журнал "Вітчизна" №9-10 2008 року

ЮРІЙ КРАСНОЩОК

РОЗШУКУЮТЬСЯ ДЕРЖАВНІ ЗЛОЧИНЦІ

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ДЕТЕКТИВ*

Розділ сімнадцятий
КАРА ДОЛІ

Скорпіон кусає себе

1 травня 1945 року о 4-й годині ранку генерал В. І. Чуйков доповів маршалу Жукову, що до нього на переговори прибув німецький генерал Кребс і повідомив, що Адольф Гітлер покінчив життя самогубством.
«У зв’язку з важливістю повідомлення, – пише у своїх спогадах маршал Жуков, – я направив свого заступника генерал-полковника В. Д. Соколовського на командний пункт В. І. Чуйкова для переговорів з німецьким генералом. В. Д. Соколовський мав завдання домогтися від Кребса повної капітуляції фашистської Німеччини.
Відразу ж, з’єднавшись із Москвою, подзвонив Сталіну, що перебував на дачі. До телефону підійшов начальник управління охорони генерал Власик:
– Товариш Сталін щойно ліг спати.
– Прошу розбудити його. Справа термінова і до ранку чекати не може.
Через кілька хвилин Сталін підійшов до телефону. Я доповів про самогубство Гітлера, про появу Кребса і про доручення генералу Соколовському вести з ним переговори і просив його розпоряджень.
Й. В. Сталін відповів:
– Догрався, мерзотник! Шкода, що його не вдалося взяти живцем... Де труп Гітлера?
– За повідомленням генерала Кребса, труп Гітлера спалили на вогнищі...
– Передайте Соколовському, – сказав верховний, – ніяких переговорів, крім беззастережної капітуляції».
Слід тільки вдуматися в слова вождя з приводу смерті фюрера: «Догрався, мерзотник!». Отже Сталін, як виходить з цих слів, грав диявольську гру з Гітлером, про яку я писав у попередніх розділах. Вони були, як два політичні шулери, які цінували одне одного, а разом з тим кожен хотів свого партнера обмахлювати і загнати ножа йому в спину.
Не задовольнившись інформацією Жукова, Сталіна дав завдання начальнику СМЕРШу В. М. Абакумову шукати Гітлера – живого чи мертвого.
Те, що сталося потім, оповито таким густим туманом таємничості, що ніхто й до цього часу не може з певністю сказати, куди насправді подівся напівспалений труп Гітлера. Москва так ніколи й не представила про це жодних документів, протоколів допитів свідків і речових доказів. Найбільше про все це знав тільки Сталін.
За публікаціями в радянській пресі, бійці 3-ої ударної армії, яка першою прорвалася до Берліна, нібито знайшли в саду рейхсканцелярії, у вирві від бомби, обпалені тіла Гітлера і Єви Браун. Після цього в нашій пресі протягом п’ятдесяти років друкувалися уривчасті й суперечливі спогади очевидців, які скоріше заплутували картину, аніж проясняли правду.
Щоправда, в союзників були свої свідки з найближчого оточення Гітлера, які встигли втекти на Захід. Серед них – особистий водій вождя фашистів Еріх Кемпка, який у 1950 році у мюнхенському видавництві «Кірбург» видав книжку під назвою «Я спалив Адольфа Гітлера». Залишається тільки дивуватися з того, що за радянських часів перевидання цієї книжки в СРСР було заборонено.
У своїй попередній книзі «Полювання на красунь, або агент у комбінації» (К.: «Вітчизна». 2007) я вже наводив спогади ще одного важливого свідка тих подій. Це колишній начальник розвідки 79-го стрілецького корпусу підполковник І. І. Клименко. Він розповідає, що їхній корпус захопив рейхсканцелярію і бункер Гітлера. Хочу принагідно повторити уривок із його свідчень:
«Десь о першій годині до мене підійшли солдати з нашого підрозділу і попросили мене показати, де було знайдено труп Геббельса. Ми пішли до того самого запасного виходу з фюрербункера, і я вкотре розповів, тепер уже їм, про обпалені тіла і про наші знахідки. Але тут один занадто цікавий солдат навіщось заліз у воронку поряд з нами. Дивлюсь, а там фаустпатрон. Лаю його і наказую вилізати звідтіля швидше, бо то зброя занадто підступна – аби чогось не трапилося. А він все не вилазить і все говорить мені про якісь ноги, що стирчать там, у воронці, з-під землі. Ми відкопали той труп. З’ясувалося, що там присипано землею два обпалені тіла – чоловіка і жінки. Я розпорядився загорнути їх у солдатські ковдри і закопати знову в тій воронці...».
Потім до штабу корпусу прибули начальник розвідки 1-го Білоруського фронту генерал А. Вадіс та уповноважений Держбезпеки СРСР по Німеччині І. Сєров, який виконував завдання розшукати сліди Гітлера. Обидва добре перед цим пообідали і мали гарний настрій. І коли підполковник Клименко розповів їм про знайдені два тіла – чоловіче й жіноче, то ті почали реготати: «Так це Адольф із Євою!» Посміялися та й поїхали. Але Клименко вирішив повернутися до тих решток. П’ятого травня офіцери розвідки корпусу знову відкопують ці трупи й переконалися, що минулого разу вони не все побачили. «Разом з людьми там лежали ще два собачі трупи – вівчарка і маленький песик».
Розвідники Клименка перевезли тіла загиблих в інше місце і сховали в якомусь сарайчику. Потім вони знайшли серед полонених есесівця Харрі Меншесхаузена, що в складі групи СС «Мундке» обороняв рейхсканцелярію і став свідком спалення і поховання Адольфа Гітлера та Єви Браун. З’ясувалося, що це справді фюрер та його дружина – есесівець точно вказав місце їх спалення і поховання.
Про те, що труп Гітлера лежить у сарайчику смершівців, врешті стало відомо Сєрову, після чого рештки фюрера щезли назавжди.
Вже 1965 року, під час «хрущовської відлиги» в газеті «Літературна Україна» з’явилася публікація бесіди з головним патологоанатомом 1-го Білоруського фронту Ф. Скаравським, якому доручили провести патологоанатомічне обстеження трупа і встановити, чи справді це Гітлер. Розшукали асистентку особистого протезиста Гітлера. Вона, порівнявши щелепи трупа і збережені рентгензнімки зубів Гітлера, підтвердила, що щелепи належать Адольфу Гітлеру.
Як тепер з’ясовується, у травні 1945 року заступник наркома внутрішніх справ І. Сєров, направляючи Берії акти експертизи і упізнання, протоколи допитів свідків, писав: «Перераховані документи та фотографії підтверджують правильність наших припущень про самогубство Гітлера... Не викликає сумнівів те, що знайдений нами труп є справжній».
Патологоанатомічне обстеження встановило, що у верхній щелепі обгорілого тіла 33 зуби. Зубні протезисти, що лікували фюрера, підтвердили, що у нього були занадто рідкі передні зуби, і вони йому додали одного штучного. До того ж патологоанатоми між ногами загиблого знайшли мошонку з одним яєчком, яка не постраждала від вогню. За свідченням особистих лікарів Гітлера, у нього теж було одне яєчко.
У шести томах матеріалів розслідування смерті Адольфа Гітлера, що утаємничені в Москві у Державному архіві Росії на вулиці Велика Пирогівська, є багато довідок, виписок щодо трупу вождя фашизму та його щелепи, але багато свідчень кудись щезли. Можна припустити, що в архівах КДБ є ще одна справа про смерть фюрера.
Є в цих томах і свідчення особистого пілота Гітлера:
«Це був уже не колишній Гітлер. Сутула постаріла людина, руки тряслися, моргав оком, щока відвисла, він волочив ногу...».
Шеф-пілот стверджував, що у Гітлера, судячи з усього, був двійник, але «той, хто зі мною прощався, був Гітлер». Свідченням особистого льотчика вождя німецького фашизму не можна не довіряти: він знав фюрера близько тридцяти років, возив його тоді, коли він іще не прийшов до влади. Бауер не припускав, що «його батька» міг вивезти з Берліна хтось інший.
Є в цій справі ще один цікавий документ – доповідна радянського агента, якого «підсадили» до полоненого Рахуса Міша, колишнього ад’ютанта генерала Бауера. Своїй «підсадній качці» він сказав: «Подробиці смерті Гітлера ніколи не розкриють, тому що радянські органи з якихось причин не хочуть вірити очевидцям смерті Гітлера».
Отже, впевнено можна сказати, що за чиїмсь завданням слідство заплутувалося, факти приховувалися, свідки, а їх було десятка два, поступово щезли. У зв’язку з цим виникає запитання: чи не виконував Сталін останню волю фюрера – піти в міф? Адже вся інформація ретельно приховувалася від розвідок інших союзників. Восени 1945 року керівник американської групи розвідки контрольної комісії по Німеччині бригадний генерал Конрад надіслав начальнику нашої оперативної групи в Берліні генералу Сиднєву матеріали допиту капітана авіації люфтваффе фройляйн Ханни Рейч про останні дні Гітлера в бункері.
З цього, мабуть, і почалося друге у 1946 році розслідування обставин смерті Адольфа Гітлера. Слідом за американцем поділився інформацією генерал Форд, англійський розвідник. Він переконливо доводив на підставі допитів і свідчень, які маються у них, що Гітлер справді мертвий. Але англійці все ж хотіли отримати наслідки експертизи щелеп, яку, як стало відомо генералу Форду, провели росіяни. Він також просив відповісти, де перебувають головні свідки смерті Гітлера: Ганс Бауер – пілот Гітлера, Гейнц Лінге – старший камердинер, Отто Гюнше – особистий ад’ютант. І якщо вони в радянському полоні, то чи не можна, щоб їх допитала англійська сторона, а також провести спільне засідання розвідок з цього питання.
У вищих колах радянської розвідки стався переполох. Почали шукати, яким чином стався витік інформації про те, що у підмосковному таборі № 27 у внутрішній в’язниці радянські органи переховують кількох важливих свідків смерті Гітлера – Бауера, Лінге, Гюнше та інших.
Про намір союзників обговорити з Москвою обставини смерті Гітлера на засіданні об’єднаного директорату розвідок чотирьох держав доповіли Сталіну. Але він такої згоди не дав. Хоча погодився надати союзникам деяку інформацію. Зокрема, розвідкам Америки і Англії радянські представники НКВС передали деякі документи про дослідження щелеп Гітлера та деякі протоколи допитів Бауера, Лінге, Гюнше. Допитувати самих полонених союзникам Москва не дозволила.
Сталін і Берія робили все, щоб заплутати цю справу, не дати можливості розкрити таємницю смерті фюрера, приховати докази, розповіді важливих свідків.
На Нюрнберзькому процесі так і не вдалося з’ясувати, а куди ж поділося тіло натхненника фашизму. Знайшли. Було воно у смершівців, а потім невідомо куди зникло. Одразу після війни в нашій пресі з’явилися деякі розповіді свідків про смерть Гітлера, Геббельса, але потім раптом всякі публікації припинилися, цензура не дозволяла побачити їм світ. Потім свідки повмирали, комусь заткнули рота і таємниця стала ще більшою таємницею. При Горбачові до цієї теми повернулися, стало відомо, де зберігаються щелепи Гітлера, але де поділося саме тіло, залишилося таємницею.
За кордоном довгий час після війни ходили чутки, з’являлися публікації, що заступник Гітлера по партії Мартін Борман потрапив у полон до радянських солдат і десь переховується в Росії...
Як відомо зі свідчень особистого шофера Гітлера Еріха Кемпки та інших осіб з оточення фюрера, трупи Адольфа Гітлера і Єви Браун на спалення з бункеру виносили Штумпфеггер, його лікар і камердинер Лінге. Єву Браун ніс Мартін Борман. Потім Гюнше став допомагати нести мертвого Гітлера, а водій Кемпка забрав у Бормана труп Єви Браун і поніс сам. Ось що пише особистий водій у своїх спогадах:
«Ніби скам’янівши дивилися на цю картину доктор Геббельс, Борман, Штумпфеггер, Лінге, Гюнше і я. Вогонь поволі пожирав трупи...».
Більшість з тих, хто брав участь у спаленні Гітлера, потрапляють у полон до радянських військ або до союзників. Геббельс отруїть свою сім’ю і накаже спалити їх теж. Мартін Борман кудись щезне. Свідки розповідатимуть, що він із солдатами пішов на прорив оточення радянських військ. Нюрнберзький трибунал доказів смерті не визнає і заочно засудить його до повішення.
Починаючи з 1947 року, Бормана «знаходитимуть» в Австралії, Африці, Марроко, Парагваї, Аргентині. Радянська розвідка вважатиме, що Бормана ховає американська розвідка. Вашінгтон вказуватиме на Москву, що Сталін зберігає Бормана разом з Паулюсом, розраховуючи використати їх у майбутній війні.
У 1965 році поштовий службовець Альберт Крумпо, який закопував тіло Мартіна Бормана у 1945 році, при очищенні міста від трупів вказав органам НДР місце захоронення обергрупенфюрера. В той час я перебував у Берліні, очолюючи делегацію працівників культури України. Німецькі товариші конфіденційно розповіли мені, що пошуки ці завершились невдало. Чи то Крумпо підвела пам’ять, чи то він щось сплутав. Але у грудні 1972 року під час будівельних робіт, недалеко від того місця, на яке вказав Крумпо, знайшли тіла загиблих. На зубах одного з похованих знайшли роздавлену ампулу. Стоматологічна експертиза встановила, що це рештки обергрупенфюрера Мартіна Бормана. Це підтвердив і професор Блашке, який лікував зуби вождям рейху. Ствердили це і асистент професора Кеті Хойзерман та зубний технік Фріц Ехтман. Підтвердила ці висновки і прокуратура НДР, яка по черепу зробила пластичну реконструкцію обличчя рейхсляйтера. Але цим твердженням знову не повірили. І тоді за справу взялися генетики. Професор інституту судової медицини мюнхенського університету Вольфган Айзенменгер вилучив з кісток Бормана молекули ДНК і зіставив їх з ДНК однієї з племінниць Бормана. Після закінчення дослідження професор на цій справі поставив крапку – це Борман!
Була ще одна особа у верхівці рейху, яка мала безпосередню причетність до трагедії людства і яка теж не стала перед Нюрнберзьким трибуналом – Генріх Гіммлер.
Літнім ранком 1945 року до одного з англійських військових патрулів у німецькому місті Ліненбурзі підійшли троє німців і попросили відправити їх у табір для переміщених осіб, бо вони біженці зі Східної Німеччини. Патруль посадив їх на автомобіль і привіз до табору. Документів у них не перевіряли. Хто вони – не встановлювали. Наступного дня один із біженців заявив, що він рейхсфюрер СС Генріх Гіммлера, і пред’явив членський квиток та есесівське посвідчення. Він став вимагати зустрічі з вищими чинами англійської військової адміністрації. Однак йому не повірили. Але чутка про те, що якийсь божевільний видає себе за Гіммлера, дійшла до англійської розвідки. Самозванця привезли у штаб до полковника англійської розвідки. Допитавши його, полковник зрозумів, що це дійсно рейхсфюрер СС. Він запропонував Гіммлеру перевдягтися і поміняти білизну, але той став вимагати зустрічі з вищими чинами англійської армії. Йому відповіли, що така зустріч відбудеться, але пізніше. Гіммлер, гадаю, мав надію виторгувати собі життя і почати переговори про перемир’я, але коли його почали обшукувати і до нього підійшов англійський лікар, зрозумів, що його сподівання даремні, і розкусив ампулу з ціаністим калієм – вихопити її не встигли...
Хоч би як там було, але всі проводирі німецького фашизму, ті, хто коїв зло, постали перед судом міжнародним і всевишнім. Їм винесла остаточний і справедливий вирок сама історія, їхні імена вкриті вічною ганьбою.
Нюрнберзький суд покарав головних воєнних злочинців – провідників німецького та міжнародного фашизму. Але цей суд був однобоким – він карав націонал-соціалістів-фашистів, але обійшов карою соціал-інтернаціоналістів-більшовиків, які також були одними з призвідців Другої світової війни, допомагали фашизму зіп’ястися на ноги, наростити промислові й воєнні мускули й розпочати жахливу світову бійню. Вони, вожді «першої у світі соціалістичної держави», вступили у злочинний зговір з фашизмом, розпочавши разом із ним 1939 року новий переділ світу. Вони чинили нечувані репресії проти свого народу, а коли в червні 1941-го Гітлер підступно обдурив Сталіна, першим напавши на СРСР, ганебно зробили свій народ заручником окупантів та ще й звинуватили його у співробітництві з ними. Однак цієї сторони питання Нюрнберзький суд не торкався: переможців не судять. Переможці самі були суддями.
Ось що свідчить вже згадуваний мною американський журналіст Вільям Шерер, який брав участь у цьому процесі:
«... На лаві підсудних, – пише він, – сиділа 21 особа. Серед них – Герінг (той самий, що керував вивезенням української молоді і полонених на роботи в Німеччину. – Ю. К)... Він схуднув фунтів на 80 порівняно з тим, яким я його бачив останнього разу. Він був одягнутий в поношену форму люфтваффе без всяких регалій і маршальських зірок і, можливо, був задоволений тим, що займав на лаві підсудних перше місце, як нібито запізніле визнання його першості в нацистській ієрархії, коли Гітлера вже не було в живих. Рудольф Гесс – людина номер три – сидів з виснаженим обличчям, з глибоко запалими очима, симулюючи божевільного. Ріббентроп, втративши свою нахабність і помпезність, зігнувся, як побитий...».
16 жовтня 1946 року на поміст шибениці по черзі зійшли: Ріббентроп, Кейтель, Кальтен¬ -бруннер, Розенберг, Франк, Фрик, Штрейхер, Зейсс-Ункварт, Заукель і Йодль. Герінг шибениці уник, отруївшись у камері отрутою, яку, не виключно, йому передав американський солдат з охорони в’язниці. Обер Мюллер, той, що підписував угоду з Берією про дружбу і співробітництво гестапо, НКВС, кари уник, і це залишається таємницею ще й сьогодні. Є підстави гадати, що Мюллер потрапив у радянський полон і домігся зустрічі з Лаврентієм Берією. Після чого зник в одному з утаємничених таборів для важливих німецьких полонених.
Назрівала холодна війна між союзниками і СРСР, яка потім, коли агенти НКВС викрадуть таємницю атомної бомби, дійде до межі ІІІ світової війни. І такі особи, як Борман і Мюллер, у новій війні за гегемонію радянського шовіністичного соціалізму в спілці з німецьким націоналістичним соціалізмом могли відіграти важливу роль. Тому Сталін і Берія ховали їх багато років, поки вони були потрібні для перемоги більшовизму.
Куди ж подівся труп Адольфа Гітлера, я довгий час не міг з’ясувати. Всі нитки збігалися у Москві, але чогось певного не можна було сказати. Радянські органи пропаганди цього питання уникали, а коли і щось повідомляли, то резюме було таке: був і нема, де поділися рештки фюрера фашизму, нікому не відомо...
Намагання союзних розвідок одержати якусь певну інформацію з Кремля натикалися на глуху стіну. Таємницю решток Адольфа Гітлера радянська влада весь час намагалася приховати від людства. Це викликало здивування у громадськості світу, почали виникати запитання: з якою метою приховують?
Працюючи в кінці 60-х років у газеті «Советский спорт» представником видавництва в Україні, я в Москві познайомився з відставним генералом, що до цього працював у Міністерстві оборони СРСР. Прізвища його називати не буду, бо він взяв з мене клятву, що його прізвища (коли про цю історію розповідатиму як журналіст) ніколи не буду згадувати. Зрозуміло, що розтаємничення в ті часи такої таємниці нічого доброго не обіцяло. Ось що він мені розповів.
Коли він служив у Міністерстві оборони, один з його близьких друзів, великий військовий начальник, за чаркою розповів моєму знайомому подальшу долю решток Адольфа Гітлера.
Після того, як за наказом Сталіна тіло його партнера і ворога привезли до Москви, це трапилося десь напередодні святкового параду в Москві на честь Перемоги, що мав відбутися 24 червня 1945 року. Якось до Кремля вночі заїхала закрита автомашина. Охорона пропустила її без затримок. Вона зупинилася біля парадних дверей будинку, в якому знаходився кабінет Сталіна. Енкаведисти, що приїхали на машині, витягли з неї дерев’яний ящик і поставили на землю. Зняли з ящика кришку, а самі відійшли далеко в бік. Через деякий час з під’їзду будинку вийшов Йосиф Сталін, підійшов до ящика і зазирнув у нього. Там лежав обгорілий труп Адольфа Гітлера.
Вождь довго стояв над труною фюрера і про щось думав. Про що він думав: про те, як Гітлер піддурив його з заколотом командармів і він, Сталін, клюнувши на гачка, знищив свої кращі командні кадри Червоної Армії, які б мали через кілька днів крокувати на параді Перемоги. А можливо про зловісний договір про ненапад, скориставшись яким Німеччина несподівано напала на країну. Море крові, гори загиблих – ось у що обійшлася його віра Адольфу. До останнього моменту він вірив у слова свого друга і не дозволяв стріляти по ворогові з гармат. Чи може про сфери впливу, як вони хотіли розділити світ: Гітлеру – Європа, а Сталіну – Азія. І все було б чудово, якби Адольф не був таким підступним...
Вождь пильно дивився на тлін свого ворога, ніби хотів одержати відповіді на свої запитання. Потім він різко повернувся і пішов до будинку.
Співробітники підійшли до ящика, поклали зверху кришку і засунули його в машину. Потім машина загурчала і виїхала з Кремля, тримаючи шлях до московського крематорію.
Завершуючи своє приватне розслідування, я таки з’ясував прізвище генерала, що розповів моєму приятелеві про останню «зустріч» фюрера і вождя – це був генерал армії, колишній начальник ГРУ Іван Сєров. Цей генерал дійсно багато знав про смерть Гітлера, куди поділися його рештки і що трапилося зі свідками.
З 1944 року він працював заступником наркома НКВС Лаврентія Берії і брав найактивнішу участь в розслідуванні обставин смерті вождя фашизму. Після розстрілу Берії генерала Сєрова, який сприяв арешту сталінського ката, призначають головою Держбезпеки СРСР. У 1959 році, після реорганізації органів безпеки країни, його призначають начальником ГРУ (Головного розвідувального управління) Радянської Армії.
Та в 1963 році з ним трапилася неприємна історія. В той час у нього в приятелях ходив полковник Пеньковський, з яким він частенько зустрічався за чаркою, але він не знав, що його підлеглий полковник радянської розвідки є англійським шпигуном. Коли працівники 2-го Управління КДБ (внутрішня розвідка) «засвітили» Пеньковського, Сєров подумав, що це помилка, і попросив сусіднє управління не втручатися у справи його відомства.
Але Пеньковського, який давно вже був агентом англійської розвідки, ще й працював на американців, кадебісти таки підловили на місці злочину. У травні 1963 року Пеньковського судили і розстріляли. Сєрова ж вигнали у відставку, знявши з посади начальника ГРУ.
Цей генерал, який і до цього не обходив спиртного, після свого звільнення запив остаточно. Під час своїх запоїв, незадоволений своєю відставкою, він багато патякав, розкриваючи державні таємниці, щось він розповів своїм друзям по чарці й про Гітлера.
Афольфа Гітлера спалили у московському крематорії, там, де спалили майже десять років тому жертву його підступних чвар, маршала Тухачевського. Про те, де поділися рештки Гітлера, знало дуже обмежене коло людей. Сталін не хотів ділитися цією інформацією з союзниками, до того ж незабаром почалася холодна війна. Але під час мого роз¬слідування виплила ще одна дуже цікава деталь. Коли патологоанатоми вивчали обгорілі рештки тіла Адольфа Гітлера, генерал Сєров, що був представником Сталіна і Берії в окупованій Німеччині і відповідав за операцію пошуку тіла Гітлера, наказав відокремити мозок фюрера і покласти його в банку з формаліном. Цю операцію патологоанатоми виконали. За розпорядженням Сєрова мозок Гітлера привезли до Москви і, за вказівкою Сталіна, передали його Інституту мозку, що існує в Москві на базі лабораторії Мавзолею ім. В.Леніна, де він зберігається і тепер, без позначки, чий це мозок.
А нещодавно на поверхню виплили рентгенівські знімки головного мозку Адольфа Гітлера, що понад п’ятдесят років зберігалися в архіві Міністерства оборони Великобританії. Ці знімки свідчать про значні відхилення від норми у фашистського диктатора. Він мав могутній інтелект, але був позбавлений вищих людських емоцій. Знімки мозку фюрера зроблено 19 вересня 1944 року після його поранення під час замаху на нього полковника Штауфенберга, який підклав фюреру під ноги пекельну машинку. Життя Гітлеру врятував дубовий стіл, але вибух ушкодив йому вуха і ніс. Тоді за розпорядженням особистого лікаря Гітлера Тео Морелла його обстежив спеціаліст-рентгенолог Ервін Гізінг і зробив ці рентгенівські знімки.
Вчені при вивченні рентгензнімків дійшли висновку, що у Гітлера у лівій півкулі мозку, яка відповідає за прагматичну логіку, є аномалія. При цьому права півкуля, в якій зосереджуються інтуїція, симпатії та інші благородні потяги людини, практично не використовувалася. Знімки підтвердили, що коннекторні нейрони в асоціативній частині мозку були активні, але притупилися на ділянках, що реагують на співчуття.
Це відкриття німецький вчений Людвіг Греч коментував так: «У двох словах це означає, що Адольф Гітлер мислив прагматично, комп’ютерною логікою і позбавлений був почуття турботи про когось: кохати, мати у серці ті почуття, що їх мають звичайні люди. Можливо, аномалії ці виникли у зв’язку з його одним яєчком та імпотенцією, про яку в Німеччині в його часи ходили анекдоти: дивлячись на фюрера, який на парадах стояв зі схрещеними руками нижче живота, німці між собою говорили: «Фюрер ховає останнього безробітного члена третього рейху». Це могло якось вплинути на розвиток його позитивних емоцій і розвинути почуття ненависті, злостивості і жорстокості. Але це все припущення...».
Знайдені в архівах Великобританії рентгензнімки дають можливість відповісти на головне запитання: кого спалили у московському крематорії? А для цього знімки треба порівняти із заспиртованим мозком, що зберігається в лабораторії Мавзолею В.І.Леніна. Але Росія чомусь не поспішає розкривати таємниці минулої війни.
До того ж, нещодавно стало відомо, що в Державному архіві Росії знайдено картонну коробку від чорнила, в якій до останнього часу зберігалися щелепи Адольфа Гітлера, що їх обстежували радянські патологоанатоми і зубні лікарі.
Отже, Сталін зробив усе, щоб Гітлер – друг і союзник – пішов в небуття без суду і пам’яті. Але йому це не вдалося – мерці інколи встають з могил.

Загадкова смерть деспота

...Йосиф Сталін пережив свого «ідейного товариша» на вісім років, хоча старіший був за нього на десять. Вони пішли з життя, як той страшний сон, що зник, коли людство проснулося. Обоє забрали з собою в могилу багато таємниць і мали на совісті великий тягар смертельних гріхів. Їх любитимуть і ненавидітимуть, боготворитимуть і проклинатимуть, але вони увійшли в історію, і ми маємо знати про них все, аби таке більше не повторилося.
Як пригадують у своїх спогадах Микита Хрущов і Світлана Алілуєва, смерть тирана застала усіх зненацька. Радянські люди розгубилися: як житимемо далі без рідного і дорогого? Що з нами буде? Хто нас захистить і врятує? Це була одна сторона радянської медалі про «рідного батька», другої сторони народ просто не знав, і йому не дозволяли цього знати.
Батько народів, деспот і вбивця сам дуже боявся смерті. У нього була манія переслідування. Він боявся своїх жертв, що з’являлися йому у кошмарних сновидіннях. Він боявся членів політбюро, які могли його скинути. Боявся військових – вони могли його вбити. Але, мабуть, більше за все він останнім часом боявся Берії і його агентів – системи, від якої він сам теж залежав. Тому майже ніхто не знав, де і в якій кімнаті він наступну ніч ночуватиме. Боявся самотності і мав поганий сон. Лягав спати десь о третій, тримаючи в напруженні всю країну. Дуже часто, аби не залишатися на ніч самому, він запрошував на «обід» серед ночі своїх соратників. Останнім часом Молотов, Ворошилов, Каганович втратили його довіру і були не у фаворі, тому на ці нічні обіди він їх не запрошував. Постійними гостями на кунцевській дачі напередодні його смерті стали інші фаворити: Берія, Маленков, Хрущов, Булганін.
Ось що свідчить Микита Хрущов про останні години вождя: «Сталін захворів у лютому 1953 року (28 лютого – Ю. К.), Маленков, Берія, Булганін і я були у нього на дачі Ближня вночі в суботу. Як завжди, обід тривав до 5 – 6-ї години ранку. Не було ніяких ознак якоїсь хворобливості... Ми залишили його в гарному настрої, що обід так добре закінчився. Я був упевнений, що наступного дня, в неділю, Сталін викличе знову нас на зустріч, але він чомуь не зателефонував. Раптом задзеленчав телефон. Це був Маленков – він сказав: «Слухай, щойно дзвонила охорона з дачі Сталіна. Вони думають, що зі Сталіним щось трапилося. Буде краще, коли ми поїдемо туди. Я вже повідомив Берію і Булганіна. Буде добре, коли ти терміново теж приїдеш». Я швидко одягся і поїхав на дачу Сталіна. За 15 хвилин я був там. Коли ми всі зустрілися, то відвідали чергових офіцерів перед тим як піти до кімнати Сталіна. Офіцери пояснили нам, чому вони здійняли тривогу: «Товариш Сталін майже завжди викликає кого-небудь і просить чаю чи чогось поїсти до 11-ї години. Сьогодні цього не сталося». Тому вони послали Мотрону Петрівну дізнатися, в чім справа. Це була стара дівка, яка з давніх часів працювала у Сталіна. Вона не вирізнялася великими здібностями, але була чесною і відданою Сталіну. Повернувшись, вона повідомила охороні, що Сталін лежить на підлозі у великій кімнаті, де він постійно спить. Мабуть, Сталін упав з ліжка. Охоронники підняли його з підлоги і поклали на диван у маленькій кімнатці.
Коли нам про це розповіли, ми вирішили, що незручно з’являтися до Сталіна, коли він у такому непрезентабельному стані (Хрущов і члени Політбюро вважали, що секретар ЦК перепив – Ю. К.). Ми роз’їхалися по домівках...».
Потім, як свідчить Хрущов, до Сталіна нарешті викликали лікарів, приїхала дочка вождя Світлана і згодом син Василій, але Сталін до тями так і не прийшов. Василь Сталін там, у покоях дачі, плакав і все твердив, що Сталіна отруїли.
2 березня 1953 року вождь народів помер. Перед смертю він страшенно мучився.
Ось що свідчить про останні хвилини життя свого батька Світлана Алілуєва: «Агонія була жахлива. Вона душила його у всіх на очах. У якийсь момент він раптом розплющив очі і обвів ними всіх, хто стояв навколо нього, то був несамовитий погляд чи то божевільної, чи то лихої людини. Цей погляд обійшов всіх в якусь мить. І тут – це було страхітливо, я до цього часу не розумію, але й не можу забути – тут він підняв раптом догори свою ліву руку (яка рухалася) і чи то вказав на когось нагорі, чи то погрожував усім нам. Рух був незрозумілий, але погрозливий і невідомо кому він призначався».
Після смерті вождя ходило багато чуток, ніби Сталіна отруїли. Про це відкрито говорив його син Василь і не дуже заперечувала таку версію Світлана Алілуєва. Тишком люди називали один одному прізвище вбивці – Берія. Через багато років після смерті вождя, незадовго до смерті Молотова, письменник Ф. Чуєв у розмові з колишнім соратником Сталіна спитав у Молотова, чи справді Берія отруїв вождя. На що той відповів: «Не виключаю, що Берія приклав руку до його смерті. З того, що він мені говорив, та я і сам це відчував... На трибуні Мавзолею В. І. Леніна 1-го травня 1953 року він робив мені такі натяки. Він хотів, очевидно, викликати у мене підтримку. Тому сказав: «Я його усунув!».
Але Молотов цього впевнено не стверджує. Слідство у справі Лаврентія Берії, його вини стосовно отруєння Сталіна не довело. Наводить на деякі думки свідчення Світлани Аліллуєвої про агонію вождя. Слід, мабуть, вважати, що після тривалого нічного хмільного застілля зі своїми соратниками у Сталіна стався інсульт, після чого у нього паралізувало праву сторону і відібрало мову. Відчувши симптоми хвороби і падаючи з ліжка, він подумав, що його отруїли соратники. І тому на якусь мить, прийшовши до тями, він шукав очима злочинця, свого вбивцю. Це було останнє, про що, мабуть, вмираючий вождь подумав. Помер він найвірогідніше від інсульту, але, вмираючи, вважав, що вбивці, яких він усе своє життя боявся, таки його дістали – спрацювала манія переслідування.
Поховали Йосифа Сталіна у Ленінському мавзолеї. Мільйони радянських громадян, сидячи біля репродукторів і радіоприймачів, плакали. Чого вони плачуть, вони й самі не розуміли – чи то від втрати улюбленого ідола, чи то від радості, що закінчилася тиранія злого генія.
Невдовзі після похорону я приїхав до Москви. Вистоявши довжелезну чергу, нарешті потрапив до Мавзолею. Забальзамований вождь лежав поруч з мумією Леніна. Вождя революції, одягнутого в темний костюм, посунули трохи вліво, а на звільнене місце поставили скляну труну вождя народів, що весь сяяв нагородами у військовій формі полководця-генералісимуса. І створювалося враження, що мине ще деякий час, і сяючий вождь виштовхає з Мавзолею благеньке тіло Леніна. З трепетом ми дивилися на нашого кому¬ністичного ідола: мільйони громадян країни ще не знали про «божественні діяння» улюбленого вождя.
Климент Ворошилов, поплічник Сталіна, переживе свого друга Кобу на багато років. Після смерті його спалять у крематорії, а урну з попелом замурують у Кремлівську стіну. Другий бойовий товариш першого секретаря ЦК ВКП(б), що завзято підписував разом з ним вироки жертвам деспотії, В. Молотов проживе понад дев’яносто років, і його поховають на Новодівочому кладовищі.
Сталін у Мавзолеї пролежить кілька років, а потім, після розвінчання культу особи, його викинуть з Мавзолею і поховають поруч з ним. Труп заллють бетоном, щоб ніколи не піднявся, а над ним поставлять надгробок – сірого кам’яного монстра – і напишуть на ньому: «Й. В. Сталін».
Нарешті, завершуючи своє приватне розслідування, я міг радісно вигукнути: «Король помер!». Але цього я виголосити, на жаль, ще не міг. Бо доводилося ще волати: «Хай живе король!». Після смерті Сталіна залишався ще один злочинець. Він протягом 15 років керував сталінською гільйотиною, і його мали покарати – якщо не Бог, то люди...

Падіння Берії

...У червні 53-го, одержавши відпустку, я приїхав із Заполяр’я до Києва, де жила моя мати. Вона залишилася останнім членом моєї багаточисельної сім’ї. Тоді я служив у військах протиповітряної оборони на півночі, і наша частина, як і багато інших, була відірвана від цивілізації. В селице Лешуковське, біля Полярного кола, літак прилітав тільки двічі на тиждень. Тому ми дуже мало знали, що діється в центрі – у Москві, Києві... Вже в поїзді «Архангельськ – Москва» я зрозумів із розмов пасажирів, що на залізницях вирує бандитське беззаконня. Зграї злочинців грабували на залізницях, вбивали перехожих вночі у містах. Вулицями Києва вечорами ходити було небезпечно. Мій товариш Сашко Іванов, що по контракту працював на Далекому Сході, розповів мені, що концтабір, у якому він працював інженером, будував підземний тунель між материком і островом Сахаліном, після амністії спорожнів, у ньому залишилися тільки політичні в’язні, а всі злочинці одержали амністію. На залізничних станціях від Хабаровська до Москви хазяйнували амністовані Берією бандити і карні злочинці.
Затіявши таємну і підступну гру в боротьбі за владу після смерті Сталіна, Берія подав 24 березня 1953 року до Політбюро ЦК доповідну записку, в якій повідомлялося: «У виправно-трудових таборах та колоніях утримується засуджених строком до 5 років – 590 тисяч, від 5 до 10 – 1 мільйон 216 тисяч, від 10 до 20 років – 573 тисячі, зі строком ув’язнення понад 20 років – 188 тисяч чоловік...». «Із загальної кількості ув’язнених, – йдеться в документі, – кількість особливо небезпечних державних злочинців (шпигуни, диверсанти, терористи, троцькісти, есери, націоналісти та інші) складали 221345 чоловік». Серед них були і воєначальники. Як свідчив генерал О. Горбатов, випадково звільнений Сталіним і Берією з таборів, він на Колимі зустрів кількох командирів дивізій, які там животіли ще з 38-го року.
У доповідній записці Берії вказувалося, що утримання великої кількості в’язнів, які не являють серйозної небезпеки для суспільства, не викликається необхідністю. На підставі цього Берія пропонував Президії ЦК оголосити амністію. 27 березня 1953 року такий Указ Президії Верховної Ради СРСР був виданий. Звільненню з таборів і колоній підлягало 1181264 чоловіки, засуджених на строк до 10 років.
У Києві я відвідав свого приятеля, офіцера МДБ – бо привіз із Півночі його сину-первістку ляльку – «білого ведмедя». Коли я вже зібрався йти, мій товариш вийшов мене проводжати. Жив він поруч з будинком українського Міністерства держбезпеки. Якось пильно подивившись на будинок своєї установи, він між іншим сказав:
– Ти офіцер. У тебе солдати і зброя. Час зараз непевний, все може трапитися... Не втрачай голову...
– Що ти маєш на увазі? – поцікавився я.
– Більше я тобі нічого сказати не можу, – уник він подальшої розмови на цю тему.
Попрощавшись із приятелем, я по дорозі зайшов до «Коктейль-холлу», що розміщувався на розі Володимирської і Прорізної. Сів за стійку на високе крісло і замовив собі міцний коктейль. Коли я смоктав через соломинку свій напій, офіціант увімкнув радіоточку. Диктор повідомив, що зараз почнеться трансляція прем’єри опери Шапорина «Декабристи». Я прислухався, трансляція прем’єри мене зацікавила. Коли я їхав до Києва через Москву, мені завдяки знайомим вдалося потрапити на оперу «Князь Ігор» з участю Пирогова. Там, у театрі, з розмов театралів я довідався, що незабаром має відбутися прем’єра опери «Декабристи», і послухати її приїдуть керівники партії та уряду.
Але диктор чомусь про присутність на прем’єрі членів Президії ЦК нічого не сказав. Це мене насторожило. Це були тривожні дзвоники: перший – від приятеля, другий – від диктора. Про що повідомить третій?
Наступного дня, 27 червня, я виїхав поїздом до Москви, де мав пересісти на архангельський поїзд. На Київському вокзалі мене зустріла якась незрозуміла напруженість. Пероном походжали посилені військові патрулі. «Ось тобі і третій дзвоник, – сказав я собі. – У Кремлі щось трапилося...».
У самій столиці серед громадян відчувалася якась розгубленість і страх. Люди намагалися якнайскоріше зникнути з вулиць і сховатися в своїх домівках. Вулицями їздили військові підрозділи на «студебекерах», а де-не-де на перехрестях застигли танки з розчохленими гарматами і кулеметами. Москвичі пошепки повідомляли один одному про арешт Берії.
Перед тим, як їхати до Архангельська, я зустрівся зі своїми товаришами зі штабу протиповітряної оборони. Вони мені підтвердили, що справді Берію заарештували, але від коментарів утрималися. Повідомили тільки, що цю операцію виконували офіцери наших військ. Пізніше мені розповіли деякі деталі цього арешту.
У ніч перед цією акцією в артилерійські зенітні батареї ППО надійшов наказ командувача військ ППО Московського округу генерал-полковника К. С. Москаленка, санкціонований міністром оборони маршалом Булганіним – підняти по тривозі зенітні батареї, що розміщувалися навколо Москви, і вивести їх на всі перехрестя доріг, що ведуть до столиці. Під час руху до місця призначення нікому ніяких пояснень не давати, на сигнали автоінспекції не реагувати. І батареї рвонули до місць розгортання. «Студебекери» мчали на всій швидкості з гарматами і обслугою. На сигнали інспекторів ДАІ не звертали уваги, на спроби співробітників міністерства держбезпеки їх зупинити відповідали пострілами вгору з автоматів. У призначений час батареї зайняли намічені позиції і розгорнули гармати до бою. Завдання було відбити атаку танків і бронетранспортерів у разі спроби їх прорватися до столиці.
А в цей час за наказом заступника міністра оборони Г. К. Жукова, якого Хрущов повернув у збройні сили, маршала Кантемирівська гвардійська танкова дивізія ринула в Москву, змітаючи всі перешкоди на своєму шляху.
У кабінеті міністра оборони М. Булганіна терміново зібралися старші офіцери і генерали штабу ППО на чолі зі своїм командувачем генерал-полковником К. Москаленком. Серед учасників наради були: начальник штабу військ ППО генерал-лейтенант І. Басков, заступник командувача генерал-лейтенант П.Батицький, начальник політуправління генерал-майор І. Зуб, ад’ютант Москаленка полковник В. Юферов, а також маршал Радянського Союзу К. Жуков. Після короткого інструктажу генералів розмістили в автомобілях Булганіна і Жукова, і таємно, під виглядом, що вони їдуть на нараду, завезли до Кремля. Їх завели у кімнату поруч з колишнім кабінетом Сталіна і наказали чекати умовного сигналу. Ним мав бути дзвінок. Офіцери витягли зброю, перевірили її і в напруженні почали чекати сигналу.
Ось що свідчить учасник цієї операції генерал Іван Григорович Зуб:
«Коли ми, після сигналу, увійшли до кабінету Сталіна, деякі члени Президії підскочили з місця, мабуть, вони не знали подробиць арешту Берії. Але Жуков заспокоїв їх.
– Спокійно, товариші, сідайте!
Ми з трьох боків підійшли до Берії. Коли всі заспокоїлися, Маленков сказав:
– Товариші, я пропоную ще раз розглянути питання про Берію.
Для нас стало зрозуміло, що розмова така вже тут відбулася. Маленков продовжив:
– Він такий аферист, такий небезпечний, що може наробити хтозна-що. Тому пропоную – заарештувати його негайно!
Усі проголосували «за». Берія сидів під пістолетами нерухомо. У мене в руках був трофейний «Вальтер», я справді відмінно стріляю, і в цей момент моя рука не здригнулася б.
Після слів Маленкова Жуков скомандував:
– Встати! Ідіть за нами!
Після цього, як свідчить генерал Зуб, учасники операції арешту відвели Берію до колишньої кімнати відпочинку Сталіна. Берія намагався дістатися до телефонів або ж до вартових Кремля, але охоронці йому цього не дозволили. Сидячи в кімнаті з арештованим Берією, офіцери добре розуміли, куди вони встряли. Ситуація в Кремлі щохвилини могла змінитися. Охорона підпорядковувалася Берії. У Підмосков’ї стояли дві дивізії МВС з бронетранспортерами і танками. Проти них і виставили зенітні батареї ППО. Командувач сухопутних військ Московського військового округу генерал-полковник Артем’єв, колишній енкаведист, ставленик Берії, міг не підтримати рішення Президії ЦК і виступити на його захист. Війська з ППО не підкорялися Артем’єву, тому їм і довірили цю операцію. Але сили були нерівні. У разі невдачі генералів групи постріляли б на місці.
У повній ізоляції офіцери групи арешту просиділи з арештованим Берією понад дванадцять годин. А в цей час за списком, складеним генералом Москаленком, з офіцерів штабу ППО була відібрана ще одна група у кількості п’ятдесяти чоловік, яких таємно перевезли до Кремля і ними без жодного пострілу замінили охорону. А в Москву вже увірвалась Кантемирівська танкова дивізія і оточила резиденцію Берії – Луб’янку. Під гарматами і кулеметами танків звідтіля вивели весь керівний апарат і заарештували. Караули замінили танкістами. Самого ж Берію під посиленою охороною перевезли спочатку на московську гауптвахту, а потім у підземний бункер – командний центр військ ППО.
Заступник Берії Сєров намагався проникнути до приміщення командного пункту і побачити Берію, але військові і його туди не пустили, хоча він і був якоюсь мірою причетний до арешту.
Тут же, в бункері, почалося офіційне слідство у справі Берії, яке проводив прокурор УРСР О. Руденко. Упродовж всього слідства шестеро офіцерів перебували в бункері і не виходили з нього. До них приєднався сьомий охоронець – генерал-лейтенант Гетьман.
Через багато років мій товариш полковник українського КДБ – той, що попереджував мене, – розповість мені про те, як він став свідком арешту спільника Берії наркома держбезпеки УРСР П. Мешика, якого потім відвезуть до Москви.
10 липня 1953 року в газеті «Правда» з’явилося повідомлення: «Цими днями відбувся пленум ЦК КПРС. Пленум заслухав і обговорив доповідь Президії ЦК тов. Маленкова Г. М. про злочинну і антидержавну діяльність Л. П. Берії...».
Насправді ж пленум відбувся з 2 по 7 липня 1953 року. Засідання Верховного суду СРСР – 8 серпня того ж року. Суд був закритий і відбувався в бункері. Перед судом стали Берія і його поплічники: Влодзимирський, Гоглідзе, Деканозов, Кобулов, Меркулов, Мешик. Верховний суд очолив маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 24 грудня матеріали суду опублікували в пресі. Останній пункт вироку виголошував: «2 грудня виконано вирок Спеціальної судової присутності Верховного суду СРСР щодо засуджених до вищої міри кримінального покарання – розстрілу: Берія Л. П., Меркулов В. М., Деканозов В. Г., Гоглідзе С. А., Мешик П. Я., Влодзимирський Л. В.».
Багатьох поплічників Берії засудили на тривале ув’язнення. Пробувши кілька днів у Москві, я намагався одержати якусь інформацію про цю таємну операцію від своїх друзів – офіцерів ППО, але це мені не вдалося. Як потім мені розповідали офіцери, що брали участь в операції, нарком оборони М. Булганін попередив усіх учасників особисто: «Все, що ви знаєте, що бачили, забудьте. І ніде, і нікому нічого не розповідайте, і не ведіть на цю тему розмов...».
Мине багато років, поки свідки почнуть говорити. Лаврентій Берія був справді символом радянської епохи, терору і беззаконня. У 1952 році мені довелося його побачити на трибуні мавзолею поруч зі старим маразматичним вождем. Він, як той кардинал-єзуїт, переважно любив ходити в темному одягу. Кар’єрист і адміністратор, кат і розбещений маніяк, прагматик і розумний політик – усе це поєднувалося в одній особі, що стояла за спиною «великого кормчого».
Він підступно, як злочинець, вичікував, коли нарешті вождь стане перед Богом, в якого сам ніколи не вірив, і посісти його місце. Як свідчать Світлана Алілуєва, дочка вождя, і член сталінського політбюро Микита Хрущов, «хазяїн» Кремля боявся свого інквізитора і, мабуть, не без його впливу перелопатив політбюро, створивши вузьку групку: Берія, Маленков, Булганін, Хрущов. На перші ролі несподівано виплили другорядні фігури, і Берія був серед них головним, тобто неофіційним правонаступником. Несподівана смерть вождя від інсульту після п’яної вечері застала Берію зненацька, він ще не був готовий перехопити владу у Сталіна. Тому мав терміново перебудувати свою тактику і стратегію, аби досягти своєї мети. Після смерті вождя утворився тріумвірат: партію очолив Хрущов з обмеженими правами, уряд очолив Маленков, ніби ставши першою людиною в державі, Берія став заступником голови уряду, зосередивши у своїх руках усі каральні органи і службу держбезпеки, міністром оборони призначили Булганіна.
Згодом Хрущов у своїх спогадах скаже: «Ми розуміли, що Берія використовує Маленкова, і Маленков, як теля, пішов за ним». Серед вузького кола партпрацівників ходила інформація, що Берія під час прем’єри опери «Декабристи» планував заарештувати Хрущова, Молотова, Булганіна, Жукова, Ворошилова. Молотова він мав схилити на свій бік, Хрущова, Жукова, Булганіна – знищити, повідомивши народу, що вони, тікаючи до Югославії, загинули в літаку, який було збито нашою протиповітряною обороною. Інших, як Ворошилов, Каганович, – послати на пенсію. Маленкова зробити маріонетковим секретарем ЦК КПРС., – партія втрачала керівну роль. А самому – очолити уряд і органи безпеки. У рішенні Верховного суду СРСР записано: «Ставши у березні 1953 року міністром внутрішніх справ, підсудний Л. П. Берія готував захоплення влади в країні, для чого почав посилено просувати учасників змовницької групи на керівні посади як у центральному апараті МВС, так і в місцевих органах...».
Микита Хрущов свідчить: «Він, Берія, порушив питання (ця записка збереглася в архіві) про взаємовідносини з керівництвом національних республік і особливо у керівництві чекістських органів. Він пропонував висувати на керівні посади на місцях національні кадри... Він ставив це питання під кутом антиросійської спрямованості...».
Це був ще один тактичний хід у його боротьби за владу. Берія ніколи не був прихильником національного розкріпачення в Радянському Союзі. Про це свідчить його наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 року, за яким українців мали виселити з України, як німецьких прислужників. Недаремно ж він призначив міністром МВС України єврея Мешика.
Берія, оцінюючи ситуацію, розумів, що росіяни і українці більше не сприйматимуть диктатора-»чучмека». Був грузин, тепер лізе менгрел. Тому він і викинув гасло – «поширити права республік», покладаючи надію, що у союзних республіках його під¬тримають.
Випустивши понад мільйон ув’язнених, серед яких більшість були кримінальними злочинцями, він мав надію одержати у боротьбі за владу підтримку і від них. Вони мали вийти на вулиці з гаслом: «Дайош Берію!».
Для того, щоб отримати підтримку в країнах «народної демократії», Берія і Маленков винесли на Президію ЦК питання про відміну рішення Сталіна щодо будівництва соціалізму в Німецькій Демократичній Республіці і вирішити питання про об’єднання Німеччини. Таким ходом він хотів уникнути конфлікту з головною країною табору соціалізму.
Він навіть передбачив втечу в разі поразки. Він так хитро вплутував командування Радянської Армії у свої авантюри, що ще й тепер важко розібратися, де правда, а де брехня. Ним був розроблений план втечі до Англії, для цього він і виставляв себе як прибічник об’єднання Німеччини, фактично під егідою Англії і США.
Для здійснення втечі він планував використати важкий бомбардувальник з Мурманського аеродрому. Маючи у своєму розпорядженні викрадений нашою розвідкою у НАТО таємний пристрій, який посилав протиповітряній обороні НАТО закодований радіосигнал «Я свій», Берія наказав поставити його на наш бомбардувальник і пустити його через Норвегію до Англії. Наш літак вдало пролетів цей маршрут і повернувся назад. Протиповітряна оборона США і Англії цей літак прийняли як свій. Усе це Берія зробив таємно від Маленкова і Хрущова – і це вигулькне тільки на суді.
20-й з’їзд КПРС розвінчає культ особи Сталіна і розворушить гнійні рани репресій, виконавцем і організатором яких був Берія.
Масові розстріли, які розгорнули Ягода і Єжов, активно продовжить Берія. Він розстріляє маршалів Блюхера і Єгорова, командармів Федька, Дибенка, Алкніса, Каширина та багатьох інших. Це за його наказом розстріляють дружин маршалів Тухачевського і Єгорова, командармів Уборевича і Корка. Молоду дружину маршала Блюхера Глафіру Берія не розстріляє тільки тому, що примусить її виконувати його сексуальні забаганки. Він особисто допитував її, ламав її гідність, а за це подарував їй життя. Вона багато років проведе у концтаборі, але залишиться жива – єдина дружина розстріляних маршалів. На совісті цього терориста-збоченця злочин щодо сім’ї льотчика Героя Радянського Союзу С. С. Широва. Берія примусить його дружину до сексуального зв’язку, а чоловіка відправить у табори. У пошуках правди Широв вдасться до відчайдушного кроку: він спробує втекти за кордон, але його спіймають, і він помре в таборі.
Я довго шукав причини трагедії маршала Радянського Союзу Івана Кулика, уродженця Полтавщини. Радянська література і преса з подачі Берії не зовсім об’єктивно розповіла правду про цього маршала. Не знаючи душевного стану цієї людини і її зацькованості, дадуть необ’єктивну характеристику Куликові і Хрущов, і маршал Жуков – представивши нащадкам його як боягуза й нездару. Історикам ще доведеться дослідити цю трагедію і розповісти правду про Героя Радянського Союзу, якого розстріляли 1950 року.
Під час мого розслідування мені вдалося з’ясувати, що Берія у своєму маніакальному потязі до жінок накине оком і на дружину маршала Кулика. Але одержить від неї відсіч. Вона розповість про це своєму чоловікові. Виникне скандал, яким зацікавиться Сталін і почне з’ясовувати, чи насправді переслідував Берія дружину маршала Олену Симонич-Кулик. Аби приховати свій злочин, Берія дасть завдання отруїти Симонич-Кулик, представивши її Сталіну як психічно неврівноважену жінку, яка наклала на себе руки. Свідків у маршала Кулика не було. Відчуваючи і розуміючи, що Кулик, близький до Сталіна, може йому помститися, Берія збирає компромат на маршала.
У трагічному 1941 році Сталін перекладатиме вину за поразки Червоної Армії на всіх, намагаючись зняти цю вину з себе. Так, маршала Кулика він спочатку розжалує в солдати, але передумає і зробить генерал-майором. Його перекидатимуть на різні другорядні посади, поки Берія і Абакумов не розкрутять ще одну справу «заколоту генералів проти Сталіна» й не заштовхають туди Кулика з генерал-полковником Гордовим. Берія свого досягне – таємниця загибелі Симонич-Кулик так і залишиться нерозкритою.
Офіцери ППО, які охороняли маршала Радянського Союзу Л. Берію, розповідатимуть, що коли йому зачитають список жінок (кілька сот), яких він використовував у своїх маніакально-сексуальних збоченнях, він істерично закричить: «Досить, досить! Заберіть ці списки, мені соромно...».
Тепер у своїх мемуарах син Серго і дружина Берії намагаються вималювати Лаврентія Берію як жертву Микити Хрущова, чесну людину, доброго батька і сім’янина. Вони твердять, що всі ті жінки, яких, користуючись владою члена політбюро і заступника Голови Ради Міністрів СРСР, ґвалтував Берія, були агентами НКВС, з якими тільки один Берія на явочних квартирах таємно зустрічався для одержання секретної інформації. Та це брехня. Система НКВС розбестила не тільки Берію.
Так, одній солістці Великого театру, яку Берія примусив до сексуальних зв’язків, він, за рахунок держави, подарує гарну квартиру. І коли її мати спитає у «сутенера» Берії Саркисова, кому дякувати за такий подарунок, той відповість: «Радянській владі...».
23 грудня в залі бункера був суд, а в закритому дворі – страта. Вирок виконає заступник командувача військ ППО Московського округу генерал-майор П. Батицький. Він за рішенням трибуналу роз¬стріляє розжалуваного маршала Берію з особистої зброї – пістолета.
Учасники страти свідчать, що приречений на смерть маршал Радянського Союзу повзатиме на колінах і благатиме подарувати йому життя. Той, хто безжалісно відправляв на смерть сотні тисяч безвинних жертв, сам, ставши перед смертю, перетвориться на жалюгідного боягуза і слимака.

Мені вдалося знайти свідчення генералів військ ППО, які докладно розповіли про те, як у бункері штабу військ протиповітряної оборони Московського військового округу відбувався процес над катом радянських народів Лаврентієм Берією. Відомо, хто очолював цей трибунал і хто розстрілював шефа органів держбезпеки СРСР, який разом зі Ста¬ліним виселив цілі народи – чеченців, інгушів, калмиків, кримських татар – до Сибіру і Казахстану, мав намір депортувати туди ж і український народ. Але є справедливість і є божа кара. Українців він так і не виселив. Самого ката розстріляли, прив’язавши до дере¬в’яного щита. А Україна розвалила державу соціалістичної деспотії. Але залишилося нез’ясованим питання: чи отруїв Берія Сталіна?
До цього часу десь в архівах ЦК КПРС, в Уральських горах, зберігаються протоколи засідання суду. З них можна дізнатися про хід засідання цього трибуналу, допит Берії і його поплічників-свідків. До вищої міри покарання – розстрілу засудили 6 чоловік, і вирок одразу там же, в бункері, було виконано. Для того, щоб високопосадовим членам держбезпеки винести такий вирок, були потрібні дуже вагомі обвинувачення. Таким звинуваченням могло бути і отруєння Сталіна, і спроба державного перевороту. Але ми, мабуть, ніколи так і не довідаємося, що інкримінували Берії на цьому трибуналі. Загальна частина вироку у «Ведомостях ЦК КПСС» була опублікована. Але протоколів допитів Берії там не було. А це дає підстави гадати, що факт отруєння Сталіна на засіданні трибуналу таки розглядався, але політбюро в інтересах керівництва компартії вирішило накласти на нього гриф: «Цілком таємно. Ознайомленню не підлягає! Зберігається вічно!».
Можливо, що цих документів у кремлівських архівах і немає – їх спалили, як і багато інших документів Компартії Радянського Союзу, які ховали злочини більшовицької партії Леніна – Сталіна.
І все ж у своєму розслідуванні я спробую трохи підняти завісу над злочинною таємницею, яку керівництво КПРС – Хрущов, а потім Брежнєв – спробували приховати, бо в ній були факти, які компрометували і Хрущова, і Маленкова, і Молотова, і Кагановича, й інших членів політбюро.
...Як свідчить історія хвороби вождя, Сталін був як для свого віку перед смертю в принципі здоровою людиною. І у нього не було підстав для інсульту.
Ось запис від 16.09.47 року: «...Гіпертонія в початковій стадії...».
А ось виписка з журналу лікарів, зроблена при обстеженні Сталіна в період з 2 по 5 березня 1953 року після захворювання, напередодні смерті:
«...При обстеженні о 7-ій годині ранку хворий лежав на дивані, на спині. Голова повернута вліво. Очі заплющені, помірно гіпертонічне обличчя. Було неконтрольоване опорожнення січового міхура (одяг промочений сечею), дихання не порушене. Пульс 78 на хвилину, з рідким випадінням. Тон серця приглушений. Кров’яний тиск 190/110. Живіт м’який. Печінка виходить з-під реберного краю по середньоключицькій лінії на 3-4 см. У ділянці правого ліктьового суглоба сліди ушкодження...
...Стан хворого вкрай тяжкий».
До цього запису слід додати запис професора Лукомського:
«...Було встановлено параліч обох правих кінцівок. При піднятті повік ока вони відхиляються то вліво, то вправо. У лівих кінцівках з часом виникає рухомий неспокій...».
4 березня 1953 року:
«...0.10. Стан хворого вкрай важкий.
21.00. Свідомість відсутня.
23.50. Сталін помер...».
Вважалося, що запитань немає. Вождь народів помер своєю смертю від інсульту...
Але запитання все ж залишилися, і на них ще й сьогодні немає відповіді. Деякі документи і свідчення заперечують смерть від крововиливу.
У записах лікарських призначень і графіка чергування медсестер є призначення на 5 – 6 березня. О 20.45 ін’єкцію за призначенням лікаря нібито зробила медсестра Мойсєєва. Це був адреналін... Фахівці вважають, що це була помилкова ін’єкція, після якої Сталін одразу помер. Це породило зловісні плітки, що, мовляв, ця медсестра – агентка Берії єврейського походження, яка нібито отруїла Сталіна за його репресії проти євреїв. Ходили також розмови, що у Сталіна при аналізі крові ніби встановлено в нейтрофілах токсичну зернистість...
«... 5 березня 1953 року.
При проведенні аналізу крові встановлено збільшення кількості кров’яних тілець до 17.000 (замість 7-8 тисяч за нормою). У сечі знайдено білок до 6 промілле (норма – 0).
9.00. У хворого почалася кривава блювота...».
Потім летальний кінець...
Вождя, який 30 років тероризував народи Радянського Союзу, не стало. Закінчилася епоха чергової деспотії Росії.
Мабуть, це вирок долі. За весь час існування царської, а потім більшовицької Росії ця імперія ніколи не мала достойних демократичних правителів. Тут були шизофренік Іван Грозний, п’яниця, деспот і розпусник Петро І, розпусниця Катерина, душевнохворі Павло І і Олександр І, сифілітик Володимир Ленін, маніяк Йосип Сталін... Що чекає Росію на черговому повороті історії? Новий деспот-тиран? Нова війна за сфери економічного впливу? Цього я не знаю. Російському народові, як і кожному іншому, Богом дається вибір. Куди піде держава сучасного імперіалізму: шляхом війни чи миру, демократії і свободи чи рабства – залежить від самого народу. Але всі ці негаразди в Росії весь час б’ють по Україні, зробивши з її полігоном боротьби за розширення Росією своїх територіальних інтересів та її протистояння з НАТО. Але може трапитися так, що Росія знову шукатиме захисту в Європі – від китайського військового мілітаризму і гегемонії. А подібне вже було у Росії, коли Сталін кинувся за порятунком у боротьбі з фашизмом до союзників. Але про це мова піде далі.

Присмерки «маршала-катафалка»

Початком відкритого конфлікту між Сталіним і Жуковим, найвірогідніше, став травень 1944 року. Як пригадує генерал армії Штеменко, маршал артилерії Червоної армії, заступник наркома оборони М. М. Воронов у своєму управлінні розробив два статути: «Бойовий статут зенітної артилерії» та «Бойовий статут артилерії Червоної армії». Ці обидва статути затвердив перший заступник наркома оборони маршал Жуков.
У принципі все було зроблено правильно. Йшла війна, і вона терміново вимагала введення нових статутів, особливо з артилерії, де з’явилися нові типи гармат, надбано бойовий досвід. Сталін в артилерії майже не розумівся, часу на ознайомлення з цими статутами у нього не було, тому для прискорення справи два маршали і ввели в дію ці статути. Але Сталін це оцінив по-іншому. Його як міністра оборони Жуков почав ігнорувати. Ось що розповідає про цей конфлікт генерал армії Штеменко:
«...У призначений день наша доповідь про обстановку на фронті і стосовно статутів почалась одразу після засідання політбюро. Й. В. Сталін довго ходив по кабінету, а потім звернувся до членів політбюро:
– Потрібно з цього приводу видати наказ. Генштабу, мабуть, незручно писати про двох великих начальників, тому ми самі напишемо! Маршалом Жуковим без достатньої перевірки, без викликів і опитування людей з фронту і без доповіді ставці вказані статути були затверджені і впроваджені в дію...
Трохи помовчавши, Сталін продовжив:
– Перевірка показала, що ці статути у зв’язку з поспішністю, що мала місце при їх затвердженні, мають серйозні вади, вони не враховують кількох систем гармат і не пов’язані з планом прийняття статутів артилерії Червоної армії...
Потім Сталін мотивував свою позицію.
– Народний комісаріат оборони виходить з того, що статут – це не наказ, що має силу на короткий термін. Статут – це зведення законів для Червоної армії на роки. Тому перед затвердженням статути вимагають детальної перевірки з викликом товаришів з фронту. Доводиться констатувати, – продовжив Сталін, – що тов. Воронов знехтував цим методом підготовки і представлення на затвердження статутів, а маршал Жуков забув про це. – Сталін трохи походив по кімнаті, а за тим настала черга заключної частини наказу. Сталін чітко виголосив:
– У зв’язку з цим... – якусь мить він витримував паузу, ніби підкреслюючи зміст, потім продиктував:
– Перше. Скасовую, – він знову подивився на статути, де було проставлено номери наказів, – наказ № 76 і 77 від 29 травня 1944 року і № 269 від 18 жовтня 1944 року заступника наркома оборони СРСР маршала Жукова про затвердження і впровадження в дію «Бойового статуту зенітної артилерії» і «Бойового статуту артилерії Червоної армії». Друге. Ставлю на вид головному маршалу артилерії товаришу Воронову за несерйозне ставлення до питання про статути артилерії. Третє. Зобов’язую маршала Жукова надалі не допускати поспішності при вирішенні серйозних питань».
У цьому наказі було ще декілька пунктів про створення комісії для перегляду цих статутів. Завершувався наказ пунктом дуже дискредитуючим маршала Жукова: «Цей наказ розіслати всім командувачам фронтів (округів), армій, начальникам головних і центральних управлінь та командувачам родів військ наркомату оборони СРСР.
Нарком оборони Й. Сталін».
Це був публічний ляпас маршалу Жукову. В будь-якій зарубіжній армії генерал чи маршал у такому випадку мав би подати у відставку. Але Жуков цього не зробив, бо в Червоній армії відставки не було – її заміняли засланням або ж розстрілом. Нестриманий на слова маршал Жуков неодноразово в колі своїх друзів висловлювався зневажливо про Сталіна, даючи йому невисоку оцінку як полководцю. Це ставало відомо вождю. І, зрозуміло, терпіти цього він не став.
Десь у кінці війни, як пише маршал Жуков, верховний подзвонив йому і сухо спитав:
– Як ви дивитеся на те, щоб керівництво усіма фронтами в подальшому передати до рук Ставки?
І Жуков зробив висновок: «Я зрозумів, що він має на меті ліквідувати представників Ставки, які координували діями фронтів, і відчував, що ця ідея виникла не тільки внаслідок учорашньої розмови. Війна підходила до кінця, залишилося провести кілька завершальних операцій, і тому Сталін вперто домагався, щоб на чолі цих операцій стояв тільки він один».
В останнє видання своїх «Спогадів і роздумів» Жуков вніс багато доповнень. Поновлено цілі сторінки і абзаци, які цензори в часи Брежнєва повикидали з рукопису. Серед доповнених сторінок є й характеристика, яку дав маршал Жуков генералісимусу Сталіну як стратегу і полководцю. У попередніх виданнях цієї характеристики не було. Жуков пише:
«...Чи справді Й. В. Сталін був видатним військовим мислителем? Зрозуміло, ні. Усе це нагромадили, аби догоджати Й. В. Сталіну. Цьому сприяв і Сталін особисто, поширюючи версію про те, що нібито В. І. Ленін не знав військової справи і вимагав від молодих працівників ЦК досконало її вивчати. І в першу чергу він вимагав цього від нього – Сталіна. При цьому Ленін нібито посилався на те, що особисто він уже старий вивчати військову справу. Слідом за цією версією, як водиться, «почала писати губернія». З військової точки зору Й. В. Сталіна я вивчив досконало, бо разом з ним починав війну і завершував її. До Сталінградської битви Й. В. Сталін практично дуже слабо розбирався в питаннях воєнної стратегії і ще гірше – в оперативному мистецтві. Слабо розбирався і в організації сучасних фронтових, а ще гірше – армійських операцій. На початку війни він намагався виявити своє особисте оперативно-стратегічне мистецтво, що ґрунтувалося на його досвіді часів громадянської війни, але з цього нічого доброго не вийшло. До розгрому німецьких військ у районі Сталінграда він мав поверхове розуміння про взаємодію в операціях усіх родів військ і видів збройних сил. Не розуміючись глибоко на складностях, методах і способах підготовки сучасних фронтових операцій, Й. В. Сталін часто вимагав занадто нереальних термінів підготовки і проведення операцій. І вони за його категоричними вимогами нерідко розпочиналися слабо підготовленими і недостатньо забезпеченими. Такі операції не тільки не досягали мети, а й призводили до величезних втрат у людях і матеріальних цінностях».
Так оцінював Жуков полководницький «талант» вождя, який даремно загнав у могилу мільйони наших солдатів. Надмірна переоцінка Сталіним власних військових талантів призвела до багатьох поразок під час війни у великих битвах. Проте й сам Жуков теж був винний у смерті мільйонів солдатів.
Якось, перебуваючи в Берліні, я відвідав могилу радянських солдатів у Трептов-парку, шукав – може, тут лежить хтось із моїх братів. Але монумент був безіменний – майже жодного прізвища. І ніяких написів про те, скільки ж загинуло тут наших солдатів. Чому? В чому тут таємниця? – задавав я собі запитання. І на них відповів колишній сталінський в’язень, генерал-армії, комендант Берліна О. В. Горбатов. Він на зустрічі з письменниками сказав: «Коли б не розгром військових кадрів, ми б німця не те що до Волги, до Дніпра б не допустили. Берлін непотрібно було штурмувати. Зрозуміло, були політичні міркуваня, суперництво з союзниками, і наше командування дуже поспішало салютувати. А слід було б узяти місто в облогу, і воно б само здалося через тиждень-два. Німеччина капітулювала б обов’язково. А під час штурму, напередодні самої перемоги, у вуличних боях ми поклали понад сто тисяч солдатів. А вони вже раділи, що ось-ось додому...». Понад 80% з них були українці.
Чому ж так сталося, що в Берліні ми втратили 100 тисяч наших солдатів? І хто ж у цьому винен? І знову я залучу в свідки маршала Жукова. В рукописі «Коротко про Сталіна» Г. К. Жуков писав:
«Коли ворога було вигнано за межі нашої батьківщини і операції перенесено на території Польщі, Східної Прусії, Чехословаччини та Бессарабії, Сталін ліквідував представників Ставки Верховного головнокомандувача, які в той час координували дії фронтів, і наказав переключити управління всіма фронтами безпосередньо на Ставку. Розрахунок був зрозумілий. Сталін хотів завершити блискучу перемогу над ворогом під своїм особистим командуванням, тобто повторити те, що зробив 1813 року Олександр І, усунувши Кутузова від командування з тим, щоб прогарцювати на коні при в’їзді до Парижа на чолі доблесних військ, що розгромили Наполеона».
На жаль, маршал Жуков був полководцем, породженим сталінською епохою і вихований в умовах диктатури, де людина як особистість ніколи нічого не була варта. Людина, солдат і для одного, і для другого були «цеглою», будівельним матеріалом. Проводячи свої операції – один, будуючи соціалізм – другий, вони били ту людську «цеглу» без жалю, як і справжню цеглу на радянському будівництві за комуністичним принципом: революція вимагає жертв.
Свої дії, спрямовані на усунення Жукова від командування Червоною армією, Сталін розпочав одразу після війни. Ось як про це згадує сам Жуков:
«...У кінці березня 1946 року, коли я повернувся після сесії Верховної Ради знову в Берлін, мені передали, щоб я потелефонував Й. В. Сталіну.
– Уряд США відкликав з Німеччини Ейзенхауера, лишивши замість нього генерала Клея. Англійський уряд відкликав Монтгомері. Чи не слід вам теж повернутися до Москви? – запитав Верховний.
– Згоден. Щодо мого наступника, то я пропоную призначити головкомом і головним начальником у радянській зоні окупації в Німеччині генерала армії Соколовського. Він краще за інших знайомий з роботою Контрольної ради і добре знає війська.
– Гаразд, ми тут подумаємо. Чекайте вказівок.
Минуло два-три дні. Пізно ввечері потелефонував мені Й. В. Сталін. Запитавши, чи не розбудив він мене своїм дзвінком, сказав:
– Політбюро згодне призначити замість вас Соколовського. Після чергового засідання Контрольної ради виїжджайте до Москви. Наказ про призначення Соколовського надійде через кілька днів. Ще одне питання, – вів далі Й. В. Сталін. – Ми вирішили ліквідувати посаду першого заступника наркома оборони, а замість нього мати заступника з загальних питань. На цю посаду буде призначений Булганін. Начальником генерального штабу призначається Василевський. Головкомом Військово-Морських Сил думаємо призначити Кузнецова. Яку ви хотіли б зайняти посаду?
– Працюватиму на будь-якому посту, який Центральний Комітет партії вважатиме для мене найдоцільнішим.
– По-моєму, вам слід зайнятися сухопутними військами. Ми думаємо, на чолі них треба мати головнокомандувача. Не заперечуєте?
– Згодний, – відповів я.
Це був сталінський спектакль, поставлений для радянського народу: нібито проводилася реорганізація командування Радянської армії, – а на політичній арені Кремля в цей час плелася павутина.
Нещодавно в архівах колишнього політбюро ЦК КПРС знайдено заяву головкома ВПС Червоної армії О. О. Новикова.
«Міністру збройних сил СРСР Й. В. Сталіну
Заява
від колишнього головнокомандуючого ВПС, нині заарештованого Новикова О. О.».
Заява надрукована на друкарській машинці і тільки прізвища в тексті вписані рукою О. О. Новикова. У цій заяві тільки перші два абзаци стосуються «стану і аварійності літаків...». Усе решта, заява десь аркушів на десять, – це розкриття підступних проти вождя дій маршала Жукова. Ось тільки два уривки з неї:
«...Жуков дуже хитро, у тонкій і обережній формі в бесіді зі мною, а також серед інших осіб намагається применшити керівну роль у війні Верховного головнокомандування. І в той же час Жуков, не соромлячись, випинав свою роль у війні як полководця і навіть заявляв, що всі основні плани воєнних операцій розроблено ним...».
«...Такий зв’язок з Жуковим зблизив нас настільки, що в бесідах з ним віч-на-віч ми вели політично шкідливі розмови, про що я каюсь перед вами...».
У верхньому лівому кутку цієї заяви рукою Сталіна написано: «Новиков про Жукова». Потім «Новиков» закреслив, а після слова «Жуков» написано з натиском «До мого архіву – Й. Сталін».
Невдовзі після дня Перемоги Сталін викликав маршала Жукова до себе в Кремль для вирішення питань щодо Параду Перемоги. Прощаючись із маршалом, вождь сказав йому:
– Я вже старий приймати паради. Приймайте парад ви. Ви молодші, – і зауважив не без натяку: – Раджу приймати парад на білому коні, його покаже вам Будьонний....
Через кілька днів у штаби фронтів Ставка розіслала
«НАКАЗ
Верховного головнокомандувача Радянських Збройних Сил
На відзнаку перемоги над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні призначаю 24 червня 1945 року в Москві на Красній площі парад військ діючої армії, Військово-Морського флоту та Московського гарнізону – Парад Перемоги...
Парад прийняти моєму заступникові Маршалу Радянського Союзу Г. Жукову, командувати парадом Маршалу Радянського Союзу К. Рокоссовському.
Верховний Головнокомандувач Маршал Радянського Союзу Й. Сталін.
Москва, 22 червня 1945 року».
«Другого дня, – згадує Жуков у своїх мемуарах (цього факту в його дев’яти попередніх виданнях немає), – я поїхав на Центральний аеродром подивитися, як проходить тренування до параду. Там зустрів сина Сталіна Василя (командувача ВПС Московського округу – Ю. К.). Він відвів мене вбік і розповів цікаву історію:
– Кажу це вам цілком таємно. Батько готувався приймати Парад Перемоги. Та трапився казус. Третього дня під час тренування, від невмілого використання шпор, кінь поніс батька по манежу. Батько схопився за гриву, намагаючись втриматися в сідлі, але не зумів і впав з коня. При падінні він забив собі голову і плече, а коли підвівся – плюнув і сказав: «Хай приймає парад Жуков, він старий кавалерист...».
– А на якому коні тренувався ваш батько? – спитав я у Василя.
– На білому арабському коні, на якому він рекомендував вам приймати парад. Тільки прошу про це нікому не говорити, – знову попередив мене Василь...».
Отже, парад Перемоги, як свідчать і сам Жуков, і син вождя, Сталін збирався приймати сам, якби не скинув його з сідла жеребець. Але чи був винуватий арабський скакун в тому, що вождь змінив своє рішення? Бойовий кінь в цьому вини не мав. На те були інші причини. Врешті-решт, за сучасними формами парад можна було йому приймати на бойовому танку «ІС» – «Йосип Сталін». Була можливість приймати парад, за західними зразками, на броньованому «ЗИМі» або ж на особистому «Хорьху» Гітлера, що потрапив до нас як трофей. Та не в транспорті була причина.
Символічно Сталін намітив парад точно на день початку Великої Вітчизняної війни, яка тягнулася без малого чотири роки, – 22 червня, але цей день припадав у 45-му році на п’ятницю, а війна почалася в неділю. Тому він наказ видав 22 червня, а парад призначив на 24 – неділю.
Сталін ніколи не служив в армії і не мав ніяких командирських навичок командування військами. Після падіння з коня він зрозумів, який він матиме смішний вигляд на Параді Перемоги. Радянський народ і солдати не забули трагічної дати – 22 червня 1941 року і, побачивши незграбу, винуватця наших тяжких поразок і мільйонних жертв, негативно сприймуть його появу на Красній площі перед військами. Командувати він міг тільки з грузинським акцентом. До того ж у шинелі він якось іще дивився, а в кітелі видавався опецькуватим. Отже, він вирішує – залишитися на Мавзолеї, аби зберегти свою божественність.
Тріумф маршала Жукова на Параді Перемоги Сталін сприйняв боляче. Як свідчить адмірал флоту М. Г. Кузнєцов, після параду Сталін подався до кімнати, що містилася за Мавзолеєм. Туди були допущені члени політбюро та маршали. І тут вождь, скривджено насупившись, оголосив, що має намір «піти на відпочинок». Усі присутні почали його вговорювати, мовляв, на кого він їх залишає. Хтось вніс пропозицію встановити для Сталіна особливе найвище військове звання – генералісимус.
26 червня М. Калінін, через два дні після параду, видав указ Президії Верховної Ради про встановлення цього звання. А 27 червня це звання присвоїли маршалу Сталіну. Одразу ж йому вручили зірку Героя і нагородили другим орденом Перемоги. Почалася посилена пропаганда бойових заслуг і військових талантів вождя, а невдовзі й гоніння на маршала Жукова. Після параду багатомільйонним тиражем видали книжку Й. В. Сталіна «Десять сталінських ударів».
Десь у квітні 1946 року, коли я прийшов на своє чергування до штабу військово-повітряних сил Київського військового округу, то побачив, що штаб схожий на вулик. Офіцери збиралися купками і тихо щось обговорювали. Я прислухався.
– Ви чули?! Нашого головнокомандувача маршала Новикова заарештували.
– Не може бути!
– Більше! Забрали весь штаб повітряних сил у Москві!
Звістка про арешт двічі Героя Радянського Союзу головного маршала авіації, головнокомандувача ВПС РСЧА Олександра Олександровича Новикова та його бойових соратників приголомшила багатьох. Щось починало нагадувати 37-й рік.
Офіцери нашого штабу з незадоволенням сприйняли арешт відомих маршалів і генералів авіації і не вірили в те, що вони вороги народу. Більше всього вони лаяли «Ваську», який, як вони говорили, став головною причиною цих арештів. Розмова йшла про сина вождя генерал-лейтенанта Василя Сталіна.
Взагалі Василь Сталін був дещо одіозною фігурою в нашій армії. П’яничка, нехлюй, бабник, він увібрав у себе багато негативних батькових рис. Вдаючи з себе принца-інфанта і спираючись на могутню підтримку батька та всього його оточення, Василь Сталін робив шалену, просто-таки блискавичну кар’єру. Цьому значною мірою сприяв і маршал Новиков, бажаючи вислужитися перед генералісимусом.
У 21 рік майор Василь Сталін займає генеральську посаду інспектора Головної інспекції ВПС, у двадцять два – підполковник та командир 32-го гвардійського авіаполку, у двадцять три – полковник та командир третьої гвардійської авіадивізії, у двадцять чотири – генерал авіації та командир дивізії резерву Ставки Верховного командування, у двадцять п’ять – командир авіаційного корпусу, у двадцять шість років стає генерал-лейтенантом та командувачем військово-повітряних сил Московського військового округу.
Такого просування по службових щаблях за дореволюційної доби навіть самодержці не мали змоги забезпечити своїм синам – спадкоємцям престолу. За тринадцять з половиною років батьківського правління Микола ІІ, скажімо, дослужився лише до полковника, а Василеві Сталіну для цього було досить п’яти років. Зробивши кар’єру за сім років від курсанта спецшколи ВПС до генерал-лейтенанта, цей «вундеркінд» партійного лідера вбачав себе вже в недалекому майбутньому головним маршалом радянської авіації. Але для цього треба було розчистити шлях. Недарма кажуть: яблуко від яблуні далеко не падає. І генерал-лейтенант вирішив запозичити досвід свого батька-генералісимуса. В одній з приватних бесід зі своїм батьком Василь Сталін – він тоді був командиром дивізії резерву Верховного головнокомандувача – заявив, що в радянській військовій авіації звили кубло вороги, які підривають боєздатність ВПС, і головний винуватець цього – маршал авіації Новиков, який прикриває ворогів народу. Мовляв, з його благословіння на озброєння радянської авіації приймаються літаки, що не відповідають технічним вимогам їх експлуатації. З заводів прибувають браковані мотори, що призводять до аварій і катастроф, рівень боєготовності радянської авіації з цих причин далеко відстає від американської.
Подаючи батькові таку викривлену інформацію, Василь Сталін, мабуть, не уявляв, що підкинув генералісимусу «матеріал», якого той давно вже чекав. Отже, цієї розмови було досить, щоб справою впритул зайнялося відомство Берії і Абакумова.
Недовго роздумуючи, Берія заарештовує всю верхівку ВПС СРСР. Спочатку – маршала авіації Новикова. Потім командувача авіації далекої дії головного маршала авіації О. Є. Голованова, маршала авіації С. О. Худякова, заступників командувача ВПС генерал-полковників авіації О. В. Нікітіна та І. Л. Туркеля й багатьох інших генералів цього штабу. Почалось огульне звільнення з посад генералів у різних округах країни. Серед них опинився і мій начальник генерал-майор авіації Єременко.
Та, як казав колись Кузьма Прутков, у кожній справі слід дивитися в корінь. А корінь той, на жаль, багато років був закопаний так глибоко, що розкопати його можна тільки тепер, коли з’являються розтаємничені документи ЦК КПРС, НКВС-КДБ, розповіді свідків, що залишилися живі, та тих, хто перестав боятися. Головна причина арешту маршала Новикова полягала не в його «підриві моці бойової авіації». Ця причина була відома багатьом: низький рівень виробництва нашої промисловості, відстала технологія. На авіазаводах працювали переважно старі люди, жінки та підлітки на дореволюційному обладнанні. Ми ж намагалися ще тоді наздогнати і перегнати Америку – виробляли неякісні серії літаків, що мали низький моторесурс і велику аварійність. Добре знав про це і сам Сталін, бо, заарештувавши наркома озброєння Ваннікова, він незабаром випустить його з таборів, а от з маршалами авіації діло закрутиться...
Прийнявши наклепницьку інформацію сина на маршалів, розум вождя сягнув значно далі, ніж уявляв собі його нащадок у своїх кар’єристських мріях. Справа в тому, що головний маршал авіації був близьким другом маршала Жукова, заступника наркома оборони – самого Сталіна.
Усе своє життя Сталін боявся сильних особистостей з військовою владою. Він ніколи не довірятиме своїм маршалам. На квартирах Ворошилова, Будьонного, Тухачевського, Тимошенка, Жукова та багатьох інших, як тепер стало відомо, встановлювалися підслуховуючі апарати. Вождь постійно боятиметься заколоту і тому своїх головкомів триматиме на «гачку» і під «ковпаком». Отже, наклеп його нащадка на Новикова впав на благодатний ґрунт...
Слава маршала Жукова зростала серед армії і народу тим більше, чим ближче ставала перемога над фашистами. І це ніяк не влаштовувало Сталіна. Він знову почав відчувати, що над його постаттю вождя народів виростає велика тінь маршала-полководця – «російського Наполеона».
Навесні 1946 року вождь зібрав засідання Вищої військової ради, на якій начальник генерального штабу РСЧА генерал-полковник С. М. Штеменко зачитав матеріали досьє, підготовленого Берією: свідчення головного маршала авіації Новикова та колишнього ад’ютанта Жукова підполковника Сємєчкіна. Зміст їхніх звинувачень зводився до того, що Жуков нібито неодноразово вів розмови, спрямовані проти вождя народів.
Коли Штеменко, читаючи досьє, навів свідчення Новикова, що Жуков у його присутності роздратовано назвав генералісимуса не полководцем, а «штафіркою», Сталін обурено обірвав Штеменка словами: «Як, як?!».
Ці слова вразили вождя: його, тріумфатора Великої Вітчизняної, та ще в присутності його полководців, називають нездарою і неуком-штафіркою. Вождь скипів, Жуков, мабуть, був приречений на смерть. Після того, як зачитали всі свідчення, перед маршалами і генералами виступили Сталін, Молотов, Берія, Булганін. Вони звинувачували Жукова в тому, що той зазнався, не рахується з авторитетом політбюро, виступає з наклепами на товариша Сталіна, збирає навколо себе невдоволених діями вождя, чим завдає шкоди радянській державі і армії.
Але початок «холодної» війни трохи згладив конфлікт між Сталіним і Жуковим. У ситуації, коли «холодна» війна в один «чудовий» день могла стати гарячою, Сталін не посмів заарештувати і розстріляти свого кращого полководця, як це він учинив з Тухачевським та цілою плеядою вищих воєначальників напередодні великої війни, за що, мабуть, не раз картав себе. Тепер він не хотів повторювати свою помилку, отож тримав Жукова на посаді командувача сухопутних військ СРСР.
Зростання військової напруги на західному кордоні з недавніми союзниками після виступу Черчілля у Фултоні примусила Сталіна провести операцію на східному кордоні, яка б продемонструвала могутність Червоної Армії і дала зрозуміти союзникам, що Радянський Союз готовий до нової війни. Наш 26-й Кишинівський полк зв’язку ВПС на початку червня 1946 року було піднято по тривозі. Ми на англійських радіопеленгаторах та американських локаторах, що йшли в причепах до «студебекерів», посеред літнього дня зупинилися в лісі біля аеродрому Біла Церква.
Атомної бомби у нас іще не було, тому, як я зрозумів потім, ми мали продемонструвати широкі можливості наших десантних дивізій для захоплення території Європи. Командував операцією маршал, командувач сухопутних військ. До операції було залучено авіацію двох повітряних армій. Наші локатори і радіостанції забезпечували зв’язок з командними пунктами авіаційних полків.
Маневри почалися рано-вранці. Сотні величезних десантних літаків з’явилося над аеродромом Біла Церква на моїх очах. З тих літаків почали стрибати парашутисти, солдати в повній викладці зі зброєю. Небо рясніло тисячами шовкових куполів. Причому, переважно солдати-фронтовики 1924-го, 25-го, 26-го, 27-го років, демобілізацію яких після закінчення війни було затримано у зв’язку із розгортанням «холодної» війни.
Багато куполів не розкривалося, і солдати гупалися об землю. Сплутувалися парашути, і солдати падали парами. А на голови їм уже падали на великих парашутах танкетки, гармати, командирські машини...
Я не знаю, скільки загинуло під час жуковських маневрів, але було багато загиблих і покалічених.
Дивлячись на наслідки повітряної операції, якою він керував, маршал матюкався і погрожував розстріляти всіх...
«Маршал-катафалк» і тут був у своєму амплуа – могильника. Дивлячись на ці «мирні» солдатські трагедії, я думав: пішов фашизм німецький, прийшов фашизм радянський, і знову Україна стане цвинтарем для багатьох українських та російських солдатів. І їх поведе в бій уже не товариш Сталін, а товариш Жуков, який набирав у Радянському Союзі все більше влади і сили. Але батькові Сталіну не подобалися його амбіційні «діти», які намагалися відтиснути його вбік. Так виникла справа Жукова. Не хочу вдаватися в подробиці цієї справи, наведу тільки один документ, який ілюструє, як вождь ставив на місце свого маршала. Ось виписка з довідки ЦК:
«...4 липня 1946 року т. Жукова звільнено з посади командувача Сухопутних військ Збройних сил СРСР і призначено командувачем військ Одеського військового округу.
...ЦК ВКП(б), розглянувши матеріали про вчинки і поведінку т. Жукова, постановою від 20 січня 1948 року оголосив т. Жукову останнє попередження, надавши йому останню можливість виправитися і стати чесним членом партії, гідним командирського звання. Одноразово ЦК ВКП(б) звільнило т. Жукова з посади командувача військ Одеського військового округу, перевівши його командувачем одного з найменших військових округів. Наказом міністра Збройних Сил № 0197 від 7 лютого 1948 року т. Жукова призначено командувачем військ Уральського військового округу.
Заступник завідувача відділу ЦК ВКП(б) Фролов».
З автобіографії К. Г. Жукова (складена 18 грудня 1948 р.): «...21 червня 1947 року ЦК ВКП(б) оголосило мені догану за незаконне нагородження 27 артистів, в тому числі Русланової.
Лютневий пленум ЦК ВКП(б) 1947 року вивів мене зі складу кандидатів у члени ЦК ВКП(б) за те, що я в розмовах з колишнім командувачем ВПС Новиковим припустився непартійних розмов і переоцінив свою роль у Великій Вітчизняній війні, виявивши при цьому відсутність партійної скромності».
Але, розповідаючи про те, як грубо й несправедливо поводився Сталін зі своїм бойовим маршалом, я в той же час не можу забути й про те, що йдеться саме про маршала Жукова, того самого, що разом з Берією видав за рішенням політбюро ЦК і особисто Сталіна той зловісний наказ № 0078/42 про початок виселення українців з України. Для цього було здійснено замах на командувача 1-го Українського фронту Ватутіна й оголошено, ніби це зробили вояки УПА...

Чого боявся маршал Жуков

Цікаво тепер іще раз простежити деякі подробиці розкриття змови Л. Берії та його арешту. Для більш глибокого висвітлення тих драматичних подій залучу в свідки одного із учасників цієї операції – начальника політуправління військ протиповітряної оборони Московського військового округу, в яких служило багато офіцерів – моїх друзів. У ті часи я теж був офіцером військ ППО, але Біломорського військового округу, і ми тримали зі своїми товаришами по зброї в Москві зв’язок і координували дії, адже наш Біломорський округ зі штабом в Архангельську стояв на шляху прольоту американських літаків, що пробували летіти через Північний полюс, Урал, Москву до Туреччини на свою військову базу.
Під час заколоту Берії я перебував у відпустці в Києві у своєї матері. Коли ж стався його арешт, я проїздом був у Москві і жив у батьків мого товариша, які проживали неподалік на Луб’янці.
Про те, що Берія готується захопити владу, я дізнався конфіденційно від свого товариша полковника КДБ, а тоді лейтенанта М., який служив у наркоматі державної безпеки України. Тому, повертаючись з відпустки через Москву, я вже знав, що в Кремлі щось трапилося. І справді, по приїзді на вулицях Москви мене зустріли танки Кантемирівської дивізії.
Через багато років мій приятель – вже не лейтенант, а полковник КДБ України – розповідав, як у нього на очах заарештовували наркома МДБ України П. Мешика, ставленика Берії, якого за рішенням судової колегії Верховного суду СРСР розстріляють разом з Берією та його іншими поплічниками.
Але до того зі мною трапився анекдотичний випадок. Після арешту Берії у всі військові частини було розіслано утаємниченого листа ЦК партії, якого на закритих партійних зборах читали для всіх офіцерів-комуністів.
Між іншим там повідомлялося, що Берія при невдачі заколоту мав план втекти на бомбардувальнику до Англії.
Через день чи два я вилетів літаком через Архангельськ з командного пункту частини на півострів Канін ніс, що випирав у Баренцеве море. Мені належало зробити інспекційну перевірку боєздатності радіолокаційного поста на самій верхівці цього півострова. Прилетівши туди, я наступної ночі оголосив військову тривогу для складу цього поста. І раптом оператор повідомляє: «Невідомий літак йде на північний захід від нашого кордону». Я отетерів: «Невже це спільники Берії, а може і він сам, втікши з-під арешту, прямують до Англії?». Повідомили про це центральний пункт ППО, хай вони дають команду: чи то піднімати винищувачі на перехоплення, чи збивати літак-утікач? Через деякий час надійшла відповідь з центрального поста: «Це наш літак, везе вантаж для радянської Північної станції біля Північного полюса». Ми з командиром поста зітхнули з полегшенням.
Після смерті Сталіна М. Хрущов і М. Булганін прийняли рішення повернути маршала Г. Жукова до Москви і призначити його заступником міністра оборони Збройних Сил СРСР Миколи Булганіна.
Тому, коли політбюро на чолі з Хрущовим прийняло рішення про арешт Берії, групу арешту мали очолити Булганін і Жуков з залученням генералів Московського округу ППО на чолі з командувачем округу генерал-полковником К. Москаленком.
Чому було поставлено завдання щодо арешту Берії військам протиповітряної оборони Московського округу, які безпосередньо підкорялися міністрові оборони, а не військам Московського військового округу? Справа в тому, що командувачем Московського округу був колишній енкаведист генерал-полковник П. Артем’єв, який приятелював з Берією і не дозволив би здійснити арешт свого колишнього начальника. До того ж, у Москві стояло дві дивізії НКВС, охорону Кремля здійснювали підвідомчі війська Берії. Отже, це був ризикований крок, який міг провалитися, якщо генерал Артем’єв чи Луб’янка дізналися б про нього. У цьому випадку політбюро на чолі з Хрущовим і група арешту були б знищені просто в Кремлі, і Берія одноосібно взяв би владу в країні. І тоді на зміну сталінсько-більшовицькому міг би прийти новий етап правління – енкаведистсько-бандитський, адже Берія випустив з таборів і в’язниць сотні тисяч карного елементу.
Ось чому й було зроблено ставку на війська ППО Московського округу і Кантемирівську танкову дивізію, яким Хрущов і Булганін довіряли. Тому мені, зважаючи на закритість матеріалів допитів Берії, хотілось би знову повернутися до історії заколоту. Переглядаючи свідчення начальника політуправління штабу ППО Московського військового округу генерал-майора Івана Зуба, я був трохи здивований поведінкою маршала Г. Жукова при арешті Берії.
Ось що розповідає генерал І.Зуб:
«...У приймальні (М. Булганіна – Ю. К.) почали з’являтися добрі знайомі мені люди: командувач Московського округу ППО генерал-полковник К. Москаленко, перший заступник командувача генерал-лейтенант П. Батицький, начальник штабу Московського округу ППО генерал-майор А.Баксов, ад’ютант Москаленка полковник Б. Юферев. Усі вони побували в кабінеті міністра і тому поводилися впевнено і з жартами, як нічого не бувало. Вони розуміли ризикованість операції і готові були виконати наказ.
Кілька разів до кабінету міністра заходив його перший заступник маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. З усіх, що зібралися, нервував чомусь тільки один він, але привід для цього був досить прозаїчний. Вранці Жукову доповіли, що його машині потрібен був терміновий капітальний ремонт, який ніяк не могли закінчити. Жуков кілька разів телефонував з приймальні до гаражу. Можна було уявити, що відчував той, хто опинився на протилежному кінці дроту...».
А що було насправді з цим несподіваним капремонтом маршальського автомобіля?
Створювалося враження, за свідченням генерала І. Зуба, що маршал не хотів засвічувати себе в операції, бо в такому разі до Кремля повз охорону Берії саме його, Жукова, персональна машина мала б везти опергрупу арешту Берії.
Але у зв’язку з «ремонтом» автомашини створилися складності. Шість чоловік посадили в персональну машину Булганіна із затемненими вікнами і завезли в Кремль, нібито вони приїхали на нараду. Жуков приїхав у штаб на черговій машині Міністерства оборони, в якій їхав також генерал Баксов.
Відчувалося, що Жуков хотів би взагалі уникнути участі в цій операції, але, одержавши наказ Булганіна, не наважився цього робити і разом з тим намагався бути у тіні, мовляв, мене примусили.
Коли Берію було заарештовано і під охороною тримали в бібліотеці Сталіна, Жуков уникав контактів із ним. І навіть коли Берію перевозили з Кремля в гарнізонну гауптвахту, відмовився їхати з ним в одній машині. Ось що свідчить генерал Зуб про цей момент:
«...Зовнішньо Берія поводився спокійно. Коли його виводили з Кремля, зброю заховали в кишені. У великій урядовій машині розмістилися всі. Жуков не поїхав. Його останньою вказівкою було: «При спробі втечі – стріляти!». І більше в групі Георгій Костянтинович не з’являвся...».
...Чого ж боявся Жуков і чому не схотів їхати в одній машині з Берією? Я гадаю, що він боявся Берії, який міг у машині, де сиділо повно українців-генералів, у його присутності розповісти про те, як Жуков готував депортацію українців у Сибір. Без нього генерали Берію слухати не стануть, а в його присутності той міг зробити останню спробу спасіння і звинуватити Жукова в усіх смертних гріхах, і навіть у змові з ним. І щоб Берія замовчав, йому довелося б терміново застрелити його особисто. Крім того, він іще не вважав, що операція вдалася повністю, і побоювався, що цей арешт перетвориться в масову бійню, тому тримав свою відремонтовану автомашину напоготові, щоб у разі небезпеки вивезти сім’ю з Москви або кудись до своїх прихильників.
Отже, Жуков не хотів, щоб Берія заговорив, бо в його зізнанні буде багато злочинного бруду на адресу самого маршала.
Виникає ще одне запитання: як заступник Берії І. Сєров, який пізніше застрелиться, дізнався, де група переховує Берію?
Ось що свідчить про це генерал І. Зуб:
«... Неважко уявити, як складно було до певного часу зберігати таємницю операції. Про те, як проходитиме все далі, не знали навіть ті, хто входив до групи арешту, коли машина виїхала з Кремля через Спаські ворота, взявши курс на Лефортово. Не міг передбачити цього і сам Берія, що його першим місцем ізоляції стане звичайна гарнізонна гауптвахта».
І генерал Зуб продовжує:
«...Навряд чи могли до цього додуматися і соратники Берії. В одній з камер гауптвахти, яку було звільнено напередодні від арештантів, Берію протримали тиждень. Потім його сховали. Участі в цьому Жуков не брав, але про це знав. Берію перемістили в підземний командний бункер Московського військового округу ППО. Він перебував під яблуневим садом і мав два бетонованих поверхи із залом засідань та кабінетами. Потім уже, на суді, Берія відзначив, що він і не підозрював про наявність таких військових приміщень у Москві...
Наступного дня, – свідчить генерал Зуб, – в Лефортово, де була гауптвахта із заарештованим Берією, несподівано приїхав перший заступник міністра внутрішніх справ генерал-полковник І. Сєров. Москаленко доручив мені зустріти його біля воріт, а зброю, яку гість мав при собі, наказати здати. І з офіцером ППО з охорони гауптвахти ми вийшли за ворота. Перед воротами стояла машина. В машині – Сєров.
– Відчиняйте ворота, – почав вимагати він у Зуба.
– Вилазьте з машини, тоді будемо відчиняти, – відповів генерал незваному гостю.
Вони довго сперечалися, потім Сєров вийшов і здав зброю. Генерал провів його до Москаленка.
Генерал-полковник Сєров сказав, що йому доручено провести допит заарештованого. Приготували окрему кімнату. Москаленко доручив генералам Батицькому і Зубу бути присутніми при допиті Берії.
– Що це за люди? – невдоволено спитав Сєров, побачивши їх.
– Вони будуть присутні при допиті, – відповів Москаленко.
– При сторонніх вести допит не буду! – заявив Сєров.
– Тоді я вам не дам заарештованого для допиту, – відповів Москаленко.
Суперечка затягнулася, тоді Москаленко зателефонував Хрущову.
– Хай він підійде до телефону, – сказав Хрущов.
Після розмови по телефону, так і не зустрівшись з Берією, Сєров поїхав».
І тут я дещо маю проаналізувати і спробувати пролити світло на деякі досить дивні обставини, які закрутилися в той час навколо арешту Берії. Як я вже писав раніше, маршал Жуков не хотів проводити цю операцію і весь час намагався відійти вбік. То чи не саме від нього заступник Берії Іван Сєров дізнався, що офіцери ППО переховують заарештованого Берію на гарнізонній гауптвахті? Про це знав, крім членів політбюро, маршал Жуков, який чомусь не захотів їхати на гауптвахту із заарештованим Берією.
Для того, щоб з’ясувати, звідки дізнався Сєров про місцеперебування Берії, я вирішив з’ясувати, хто ж такий Сєров. Він уже засвічувався в цьому розслідуванні, коли НКВС і СМЕРШ розшукували тіло Адольфа Гітлера. Тоді, в 1945 році, Сєров у статусі заступника Берії за дорученням Сталіна шукав тлінні рештки фюрера і мав привезти їх до Москви. У Берліні в той час вони були з Жуковим разом і неодноразово там зустрічалися.
У 1944 році Сєров був одним з головних виконавців депортації інгушів, чеченців, а також кримських татар. І після підписання наказу 078/42 про депортацію українців він разом з Жуковим також упроваджував цей наказ в дію.
Отже, про те, де перебуває під арештом Берія, Сєрову міг сказати тільки Жуков. Мені невідомо, що на допитах розповів Берія, але, мабуть, це було щось не дуже приємне для Жукова, бо Хрущов потім не дуже йому довірятиме і невдовзі після розстрілу Берії відправить маршала у відставку, де той писатиме свої не зовсім об’єктивні спогади.

* * *

Таким чином, усім, хто був причетний до кривавих подій, хто був винен у нічим не виправданих муках і жертвах мільйонів і мільйонів людей, доля, історія так чи інакше винесла свій невблаганний вирок. Але мені хотілося б відповісти на ціле коло інших запитань: а чим же завинили перед своїми народами ті мільйони, що потрапили не за власною волею в окупацію, ті, хто в ході війни опинився в німецькому полоні? Чи справедливо на всіх них було поставлено ганебне тавро зрадників, дезертирів, колаборантів?.. У своєму розслідуванні я, як міг, спробував відповісти на ці запитання.

Далі буде

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2008 р.