журнал "Вітчизна" №9-10, 2009 р.

ВАСИЛЬ СИЧЕВСЬКИЙ
БЕРЕНДЕЙ
Кіноповість

Над приміським селищем опускалася ніч. Одне за одним гасли в будинках вікна, яскравіше світили на небі зорі. Гуркіт електрички, що відкотилася кудись за ліси, поступово замовк, і здавалося, цю густу тишу вже ніщо не потривожить до ранку. Та раптом вона вибухнула нахабним гуркотом мотоциклів. Прорізуючи темряву слі¬пучим світлом фар, на головну вулицю вилітає зграя рокерів. Прили¬пають до парканів перехожі, розбігаються у підворітні коти, гарчать і гавкають собаки. А хлопці, одягнені у все чорне, обвішані блискучими дармовисами, гордовито возсідають на своїх залізних ревучих конях. Вони знають – в очах своїх подружок, котрі липнуть до їхніх спин і мліють від свисту вітру на швидкості, видаються суперменами.
– Давай до озера! – кричить широкоплечий хлопець з першого мотоцикла. – Купаться! За мно-ою!!!
Ватага завертає у провулок і з дикими криками, реготом і свистом летить поміж заснулих будинків. Вогники фар виблискують між де¬ревами, прошивають штахети парканів, і ось уже мотоцикли вико¬чуються на берег озера.
– Скидай шмотки, братва! – командує все той же широкоплечий, видно, визнаний серед байкерів лідер. Братва охоче роздягається і, не стидаючись наготи, хлопці й дівчата кидаються в озеро. Фари спрямовані на водну гладь... Виблискують мокрі тіла, іскряться бризки, чуються сміх і крики. Молодь розважається.
– А ти чого? – питає подружку широкоплечий.
– Не хочеться...
– От ти, Катько, завжди так...
– Як?..
– Та ну тебе, – хлопець скидає шкіряну куртку і кидає її на сидіння мотоцикла. Йому кричать, запрошують купатися.
– Денисе, давай швидше! – чується дівочий голос. – Я за тобою скучила!
– Іду! – кричить широкоплечий, скидаючи кросівки.
– Ти мене чуєш, Денисе? – запитує Катя.
– Ну, чого тобі ще?
– Нам треба поговорити...
– Говори, – Денис скидає штани.
– Не тут... Це дуже серйозно... Ходім до мене.
– А тато не лаятиме?
– У місті він...
– Ну, це інша справа! – жвавішає Денис. – От викупаємось і всією компашкою завалимось. Погоцаємо до ранку. Я сухарика припас...
– Ти не зрозумів. Вони мені не потрібні. Це стосується лише нас двох.
– Кинь ти цю свою мерехлюндію. Ти ж знаєш, я люблю товариство і не хочу втрачати таку нічку на розмови про спасіння душі.
– У нас буде дитя, – тихо говорить Катя.
– Що-о? Дитина?! – Денис дивиться на неї широко розплющеними очима. – Яка ще дитина? І чому це у нас? Якщо буде, то лише у тебе... Ти мене у це діло не вплутуй.
– Що ти кажеш... Отямся. Це твоя дитина.
– Та ну? Так уже й моя. А чому не Храпатого або Пашки Зубила? У нас гріх повальний... Любов, так би мовити, вільна.
– Замовкни!!!
– Чого кричиш? – гукнув Денис і осікся. Йому здалося, що за кущем білого бузку хтось стоїть. Він навіть підійшов ближче, проте за кущем нікого не побачив. Повертаючись, сказав: – Ну, добре... поговоримо... Ви з Пашкою цілий місяць від технікуму на картоплі були? Були. Він сам мені розказував, як ви там з ним на сіновалі...
– Покидьок! І ти, і твій Пашка. Всі ви...
– Ну, ну... Не дуже язика розпускай.
– Ти ж присягався, казав, що любиш...
– Та я й зараз од своїх слів не відмовляюсь... Я ж не проганяю тебе. Але навіщо нам дитина? Вона тобі треба, студентці технікуму?
– Треба...
– Як зайцю стоп-сигнал! Мені восени в армію, на флот, на чотири роки записали, у підводники... Що ти з дитям робитимеш?
– Чекатимемо.
– Ні, ти краще подумай, як від нього позбавитись. Якщо потрібні будуть гроші, я дам, у тітки візьму... Чи, може, ти... Не бійся, дурненька. Он Джесі уже третій раз шкребеться, і нормально...
– Ну й нехай шкребеться, а я не буду... Я народжу! А ти біжи до своєї Джесі. Чув, вона за тобою скучила. Про нас не турбуйся. Ми й без тебе проживемо! Навіщо нам такий покидьок...
Катя біжить садом. Гілки білого бузку б’ють її по обличчю, але вона не звертає на те уваги. Сльози заливають їй очі. Вибігла на ґанок, обняла стійку, що підтримує дашок над ґанком, і заридала вголос. Довго і гірко плаче, не помічаючи, що з сусіднього двору, через паркан спостерігає все це старий. Він сивий, високий і нагадує розколошканого птаха. Придивившись, ми можемо помі¬тити, що в нього голова Лаокоона і дивні очі, в яких у ці хвилини оселилася вся скорбота світу. З усього видно, що доля Каті йому небайдужа. Однак підійти до неї і заспокоїти її він не наважується. Щось утримує його від цього кроку.
А Катя вже не плаче. Поки ми займалися старим Берендеєм, в ній народилась якась гірка рішучість. В очах уже зріє фатальна безвихідь. Тим часом від озера долітає гуркіт мотоциклів. Він наближається. І ось уже вогні фар скачуть по парканах. Пронизують крони дерев, відкидаючи на стіни будинків химерні тіні.
Катя чекає Дениса, сподівається, що він зупинить свого мотоцикла біля її воріт, однак ватага проноситься мимо. Катя біжить до воріт – промені мотоциклетних фар відносять гуркіт головною вулицею все далі й далі. Заплакана, пригнічена Катя повертається до ґанку і раптом бачить – біля будинку стоїть Берендей.
– Не плач... Не треба. Він не вартий твоїх сліз.
– Господи, все ви знаєте. Хто вартий, хто не вартий... І чого ви лізете у чужі справи? Хто вас просить? Ідіть звідси, забирайтесь!
– Ну, навіщо ти так... Я ж по-доброму...
– Усі ви добренькі! Грім би вас побив!
Катя кидається в будинок. Засмучений Берендей іде через кущі до паркану, розсовує дошки і довго намагається пропхнути в дірку своє довге вуглувате тіло. Коли це йому зрештою вдається зробити, в сусідньому будинку різко з гуркотом зачиняються двері. Катя замикає на ключ будинок. Біля неї велика сумка. Схопивши її, Катя біжить до хвіртки і щезає за ворітьми. Старий спішить до своїх воріт, виглядає на вулицю. Проте Каті ніде не видно.
– Мабуть, на останню електричку побігла, – шепоче старий. – І правильно – що їй тут самій робити?.. А там Оленька. Вона бабуся, вона все зрозуміє. Боже, як вона схожа на Оленьку... Дві краплі води. Так, наче й не було цих десятиліть... І я знову поспішаю до неї на побачення.

РЕТРО

...Біля входу до парку культури, позираючи на годинник, прогулюється високий молодий чоловік. Від автобусної зупинки до нього поспішає дівчина. Це Оленька.
– Сергію, вибач... Я змусила тебе чекати...
– Нічого... – ніяковіючи, хлопець простягає букетик фіалок. – Тебе я готовий чекати усе життя.
Вона здивовано дивиться на нього і щасливо усміхається.
– А не набридне?
– Оленько, ти для мене таємниця... Залиш мені її, і я розгаду¬ва¬тиму її все життя... Я однолюб, Оленько...
Вона бере його під руку і, сміючись, веде до парку. Вони про щось весело перемовляються, але ми вже не чуємо їхніх слів. Усе потопає в гуркоті мотоциклів, що наростає…

Вулицею мчать рокери. І знову крики, гуркіт, улюлюкання. Рокери кружляють навколо клумби, а Денис зупиняється біля воріт Катиного будинку і зникає у хвіртці. За хвилину чути стукіт у двері.
– Чуєш, Катько, відчини! Відкривай, кажу, я все зрозумів! Ну чого ти там, відчиняй...
– Чого горланиш, нема її... У місто поїхала... Останньою елек¬тричкою, – говорить через паркан старий. – Поспіши, може, ще...
– Утекла, значить! Ну тоді хай на себе нарікає! Я хотів...
Денис не сказав, чого він хотів. Вибіг на вулицю, скочив на мотоцикла й помчав. Ватага понеслася за ним. Засліплюють фари, мчать вулицею рокери.

Біля воріт знайомої нам садиби зупиняється біла «Лада».
– Ось ми й приїхали, – чоловік усміхається молодій жінці і йде до багажника. Виймає звідти чемодан, рюкзак, дорожню сумку, набиті провізією авоськи. Тим часом жінка підходить до хвіртки, заглядає у двір.
– Відчиняй, там не замкнено... Мати все просила батька почепити якусь клямку, проте він так і не знайшов часу... Все усміхався: «Ні до чого це, Марусю. Від кого замикатися? Від злодіїв – марна справа. Та й красти в нас нічого: садок вишневий коло хати ще молодий, не родить, а мої милиці і даром ніхто не візьме».
Вона звернула увагу на поржавілу жерстяну табличку з залишками зображення симпатичної собачої морди й написом «У дворі злий собака». Він помітив її іронічну посмішку і теж усміхнувся.
– Моя робота. Відчиняй, не бійся. Наш вірний Полкан пережив батька на два місяці, а може, й того менше... Засумував бідолаха й помер...
– Собаки не помирають, а дохнуть...
– Е-е... Не кажи. Полкан був майже людиною. Все розумів...
Вона штовхнула хвіртку. Давно не мазані завіси жалібно скрип¬нули. Цей звук, як їй здалося, до болю прищемив серце, а сірі очі її потемніли і стали ще глибшими. В них заліг болісний смуток. Він нічого того не помітив, бо у хвіртку вона увійшла першою.
– Батько повернувся з війни полковником. Молодий, красивий, груди в орденах і... без обох ніг.
Вони йшли через просторе, заросле малиною подвір’я. Уздовж паркану вишикувалися могутні сосни, а далі в оточенні немолодих уже кущів бузку – цегляний будинок під червоною черепицею. Від хвіртки до нього вела давно не ходжена, подекуди вкрита мохом асфальтована стежка.
– Останнім часом батько майже не виходив… – Він обігнав її і пішов попереду, підкидаючи плечем лямку рюкзака. – Легені були геть посічені осколками. Задихався навіть у садку... Розумієш, кадро¬вий офіцер, льотчик... Сумував і все поривався кудись, а лікарі за¬бороняли... Можливо, тому він і не любив цього дому. Називав камерою-одиночкою серед бузку. Може, і в мене від нього це постійне бажання кудись їхати, колесити, ступати та ступати по шарику. Мабуть, тому й став геологом? Га?
– Не знаю... – вона, здавалось, не чула його. Зупинилася біля ґанку, спостерігала, як він з важкими чемоданами в руках піднімається сходинками, і вся напружилась, чекаючи, що якась із сходинок обов’язково скрипне. Він уже знав цей її стан, коли вона нібито й тут, і відповідає на запитання, а насправді увійшла в себе так, що достукатись до неї майже неможливо. Цього її стану він боявся, тому що не знав, чим загрожує йому цей напружений роздум. Саме в такі хвилини вона доходила «диких» висновків щодо їхньої зустрічі і стосунків узагалі. Хіба він винен, що у неї творчий застій, тупик і ще хтозна-що. Він у цьому не пробує навіть розбиратись, але твердо знає: коли дати їй ось так колупатися в собі, вона такого напридумує, що волосся дибом здійметься. Знає, чим це вже закінчувалось: збирав свої речі і пропадав на невизначений час, посилаючи їй листівки звідкілясь із верхів’я Великого Пеледона. Зараз він не зміг би так її облишити, зараз йому потрібно було, аби вона зрозуміла його до кінця, усвідомила, що йому без неї більше ніяк не можна.
– Чого ти так скрипиш підлогою? Не топчись, будь ласка...
– Справді… – Він подивився на свої ноги, на модні, вишневого кольору туфлі. – Мабуть, звичка. Коли довго не бачиш рідної хати, поспішаєш швидше сховатись під дах... Де це я подів ключі? Пам’ятаю, що засунув до кишені, ось сюди... Чорт, куди вони поділися? Катя, моя племінниця... Повинна ж бути дома. Так пізно вона ніколи не гуляє.
– Може, де у подружки засиділася.
– Та ніби немає у неї тут подружок…
Він скинув рюкзак, перевірив на ньому накладні кишеньки, проте і там ключів не було. Розхвилювався і, аби приховати це від неї, вів далі:
– А будинок у нас ловкий, лише приглянься до нього. І місце тут царське. Там, далі за садом, – озеро... Колись ми з батьком мальків туди запустили... карасів і коропців, а через кілька років їх можна було брати руками...
– Карасів... коропців, – вона усміхнулася все тією ж відстороненою усмішкою.
На сусідньому подвір’ї почувся кашель. Він душив чоловіка, не давав йому дихати. Згодом з-за будинку вийшов високий старий чоловік. Місяць уже висів на верхів’ї сосон. Його проміння лягало косо, підсвічуючи старого сріблястим кольором. Сусід приклав долоню до сльозливих очей, дивився у їхній бік і нічого не бачив. Відшукавши в бездонних кишенях в’язаної кофти старенькі окуляри, він почепив їх на ніс і посунув до паркану, аби краще роздивитися, хто там. Увесь цей час старий нестримно кашляє. Червоніючи, викочуючи очі, він вивергає разом із кашлем звуки, яким не судилося стати словами. Загубивши надію побороти кашель, він замахав руками і повернув назад до свого будинку, комічно жестикулюючи і підтягуючи за собою ліву ногу.
– Хто це? – спитала вона.
– Берендей...
– Як ти сказав?
– Берендей. Так його хлопчаки прозвали... Та ти не звертай на нього уваги, а то ще причепиться, – він наліг плечем на двері, потім, відійшовши, з розгону вдарив ногою. Двері не піддавались. Ударив ще і ще, бив з силою, бажаючи прорватися в дім, де, як йому здавалось, було приховано щось дуже важливе, торкнувшись чого, він отримає спокій і впевненість у собі й буде спроможний відповісти їй на «дикі» запитання спокійно і переконливо. Адже він її любив.
«Любить! Не любить! Любить!!» – Він подумки повторював ці слова при кожному новому ударі, проте і вони, схожі на заклинання, не допомагали.
– Ще є час повернутися в місто...
– Ні, ми ночуватимемо тут. Ти тільки не хвилюйся, я зараз що-небудь придумаю.
Кинувся до вікон, але всі вони, виявляється, були міцно зачинені зсередини. З досадою пом’янув мами-Олину пунктуальність. Та, власне, інакше й не могло бути. Мати поїхала в місто не на один день. Зараз будинок на певний час буде перетворено на дачу. Сім’я Ірини користуватиметься ним лише в літні місяці, поки у дітей канікули, а з вересня він знову стоятиме пусткою. От тільки Катруся… Останнім часом вона полюбляє приїздити сюди...
Хвора мати сама тут більше жити не може. А як вона мріяла про той час, коли одружиться син, і вона житиме з ним і його сім’єю у рідному домі. Усе тут нагадує їй про чоловіка, про їхню минулу молодість. Та хіба є час у нас, у дітей, думати, чим живуть, що почувають наші батьки? Нам усе ніколи, все ми поспішаємо прокрутити своє життя. А коли самі стаємо батьками і оглядаємось на прожиті роки – починаємо розуміти, що то був найкращий час у нашому житті. Але поки що нам здається, що все хороше ще десь попереду, ми все поспішаємо, і нам не вистачає часу замислитись над життям, над його течією.
– Зараз! Зараз я відчиню, – він зняв зі стіни драбину і подався з нею за ріг будинку.
– Добре... – байдужа усмішка торкнулася куточків її уст. Вона піднялася на ґанок, пройшлася перед дверима, дослухаючись, як різноголосо скриплять під ногами дошки. «От, виявляється, як співа¬ють дошки в чужому домі...» Хто це сказав? Не пам’ятаю... А можливо, це його фраза? Ні, він не схильний до афоризмів... Він... Але що це він надумав? Вона збігла з ґанку й побачила, що він висить, зачепившись руками за товсту гілку сосни, і намагається дотягнутись ногою до конька, щоб перескочити на дах.
– Слухай! Ти що?!
– Нічого, – усміхаючись, відповів він. – Я зараз...
– Перестань дуріти. Злізай. А то я піду на електричку...
– Ти не лякайся. Я ці штуки в дитинстві разів по три на день... Це нам, малярам, запросто...
Він розгойдався на гілці і зник за коньком. Під вагою його тіла глухо застогнала черепиця. Він ледь не скотився, проте дивом утри¬мався, ухопившись за планку слухового вікна. Підтягнувся на руках і за мить щез у чорному його отворі.
На горищі пахло підігрітою пилюкою, було душно, темно й неза¬тишно, зовсім не так, як у роки його дитинства. Кудись поділися старі меблі: плетені кошики, рукомийник з мармуровою дошкою і розбитим овальним люстерком (Мийдодир на пенсії), старі шафи, в яких можна було щезати, виконуючи номери знаменитого Кіо, дивани з пружинами, які стирчали назовні і таємниче рипіли, коли вони з сестрою гралися тут у піжмурки. Тоді від цих звуків зупинялось від страху серце, а по спині гуляв мороз. Ірина була старша. Мати наказувала їй гратися з братом, і він постійно тягнувся за нею хвос¬тиком. Намагаючись позбавитися його, сестра, бувало, непомітно щезала з горища. Він подовгу шукав її в лабіринтах поміж старими меблями. А стомившись шукати, сідав і гірко плакав, думаючи, що Ірку вкрав домовик. Він не міг подумати, що сестра дурить його, ма¬лого. Таким він лишився і дотепер. Навіщо обманювати, хитрувати, коли можна сказати прямо і чесно: я хочу чи не хочу цього, це мені потрібно, а це ні. Адже люди просто марнують час, сили, енергію на всякі дрібні і зрештою непотрібні хитрощі, в той час, коли ці сили можна було б застосувати на користь і собі, й людям.
З горища до кімнат вели сходи з широкими і зручними сходинками. Сходи побудували після того, як мати, якось піднімаючись на горище з білизною, оступилася, впала з драбини і зламала собі ключицю. Господи, якими тільки спогадами не нафаршировано цей дім! Кожна річ у ньому кричить про минуле, вимагає до себе уваги і сердечного тепла, а йому зараз не до того. Його хвилює сучасне, а особливо майбутнє. Він приїхав до батьківського будинку з таємним сподіван¬ням, що саме тут, серед його тиші, зможе кінець-кінцем розібратися у своїх проблемах і почуттях, прийняти остаточне рішення щодо спіль¬ного життя з жінкою, котра стояла зараз там, на ґанку перед зачиненими дверима. Як по-дурному вийшло з ключами. А вона стоїть і, звичайно ж, думає, що це сама доля не бажає її присутності в цьому будинку.
Він збіг сходами до передпокою і раптом побачив її силует на фоні венеціанського вікна у світлиці: вона стояла не зовні, а всередині будинку. Стояла і курила. Золотий вогник сигарети повільно плавав у сутінках, ніби світлячок, що дивом опинився в кімнаті.
– Ти вже тут?! – голос його від здивування прозвучав хрипко.
– Як бачиш...
– Як ти увійшла?
– Не знаю... Підійшла. Штовхнула двері і... увійшла.
– Містика... Адже я ломився у ці двері! А-а... Розумію, у тебе були ключі. Я віддав їх тобі й забув про це... Так?
– Чого ти дивуєшся? Адже ти сам казав, що переді мною від¬чиняються всі двері… – Вона усміхнулась. Ця усмішка трохи за¬спокоїла його. Він уніс чемодани, втягнув через поріг важкий рюкзак і простягнув руку, аби увімкнути світло, проте вона заперечила:
– Посидимо без світла...
– Посидимо… – Він підійшов до вікна і сів у глибоке батькове крісло. За вікном між соснами синіла ніч. Від озера наповзав туман і заплітався у гілках яблунь, неначе коси русалок. Десь за лісом гриміла електричка. Тут, у будинку, він чув ці страшнуваті звуки задовго до того, як уперше побачив зелені з широкими вікнами вагони і вперше промовив: «Ту-ту!» Он там, за дверима спальні, стояло його ліжечко з сітчастою стінкою, по якій він сам дотягнувся до бортика і зрозумів, що стоїть на ногах. Тепер він уже не може точно сказати, звідки це увійшло в його пам’ять – з особистого досвіду а чи прийшло потім, з розмов матері. Він злився на себе за свою сентиментальність і нічого не міг з цим вдіяти. Він чомусь завжди відчував незрозумілу ніяковість за ці дитячі видіння. Ніяковість підсилювалася присутністю жінки, перед якою йому хотілося мати вигляд чоловіка бувалого.
У кімнаті все ще пахло краплями датського короля, пізніми яблуками, грибними пирогами, валер’янкою, бузком і ще бозна-якими ароматами, які всі разом були пахощами дитинства. Ці пахощі, здається, навічно увійшли в його свідомість. Інакше чим пояснити те, що запах цієї оселі невідомо звідки напливав десь на Алтаї або в Саянах, у забайкальській тайзі чи на поромі через Об, за десятки т謬¬¬¬¬¬¬сяч кілометрів від рідного дому? Мабуть, усе це живе в ньому і час від часу нагадує про себе як данина давно минулому, але такому милому серцю дитинству.
– Ти знаєш, я часто відчуваю, як пахне наш дім...
– Знаю... Ти мені вже говорив про це.
– Коли?
– Минулого літа. Після експедиції на Магадан.
– Магадан... – Він усміхнувся. – Це була весела прогулянка порівняно з тим, що довелося виходити цього разу. Уяви собі, квадратик у вісімнадцять тисяч кілометрів прочесали вздовж і впоперек. Дивовижне відчуття... Вертоліт відлітає – і ти розумієш, що ось зараз уривається остання ниточка, яка пов’язує тебе з тим попереднім життям.
– Так, у наші дні ще є професії, де звичайна робота – подвиг. Кріпись, геолог... Ти вітру і сонцю брат...
– Ми просто працюємо, а про подвиги наші співають поети... Ти пам’ятаєш Пашку Кривонога? Так він каже... Ти мене слухаєш?
– Слухаю... Так що ж він каже, твій Пашка? – Вона дістала нову сигарету.
– Тобі нецікаво...
– Чому... Дуже цікаво. Кілька днів ви йшли осипами через сопки, і каміння було гостре, як ножі. Черевики ваші порвалися так, що комарі кусали вас за п’яти, а ви все йшли і йшли і знайшли те, чого не губили...
– Або я здичавів, або ти стаєш злою.
– Не виключається ні те, ні друге, – в її руці спалахнув сірник, і він на якусь мить побачив її лице. Підсвічене знизу, воно здалося йому чужим і незнайомим. Ні, я все-таки розкисаю... Забув, що жінки цінують в мужчині... Встав, рішуче підійшов до неї і обняв за плечі. Вона мовчки палила свою сигарету. Він почав цілувати їй шию. Пахощі прохолодного волосся розхвилювали його, і він поспіхом почав роз¬стібати їй кофтинку, припадаючи губами до теплої ямки над ключ¬ицею, відчуваючи приємну податливість її тіла. Плечі її здриг¬нулися. Вона раптом відсторонилась і попросила:
– Не треба...
– Але чому? Я так давно чекав цієї миті... – не розуміючи, що робить, він рвонув кофтинку. Скляний ґудзик зі дзвоном покотився по підлозі.
– Не треба! – несподівано вона з силою рвонулась із його рук і, натикаючись на стільці, вибігла на ґанок. Він кинувся був за нею, проте зупинився. Пальці його рук зберігали неприємне відчуття. Йому здалося, що від його дотику її тіло вкрилося гусячою шкірою. Почуття образи і гіркоти виповнило його душу. Раніше він ніколи не відчував нічого подібного. Раніше вона охоче приймала його ласку. Бувало, навіть після сварки їх мирила постіль. Бажання близькості на якийсь час гасило докори здорового глузду і образи. У такі хвилини вони про все на світі забували, окрім всепоглинаючого почуття радості, свята, щастя, які наповнювали їх обох.
– Що з тобою? – промовив він, вийшовши на ґанок. – Може, я чогось не розумію? Може, у тебе...
– Нема у мене нікого, крім тебе... Нікого, – вона обняла різьблений стовп, що підпирав дашок ґанку.
– Ну то чого ж ти?
– Не знаю… – В її голосі було стільки гіркоти, що йому здалося – вона плаче.
– Не варто так хвилюватись, – він підійшов і став поруч, спершись на дубові поручні. Вона не плакала, лише в очах закипав незрозумілий біль.
– Ти вибач... Я сама не знаю, що зі мною...
– Це, мабуть, тому, що ми так рідко буваємо разом.
– Можливо... Я десь читала: коли довго не бачиш одне одного, то...
– Зрозумій, я весь час думаю про тебе... Особливо в експедиції. Колеги сміються, називають закоханою коровою, а мені плювать... Зрозумій, я люблю тебе...
– Я знаю...
– Ти, мабуть, думаєш, що я, як раніше, одігрівся і... Ні, тепер усе буде по-іншому. Ми маємо розписатися і жити, як усі люди живуть. Досить нам ховатися зі своєю любов’ю.
– Любов’ю… – наче луна, відгукнувся її голос.
– Бачу, ти сумніваєшся.
– Ні, це я так... Я знаю, ти мене любиш. Твоя любов не така, як у інших, це точно, проте хто сказав, що любов має бути у всіх однакова? Ти у всьому сам по собі...
– Можливо, кожен сам по собі.
– Ти правий, я, мабуть, вимагаю неможливого. Точніше, того, чого у тебе нема. Ну, а коли це так, то про що й питати...
– А ти спитай, раптом з’явиться.
– Ні, ні... Це все марення Я, як усі баби, якщо довго одна, починаю киснути... Не звертай уваги. Ходімо. Будемо вечеряти. Я хочу вина, – вона усміхнулась йому, викинула давно погаслу сигарету і пішла в дім. Він лишився на ґанку, думаючи над її словами. Відчував, що вона в чомусь права, а в чому – зрозуміти не міг. Адже його почуття до неї таке прозоре і ясне, що тут іще розуміти?
Поруч почулося зітхання, згодом приглушений кашель.
– Хто тут? – він збіг з ґанку.
– Це я, Євгене... – старий стояв за кущем бузку.
– Сергію Сергійовичу... Що ви тут робите?
– Я... Я приніс ключа… – на нього напав кашель. Він спробував притлумити його в собі, і це справляло враження, що в грудях у сусіда грає орган.
– Ключа? Якого ключа?
Сергій Сергійович показав на двері. Там стирчав ключ.
– Вибач, дружок... Я думав, Оленька... Ольга Петрівна приїхала, а зайти в дім не може... А цей ключик у мене здавна. Думав, вона... Олюша.
– Вона залишилась у місті і навряд чи скоро приїде.
У вітальні спалахнули вікна. Світло вихопилося з будинку і освітило старого. На ньому була чиста сорочка з крохмальним комірцем. У манжетах – золоті з ланцюжками запонки. Чесучові штани теж із святкового гардеробу. На додачу до всього в руках тримав розквітлу гілочку білого бузку, котрий (Євген напевне знав) не ріс у їхньому садку, а завжди був гордістю саду Сергія Сергійовича. Усе це дивувало. Цей хрич, з усього видно, збирався зустрічати квітами його стару і хвору матір. Називає її Оленькою, здавна зберігає ключа від її дверей і взагалі... з’явився в непідходящий час...
– Це, мабуть, твоя дружина?
– Мабуть… – не приховуючи роздратування, відповів Євген.
– А як же величають лебідоньку твою?
– Людмилою... Але вона зараз не дуже здорова, – збрехав Євген. Старий відчув неправду, проте не показав цього.
– Виходить, мила людям... Це добре... Та ти не хвилюйся, друже. Я зараз піду... Мені й того досить, що я тебе побачив. Тепер я піду… – старий знову важко закашлявся. Почервонів, перемагаючи задуху. Переступав з ноги на ногу, ніби набираючи обертів, аби зрушити з місця.
Через прочинені двері Євген бачив, що Людмила вже порається біля столу, дістає з рюкзака провізію, і відчув полегшення. Все, здається, входило у звичні береги. Зараз він випроводить цього непро¬ха¬ного гостя, вони сядуть вечеряти. Відкоркують пляшку «Сапераві», і прокляте питання розуміння-нерозуміння саме собою пропаде. Однак наступної хвилини все покотилося не туди. Людмила побачила їх, підійшла до дверей і сказала:
– О, виявляється у нас гість. Заходьте... Зараз будемо вечеряти.
Старий винувато глянув на Євгена і зайшов до будинку.
– Дякую вам, красунечко... – він простягнув їй гілочку білого бузку. – Прийміть це від мене. Кажуть, білий бузок приносить щастя. Не знаю, чи так воно насправді... Мені поки що не приніс, а вам принесе неодмінно.
– Дякую... Женю, пошукай яку-небудь вазочку.
– Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Сергій Сергійович... Колись був солістом, а тепер, як каже моя Гликерія, відставної кози барабанщик. – Він дістав з кишені інгалятор з написом «Астматол», пожував губами, винувато всміхнувся і почав маніпуляцію з горлом.
Євген ледве стримував себе. Йому хотілося просто якомога швидше позбутися цього прилипкуватого, здавна неприємного йому чоловіка, проте, помітивши, якою цікавістю спалахнули до нього очі Людмили, тільки сопів, порпаючись у буфеті в пошуках вазочки.
Ну, навіщо їй цей прилипало? Тепер увесь вечір пропав... Покликала його до столу, аби не говорити про головне. Подразнення наростало, а вазочка все не потрапляла на очі. Чорт забирай, і чого я такий невезучий? В інших усе просто, а я все ускладнюю... Не розуміє вона мене. Ох, не розуміє... А в давнину казали: щастя – це коли тебе розуміють. І все ж я кохаю її. За що? От питання... У вісімнадцять про це думати ніколи, а коли тобі тридцять, тут замислишся...
Вазочка знайшлася. Стояла у спальні, на підвіконні за шторою. З неї стирчала засохла гілочка білого бузку. Він був занадто заглиблений у свої думки, щоб побачити в цьому більше, аніж просту материну любов до квітів. Його зараз цікавила тільки Людмила. Він дивився на неї з напівтемної спальні і думав: «Вона прекрасна... Яка у неї струнка і гнучка фігура, як гордо посаджена голова, які пластичні рухи... А як вона вміє не помітити твого збентеження, миттєвої розгубленості. У неї природне почуття такту. Вона чудово тримається. А як танцює... Зачекай, а що ти ще про неї знаєш? Того першого вечора вона полонила твою уяву чистотою і серйозністю суджень. Ти зрозумів, що це не пуста лялька, що живе вона змістовним, творчим життям. А що про її творчі пошуки і муки тобі відомо? Тут, на жаль, глухо... Фахівець із майоліки. А що ти про цю майоліку знаєш? Майоліка, майоліка... Ех, чорт, треба було б хоч почитати про цю майоліку...»
Він вийшов до вітальні.
– Женю, ти послухай, яку страшну історію розповідає Сергій Сергійович. – Вона взяла з його рук вазочку.
– Історія більше кумедна, аніж страшна... – Старий підняв на Євгена винуваті очі. – Моя Гликерія заїлася з Феоктистовими... Ти повинен знати – будинок у них через дорогу, навскоси від нас. Сам Феоктистов уже два роки як помер, а дружина його Ганна Іванівна все біля дітей у місті. Однак кожного літа з онуками на дачі. Ну от, дорогенька моя Гликерія Сильвестрівна нагострила проти неї зуба. Якось зустрілись вони у місті на базарі – моя порадниця ранню суничку збувала. Старенька Феоктистова візьми та й висловись у тому розумінні, що ціна її сунички не для простого пенсіонера... Не знаю, чого вже наговорила їй моя порадниця там на базарі, а тільки повернулась додому з детально розробленою партитурою... Я, кричить, їй таке зроблю, що вона сюди до кінця днів своїх дорогу забуде... І що, ви думаєте, влаштувала чорна її душа? Скупила в аптеці всю валер’янку і однієї тихої ночі вилила її на ґанок Феоктистовим. На ранок з усього висілка збіглись коти і, нализавшись тої валер’янки, влаштували такий концерт, що навіть бітли позаздрили б. Бідолашну Ганну Іванівну схопило серце. А моїй благовірній на третій день прийшла повістка до суду. От тут моя Гликерія і зашипіла, що твоя очкова змія, котрій на хвіст наступили. До того ж біда і її спіткала. Бог, як кажуть, шельму мітить. Вивернула на себе мідний таз із киплячим варенням.
– Ну-у... Історія, скажемо прямо, невесела.
– Оленька обіцяла перевідати її в лікарні. Лікарі ще й тепер тривожаться за її життя,
– Мама навідувалась до неї... Одвезла якісь дефіцитні ліки. А вчора увесь день скликала знайомих професорів на консиліум.
Сергій Сергійович сплеснув руками. На очі йому набігла сльоза. Він хотів щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі. Дістав астматол, проте справитися з кашлем не зумів. Почервонів, утер з лоба піт, з тремтячими руками попрямував да виходу і лише на порозі крізь кашель пробилося: – Свята... Воістину свята жінка.
Кашель раптом припинився, проте старому стало ще гірше. Він спробував вдихнути, але з грудей вирвався глухий стогін. Важко переставляючи ноги, вийшов на ґанок і повалився на поручень. Людмила винесла йому стілець. Він подякував. Сів і закинув голову назад. Довге сиве волосся упало на спинку стільця. В грудях у нього все ще колотився кашель, і час від часу з них вилітали покалічені слова.
– Чим ми можемо вам допомогти, Сергію Сергійовичу? Може, викликати лікаря?
– Марна турбота... Вибачайте... У Оленьки в ко... в комоді... Там еліксир... Мені дуже допомагає. Десять крапель на склянку води.
– Женю, пошукай у комоді, – попросила Людмила. Він повернувся до вітальні і перевернув у комоді все догори дном, проте пляшечки з краплями датського короля не знайшов.
– Ось тільки це, – він показав пляшечку Людмилі.
– Це вони... Ті самі, – в очах старого зблиснула надія.
– Проте ж це...
– Зажди… – Людмила стисла руку, в якій він тримав скляночку. – Скільки, ви сказали, крапель?
– Десять... Десять крапель...
Вона накапала десять крапель, потім налила у склянку води. Сергій Сергійович ковтнув. Передихнув і знову приклався до склянки. Вже за хвилину він відчув себе краще. Підвів голову, поправив волосся. Витер чистим носовичком очі, обличчя. Вони мовчки стояли за його спиною, переглядались, не розуміючи, як могло статися, що такий важкий напад астматичного кашлю припинився у людини від крапель датського короля.
– Оля... Оленька завжди рятує мене цим еліксиром, – старий спробував підвестися. – Ти, Женю, пробач мені... Я зараз піду...
– Та ви сидіть, відпочивайте...
– Ні, ні... голубко... Дякую за добре серце... Я зараз піду... Мені тепер полежати треба...
На обличчі Сергія Сергійовича з’явився якийсь особливий вираз. Очищене стражданням, воно зберігало тепер вищу, одному йому відому таємницю. Зараз, у цю мить, з його лиця можна було писати лик святого. Сиве скуйовджене волосся, підсвічене променем, що падав з вікна, світилося над головою. Очі, що потонули у чорних тінях, сяяли з глибини болем, освяченим палкою любов’ю. Людмилі захотілося сказати цьому чоловікові щось добре, приємне, і вона мовила:
– Сергію Сергійовичу, коли вам стане легше, я буду рада, якби ви погодилися попозувати мені... Я давно не ліпила портретів, але ваша голова... Вона така виразна...
Він закивав, спробував усміхнутися.
– Колись я грав Перуна... Проте нині язичницькі боги не в моді... Дозвольте відкланятись. – Він глянув на Євгена і раптом сказав: – А за тебе я радий, ти став справжнім красенем... Весь у батька, молодець... Радий, що женишся. Це непросто – знайти людину, з якою все життя рука з рукою... Це, дружок, немале щастя…
З Євгеновою допомогою він спустився з ґанку і пішов ледве помітною стежкою через двір до паркану. Тільки тепер Людмила побачила, що паркан цей збитий зі свіжих соснових дошок, а по гребеню обплетений колючим дротом. Не паркан, а фортечна стіна… Гість попрямував до кущів бузини, де були розсунуті дошки, і насилу протиснувся у ту діру. Євген хотів провести його далі, проте той категорично відмовився і відіслав його до «молодої дружини».
– Дивний чоловік, – сказала Людмила, коли Євген повернувся. – У нього якась таємниця, але навіть на тортурах він не скаже про неї нікому...
– У кожного міста є свій придурок, а в нашому висілку це Берендей. Ти що, справді хочеш ліпити його портрет?
– Обов’язково... Я навіть назву вже придумала: «Загадка Берендея». Звучить?
– Воно-то звучить, тільки краще тобі з ним не зв’язуватись. Сам він сумирний, а от його Гликуша – не приведи господи!
– А конкретніше? Хто він? Що це за Гликерія-Гликуша? Яка між ними таємниця?
– Їхню таємницю весь висілок знає... Був він солістом. Співав в опері. Не Шаляпін, а все ж... Хороші гроші мав. Ось будинок поставив двоповерховий, на шість кімнат. Усе життя живе сам. Ні дружини, ні дітей... Чому не женився, не знаю. За кілька років до пенсії з’явилася в його домі ця сама Гликуша, сільська баба з куркульською психологією, і почала все до рук прибирати. А Сергій Сергійович на той час почав втрачати голос... З горя попивати став... А коли з театру його турнули, а з міської квартири якісь ловкачі вижили, оселився тут і став пити по-чорному. Загубив чоловік себе... Опустився, захворів... Хлопчаки Берендеєм прозвали. Він, як вип’є, так арію Берендея заводить... От тобі і вся таємниця, – він узяв стільця, на якому тільки-но сидів Сергій Сергійович. – Пішли в будинок... Час вечеряти... А старий взагалі добрий... Ходімо, вип’ємо вина...
Вона обхопила плечі руками, так, ніби намагалася зігрітися. Він обняв її і повів у світлицю.
– Чом ти не геолог, Людочко? Ми б із тобою всю землю, увесь наш шарик власними ніжками обійшли. Уявляєш, раннім ранком по росі...
– Постав на місце цей мамин еліксир, – вона передала скляночку з краплями датського короля, –може, ще згодяться...
– Ці краплі мама давала нам від застуди, а йому від астми, виявляється, допомагають.
– Це не краплі, це у твоєї мами руки такі всецілющі.
– Вона у мене славна, це точно... І дуже гарна... Знаєш, бувають жінки дуже гарні в старості. Дивишся – очей не одірвеш.
Людмила глянула на нього променистими очима. В них не було і тіні недавнього болю.
– Я тебе люблю...
– Правда? – він кинувся до неї і став цілувати їй очі, шию. – Я так хотів почути від тебе ці слова. Так хотів... Адже я... Ти не думай...
– Не треба нічого говорити. Давай вип’ємо вина.
Він налив. У келихах заграли рубінові відблиски.
– За твоє повернення!
– Чому лише за моє? За наше повернення...
– Хай так… – Вона відпила ковток. – Гірчить, але приємно.
– І ще – за цей будинок. Тут я вперше почув, що ти кохаєш мене. Тут ми будемо жити, а потім житимуть наші діти... Ти хочеш мати дітей?
– Ні...
– Чому?
– Не знаю... Мабуть, це святе почуття має ще прийти, а поки що вся моя любов – це ти.
Вони випили ще, і він довго цілував її, а потім підняв на руки і поніс до спальні. Вона прихилила до себе його голову і почала цілувати так міцно, з таким жаром, якого він і не підозрював у ній.
– Слухай, я не впізнаю тебе... – він опустив її на тахту.
– Мовчи, я сама себе не впізнаю...
Вона засинала у нього на плечі, пригортаючись до нього всім тілом, таким податливим і ніжним ще якусь мить тому назад, а зараз розслабленим солодким почуттям спокою.
– Я зовсім уже сплю, милий...
– Спи...Спи… – Він пригортав її до себе, а вона шепотіла йому:
– Хай тобі присниться золота птиця...
– Чому золота?
– Сама дивуюсь. Ніколи не думала, що калиновий корінь може дати таку ніжну золотинку.
Вона підвела голову, в темряві зблиснули білки її очей.
– Ти про що?
– Шкода, що ти її не бачив... Розумієш, був корінь. Я знайшла його у лісі. Привезла до майстерні, і він довго, більше року, лежав серед мотлоху, а потім я раптом побачила у ньому птицю і почала працювати різцем.
Він потягнувся, позіхнув і, повертаючись на бік, запитав:
– Кого різати?
Вона не відповіла. Очі її погасли. Вона опустила голову йому на плече і затихла.
– То кого ж ти різала, чом не розповідаєш? – він повернувся на другий бік і, як дитя, поклав під щоку одразу обидві долоні.
– Птицю… – прошепотіла вона.
– Ну, а далі? А потім?..
– Потім її зарубали...
– Хто?
– Якийсь дядя із закупівельної комісії...
– Страсті-мордасті... Ріжуть... Рубають... Убивають... Куди міліція дивиться… –Він замуркотів, зручніше влаштовуючись на подушці, і через якусь мить заснув міцним сном здорового, проте стомленого за день чоловіка.
Всю ніч йому снився сніг: падав із засіяного зорями неба. Пухнастим килимом лягав на кам’янистий берег і незримо танув на чорному, як вороняче крило, річковому плесі. Він довго чекав когось біля багаття на стоянці, де вся їхня пошукова група спала, а він один напружено чекав. Потім зрозумів, що чекає на вертоліт. Дивився й дивився в небо і раптом побачив птицю. У неї були широкі, золотисті у спалахах багаття, крила. Вона кружляла над ним зовсім низько, проте не сідала на землю, а потім змахнула могутніми крилами і розтала в яснім зорянім небі, і замість снігу на землю стали падати пелюстки білого бузку... Який ріс у садку Берендея.
Прокинувся від дивного почуття втрати. Коли сон полишив його, зрозумів, що лежить на постелі сам. Ще не зовсім розуміючи, що сталося, підвівся на лікті і тихо покликав Людмилу, але вона не відгукнулась. У вікна вривалося сонячне світло, розганяючи по темних кутках нічну пітьму. Протер очі, підвівся і свіжопофарбованими дошками підлоги пройшов у вітальню і далі до передпокою. Двері були зачинені зсередини на клямку. Це трохи заспокоїло, і він повернувся до спальні. Тільки тепер помітив розчинене навстіж вікно. Щось обірвалося в грудях. Висунувся у вікно майже до пояса – у дворі і в садку її не було. Тоді почав одягатися. На ходу натягаючи куртку, непричесаний, скуйовджений, вибіг з дому. За спиною грюкнули вхідні двері, відчинилися знову і заспівали на всі голоси з переливами, ніби ріжок пастуха.
Кинувся до воріт, рвонув хвіртку і зупинився. «Куди біжу? Навіщо?»
Вулицею плив низький туман. Неначе журавлі, ступали через нього телеграфні стовпи з непотрібними вже ліхтариками. За лісом, відтягаючи у бік міста різкий металевий гуркіт, тривожно скрикувала електричка…
«Чому? Навіщо вона так? Чому не сказала прямо? Втекла таємно, ніби від чуми...».
Він довго стояв біля воріт у тупому заціпенінні. Думок не було. У голові гуло, як у мідному казані, по якому хтось уперто лупив і лупив поліном. Скоро зрозумів, що це удари його власного серця. «Боляче... Дуже боляче, коли тобі не вірять... Ні в що не ставлять найкращі порухи твоєї душі… Ти до людини з відкритим серцем, а вона від тебе тікає, ніби чорт від дзвона, що гуде на дзвіниці. Принц Уельський проїздом... Скільки років ти морочив їй голову? Геолог... Романтик... Винятково багата особистість... З’явився, відігрівся і поминай, як звали. А проте, що відігріле тебе її серце теж болить, ти думав?».
Він повернувся до ґанку. Двері були відчинені, проте він не зайшов. Лякала самотність, яка чекала на нього там, здавалося, навіть стіни дивитимуться на нього з докором. Обійшов будинок, поглянув на пр¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬чинене вікно і, круто розвернувшись, виблискуючи вишневими лакованими черевиками, пішов по росяній траві до тину, де за кущем бузини ще з учорашнього вечора були розсунуті дошки.
На сусідський двір його нога не ступала вже добрий десяток років, але все тут було, як і колись. Проте, роздивившись, він помітив і деякі зміни: там, де раніше красувалися розкішні клумби, тепер виблискували покриті плівкою парники. А на місці затишної, обвитої плющем бесідки, де збиралися вечорами артисти, столичні знаменитості (хлопчаки під¬глядали за ними крізь щілини в паркані), виросла засклена оранжерея. Від неї до будинку було протягнено дріт, по якому колись носився здоровенний грудастий вовкодав, але тепер його вже не було. На дроті висів цеп з ошийником. Підійшовши до вхідних дверей, побачив, що вони зачинені. Євген вирішив почекати, поки старий з’явиться. Але час ішов, а старого все не було. «Ну й спить старина, одначе…». «Встают рано старички, у них ночи коротки», – згадалася почута десь на Алтаї частівка. Згадався і вчорашній візит Сергія Сергійовича, і печать самотності, що лежала на його, так би мовити, святковому вигляді. «Самотність – чи не вона привела і тебе сюди, до цього присмученого дому? Важка це штука – самотність... Буває, чоловік цілий день між людей треться, а самотній – гірше, ніж у пустелі...». Згадав, що будинок Сергія Сергійовича мав іще один вхід. Пішов поглянути, чи там не замкнено. Колись відкрита веранда тепер була засклена і зашита міцними дерев’яними щитами. Проте двері на веранду були не замкнені, понад те, відчинені навстіж. Це здалося Євгенові дивним.
– Сергію Сергійовичу, ви вдома? – спитав він, переступаючи поріг. У домі було тихо, лише шум електрички було чутно за вікнами та десь, навіваючи сум, зумерив водопровід. Цей зумер заро¬нив у його душу відчуття незрозумілої тривоги.
Увійшов до світлиці. Круглий стіл, різьблений старовинний буфет, малоцінні старі картини, порцелянові тонкого різьблення статуетки на високих, червоного дерева інкрустованих тумбах надавали цій кімнаті вигляду радше меморіального, аніж жилого помешкання. Євген обійшов круг столу, заглянув до сусідніх кімнат, штовхнув двері на кухню – старого ніде не було.
– Є хто живий в домі? – крикнув Євген. – Сергію Сергійовичу!
Запитання лишилося без відповіді. Тоді крутими дерев’яними сходами він піднявся на другий поверх. Без сумніву, це була кімната хазяїна. Тут він жив. Тут був його світ. Крихітний острівець у байдужому тепер до нього житейському морі. Коли правда те, що речі здатні розповідати про людину більше, ніж вона сама, то все, що було зібрано в цій кімнаті, повинно було повідати гірку повість зламаного людського життя. Афіші – їх було багато. Ними були завішані всі стіни. Портрети великі і малі, писані олією і сепії, представляли хазяїна в різних ролях на сцені і в житті. Людмила мала рацію – у Берендея справді виразне обличчя. Ось він мавр, а тут лицар печального образу, молодий кастилець і єгиптянин, Борис Годунов і Сусанін, проте кругом це лице Сергія Сергійовича з харак¬терним внутрішнім осяянням і добротою в погляді. Найільше в кімнаті було фотографій, знятих на сцені, на вулицях наших і зарубіжних міст і тут, на дачі. Самого і в компанії друзів. Фотокартки не лише висіли на стінах, горами лежали на столі, тумбочці і на ліжку – їх просто вивалили на підлогу. Було таке відчуття, що старий порпався у своїх архівах і, раптом усе кинувши, поспіхом вийшов з кімнати, а можливо, і з дому, залишив незачиненими двері. Ні, тут щось не так... Тривога вже не полишала Євгена. Він подивився у вікно і побачив, що біля воріт лежить людина. Тупий біль штовхнув у серце. Кинувся вниз, через вітальню на веранду. Вискочив з будинку і побіг до воріт. Сергій Сергійович лежав горілиць на стежці за два кроки від хвіртки. Він кудись поспішав. Смерть наздогнала його по дорозі, не дала здійснити останнього і, мабуть, дуже важливого наміру. Упавши, він ще трохи проповз, певне, намагаючись досягти хвіртки і покликати на допомогу. Проте сили полишили його. Він лежав, витягнувшись на свій чималий зріст. Пальці лівої руки судорожно вчепилися в траву. Правою він притискав до грудей якийсь пакуночок. При падінні газета тріснула, і з неї виглядали фотокартки й листи. Євген не звернув на них уваги. Він нахилився над старим і зрозумів, що ще не все втрачено. Берендей дихав.
Підняв на руки, відніс його до себе в дім і поклав у вітальні на диван. Пішов до спальні, приніс простирадло і покрив ним непри¬томного. Здалося, від цього у вітальні настала якась урочиста тиша. Тільки на кухні тривожно гарчали труби водогону.
Набрав номер 03 і почав чекати приїзду «швидкої». Стояв і думав про те, що Сергій Сергійович зупинився за крок до фіналу. Життя цієї людини було самотнім. Проте куди ж він ніс ці фото й листи? Комусь же вони були адресовані? Євген почав їх роздивлятися і раптом на одному фотознімку побачив свою матір. Молода, волосся укладене вінчиком, як носили до війни. Вона усміхалася м’якою, доброю усмішкою. На звороті коротко написано: «Сергійкові від Олі. Травень З6 року». Це ж скільки років їй тоді було? Вісімнадцять? Та ні... Менше... Шістнадцять. Виходить, вони ще зі школи зналися. Проте чому вона ніколи не говорила про це, не обмовилася жодним словом?
Євген узяв до рук один із конвертів і, ще не усвідомлюючи, відчув, як неприємна тривожна думка пробивається до його серця. На конверті, складеному трикутничком, значилося: «В Н-скую часть. Капитану Сергею Воскобойникову...» і нижче: «Тюмень, Фабричная 7, Ольге Трухановой». Це була адреса будинку, в якому він народився і до дворічного віку жив із матір’ю і старшою сестрою. Тоді вони жили самі. Батько пропав безвісти в перші дні війни і об’явився тільки в сорок шостому. Мати забрала його зі шпиталю напівживого. Євген не міг утриматись і прочитав, що писала його мати Сергію Воскобойникову в день його народження, тобто 17 вересня 1941 року:
«Дорогий Сергію! Розумію, як винувата я перед тобою за те, що не дотримала слова і, як ти висловився, «вискочила» за Колю. Нічого не зробиш – доля. З’явився льотчик... Ні. Налетів вогонь, закрутив і поніс. Спочатку, признаюсь, я не так щоб дуже любила його. Коли ти поїхав поступати в консерваторію, я зустрілась із ним разів зо два так, «від нудьги», проте скоро все понеслося вихорем, час полетів нестримно, і я вже не мала сил володіти собою. Я не виправдовуюсь, просто хочу тобі сказати, що справжня любов прийшла потім. Чи, може, я потім, опам’ятавшись, зрозуміла, як сильно люблю цього чоловіка. А тепер, коли його нема, люблю ще більше. Ти, мабуть, правий, коли пишеш, що чекати з того світу не варто. Звідти ще ніхто не повертався. Але ж він не вбитий. Він тільки пропав безвісти, і я не можу повірити, що його більше немає. Для мене він просто поїхав, полетів на завдання, десь воює, а от коли все це закінчиться – він повернеться, обов’язково повернеться, як повертався після Халхінголу і фінської... Я знаю, ти скажеш, навіщо ці ілюзії? Мені здається, я чую твій голос, бачу твої очі – вони засуджують мене. Проте я нічого не можу з собою вдіяти. Сергію, ти вже вибач мені – чекатиму Колю...
Р. S. Атестат присилати мені не треба. Як тільки вийду з пологового будинку, влаштуюсь на роботу. Тут тепер працюють нові військові шпиталі. Думаю, санітаркою візьмуть. І ще. Народився син. Коля просив назвати його Євгеном. Так що у світ прийшов новий Труханов, Євген Миколайович... Тепер я мати двох його дітей, Сергію. Чи можу я думати про нову сім’ю? Пиши. Мені приємно отримувати від тебе листи. Тут, у Тюмені, я зовсім сама. Війна розкидала наших однокласників. Де хто, не знаю... Пиши. Буду відповідати. Оля».
Він не повірив своїм очам і перечитав знову. Потім став читати інші листи. Проте кожен лист, кожна нова фотографія тільки утвер¬джували думку про те, що там, у вітальні, чекає на «швидку» зовсім не той чоловік, котрого він знав з дитинства і звик, як усі, вважати його диваком. Цей чоловік любив його матір. Кохав усе життя. І беріг цю любов як найдорожчу таємницю душі своєї. Оберігав її від дурного ока, від нечистих язиків. От і зараз він забрав ці листи і фото з дому, подалі від Гликерії, боячись, як би після його смерті вона не поглумилася над ними.
Вранішня свіжість і несподівані почуття викликали в його тілі нестримне тремтіння. Він ще не розумів, що те, що сталося, сколихнуло в ньому не лише нерви. Ця подія додала його душі проникливої чутливості. Фрази, слова різних людей, сказані у різний час, набували нового, глибшого значення, ставали в логічний ряд і багато що пояснювали. Він навіть здивувався, як раніше сліпував і нездатний був помітити зримих зв’язків між фактами, відомими йому з раннього дитинства.
До них у Тюмень Воскобойников приїздив двічі: в сорок третьому і сорок п’ятому роках. Він не пам’ятав цих візитів, проте, звичайно ж, знав про них з розповідей матері і сестри Ірини. Знав і про те, що саме Воскобойников допоміг їхній сім’ї повернутися з евакуації у рідне місто. Він же допоміг матері розшукати батька, умовив його, каліку, залишити шпиталь для хроніків і повернутися до сім’ї, до дружини і дітей... А згодом і їхні будинки виросли тут поруч не випадково. Він так і не одружився, цей однолюб. Йому було досить того, що вона поруч. З вікна другого поверху, зі своєї кімнати, він щодня бачив її і радів, дивлячись, як веселяться в сусідньому подвір’ї її діти й повільно рухається в інвалідному візку скалічений війною чоловік. Що він думав, що відчував?
Треба подзвонити матері. Сповістити про це нещастя. Та як сказати їй, що чоловік, котрий усе життя вирощував для неї білий бузок, навіть не сподіваючись на те, що він принесе щастя його Олечці і йому самому..
Євген вийшов за ворота, сподіваючись перехопити машину «швидкої». Туман лежав під парканом, мов приблуда. Вулиця була безлюдна. Ліхтарі на стовпах погасли. Сонце ще ховалося за обрієм, проте високі пір’їни хмарок уже рожевіли в його перших променях. Відчуваючи наближення гарного сонячного дня, в садках заливалося голосисте птаство. Якась пташка, сповнена радістю життя, як справжня солістка, розсипала з висоти неймовірні рулади. Звідкіля їй було знати, що ця її пісня звучала зараз для когось як реквієм?...
У кінці вулиці показалась машина «швидкої», а Людмили ніде не було видно. Ні на вулиці, ні в машині. Бригаду лікарів він зустрів і провів до хворого і, поки вони чаклували над ним, стояв, спершись на одвірок, і думав. Де вона, його чи не його Людмила? Куди вона поділась? Мабуть, образилася на нього за щось учора… За що? Не витримала і пішла на першу електричку. І все-таки треба подзвонити до матері.
Тим часом лікар «швидкої» сказала, що вони мають забрати хворого до лікарні. Євген не перечив, розуміючи, що там його сусідові буде краще. Бо тут його нікому доглядати. Якби була Людмила... А так... Він сам з тим не впорається, а допомоги з міста чекати доведеться довго.
Вийшов на вулицю, проводжаючи Сергія Сергійовича. Той попрощався з ним удячним поглядом, і машина рушила. Постояв кілька хвилин у задумі.
«Який же телефон у Ірини? Все з голови вилетіло». Євген став порпатися у кишенях, але згадав, що записник лишився в рюкзаку, котрий висить тепер у передпокої на кілочку. Пішов до своїх воріт і штовхнув хвіртку. Несподівано гаряча хвиля піднялась у ньому і залізним кільцем перехопила горло. Він зупинився. «Виявляється, любити можна і так – ні на що не сподіваючись, нічого не вимагаючи... А хіба я чогось вимагав? Я лише хотів... Чому? Чому вона пішла від мене?». Він готовий був заплакати, і, мабуть, сльози полегшили б йому біль серця, але він не міг дозволити собі такої слабкості. «От іще, розкис, як хлопчик». Мотнув головою і хотів уже йти додому, але в цю мить побачив, що стежкою назустріч йому йде Людмила. Ледь-ледь запаморочилося в голові, у ноги вступила ватяна слабкість. Він дивився на неї і не знав, сміятися йому а чи плакати. Проте серце все вирішило саме. Воно вже співало з тією пташиною, але ця пісня зараз зовсім не нагадувала реквієм.
– Куди це ти бігав? – Людмила віджимала в долонях мокре волосся. – Яка в озері вода чудова... Тепла і ласкава... Як мама...
«Це ти добре сказала... Про маму – хороше...» – сказати вголос ці слова у нього просто не вистачило сил.
– І все ж куди це ти бігав рано-пораненьку?
Він показав рукою на сусідський двір.
– Ось воно що... До Берендея з візитом?
– Не називай його більше так...
– Чому?
– Його забрала «швидка»... І взагалі… Він справжній... Я знайшов його біля воріт. Він кудись ніс ці листи і фотографії.
Вона взяла з його рук пачку і задивилася на лице дівчини з косою, укладеною віночком над високим лобом.
– Хто це?
– Це моя мати... Виявляється, він любив її... Її одну...
– Я зрозуміла це ще вчора, коли він приходив до нас.
– А я не зрозумів...
Євген стояв засмучений і суворий. Таким вона його бачила вперше. Це був уже не той простачок, вітрогон – геолог Женя.
– Треба подзвонити матері, – захвилювався він.
– А може, раніше кому-небудь із його родичів?
– Окрім неї, у нього нема нікого на всьому білому світі...

* * *

А за кілька днів у домі Берендея розгоралася справжня баталія. Сергій Сергійович, якому в лікарні «швидкої» надали кваліфіковану допомогу, повернувся додому й застав там «хазяйку», яка також повернулася з лікарні і вступала в права.
– І як же це розуміти?! – грізно нахмурившись, нависла над Сергієм Сергійовичем Гликера. – Мене вже бабцею хочуть зробити? Ну, удружили! Хоч з хати не виходь! На тиждень до лікарні лягла, і вже нате вам, учудили! Чого мовчиш, я в тебе питаю!
– Ти у нього спитай, у племінничка свого, Дениска, – як міг, спо¬кійно відповів старий, кутаючись у старенький плед. – Якби це не стосувалося Катрусі, я б узагалі...
– Ти завжди тільки про них... А з хлопцем поговорити? Врозумити...
– Його врозумиш...
– Та він тільки хорохориться, а сам ще дитя... Ну, який з нього батько? А на що жити збираються?
– Він на бульдозері працює... Там заробляють непогано. Воно, звичайно, як кине пиячити та рокерів цих поїти перестане.
– Йому восени в армію, а її з дитиною хто годуватиме?
– Не пропадуть...
– Ні, родити їй не можна... Це ж що виходить, він в армію, а вона з дитиною на мою шию? Ні, соколики, не на ту напали! Я копійку до копієчки горбом заробляла, а вони на готовеньке? Ні, не бути тому. Денисе! Де-ни-исе!!!– сердито заверещала Гликера. – Денисе, а йди-но сюди!
Зайшов Денис, привалився плечем до одвірка.
– Чого тобі?
– Ти що ж це, га?! – верещала, бігаючи круг столу, Гликера. – Ач, рабиню знайшов! Ти що ж собі думаєш?! Ні! І ні!!! Ось тобі, ось!!!
Тітка склала дулю і сунула племіннику під самий ніс.
Денис дивився на неї і тільки усміхався.
– Чого піну збиваєш, тьоха? Грошей мені твоїх не треба... Хоч я на ці твої копієчки теж від зорі до зорі горба гнув. Та не будемо дрібнитися... Скільки там на аборт треба буде, даси, а за все інше поговоримо як-небудь без свідків.
– Що-о?.. Про що це ти говорити збираєшся, та ще й без свідків?
– Сама знаєш...
– Ні, голубчику, у мене для тебе...
– Ладно, тьоха, не бухти. Подумай краще, кому її одвести, щоб усе чисто вишкребли.
– Ні, ти чуєш? Він буде дівок брюхатить, а я їх по лікарях води! Ні, не діждешся!!! – закричала Гликера і раптом, несподівано заспокоївшись, додала: – Грошей на аборт я, мабуть, все-таки дам, але на більше не розраховуй.
– Боже, про що ви тут говорите? Звідки ви такі? – зіскочив зі свого крісла Сергій Сергійович.
– Які це такі? – здивувалась Гликера.
– Бездушні... Нахабні! Як ви можете... Яке маєте моральне право вирішувати долю дитини? Людина ще не прийшла у світ, а ви... Не смійте! Це вбивство!!! Чуєте? Я вам забороняю! Забо-ро-ня-ю!!!
Гликера подивилась на племінника, він на неї, і раптом обоє нахабно розсміялися в обличчя Сергію Сергійовичу. Він дивився на них повними сліз очима. Губи йому тремтіли. Він хотів щось сказати, проте кашель задавив слова. Зігнувся і пішов до сходів, що вели в мансарду. Плед волочився за ним по сходинках і тоді, коли він уже зник за дверима.
– Ні, ти чув, він забороняє! Це ж треба таке...
– Благородний наш Берендеюшка... Я думав, він зараз заспіває...
– Артист погорілого театру! – крикнула услід старому Гликера. – Відставної кози барабанщик, а туди ж...
Двері в мансарду з гуркотом причинилися. Сергій Сергійович стояв, прихилившись до них спиною, і плакав. А зі стін на нього дивилися портрети героїв, образи яких йому пощастило створити на оперній сцені. Дивилися зі співчуттям, ніби розуміли, що людина, яка віддала їм духовні сили, мала право на ці гіркі, безсилі сльози. Однак у міру того, як погляд посувався від портрета до портрета, від лицаря сумного образу до князя Ігоря і Онєгіна, сльози в його очах просихали. Заспокоївшись, Сергій Сергійович підійшов до столу і відкрив ключем шухляду. Там лежало кілька пакетів з фотографіями і листами і на всіх обов’язково була присутня вона, його Оленька. Ось вони стоять біля парапету набережної, молоді, веселі, а ось у парку на гойдалці, потім, узявшись за руки, йдуть вечірньою вулицею. Оля, здається, щось співає...
Із далекого, давно відлетілого у небуття часу чується її чистий голосок:

Целую ночь соловей нам насвистывал,
Город молчал и молчали дома.
Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума...

Це вже не фото, це вони живі, закохані одне в одного і в життя, ідуть передсвітанковою вулицею.
– Боже, як я люблю тебе, – каже Сергій, обнімаючи її, молоденьку і таку бажану.
– Я теж, – шепоче вона у відповідь.
– Мені навіть страшно...
– Ну, що ти, дурнику мій...
– Я нікуди не поїду. Я буду з тобою вічно...
– Поїдеш... У тебе ж талант... А я тебе чекатиму. Адже ти приїздитимеш на канікули? Приїздитимеш?
– Шкода, що у нашому місті нема консерваторії.
– Чого захотів, – усміхається Оля. – Тут не знаєш, кому спасибі сказати за нашу музичну школу...
– Я кажу спасибі тобі... Це за тобою я пішов у музучилище, це завдяки тобі у мене прорізався голос...
Оля щаслива. Вона тихо співає: «Целую ночь соловей нам насвистывал, Город молчал и молчали дома…»
Сергій підхоплює, і вони співають улюблену пісню на два голоси:

Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума...

Їхні голоси перекриває гуркіт літаків.
– Що це? – питає Оля, дивлячись з-під руки у світанкове небо. – Літаки... Так багато... Це маневри?
– Ні, це війна!

Вибухи бомб, тріскотню кулеметних черг покриває скрегіт давно не мазаних петель на хвіртці сусіднього будинку. Старий здригається. За вікном ріжуть ніч снопи фар. Світло сліпить старому очі. Та ось фари відвертають від його вікна, і він бачить – на сусіднє подвір’я заїздить біла «Лада». Біля своєї хвіртки щось сердито бубонить Гликера.
– От змія… – каже Сергій Сергійович. – Ні, треба бігти звідси! Бігти! Але куди? Куди? Нікуди мені бігти, тікати, рятуватись... Пізно...
На сусіднім дворі гаснуть фари, замовкає шум мотора, тільки Гликерина лайка свердлить вуха.

* * *

– Ну, що? Дозвонився? – питає напівсонна Людмила.
– Ні... Чорт би забрав ці наші телефони...
– А хто кричав?
– Сусідка... Бачиш, її жоржини не терплять автомобільних вихлопів.
Євген увійшов до спальні і, не вмикаючи світла, почав роздягатися. Уже в трусах і майці підійшов до вікна, трохи відхилив штору. Задивився, замислився, потім сказав:
– Кінець-кінцем, що з нею може трапитись?
– З ким? – крізь сон запитала Людмила.
– З Катрусею... Вона вже доросла і повинна відповідати за свої вчинки. Племінниця – це не дочка. Проте і за неї серце болить.
– Ти мені щось говориш? А я вже зовсім сплю, милий...
– Спи... Спи... – він ліг у постіль, обняв її, поцілував у скроню. Вона замуркотіла і прошепотіла йому на вухо:
– Хай тобі присниться золота птиця...
– А чому золота?
– Сама дивуюсь... Ніколи не думала, що калиновий корінь може дати таку ніжну золотинку...
Йому знову снився сніг: падав із неба, засіяного зорями, крупний і тихий… Прокинувся він від якогось звуку знадвору. Розплющив очі. У вікно заглядав повновидий місяць. Під вікнами йому чулися чиїсь кроки. Устав, підійшов до вікна. Якийсь хлопчина кидав у віконце мансарди камінці.
– Кет! Це я, Пашка... Чуєш, відчини… – неголосно просив хлопець. – Пошли ти його до чорта, того Дениса... Я зараз піду і наб’ю йому морду... Я ж нічого не знав. Це мені тільки зараз Джесі все розказала. Катю, ти мене чуєш?..
Хлопчина підійшов до вікна зовсім близько. Нахилився, певне, шукав підходящого камінця, аби запустити ним у вікно мансарди. Євген ускочив у штани і кинуся до дверей. Щоб не скрипіти дошками на ґанку, перемахнув через поручні. Сторожко пробираючись уздовж стіни, швидко опинився за спиною у хлопця,
– Кет... Ну, прошу тебе, я... Відчини, я все тобі поясню. Чуєш?
– Чую, – сказав Євген. Хлопець кинувся тікати. І оскільки шлях до озера, звідки він, очевидно, прийшов, був відрізаний, помчав через сад до хвіртки. Проте тут Євген наздогнав його і підсік ногу. Пашка простягнувся на землі. Очевидно, думав, що його битимуть, закрив голову руками.
– Ти чого?!
Євген не відповів, схопив його за комір і поставив на ноги.
– Чого прийшов?
– Я до Кет...
– Знаю, що не до мене. Що з Катрусею? Де вона?
– Я думав, вона вдома...
– Що з Катею, відповідай!
– Не знаю... Я...
– Слухай, ти! Якщо не скажеш правди, я тебе по воротах розмажу. Ти зрозумів?! – Євген так трусонув хлопця, що той зрозумів – загроза реальна. – Я сам нічого не знав. Це мені Джесі розказала.
– Що?! Що вона тобі розказала?
– Сказала, що у Кет... Ну, що вона... У неї буде дитина...
– Дитина – від кого?
– Думаю, від мене... – похнюпився хлопець.
– Від тебе? – Євген з недовірою дивився на Пашку. – А Денису за що збирався морду бити?
– Ну, вона раніше з ним... А я її ще зі школи люблю.
– Любиш?...
– Ага...
– То чому ж ти, шмаркачу, свою любов другому віддав?
– Не віддавав я... Вона сама...
– Сама, сама... Від справжнього мужика жінка не біжить до другого. Е, та...
Євген відштовхнув від себе Пашку. Той відлетів на кілька кроків, проте не тікав. Стояв потираючи потилицю. Потім, дивлячись, як напружено думає над чимось Євген, спитав :
– А ви хто їй будете?
– Дядько... Вона моя племінниця... Де вона може бути?
– Думаю, на хуторах... Я вже туди їздив. Джесі сказала, що там бабця така є, що аборти робить. Храпатий говорив, що його сестра там Катю бачила. Я ті хутори уже раз обмотав, але нікого... То я подумав, що Катя може бути вдома. Я сказав, що сестра Катю на хуторах бачила. Сказав Денису, їдемо шукать, а він – хай побігає. Все одно за грошима на аборт до мене прибіжить.
– Ну, падлюка! – вихопилось у Євгена.
– Там бабка-шкребуха...
– Ти її хату знаєш?
– Знаю...
– Відчиняй ворота. Я зараз одягнусь. «Ладою» махнемо на ті хутори.
– У мене мотоцикл...
– Хай відпочине. Сідай! Як ми Катю назад повеземо на мотоциклі?
– Я не подумав...
Зашелестів мотор. Пашка сів поруч із Євгеном, і «Лада» проскочила у ворота.

Сергій Сергійович бачив, як по сусідських парканах зблиснуло світло фар, як «Лада» промчала вулицею і зникла за будинками. Людмила вийшла на ґанок. Куталась у легенький халатик. Дивилася услід «Ладі». А внизу, на першому поверсі, у вітальні, голосно пере¬мовлялися Гликера з племінником. Їхніх слів він не розбирав – думки його були далеко. Там, у тім далекім часі, мела завірюха. Віконне скло розмалював мороз.
– Ні, ні, Оленько, – переконує він, молодий, зі шпалою в петлиці, – так не буває. Це війна... Вона забирає не одне життя.
– Сергію, ти вибач мені... Розумію, я винувата перед тобою, дуже винувата... Не дотримала слова і, як ти сказав, вискочила за Колю...
– Не розумію, ти ж любила мене?
– Любила...
– То як же так?
– Не знаю... З’явився льотчик. Ні, налетів вогонь, закрутив і поніс, і з цим уже нічого не вдієш – видно, доля... – тихо, приречено мовить Оля. Вона сидить у селянській хаті, за грубо тесаним столом у старому ватнику і валянках. Хустка сповзає з голови на плечі. – Вибач… – шепочуть її губи.
– Я не звинувачую тебе... Що було, те було. Я не став би шукати тебе і не посмів би приїхати в Тюмень, якби знав, що Коля живий. Але ж його нема! Він мертвий... А ти тут сама!
– Ні, він живий... Він десь воює, – вперто наполягає вона.
– Ілюзії, Олю... Олю! Тобі навіть в атестаті відмовили... Значить, переконані, що його вже нема серед живих.
– Хай так... Хай відмовляють, а я знаю, що він до нас повернеться, неодмінно повернеться. До того ж я не сама... Скоро нас буде троє... Так, Сергію, я чекаю на сина. Трьом нам легше буде чекати...
– Розумію… – важко зітхає він. – Потрібен час. Я не підганяю тебе, проте пам’ятай, я теж чекатиму...

Вони утрьох – Оля, маленький Женька і він, уже в цивільному, довгополому макінтоші – йдуть шпитальним коридором. Праворуч вікна, ліворуч двері палат. У коридорі люди в коричневих халатах. Хто на милицях, хто в інвалідній колясці, хтось звикає до протезів. Їх супроводить лікар у білому халаті, він каже:
– Спокійно, шановні... Це шпиталь для хроніків. У нас залиша¬ються ті, кому нема куди... – лікар зупиняється перед дверима.
– Ми знаємо...
– Знати буває недостатньо... Це тут. Прошу вас: менше емоцій. У нього хворе серце. Я розумію, стриматись важко, однак...
– Добре, добре... Я постараюсь... – запевняє Оля.
Прочиняються двері. У палаті на спеціальному ліжку лежить сивий чоловік з молодим, побитим шрамами обличчям. На ньому новенька гімнастерка, погони підполковника і всі груди в орденах. Оля наближається до нього. В очах сльози, а губи шепчуть: – Колю... Коленько... – Вона бере його руку в свої долоні. Довго дивиться йому у вічі.
– Як ти мене знайшла?
Вона цілує вкриті синіми рубцями пальці.
– Це Сергій... Він допоміг... А це наш Женя... Підійди до тата, синку... Ну, чого ти...
– Підійди, Женю, підійди... – каже, підштовхуючи хлопчика до ліжка хворого, Сергій Сергійович. – Це твій тато, хлопче, він у тебе справжній герой...

Ліс розступився, випускаючи «Ладу» на простір заливних лугів. Ліворуч, вздовж узлісся, там, де річка притислася до піщаної кручі, починалися покинуті хутори. «Лада» вже котилась вузенькою вуличкою до ще міцних дерев’яних воріт.
– Тут… – сказав Пашка.
Євген пригальмував. Обережно, намагаючись не ляскати дверцятами, вийшли з машини і попрямували до воріт. З-за них виглядав дерев’яний складений з міцних брусів будинок. Зайшли на подвір’я, потім і в дім. Нікого... На столі об’їдки, немитий гранчак. У кутку самотній образок.
– Гей, хто тут живий?! – крикнув Пашка. – Бабулю, вилазь! Де ти там? Тут гість до тебе...
І знову нікого. Зазирнули на горище, у погріб – тихо.
– Це її будинок, – виправдовувався Пашка. – Ми сюди часто заглядали. Особливо після указу. У неї самогон класний.
– А міліція? – спитав Євген.
– Яка тут міліція... Пустеля, – сказав Пашка і осікся. У хвіртці показалась хазяйка і глянула на гостей білими очима.
– День добрий, –привітався Євген. Стара кивнула. У тому, як вона подивлялася на незваних гостей, були і підозра, і навіть виклик.
– Як ви тут живете? Тут же давно нікого...
– А я є! Куди мені звідси? Мені хоромів не пропонують.
– Ну, в будинок ветеранів...
– Ото ще. Який з мене ветеран? Я від народження ніде не працювала. Од роботи і коні дохнуть, а я, бачиш, до старості дожила. – Стара щось буркнула собі під ніс і, накульгуючи, пішла до будинку. – Ветерани, ветерани... Це ті, у кого від роботи рани. А я не підходяща... Я не роботяща.
– Ну, стара, дає прикурить, – гмикнув Пашка.
– Заждіть, – рушив за старою Євген. – Ви часом не бачили десь тут на хуторі нашої дівчини?
Стара обпекла хлопця білими очима.
– Це якої вашої? Може, тієї, яку ви розірвали надвоє? Розірвали, як собаки скажені, та й кинули під тин! Була вона тут, та вся вийшла… – Стара зайшла в будинок і хряснула за собою дверима.
– Бреше стара відьма, – сказав Пашка. – Тут вона, по очах бачу, що тут... Бач, як запінилась.
– Пішли, – рішуче сказав Євген. – Шукати. Усі будинки обнишпоримо, а знайдемо.
Вони вийшли на вулицю і рушили від будинку до будинку.

Вузька кімнатка, як темний застінок. Згори, з прорізаної між брусами щілини, пробивається смужка світла. В ній стражденне лице Каті. Вона марить. На неї хвилями накочуються галюцинації.
...Якась рвана музика. Танцюють майже голі хлопці і дівчата, і сміх нахабний, підленький.
...Спотворене лице Дениса. Він хапає її за руки: «Ходімо, пого¬цаємо!».
...Вона виривається і біжить, біжить... Лугом, лісом, через сад до свого дому. Забігає на подвір’я. Перед нею Денис. Страшний. Тягне до неї кігтисті руки.
– А-а-а! Пашо! Пашенько, – кличе вона.
– Тихше, ти! – нахиляється над її лицем стара відьма і затуляє їй рота. – Тихше! Нічого, люба, трохи помучишся, і все минеться. За все в житті платити треба. А за гріхи плата більша. Тихше, миленька..
– Хто тут?
– Я… – озивається баба-відьма. Та Катя чує голос Дениса. А ось і сам він з’являється із темноти. Вираз обличчя у нього злий, рішучий.
– Ти що?! – відсахнулась від нього Катя.
– Свататись прийшов! – він тисне на неї, а відступати нікуди. – Ти мене знаєш, я образи не прощаю! Гидуєш – добре!.. Дурнем виставляєш – хай так! – Денис хапає її за плече. – Ось зроблю тобі ляльку, тоді ти за мною побігаєш!
– Пусти, ідіот!
Він навалився і тупо почав рвати на ній одежу. Вона вивернулась і кинулась до відкритих дверей сарая. Хряснули двері, брязнула клямка.
– Відчини! Я ж люблю тебе, Кет! Відчини, дурепо. – він упав перед дверима на коліна. – Прошу тебе... молю! – П’яний жест і такий же доземний уклін.
– Відчини, Кет! Я ж знаю, ти мене, а не його любиш...
– Ні!
– Все одно ти моя! Я ж люблю тебе, дурненька... Відчини!
– Ні!
– Тоді нарікай на себе!
Він підвівся, набичився і, як тараном, вибив плечем двері.
– Ні!!! Ні-і-і-і...
Крик глухий, задавлений нісся над хутором. Євген здригається. зупиняється, прислухається.
– Ніби хтось кричав? – запитує у Пашки.
– Та ні, почулося... Вітер...
І справді, вітер з лугу налітає на них з шумом і свистом. Вони зупиняються на краю хутора .
– Що робитимемо? – запитує Пашка.
– Не знаю… – Євген стомлено опускається на перелаз. – Мабуть, треба повертати у місто... Іти до міліції. Може, собака візьме слід.
– Марна праця... Ця стара відьма всі сліди тютюном засипле...
– То що ти пропонуєш? – з притиском запитує Євген.
– Тільки не в міліцію...
– Це чому? Нелади з законом?
– Уб’є...
– Хто?
– Батько... Він тут начальник міліції.
– Куди ж він дивився, твій батько? Ех ви... молокососи. Капостити навчилися, а відповідати за свої … – Євген рішуче підводиться. – Поїхали.
Пашка стоїть, похнюпившись.
– Ви їдьте, а я тут... Я її знайду. Мені без неї не можна...
– Не можна! Не можна! Теж мені Ромео у джинсах... – Євген іде до машини.
– І цей нічого не зрозумів...
Вітер злиться, котить щокою сльозу.
– Тільки ти мене розуміла... Тільки ти... Навіщо ж ти так? – Пашка опускається на перелаз і затуляє обличчя руками. Він уже не чує, як з гори до нього під’їздить «Лада».
– Сідай, – у голосі Євгена нотка співчуття. Пашка вдає, що прочищає носа, а сам витирає заплакане лице. Сідає на заднє сидіння і замовкає. Якийсь час їдуть мовчки, потім Євген запитує:
– Чого розкис?
– Обидно... Битись не вмію... Але я його все одно пришию.
– Це кого ж?
– Дениса...
– А коли він теж її любить?
– Любить?! Та в нього і слова такого нема. Він їм дозволяє себе обожнювати, а сам... У нас якщо хто про любов обмовиться – засміють. Отака у нас любов...
– Але ж ти кажеш, що любиш?
– Це я вам кажу... тому, що ви других слів не розумієте. Ромео! Він коли жив? А зараз початок двадцять першого. Хотів би я на нього глянути, коли б йому, як мені, довелося б з Денисом зустрі¬тися...
– Ромео з Тібальдом на смерть билися.
– Я теж двічі в лікарні з поламаними ребрами лежав, а вона прийшла і каже: «Ти, Пашо, не ходи за мною, я тепер з Денисом буду...»
– Не вірю. Вона не така. Вона не може бути такою!
– Ви просто не знаєте. Та що ви про нас знаєте?! Мій батя теж не вірить, коли йому про мене говорять. Він усе ще на ті, на свої мірки міряє... Як йому скажеш, що в тебе душу вирвали, що без віри живеш, без надії... Він там з бандюгами та наркоманами воює і день, і ніч, а до мене йому діла нема.
– А мати?
– А що мати? Покричить та поплаче... «Ну, чого тобі ще? Чого тобі не вистачає?»... А мені нічого не треба, у мене все є! От тільки Кет уже ніколи… – Пашка гірко зітхнув і, перемагаючи судому, що здавила горло, вів далі: – Чому воно так? Вибираєш дівчину таку, щоб освітила тебе, а ти щоб її беріг та жалів... Цього хочеш. А вони чомусь тягнуться до хлопців покручених, побитих життям...
– Сильних люблять, Пашо, сильних.
– Сила – вона ж не лише в кулаках... А душа?
– Так у тебе ж її вирвали.
– Насміхаєтесь?.. А може, і справді в цьому діло...
Розмова урвалась. «Лада» проскочила центральну вулицю, крут¬нулася навколо клумби і пірнула у відкриті ворота. Євген хотів вимкнути фари, проте в їх променях показався чоловік. Прикриваючись від сліпучого світла долонями, він підійшов до машини.
– Це ти, Женю? Пробач, дружок... Я тут тебе чекаю... Ти ж обіцяв зайти, як подзвониш... А хто це з тобою? – Сергій Сергійович заходився шукати по кишенях окуляри.
– Ну, я пішов, – сказав Пашка, вилізаючи з машини.
– Ти додзвонився? Як там Оленька? А Катя?..
Затріщав мотор мотоцикла. Промінь фари метнувся по кущах і, намацавши розчинені ворота, зник у клубках сизого диму. Євген вийшов з машини.
– Женю, ну як там? – перепитав старий.
– Погано, Сергію Сергійовичу... Телефон не працює... І Каті я не знайшов... Кожен будинок оглянули... На хуторах її немає...
– Що ж нам тепер робити?
– Ідіть, лягайте спати. Вранці розберемось…
Він замкнув дверцята машини і пішов до будинку. А старий поспішив за ним.
– Зажди хвилинку... Тут у мене щоденник... Денис писав.
– На чорта мені здався цей щоденник! – вибухнув Євген.
– Заспокойся... Я думав, тобі цікаво буде. Тут про Катю...
Євген узяв до рук товстий загальний зошит і буркнув: «Пробачте, нерви». Зайшов до будинку. Сергій Сергійович постояв, похитав голо¬вою і посунув до воріт.
Євген ще в передпокої скинув черевики і не вмикаючи світла, навшпиньках пройшов у вітальню. Йому не хотілося будити Людмилу. Однак яке ж було його потрясіння, коли він не знайшов її в спальні. Ліжко було прикрите ковдрою, проте ні її самої, ні її одягу ніде не було. Щезла навіть сумка з речами. Увечері вона стояла в кутку біля нерозпакованих чемоданів. Черевики вислизнули у нього з рук і з гуркотом упали на підлогу.
– Втекла...
Він ще не вірив, що таке можливо, зазирнув на кухню, піднявся в мансарду. Кімната Каті була, як всі інші в домі... Хіба що тут стояла цейсівська шафа з книгами та висів кіно-календар з портретом Кікабідзе з посмішкою на всі тридцять шість зубів. Механічно провів рукою по книгах. Дві полиці – підручники, учнівські зошити... А з голови не йшла образа на Людмилу. «Втекла... Ех, Люда, Люда...» Підійшов до вікна, опустився в крісло. Тут згадав про щоденник. Розкрив, погортав – не читалося... Погляд ковзнув по стіні і раптом зупинився на сімейній фотографії, заправленій під скло в дубову рамку. Фото зафіксувало всю їхню сім’ю: матір, батька, старшу сестру Ірину, її дочку, а його племінницю Катю і його, що стояв, прихилив¬шись до батькового плеча.
Підвівся, підійшов до фото і довго вдивлявся в обличчя матері, батька, маленької Каті... Потім знову повернувся до вікна. Проте, вже не сідаючи, прихилився скронею до шибки, роздивлявся гілки яблуні, що затуляла собою озеро. Раптом йому почулися голоси, і серед них дзвінкий батьковий тенорок:
– Сергію, будь другом... Заспівай нашу... Олю, ну що ж ти? Сідай до піаніно... Тихше! Тихше, хлопчики і дівчатка...
Прозвучали акорди вступу, і чистий голос заспівав:

Годы промчались, седыми нас делая...
Где ж чистота всех мечтаний былых?
Только наш сад да сирень эта белая
Напоминают сегодня о них...

Штовхнув раму, прочиняючи вікно, і пісня обірвалась. Тільки листя все ще шепотілось про неї. Сад стояв по пояс в тумані, лише вранішній вітерець ворушив листки на верхівках яблунь. Євгенові здалося, що внизу хтось ходить. Кинувся сходами вниз, проте у вітальні нікого не було. Сумуючи, присів на сходинку і знову захо¬дився гортати сторінки щоденника. Протягом за його спиною хряс¬нули двері. Здригнувся. Озирнувся і побачив хлопчика. Він вийшов з темряви і теж присів на сходинку поруч.
– Сумуєш? – по-серйозному запитав хлопчина.
– Так, браток, доводиться...
– І мені невесело...
– А тобі чого сумувати?
– Знаєш, я почав помічати, що в мене не одне, а цілих чотири обличчя. Одне для школи, друге для батьків, третє для вулиці, а четверте для себе. А у вас, у дорослих, як? Мабуть, простіше?
– У нас із цим ще гірше... Дома говориш одне, на роботі – друге, з друзями – третє, з трибуни – четверте... Почекай, так це ж не Денисів щоденник, а Катин?
Хлопчина заглянув через плече.
– Щоденник Труханової Каті... Це точно її... Почерк її.
– «Джесі казала, що це надзвичайне задоволення, – читав упівголоса Євген. – Але я ніяк не можу спіймати кайфу. Джесі переконана, що мені просто не везе на партнерів, і обіцяє подарувати Дениса...» Боже, і це моя племінниця?! Брудна шльондра!
Євген схопився, забігав по кімнаті.
– Мама теж говорила такі слова, – сумно зауважив хлопчина. – І цілий місяць не випускала її з дому. Катька навіть до технікуму не ходила... Не допомогло. Денис лазив до неї в мансарду по трубі... Мама Іра, як довідалась про це, захворіла, і бабуня забрала її до міста... Погано, коли в домі немає мужика... Тато у нас був з характером, але він помер... А ти все мотаєшся невідомо де... Скажу чесно – наші жінки так чекали тебе...
– Так! Негайно збиратися до міста. – Євген хапає чемодан і прямує з ним до виходу. Крізь розчинені двері видно, як він кидає чемодан у багажник і повертається по решту речей. Зайшовши до спальні, він раптом помічає сукню Людмили і зупиняється перед нею, роздумуючи. З цього стану його виводить голос хлопчика:
– Куди ти поспішаєш? Охолонь...
Євген хоче щось сказати, озирається, але в кімнаті нікого. Раптом, ніби саме собою, розчиняється вікно в сад, а наступної миті хтось ставить на підвіконня сумку. Він поспішає до вікна – там Людмила. Він дивиться на неї і не знає, радіти йому чи плакати.
– Куди це ти їздив серед ночі? – запитує вона. – Куди бігав від мене? Будь ласка, подай мені щітку для волосся. Вона там, на піддзеркальнику.
Євген приносить щітку – вона розчісує волосся.
– То чого ж ти мовчиш?
– Біда у мене, Людок...
– А що сталося?
– Катя, племінниця моя, кудись пропала... Історія брудна. Боюсь навіть говорити тобі. Сплуталася з хлопцем. Є тут такий шолопай за парканом... На подвір’ї Берендея... Завагітніла від нього, а він... Гроші, каже, на аборт дам, а на більше... Взагалі втекла вона... Від стиду збігла, а куди... Мабуть, і Бог про те не відає... Дружок у неї є, Пашка. Це ми з ним на хутори їздили, шукали... Там якась баба-шкребуха, гріхи з дівчат вишкрібає...
– Нехороше якось ти кажеш, Женю. Твою племінницю скривдили, а ти...
– Скривдили?! Ти почитай, що вона пише!
Він метнувся до вітальні і приніс щоденник. Людмила уважно почала читати. Потім підвела на Євгена здивовані очі.
– Ну і що ти тут побачив? Вона це писала від туги, образи... Від нудьги вигадувала. Ні, ви, мужики, всі однакові...

* * *

Летить лісовою дорогою мотоцикл. За кермом Пашка. Миготять кущі, стовбури дерев, розлітаються бризки. Раптом Пашка звертає на стежку і глушить мотор. Замаскувавши свого залізного коня, сам поспішає до урвища. Внизу хутір, а далі вкритий вранішнім туманом луг, на якому купи дерев, наче острови в океан-морі. На сході займається зоря. Мертвими стоять покинуті жителями хутірські хатки, і тільки над трубою однієї з них в’ється в небо ледь помітний димок.
Ховаючись за парканами, Пашка наближається до хати баби-шкребухи. Огледівся – нікого. Тиша навкруги первозданна. Без єдиного звука, мов кіт, хлопець вилазить на горище сусідньої хати і звідти спостерігає за бабиним подвір’ям. Якийсь час там нікого, та ось скрипнули двері, і на ґанок вийшла стара... Озирнувшись, переконалась, що їй ніщо не загрожує, взяла за порогом горщик і заспішила до хвіртки. Над горщиком піднімалася пара. Озираючись, перейшла вулицю і поспіхом заховалась у напіврозваленій халупі. Пашка злетів з горища і подався слідом. «Кому це вона понесла їжу? Невже Каті?» Пашка побіг. Раптом грюкнули двері і вискочила стара. Відступив за паркан, а стара тим часом бігом подалась у бік дороги, що вела до міста. У хлопця заколотилося серце від недоброго передчуття. Він назирці поспішав за старою і чув, як вона болісно голосила, про щось благаючи Бога. Кинувся назад, заскочив до розвалюхи, зазирнув у одну, другу кімнату. Нікого. І раптом почув стогін. Завмер, прислухався – і до комори. Зірвав замок, ногою вибив двері. Катя лежала на підлозі в калюжі крові і дивилася на нього зболеними очима.
– Катю!!!
Вона спробувала встати, та сил вистачило тільки для того, щоб підвести голову.
– Що з тобою, Катю? Ти мене чуєш?!
Вона не чула. Мученицька гримаса болю скривила їй лице. Утробний стогін пробився крізь запечені губи. Пашка не знав, як їй допомогти. Розумів лише, що залишатися їй тут не можна ні хвилини. Підхопив на руки і поніс через порослі бур’янами городи до дороги. Почувши за спиною голос старої, не озирнувся навіть.
– Змилуйся, Господи... Не дай їй померти! Адже все на мою голову! Боже правий, один ти знаєш – не винувата я... Вона не хотіла жити. Все проклинала когось... А я ті її слова повз вуха... Ох, дурепа я окаянна... І кому поясниш, кому правду повідаєш?
– Слідчому! – кидає через плече Пашка.
– Тюрма! Це тюрма... А як мені в тюрму в моєму віці... на нари…
– Тебе, стара відьмо, треба було, як блоху, під ніготь!
– Лай мене... Лай! Заслужила... Тільки ви ж де були? Де?!
Вони вже вийшли на дорогу, як раптом стара закричала:
– Машина! Машина... Та сама, що до моєї хати під’їздила! – кинулась на середину дороги і впала на коліна. – Почув Господь мої молитви...
– Стійте! Зупиніться! – вона благально піднесла до неба руки. Проте в машині і так все зрозуміли. Заскреготіли гальма. Євген, а за ним і Людмила вискочили з машини і кинулися до Каті. Стара щось лепетала, виправдовуючись, але її ніхто не слухав. Катю поклали на заднє сидіння. Пашка зірвав з себе куртку і, згорнувши, поклав під голову потерпілій.
– Сідай, Людок... Швидше!
Ляснули дверцята і, розвернувшись, Євген погнав «Ладу» в місто. На дорозі залишились Пашка і стара.
– Ти ж скажи, коли що... Не винувата я! Бачить Бог! – вона почала хреститись. Пашка поглянув на неї, сплюнув гіркоту, що накопичилась у роті...
– Вона не винувата?! Та коли б я міг, я тебе ось цими руками зବ¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬душив би, стара падлюко!
Стара відсахнулась і побігла через лісок до хуторів. Пашка теж кинувся бігти. Десь тут у кущах стояв його мотоцикл. А поки пробирався крізь кущі, все шепотів, звертаючись до Каті:
– Що ж ти наробила? Що ж тепер буде? Як же так... Чому не поїхала до міста? Чому сюди? Хто тебе надоумив? Чому мені нічого не сказала?
У кущах затріщав мотоцикл. А через мить Пашка вже мчав дорогою в місто. Попереду «Лада» буквально продиралась між потоком машин. Ось вона вискочила на зустрічну смугу. Тут пролунав міліцейський свисток. Пролітаючи повз машину з жовто-синіми смугами, Пашка бачив, що охоронець порядку вже хотів сідати за кермо, аби доганяти «Ладу». Пашка крикнув:
– Дівчина при смерті! В лікарню повезли!!!

На подвір’я лікарні влетіли, безупинно сигналячи. Не чекаючи санітарів, Євген з Людмилою однесли Катю до приймального покою.
– Швидше! Вона помирає! – закричав на санітарок Євген.
– Тихіше, товаришу... Тут вам більше нічого робити. Погуляйте на подвір’ї. А ви, громадянко, залиштесь... Розкажіть, що сталося?
Євгена виставили за двері. Він постояв, потоптався і вийшов на ґанок. Через деякий час вийшла і Людмила.
– Ху, чорт, ноги не тримають... – видихнула вона, важко сідаючи на лаву. – Ти, Женю, не хвилюйся. Її вже повезли до операційної. Записали, що там треба, і повезли. Дай-но мені сигарету.
Він дістав сигарети і подав Людмилі.
– Як ти думаєш, це небезпечно?
– Гірше не буває...
– А лікар її дивився?
– Дивився… – припалюючи сигарету, відповіла Людмила.
– Ну й що? Що він сказав?
– Сепсис...
– А що це таке?
– Інфекцію внесли… Ти заспокойся, Женю. Тепер вона в лікарні... Тут спеціалісти....
– Це я винен... Я мав з тої старої відьми душу витрясти, а дізнатись, де Катя!
У дверях з’явився лікар – молодий, лисіючий. Зняв окуляри і, масуючи пальцями повіки, сказав, звертаючись до Євгена:
– Вона отямилась...
– Чи можна з нею поговорити? – зірвався з лави Євген.
– Рано... Зараз їй переливають кров, – лікар надів окуляри. – Ситуація ускладнюється тим, що потрібної групи крові у нас мало...
– Візьміть мою, – захвилювався Євген.
– А у вас яка?
– Перша...
– А резус?
– Не знаю... Здається, мінусовий...
– Може, моя підійде? – сказала Людмила. – У мене теж перша, а резус позитивний.
– Ви певні?
– Абсолютно... Та ось у мене в паспорті, – знайшла потрібну відмітку і показала лікарю.
– Добре... Ідіть за мною.

* * *

Пашка зіскочив з мотоцикла біля воріт Берендея і бігом до будинку. Двері замкнені, на подвір’ї жодної живої душі.
– Гей, люди! – у розпачі закричав хлопець. Ніхто не відгукнувся. Побіг до теплиці – і там нікого. Флігель теж порожній.
– Денис! – закричав щосили Пашка.
– Чого тобі? – спитав, з’являючись із-за флігеля, Сергій Сергійович. У руках він ніс кошик із розсадою ніжно-голубих квітів.
– Денис... Денис мені потрібен!
– Нема його...
– А де він? – наполягав Пашка.
– Ніби зранку… – старий поставив кошик і заходився висаджувати квіти. – Зранку ніби на роботу збирався.
– А куди? Куди?
– Та хто ж його знає, крім бригадира... Він наряди виписує. Зажди, а навіщо тобі спозарання Денис знадобився? Ваша банда зазвичай ніби на вечір збирається. Щось сталося? Га?
Пашка махнув рукою і пішов до воріт.
– Ану зажди! – крикнув Сергій Сергійович. – Іди сюди!
– Чого вам іще? – Пашка зупинився.
– Що сталося?
– Катю до лікарні одвезли... Помирає вона! – судома здавила хлопцеві горло. – Помирає! Помирає Катя! А все через нього...
Старий закашлявся.
– Я так і знав! – Сергій Сергійович у знемозі присів на клумбу, на яку тільки-но висаджував розсаду. Пашка кинувся бігти, і за мить його мотоцикл ревнув за ворітьми. По щоці старого покотилася сльоза. Сидів, дивився на квіточку, слабеньку, як дитя, і шепотів:
– Катя... Катериночка... Катюшка... Дитиночко... Я ж обіцяв берегти тебе від цих босяків. Не зумів... Що ж я скажу моїй Олечці? Як подивлюся їй в очі?..
Він підвівся, витер мокру від сліз щоку і, похитуючись, пішов додому. Прочинив двері веранди. Пройшов вітальню. Піднявся до себе в мезонін і прямо від дверей підійшов до двостволки, що висіла на стіні. Зняв, витер від пилу. Дістав з ящика коробку з патронами і почав заряджати.

* * *

На ґанок вийшла сухенька, схожа на кульбабку санітарка.
– Ти Женя будеш?
– Я... А що?! – підхопився Євген.
– Твоя племінниця просить, щоб ти вибачив її. Щоб зараз...
– Зараз? Яке це має значення?
– Має… – зітхнула старенька. – То що їй передати?
– Передайте... Що прощаю... Але я хотів спитати у неї…
– Не час, синку... От якщо жити буде, тоді й спитаєш...
– Та що це ви? Лікар сказав...
– Він тобі правду сказав... Та коли б усе від нього залежало. Ти тільки голови не вішай, може, ще й обійдеться... Молода ж вона ще. Може, оклигає...
Санітарка пішла. Євген сів на лаву. Чи то стогін, а чи здавлений крик вирвався у нього з грудей. Схопив голову в руки і так сидів, аж поки на ґанок не вийшла Людмила.
– Повторний аналіз робили, – сказала, затискаючи в зігнутій руці ватку. Помітивши на очах Євгена сльози, підсіла до нього.
– Не варто, Женю. Заспокойся. Там зараз лікарі зібралися. Кажуть, випадок важкий, проте не смертельний...
– Не треба, Людок... Я все знаю… – простогнав Євген.
Довго сиділи мовчки, потім він підвівся і попрямував до дверей.
– Ти куди?
– До неї... Мені з нею поговорити треба. В очі їй глянути. Інакше... Я з цим жити не зможу!
– Зажди, сядь і заспокойся... Женю, ти не про неї, ти про себе думаєш.
– Хай так... Я повинен знати, що з нею трапилось.
Вона бачила, що його не стримати, не переконати. Людмила скинула з плечей білий халат і віддала Євгенові.
– Візьми... Без халата не пустять... Катя в дев’ятій палаті, по коридору ліворуч....
* * *

– А тепер, мила дівчино, поспи... Дивись, воно і легше стане... Спи, спи... – говорила вже знайома нам старенька нянечка, по¬правляючи простирадло на Катрусиному ліжку. Та зімкнула важкі, запалені повіки.
– Не можу...
– Поспиш годинку-другу, воно й полегшає. Сон – він усе лікує...
– Не хочу жити.
– Ну, це пройде... Це тому, що сильно тебе зобидили. А в житті воно по-різному... Сьогодні так, а завтра, дивись, і сонечко… – нянечка озирнулась і побачила Євгена. – Е, а ти звідкіля взявся, ану давай... Давай звідси. Не можна до неї. Рано...
– Не женіть його, – тихо попросила Катя, – це мій дядько рідний...
– А куди ж він дивився? Старший за все відповідати має...
– Залиш нас одних... Сідай... Ти сам чи з Людою приїхав? Це добре... Мама Іра говорила, ви поженитесь... Ви так вирішили?
– Я вирішив...
– А Люда як? Вона згодна?
– Та ніби згодна...
Катя раптом одвернулась до стіни і розридалася.
– Ну, чого ти? Обпалило тобі життя крильця... То не біда. То, вважай, досвід...
– Нічого ти не розумієш... Чого стоїш? Іди! Там Люда чекає...
Він шукав слова, аби заспокоїти її, і не знаходив.
– Твій час скінчився, милий... Іди, а то лікар заскочить, і матимемо неприємність.
– Катю, я завтра до тебе прийду. З Людою прийдемо.
Катя не відповіла. Її душили сльози.
– Чого їй принести? Що їй можна? – запитав у санітарки.
– Все можна... Окрім біди і горя.

* * *

Сергій Сергійович вийшов на ґанок з двостволкою в руках.
– Ти що, на полювання зібрався? – здивовано запитала Гликера.
– На полювання, на полювання… – якось дивно подивляючись на неї, сказав Берендей.
– А окуляри взяв? Ти ж без окулярів і качки не побачиш.
– Не за качками я...
– А за яким ще звіром?
Сергій Сергійович вийшов на подвір’я і раптом, не прицілюючись, пальнув по ближній теплиці. З жалібним дзвоном посипалося скло.
– Ти що?! З розуму з’їхав?! Ану дай сюди рушницю! Я кому сказала?! – вона кинулася до нього, проте він одступив крок назад і закричав:
– Не підходь! Уб’ю!!!
– Та ти і справді... Ось я тобі зараз… – вона із звичною сміливістю підхопила якогось дрючка і замахнулася на старого. Ударив постріл. Гликера упустила дрючка і злякано почала відступати, тільки тепер зрозумівши, що з нею не жартують.
– Караул!!! Люди! – раптом заверещала вона і, підхопивши спідниці, кинулася з криком: – Убивають! У-би-ва-ють! – до курника.
– Ач! Роз’їлись! Розморділи! Спекулянти прокляті! Я вас усіх за неї порішу... Ач, хазяї життя! Все для них, і людське життя також!? Ні, ви мені за неї відповісте! Я вам… – запас слів кінчався, і старий натискав на курки. Гриміли постріли. Налякані кури товклися на голові у Гликери. Вона відмахувалась од них, і вони з криком вилітали у віконце над дверима.
– Що ж це ти робиш, іроде!!! Хреста на тобі нема!!!
– Ти мені ще про совість нагадай, язво сибірська! Стільки літ мою душу гризла! Але тепер – все! Кінець! Нема більше вашої влади наді мною! Скінчилась!!!
Двостволка била дуплетом, і скло на тепличних рамах розліталося на друзки.
– Та схаменись ти кінець-кінцем! Що ж це ти робиш? Мати божа, заступнице, не дай трудам моїм загинути… – лепетала з курника Гликера. Сергій Сергійович хотів було щось відповісти, та раптом закашлявся, почервонів. У нього починався напад астми. Він навіть не одразу помітив, що в цей час із-за флігеля на подвір’я виповзає бульдозер.
Намагаючись зрозуміти, що відбувається, Денис висунувся з кабіни і щось крикнув. Сергій Сергійович перезарядив двостволку. Бульдозер зупинився, мотор перейшов на холості оберти. На трак виліз Денис і, посміхаючись, запитав:
– Ти що ж це розвоювався, Берендеюшко?
– А-а... з’явився! – крізь кашель крикнув йому старий.
– Ти тільки глянь, що він тут накоїв! – заскиглила, висовую¬чись із курника, Гликера. Денис скочив на землю.
– Не підходь до нього! Уб’є!!!
– Ну, так одразу й уб’є... – непевна посмішка ковзнула по губах Дениса. – Убити людину, тьоха, не просто. Для цього сміливість потрібна.
– Він з глузду з’їхав! – заверещала Гликера.
– Не дрейф, тьоха. Це він так балує... Берендеюшко, адже ти не будеш у мене стріляти?
– Буду! – крізь кашель простогнав старий.
– І уб’єш?
– Уб’ю! Я тобі казав, за Катю – уб’ю!
Денис засміявся і зробив кілька кроків до старого. Вдарив постріл. Біля ніг Дениса знялася хмарка пилу. Хлопець зупинився. А Сергій Сергійович підняв до плеча приклад. Ствол поволі піднімався і, коли зупинився на рівні грудей хлопця, на старого знову навалився кашель. Він боровся з ним з останніх сил, проте двостволки не опускав. У цей час ззаду на нього кинувся Пашка. Постріл сипонув дробом по гілках в’яза, і над головою в Дениса закружляло посічене листя. Сергій Сергійович і Пашка опинилися на землі. У два скоки Денис уже був біля них. Вирвав двостволку і замахнувся з дикою злобою на старого. Ще мить – і приклад розбив би голову Сергію Сергійовичу.
– Не смій!!! – заревів Пашка, скочивши на ноги.
– Іди ти...
Пашка вчепився в Дениса. Той відштовхнув його і з розмаху хряснув двостволкою об трак. Потім Денис підхопив з землі старого і почав бити його по щоках, вкладаючи у кожен удар злість, яка кипіла в ньому.
– Так його! Так його! – кричала, вилізаючи з курника, тітка.
– Зупинись! Не смій!!! – Пашка став між старим і Денисом. Той одкинув Сергія Сергійовича і заходився лупцювати Пашку. Хлопчина відчайдушно опирався, проте сили були нерівні.
– Бий! Бий! Бий! Все одно не мовчатиму. На всіх перехрестях кричатиму, що ти убив її! Убив мою дитину! Убивець! Піди й сам скажи, що ти вбив!
Побитий, з закривавленим лицем щуплий Пашка наступав на здоровенного Дениса і цідив крізь стиснуті зуби:
– Підеш, наволоч! Підеш, сука, і сам скажеш! Скажеш, що вбив!
– Відчепись! Богом прошу... Відчепись, а то знову вмажу!
– Підеш і сам скажеш! – кричав Пашка. – Убивця!!!
– Не вбивав я! Нікого не вбивав! Хто? Хто доведе мою вину?!
– Підеш і скажеш! –верещав Пашка.
– Та дай йому так, щоб до нових віників пам’ятав!
І бійка все більше змахувала на побиття. Денис зустрічав Пашку черговою зуботичиною. А той цідив крізь розбитий рот:
– Підеш, падлюко! Підеш і сам скажеш, що убив і її, і дитя в ній.
– Ти що, псих?! І ви всі психопати... Та ну вас... – Денис ускочив у сіни флігеля і зачинив двері. Пашка смикнув раз-другий...
– Думаєш, заховався? – Пашка кинувся до бульдозера. Мотор працював. За мить він уже натискав на педалі, рвав на себе важелі. – Піди і сам скажи… – хрипів Пашка. Денис виглянув у двері. Бульдозер розвертався ножем на флігель. Ніхто не звернув уваги на Сергія Сергійовича, котрий важко підвівся і, похитуючись, пішов у будинок. Гликера помітила, що бульдозер піднімає ніж, кинулася на захист.
– Ти що, здурів?! Ану злазь!
Пашка нічого не чув. Його ворог був перед ним, і він давив на газ. Денис вискочив із флігеля.
– Стій! Ти куди?? Зупинись, тобі кажу! Ти мене чуєш?! – крутився перед бульдозером Денис. – Глуши!!! Люди, зупиніть його!
– Допоможіть! Убивають!!! – верещала Гликера.
– Підеш! Сам... підеш, гад!.. – хрипів Пашка і тис на педаль газу. Ревів бульдозер. Щось кричав, розмахуючи руками перед ножем бульдозера, Денис. Голосила, бігаючи вулицею, Гликера. Вискаку¬вали з будинків люди.
Пашка нічого не чув. Несподівано у шибках флігеля спалахнуло полум’я. Пашка не одразу зрозумів, що горить будинок Берендея.
– Берендей горить! – прошепотів Пашка і відпустив педаль газу. Бульдозер зупинився. Пашка зіскочив на землю і побіг до палаючого будинку, в якому вже на нижньому поверху бушувало полум’я.
– За що на мене така напасть! О господи, пропали мої труди! Кривавими мозолями нажиті... – кричала Гликера, заламуючи руки.
На пожежу бігли люди, мчали червоні пожежні машини. Виблис¬ку¬вали нікелем деталі. Ревіли клаксони міліцейських машин, шаленів дзвін. На охоплений полум’ям мезонин лилася вода одразу з кількох брандспойтів. З пожежної машини потяглася драбина, і одягнутий у все брезентове чоловік проворно поліз по ній до вікна другого поверху, в якому палахкотіло полум’я.
* * *

– Женю, дивись! – Людмила показала в кінець вулиці. – Горить! І зовсім близько... А може, це у нас?
– Це у Сергія Сергійовича... – Євген вчепився в бублика, і «Лада» рвонула вперед.
Проїхати до своїх воріт не вдалося – вулиця була захаращена пожежними машинами. Тут же стояли дві міліцейські і «швидка». Вони залишили машину і побігли до садиби Берендея. З вікна мезоніна пожежник спускав очамрілого від диму Пашку, а той усе поривався назад, викрикуючи:
– Він там... Я його бачив! Шукайте, він там...
Хлопця ніхто не слухав. Внизу на нього вже чекала міліція. Схопили за руки і потягли до машини. Він опирався і крізь сльози молив:
– Заждіть... Зупиніться! Там чоловік! Там Сергій Сергійович! Я його бачив... Він там...
– Добре, розберемось! – крикнув на нього сержант, уміло заламуючи хлопцеві руки.
– Хто там, Пашо? Хто? – кинувся до нього Євген.
– Берендей... Я бачив...
– Відійдіть! – грудьми відтіснив його сержант.. – Із заарештованим забороняється...
– Ви чуєте, що він вам говорить!? – закричав на сержанта Євген. – Там чоловік гине! А ви...
– Там пожежники. Якщо гине, витягнуть! А ми... Ми наше діло туго знаємо. Того, хто підпалив, під арешт!
– Це Пашка підпалив? – не повірив Євген.
– А хто ж?! Він! Він підпалив! – заверещала Гликера і кинулася на хлопця з кулаками. –Коли б не він... У-у, гадюка!!! Через свою мерехлюндію по світу пустив! Та я тебе засаджу! Ти в мене відповіси, за все відповіси, і ніхто тебе не виручить, навіть твій таточко. Думаєш, якщо він у тебе начальник міліції, так тобі все можна?..
– Відпустіть його, – раптом наказав сержант. Хлопця нехотя відпустили. Він ще не вірив, та ноги самі зробили кілька кроків у бік охопленого полум’ям будинку.
– Я бачив. Він там… – звертаючись до Євгена, говорив Пашка. – Слово честі...
Вони кинулися до будинку Берендея, але в цей час обрушився мезонін. Хлопець закрив лице руками і в сльозах опустився навколішки, виючи від горя і безсилля. На нього тут же накинулася з кулаками Гликера. Сержант відтягнув її геть.
– Ходімо, Женю... – торкнула його за лікоть Людмила. – Тут уже нічим не допоможеш. – Ходімо...
Євген стояв у дикому заціпенінні, не маючи сил зрушити з місця.
– Ходімо... Його вже не вернеш... – Вона повела його не до воріт, де стовпилися машини і люди, а до заповітного паркана з розсунутими дошками.
– Ти розумієш, що тут сталося? – запитав Євген, коли вони зупинилися за кущем білого бузку.
– Пожежа, – відповіла Людмила.
– Ні, Людок, ні... Це трагедія! Самоспалення! Він сам себе спалив, бо не міг більше так жити.
– Ну, навіщо так одразу... Спалахнути могло від сірника, необережно кинутого на килим... – Женю, а що це таке? Це ж Сергій Сергійович...
– І моя мама...
Євген розгорнув трикутничок листа, почав читати уже знайомий текст. Зараз він читав його для Людмили.
«Дорогий Сергію! Я знала: незважаючи ні на що, ти напишеш мені. Адже ти – справжній! Дякую долі, що дарувала мені тебе. Один ти й зрозумієш мене, і радітимеш разом зі мною. Сергійку, у мене народився син! Микола просив назвати його Євгеном. Так що у світ прийшов новий Труханов. Євген Миколайович... Тепер я мати двох дітей. Чи можу я думати про нову сім’ю? Пиши. Буду відповідати.
Р. S. Атестат присилати не треба. Як тільки вийду з лікарні, влаштуюсь на роботу, санітаркою у шпиталь. Думаю, візьмуть...».
– Чому вони опинились тут, на ґанку?
– Що?
– Листи і ці фотокартки...
Він знизав плечима. Його мучила та ж сама думка. «Мабуть, він приніс їх сюди, рятуючи від глуму Гликери та її племінника».
Обоє довго стояли на ґанку заціпенілі. Потім він сказав.
– Треба подзвонити мамі...
– І родичам... повідомити… – додала вона.
– Окрім неї, у нього немає нікого на всьому білому світі...
Вони піднялися на ґанок і довго стояли замислені. Від воріт сусідньої садиби поволі роз’їжджалися машини, розходились люди. На кущі білого бузку лягав піднятий пожежею сизий попіл.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2009 р.