|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10 2008 року
ГАЛИНА ПАЛАМАРЧУК
МІЖ ШЕСТЕРНЯМИ ГОДИННИКА
****
Холодний дощ січе по обличчю,
Неприкаяним душам ніде дітись.
Я кажу їй: «Холодно», за пазуху кличу,
А пташка не хоче за пазухов грітись.
Я їй підставляю руки гарячі,
Я вточу їй крові, схотіла б сісти...
А пташка хоче в мокрім гілляччі
Свою останню ягоду з’їсти.
ВУЛИЧНІ ВІРШІ
Вуличні вірші – як вуличні пси,
Захриплі у них голоси,
І трохи пропиті, і пики побиті,
І раді тому, що даси.
...Мій вуличний вірш – ні про що... невпопад...
Сахається, злидень, книжкових палат,
Хоч клявся-божився за розум узятись –
П’є пиво у сквері і їсть мармелад...
Він свого редактора точно проспав,
Нема в нього лоску салонних пав.
І слово… точніше – відірваний ґудзик
У каналізацію впав.
...Не бійтеся гицлів, не бійтесь облог,
Малиново квітніть, як чортополох,
Я буду вам донором, вуличні вірші,
Я буду вам більше, як людям – Бог.
****
Гарячково накидати хмизу й вогонь приручити,
І обпектися, і вкотре серце провчити.
Життя – це містерія про любов.
Навергати слів у каструлю й зробити окрошку,
Вже наче втекла, вже одужуєш наче потрошку.
Життя – це містерія про любов.
Навалити шопінгів, здибанок і каварень,
Та тільки чий же то образ проступає із марень?
Життя – це містерія про любов.
Клятв напридумувати різних і палких заперечень.
А правда осяде, як сіль, на уламках речень.
Життя – це містерія про любов.
Усвідомити власну недугу й повадки заячі,
Закрити долонею очі й піти світ за очі...
Життя – це містерія про любов.
****
Попустять трохи. Мов кинуть здачу.
Я їхню вдачу знаю. Та ти!!!
Вогонь сьогодні такий гарячий,
Не те що торкнутися – не підійти...
Простір брижиться, наче полотна,
На нім розповзаються плями дір.
Вогонь сьогодні такий голодний!
Не золотить, а жере, як звір.
А я ж зарікалася, що ніколи...
Не повірю іскрі зі сторони...
Зійшлися нині, замкнувши коло,
Вогонь небесний і нутряний…
БЛЮЗ
Тиждень за тижнем
Крапають в наше вино,
Підсолоджене сміхом непевним, смайликом, натяком –
Різниці насправді ніякої, –
Доторки поглядів, гострих, цікавих, тупих,
Стриптиз у муніципальному транспорті
Крізь шиби заплакані.
Різниці насправді ніякої.
Жив чи не жив, прогуляв, просвистав, послужив –
П’яною вишнею чи на чужому фуршеті канапкою –
Різниці ніякої, насправді різниці ніякої.
Плакала чи, втупившись в білий папір,
Крила невміло кроїла
За так чи за тлусте лакомство – різниці ніякої.
Був ти кедром ліванським, калиною з рідних лугів,
Словом брехливим і музикою нетутешньою,
Краще – черешнею. Різниці насправді ніякої.
Ти колись не повернешся.
І я колись не прийду.
Ліани чи гірки американські – різниці ніякої.
Насправді різниці ніякої.
Зміниться все. Божевілля – проснеться дитям,
Чистим дитям на плантації білого маку.
Різниці ніякої.
Насправді різниці ніякої.
А колись тиждень не кінчиться.
І Сонце колись не зійде.
Або не зайде.
Насправді різниці ніякої.
Різниці ніякої.
ПРО ЗНАННЯ
Розкриє час мені свої таємниці,
Розкаже лама про вічність.
Перлину покажуть устриці, підкрилки – птиці,
А літо – порічки..
Розпустять архіви історію, наче пряжу,
Скарби, як дощі, проллються.
І хроніки Акаші мені покажуть,
Що в серцевині людства.
Із чого складається біле, із чого – чорне,
Всі розв’язки до енних значень.
Народиться в ЦЕРНі електрон із нічого –
І його в окуляр побачу.
І піраміди, і султанові ложа й палати,
І де була Діогенова бочка...
І тільки ніколи, ніколи не зможу взнати,
Як пахне твоя сорочка...
****
Збираю у ворок насіннинки від прожитих днів,
Подзьобані віспою гроз, пристрастю злягань поорані.
Коли повернуся з експедиції, чи з облави, чи зі шпиталю,
Може, посію підпільно цю травку,
Від якої напливають спазми любові і болю,
У стерильну плоть плеканого раю,
І якщо пильна поліція моралі
Не виявить і не вирве з корінням,
Проросле стане чимсь на кшталт епідемії,
Чимсь на кшталт СНІДу,
Бо життя – це лихоманка зі смертельним кінцем.
...Корчаться змії під кублами земних дерев,
Світиться срібна яблунька під охороною серафимів.
Мене пропустили. Визріває шалений план.
...Тільки жінка знає, де сховати ворочок із насінням.
****
Політ дозволено. Грози розсіяні.
Влізти в кольчугу і застібнутися глухо.
І бути такою перед недругом і перед другом.
Розсіяні грози і букет прив’ялих півоній.
Ми входимо в літо сомнамбулічно й поволі.
Ти ще рай пам’ятаєш і плачеш? То сон ти бачив.
Що ти в словах шукаєш? Вони без значень...
І пам’ять моя, і твій холод – вони насторожі.
Розсіяні грози, не бійся, розсіяні грози...
****
Я – соломинка, крізь яку ти гамуєш спрагу,
Я – підзорна труба, у яку тобі Всесвіт відкривсь.
Я – піджилки твоїх ще таких нерозлітаних крил,
Я – вічність зухвала, що тебе позбавила страху.
****
Чи ти птах чи кріт – Божа душка...
Я вам не вінець, а подружка.
У певних параметрах потрактувати
Можна й людину як тлю.
Чи ти друг, чи так – подорожній.
Твій бокал не буде порожній,
І з моїх губ ти почуєш
Тільки слово «Люблю».
****
Пташка висить, наче кров на ножі,
Між небом і долом ясним підтекстом.
Східці нові... Та чи чужі?
Ти знаєш, дитино, хто їх архітектор?
З якого сплаву? Який пейзаж
Відкривають повільні кроки угору?
Світ марно просить: «Дитино, зваж
Знання тверезі й уяву хвору...»
Є речі, яких не покажуть кеге,
Ні грами тутешні, ні міліграми.
Те дитинча, що вдалося плохе,
Навіки лишиться при спідниці мами.
Всміхнись прощально і пам’ять зітри
Про спільні пустощі, літа і зими.
Ставши на східець, на два, на три –
Ти вже не з ними, ти вже не з ними...
****
Уже проїхали станцію «Дарниця».
Ніщо в цій притчі не було нове.
Незрілим яблуком дитина вдавиться –
Яблуко зріле господар зірве.
Повертаються дати, люди і ріки.
Твої клятви смішні і смішний рішенець.
Ніколи не кажи слово «навіки»,
Ніколи не кажи слово «кінець».
Хто вже з атестатом, кому – тільки в школу,
А хтось одвинувсь у вбиральню. Зажди...
Ніколи не кажи слово «ніколи»,
Ніколи не кажи слово «завжди»...
Яблука незрілі – думки невеселі.
Повелять іти – просто ходім.
Повертається улюблений коник каруселі,
Повертаються подорожні у рідний дім.
****
Два рядочки свічок попливли,
і попадали ґнотики.
Я вже теж попливла з тапчана
через цьомки і дотики.
І пече мені в пучку
дорога металева ручка.
Знову з пальця зіскочила
і пропала у хвилі обручка.
Ходять хижі коти
по терасі вночі навшпиньки.
намагаюся з тебе зіскочити,
як метелик зі шпильки.
...Вранці жінка твоя
шпильку візьме, до церкви вбрана.
А я далі собі полечу –
між лопатками рана...
****
Замовлено потяг.
Квитки проплачено.
Єзуїтські вічка
в цієї сітки.
За одним проходять
обвинуваченням
виконавці і свідки.
І той, хто злобно
побивав кобіт,
вдів не жалував і сиріт.
І той, хто камінь кинув услід.
І його сусід.
****
Уже знов дванайчїте липня,
Уже знов Петра і Павла...
Знову квітка, неначе молитва,
Над нашим шляхом зацвіла.
Це розкрив гіпнотичні очка
Цикорій, Петрів батіг.
Акупунктурна точка
На хорому мому житті.
Мій окільцьований палець
Нагадає не раз іще,
Як ми від негоди ховались
Під одним благеньким плащем.
А громи віддалялись напевно –
Розпадавсь оборонний вал.
Я себе збирала у пелену,
Ти себе у портфель збирав.
Ми ходили по ріжних кінах,
Мали ріжні набори втіх.
А слідом по холодних руїнах
Мовчки нипав Петрів батіг.
Щось захоче сказати – і схлипне:
Запечатала рота бджола.
А вже знов дванайчїте липня,
А вже знов Петра і Павла...
ЛІРИЧНЕ МУГИКАННЯ
Розв’яжи пояски і кольчугу закинь у траву.
Ти живеш наче ясен, і я наче мальва живу.
Не жалкую за тим, що в гарячці, як грип, відбуло.
Не боюся зими, бо за нею настане тепло.
Сонце п’ю й розкошую, в моїм чашеложі роса,
І чужа мені пристрасть, що світами блідими стряса...
Тільки пахощі жита долітають із ближніх піль,
Тільки бджілка дзумить, і гуде діловито джміль,
Тільки схлипнула мальва. Тільки ясену, мабуть, здалось.
Тільки їхнє коріння завмерло і переплелось...
****
Скільки на фронті провели ми днів і годин,
Кров’ю стікали в шпиталях, мерзли в окопах!
З нас фреску творив тим часом маляр один,
І стікали йому за халат кіновар і кобальт...
Скільки змінили команд, капітанів і ліг!
Скільки голів пропустили, скільки забили!
А він пописав, покурив, на муравку ліг,
Тим часом пославши учня в сільпо за пивом...
...Хто скільки заломить за себе, той того й варт.
Нічого нового на цій торговиці, їй-богу...
Ти силу маєш, май же ще віру й азарт.
Ти просиш у світу – прийди і візьми у нього.
****
Веде свою партію час уже на басах,
Зірки висіваються в небі під звуки джазу.
На ниточці часу, на ниточці часу – роса,
Як на стеблі пирію, на ниточці часу...
Торкнути боюся: урветься і щигля дасть.
Та тільки він сам цілує мене у губи.
Не важить, братове, не важить, яка в кого масть,
Коли закривають контору й сурмлять у труби.
МЕДИТАЦІЯ НА ПРОБУДЖЕННЯ
Нота висока впаде в безнадію й сльоту,
Ну ж бо згадай обіти свої й заповіти.
Хай сонячно буде в світлиці твоїй і в саду,
Де не зважають на зими, цвітуть первоцвіти.
Жде тебе мрія твоя, горить – не згоря,
Допоможи їй здобути щастя й свободу.
Хай в твоє сонце проллється ранкова зоря,
Наче вино у третю криничну воду.
Ви ще живі, то чого ж ви, живі, спите?
Так проспите не тільки рід, а ще й расу.
Хай твоя стежка вирветься з вражих петель,
Їй бо судилося влитися в сонячну трасу...
Нота висока кличе тебе: пробудись!
Щоб не збудили в зимі, пробудись у літі.
Хто не забуде обітів, що дав колись,
Того згадає Сонце в своїм заповіті.
****
Ти наче зомбі ідеш, як вино молоде,
Накручуєш сходинки на каблучки, як вужі.
Місяць викручує руки, каблучки краде.
Накрий своє дзеркало чорним – тут ходять чужі.
Замкни у душі все найдорожче й забудь.
Місяць шепоче, а світ занімів, як мім.
Світло зелене крапає з пальців, як ртуть,
Ти на даху стоїш, на краєчку самім…
****
У місті вночі промишляли розбійники й дощ.
Зацний бенкет був.Усе мені смакувало.
Кущ виступає із ночі достоту як дож,
Сховавши меча і листи під підкладку криваву.
Голови склали на плаці крилаті гінці.
Базар відчиня рундучки, крикливий, як когут.
Чую – залізо скрипить механізму якогось.
Що ти на мене навів – окуляр чи приціл?
****
Я цей день відпускаю, клейкі бруньки, щойно з мами,
Стріпну парасолю й повішу на ручку дверей.
Я не буду гадати, що буде з цим світом і з нами.
Може, Ангел підхопить, попутка якась підбере.
Хочу в мокре село, до голого темного саду,
Що плоди алхімічить серед тиші і наготи.
...Просто дощ, просто дощ. Він змиває сіль і досаду,
Харкотиння і слиз. І зворушливі наші сліди.
Я цей день відпускаю, хоч мені його трохи жалко,
Та ще сонно уявлю, подушок торкнувшись м’яких,
Як на причілку хати у мокрих фіалках
Незграбно і пристрасно кохаються їжаки.
БАЛАДА ПРО ЖІНКУ
Генерали в криївках, в якімсь Пентагоні чи в НАТО,
Осередки воєнні можуть точно спрогнозувати.
Та жаден Нострадамус в центуріях вам не настроче,
Чи повернеться жінка, що по сіль пішла проти ночі.
Недалеке було створіння. Ласкаве й терпляче.
Ну, бувало, посердиться, ну колись, дурненьке, поплаче.
Звідки знати мужчині, що якась там баба базарна
Милосердно вивчала його й прислухалась, мов сарна.
Коли він крутизною хвалився, карабкався вгору –
Вона золотом щирим слідила по кухні й по двору...
Як, по праву сильнішого, лупцював її, мов подушку, –
Вона місце слабке його оминала великодушно.
Був цей дослід невдалий. Припинити його захоче.
Ні докорів, ні сліз. Просто вийде по сіль проти ночі...
Не обернеться навіть. Розтане в етері прозорім.
...Так виходили цілі народи по сіль чи по зорі...
****
Утома. Перше листя на асфальті.
Не перебудеш ні на Кіпрі, ні на Мальті.
Ти можеш плюнути на все – тоді згадають
Тебе в «ДТ» десь на останній шпальті…
Закрийсь вуалькою, як хліб ховали мати,
Тоді їм буде нічого згадати.
Нехай тебе з’їдять, як хліб, до крихти
І не забудуть псові трохи дати.
Ковтай цей дим цього лихого граду,
Бо кажуть, він солодший шоколаду.
І йди по павутинці чеснім слові,
Хай суки думають, що йдеш ти по канату.
****
Ще на стінах від сонця жовта пастила,
А вже місяць на стелі.
Я тричі, милий, тобі простила,
На четвертий – пристрелю…
Я пожбурю у тебе казьонну чашку,
Бо це ж витримать годі.
А тоді ми почнемо усе спочатку,
Тільки вже без пародій.
Тонка каварня тихо дуріла
Й варила дурманні трунки.
Ти знову допив, я знову долила,
І знову сплатила рахунки.
Коли ми зустрінемось, милий? Згодом,
Після того, як повмираєм…
…Каваренька тонко пахла Сходом
І трохи раєм…
****
Небезпека – найпікантніше у світі,
Колють іскри прохолодними голками.
Танцювати серед мін, як серед квітів
з сексуальними такими язичками.
Хоч і рветься тільки те, що прялось тонко,
Заберіть свої просмолені канати.
Танцювати у повітрі без страховки
І на слові не боятись підірватись.
О, які прекрасні струни – голі нерви,
Як ти граєш, як ти граєш, милий кате!
Танцювати то з собою, то з партнером,
Вислизати, вислизати і зникати…
МЕДИТАЦІЯ НА МАЙДАН
Всі маршрути вранці котяться у рурку,
У горня Майдану ллються всі сліди.
Ти не впадеш, друже, я вхоплю за руку,
Ну, а я не впаду – бо нема куди…
Він же блима й сяє, мов сама спокуса,
Заховавши пастки під новий жупан.
Ось летить назустріч, розпростерши вуса,
Хтось як характерник, як Сірко Іван.
Хто ж ото – чи Ліна, а чи, мо’, Маруся, –
Що за молодиця руки задира?..
Вічні сутенери калитками трусять,
Заглушивши рев і стогони Дніпра…
Зникли сміттєвози, сон узяв путану,
Витерта блювота, зібрані пляшки…
Молодиця сонце ллє в горня Майдану,
Наче в каву ночі добавля вершки…
І гармошка й кобза, і смола і смальта –
Все мине. Гей, де ви? А нема ніде…
Розсупоньмо, друзі, шалики і пальта,
І не біймось хмари, що з Печерська йде…
Все воно стікає, і близьке, й далеке,
У горня Майдану, мов та крапля з вій.
І дівчатка милі, як Рене Зелвегер,
Через соломинку п’ють еспресо свій…
МЕЛАНХОЛІЯ
Не доп’єш ранкової кави, помчиш у офіс,
А над забутим кавуном дзижчатимуть оси.
Вони б нагадали тобі дитинство і першу вавку,
І як пробувала дідів тютюн, а потім – травку...
Ми прилипли до телефонних трубок, як ідіоти.
Ну як же ж ми можемо так – без очей навпроти?
Це ж такий несказанний трепет, ті очі, це ж бомба!
Зустрінься сьогодні з Мариною, зайди до Боба.
Витягни з меланхолії друга, з петлі – подругу,
Посидь у кав’ярні з мамою – зніміть напругу...
Між шестернями годинника порошинки та й годі,
А вирватись пробували, пробували на свободі?
Вимкни далеке світло, увімкни ближнє.
Насправді кожна хвилина смачна й дивовижна.
Тиснуть на газ самовбивці, шаленіють фанати...
...Дорога кінця не має, тож навіщо так гнати?
****
Чи в нагідках на городі, чи в філармонічних залах,
Чи кав’яром об’їдатимешся, чи підбереш крихту...
Нарешті призналася сама собі, нарешті сказала.
Я ж думала, саксофон люблю, але трохи – й скрипку.
Нема різниці між сонатою зустрічі й ноктюрном розлуки,
Чи то дихання арфи, чи стебла осіннього скрегіт.
Вимили келихи від шампанського Фері ніжні руки,
Сама на себе замкнута, сама собі альфа й омега.
Підкинеш мелодію, як вінка, хай пливе Дунаєм,
І сама пливтимеш, доки спить сторожа.
Така солодка втома сміється, і грається, й засинає,
Як динамічна медитація Ошо.
Відгорни свою ковдру, скрутись калачиком нишком,
Відділись від плоті, як покличе небесна арфа...
А завтра відкриєш себе, як недочитану книжку,
І будеш читати, читати, омега і альфа.
ПЕРИНАТАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ
Мене вичаклували із куща безу,
Мене взяли з дупла груші, силоміць зробивши їй кесарів розтин.
Мене загорнули в байку й поклали в колиску з лози.
Дух диму і хати не витравив перинатальну пам’ять,
І я, коли тільки можу, приходжу до дерев.
Мене пробирає їхня волога енергія,
А що я хочу більшого – те їх, схоже, не обходить.
Тупай, тупай ногою, мала людино,
Вилку еволюції не перескочити,
Хіба опустишся до розвилки й вибереш іншу гілку.
Але подумай: чи ти цього хочеш...
Парадоксальні бажання, перинатальна пам’ять.
Жене мене кров зелена, розбавлена червоною,
У їхні кубла й повітряні палаци зі струн, увінчані сміхом неба.
Ваблять мене їхні босоногі бали і нестримні оргії,
Їхні шепоти, їхні обійми.
Обійматися гіллям – що може бути ніжніше!
Я була прикра людина.
Я несподівано вмикала ліхтарики,
І мені навіть дещо вдалося підгледіти.
Я розставляла ліхтарі по садах і скверах.
Срібний сміх вітру їх попереджав,
І мені рідко вдавалося застати їх зненацька.
А одного разу, коли у двір заїхало таксі
Й забрало всіх на околицю,
дерева поставили мені ультиматум.
«Вимкни світло», – сказали вони.
Я тремчу і вагаюся. Одне тільки знаю напевно:
Колись на землі погаснуть усі ліхтарі,
Колись я вмітиму обійматися гіллям.
Або корінням. Невелика, зрештою, різниця...
****
Нічого й нікого. І темно, хоч в око стрель.
Димлять, як підстрелені, провалля і висота.
Дерева розгойдують ніч, як вода – корабель.
Як добре пливти в хитавицю по темних світах!
Спить чоловік, мов планету, обнявши диван,
Жінка, скрутившися, в нього сопе під бочком.
Спить у підвалах знаряддя для катувань,
Спить у пробірках отрута і під язичком.
Можна нарешті не брати до голови,
Чи вибухне міна, чи розірветься снаряд.
Готують постільку для Бога добрі волхви,
Вистелюють мохом і кличуть у дудку звірят.
Станція станції втомлено каже: «Цить!»
Обнялися твоя сорочка і плаття моє.
Сторожко штору відгорну: хто там не спить?
Хто там голосить і спати людям не дає?
…Що тут залишиться мого, а що – твого,
Не випитаєш по тому у каменя і золи.
Напитися молока чи нейтральної Н2О
І нашкрябати нігтем на шибці: «Ми тут були…»
****
Синичка залетіла на балкон і відважно запитує: хто ти?
«Пробуй, – простягаю синичці долоню, – на запах, на смак і дотик...»
Синичка ж розчаровано в долоню зазирнула. Не повірила – дзьобнула.
А я правду сховаю до кращих часів. А я буду думати: цьомнула...
...А вже майже щоночі паралельні існування сняться.
Ще, чого доброго, точка зору зміститься на Альфа Центавра з Києва...
Часто запитуєш одне, а почути хочеш одинайціте.
Часто запитуєш конкретне, а почути хочеш заспокійливе.
МОЄ ІМ’Я
Моє ім’я у скриньці із туману.
Лікуй його, як заповідь, як рану,
Як Божий віддих і сердечний зойк.
Моє ім’я невловне і ласкаве
І нишкне, як котятко, під руками,
і сиплеться крізь пальці, як пісок.
Моє ім’я – це ключ до скарбу роду.
Шепчи його, як – ах! – як насолоду,
Торкай його губами, наче сміх.
Іди за ним у потаємну пущу,
Цей сплеск води прозоро і живлющо
На перекаті прагне жмень твоїх.
Якщо ж розтану в небі, наче хмарка.
Пиши листи. Моє ім’я – це марка,
Препустка туди, де буду я.
Якщо ж мій слід візьме ловець з хортами,
Замкни його за губи, як за брами.
Сховай і збережи моє ім’я.
****
Так сочиться надрізана гілка.
Як не всохне – колись заживе.
Так співає самотня сопілка
І самотніх бере за живе.
Так дерева скидають маски
І цілують пташок у вуста.
Так сміються з своєї поразки
Тільки зняті з хреста.
 |
|
 |
 |
 |