе місяць?
– Місяць, синку, живе на небі.
– Гм… А небо – це який поверх?

* * *

У склянку з чаєм мама поклала срібну ложечку, пояснивши, що срібло вбиває мікроби.
П’ятирічна Катруся обурилася:
– Як? То це я питиму чай з мертвими мікробами?!

* * *

Вихователька дитсадочка потратила десять хвилин, щоб натягти рейтузи на маленьку Тетянку.
Коли вона, врешті-решт, випросталась, дівчинка сказала:
– Це не мої рейтузи.
Проклинаючи все на світі, вихователька потратила ще п’ять хвилин, щоб їх стягти.
Після чого Тетянка повідомила:
– Це рейтузи мого братика, тільки мама сьогодні дала їх мені.

* * *

Славкові півтора роки, Івасикові – п’ять.
Славко ударив Івасика пластмасовою лопаткою по голові. Той:
– Що ти зробив? Тепер у мене буде землетрус мозку.

* * *

Обідають мати, син і трирічна донька. Раптом бачить мати, що в вікні промайнула сусідчина постать.
– Знов її несе! Скажете, діти, що я поїхала до міста, – сказала мати й залізла під стіл.
Заходить сусідка й запитує:
– А де ж мати?
– Під стіл поїхала, – відповідає донька.

* * *

Чотирирічний Тарасик почув щось про охорону пам’яток.
– Діду, а що таке пам’ятки? – запитує він.
– Пам’ятки – це старі будинки, собори, церкви, палаци, – пояснює дідусь.
– А старі бабусі й дідусі – це теж пам’ятки? – уточнює хлопчик.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2005 р.