журнал "Вітчизна" №9-10 2008 року

ПЕТРО ФЕДОТЮК

ЕТЮДИ ПРО МОВУ

В опублікованому в пресі на початку 2008 року «Різдвяному вітанні Президента України Віктора Ющенка» є така фраза: «За українським звичаєм, за Різдвяним столом кожен господар віншує своєму дому злагоду, добробут і порозуміння усіма родинними – різними, але такими рідними – характерами». Слово «віншує» тут не до речі, адже означає воно те саме, що й поздоровляти, вітати. Правильно було б – «зичить», «бажає» з подальшими іменниками в родовому відмінку. Але в оточенні глави держави, у тому, що готує йому тексти, вочевидь, бракує людей, які знали б українську як свою рідну. Отож і трапляються отакі мовні казуси, котрі спотворюють зміст.
До речі, і в мові самого Президента вдосталь недоречних украплень: «Відноситися до ініціатив» (замість «ставитися»), «одобрення», а не «схвалення», «поступлення», а не «надходження», як належить за нормою. І ще – «другими словами», а не «іншими», «кілька тижнів назад», а не «тому», «на протязі часу», а не «протягом», «по міністерствам і відомствам», коли ж правильно «по міністерствах і відомствах», «проблеми по відношенню до цього» («проблеми щодо цього», «ці проблеми»). Є в його лексиконі й «слідуючі цифри» замість правильного «такі цифри», «слідуючий рік» (треба «наступний рік») і т.д.
Президент навмисно розбавляє свою мову суржиком, щоб його втямили і «русскоязичні»? Таж вони чудово розуміють чисту українську мову, лише інколи, коли їм вигідно, можуть прикинутися дурниками.
Не гараздиться з мовою і в інших керівників держави. Прем’єр Юлія Тимошенко, на жаль, розмовляє українською, мовби іноземною, з невитравним російським акцентом. Чого варта хоч би вже анекдотична її «каоліція»!
Розчарував своїм словником і Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк. Здавалося б, молодий здібний політик, виходець з україномовної вчительської родини – і на тобі: «по місцям», «по фракціям», «приймати участь», «не самий досконалий варіант», «наводити порядок кальоним желєзом»...
Відомо, що спершу було Слово, все решта – потім. Та ось наслухаєшся «державного» слова – і висновуєш: таке й діло, як і слово? А що вже ніяково за перших осіб, за їхню мову, – то годі й казати!
*  *  *

Засмітили ефір «обожнення» всіляких примітивних дій, продуктів тощо. Зреклами дізнаємося, що одна дама «обожнює свіжий хліб із скоринкою», ще хтось обожнює вишукану жіночу білизну. Довела до цілковитого абсурду газета «Голос України» від 6. ІІ. 2008 року, повідомляючи, що крокодили «обожнюють грітися на сонці на піщаних пляжах».
Таку плутанину, мабуть, спричинила близькість російських «обожать», «обожествлять» та «боготворить», з яких знімають копію і наші мовці.
Українські словники також тлумачать «обожнювати» якнадавати кому-, чому-небудь рис, властивостей надприродної сили. Знаємо, що наші пращури обожнювали сили природи; хтось може обожнювати кохану людину і т. д. У таких випадках до речі будуть російські відповідники «обожествлять», «боготворить». Але дотичним до цих значень «обожать» може бути лише, так би мовити, наполовину, бо, крім таких самих аналогів цього слова, в українській мові маємо інші – палко любити (кохати): «він палко кохає її», дуже, надзвичайно любити: «він дуже любить яблука». Отже, йжитній хліб та вишукану білизну доречно теж «дуже любити».
Є й інші слова і словосполучення для вияву ставлення до буденних речей та дій: «подобатися», «бути до вподоби», «полюбляти», «захоплюватися» (наприклад, «захоплюватися плаванням», а не «обожнювати» його), «милуватися (кохатися) в чомусь». Решта – від лукавого: не перетворюймося в своєму мовленні на дикунів, які обожнювали все їм незрозуміле.
Молода бабуся читає онукові казку про солом’яного бичка. Як дійшло до слів: «Дід служив на майдані майданником», – онук і питає:
– А що таке майдан, майданник?
– Майдан – це площа, а майданник... Мабуть, охоронник того майдану.
Де вже було розібратися сучасній міській людині, одірваній од мовних першоджерел, що одне із значень майдану – галявина в лісі на підвищеному місці, де курять смолу, власне, смолярня, а майданник – смолокур. І тільки знаючи це, вона зрозуміла б, чому бабуся з казки просить діда осмолити солом’яного бичка.
У примітках («Українські народні казки», «Веселка», І988) пояснення до «майданника» є, а от до майдану, – на жаль, немає.
Так само може не збагнути міська дитина, звідки на толоці взялася могила: «Баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою...». Малюкові ще де снаги втямити, що могили – на кладовищі, цвинтарі, на могилках. А от чому вони на толоці – полі для пасовища або ж на ділянці біля села, де збиралася молодь гуляти? Старе слово «могила» на означення високого насипу, кургану – теж нині складне для розуміння дитини. То чи не краще було б упорядникам подати «курган» чи зробити пояснювальну зноску на сторінці?
Здається, такі простенькі тексти, як у казках, а й там виникають труднощі.
Операція «Сам собі філолог» триває (див. «Сам собі ветеринар»).
Читаємо в одній газеті: «Саме лише публічне складання списку ворогів української культури чого вартує»! Напрошується: не чого, а кого вартує? Адже, як свідчать словники, «вартувати» – охороняти, стерегти кого-, що-небудь, стояти на варті, на сторожі. Діалектне «вартувати» в сенсі «коштувати» не можна вважати літературною нормою, літературна норма – «вартий». Штучність вживання «вартує» в розумінні «коштує» легко побачити, спробувавши утворити так само за аналогією від прикметника «гідний» дієслово: «Він цього гіднує».

*  *  *

До редакції надійшов лист, у якому ветеран праці відгукується на опублікований у газеті вірш, де є такий рядок: «Та життя було гірке, як прокислий кагор». Дописувач зауважує: «Я не знаю смаку «прокислого кагору», хоч перепив усяких вин за 85 років свого життя. Тим більше не зрозуміють цього прості люди з села, яким звичніший смак самогону». І пропонує виправити рядок отак: «А життя було дешевше, ніж ріденький кандьор» (вірш – на тему голодомору).
Хтозна, автор вірша, хоч молодший за автора листа лише на кільканадцять років, може, й куштував колись «прокислий кагор» (церковне солодке вино), але ж і справді не дуже вдале порівняння псує-таки враження од цілого вірша.

*  *  *

«– Чому ви розмовляєте зі мною по-російськи? Я що, іноземець, не зрозумію української?
– Так заведено.
– Ким?
– Ну ось так розмовляє Іван Панасович.
– Хто це такий?
– Начальник наш.
– А коли Іван Панасович, скажімо, гамселитиме себе молотком по пальцях чи питиме замість чаю дьоготь, – ви так само мавпуватимете його?»
Ох і невмирущим же лишається раб у наших душах!

*  *  *

По радіо й телебаченню можна почути: «минулий уряд», «минулий парламент». Ось і в газеті «Нація і держава» від 22. І. 2008 надруковано: «Минулий уряд купив два мерседеси за бюджетні кошти». Така помилка вже укоренилася в свідомості багатьох мовців як норма, коли «минуле» плутають з«попереднім». Адже «минулий» – дієприкметник минулого часу до слова «минати», а «попередній» – який передує чомусь (є ще й інше його значення – «підготовчий», але воно не стосується нашої теми). Отож правильно буде мовити (тут дієприкметник виступає у ролі прикметника) «минулої зими», «минулого тижня», «минулої п’ятниці» (замість «минулого року» – «торік»). Те, що було давніше, може бути ще й «колишнім».
Є ситуації, де можна вживати і «колишній», і «попередній»: той, що був колись узагалі – «колишній голова», той, що був перед нинішнім, – «попередній голова»; «попередній (колишній) уряд», «попередня станція», «колишня дружина» (якщо була одна), «попередня дружина (якщо їх було кілька), тільки не «минула». Так само й«попередній промовець», а не «минулий промовець». Або ж «у попередньому абзаці», а не в «минулому» тощо.
*  *  *

Інколи мені закидають упередженість до деяких видань, які цитую у своїх нотатках частіше за інші. А річ лише в тому, що ті читаю регулярно, ті – вряди-годи. Отож, щоб не було кривотлумачень, інколи й не називатиму джерела, як ось і в цьому разі. Хоч дуже прикро трапляти помилки саме в газетах, які мають нести духовний заряд, осявати людські душі світлом краси. Розумієш: у пору чи не суцільної безвідповідальності, втрати досвідчених кадрів та й безгрошів’я важко тримати високо, як-то кажуть, марку. Але чи можна знайти виправдання збиткуванню з останнього, що у нас залишилося свого, – з мови?
Отож і вкотре був прикро вражений, прочитавши тільки одну статтю в знайомій газеті: щоб аж стільки помилок! Тут і «стальні борти корабля» замість сталевих, крицевих, і «судове радіо» (суднове), і «з узсебіч» (зусібіч), і «пару годин тому» (кілька), і «короткозоро щурячись» («мружачись). Спотикаєшся ледь не в кожному абзаці: «коли судно вийде у відкритий океан і попаде в зону жорстоких штормів» (потрапить), «робоча морська форма, у яку поступила команда перевдягатися» (надійшла), «з блискучою як більярдний шар лисиною» (куля), «якпривид, разом із свитою, зник» (почтом), «ледь не задівши правим крилом щогли» (не зачепивши), «введено осадний стан» (стан облоги), «у полоні тропічних хащів» (хащ), «до моєї білобрисої макітри тягнулися десятки смаглявих рук» («білявої»). Та це ж «школярські» помилки! Тут вистачило б навіть не редакторського чи коректорського ока, просто ока освіченої людини, щоб уникнути мовних нісенітниць, яких у цитованій статті не менше, ніж три десятка. А видання з номера в номер застерігає: хто нечитає цю газету, той свідомо обкрадає свій інтелект... Сумно, панове.
У російькій мові є досить-таки простеньке слово «распространяться», з передачею якого українською помічаються труднощі. Плутають «поширюватись» і«розповсюджуватись». А різницю збагнути неважко: чутки зазвичай поширюють, а якісь речі, що мають певну кількість, –  розповсюджують (розповсюджують листівки, наприклад, тираж книжки). Якщо мати на увазі фігуральне значення – «багато говорити», то кажуть «розводитися», «просторікувати». Хто-хто, а письменники вже мали б орієнтуватися в таких нюансах. Проте ось у романі досить досвідченого і відомого автора, в якого, здавалося б, немає проблем з мовою, – ніби постріл серед концерту (Стендаль): «він не став поширюватися на цю тему»,  «...мені якось не з руки було аж надто розповсюджуватися про роль мови..». Жаль подвійний: що про мову – і так незграбно.

*  *  *

Таки наша мовна нива – справжнісіньке поле чудес, – не стомлюються повторювати словолюби. Ось у газеті «Водник» від 9. ІІ. 2008 написано чорним по білому: «При кашлі корисно з’їдати ранком натще 1-2ложки теплої вершкової олії». Ну й порадонька! Де ж дістати тієї унікальної олії і чи існує вона в природі?Видно, існує – в чиїхось перегрітих мізках, що їх вразив не інак як вірус недоумкуватості.
Знаємо зі школи: у росіян, хоч куди кинь, – усе масло. Ми багатші. У нас, окрім масла (вершкового) є й олія (жир рослинного походження). А для змащування техніки – ще й мастило. Але декому, мабуть, кортить урівняти нас із сусідами: якщо у них усе масло, то нехай у нас буде все олія.
Олії трішки б у голови таким мудрагелям!

*  *  *

У «Вечірньому Києві» від 24. VII. 2007 інформацію озаглавлено ледь не порнографічно: «Правду-матку – суспільству». Чому правда має асоціюватися з дітородним органом чиплідною самицею у тварин?
У російській мові, за взірцем якої і вжито вислів, «матка» на означення жінки, яка народила сина чи дочку, звучить рівноправно поміж іншими її назвами – «матушка», «маманя», «мамаша», в українській серед найуживаніших – «матінка», «матуся», «ненька». І тільки подеколи трапляється й «матка» – як розмовне чи рідковживане слово. А наведений у заголовку інформації вислів належить до ідіоматичного ряду і передається українською як «щира правда», а коли треба відштовхнутися від російського «правду-матку говорить», то – «правду різати (говорити) в очі». Що частіше слід робити й колегам з «Вечірнього Києва» – різати правду в очі про їхні мовні дурниці..

*  *  *

Довелося чути колись у наших Літках від однієї старенької про непутящого чоловіка: «це вуркоголік». Так вона по-своєму вимовляла незнайоме їй слово, в якому вже натякалося, що її односелець не тільки зловживає спиртним, а й нечистий на руку – мовби ще й «вурка».
А трохи пізніше натрапив в одній ученій публікації на слово «воркоголік». Майже співзвучне з «вуркоголіком», але тут уже замість несамохіть видозміненого арабського «аль кухль», що перейшло в «алкоголь», столичний грамотій свідомо використав англійське «ворк», що означає «робота», а весь новотвір – людину, зациклену на роботі, по-нашому «працеголіка».
Де та сільська старенька, а де той столичний грамотій, – та ось як по-чудернацькому схрестили свої мовні стежки!

*  *  *

Якось ми з Юрком Попсуєнком, нудячися в очікуванні працівниці жеку, кепкували з неграбних віршованих закликів на стенді оголошень платити вчасно за комунальні послуги: мовляв, якщо не буде боржників, то «запанує в кожній хаті кохання, щастя і добро».
– Це що, – мовив до нас один поважний добродій з черги, – ляпи місцевого значення. Он колись Генсек ЦК КПРС Брежнєв не зміг правильно прочитати в написаній для нього доповіді слово і зродив кумедний слоган: «Экономика должна быть экономной» замість «Экономика должна быть эффективной». Завваживши неузгодженість між підготовленим і виголошенимтекстами, вів далі незнайомець, апаратники запанікували: що ж робити, давати в газети як мало бути чи так, як озвучив генсек? Кажуть, що Андропов, тодішній шеф КДБ, розпорядився друкувати з брежнєвською обмовкою. Звідтоді й стало гуляти по країні генсекове відкриття, викликаючи посмішки не на одних устах.
Нагадую цю майже анекдотичну історію, щоб укотре наголосити: як багато важить не тільки діло керівників найвищого рангу, а й слово.

Від редакції. З глибоким сумом повідомляємо читачам, що на цьому ми змушені припинити публікацію «Етюдів про мову», які на високому фаховому рівні, цілком безкорисливо вів на замовлення журналу наш давній автор, письменник Петро Федотюк. Нагла смерть обірвала подальші творчі задуми талановитого митця – поета, прозаїка, сатирика, гумориста, блискучого пародиста, справжнього трудівника на літературній ниві, лауреата премії ім. І. Огієнка та міжнародної премії ім. Алеко Константинова (Болгарія), заслуженого працівника культури України. Лише кілька місяців тому він видав у «Вітчизні» – звичайно ж, мізерним тиражем і, звичайно ж, за власний кошт – свою останню прижиттєву книгу «Паралельні світи», в якій підвів підсумок свого многотрудного життєвого й творчого шляху, ніби передчуваючи наближення невідворотного кінця. Нам гост­ро не вистачатиме його мудрого зваженого слова, доброзичливої поради, сердечної присутності. У редакційному портфелі зберігається ще один роман Петра Федотюка «Час волі», який ми збираємося опублікувати найближчим часом.
Мир праху його.
Вітчизняни

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2008 р.