журнал "Вітчизна" №9-10, 2009 р.

Юрій Завгородній

ВІДНАЙДЕНИЙ СКАРБ УКРАЇНСЬКОЇ ФРАЗЕОЛОГІЇ

Один з невідомих словників

Створення невідомого фразеологічного словника, про який піде далі мова, його походження, автор чи автори — все поспіль виявилося не тільки для мене досить загадковою історією, яка давно вляглася на межі необхід­ности вже й детективного розслідування, вляглася і ніяк не зрушить з тої межі, бо так і не знайшлося досі жодного свідка, щоб з перших достовірних відомостей розпочати надалі активніші пошукові роботи. Понад три роки тому я вже розповідав про нього на сторінках газети «Слово Просвіти», після чого в ній час від часу друкувалися деякі сторінки з цього словника. Оскільки від того часу майже нічого не змінилося, то я повторю ту розповідь для нових читачів з деякими уточненнями і доповненнями.
Я звернувся тоді до читачів газети з надією, що, можливо, відгукнеться хто-небудь із тих, в кого могла зберегтися хоч якась інформація щодо вірогід­ного або й реального автора чи упорядника словника, що колись дістався мені без жодної назви й жодного натяку на своє походження. На жаль, до розгадки цієї історії мені й досі майже не вдалося набли­зитися. Лише хтось поділився здогадом про можливу причетність до цієї роботи харків’яни­на Назара Петренка, котрий був засуджений більшовиками разом із більш відомим політичним діячем — Всеволодом Голубовичем та іншими одно­пар­тій­ця­ми на процесі 1921 року проти членів Української партії есерів. Начебто міг той Назар Петренко в сибірському засланні заходитися коло такої праці, бо мав до цього потяг і здібності. Це якось збігається з моїми дав­ні­ши­ми відо­­­­­­­­­­­­­­мо­с­тя­ми, бо машинописний варіант словника, з якого я зняв для себе копію 1964 року, був справді привезений з Сибіру. Можливо, гіпоте­тичний автор цієї роботи мав під руками якісь інші словники та праці з мово­знавства (словник Б. Грінченка – без усякого сумніву), щоби укласти свого вибіркового в одному напрямку словника. Можливо, це й справді міг бути  вже згаданий Н. Петренко, який після відбуття свого концтабірного терміну не став повертатися в Україну, а його подальші сліди загубилися у сибірських безкраях (мабуть, він десь там працював деякий час, поки не був заарештова­ний вдруге і засуджений вже «без права на листування», що означало тер­­мі­но­ло­гією тодішніх каральних органів попросту розстріл). Варіантів можна вигадати багато, бо його подальша доля після першого засудження і заслання мені невідома, хоча сам В. Голубович після першого суду був незабаром амні­с­тований, навіть досить активно співпрацював з більшовицьким режимом і був знищений тим режимом вже дещо пізніше — у тридцяті роки...
Мені завше стає журно й тривожно на душі, коли згадуються два поетич­ні рядки, колись написані латишем Кнутсом Скуєнієксом у мордов­ському та­­борі вже наприкінці шістдесятих років минулого століття, — «Все, що затиснеш до жмені,— витече, зміниться, щезне...». Цими рядками за­кін­чувався вірш Скуєнієкса про Геракліта, про те, що не можна увійти до дня вчорашнього і щось там змінити, щоб виправити непоправне. Увійти й поправити, виправити, то справді зась, але багато хто пояснює з таких «на­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­уко­вих» засад своє небажання чи невміння взятися до серйозної роботи з оцінки і відновлення наших втрат саме з того зміненого чи замордованого з нашої історії, з нашої мови, з наших звичаїв, з усього того, чим іздавен ми відрізнялися від інших як окремий самобутній народ зі своєю історичною старо­житністю. До руйнації нашої пам’яті, наших звичаїв, нашої мови до­­­­кла­да­ли неймовірних зусиль різні завойовники кілька століть по­спіль, але най­­­страшнішим за своїми наслідками було проминуле двад­цяте століття. І справді, всіх нас, хто ще вважає себе українцями, не тільки набагато помен­шало, але всі ми стали на сьогодні зовсім інакшими в поведінці, навіть у побуто­вій мові, аніж були наші прадіди на зламі дев’ятнадцятого століття, а що вже говорити-балакати за часи давніші, з яких збереглося ще менше. Про це з гіркотою постійно пишемо на сторінках своїх малотиражних укра­їн­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­сь­ких видань, які ще жевріють окремими впертими вогниками між багато­тисяч­ними масовими російськомовними виданнями здебільш бульвар­ного напрямку, хоча деякі з них і намагаються вдавати себе наближеними до інтелек­туалів, навіть для підтвердження цього подекуди запрошують на свої сторінки і українських авторів. Щось дізнається з тих пуб­лікацій про наші проблеми і пересічний зденаціо­налізований обиватель, але суто україн­ські часописи (йдеться навіть не про мову, а про на­­­­­ціональний харак­тер) чита­­­­­­ються і обговорюються в надто вузьких колах. Про це ми іноді гнівно і гучно гово­римо на мітингах, але, як усе меншає читачів суто ­­­українсь­ких часо­писів, так само меншають гурти маніфестантів під націо­наль­­­­­­­­­­ними прапо­рами на столичних і провінційних майданах. Не ставив я перед собою зав­дання робити огляд загальної ситуації з тої пекучої пробле­ми збирання порозкиданого не тільки в українських землях, а й по всьому світу камін­ня наших давніх соборів, насамперед духовних, як і щодо стану тої складної проблеми, яку дехто зве дерусифікацією чи національним від­­ро­­джен­­ням, а дехто — «насільствєнной українізацієй». Коли чую останнє, завше перед очи­ма постає «тьотя Мотя з Курська», невмируща й досі осо­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ба з відомої п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка воліла за кра­ще бути зґґвалтова­ною, ніж українізованою. Ця моя оповідка – лише коротке пояснення історії одного дивного скарбу, яким тішився близько сорока років потайки, майже сам-на-сам, лишень зрідка ділився копіями з найвірнішими побратимами. Наразі хочу повторно звернутися до професійних мовників з іншого боку болючого питання реа­білі­тації нашого нормального природного правопису, який так нагло зґґвалту­вали в тридцяті роки «мовознавці» з репресивних органів, додаючи до того з кожним роком хоча й дрібніших правок, але постійно і до того вправно, що в сукупності вони вже майже встигли досягти тої мети, якої домагалися кремлівські ідеологи щодо побудови нової історичної спільноти на шостій час­тині суходолу земної кулі з одною мовою, з одною ідеологією. Наче й проминули найлихіші часи, наче й маємо те­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­пер невід’ємне право самим розібратися в тім, як ми говоримо і як маємо нами говорене викласти на папері чи на дисплеї компутера. Були створили урядовим рішенням і комісію з фахівців для наведення ладу в правописі, та згодом суттєво по­меншало в тій комісії саме фахівців, бо вирішили розібратися з проблемою тільки самі політики без науковців за старою схемою наближення всіх нас до метрополії, нехай і ко­лишньої. Те саме може статися і з усією нашою історією, бо знову намага­ються окремі представники начебто нашої влади змусити нас ди­витися на са­мих себе чужими упередженими очима. Пересічним громадянам відома тільки частина залаштункової гри нинішніх можновладців навколо мов­ного питання. Пишуть інколи, що вже запізно щось переправляти, бо так уже сталося, бо всі вже звикли, тому навіщо потурати кільком десяткам «діяспорних вчених» з приводу їхнього бажання внести суттєві зміни до сучасного пра­­во­­пису, щоб повер­нутися і материковій Україні майже на сотню років тому до того мовного рівня, на якому завмерли заокеанські українці. Най­частіше про­тивники змін (а я кажу — повернення до рідних першо­джерел) наводять неоковирні приклади написання окремих слів, здебільшого іно­земних, щоб уразити аж до переляку тих, хто неспромож­ний зрозуміти всю глибину мовної проблеми, її впливу на характер нації, на її самобутність. Бо питання є набагато глибшим, ніж су­купність правил написання окремих своїх слів чи іншомовних прізвищ. Хіба можна сперечатися про те, що ло­гічна структура побудови словосполучень у реченнях прямцем впливає і на світосприй­няття навколиш­нього світу, і на характер тих, хто користується цією мовою, на все, що ми призвичаїли­ся останнім часом називати мен­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­та­­­­­­­­літетом національної спільноти? А він у кожного давнього народу складався не одну тисячу років. За ці тисячо­ліття відбувалася кристалізація логічних структур нашої мови, яка нині вже зазнала надто болючих втрат і порушень. Для пояснення цієї думки я спробую скористатися сучасними технічними до­сяг­неннями: коли до мовної про­­­­грами потрапляє вірус, то ця про­грама при розв’язанні навіть най­­простіших задач найчастіше видає непра­вильне рішення або взагалі не працює. Може, тому й не знаходимо виходу з багатьох тупиків політичного й економічного лабіринтів, що користуємось калі­ченою мовною програмою, бо з неї досі не вичищено чужорідного вірусу. Невже ж так воно й є?..
Однак повертаюся ближче до історії того скарбу, про який мав намір роз­по­віс­ти. Для мене ця історія розпочалася влітку 1964 року від одної моєї знайомої — пані Надії Ніколенко, яка на той час уже була досить відомою професійною пере­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­кла­­дачкою творів художньої літератури з російської на українську і навпаки, а на тодішнього мене, то вже літньою жінкою (їй тоді йшлося до шістдесятиліття), вона як­раз нещодавно повернулася зі своїм чоловіком в Україну зі степових просторів східного Казахстану. Ще з кінця тридцятих років довелося їм удвох помандру­вати кілька десятиліть за ураль­ськими горами сибірськими просто­рами. Так сталося, що вона познайомилася з моїми тодішніми літера­тур­ними вправами, а на той час у Києві, як і на всіх українських те­­­­­­­­­ре­­­­­­­­­­­­­­­­нах, вже починало ізнову сутеніти для української інтеліген­ції, і я вже почав при­хо­вувати за псевдом свої вірші про Крути, Мазепу, пожежу книгозбірні або й звичайну лірику, де було повно смутку й за­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­жури, хоча мені було тоді трохи за двадцять років. Дещо і зовсім зрідка з’являлося на сторінках офіцій­них видань, і кожного разу мої творіння зазнавали знач­ного редактор­ського втручання, бо я завше мав ускладнення з мовними ре­дак­торами через невміння користуватися тодішнім (тобто теперішнім) українським правописом, його реґґґґґляментаціями щодо вживання відмінків і мовних зворотів, через ужиття деяких «націоналістичних» слів, хоча редактори ставилися до мене як до людини найчастіше досить доброзичливо, коли дізнавалися, що не довелося мені вчитися в школі української мови, що до неї прилучився самотужки з відчутною допомогою батька через давні україн­ські книжки ще під час шкіль­ного навчання в російській глибинці...
Ось тоді, після ближчого знайомства, пані Надія під великим секретом дала мені для передруку десь до ста сторінок машинопису якогось словни­ка, який не мав жодних вихідних позначок: назви, автора, року видання тощо. Вже тоді в друкованому тексті було забагато суто друкарських огріхів, воче­видь, від багаторазового передруку поспіхом, потайки від сторонніх очей. У ті часи я не надто насмілився з кимось ділитися тим дарунком, а не­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­забаром і сам подався далеко за межі України більш як на двадцять ро­­ків. Відтоді в мене збереглося багацько книжок без назв, без авторства, без жодних вихідних даних, яких я позбувався перед тим, як віддати палі­турнику для оправи, аби можна було згодом відбреха­ти­­ся від доскіпливих занадто гостей тим щиросердним зізнанням, що якось випадково купив у невідомої особи на ринку, бо сподобався сюжет, а хто написав і коли, мені було невтямки. Такими й досі стоять на моїх книж­кових полицях деякі романи Винниченка, Самчука, поезії Олеся, Маланюка...
Коли я повернувся до Києва, імперія вже добре хиталася перед своїм ганебним падінням, але був зайнятий іншими справами, тому тільки нещо­давно вирішив довідатися про історію створення дивного словника. На моє прохання знайомі мені мовознавці намагалися знайти чогось подібного в наукових книгозбірнях чи архівах, та нічого схожого не знайшли по цей день. Але й підготувати до друку, а я обіцяв для того навіть віднайти спон­­сора, теж завагалися, чи не сприйме хтось, хто знає витоки цієї роботи, за плагґіаторські вправи подання словника від імені поваж­ного мовознавця із високим науковим званням.
Після деяких невдалих спроб порозумітися з титулованими мовниками я випадково поділився своєю проблемою з головним редактором «Слова Просвіти» Любою Голотою, яка пішла мені назустріч. Я сподівався, що пуб­лікація уривків з цього словника в просвітянському слові з моїми по­яс­неннями мала б призвести не тільки до віднайдення справжнього автора, а й до різних відгуків, навіть суперечливих щодо доцільности від­новлювати втрачене й поґґвалтоване. Мені й досі хочеться почути конструктивні заува­ження чи конкретні пропозиції щодо подальшої долі словника. Може бути, що кимось колись знайдеться і згадається ім’я автора, а може бути, що й ні, бо цей витвір чиєїсь копіткої праці, можливо, йде до нас не менше сотні років. Але справа не в авторі, хоча не можна забувати таких подвиж­ників, справа в тім, що тільки наші фахівці мають визначити, наскільки доцільним є сьогодні нагадати широкому загалові запашний смак живої української мови, якою донині володіють іще по селах досить літні люди. Не тільки в Україні чув я подібні слова і звороти, таке «неросійське» вжи­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ван­­ня відмінків після дієслів або й таке, коли на протилежність російській мові дієслова не потребують після себе прий­менників, – чув у місцях давнього компактного поселення українців на Кубані, в Казахстані, Киргиз­стані тощо, бо за часів Союзу довелося по­манд­рувати скрізь. Через навальний поступ урбанізованого середо­вища надто стрімко меншає сільського насе­лення, яке за всіх часів лишалося більш стійким до іншомов­ного втручання, більше стоїчним у збереженні предковічних звичаїв, хоча будівничі «свєтлого будущего» знищували їх за при­родну впер­­т­ість мільйо­нами. Але й сучасні селяни через агресивну телевізійну експансію різних «мамаду», «кроли­ків» і «сердю­чок» чи навіть більш достойних воло­да­рів екран­ного часу, яким також не­втямки поняття національної самобутності, починають  спілкуватися між собою занад­­­­­­­­­­­­­то понівеченою мовою, що має власне ім’я — «суржик», почина­ють «інтер­­­­націо­налізуватися».
Моє ставлення до збереження нашої самобутности, насамперед у мові та національних традиціях, аж ніяк не пов’язане з негативом до будь-яких інших народів, їхніх культур, їхніх мов та звичаїв. Навпаки! Мені подобається подорожувати білим світом саме тому, що я знайомлюся з іншими народами, зовсім не схожими на нас, що я можу чути інші пісні, бачити інакші танці, заходити до інших храмів, а потім спрагло вер­татися до своїх рідних теренів, до прабатьківських криниць. Навіть не хочу припустити, що час і наша три­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ваюча деградація в ньому зможе колись остаточно знівелювати чарівні відмінності регіонів і в самій Україні, бо наша культура багата саме своїм розмаїттям. Від нещодавніх відвідин тої російської місцини неподалік Новго­рода Великого, де колись промину­ли мої дитячі й шкільні роки, залишилося прикре враження — так само знівечено комуністичною владою й прадавню культуру словен ільменських, яка надто вирізнялася своєю самобутністю на обширах Російської імперії. Ні, треба постати рішуче проти подібного став­лення безбатченків до свого минулого, яке ревно зберігалося кожним народом століттями, щоб загальнолюдська цивілізація не втратила свого багатого іс­то­­­рич­­ного надбання таких різноманітних і самобутніх національних куль­тур, від сукупності яких веселково жити на цій планеті, з багаточисельности яких і складається величне мозаїчне панно спільної культури всього людства нашої Землі, всієї загальноземлян­ської цивілізації.
Знову емоції відхилили мене від простого подання змісту невідомого словника, бо є в ньому щось таке дивовижне, що викликає давні при­забуті чуття, аж прокидається в глибинах єства генетична пам’ять і підказує, як треба правильно говорити українською мовою, яка вона справді самобутня і водночас материнська для всіх інших слов’янських мов і як вони можуть родичатися через нашу. Придивіть­ся до нього, задумайтесь, я ж маю надію, що довкола долі цього словника можна і треба поговорити серйозно про багато що наболіле, навіть у тім випадку, якщо більшість фахівців прихи­литься до висновку, що ніяк не можна увійти сьогодні до тої річечки, яка протікала повз нас іще вчора.
Я безмежно вдячний долі, яка звела мене з однодумцем Юрієм Некрутен­ком, котрий щиро й безкорисливо допоміг мені підготувати до друку оцей давній скарб, щоби поділитися нарешті ним з усіма, хто спрагне від нестачі чистої води з прабатьківської криниці. Справді, вона в ній дещо заспана, але ж іще не пізно повитягати муляку, дозволити знову битися пружними во­дограями давні джерела...
Як на мене, то такий словник (далі подаю курсивом у лапках окремі вирази тільки з останньої сторінки словника) «до скрути треба», бо ж не «лизень злизав» нашу пам’ять., бо ж іще багато хто з нас боляче відчуває чуже «як сіль на очі», а ті, що «не нашої сотні», нехай собі йдуть в іншому краї «ловити вітра».

Від редакції. З люб’язної згоди власника цього унікального словника, якого Ю. Завгородньому вже вдалося випустити у світ окремою книжкою  – звичайно, мізерним, як для такої безпрецедентної праці, накладом, – передруковуємо його повністю для наших читачів, яких, сподіваємося, він не може не зацікавити і стане їм неоціненним посібником для глибшого пізнання рідної мови. З радістю опублікуємо на сторінках подальших номерів журналу відгуки читачів та їхні припущення щодо авторства словника.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2009 р.