|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2009 р.
МИКОЛА ТЕРЕН
ЧАС ТВОГО ЖИТТЯ
* * *
Я у даль світів –
Ти за мною вслід;
Хто б так не хотів,
Щоб не в’янув цвіт
У якому – я,
У якому – ти...
Через все життя
Почуття нести,
Що Всевишній дав
Запалив серця...
Я найкраще мав
Із руки Творця.
Як отримав дар:
Слову – диво-стрій;
Пив святий нектар,
Щастя – легкість дій.
Я за всі дари
Господу – уклін...
Все дано згори –
Хай святиться ВІН!
* * *
Як струни з люттю обірвуть,
Бандуру з тріском порубають...
І слова правди не дадуть
Сказати людям серед раю.
І вже не раєм буде край,
Без правди – пеклом називають
Життя людей... де зло – не гра,
Що театрально шкандибає,
А із сокирою в руках
Руйнує нагло душі-храми.
Ставай на бій, який в віках,
Хай Божа сила буде з вами.
Вставай, бо час твого життя
На пошук істини дається,
Щоб не звучало каяття,
Як звіт тримати доведеться
Перед Творцем, хто нас привів,
Дав Слово Правди – огорожу,
Щоб дух-вогонь в тобі горів,
Творила віра силу Божу,
З якою б ти здолав свій шлях,
Який веде крізь терни в зорі...
І не лякайся, хоч є страх,
Коли замовкла кобза в горі!
* * *
То ж не завершено ще лік,
Ще таємничать рідні далі,
Де срібні води диво-рік
У своїх руслах змінно-сталі.
І що відкриють береги,
Які пейзажі в задзеркаллі;
В траві розтане слід ноги,
А час-ріка несе все далі.
І хто їй визначив глибінь?
Потуга скали рве в пороги;
Ріка життя всіх поколінь
Від Бога вийшла
і до Бога
Прийде в омріяній красі...
Звучить мелодія забута;
На бистрині вмістились всі;
В якій нам долі не минути!
НОВІТНЯ ПРИТЧА
ПРО БАГАЧА І ЛАЗАРЯ
Дехто з можних їздить в лімузинах,
А багато – в менш «крутих» авто,
Видно скрізь шикарні магазини...
Але є помийки і «ніхто».
А «ніхто» – це наші з вами люди,
Їх з живих не викресли-зітри,
Їм закриті двері, що повсюди
Кличуть-ваблять золотом вітрин,
Їхні очі сховані від світу:
В них печаль і сором, мов жало,
Бо погас світильник, ніби гніту
В їх лампаді зроду не було.
Та ж бувало, що душа раділа,
Як в родиннім крузі за столом
В мирі вся сім’я твоя сиділа,
Де так тепло й затишно було.
Але все розтануло в минулім,
В злому світі не настачить сил;
Там де совість у людей заснула,
У таких про милість не проси.
Не почують, бо глухі машини
Їх несуть на швидкості у даль
По дорогах, що долають шини...
Чи пече отих чужа печаль?
Як немає їсти, ані дому,
Ще й собачий холод надворі,
Хто вином заглушить свою втому
Від життя, незнаного вгорі...
Тільки знайте чванькуваті люди,
Що Господь понижене збере,
А немилосердним – кара буде,
Їх вогонь негаснучий зжере.
Ви «бомжем» і Лазаря б назвали,
Що збирав шкуринки під столом,
Коли рани пси йому лизали,
І що з багачем отим було.
Знай, та притча – світу засторога:
Зло ніколи суду не мине,
Бо усі потрапимо до Бога,
Як життя закінчиться земне.
* * *
До вас також співали зорі –
Ви ж слух звернули на плітки;
Лиш одиницям в людськім морі
Із неба чулися рядки,
В яких – про вічне, хто ми й звідки,
Що нам засмучує чоло, –
Нам відкривали давні свідки,
І не пусте в словах було.
І серце співом тим шукали,
В якому місце є вогню;
І чарували, ніби знали,
Хто встеле стежку їм земну.
Слова знайомі в повній тиші
Смиренно стануть в новий стрій;
Їх рим увага заколише,
І стануть віршем... Скажуть: мій.
Не мій, не мій, скоріше – неба,
Яке з щедрот своїх дає,
Які звучать в мені для тебе,
І диво блиском виграє,
Щоб стати знаком при дорозі,
В яку вкарбовуємо крок...
Слова звучать для людства й досі...
Чи чуєш ти той спів зірок?
 |
|
 |
 |
 |