|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10 2008 року
ІВАН ПАСЕМКО
ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ І ПАТРІОТ
Того дня, 15 лютого 2008 року, сцена овальної зали Київського міського Будинку вчителя була прикрашена кольоровим портретом Анатолія Погрібного. Бадьорий, життєрадісний, привітний, він радіє, зустрічаючи і вітаючи присутніх своєю неповторною усмішкою, яка, щоправда, не завжди була його супутницею. На сцені будинку, що пам’ятає Івана Огієнка, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Максима Рильського, Григорія Кочура, Олеся Гончара, В’ячеслава Чорновола та ряд інших славетних людей, ведучі – Леся Горенко, старший науковий співробітник відділу національної культури НДІ українознавства, та Олександр Хоменко, завідувач відділу української літератури Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства науки і культури України. Слово надається професорові, академіку, директору НДІ Петрові Кононенку. Він дав високу оцінку тій науковій, критичній, публіцистичній та педагогічній спадщині, що її полишив по собі великий учений, академік АН Вищої школи України, УВАН у США (Нью-Йорк), дійсний член НТШ ім. Шевченка, голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Гр. Ващенка, декан і професор Українського Вільного Університету у Мюнхені (ФРН), автор понад 20 книжок та сотень наукових статей, лауреат премій ім. І. Огієнка, О. Білецького, І. Багряного, Б. Грінченка, Д. Нитченка, Фонду ім. Т. Шевченка – і все це він, доктор Анатолій Погрібний. Глибокий слід залишив він по собі, працюючи й першим заступником міністра освіти і науки України, і згодом – завідувачем відділу української літератури в Інституті українознавства при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, й пізніше – провідним науковим співробітником того ж відділу, професором на факультеті журналістики (нині – Інститут журналістики) цього університету. Широкі кола української громадськості, заявив на завершення П. Кононенко, висловлюють пропозицію належно вшанувати пам’ять знаного науковця, громадсько-політичного та культурного діяча. Учасники Всеукраїнських наукових читань, присвячених пам’яті А. Г. Погрібного, звертаються до керівництва держави з громадськими ініціативами: Указом Президента присвоїти Анатолію Погрібному звання Героя України, перейменувати на честь видатного вченого і патріота одну з вулиць Києва та присвоїти ім’я Анатолія Григоровича школі в його рідному селі Мочалищі на Чернігівщині.
Добрі слова про Анатолія Погрібного сказали директор видавництва «Веселка», лауреат Шевченківської премії письменник Ярема Гоян; письменник, професор університету «Україна», заслужений журналіст України Віталій Карпенко; кореспондент Українського радіо, лауреат премії Олени Пчілки, радіожурналіст Василь Марусик, що тривалий час співпрацював з А. Погрібним, організовуючи на радіо його виступи; народний депутат України, поет Павло Мовчан; заступник голови Спілки офіцерів України, капітан І рангу Євген Лупаков; лауреат Вінницької обласної премії ім. М. Трублаїні, поетеса Валентина Козак; колишній студент А. Погрібного, нині редактор часопису «Хлібороб» (м. Лубни) Олег Гаврильченко; член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук Микола Сулима; провідний науковий співробітник НДІУ, доктор філологічних наук Світлана Єрмоленко; завідувачка відділу української мови НДІ українознавства, кандидат філологічних наук Ангеліна Пономаренко; доцент Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук Галина Старченко; поет Володимир Мордань; старший науковий співробітник НДІУ, письменник Сергій Плачинда; професор Українського національного авіаційного університету Сидір Кіраль. Усі вони високо оцінювали аспекти розмаїтої літературної, громадської, педагогічної та політичної діяльності Анатолія Погрібного.
«Університетська професура (Анатолій Погрібний)» – з такою доповіддю виступила кандидат філологічних наук, доцент КНУ ім. Тараса Шевченка Галина Гримич.
Далі місце за трибуною було надано Галині Погрібній-Міщенко, дружині й супутниці А. Погрібного, яка немало сприяла тому, щоб Анатолій Григорович зміг досягти своїх вершин у науковій, громадській і політичній діяльності. Знаю пані Галину як ідеального словесника, викладача української мови і літератури в СШ № 158 Дніпровського району м. Києва, де мені довелося працювати директором. Побудова її уроків завжди була оригінальна, осмислена та глибоко аргументована, з використанням найновіших методичних новинок. Та що казати про вичитану методику, коли її педагогічна майстерність і власна творчість базувалася кожного уроку на якійсь родзинці, що викликала інтерес і в старшокласників, і в молодших учнів... Галина Григорівна розповіла чимало цікавих подробиць та навела кілька щоденникових записів Анатолія Григоровича, у яких б’ється неспокійна думка та почуття людини, що жила радощами й болями свого народу.
Свій виступ мені довелося розпочати з болючої теми. Десь напередодні цих читань у мене була розмова зі столицею української морської слави – Севастополем. Телефонувала Євгенія Витвицька, голова Севастопольської філії Всеукраїнського педагогічного повариства ім. Гр. Ващенка. Представники місцевої адміністрації вирішили розправитись у певному фашистському чи чорносотенському дусі з бібліотечкою того Товариства – вони викинули її на вулицю. Знаю особисто, що цю бібліотеку комплектували насамперед професор А. Погрібний та його колеги-українознавці – професори П. Кононенко, Л. Масенко, М. Тимошик, Є. Федоренко (голова управи Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки), В. Шендеровський, автор цих рядків та інші.
* * *
Мені досі пам’ятний той день, коли, за найактивнішої участі науковців Інституту українознавства при КНУ ім. Тараса Шевченка, з ініціативи єпископа Торонто і Східної Єпархії преосвященного Юрія проводився міжнародний симпозіум, присвячений 25-літтю упокоєння митрополита Іларіона і 80-літтю Української православної церкви. Власне підсумки того симпозіуму підбивалися в Україні у березневі дні 1998 року. Доповідачем тоді був Анатолій Погрібний. Беручи участь у цій «академії», присвяченій підсумкам Огієнківського року, я, вражений проникливим, патріотичним словом доктора Анатолія Погрібного, буквально наступного дня створив репортаж «...У мандрівку століть з мого духу печаттю».
Відкриваючи «академію» в переповненій залі колишньої резиденції Української Центральної Ради, професор А. Погрібний у вступному слові процитував пророчі слова Івана Франка, немовби сказані про Івана Огієнка, – нині можемо відзначити, що Анатолій Григорович тоді сказав і про себе:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незміннім завзяттю, –
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Для А. Погрібного Франко був світочем, на якого цей наш сучасник орієнтувався, часто керувався його думками і переконаннями. Взяти хоча б одне з його останніх видань «Про національні пріоритети і стратегію націєвбивства» (Київ – 2006 р.), де Погрібний у дусі Франка запитує: «Ми що? – лишень невдахи і нездари у людському роді? Погній для глузів інших народів? Тягло «у поїздах їх бистроїзних», як то сотню років тому мучився цим у поемі «Мойсей» один з найбільших наших світочів І. Франко?» (с. 10).
Ці справді дуже доречні та патріотичні Всеукраїнські наукові читання, запропоновані продовжувачами ідей Анатолія Погрібного, слід би практикувати щорічно, орієнтуючись на його твори, з усією категоричністю задаючи собі кожен раз запитання, яке щодня хвилювало великого патріота України: а чи міняється щось на краще у нашому українському світі?
Тоді, на відкритті «академії», А. Погрібний продовжував: «Тож славетний український учений, державний діяч, ієрарх української православної церкви на Американському континенті митрополит Іларіон – Іван Огієнко, який створив для українців державотворчу енциклопедію – майже півтори тисячі різноаспектних наукових праць, художніх творів та перекладів, нині звертається до нас, дітей України: беріть цю енциклопедію та творіть, чого вагаєтесь, чого не випростаєтесь, не зведетесь із колін, щоб створити повноцінну європейську державу? Ті священні слова, дзвони Івана Огієнка, – продовжував він, – лунають по всій Україні від Львова через Київ аж до Луганська». Розуміємо нині, що ті ж огієнківські дзвони лунали у кожному слові А. Погрібного.
Не можна не погодитися з тим, як глибоко, переконливо й аргументовано він оцінив значення Помаранчевої революції: «Досить згадати: 1) Майдан зліквідував прогнилий кучминський режим; 2) він не дозволив стати Президентом ставленику антиукраїнської корупції; 3) відчутно посприяв громадянському та національному пробудженню українського люду; 4) посутньо розширив у нас свободу слова» (Там само, с. 20 – 21).
Але як воно в дійсності у нас із тією свободою слова, що спостерігаємо її сьогодні на екранах телебачення? У цій так званій «Свободі слова», яка за логікою речей мала б стати нашою візитною карткою в усій Європі, нам, українцям, плюють кожної миті в душу. Процитую себе з тижневика «Освіта» за 21 – 28 листопада 2007 року: «Слухаючи нещодавно програмний виступ на 2-му Конгресі «Українська освіта у світовому часопросторі», я намагався збагнути, як ми, українці, створивши самостійний європейський організм-державу, допускаємо до керма окремих, здавалось би, демократичних явищ людей, яким байдуже це українське слово. Хоча б «Свобода слова». Ведучий може взагалі не володіти українською мовою, обіцяє, що вивчить нашу мову, але він як вів «Свободу», так і веде її тією ж мовою північного сусіда, хоча більшість виступів усе-таки українські. Інший ведучий може і володіти державною мовою, але, почувши, що черговий виступ йде, скажімо, російською, тобто маючи зігнутий, а не випрямлений хребет... він послужливо, проявляючи свій комплекс меншовартості, переходить на мову того раба, сам стаючи таким же рабом. Думаю, що у нас, в Україні, мало б вистачити українськомовних ведучих... Годі на цій «Свободі слова» терпіти штепселіаду. Мені приходить на пам’ять красномовний приклад. Наприкінці 60-х років ХХ ст., перебуваючи у Польщі як переможець конкурсу «При карті братньої Польщі», що його оголосили УТДКЗ та редакція київської міської газети «Вечірній Київ», я мимоволі став свідком цікавого випадку. Прибувши на Вавель з деяким запізненням через хворобу, я змушений був пристати до групи словаків, щоб пройти залами славнозвісної резиденції польських королів у Кракові. Коли екскурсовод розпочав свою розповідь чеською мовою, то вже після кількох його слів один зі словаків підняв руку і заявив:
– O, prepбcеnie, sme Slovбci! (Вибачте, ми – словаки!).
Тобто з якихось тоді 4,5 мільйонів словаків знайшовся патріот і заявив відверто на міжнародній арені – він, як і його друзі, не прагнуть слухати лектора чужою їм мовою. Екскурсовод попросив вибачення, заявивши, що зараз же він виправить ситуацію... За якихось п’ять хвилин з’явився новий лектор, який уже вів екскурсію словацькою мовою. Я тоді ж подумав: якби хтось із української туристської групи висловив такий протест, то з маси малоросів одразу прозвучало б: «А какая разница? Пускай говорит!». Слухаючи «Свободу слова», я часто задумуюсь і очікую: а чи не піднесе вгору руку хтось із 46-ти мільйонів українців і чи не заявить на повен голос: «Ми – українці!..», як це зробили словаки у серпні 1966 року у Кракові, перебуваючи у складі ЧССР і певною мірою будучи підвладними чехам… А Україна од 1945 р. – одна із засновників ООН, позаду 16 років незалежності, але меншовартісний малорос і досі не піднесе руки протесту, коли її головний комуніст у стінах парламенту обливає брудом українського Президента, українську мову та борців за незалежність України в роки Другої світової війни.
Мислиться, що за цю підняту руку особливо зрадів би великий патріот і борець за українську Незалежність А. Погрібний.
* * *
Думаю, нині публіцистичну спадщину професора А. Погрібного слід цінувати на вагу золота, читати і перечитувати безліч разів, доносити її до слухача, як це невтомно чинив він сам, славний син української Чернігівщини (щоправда, обрізаної нашими північними сусідами, бо немає в наших межах історичної Стародубщини, хоча українська мова там звучить і з уст простої селянки, і православних духовних отців Московського патріархату – переважно вихідців з України). Тож вічна слава і вічна пам’ять Великому Українцеві Анатолієві Погрібному, що передчасно відпалахкотів у вирі боротьби з недругами за українське Слово, за українську культуру, за українську Україну.
 |
|
 |
 |
 |