журнал "Вітчизна" №9-10 2008 року

ОЛЕНА КОЗІЙ

УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Тема Української національної революції 1917 – 1920 рр. набуває особливої актуальності в наш час, коли український народ нарешті розбудовує власну державу. Сьогодні ми бачимо, що далеко не всі факти й події в житті того покоління, яке змагалося за самостійність своєї батьківщини, були нам відомі й зрозумілі та належно висвітлені. Це й тяжкі, криваві бої за Київ і Львів, і трагічна смерть юнаків під Крутами, і десятки тисяч стрільців, скошених навесні безжалісною епідемією тифу, і тисячі заморених голодом та холодом у таборах полонених, і блукальці в Європі та за морями... Відомі та безіменні герої, літні й молоді люди – ті, що полягли на теренах слави, і ті, що залишилися між живими, по-своєму відновили давню перервану традицію боротьби за свободу батьківщини часів Княжої Київської, Галицько-Волинської і Гетьманської держав. Вони нагадали нам важливу аксіому: кожна повноцінна нація мусить мати свою державу, а її можна здобути лише жертвами і кров’ю найкращих синів. І на їхніх заповітах виростають нові покоління українських людей, що ведуть боротьбу за встановлення свого закону на своїй рідній землі.

Українська Центральна Рада

Перша світова війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916 р. на вимогу союзників російські війська Південно-Західного фронту під проводом генерала А.Брусилова знову завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу на Галичині та Волині. «Брусиловський наступ значно допоміг Франції, яку німці тіснили під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато», – зазначає Наталія Полянська-Василенко у книзі «Історія України» (Київ, 1995, т. ІІ, с.451).
Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи сили, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола ІІ відрікся від влади, і в країні фактично встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростанням активності політичних сил, падінням авторитету та слабкістю існуючої влади. Могутнім каталізатором стала Перша світова війна.
Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Хоча, як зазначає вже цитований автор, «усе, що робилося в Петрограді, залишалось таємницею для всієї імперії та фронту. Про повстання, переговори знали тільки в Петрограді та командувачі фронтів, але й вони не знали повної правди і тому перебільшували значення та владу Тимчасового Комітету, не уявляючи собі ролі Ради робітників та солдатських депутатів».
Основною опорою Тимчасового уряду на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядались Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.
Паралельно з формуванням органів влади Тимчасового уряду на Україні створювалися Ради робітничих і солдатських депутатів: 2 березня – в Харкові, 3 – 4 березня – в Києві, 4-го – в Катеринославі, 6-го – в Одесі й Миколаєві, 7-го – в Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, 11-го – в Полтаві, 16-го – в Чернігові. Більшість у них становили представники соціалістичних партій, переважно російських: соціал-демократи, більшовики й меншовики, есери тощо.
І Тимчасовий уряд, і Ради виступали за збереження централізованої держави.
Масовий національний рух за повернення Україні державного суверенітету розгорнувся з перших днів революції. У цьому русі сформувалися дві течії: «автономісти», які обстоювали культурно-національну автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Росії, – виразником таких поглядів виступало насамперед Товариство українських поступовців (ТУП); і «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М. Міхновського та інших). Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної демонстрації в Києві 19 березня 1917 р., основними гаслами якої були: «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Україна!» та ін.
Прагнення об’єднати українські національні сили, зацікавлені відродити національно-визвольний рух та не допустити розколу в цьому русі, привело до створення єдиної державно-політичної організації, що отримала назву Центральна Рада (3 – 4 березня за старим стилем).
У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, який в «короткому часі зумів зосередити в своїх руках цілий суспільно-громадський і культурно-політичний рух України перших днів революції» ( Див: Велика Історія України від найдавніших часів. т. ІІ, Київ, 1993 р. с. 323).
Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації і не змогла відразу сформулювати політичну платформу своєї діяльності. У ній увесь час точилася боротьба між «автономістами» і «самостійниками».
Важливу роль у кристалізації політичної програми ЦР та в завершенні її становлення як всеукраїнської організації відіграли: Всеукраїнський національний конгрес (6 – 8 квітня), на який зібралося понад 300 делегатів, що обговорили методи досягнення автономії України, права національних меншин та обрали новий склад УЦР, головою якої знову став М.Грушевський, а також 1-й Український військовий з’їзд (травень 1917 р.), який теж став на автономістські позиції, обравши Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою.
У ході розгортання національно-визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло національно-територіальної автономії стало основною стратегічною метою УЦР.
Тимчасовий уряд не визнавав державного статусу Центральної Ради.
Таким чином, події березня – травня 1917 р. набули такого розмаху і глибини, що їх по праву можна вважати початком української національно-демократичної революції.
Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. – січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.).
Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом різних чинників.
По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія. По-друге, ідея самостійності ще не набула посилення, визнання та популярності в масах, про що свідчить відхилення першим українським військовим з’їздом проекту резолюції Міхновського, в якому ставилося питання про українську державну самостійність, а також «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів. По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорні сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії.
І, нарешті, по-четверте, в межах Росії Україна мала, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення її на колонію.
Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано. Спираючись на рішення Українського військового з’їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. Ще у квітні Центральна Рада обрала виконавчий комітет під назвою Комітет Центральної Ради; згодом він змінив цю назву на Малу Раду. Головою її був М. Грушевський, заступниками – С. Єфремов і В. Винниченко. Мала Рада активно домагається згоди Тимчасового уряду на проголошення автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій – В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. В. Винниченко зазначав: «Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту!». Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю всього народу; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалося на кінець року.
Невдалі переговори української делегації в Петрограді викликали в Україні могутню хвилю українського народного руху. Особливо непримиренно до великодержавної політики Тимчасового уряду поставилися українські військові. 2,5 тис. їх представників на початку червня з’їхалися в Київ на заборонений урядом ІІ-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Напередодні цього з’їзду, зібравшись на Софіївській площі біля пам’ятника Б. Хмельницькому, вони поклялися, що «не вернуться до своїх частин без автономії матері України».
10 червня (за старим стилем) 1917 р., в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву І-го Універсалу УЦР.
У ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплювала 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй землі; ЦР оголошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалася необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони разом з українським народом будуватимуть автономний устрій держави. Проголошенням І-го Універсалу ЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності.
Через кілька днів, 15 червня, для поточної роботи було обрано Генеральний Секретаріат як уряд України, в якому державні функції виконували 8 генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.
Проголошення Універсалу викликало в України друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.
Занепокоєнні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду – О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписано угоду про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Цей документ УЦР оформила як ІІ Універсал 3 липня 1917 р. Зміст його суперечливий, а тому й ставлення до нього різних політичних сил України було неоднозначне.
Московсько-українська «угода» була прийнята українським громадянством з холодом і недовір’ям, на яке справді заслуговувала.
З одного боку, визнавалася автономія України, Центральна Рада визнавалася найвищим органом управління в Україніі. З другого – ЦР відмовлялася від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо автономії України; склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР повинна була поповнитися національними меншинами; процес формування українських національних частин повинен був перебувати під контролем російського командування і воєнного міністра.
Хоча Центральна Рада й зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все ж прийняття І та ІІ Універсалів до українського народу відкрило нову сторінку в українській історії: починалася доба будівництва державних органів у центрі і на місцях. У черговий раз український народ зробив спробу розбудувати своє життя з урахуванням національних інтересів.
Започаткована ІІ Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3 – 5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідком липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.
Наростання кризи та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4 – 6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. М.Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.
Дотримуючись узятих на себе зобов’язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада приймає до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов’язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа Конституції, що ґрунтувалася на принципах автономного устрою.
Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа й 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», яка суттєво обмежувала права України. Так, Генеральний Секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду; Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав; до складу Генерального Секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин; українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).
Більшість Центральної Ради зустріла цю «Інструкцію» з обуренням. Склалася своєрідна ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці. Згодом, після серпневої спроби реакційного корниловського заколоту, коли в Росії запанували хаос, безладдя та анархія, восени 1917 р. Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. Одразу ж до Петрограда було викликано лідерів Генерального Секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.
Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції.
Восени 1917 р. в Росії загострилася суспільна криза. У ніч із 25 на 26 жовтня більшовики майже безкровно (загинуло 6 осіб) взяли Зимовий палац, де тоді була розташована резиденція Тимчасового уряду.
Жовтневе більшовицьке повстання та крах Тимчасового уряду розв’язували деякі проблеми й конфлікти і породжували нові.
Намагаючись утримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в день петроградського перевороту ініціювала утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики – Г. П’ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.
У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами – прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО), більшовиками, яких підтримували ради робітничих і селянських депутатів, та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Камянці-Подільську, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. Більшовики намагалися захопити і Київ, але зустріли 29 – 31 жовтня 1917 р. активний опір КВО. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, радівці, намагаючись відстояти національні інтереси, почали активно впливати на розвиток подій. У цей критичний період Центральна Рада мала достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.
Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 р. вона ухвалила ІІІ Універсал, в якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій:
- скасування поміщицького землеволодіння;
- запровадження 8-годинного робочого дня;
- встановлення державного контролю над виробництвом;
- надання національним меншинам «національно-персональної автономії»;
- забезпечення українському народові демократичних прав і свобод;
- скасування смертної кари, амністію політв’язням;
- скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів.
На жаль, універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв’язок із Росією, що як держава вже не існувала.
Центральна Рада була головним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Слід підкреслити, що на цей час РСДРП (б) не мала достатньої підтримки українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеукраїнських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії – 75 %.
Протистояння між Центральною радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.
4 грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визначаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад. (Зазначений з’їзд відкрився у Києві 4 грудня). Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади.
Зрозуміло, що ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.
Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад не виправдались. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік з 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 11 – 12 грудня (24 – 25 грудня) 1917 р. провели альтернативний з’їзд у Харкові. Харківський з’їзд не був правочинний – 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з’їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд – Народний Секретаріат.
ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з «контрреволюцією». Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу в боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. чол.) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком.
Таким чином, більшовики нав’язали Україні громадянську війну.
Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 рр. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові – маючи підрозділи вільного козацтва і добровольчі об’єднання.
Більшовицькі сили складалися з більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів, інші червоні сили. Ці об’єднані 160-тисячні військові сили були очолені М. Муравйовим (підполковником старої армії, що після революції перейшов на бік радянської влади, лівий есер, політичний авантюрист).
Вирішальні бої розпочалися 25 грудня 1917 р., коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Війська М. Муравйова просувалися досить швидко. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання:
- мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору;
- формально відмежуватися від більшовицького режиму;
- створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками.
Спробою реалізувати ці завдання і став ІV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерацій, і тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської держави».
На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже було пройдено.
Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвела до того, що 16 січня 1918 року в бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушене, втримати Київ усе ж не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР і вчинили «криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського… Називали різне число жертв: 5 000 і більше, а не менше як 3 000 розстріляно у перший день» (Наталія Полонська-Василенко. Історія України. Том ІІ. Київ, 1993, с. 480). Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.
Проголошення ІV Універсалом незалежності УНР дала Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.
27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку було підписано Брестський мир, за яким Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку, Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР, а Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну. Центральна Рада також узяла на себе зобов’язання надати союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та інших продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.
Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпущено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки.
Протягом лютого – квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до народу України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної ІІІ і ІV Універсалами.
Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини та їхнє невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними та ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим, військова адміністрація «наводила порядок» за своїм сценарієм. Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю у здійсненні соціально-економічних перетворень. Німецьке командування дратував уряд Центральної Ради, який не спроможний був керувати країною і зібрати мільйони тонн продуктів для німецьких та австрійських міст.
Тому 28 квітня 1918 р., якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала – без усякої спроби захищатися. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада, яка вже перестала існувати, проголосила президентом УНР М. Грушевського.
Таким чином, Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

Українська держава Павла Скоропадського

Німці, незадоволені діяльністю Центральної Ради, готують зміну державної влади. Новий уряд передбачалося утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перших порах. Кандидатами у диктатори були визначені Є. Чикаленко, М. Міхновський, П. Скоропадський. Євген Чикаленко, багатий поміщик і відомий громадський діяч, відразу зняв свою кандидатуру. Німці більше схилялися до кандидатури Скоропадського, враховуючи те, що він був нащадком гетьмана України Івана Скоропадського (поч. ХVІІІ ст.), був генералом царської армії, мав підтримку Вільного козацтва, був землевласником. П. Скоропадський дав згоду прийняти умови німців.
«У мене щораз більше зміцнювалася думка, – згадував Павло Скоропадський, – що коли я не зроблю перевороту тепер, то у мене залишиться назавжди гнітюче усвідомлення того, що я несмілива й слабкодуха людина і що я ради власного спокою втратив можливість урятувати країну. Я не мав сумнівів, що переворот потрібний і корисний, навіть у випадку, якби влада не змогла довго втриматися. Я вважав, що зможу взяти владу в свої руки, й те, що вдасться мені зробити, дасть відпочинок, відновити у краю порядок, а в населення силу для нової боротьби» (О.Реєнт. Павло Скоропадський. Київ, 2003, с.70).
29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Замість УНР було проголошено Українську державу, республіканську форму правління замінено на монархічну (гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову.
Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних діячів. Очолив уряд виходець з давнього козацького роду Федір Лизогуб.
До керівництва П.Скоропадський залучив багато талановитих адміністраторів (історика Д. Дорошенка, професора Українського держуніверситету В. Зінківського, відомого українського діяча з Чернігівщини М. Василенка та інших).
У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці» (О.Д.Бойко. Історія України. Київ., 2006, с. 336).
Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва та можливість промислових і торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Як засвідчує один з мешканців столиці України, «відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував зі швидким зубожінням Петрограда та Москви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зовсім незнайомий… Після «московського пекла» Київ здавався людям своєрідним Ельдорадо» (Там само).
За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти. Було створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети – в Києві та Кам’янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.
Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.
Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.
Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов’язані головним чином зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з другого – справжніми господарями в Україні були не гетьман та його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Гренером.
Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності.
Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже. Однобічна орієнтація та імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкове передавання селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка швидко перейшла до активних дій. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині, Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 400 тис. осіб.
Восени 1918 р. ситуація різко погіршилася. Розпалась Австро-Угорська імперія, у Німеччині назрівала революція, Антанта підтримувала російські монархічні організації і негативно ставилася до «сепаратизму народів колишньої Російської імперії».
Усі ці фактори зробили становлення гетьманської держави хиткими. Вона не мала регулярної армії, отже, з розпадом Австро-Угорщини і революційними подіями в Німеччині їй загрожувала окупація військами Антанти.
За цих умов гетьман намагається зблизитися з опозиційним Українським Національно-Державним Союзом і навіть до Ради міністрів вводить 5 його представників, на що десять міністрів-кадетів відповіли протестом. Розпочалася боротьба політичних партій.
Поміщики та промисловці вимагають від Скоропадського припинити контакти з українськими партіями і взяти курс на відновлення Великої Росії та орієнтацію на країни Антанти, що він і робить.14 листопада 1918 р. генерал Скоропадський затверджує новий склад уряду на чолі з С. К. Гербелем. Було оголошено «Грамоту гетьмана всієї України», якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалася федерація України з Великоросією. Усе це викликало широкий протест серед робітників, селян, національної інтелігенції. Посилився авторитет УНС. 13 листопада 1918 р. було створено Директорію, яка звернулася до населення з вілозвою про ліквідацію гетьманату. До Директорії входили: В. Винниченко – голова, члени: С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський і А. Макаренко. «Січові стрільці» підтримали Директорію. 18 листопада під Мотовилівкою гетьманські війська були розбиті.
14 грудня 1918 р. П. Скоропадський віддав наказ про припинення опору та підписав зречення від влади: «Я, Гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести країну з того тяжкого становища, в якому вона перебувала. Бог не дав мені сил впоратися із цим завданням. Нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись лише благом України, від влади відмовляюсь».
Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнали невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Подолати внутрішні та зовнішні суперечності виявлялося не під силу гетьманській владі.

Директорія УНР

Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва Директорії знаменували відновлення УНР.
26 грудня 1918 р. було створено перший уряд Директорії (21 чол.) й проголошено Універсал-заяву, де Директорія проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної УНР; права свої вона «передавала працюючим класам: робітництву, селянству та трудовій інтелігенції, а здійснення великих проголошених завдань доручала Раді Народних Міністрів УНР.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського уряду Директорія ставала радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це й визначало її внутрішню та зовнішню політику.
Внутрішня політика Директорії полягала у таких діях: чиновників гетьманського уряду було замінено, влада передавалася Трудовим Радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася Трудовому конгресу. Поміщики і капіталісти виборчих прав не отримали (причому до «поміщиків і капіталістів» зараховувалися адвокати, лікарі, професура, вчителі тощо. Передаючи владу працюючим класам і виганяючи гетьманських «чиновників», Директорія уявлення не мала, ким їх замінити).
Всередині самої Директорії були розходження щодо внутрішньої політики на найближчий час: кілька разів помінялася РНМ УНР; виникло суперництво між Петлюрою і Винниченком, аж поки останній не залишив Директорію. Невдовзі він виїхав за кордон. Так само вчинили Володимир Чеховський, Микита Шаповал і нарешті найбільш авторитетна особа – професор Михайло Грушевський.
На думку учасника тих подій Ісаака Мазепи, це була одна з найсумніших сторінок української революції. «Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою, – писав він, – цим вони не тільки самі собі виносять політичний присуд, а й катастрофічно впливають на стан бойових сил цілого фронту. Наступ більшовиків з півночі і присутність антантівського десанту на півдні вносили величезну дезорієнтацію в українські маси і вимагали великої напруженої праці з боку політичних провідників. Але ці провідники лишали маси напризволяще. Тому не можемо дивуватися тим жахливим умовам, що створилися у цю добу, особливо після відходу від влади соціалістів, які мали в масах авторитет» (Т.Гунчак. Україна. Перша половина ХХ століття. Київ, 1993, с.175).
На полі бою залишився Симон Петлюра. Щоб не ускладнювати справи своєю належністю до табору соціал-демократів, він вирішив тимчасово вийти з партії, членом якої був із 1904 р. У своєму листі до Центрального комітету УСДРП від 11 лютого 1919 р. Петлюра писав: «Сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка… і я не вважаю для себе можливим ухилятись від виконання своїх обов’язків як сина свого народу перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці» (Там само, с.176).
Таким чином, Петлюра став не тільки централізованою постаттю в українському політичному житті, а й символом боротьби за права і волю українського народу. Тоді, коли інші були готові йти на компроміси щодо державної самостійності, Петлюра послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній демократичній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком.
Під тиском більшовицьких військ Директорія декілька разів міняє своє місцеперебування: спочатку Київ, потім Вінниця, потім Кам’янець-Подільський, а з середини березня 1919 р. подалася у напрямі галицько-волинського кордону. Через місяць новостворений лівий уряд уже перебував у Рівному, на Волині.
Реальна влада зосереджувалася у військових структурах, а точніше – у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких практично складалися збройні сили УНР. Отамани, як правило, відмовлялися визнавати центральну владу, це призвело до того, що отаманщина руйнувала державну структуру УНР.
Курс на радикальні соціально-економічні перетворення: робітничий контроль, аграрна реформа, обмеження капіталістів, фінансистів тощо – не привів до спою в суспільстві, не сприяв соціальній стабілізації в державі. Наміри ліквідувати казенне, монастирське й державне землеволодіння викликали опозицію як «зліва», так і «справа»: з одного боку, бунтували прихильники радянського устрою (отаман Григор’єв на Херсонщині, Дніпровська дивізія отамана Зеленого в Святошині під Києвом); з другого боку – Запорізький корпус на Лівобережжі карав селян і робітників за прихильність до радянського устрою (Н. В. Пода, Ф. І. Акімов. Історія України. ХХ століття. К., 1997 р. с.35).
Зупинити руйнівний процес Директорія могла лише деспотичним методом «наведення порядку», але стати на цей шлях вона не відважувалася.
Щоправда, за часів Директорії відбувся акт великого історичного значення. У першу річницю проголошення ІV Універсалу, 22 січня за н. с. 1919 р., відбувся Акт злуки УНР та ЗУНР. Перед собором Св. Софії зібралися представники різних політичних партій, закордонні дипломати, величезні маси народу. Акт соборності розпочав своїм привітанням представників Української Національної Ради ЗУНР голова Галицької делегації Л. Бачинський. Він заявив про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Йому відповів В. Винниченко. В тексті «Універсалу Соборності» говорилося: «Однині на всіх землях України, розділених віками, – буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили й вмирали, стали дійсністю». Цей Акт одноголосно прийняв 23 січня Трудовий Конгрес. На жаль, ідеї єдиної соборної самостійної України в той історичний період не судилося збутися.
Зовнішня політика Директорії, як і внутрішня, була далеко не досконалою. Їй вдалося домогтися розширення міжнародних зв’язків УНР: Україну визнали Чехословаччина, Угорщина, Голландія, Італія, Ватикан, – але вона не змогла налагодити стосунки насамперед з Радянською Росією. Не зумівши домовитися з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України, з проханням допомогти в боротьбі з більшовиками. Але Антанта не визнавала УНР, а прагнула відтворення «єдиної» і «неділимої» Великої Росії (не більшовицької). УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.
Усе це використала Росія в своїх цілях, вона продовжувала вести неоголошену війну проти УНР, швидко встановлюючи контроль над Україною. Зі свого боку Директорія не погодилася на об’єднання з Українським Радянським Урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означало самоліквідацію УНР.
2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва, і до травня майже на всій території України було встановлено радянську владу.
Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабнуча армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю над розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали їй змоги надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Західноукраїнська Народна Республіка

У жовтні – листопаді 1918 р. під впливом нищівної поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Цьому передувало посилення національно-визвольного руху пригнічених народів, серед яких були і українці. Вони населяли такі етнічні території: Східну Галичину (з центром у Львові), Буковину (з центром у Чернівцях) та Закарпаття (з центром у Мукачеві), багато українців проживало в Підляшші та на Холмщині.
Імператор виступив з маніфестом, яким обіцяв федеративну перебудову держави. Але українські галицькі лідери (Євген Петрушевич, Кость Левицький та ін.), які давно мріяли про злуку Галичини зі Східною Україною, твердо стояли на позиції створення власної незалежної держави. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські парламентарі галицького й буковинського сеймів, представники політичних партій та церковні ієрархи утворили Українську Національну Раду – вищий орган майбутньої держави, задекларували претензії на Східну Галичину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття. Рішення УНРади були схвалені підтримкою трьох галицьких владик: митрополитів зі Львова, Перемишля й Станіслава, при повній підтримці всього духовенства.
Народові це рішення було оголошено 19 жовтня 1918 р. Цей день і вважається початком існування Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). Її першим президентом став Євген Петрушевич.
Усе це суперечило планам поляків, які вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб попередити це, національна Рада в ніч на 1 листопада зайняла Львів (своїми збройними силами 1,5 тис. чоловік). Над ратушею було піднято синьо-жовтий прапор. За декілька днів УНРада розповсюдила свою владу на всю Східну Галичину.
Треба сказати, що розгубленість поляків не була тривала. Того ж 1 листопада вони почали готувати повстання проти української влади і робили це вміло та завзято. 2 листопада вдалися до планомірного наступу на українські підрозділи. Без сумніву, вони були у Львові у кращій ситуації, ніж українці, оскільки мали більші людські сили, готові на все заради перемоги. До того ж поляки мали досить численне офіцерство, саме якого українцям бракувало.
Боротьба за Львів йшла три тижні і перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею. І хоча галицькі українці показали добрі бойові якості, війни проти усієї Польщі вони виграти не могли. Не підтвердилися й політичні сподівання їхніх провідників, оскільки західні держави, на які вони розраховували, особливо Франція і США, підтримали Польщу в домаганні щодо Галичини. У внутрішній політиці теж не все було розплановано до кінця. Тільки 9 листопада Українська Національна Рада створила уряд – Тимчасовий державний секретаріат – і тим самим згаяла дорогоцінний час у такий відповідальний для українців момент.
Очолив уряд Кость Левицький. 13 листопада було прийнято тимчасовий закон, який визначав назву держави – ЗУНР; її територію – всі етнографічні українські землі, що перебували під управлінням Австрії, суверенний народ обирав представників до Установчих зборів ЗУНР, а поки що владу мали здійснювати УНРада та Держсекретаріат. Визначалося, що гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі, а державна печатка має навкруги герба напис: «Західно-Українська Народна Республіка». Були зроблені кроки до створення жандармерії та Української Галицької Армії (УГА) та негайне переведення легіону Українських січових стрільців з Чернівців (Буковина) до Львова. Однак сформувати регулярну велику армію уряд ЗУНР не зміг.
Розбудові державності віддавалася перевага перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Уряд розраховував досягти соціальної стабільності і через проведення аграрної реформи, 8-годинний робочий день, надання широких прав національним меншинам, представникам яких у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.
Проблемою уряду ЗУНР було об’єднання всіх областей Західної України в єдину державу та спроба об’єднатися з УНР. Переговори з Директорією, які почалися в кінці 1918 р., закінчилися Актом злуки, проголошеним 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у Києві.
Після проголошення Універсалу Соборності Галицька держава отримала назву Західна область УНР (ЗО УНР); їй гарантувалася цілковита автономія; війська ЗУНР та УНР об’єднувалися. Було схвалено закони про громадянство, про українську мову, про майбутній Сейм ЗУНР. На жаль, ця історична подія мала суто символічний характер і до справжнього об’єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали в цей час позицію за позицією, територію за територією. Та все ж через чверть століття вдалося здійснити ідею соборності українських земель.
Фактично до липня 1919 р. йшли криваві бої УГА з польською армією, якій активно допомагала Антанта. Так, у травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалася з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії. Чортківська офензива (7 – 25 червня 1919 р.) – широкомаштабна наступальна операція – розпочалася для українців спочатку досить успішно – за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску, перегрупування польських сил та призначення командувачем польських військ у Галичині Пілсудського тощо стали основними причинами поразок, які розпочалися після 17 червня 1919 року. Під потужними ударами ворога дедалі більше слабнуча УГА вже встояти не могла. 16 – 18 липня її формування перейшли р. Збруч, і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворились на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, збройною агресією на її територію, міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута й реалізувати споконвічні мрії українців про возз’єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

Політика радянсько-більшовицького уряду України

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і враховував передусім інтереси більшовицького центру. Маріонетковий уряд України (в 1919 р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х.Раковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії, – політику «воєнного комунізму»:
- диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади – ревкомів і комбідів;
- націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку;
- сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;
- державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;
- загальна трудова повинність;
- карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам – більше);
- запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства. Для проведення хлібозаготівель створювалися продовольчі загони, які діяли каральними методами;
- «червоний терор» проти реальних і потенційних противників більшовизму.
Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянських рух опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії.
Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.
Але і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.
Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.
У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки суперечності, які існували між урядами ЗУНР і УНР.
На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму. Денікіна заступив Врангель. Радянську владу в Україні було відновлено втретє й надовго.
Восени 1919 р. Директорія перейшла до партизанських форм боротьби. Взимку 1919-1920 рр. її 5-тисячна армія здійснила похід денікінськими, а з поверненням більшовиків – радянськими тилами.
Так званий «зимовий похід» армії УНР стимулював український рух, її утримувало населення, сприймаючи її як свою армію, як захисника своїх інтересів.
Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок – переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:
спільну боротьбу проти більшовиків;
відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою.
Як своєрідну компенсацію за це Петлюра «віддавав» Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед населення Західної України.
Війна, що розпочалася, йшла з перемінним успіхом:
1. успішний наступ польсько-українських військ (6 травня 1920 р. взяли Київ);
2. контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави, в липні 1920 р. у Східній Галичині було утворено Тимчасовий радянський уряд на чолі з В. Затонським);
3. відступ радянської армії з Галичини.
Росія і Польща були не готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної Армії змушені були відступити на окуповану більшовиками територію, де їх було роззброєно та інтерновано в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.
18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною було підписано Ризький мир, за яким Польща визнавала існування самостійної Радянської України; до Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя.
Отже, боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.
Білогвардійська армія Врангеля (150 тис.), яка утримувала Крим, вирішила скористатися радянсько-польською війною і розгорнула наступ на Україну. Впродовж червня–листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши в Криму радянську владу.

Уроки історії

Друга спроба українського народу відродити свою незалежну державу вилилася в криваву війну 1918 – 1920 рр. Вона була логічним продовженням національно-демократичної революції 1917 р., яка дала можливість проголосити (хоч і не зразу) цю незалежність. У жорстокому чотирирічному протистоянні різних політичних сил стояли ті ж самі питання, що й у 1917 р.: чи бути Україні незалежною державою; чи матиме вона демократичний і справедливий соціально-економічний лад? Історія, на жаль дала негативні відповіді на ці питання. Державну незалежність було втрачено.
Чому так сталося, знати надзвичайно важливо, і не лише з пізнавальної точки зору, а насамперед як історичний досвід, який десятки разів потрібно переосмислювати сьогодні, коли український народ утретє розбудовує свою незалежну державу.
Особливого значення набуває аналіз політичних сил, що брали участь у цій війні, їхніх інтересів та намірів. Умовно ці сили можна поділити на дві великі групи: одна з них домагалася збереження і зміцнення незалежної української держави, друга боролася за включення України до складу «єдиної і неподільної» Росії.
На позиції державної незалежності після деякої еволюції поглядів стала і відстоювала її до останніх днів УЦР; до 14 листопада 1918 р. цієї позиції дотримувався гетьман П.Скоропадський та його прибічники; як самостійницька політична сила виникла і послідовно діяла майже впродовж двох років директорія УНР; обстоювали цю ідею лідери ЗУНР; виступала на її підтримку національно-комуністична меншість в КП(б)У.
Відкидали ідею незалежності України і боролися за включення її до складу Росії білогвардійці. Вони мали відповідну підтримку і в Україні, і з боку Антанти. З антиукраїнських позицій виступали правлячі кола Польщі, які прагнули до розширення кордонів своєї держави за рахунок України. Відмовлялися визнати державну незалежність України і більшовики, які мали на Україні своїх прибічників (переважно з неукраїнського середовища). З особливих соціально-політичних позицій виступали анархомахновці, які відкидали необхідність існування центральної влади взагалі.
Ідея незалежності України знаходила підтримку в різних соціальних прошарках суспільства: найбільше – серед національної інтелігенції, найменше – серед робітників, підприємців, поміщиків. Серед прибічників незалежності України переважали українці. І це природно. Водночас у державному апараті, в армії, політичних партіях, що стояли на державницькій платформі, були і росіяни, євреї, поляки, представники інших національностей.
Серед причин поразки визвольних змагань українського народу в 1917 – 1920 рр. слід розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних та західних українців.
До внутрішніх причин слід віднести насамперед те, що соціальна база національної революції була недостатньо широка. Інтелігенція, яка активно виявила себе в національному русі й державному будівництві, становила лише 2-3% населення; селянство, цей величезний кількісний загін потенційних прибічників незалежності, не виправдало сподівань інтелігенції, воно залишалося неосвіченим, забитим та політично незрілим і зі свого економічно «самостійного» села спостерігало, як падає одна влада за одною; а доленосне в умовах селянської країни питання про землю не змогли вирішити ні УЦР, ні Директорія. Міське населення, промисловці, поміщики переважною своєю більшістю теж не підтримали ідею незалежності.
По-друге, ні УЦР, ні Директорія, ні держава П.Скоропадського не змогли вирішити життєво важливих соціально-економічних питань, розв’язати їх в єдності з завданнями національної політики.
Крім того, молода українська державність недооцінила українського церковного руху, за яким стояли багатомільйонні, передусім селянські маси. Хоча значна частина українського духовенства прихильно поставилася до українського національного руху: з’їзди духовенства Полтавщини, Поділля та ін. підтримали відродження державності, українських традицій, українізацію шкіл, вживання української мови в богослужіннях тощо.
Основною силою державотворення на західноукраїнських землях була земельна аристократія і буржуазія; на наддніпрянській Україні ці соціальні сили виявилися зрусифікованими і втратили інтерес до ідеї національного визволення.
Далися взнаки недостатність досвіду, багато в чому й ідеалізм вождів національної революції, а головне – невміння або небажання досягти загальнонаціонального примирення в ім’я державної незалежності. Навпаки, боротьба з творення української державності знесилювалася жорстокими внутрішніми міжусобицями, кривавою громадянською війною між селянами-українцями різної політичної спрямованості й орієнтації: УЦР ліквідував гетьман П.Скоропадський шляхом перевороту, гетьманський режим упав під натиском іншого самостійницького режиму – Директорії УНР, націонал-комуністи визнавали лише одну форму незалежної Української держави – радянську й боролися як проти гетьманщини, так і проти Директорії. Великої шкоди завдала національно-визвольному рухові отаманщина, замикання на місцевих інтересах. В усьому цьому виявилася недостатня зрілість самостійницьких сил. Це був важливий урок для майбутніх поколінь борців за незалежність України.
Величезну негативну роль в українському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, що діяли в цей період на Україні (білогвардійці, більшовики тощо).
Що ж до зовнішніх причин, то до них слід віднести на заході поразку ЗУНР, яка пояснювалася набагато переважаючою силою поляків, не зацікавлених в існуванні самостійної України. На східній Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не слабкі українські більшовики. За спиною російсько-більшовицької армії були фінансові, адміністративні, промислові й людські величезні ресурси Росії; ця армія мала підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України.
Країни переможної Антанти прагнули зберегти «єдину і неподільну» Росію (але не більшовицьку), тому з готовністю надавали збройну допомогу Білій армії, не визнаючи незалежної України.
Українці боролися й заплатили за прагнення до незалежності набагато більшим числом жертв, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація, яка в цей період виборювала собі незалежність (фінни, поляки, естонці, латиші, литовці). Але поряд із втратами національна революція і громадянська війна принесли українцям і здобутки.
Насамперед національна самосвідомість, раніше притаманна лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. У ході визвольних змагань було набуто великого досвіду національної державності (особливо на ниві українізації); крім того, поява українських урядів різної спрямованості привчала селян вважати себе українцями.
Незважаючи на трагізм спроби національно-державного відродження України, змінилося ставлення інших держав до суверенітету України: РСФСР врешті формально сприйняла ідею незалежності УСРР; Польща відмовилася від ідеї великої Польської держави «від моря до моря» (в кордонах 1772 р.) й визнала УНР; більш гнучкою стала позиція щодо цього питання й країн Антанти.
Основний же висновок полягає в тому, що без гірких, драматичних та навчальних уроків національно-визвольної революції 1917-1921 рр. не відбулася б незалежність України в 90-х роках ХХ ст.
Тому знання цих уроків, цього досвіду (і негативного, і позитивного) сьогодні набуває особливого значення.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2008 р.