журнал "Вітчизна" №9-10, 2009 р.

ЮРІЙ БУРЯК

ОРІЛЬЯНЬСЬКІ ЕЛЕГІЇ

І

Це там – не груша, мальви і обора,
А дім із пацюками і димар,
Де голос твій і голос чорта
Зляганням позначали календар.

В тій Україні, кинутій і вбогій,
В дзеркалах окулярів сих почвар—
Весь жах і жар демонологій
І замість віч – дзеркальних більм узвар.

Відлунював колодязь з дна металом,
Рипіла дичка з гойдалкою, стіл
Під дичкою, де радіола грала,
І сад плачем і листям лопотів.

Де як дзиґар усе дзвенить і ходить,
Рядно під сливою і на шезлонгу плед,
Де Веспер сходить і заходить
Й зайці біжать мов строчить кулемет.

На дошках половинками жерделі
Римують половинки інших серць.
Орільських солов’їв шрапнелі,
Георгієва пря і з чортом герць.

Нічний пацюк на пледові і Леда
Із пацюком, а лебеді з озер
Лопочуть крильми перед злетом.
Лише один під берегом помер.

Вода струмить крізь небеса і крони,
Летить між кручею і золотим піском.
Не чоловік і жінка – їхні клони
На вепра труп розклались під ліском.

Всі поривання пригаси, педалі
П’ятою притискай, хутчій гальмуй,
Бо що повільніше – то далі
Проміння зір наздоганяє тьму.

Верету кинь, підводься геть із пледа,
Пантрує тать тебе, мене і дім.
В гній падає з велосипеда
Не тінь, і скоро вся забрьохається в нім.

Збирай вудки, вже ввімкнуто лічильник,
В підвалах Києва годинники гримлять.
Не там, а тут – могильник,
Та в окулярах схожа там на тебе б...

Ти входила у сад, в ідилію орільську.
Не входив так у акт роз’ятрений Шекспір.
Де та Оріль? А де Детройт і Віндзор?
О кінецьсвітна далеч наших зір!

III

Той хлопчик виглядає на шляху,
І це не ти, дорого, на яку,
Дорого, на яку виходжу я –
В село, де жде мене моя сім’я.

Це битий шлях, він в іншій кушпелі,
Не брук, а шлях, що вийшов із землі,
Сам ще земля, не просто битий шлях,
Який прославсь під небом у полях.
І хлопчик виглядав мене звідтіль,
Із небом тим, з твоїх серпневих піль;
Він біг назустріч, вгледівши мене,
Любові іскра, кров моя, пальне
В мені і в ньому чи гримуча суть,
Що рідні рідним з кров’ю в серце ллють.

І дім, і сад, і хлопчик у саду.
Щовечора женуть там череду,
А присмерки там пахнуть молоком
І сіном, й шерехатим язиком.
І вим’я, й молоко, на рогах – зір
Сяйво й мукання корів, орієнтир
Тим, хто зі шляху збивсь на інший шлях –
Блукає зором в зоряних полях.

Гойдає вітер гойдалку в саду,
Ти йдеш повз нього, та притиш ходу.
Стільця пробив будяк, лихий стрілець,
І він уріс по днище у чебрець.
Жерделі мов дуби про щось мовчать:
Тут, певно, був мисливець або тать.
І виноград став знову диким тут,
Й стебло, мов горло, стис крицевий джгут.
Горище з голубами на цвяхах,
А голуби, хто вижив, – по світах.
Від ланцюга відірвано цебро
І думає вода в криниці про
Те, як било знизу джерело,
Про те, що тут вода була мов скло,
Та тільки від прозорості тепер
Лишився бій зі скла, бо все пожер
Не листяжер, а час – живих зозуль
У дзиґарях не менше, аніж куль
У споминах, або поштучних зрад
З гвинта у гвинт зворотний бій назад.

З віконниць навіть вдень тече пітьма
Крізь шпарини – ставай за ріг притьма,
Бери до рук дубця і, цепом в рот
Крутнувши, тричі брязни об капот,
На кепку захисну бензином лий
І ще раз цепом по череп’ю бий,
Кинь сірника бісам на бензобак.
Було б це так, а може, і не так.

Біля паркану хлопчик там стояв,
Ти б не посмів направити прояв
З тієї хати в Пекло, ані в Рай.
Горіть ви пропадом. І ти в мені згоряй!
Та хлопчик як же в куряві не тій,
Чи батька прах і кров моя у ній,
І в ньому син, і в цьому Пеклі він,
Що виглядав мене, тепер один?

Степ споловів і висохла Оріль,
І б’ється в скло з присінку в’язень-джміль.
І речі всі завмерли на роки.
Минуло 20 літ, а повзунки
Дитячі десь на груші ще висять;
І прядка, й спінінг, що полишив “зять”
Під павутинням для хрестовика,
Що блешні від нудьги, бува, торка
Й вони по комусь нібито дзвенять,
Як скалки сміху, й чергою проклять
З котушки дзеленчить з плеча ця кладь,
Як волосінь притоплює в ній тать
Чужої долі сплутані ключі,
І мить спасіння нашого – корчі.

Обрив струни: у куряві доріг
Живих і дорогих шляхів моїх
Знов найдорожчий мріє битий шлях –
До хлопчика, що жде і жде в полях.

IV

В орільських перелісках в “жигулях”,
Поставлених під сосни, між гілляк,
Я лебедя побачив крізь вікно –
Біліло і гойдалося стегно
І дві ноги, як пара лебедів,
Пливли ривками, гейби по воді.
Я вбік пішов, щоб їм не заважать,
Та чув, як “жигулі” вгорі ячать;
Про лебедину вірність і любов
Начутий, під ячання далі йшов.
Можливо, то ячав з кумою кум
Чи бригадир цукерки “Кара-Кум”
І пляшку із вином купив своїй
Найкращій у бригаді ланковій,
І ланкова, безмежно вдячна, там
Давала рух ногам, як лебедям.

Була вже осінь, і достиглий глід
Доповнював тих лебедів політ,
І тих, які у хащах лісових
Були іще подібніші до ніг,
Та тільки Леди, що у міфах тих,
Де лебедя біліший тільки сніг.

Вже починавсь пташиний переліт,
Востаннє ятрянів кривавий глід,
З дубів росли ведмежі язики,
Пісок білів під вигином ріки,
Вода несла пробиті ятері
Під кручею, де норами щурі
По смузі неприступності сліди
Залишили, таємні, як ходи
Відлюдників з монастирів у скель
Западинах із келій і осель.

Все мислене в природі, кожен знак,
Та тільки лебедина білизна
Птахів, яких побачив старожил
Місцевий, надавала мені сил
Й натхнення – не підводний самостріл,
На голованя перемет, екстрім
Із обручем над кручею чи вхід
В осінню воду, нібито під лід.

І не орільських круч дереворит
Зі стародруку, давній краєвид,
Де з деревом пливе осінній степ
Сімнадцятим століттям – лиш тебе б
Із хула-хупом зняти із гори
Й перемістити в скелю, до нори
Наскельних пожильців з монастирів,
Де свічка й образ. Лебединий спів
Там лине навесні і восени
Хіба що, але тільки з далини.

Ввібрати б в око весь цей виднокіл
Із трасою і острівцями сіл,
З каналом, переліском, вздовж ріки
Пейзажами, де прив’язь – на віки,
Де тануть у дзеркалах небеса,
Вночі зоря в іконі як сльоза
І в ризах Одігітрії струмить
Падіння зір і з глибини гримить:
Все проминає, а Її сльоза
Щоночі підіймається й сповза.
Тече, тече, тече й тече Оріль
І лебедіє в ризах біль, біль, біль.

Я глянув на високовольтний стовп –
І остовпів, угледівши гніздо
І двох орлів, що висіли над ним.
Бо стати міг би з них бодай одним.

V

На макових полях поораних – лелеки.
Китайгород. Оріль. Останні сплески спеки.
Ми лежимо удвох, внизу – річковий плин
Стріла, що йде в блакить, летить пташиний клин,
Злітають з-під куща дві шелесткі хохітви
І за кордон летять. Лелія, поле битви,
Так Лінію назвуть, сей степовий кордон,
Коли прогнеться трон під лядвами мудон.

В старих зимівниках Оріль тече в Дніпро,
Крізь те, що нагорнув Мазепа чи Петро,
І завертає тут, де йшли після молитви,
Під сяйвом од хреста на хрест й на поле битви.
А нас Господь привів сюди для інших битв –
Щоб сплетені тіла сполохали хохітв.

На берестах шумить, поблискуючи, листя,
В шоломах будяки дзвенять списами вістря.
Ми пізнаємо час і входимо в блакить,
Що прохолодить плоть і чреслами струмить.
Терпкіші за жердель зелену і горіхи,
За м’яту у воді найлагідніші ліки,
На шкірі хвої слід, і хвоєю пахтить
Ріка, пісок, зірки квіток дрібних суцвіть
При березі, і там стоїть на мілководді
На бистрині наш син маленький, ні, це потім.

Із декількох колін Оріль бере розгін
І в кожному із них – по декілька одмін
Відтинків часових і різної напруги
Картини вдвох чи втрьох, і стрілами чечуги
Піщаним дном летять і позначають все,
Що з книгою буття нас в’яже, як лясе.

Китайгородський храм, масона Гамалії
Священствував отець на березі Лелії
За 200 років храм зміняв не раз фасон,
То виганяв міняйл, то сам був як масон,
Заготівельний пункт, провізія худоби,
Куди попович той вертався із Європи –
На південь, на кордон Полтавщини й степів,
Мов напнутих на лук її річок тятив.

Де острівці дібров й покрученого русла
Струмиста бірюза то світла, то загусла.
Біліє із дібров на стовбурах кора,
Де з братом черв’яків під фермою збирав –
Покинуті стоять старі колгоспні ферми,
Загони для биків мов давні римські терми
І цвинтар у ярку сховався між шипшин,
Де бігають щури завбільшки із шеншил.

Гадюки у траві й стара селянська хата
І бильце у вербу вросло й сама верба та –
Тубільний архетип, що з пуху творить міф
І спермою летить на мукання корів.

Там дояр у траві сидить з відром й мольбертом,
Корову доїть і малює вперто.

VІ

Іще не почалась моя дорога пілігрима,
Іще мої пісні мовчать і спочиває рима,
А те, що виника, бентежачи вуста,
Звучить на взір пісень у березні дрозда.
Та я вже бачив степ і стежку вздовж каналу,

І міст через канал з наближенням помалу
Нагадував мені Венеції пейзаж
Й рибалки-хлопчаки – довкільних сіл пейзан.
Язик затерп, дійшла свого зеніту спека,
На обрії стоїть колодязний лелека
І вітер-суховій впереміш з полином
Намотує на вус солому, а селом
Що далі, тим сильніш поширюється запах
Й нагадує лице у весняних накрапах
Сільського хлопчака, що з вудкою іде
Й можливості зрадів гукнути: “Добрий день!”
Каналу береги обкладено в каміння
І спека дістає ополудні промінням:
Знімай сорочку геть, скидай взуття й штани,
Стрибай у воду, світ пізнай до глибини.

Іще не почалась моя дорога пілігрима,
Але провиджу я, що буде все це зриме –
Ген тракторист зайшов до пояса у воду
І милом відмива солярку й смуги поту.
Вже скоро ряд могил відкриє краєвид
Із сонцем, що під ним підбилося в зеніт,
Мов колесо, яке упало з неба скиту
На села оддалік, на золото у скирдах.
Дорогою крізь степ перевальцем пливе
Вантажівка й причіп вантажено по верх
Бортів, скрипить вона й гойдає кавунами,
Поволі виїздить й рівняється із нами,
Вся хура дзеленчить й спиняється як стій,
“Чи вогник є?” – мене запитує водій –
Й дарунок із баштану тримаю обома я,
Що спеку прохолодним осердям обламає.
Виходимо до мосту, а тут – мов перевал,
Село вже майже поряд, минаємо канал;
Праворуч од каналу, вздовж поля із горохом
Із кавуном в обіймах прошкуємо, дорогу
Перетинає навхрест знов рівнобіжний шлях
І віз із лісосмуги вигулькує в полях.
Запрошують підвезти. Сідаємо на воза.
А це вже і село. Самопасом йдуть кози.
Були, мабуть, дощі, бо вибоїни скрізь,
Усі стежки звідсіль прямують на Оріль.

Іще не почалась моя дорога пілігрима,
Я бачив ці хати понад Оріллю: з димом
З вишневого садка, де за стіжком стіжок,
Драбини біля них й корзини для грушок –
Настояних століть основа і підкова
На моноліт душі із моноліту слова.
Якихось 50 чи 70 км,
А там – Дніпродзержинськ і монстрище саме
Дніпропетровське – так прозвали Половицю,
Що схожою була на Катрину сідницю,
Коли її чесав Грицько Нечеса там,
Де велено було їх славити рабам.

Від берега з ріки, вся вбрана, як на свято,
Пливе через віки ця українська хата.
Оріль як молода й над нею молодим
Вроста в Чумацький Шлях патріархальний дим,
І зорі в небесах за водами Орелі
Рвуть темряви фольгу на золоті жерделі.

VII

Автовокзал петриківський, твоє темно-синє плаття.
Липень. 5-те число. Оріль і на ній латаття.
Вода. Ну, що говорити про воду її?
Внизу вона прохолодна, ближча до течії.
Внизу вона прохолодна, джерела б’ють десь при денці,
(Не денці, а днищі деннім, пропущенім через серце).
Отож, китайгородський автобус відходить у сім,
Ти їдеш сама в Дрюківку, а я повертаюсь ним
До Києва, на Хрещатик, в його метушню й порожнечу.
І очі твої темніють як приорільський вечір.

(Ніхто там не жде нікого. На цвинтарі стільки ж місць,
Як згадок про те, що входив і ти сюди не як гість.
Там Ленін стоїть при клубі, а мав би Петро Калнишевський
Стояти й моє над тобою благословляти шефство.
А досі стоїть курдупель напроти клубних колон,
До тебе кепку підносить, з привітом, у Вашингтон.
Згадалось: вози чумацькі і ти в якійсь ейфорії –
Волами вздовж трас і колій збиралась іти на Київ.
Стоять курені з волами і косять бики під фольк
З люльками в зубах, пістони вставляють, але в пістоль.
А ти вже багато років, злигавшись з якимось янкі,
Виборюєш незалежність собі на взір індіанки).

А в небі, що кольору плаття твого, в обвід осокір
Окреслений, спів медвяний сягає травневих зір;
Там груша над очеретом, в очеретах – Чаплинка,
Розчахує слива кістку – тобі й мені половинка;
З качками дикими місяць грає на сяйві плес
І спів переходить в сяйво зірок і нічних небес.
А ще з дороги в долині стриножений кінь на луках
(Стриножене серце іншим, а цокіт копит на бруках).
З обличчям твоїм відпливає автобус – минає час,
І бачу в салоні тому себе на якихсь речах.
Чомусь не з тобою завше, а з мареннями – що далі,
Тим ближче земля з-під рами, тим швидше мигтять педалі.

І так, як понад водою висить перемет, гачки
Рибу ваблять до себе наживкою, просто кинь
Думати про бистрину, навіть донкою по Орелі
Гачки не впіймають і хвильки, не те, що якоїсь форелі
Чи в’язя, якого впіймав, коли опускалася ніч,
І він прогнув твою вудку і впав на пісок, навіч-
но щоб затримати мить, щоб, подумати лиш, навіки
Пообіч ріки стояли жінка із чоловіком,
А насправді – щоб сталось інакше: залишився тільки в’язь
І каракулів ностальгічних старослов’янська в’язь.

Цвіте петриківська вишня, в мисках карасі хлюпочуть,
Дівчата йдуть тонкоброві, а слідом – гурт парубочий.
В човні пропливає рибалка (вже місяця виплив ріг)
Й вантаж з карасями й линами витрушує з ятерів.
Озером, аж ген біля траси, лебідь пливе від плоту,
У сутінках жінка гола до лебедя йде у воду
І світить крізь воду тіло між равликів й зграйок риб.
Самотній, стоїть лелека, життя поміняло триб,
А в тих садках Петриківки, на пагорку, у Понежі,
Чи нижче, десь на Патівці, рибалки сушать мережі.

VIІІ
Фрагмент

Ти впала навпроти цвинтаря, а потім в силосну яму,
Я все життя умістив би на велосипедну раму.
Не треба ума палати, ні кодів до сновидінь
Для спроби розшифрувати символіку тих падінь.

Там, де сільмаг і криниця і де старий палісадник,
Ти прямо мені сказала, що я тобі не порадник.
Прийшов із Дніпра автобус і я попрощався там,
І курс на Центральну Європу обрав на зло мудакам.

Мої допотопні краги і модна твоя тільняшка,
І вилущений твій образ облуплений, як фісташка.
В Дніпрі по старих адресах я довго комусь дзвонив,
І не здогадався навіть,
по кому це на вокзалі так довго дзвін голосив.

Уже здобула незалежність давно твоя Петриківка;
Хто – в Штати, а хто – в Ізраїль, не всохла кому кінцівка.
Та, мабуть, жива ще дичка, при хаті – живий горіх,
А там, де вишняк і малинник, лунає дитячий сміх.

Дорога через Чаплинку, угору, до кладовища,
І все – ніби вчора: син мій на рамі сидить малим ще.
Я знаю, де повертати, і кожен мені рівчак
Знайомий, і рух – у погляд, і ти, і малий в очах.

Я можу й тепер до краплі із пам’яті це дістати
І поштою по емейлу відправити все у Штати,
Бо тут воно ні до чого, лиш власну накриє тінь,
Як дерево над рікою впаде й пропаде в глибінь.

ІХ

Пора, коли повітря ніби шовк,
коли все зрозуміло, але шок
уже минув й розслабитися можна,
до того ж і нагода, тій тотожна,
з якої ти узяв уже урок,
і в зародку вона, як та, тривожна.

Засмаглий серпень, плаття – маків квіт,
в садку накрито стіл, і живопліт
у паничах (що кручені) і мальвах,
і дім, що будував якийсь ідальго,
недобудованим стоїть не 20 літ,
але й не 100 – кажу відповідально.

Пора, що павича твого пера
Барвистого, і з траси скрепера –
в одному з них упав господар дому
з моста, але, звергаючись додолу,
за брус він зачепився, як за трал,
що замість крапки все ж поставив кому

в житті його. За хвірткою човни,
де тралять дно не впіймані лини
господарем, що на Сибір подавсь,
а міг би, каже жінка, і на Марс,
і звідти повернувся, як з війни,
і пересів зі скрепера на МАЗ,

та до сім’ї він вже не повернувсь –
обрав на незалежність гейби курс...
як і дочка, від нього незалежна,
але, як він, доволі епатажна –
їй, що була далека всяких “чувств”,
подобалася практика дренажна,

і на весілля кликано мене,
що випадково тут упав із не-
ба, й сам був у підвішеному стані,
і це були вже спалахи останні
того, що, як здавалось, не мине
і мало б називатися коханням.

О, злющий петриківський самогон:
і ступа, і повітка, й макогін –
усе було на взір гоголезнавства,
і наречений був із тих, що в пастку
потрапив, та сприймав ще свій полон,
очмарений питвом, за Божу ласку.

На диктофон двоюрідна сестра
записувала тости й на ура
сприймалось те якогось літа в день,
коли і ти під газом з-під вишень
із двору за акулою пера
плив, щоб сказати їй “не теревень”,

але не міг, бо поміж них – котрі
самі були бабусі й матері,
і щось хотілось їм, чого не буде,
хотілось свята, але був це будень,
і це було якраз о тій порі,
коли вже серпень, і спада полуда

з очей, і те, що пурпуровий мак
твоєї сукні на жагучий знак
походив, не могло ввести в оману
ні лексики, в якій слова “кохана”,
“любов” замінить просто “порожняк”,
ні речі в суті – себто мого стану.

Я бачив орну техніку й ножі
на скреперах, що йшли вже по межі,
і тих, що їх спіткала смерть гуляща,
і тих, що кинуть їх напризволяще
й світ за очі ітимуть від олжі
в ніщо, на жаль, і зійдуть на нінащо.

Під корінь мак цей зачепив леміш,
хоч пурпуровим цвітом себе втіш,
та знай, що завтра всохне вже стебло,
і вивітриться з душ оцих тепло
і стануть люди інші, хоч і ті ж
та й буде те, що бути не могло.

Х

Божественні місця понад Оріллю:
гора, з якої видно все довкіл –
і пущі, і затоки, й дальні ріллі,
й по колу циферблата виднокіл;
якісь панки сюди на тарантасі
привозили своїх гарненьких чад;
так легко загубитися у часі,
коли до центру втрапиш в циферблат.

Це саме тут, на цій горі, урівень
з дубами якнайбільших верховіть,
які вросли в джерела всім корінням,
десь унизу, при березі, століть,
в нутрі годинника, накритого горою,
в кореневищах – годинникаря
обличчя, дім його, і грою
тче час із крапель він як шовкопряд,

всередині гори – рушій усіх історій,
весь механізм порід, води і речовин
і прорахунки всіх орільських акваторій,
і приводні паси всіх течій і глибин;
коли на ній лежиш, знетямлений підйомом
у подмухах вітрів з уламками картин,
поволі ти стаєш і сам тим часодромом,
що рухає вперед її священний чин.

Вона перепливе, пересягне потоки
й повернеться, Оріль, під цей же небосхил,
щоб з пагорба, де ти, піднятися високим,
як шлях земний, крилом хоча б над чистотіл
чи над стеблину цю, яка перед очима
од вітру мерехтить – то знаки в небесах –
і хмари врівень їй летять на південь мимо
всього, що в ній, що тут, що грає на басах –

вона тече, Оріль, і оминає гори,
тисячоліття так і тут, на цій горі,
ти відчуваєш, як піднятись важко вгору
в останні – чи не так? – але ще теплі дні,
як тисне вагота – вся далеч – на повіки
і набирає сил перед розбігом звір,
отак вона, Оріль, всі перевершить ріки
за відбиттям у ній потоків днів і зір.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2009 р.