журнал "Вітчизна" №9-10 2008 року

Дмитро АКІМОВ

ТАЄМНИЦЯ ВЛАДИ

Роман-феєрія

Частина I
Статуя Фортуни

Наживаючи ворогів, пам’ятайте,
що це назавжди.
Карфаген, 264 – 238 рр. до н.е.
Лагідні блакитні хвилі Середземного моря весело плескалися попід днищами військових кораблів Карфагена, які з кожним попутним вітром перевозили на Сицилію піхоту і кінноту. Північніше, з Апеннінського півострова, римські судна брали на борт і відправляли на здобуття бойової слави маніпулу за маніпулою загони легіонерів.
Народні збори Карфагена вимагали очистити море від римської присутності, сенатори Вічного Міста відправляли війська відвойовувати водні простори для свого торговельного флоту. Солдати мріяли про своє: хто – про визволення з рабства, хто – про трофеї, хто – про пошуки пригод.
Маленькі різнобарвні рибки зграями носилися під черевами дивних безоких риб-велетнів, що подовгу завмирали на поверхні води біля берега, а потім за раз проковтували багато всілякої смачної всячини – бочки, кошики, амфори і людей, після чого великі риби перетинали море, увесь час випльовуючи різні смачні недоїдки. Іноді великих риб збиралося багато, вони починали збиватись у зграї, штовхатися і навіть тонути. Тоді для різнобарвних середземноморських рибок наставав бенкет. Дивні великі риби були неїстівні, але з них висипалось у море багато смачних солдатів.
Легіонери ніколи не плавали разом із рибками під водою. Вони зазвичай одразу фарбували сині хвилі кров’ю, смак якої шалено збуджував усіх морських мешканців, і великими купами сипалися на дно, виблискуючи золотавими черепашками. Сонце на вітрі швидко сушило рани солдатів, котрі залишилися живими, командири рахували втрати і піднімали бойовий дух воїнів, а на дні все підвідне царство поспішало на багатоденний бенкет.
Йшла Перша Пунічна війна. Великі риби плавали і штовхалися на поверхні більше як двадцять років. У головнокомандувача армії Карфагена Гамількара Барки підростали і мужніли сини. Ще хлопчиськом, захоплюючись мужністю батька і його солдатів, юний Ганнібал заприсягся присвятити своє життя війні з Римом.
– Ненависть до легіонерів супротивника не може бути постійною, – якось сказав хлопчикові полководець. – У солдата це почуття з’являється на початку атаки і зникає після закінчення бою.
– А до і після бою? – запитав хлопчик.
– Перед боєм завжди страшно. А після нього ті, що залишилися живими і не зазнали фатальних поранень, відчувають внутрішнє спустошення і втому.
– І ти теж?
– Я... У мене на це немає часу. Я повинен думати про те, що мої солдати вранці їстимуть, питимуть, куди йтимуть і з ким воюватимуть. Хоча... У день бою я намагаюся не пропустити ані світанку, ані заходу сонця.
Хлопчик із цікавістю подивився на батька, очікуючи почути невідому раніше мудру істину.
– Підростеш, повоюєш... і знайдеш красиві слова, згадуючи про батьківську звичку, – сказав полководець.
Через п’ятдесят із гаком років якось у Віфінії, змучений переслідуваннями, втікач довго дивився на схід сонця. Потім Ганнібал прийняв отруту і сказав своїм супутникам: «Краще я позбавлю римлян хвилювань. Вони так довго чекають смерті старого».
До сумного світанку залишалося ще дуже багато років, хлопчик із любов’ю розглядав батьківський меч, а Гамількар продовжував:
– За що мені ненавидіти римлян у мирні дні? Нам потрібно стати однією державою, і причин для ненависті більше не буде.
– Я виросту, ми будемо хоробро боротися, переможемо, і війна закінчиться, – впевнено промовив хлопчик.
– Не зовсім так. Війна не закінчиться ніколи. Бо в мене величезна армія, яку навіть Карфаген не зможе прогодувати. Гроші, їжу та зброю солдати добувають у бою. І краще, коли вони роблять це на чужій території. Тому воїни Карфагена завжди йдуть у похід.
– А коли всі вороги будуть переможені?
– Тоді ми знайдемо нових. Солдати повинні воювати. Ці люди більше нічого не вміють і не хочуть уміти. А якщо я не поведу їх у похід, то хтось коли-небудь збере їх і приведе, аби зруйнувати Карфаген.
– Ми будемо хоробро боротися, – сказав Ганнібал, – розіб’ємо римлян і підемо далі.
– Щоб розбити римлян, потрібна не лише хоробрість, – відповів хлопчикові полководець. – У кожної великої країни, у кожної могутньої армії є своя таємниця, розгадавши яку, можна перемогти й армію. Таємницю римлян береже жінка. Це чаклунство, написане в давньому манускрипті. Скільки років жінці, не знає ніхто. Її бачив мій дід, і він розповідав, що вона молода і дуже вродлива. Але зовсім недавно її вистежили наші шпигуни, і з їхніх слів я розумію: хранителька манускрипту не змінилася. Розумієш, сину, вона не старіє. Ми повинні заволодіти Повелителькою Удачі або манускриптом, або таємницею її молодості. Ми солдати, які завжди йдуть у похід. І хтось із нас коли-небудь зустріне Фортуну...
– Так звати жінку? – вигукнув хлопчик.
– Так, – вів далі полководець, – хтось із нас колись її зустріне, і тоді, можливо, Вічне Місто скориться Карфагену.

Через кілька років у бою з іберійським загоном загинув Гамількар Барка. Армію очолив зять полководця. Але війну з Римом програли. Для Карфагена настали важкі часи. Кораблі більше не тонули. Морські рибки їли одна одну.

За всіх часів краса слугувала війні, скорялася силі, віддавалася за гроші. Настав час правління Риму, і над тисячами шоломів, центурій і маніпул вітер колихав страусяче, півняче та орлине пофарбоване пір’я, а впокорені вороги бачили свої спотворені страхом і болем обличчя, відображені в начищених до блиску металевих пластинах та колетах на щитах зімкнутих рядів легіонерів. Вродливі жінки, золото, срібло, коштовне каміння віками збуджували хворобливу уяву майбутніх злочинців і завойовників. Світ породжував красу, а краса навколо себе породжувала насильство, що губить світ.

Про красу Фортуни ходили легенди. Удача, яку вона несла римлянам, лякала Карфаген. Гамількар Барка – уславлений полководець, який стояв на чолі наймогутнішого в світі флоту, у 256 році до н.е. перед битвою біля мису Екном знав, що коли командувачі римського флоту Манлій Вульсон та Антилій Регул візьмуть із собою Фортуну, карфагенці будуть приречені на поразку. Римляни використовували силу Володарки Удачі. Флот Га­мількара Барки був розбитий, хоч він переважав римський як кількісно, так і маневрово. Поповнивши втрати і піднявши свої знамена над півсотнею трофейних кораблів, римляни висадили десант в Африці. Першою на берег зійшла витончена дівчина в легкій білій туніці з таємничим манускриптом у руці. Легіонери – у недавньому минулому хлібороби й скотарі – дивилися, як морські бризки прибивали легку тканину до грудей та живота красуні, і думки, далекі від ратних подвигів, згладжували знівечені шрамами обличчя...
Карфагенські міста гинули одне за одним, в Італію відвозилися десятки тисяч рабів.
Але час минав, і переважна частина армії повинна була повернутися до Риму. На африканському березі залишилося 15 тисяч піхотинців, 500 вершників, а з ними флот із 40 кораблів. Консул Регул, командувач окупантів, стояв на мисі Екном і проводжав поглядом той корабель, на якому відпливав талісман військової удачі легіонерів – дівчина в білій облягаючій туніці з манускриптом у руці.
Через лічені місяці, навесні 255 року до н.е., експедиційні війська римлян були розтоптані карфагенськими бойовими слонами і заколоті списами чорної нумідійської кінноти. Залишки втікачів намагалися врятуватися на кораблях, але шторм біля берегів Сицилії знищив флот.
Знову в глибинах Середземного моря бенкетували різнобарвні рибки, а в цей час у далекому Римі Фортуна позувала невідомому скульпторові.

Якось уранці дівчина довго вдивлялась у статую, немов не впізнаючи себе і не вірячи, що таке можливе. Раптом вона простягнула скульпторові свій таємничий манускрипт із молитвою, яка дарує людям удачу, і, трохи знітившись, сказала:
– Я не відразу зрозуміла, що статуя, яку ти відлив, продовжить моє життя. Коли-небудь не стане тієї дівчини, котра приносила людям щастя, та залишиться твій витвір і молитва, яка дає людям силу.
– Чи не заперечуєш ти проти того, – звернувся художник, – що я трохи доповнив статую і в її руку вклав золотий меч, який символізує силу над людьми?
Дівчина замислилася.
– Я не знаю, чи правильно це, та гадаю, що краще було б, якби в руках срібної Фортуни з’явився ріг, із якого сипляться колосся, фрукти і монети.
– Люди люблять і поважають тебе за твою силу й удачу, які ти приносиш їм...
– Я вважаю, що мій меч повинен лежати в землі, – сказала вона, потім подивилася вдалину і, немов здивована несподіваним відкриттям, зі страхом дитячого одкровення прошепотіла скульпторові:
– З того часу, як я почала володіти великим даром, іноді зупиняюся на думці, що моя молодість не вічна. І життя – теж. Моя зовнішність не змінювалася протягом життя людей, які за віком могли стати моїми дітьми, онуками і правнуками. Сьогодні вночі, прокинувшись, я зрозуміла, що статуя починає забирати собі мою молодість. Мені цього ніхто не говорив, та я це відчуваю. Сьогодні, скульпторе, ти подарував мені вічне життя в сріблі. Й одразу ж, не запитавши дозволу, вклав у мою руку меч. А меч... Він повинен лежати в землі...
– Але це ж вигадка, фантазія... Може, випадковість?..
– Ні, це не випадковість. Я ще жива, я ще молода, а ти на моїх очах залишаєш тим, хто житиме потім, мій портрет, наділений непритаманною мені силою.
– Але повір, це лише пошук художника, котрий опинився поруч із тобою волею долі!
– Ні, це не так, скульпторе. Я часто думаю про те, що люди йдуть до мене по мрію. І я пишу свої рядки у книгах їхніх доль. Але ти, скульпторе, написав сторінку моєї долі в книзі і житті людей далекого майбутнього... Давай на сьогодні завершимо нашу розмову.
Дівчина обережно провела рукою по своїй срібній мініатюрі, що вже набирала силу.
– Яка цікава золота обручка, вона має форму лаврового вінка, – сказав скульптор, вдивляючись у прикрасу на великому пальці правої руки дівчини.
– У ній також частка моєї сили, – відповіла Фортуна. – Колись я одержала її разом із молитвою.
– Вибач за зухвалість польоту уяви художника, але я попросив би тебе приміряти обручку до голови статуї.
Скульптор злякався своїх слів, а дівчина, на його подив, слухняно зняла прикрасу – і... золотий лавровий вінок, ідеально підійшовши за розміром, опустився на голову владної мечоносної богині.
– Що ж, скульпторе, це теж випадковість? – Дівчина засміялася. – Ти народжений на світ для того, щоб продовжити моє життя. Я залишаю манускрипт біля статуї. Можливо, ця молитва поруч із нею набуде нового звучання, як моє тіло у твоїх руках знайшло новий войовничий вигляд. Я відчуваю, як статуя і манускрипт наповнюють одне одного могутньою силою. Як часто я думала раніше над тим, кому передам манускрипт і ким буде ця людина... Але про те, що це буде статуя, я не думала ніколи. Однак... От він – символ вічного життя, дорогоцінний метал. А вінець, – дівчина зняла перстень із голови богині й одягла на свій великий палець, – нехай він поки що залишиться зі мною, тому що з ним статуя незабаром може стати сильнішою за мене. Я це відчуваю. Адже в неї у руках меч, що повинен лежати в землі, а її тіло відлите з металу, який не старітиме віками.
Розгублений скульптор хотів щось сказати, та дівчина жестом зупинила його:
– Помовчи. Я розмовляю з нею, а не з тобою. А ти лише провідник між нами.
Фортуна навстіж відчинила двері, яскраве сонячне світло на мить засліпило її й додало рішучості.
– Що ж, якщо Доля дає моєму дару вічне життя, їм двом – богині та її молитві, – я більше непотрібна. Доля сама спрямує їх.
І дівчина вийшла. Приголомшений художник дивився то на статую, то на двері, і думав про те, що став свідком таємничого ритуалу. Скульпторові здалося, що він іще відчуває запах тіла і подих прекрасної гості. Йому так хотілося відчинити навстіж двері і подивитися на її силует, що віддаляється, і в той же час він боявся зруйнувати тендітний світ Великої Таємниці, що запанував усередині маленької майстерні.

У 219 році до н.е., вірний хлоп’ячій клятві, двадцативосьмирічний полководець Ганнібал на чолі майже стотисячної армії пішов війною на римлян. Через рік, подолавши Піренеї й Альпи, втративши при цьому дві третини кінноти, піхоти і бойових слонів, одержимий головнокомандувач майже не зупинявся на відпочинок. Галли, що ненавиділи римлян, масово переходили на бік карфагенян.
У грудні 218 року до н.е. консул Публій Корнелій Сципіон спробував перепинити дорогу африканській армії біля річки Тічіно.
– Жінка з ними? – запитав Ганнібал у розвідників на військовій раді.
– Фортуна в Римі.
– А статуя і манускрипт?
– Під охороною в Сенаті.
– Тоді Сципіона може врятувати тільки втеча. Я наказую: коли римляни побіжать, не стріляти консулові в спину. Щоб не зіпсувати шкіру. Я натягну її на барабан. А тепер – у бій.

Римлян було розбито, пораненого командувача дивом врятував сімнадцятирічний син. Задкуючи, відбиваючись, ледь стримуючи натиск ворога, легіонери майже прибігли в долину річки Треббія, де об’єдналися з армією консула Семпріонія Лонга, а точніше, сховалися за спини його воїнів.
– Фортуна з вами? – ослабленим голосом прохрипів Сципіон із нош у наметі командувача.
– У Сенаті, – зарозуміло й глузливо відповів честолюбний Лонг. – Ви вважаєте, римляни не здатні розбити цих дикунів? Лікуйтеся, а я подбаю про те, щоб із них зійшла африканська засмага.
– Ви необачні.
– Поки лікуйтеся.
Сципіонові було важко дихати.
– Не вступайте в бій, прошу вас. У нас добротна укріплена гірська позиція на східному березі річки. Ми виграємо час!
– Не сійте сумніву серед командирів і солдатів! – закричав Лонг.
– Але Фортуна врятує життя десятків тисяч римлян!
– Не будьте боягузом, зализуйте рани! – Лонг втрачав самовладання. – Я напишу, щоб для вас і ваших офіцерів Сенат надіслав годувальниць. Ви ж звикли ходити в атаку слідом за жіночою тунікою?
– Я теж спочатку був упевнений в незламності легіонів. Та коли нумідійська кіннота спустилася з гір...
– Так от у чому справа! – Лонг із глузуванням похитав головою. – Просто не вам, а мені дістанеться перемога. Цих чорних напівголих вершників я постараюся загнати назад, на сніжні Альпи. На білому тлі мої лучники стрілятимуть у нумідійців не цілячись.
– Ви недооцінюєте ворога. У коней нумідів немає сідел і вуздечок, вони спрямовуються свистом, а їхні списи пробивають дерев’яний щит і груди легіонера відразу наскрізь! Їхню піхоту навчають спартанці, їхні пращники...
– Досить. Я сказав, що зажену їх назад, на Альпи. – Консул прислухався до тупоту копит і вигуків біля стін намету. – Схоже, гонець із Риму.
Він відкинув запону, й перед полководцями постав захеканий солдат, який промерз до кісток на грудневому вітрі.
– Де лист? – консул простягнув руку назустріч.
– Наказано передати на словах, – гонець оглянувся на обох командувачів і, розуміючи, що їх більше ніхто не чує, закінчив: – Вона в дорозі. Завтра буде тут.
Лонг вилаявся, а потім додав:
– Доведеться ділитися славою.
Сципіон із полегшенням знесилено упав на ноші:
– Врятовані тисячі італійців.
Лонг ще раз вилаявся.

По-літньому оманливо зелена й у той же час пронизана морозними грудневими вітрами Італія вселяла смуток у карфагенян, і тому Ганнібал щодня двічі-тричі об’їжджав війська, заходив у намети, грівся і теревенив із солдатами біля багать. Їхні розмови, турботи, вчинки захоплювали полководця. Його бадьорість і жарти вселяли впевненість у втомлених найманців.
Одного разу, бачачи як кілька нумідів силоміць тягнуть у намет дівчат із селища аноманів, Ганнібал зупинив коня. Зупинилися й солдати, шкодуючи про вчинок, але поки що не випускали з рук бранок. Розпатлані, у порваному одязі дівчата хотіли було кинутися до ніг свого рятівника, але, утримувані чоловіками, благали про допомогу.
Тіні сумніву і внутрішньої боротьби лише мить читалися в очах полководця. Та от він широко посміхнувся й упевнено сказав:
– Думаю, що дуже скоро ці дівчата зрозуміють, яке задоволення побувати жінкою відразу кількох карфагенських солдатів. Моя армія за ці дні стільки разів зробить їм приємно, що їхні справжні чоловіки не встигнуть за все подальше життя повторити мужський подвиг африканського війська. – Потім повернувся до брата, котрий сидів поруч у сідлі, і продовжив: – Магоне, уяви, що кожну італійську жінку, яка зустрінеться нам на шляху, полюбить два-три десятки солдатів-пунів, а потім римляни отримають у подарунок тисячі маленьких діточок! – він розреготався. – Це хороша думка! Поки ми кілька років повоюємо в Італії, малята підростуть. А потім, коли Рим упаде, тут житимуть наші діти! Діти армії Ганнібала! Наша країна і наші нащадки! Це вже не насилля, а політика. Йдіть, солдати, і зробіть те, що хотіли. Тепер це не розвага, а виконання мого наказу. І нехай решта воїнів зроблять з іншими жінками те ж саме!
У цей момент одна з дівчат, яка вирізнялася серед інших красою, розкішним одягом і гордою поставою, вирвалася з рук солдата, вихопила в іншого з-за пояса довгий кривий ніж і, розмахнувшись, щосили спрямувала лезо собі у груди. Два чіткі удари з різних боків – у голову й по зап’ястях – знезброїли й повалили з ніг непокірну італійку.
– Віддайте її мені, – обернувся знову Ганнібал. – Зв’яжіть і киньте йому через сідло, – командувач вказав на офіцера охорони, – щоб я не мерзнув уночі. А вам і так роботи вистачить – кілька селищ навколо!
Вершники, розбризкуючи багнюку, поскакали вздовж наметів.
– Що ти робиш? Батько ніколи б такого не зробив! – тепер Магон говорив голосно й з обуренням.
– Ми не знаємо, як би він учинив.
– Наш батько воював багато років…
– Він з армією не віддалявся від дому далі Сицилії. А наші солдати в Альпах втратили більше половини своїх друзів, яких і зараз гризуть у снігу хижі звірі й птахи. Сьогодні вранці я не збирався віддавати такого наказу. Але краще, якщо наші солдати думатимуть, чому я їм дозволив ґвалтувати всіх жінок підряд, ніж якщо їхні думки будуть про загиблих у снігах друзів і про те, чим закінчиться завтрашня битва.
– Усе одно я думаю, що батько б так не вчинив, – заперечив Магон. – Ти гадаєш… Наш батько ще років за десять до того, як загинув у Піренеях, учив мене дбати про те, що мої солдати завтра їстимуть, питимуть, куди йтимуть і з ким воюватимуть. Отож тепер, через двадцять років, я повинен ще й турбуватися про те, що думають мої солдати. Зараз я навчив їх, як відчути, що Італія згодом стане нашою країною: тут ростимуть їхні чорношкірі діти. Це все буде зроблено хоч дуже грубо, але швидко, і ми матимемо результат!
– Усе одно я проти, – правив своєї брат.
– Гаразд. Тільки про свою незгоду нікому, крім мене, не кажи.
Ганнібал пустив коня повільніше і, кутаючись од холоду в плащ, жестом покликав офіцера, який скакав неподалік.
– У дружніх нам галлів теж красиві жінки. Але їх чіпати не можна, оскільки вони наші союзники, – Ганнібал серйозно, але з хитринкою в очах, подивився на офіцера і раптом розреготався. – Нехай галли самі стараються стільки разів кохати своїх дружин, скільки кохають італійок солдати-пуни.
– А ти не боїшся, що коли-небудь римляни повернуться на наші землі й так само вчинять із нашими жінками? – не вгамовувався брат.
– Я цього не боюся, – сказав полководець. – Я привів сюди армію, щоб римляни не йшли на Карфаген. А ще – у римлян легіони складаються з учорашніх селян і ремісників. Ці люди взяті на службу від плуга і нездатні на жорстоке насилля. А в наших найманців прибуток від походів, війн, грабежів є метою життя. І насилля над полоненими жінками заміняє солдату в поході і кохання, і сім’ю. Римський легіонер, колишній землероб, звик світ навколо себе створювати власними руками. А карфагенський найманець усі блага в житті отримує як трофей – силою на війні.

Біля намету командувача армії пунів стовпилося багато солдатів охорони, слуг, які тримали за повідки породистих коней, укритих теплими попонами.
– Рада зібралася, – сказав, відкидаючи запону, вартовий офіцер.
Ганнібала зустріли привітальними вигуками командири багатонаціональної армії. Ібери, галли, лівійці, іспанці, нуміди… Втративши на альпійських стежках понад тридцять тисяч солдатів, які загинули у боротьбі з горцями чи померли в поході від хвороб, полководець часто почав замислюватися про ціну вірності дитячій клятві. «Я хочу підкорити Італію, – думав він. – Я хочу зустріти і спрямувати на себе прихильність Фортуни. А ці люди… Що може бути в житті дорожчим, ніж їхні власні життя?.. Золото?.. Але вони не бачили того золота, за яке можна віддати життя. Їжа, якою ми їх годуємо, доброго слова не варта. Мудрий батько мав рацію, коли казав, що солдати завжди повинні йти в похід. Що ж, нехай ідуть і кладуть свої та чужі життя на вівтар моєї дитячої клятви».
Ганнібал повільно подивився в очі кожному офіцерові.
– Воїни Карфагена! – сказав він. – По той бік річки зібралася велика юрба римських селян і ремісників, на яких консул Сципіон вдягнув солдатські колети. Ви скажете, що вони добре навчені, озброєні, зібрані у маніпули та легіони… Усе це так! Але кожний із них набагато краще почувається в обозі серед мулів із хлібом і фуражем. А ще цим селянам є куди втікати. У них за спиною – вся Італія. У нас позаду – Альпи. Крім того, ми солдати. Ми залишимося солдатами навіть тоді, коли останній римський консул устромить меча собі в живіт. Ми знімемо з італійських солдатів шоломи й лати, змусимо сіяти для нас хліб, і тоді кожен займатиметься своєю справою.
Але тих римлян, які стоять табором по той бік річки, ми вб’ємо. Перед нами два консули. Сципіон уже отримав своє і захоче ухилитися від бою.
Раптом, перейшовши зі спокійної мові на крик, Ганнібал схопив за горло офіцера, котрий стояв поруч:
– Я вам сказав, що хочу натягнути на барабан шкіру зі спини Корнелія Сципіона! Де він?! – полководець випустив офіцера і пройняв важким поглядом інших. – Ви не змогли його вбити, а скремсали мечами та покололи стрілами. Тепер його шкіра не годиться на барабан, а він – живий! – морочить голову Лонгу й не дає цьому гордякові з усією армією, яку той привів із Сицилії, перейти вбрід річку та померти на нашому березі!
Але я виправлю цю помилку. Сьогодні я дозволив солдатам ґвалтувати всіх італійських жінок із сусідніх селищ. Лонг обов’язково відправить загони на допомогу. Тоді ми втягуємося в бій і дозволяємо їм змусити нас утікати. Я вважаю, що в цей момент Лонг втратить обережність. Наша головна сила – кіннота. Поки маніпули ворога розташовані на гористій місцевості, я не можу використати перевагу кінноти. Та коли змерзлі легіони перейдуть убрід зимову річку, тут, на рівнині, ми розтопчемо їх.
Коли всі вийшли, до намету зазирнув Магон.
– Що робити з дівчиною? Ми її помили, перевдягли і нагодували, – сказав він.
– Поклич.
Магон виглянув із намету і жестом запросив полонянку увійти. Це вже була не та знесилена, безпорадна птаха з поламаними крилами, яку, ліниво граючись, били лапами вовки. Горде лице, сміливий погляд красуні виражали спокійну зверхність. Її туніка (певно, з трофеїв останніх днів) і прикраси, на які не поскупилися для наложниці полководця солдати, підкреслювали бездоганність форм тіла.
– Скажи своє ім’я, – Ганнібал обійшов дівчину, розглядаючи з посмішкою неприхованого задоволення.
– Психея, – полонянка дивилася повз нього перед собою в одну точку.
Грубі сильні пальці молодого полководця акуратно, ледве торкаючись, ковзнули по відкритих плечах італійки, потім клацнули брошкою-застібкою, і тканина попливла додолу, відкривши значну частину грудей. Руки дівчини намагалися було спіймати падаючий одяг, але вона не знала, чи має на це право, і нерішуче опустила їх.
Ганнібал сам підхопив тканину, приклав до брошки, прикриваючи витончені лінії квітучої юності, і сказав:
– Застебни. Тебе виведуть із табору в бік римських сторожових постів. Ти вільна.
– Але мені нікуди йти. Ваші солдати зруйнували наше селище, вбили багатьох чоловіків, спалили мій дім…
– Це війна. Я й так зробив для тебе багато. Не проси більшого.
– Ви мене не торкнулися – хто в це повірить?
– Із цієї ситуації шукай вихід сама. Твоє тіло створене для кохання. Таку дівчину хотілося б підкорити пристрастю й ніжністю, а не грубою силою.
– Тоді залиште мене собі, – наполегливо й у той же час гордо мовила Психея. – Якщо я вам подобаюся, знайте, що мені ніде жити.
– Це війна, – повторив полководець, – тебе проведуть до римських постів.

На східному березі річки Треббії, південніше міста Плаценції, консул Семпріоній Лонг перекомплектовував розбиті в недавніх боях легіони. Справжні втрати Другої Пунічної війни були ще попереду. Консул проходив уздовж центурій молодих воїнів-гастатів, які пережили свій перший бій і втрати біля річки Тічіно. «Другий у житті бій завжди страшніший, ніж перший, – розмірковував Лонг. – А тут іще й супротивник, що за чисельністю не поступається нам. Навряд чи хтось із цих хлопців повернеться до своїх матерів, адже їм завтра першою хвилею доведеться прийняти головний удар ворога. Нехай вірять в усмішку Фортуни».
Другою хвилею в легіоні йшли принципи – воїни середнього віку. Їх удома чекали маленькі діти, тому за рішенням Сенату принципів укривали за спинами сімнадцяти-двадцятирічних юнаків-новобранців.
Третій ешелон ветеранів-триаріїв замикав бойові лави, тому, вийшовши на поле битви, ці сорокарічні бородаті воїни не завжди вступали в бій.
Зупинившись перед спокійними, трохи ледачкуватими триаріями, Лонг пожартував:
– Легіонери, ви ще здатні перейти вбрід холодну зимову річку чи вилізете на спини гастатів?
Він посміхнувся, і ветерани розреготались у відповідь.
– Пам’ятайте, що цим хлопчакам ще треба буде ганяти мечами по полю чорних африканських прибульців. Тож побережіть їхні сили.
Один офіцер пожартував у відповідь:
– Кажуть, що в Карфагені мало прісної води, і лівійці такі чорні тому, що роками не вмиваються.
Командувач підхопив жарт:
– Коли лівійці побіжать, ти побачиш, що дупи в них теж чорні.
Регіт посилився. Потім консул посерйознішав і сказав:
– Я хотів би, щоб ви знаходили час і тренували гастатів. Адже ви за віком, як їхні батьки, і розумієте, якою важливою буде ця підтримка.

* * *

У наметі Публія Корнелія Сципіона в очікуванні Лонга зібралися сімнадцятирічний син Сципіона та дівчина надзвичайної краси, рідкісне ім’я якої – Фортуна – вселяло спокій у серця римлян.
– Люди народжуються й помирають, – сказав Сципіон-молодший. – А ти, Фортуно, житимеш завжди.
– Не зовсім так. Усе зміниться, хоча ви цього не побачите. Через двісті років народиться Людина-Бог, що пройде крізь багато страждань і поведе за собою людей. Римляни перестануть вірити у своїх богів.
– А ти?
– Через шістсот років я почну зникати.
– А потім тебе взагалі не буде?
– Буду. І ви існуватимете завжди. Але ми залишимось у своєму часі.
– А майбутнє ти можеш побачити?
– Можу. Але контури його ще нечіткі, – мовила Фортуна. – Воно постійно змінюється. Завтра загине багато людей, і після них уже не народяться діти. Можливе сьогодні майбутнє стане неможливим завтра… Але з прийдешніх століть я весь час чую голоси. Голоси, що кличуть мене. Коли сьогоднішній день відійде в минуле, а майбутнє стане сьогоденням, ці голоси стануть набагато чіткішими. І тоді я приходитиму до тих людей, які просять про допомогу.
Юний воїн із хвилюванням слухав дівчину.
– А ми можемо побачити Італію через багато століть?
– Ні. Хоча… Я чую голоси… Візьми мене за руку так, щоб пальцями ти відчув мій перстень. Тільки не бійся і не випускай моєї руки, коли ми вийдемо з намету.
Вони підвелися. Фортуна повторювала незрозумілі слова давньої молитви, юнак із хвилюванням від п’янкого чоловічого потягу просунув свої дужі пальці між її пальцями – тоненькими і ніжними. Почуття щастя переповнювало його. Сципіон-молодший довірив прекрасній чарівниці своє життя, вона вела його в невідоме, їхні пальці, лікті, плечі притискалися…
За стінами намету табір жив звичним життям. Але раптом обриси місцевості почали змінюватися – згладжувалися пагорби, глибше в яр пішла річка, зникли люди і дерева, натомість з’явилися зовсім інші. Там, де на північ від табору нещодавно ледве виднілося містечко Плаценція, зовсім близько від себе юнак побачив великі три- і п’ятиповерхові будинки незвичної архітектури.
Але найбільше його вразили люди. Вони були зодягнені в червоні головні убори, зелені та сині вбрання, а їхня зброя, схожа на списи з гострими довгими наконечниками, була вигнутої незручної форми.
– Легіон, шикуйся! – скомандував офіцер незнайомою, але схожою на латину мовою.
– Не відпускай руки, – шепнула юнакові Фортуна. – Інакше я потім не знайду тебе в часі.
І вони стали задкувати за оливкові дерева. Солдати рівняли лави, поправляли одяг, приєднували багнети до стволів гвинтівок. Це був 1-й піхотний полк французького Іноземного легіону. Закінчувалася весна 1859 року.

* * *
Італія. Ломбардія.
25 травня – 8 червня 1859 р.

Навесні 1859 року французькі війська, надихнуті результатами Кримської кампанії, здолали Альпи і спустилися з гір на позиції австрійської армії генерала Дьюлаї на річці Тічіно. Діти й онуки гвардійців маршала Нея з ненавистю до нащадків солдатів австрійського князя Шварценберга вклали всю помсту спадкоємців легендарних традицій Наполеона Бонапарта в циліндричні кулі нових нарізних рушниць зразка 1857 року. Маршал де Мак– Магон, майбутній Президент Франції, на чолі кількох дивізій зім’яв тірольських єгерів, які захищали рівнини Ломбардії, і 7 червня ввійшов у Мілан. Головною офіційною версією появи французів на цих землях був Паризький конгрес, що поставив крапку у війні в Криму та висунув ідею підтримки об’єднання Італії. Імператор Наполеон ІІІ мав дані розвідки про те, що таємничу срібну статую Фортуни із золотим мечем, яка дві тисячі років блукала світом, нині знову сховано на своїй батьківщині в Італії.
У справжню мету експедиції підтримки демократичних сил був утаємничений лише граф де Мак-Магон. Подальший перебіг історичних подій засвідчив, що довірену особу імператор обрав помилково.
Але оцінки урокам політичних похибок та історичних помилок були ще попереду, а поки що столиця Ломбардії відзначала свято визволення. Народ, який вирвався з ненависного австрійського ярма, святкував перемогу разом зі своїми визволителями. Французькі та італійські трикольорові прапори – такі схожі зовні – були вивішені у вікнах усіх будинків.
Після обіду на прийом до маршала попросився підполковник Мартінес, який вивів із долини річки По 1-й Іноземний полк легіонерів і після триденних боїв, без зупинки на відпочинок, розставив роти нести гарнізонну службу.
Мак-Магон підвівся назустріч зраненому офіцерові.
– Я не один, графе, – відповів підполковник, поправляючи лорнет, що спадав у нього з носа (куля зрізала йому ліву брову і рана, крім болю, завдавала офіцерові значні незручностей).
– Заходьте всі, прошу вас, – маршал суворо, але з усмішкою, жестом запросив гостей у просторе приміщення, яке ще вчора було кабінетом австрійського коменданта. – Ви хоробро боролися під час взяття містечка Мадженте. Імператор Наполеон ІІІ пишається вами!
Троє легіонерів, що увійшли, витягнули руки по швах.
– Вільно. Друзі мої, ви у мене в гостях, почувайтеся вільніше. Підполковнику, представте своїх однополчан.
Мартінес поправив спадаючий лорнет і доповів:
– Командувач третього батальйону другого полку Іноземного легіону капітан де Грізі.
– Я бачив вас, пане капітане, три дні тому, коли після сконцентрованого вогню нашої артилерії на підступах до Мадженте ви зустріли мене і мій штаб оглушливими вигуками й барабанним боєм, а потім колона на моїх очах пішла на штурм передмістя, як на парад! Здається, ви їхали разом із підполковником попереду верхи? І поруч із вами було ще два офіцери… Вас було четверо?
– Так точно, пане маршале, – голосно відповів де Грізі.
– Але потім відкрили вогонь тірольські стрільці... Офіцери, коні почали падати…
– Так точно, пане маршале, капітана гренадерів д’Астіса було вбито наповал кулею в голову, батальйонний ад’ютант капітан Ламбер отримав кулю в живіт. Усі наші коні були вбиті на насипу вогнем противника.
– Це війна, пане капітане. Але атака була прекрасна! Чому ви не захотіли почекати дивізію гвардійських вольтижерів? Ви ж чули звуки фанфар? Вони підійшли ззаду відразу перед початком атаки. Їхня підтримка знизила б втрати легіонерів!
– Нам не потрібні гвардійці! Нехай вони йдуть охороняти Сен-Клу! – не втримався де Грізі.
– Ох уже це суперництво між елітними військами… Краще вмерти в бою, ніж розділити славу з гвардійцями!.. – Мак-Магон задумливо подивився у вікно. – Друзі мої, своїми клинками ви пишете історію одного дня, а своєю кров’ю перекреслили славу одного дня у вольтижерів. У той час, коли ви багнетами та картеччю прокладали дорогу італійському «Рисоржименто», командир «червоносорочників» Римської республіки Джузеппе Гарібальді по тілах загиблих легіонерів пройшов із прапорами Свободи на чолі так званих альпійських стрільців. Сьогодні це звичайні партизани, яких підтримує сардинський король Віктор Еммануїл ІІ. Але мине два десятки років, й іменем Гарібальді, я вважаю, назвуть вулиці в багатьох містах Італії. Кожній країні потрібні свої герої. Навіщо італійцям пам’ятати французьких легіонерів, що загинули за визволення Ломбардії? До речі, є точні цифри втрат легіону?
Мартінес ступив крок уперед, поправляючи лорнет:
– Перший Іноземний полк зі свого чисельного складу втратив убитими і пораненими п’ятьох офіцерів і сорок чотири легіонери. Другий Іноземний полк із 1400 людей втратив дев’ятьох офіцерів, у тому числі полковника Шабрієра та 250 унтер-офіцерів і легіонерів. У мене зберігаються командорський хрест і шабля полковника, яку хотілося б передати сім’ї. І генерал Еспінас…
– Так, Еспінас – старий легіонер, який стільки провоював в Африці… Руїни древнього Карфагена пам’ятають тверду ходу його солдатів… Тепер і його з нами немає… Втім, – маршал подивився на годинник, – панове, а яка причина вашого візиту?
– Ми хотіли б повернутися в долину річок По і Тічіно та поховати полеглих легіонерів.
– Авжеж! Обов’язково! Даю вам на це три дні. Точніше – першому полку. Перекажіть їм, підполковнику. А ваш другий полк із завтрашнього дня бере участь у переслідуванні австрійців, що відступили за К’єзу.
Мак-Магон підійшов до третього високого плечистого легіонера, який досі не брав участі в розмові.
– Тамбурмажор Шеффер, – випалив той, витягнувшись струнко перед головнокомандувачем.
– Виявив героїзм у бою, пане маршале, – відрекомендував солдата підполковник. – Коли тірольські єгері в рукопашній поклали всю охорону полкового «орла», він разом з орлоносцем відбивався, поки сурмач не просурмив сигнал «До прапора».
Маршал підняв брову, випнув губу, похитав головою:
– Я оголошу подяку легіону в загальному наказі по армії. Більше запитань немає?
– Дозвольте нам особисто поховати товаришів, – твердо сказав Мартінес.
Головнокомандувач іще раз поглянув на годинник і з досадою пішов до дверей:
– Візьміть не більше однієї роти. Даю вам сьогоднішній вечір і завтрашній день. А інші роти – на К’єзу, слідом за австрійцями!

Наступний день був спекотний. Червневе італійське сонце швидко сушило мокрі від поту спини французької «похоронної» роти. Убитих зносили і розкладали згідно з кольорами форми полків: легіонери 1-го Іноземного полку вирізнялися червоними кепі із зеленою стрічкою та зеленими куртками. 2-й Іноземний полк був одягнений у сині куртки з такими ж стрічками на головних уборах. Полковник де Гране Лакруа де Шабрієр загинув одягненим у туніку з парадними еполетами. Окремо зносили тіла тірольських єгерів. На білих мундирах австрійців коричневі плями крові справляли гнітюче враження.
Підполковник Мартінес прогулювався в затінку шовковичних дерев, оповитих вино­градом. Місцевість, окрім того, була понівечена ровами і для кавалерійської атаки практично непридатна. Чотири дні тому ескадрон 4-го кінно-єгерського полку, що прибув для підкріплення, згодився тільки для супроводу полонених до Маркалло.
Підполковник покручував вуса і думав про вчорашні слова Мак-Магона. Десять років тому «червоносорочники» на чолі з Гарібальді захищали Рим од французьких експедиційних військ під командуванням генерала Удіно. Нині Іноземний легіон завойовує славу для Гарібальді у війні з австрійцями… Невже історія буде несправедливою, і сенс втрат легіону лиш у тім, аби виконати наказ? Невже народ Італії пам’ятатиме тільки своїх героїв? А вони? – зелені і сині куртки стрільців та єгерів, ківери гренадерів, які сьогодні залишаться в братській могилі… Підполковник багатьох із них пам’ятав в обличчя, декого – за іменами. Патронташі легіону, медалі на грудях багатьох ветеранів із накладними написами на планках: «ALMA», «SEBASTOPOL», «ІNKERMANN» свідчили про участь у Кримській кампанії.
Чотири роки тому, 8 вересня 1855 року, сто волонтерів Іноземної бригади пішли на взяття Малахового кургану поперед штурмових колон. Зусилля росіян утримати позиції були даремні. Того ж дня генерал де Мак-Магон встановив свій значок на вершині взятого укріплення. Англійському офіцерові зв’язку французький командувач на запитання, чи сподівається той утриматися, відповів: «Вашому генералові передайте, що я тут і нікуди звідси йти не збираюся».
Чотири роки по тому одержимий мрією Мак-Магон без жалю кинув героїв Криму на австрійську картеч…
Поява капітана де Грізі повернула Мартінеса до реальності.
– Це треба бачити, ви не повірите, – збуджено говорив офіцер, який підійшов. – Ми почали копати три великі ями для поховання наших легіонерів і австрійців й натрапили на численні поховання якихось давніх солдатів. Там лежить велика кількість старовинної зброї – прогнилі мечі, наконечники для списів, шоломи часів ранньої Римської імперії… кістки…
Обидва офіцери підійшли до місця розкопок.
– А ви пробували копати в інших місцях? – запитав підполковник легіонера, якій стояв поруч.
– Пробували. І схоже, що під нами величезне поле бою.
– Що ж, тоді наші браття лежатимуть у цій землі поруч із солдатами минулих століть, а ймовірніше – минулих тисячоліть, – Мартінес замислився. – Історія повторюється… Війни, походи… Звідки вони прийшли, невже теж через Альпи? Цікаво, яку мету ставили перед собою полководці минувшини, йдучи війною на цю землю?

 * * *
Італія, гирло річки Треббії,
долина річки По, грудень 218 р. до н.е.
Коли Фортуна та Сципіон-молодший, тримаючись за руки, повернулися до намету, два консули вели розмову з незнайомою жінкою, що стояла спиною до тих, хто входив. Лонг із усмішкою глянув на гостей і пожартував:
– Перед нами романтичний Ерот і царівна Психея! Послухай-но, юний легіонере, можливо, в твоєму сагайдаці зберігаються любовні, а не бойові стріли й одну з них ти вже упустив собі на ногу. Не вистачає ще озлобленої ревнивої Афродіти, а я в ролі Зевса благословлю ваш союз навіки!
Обурений юнак міцно стиснув пальці Фортуни. А консул продовжив:
– Легіонере, батько взяв тебе у похід, щоб ти опановував військове мистецтво, а не втрачав голови від жіночої вроди. А ти, Фортуно, якщо служиш Риму, то посприяй завтрашній перемозі. Навіщо тобі смертний хлопчисько, ти ж вічна, правда?
– Я показала йому інший час.
Але Семпріоній Лонг немов не почув її:
– А в нас отут є ще одна Психея, до того ж справжня і за красою не поступається тобі, правда?
Консул повернув лицем до них незнайомку. Юнак не міг стримати свого захоплення, рука його ослабнула, Фортуна відчула це і випустила свою.
– Італійські смертні дівчата можуть бути сліпучо прекрасні, – самовдоволено посміхнувся полководець.
У цей час запона розгорнулася, і до намету увійшли два офіцери центуріона.
– Я шукав тебе, Тите Лівію, – сказав Лонг одному з тих, хто увійшов. – Ця дівчина з селища аноманів. Африканські дикуни знищили їхні будинки, жінок віддають солдатам у наложниці, а чоловіків убивають. Аномани – наші союзники, і римляни повинні їм допомогти. Селища розташовані десь по той бік, північніше річки По. Виступайте негайно.
Поранений консул Публій Корнелій Сципіон хотів узяти участь у розмові і заперечити, але зробити це так, сидячи, йому було важко, а Лонг говорив так голосно…
Центуріони привітально плеснули себе по грудях долонею правиці й вийшли.
Семпріоній глянув на Психею.
– Ти вільна, йди.
– Мені нікуди йти.
Кілька миттєвостей він зі здивуванням дивився на біженку.
– Іди ж, іди, – наполегливо повторив полководець.
– Ці люди, – він повів піднятою перед собою рукою широко вбік, немов вказуючи на війська навколо намету, – завтра підуть у бій, а я не хочу сьогодні комусь із них відрубати голову за те, що побачить у тобі вродливу жінку. Йди!
Молодий Сципіон ступив крок назустріч, збираючись втрутитись у розмову, але поранений батько схопив його за руку.
– Нехай Психея йде, – твердо сказала Фортуна, і ця фраза стала останньою в розмові.
Коли кроки біженки затихли ззовні, Фортуна продовжила:
– Психея пішла до Ганнібала, щоб попередити про мене.
– І що тепер? – вигукнув Лонг. – Африканці сядуть верхи на своїх слонів і розбіжаться? Мені ні з ким буде воювати?
– Вони битимуться на смерть.
– Чому ти її не зупинила? – тихим голосом звернувся Публій Корнелій.
– За нею йде Смерть, – спокійно відповіла Фортуна.
Сципіон-молодший почервонів:
– Я не розумію, чому ти так вчинила?! – вигукнув юнак.
– Я вчинила як жінка. Досить про це.
Лонг із усмішкою захитав головою.
– Тоді про справу, – сказав полководець. – Я прошу тебе згадувати у своїх молитвах тільки молодих воїнів-гастатів. Вони візьмуть на себе головний удар ворога, і нехай удача буде з ними. Якщо африканці тікатимуть, то принципам і триаріям забракне роботи. Постарайся. Якщо в тебе це вийде, мені більше нічого не треба. І нехай Сенат запише перемогу на твій рахунок.
Лонг вийшов з намету і подивився на захід. Крізь хмари, що дощили, багровіло тьмяне зимове сонце. Мокре листя на деревах стало важким. А на кронах, гілках, навколишніх пагорбах каркали тисячі ворон. Скільки ж їх… Адже битва ще попереду. Ще всі живі… А ці голодні птахи готуються до бенкету…
– Скажи, Фортуно, – звернувся Сципіон-молодший до владної Володарки Удачі, – чи випадково те, що солдати з майбутнього, яких ми бачили нещодавно, називали ім’я свого полководця Мак-Магона – дуже співзвучне з ім’ям брата ватажка пунів?
– У житті немає нічого випадкового, – відповіла Повелителька Доль. – Історія повторюватиметься. Передайте консулу Лонгу, що завтра я дам йому свій меч. Моя зброя нестиме в собі силу перемоги. Але меч Дідони так само небезпечно випускати з рук, як в іншому часі тобі, юначе, не можна було випускати мою руку.
– Віддай цей меч мені! – заблагав сімнадцятирічний легіонер.
– Твій час іще не настав. Цим клинком цариця Карфагена простромила себе над похоронним багаттям. Завтра меч віддасть свою силу Лонгу.
– Але ти завжди допомагатимеш Риму, і його велич міцнітиме?
– Я допомагаю тим, хто навколо мене, хто молиться мені і хто шанує мене та схиляється переді мною.
– А якщо завтра навколо тебе будуть пуни?
Володарка Доль знизала плечима:
– Не допустіть цього.

Вечоріло. У таборі пунів під широкими навісами від дощу були розведені багаття. Солдати гріли зброю, ремені, одяг, залізні шоломи і лати, стоячи біля вогню, вбирали тепло, а потім змащувались олією.
Ганнібал стояв біля намету і дивився на захід сонця. Дощ мрячив, і краплі, перетворюючись на маленькі потічки, стікали під шкіряний колет, струменіли по обличчю, а холодний вітер викликав озноб. Проте полководець милувався заходом сонця і думав про те, як зараз увійде до намету і сяде з братом біля вогню. Мокрий одяг відразу зігріється й розпариться. Коли напевне знаєш, що нікуди поспішати і сьогодні вже не доведеться стрибати у сідло, такий вечір приносить заспокоєння.
Підійшов гонець і сказав, що карфагеняни прийняли бій і відступили під натиском двох римських маніпул. Схоже, що противник планує на світанку відбити у пунів ще два селища.
– Дозвольте їм себе перемогти й відступіть, – сказав полководець, заходячи в намет.
Рум’яні шматки соковитого м’яса досмажувалися на вогні. Магон і офіцери «Священної дружини» посунулися, звільняючи місце Ганнібалові. Це були сини знатних родин Карфагена, воїни найнадійнішого кавалерійського загону армії. У їхньому колі завжди можна було поговорити про дім, родину, рідне місто. Перед битвою люди стають добрішими одне до одного. Напередодні бою не може бути образ і кожний знає свої зобов’язання перед сім’ями тих, хто не повернеться додому. Тому офіцери довго сиділи біля вогнища, дивилися на вогонь і згадували події з того далекого життя, які не стосується війни. Тихе шарудіння людини, що прокрадається вздовж стіни намету, змусив усіх замовкнути. Незнайомець явно ховався, пересувався повільно та обережно.
– Варта так не ходить, – напівголосно сказав Магон. – Це чужинець.
Усі офіцери поклали руки на зброю.
Раптом людина за стіною швидко почала рухатися, по звуку та випуклості стіни, зшитої зі шкур, було видно, як вона завмерла коло того місця, де сидів Ганнібал.
– Я не чекатиму удару списом у спину і не розбиратимусь, хто ховається ззовні, – сказав воєначальник і з короткого змаху завдав удару мечем крізь стіну. Людина зойкнула, і було чутно, як звалилася на землю. Полководець жестом наказав усім сидіти тихо, витяг закривавлений меч і прислухався. Крім загальнотабірного шуму жодні сторонні звуки не привертали уваги. Але буквально за кілька миттєвостей пролунав крик варти, що опам’яталась, і ось у дверях з’явився черговий офіцер охорони.
– Свої не крадуться в сутінках, ховаючись од світла. І от мені доводиться виконувати вашу роботу. – Полководець із розмаху застромив закривавлений меч у вогкий ґрунт під ногами. – Нехай меч буде в землі. А чужинцям тут не місце.
– Ви цілком маєте рацію. Ми викинемо тіло в рів і будемо обачнішими. А вартового я покараю, – відповів офіцер.
– Сьогодні нікого не карай. Іди, – сказав Ганнібал.
Офіцер повернувся, щоб вийти, але в цю мить тихий стогін і приглушені голоси охорони змусили всіх завмерти.
– Вона ще жива, – озирнувшись на тих, хто зібрався, сказав офіцер.
– Хто вона?! – вигукнув Магон.
– Жінка, котра була у вас сьогодні вранці.
– То це вона?!
– Так. Ми її зараз віднесемо.
– Неси її сюди.
Офіцер зашарівся у дверях.
– Може, я й не правий, та краще ми перервемо її страждання, – офіцер поклав руку на ефес меча. – Удар був сильний, вона однаково помре… Ми віднесемо її в рів.
Полководець глянув на офіцерів «Священної дружини», і в їхніх обличчях побачив співчуття.
– Заносьте сюди, – сказав він.
Дівчину обережно внесли і поклали на подушки, вкриті солдатським плащем. З розпоротого живота вилізли сизо-лілові нутрощі, зупинивши собою потік крові. До кризи, яка настає в таких випадках, залишалося ще трохи часу.
Магон поправив на її грудях намисто – ранковий подарунок, один із офіцерів витер мокрою хусткою закривавлене обличчя. Нарешті дівчина розплющила очі, повела поглядом і побачила полководця.
– Вона тут, у таборі Лонга, – пересилюючи біль, прошепотіла Психея.
Ці слова розвіяли у присутніх спогади про дім, співчуття до дівчини й упевненість у незламності лівійської важкої піхоти. Але в Ганнібала була мета, влада і слово, якого дослухалась армія. Жоден не побачив сумніву в його обличчі.
– До плану завтрашньої битви ми зараз вносимо зміни. Удача вже посміхається нам. Ти, Магоне, очолиш «Священну дружину», підсилиш її кращими нашими кавалерійськими загонами, а потім, коли ми дамо легіонам перемогти нас у центрі, а наша важка кіннота вдарить римлянам у фланги, ти пройдеш яром уздовж струмка і вдариш їм у спину. Але головним твоїм завтрашнім трофеєм буде Фортуна. Привези її сюди, заради неї ми тут.

Наступного дня загін нумідійських вершників виманив на свій берег передбачувано честолюбного Лонга з усією римською армією. Втомлені ранковими сутичками, без сніданку, а ще змерзлі після переходу вбрід через холодну зимову річку, легіонери вступили в бій із болеарськими стрілцями та галльською піхотою і лівійцями. Бойові слони стримали римлян на флангах, після чого важка кавалерія пунів з обох боків зім’яла ряди противника. Лонг метався по полю, намагаючись урятувати становище, але цього дня Удача була прихильна тільки до молодих воїнів гастатів, які прорвали центр карфагенян і рушили на північ, до містечка Плаценції – туди, де Треббія впадає в річку По.
Римлян було розбито, консули, які втратили армію, рятувалися втечею. Центурія, що охороняла Фортуну, вся – до останнього легіонера – загинула від мечів воїнів «Священної дружини».
– Що скажемо в Сенаті? – міркував уголос Лонг, їдучи верхи поруч із ношами пораненого Сципіона.
– Скажемо, вона виконала все, про що просили, – відповів Публій Корнелій.
– Що ти маєш на увазі?
– Пригадай свої слова: ти просив, щоб вона допомогла врятувати життя юних гастатів, а про ветеранів-принципів турбуватися не варто. Все вийшло, як ти хотів: наші хлопці прорвали центр карфагенян і тепер супроводжують втечу своїх консулів. А принципи лежать у полі, й ворони над ними бенкетують. До речі, а де меч Володарки Доль?
– Ти не повіриш, але в розпалі першої атаки на мене налетів величезний чорний птах. Я поранив його, а кров, що заюшила з-під крила, бризнула мені в обличчя, і я випустив меча…
Лонг вилаявся.
– А що ми скажемо про Фортуну? Куди вона зникла? – запитав він.
– Коли знатимемо, що відповісти, тоді й відповімо, – зітхнув Сципіон. – Може, ти дуже зарозуміло з нею розмовляв?
– Але ж вона з часів заснування Риму допомагала Великому Місту! Вона мусить…
– Ти вважаєш, вона нам щось винна? – перервав співрозмовника Публій Корнелій. – Тепер ми навчимося її шанувати і на кожному повороті долі сподіватимемося на те, що, можливо, зустрінемо її усмішку.
Лонг знову вилаявся.

Над закривавленим полем сідало сонце. На високому пагорбі, в оточенні офіцерів «Священної дружини», стояв Ганнібал Барка. Внизу, біля підніжжя пагорба, тисячі чорних птахів і тисячі африканських солдатів серед тисяч мерців ділили здобич.
Іноді в сутінках, що згущувалися, полководець не міг розрізнити, де його воїни, а де ворони.
– У такі моменти в солдатів-завойовників життя набуває сенсу завершеності, остаточності, невідворотності, – розмірковував уголос воєначальник. – Грабіж і мародерство – узаконена форма розподілу військових трофеїв. Однак мета мого походу втрачає значну частину сенсу, якщо зникає Фортуна.
Полководець озирнувся і побачив брата, який підійшов.
– Магоне, що із Психеєю? – запитав він.
– Жива. Її намагаються врятувати. Поранений полонений триарій із центурії, що охороняла Фортуну, під катуваннями сказав, що Володарка Удачі відправила Психею до нас на смерть.
– І що тепер?
– Ти її спочатку вбив, а тепер намагаєшся повернути до життя.
– Я не повинен цього робити?
– Може, для Володарки Удачі це певний обряд, ритуал… Адже ми теж робимо жертвоприношення під час посухи, в очікуванні врожаю, або – перед походом на війну.
– Ти пропонуєш мені ще раз убити Психею?
– Першого разу це було легше зробити, адже ти не бачив, хто крався за наметом.
– Тепер це зробити значно важче, – міркував полководець. – А, може, в цьому – глибина сенсу жертвоприношення: зробити те, що тобі, здавалося б, не під силу?.. Та я не уявляю, як би я зміг убити беззахисну, поранену жінку. Мені легше було б кинути на вівтар жертвоприношення десяток убитих в чесному бою італійців… До речі, а де Фортуна?
– Центурію, що її супроводжувала, було знищено. І я навіть тримав Володарку Удачі за руку.
– Де Володарка? Де її рука?
– На це запитання ніхто не може відповісти. Вона була серед нас і раптом зникла.
– Вона в римлян?
– Схоже на те, що ні, – сказав Магон.
– Тож їм залишається Срібна статуя Фортуни із золотим мечем і манускрипт… А нам?
– Нам залишається тільки це, – брат поклав золоту каблучку у вигляді маленького лаврового вінка на долоню полководця. – В ній ключ до розгадки таємниці манускрипту.

Частина ІІ
Меч Лонга
Руків’я меча –
найліпша точка опори.
Європа, 1914 – 1922 рр.
Похмурі чорні пташині зграї над Європою іноді скидалися на хмари. Двометровий розмах крил ситих стерв’ятників, коли вони заходили з боку сонця, кидав тінь на землю. Європа тремтіла від тупотіння копит і чобіт сімдесяти чотирьох мільйонів кінних і піших воїнів.
Молоді пацюковиті ворони зневажливо споглядали пересування армій, розправляючи крила лише тоді, коли на полях боїв Першої світової війни прокидалися гармати. Це означало, що під вечір буде багато їжі. Чорні птахи знали, що найкраще приживатися «на хвості» кавалерійських полків і дивізій. За ними щодня залишалося багато поживних недоїдків.
Але залпи артилерії, після яких шматувалося тіло землі, і тупотіння копит, під якими здригатися земля, особливо збуджували стерв’ятників, наче закликали на бенкет. Загиблі солдати для чорних птахів хоч і мали апетитний вигляд, але не гарантували ситої вечері. По-перше, шинелі, каски, ремені, зброя – все це дуже заважало добратися до плоті. По-друге, люди майже завжди закопували в землю мертвих солдатів, і цей сумний процес супроводжувався обуреним карканням пташиних зграй. Зате після кавалерії на полях боїв лишалося багато загиблих тварин. І тоді зграї відставали на місяць-два від лінії фронту, що просувалась уперед.
Ворони-старожили іноді задумливо каркали, згадуючи епоху наполеонівських війн столітньої давнини. Чого було варто тільки Бородинське бойовище в далекій Росії, де з вересня 1812 року до весни залишилися лежати майже шістдесят тисяч солдатів і понад тридцять п’ять тисяч кінських трупів. Тоді стерв’ятники з багатьох губерній злетілися зимувати до Підмосков’я...
* * *

Іспанія, Каталонія, передгирло річки Ебро
1938 р.
Після закінчення громадянської війни в Росії півтора десятка років, сумно розправивши над Європою чорні крила, голодні птахи чекали свого часу. Й ось першими фуршетними сурмами для стерв’ятників загуркотіла канонада громадянської війни в Іспанії. Тепер разом із чорними птахами над землею в небо здійнялися військові літаки італійських і німецьких інтервентів. Їм протистояли інтернаціональні бригади добровольців, які влилися в Народну армію республіки. Незабаром на території Іспанії свої інтереси зі зброєю в руках відстоювали ще кілька країн.
Так, незадовго до легендарної битви на річці Ебро в одному з інтернаціональних загонів під виглядом поляка-добровольця з’явився молодий перспективний офіцер 5-го відділу ГУДБ НКВС СРСР Павло Судоплатов. За місяць до цього радянський розвідник за допомогою вибухового пристрою у вигляді коробки шоколадних цукерок у Роттердамі вбив керівника Організації Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця і через Францію втік в охоплену війною Іспанію. Тут він повинен був провести ще одну операцію, яка не фігурувала у службових звітах, але одержала від товариша Сталіна особисто кодову назву «Клинок».

Командувач військ армії Ебро, полковник Хуан Модесто Гільйото півтора місяці уникав розмови із завжди усміхненим «поляком», котрий однак не викликав довіри. Весь цей час через піренейський кордон республіканським військам постачалася зброя. На каталонській прибережній смузі Середземного моря, у Барселоні, та навіть по сусідству, у Франції, будувалися та відправлялись на склади понтонні мости, баржі і човни, потрібні для наступальної операції стотисячної армії на річці Ебро.
У ніч із 22 на 23 липня роззосередження шести дивізій у складі трьох армійських корпусів (V, XV, XІІ) в умовах найсуворішої таємниці та маскування було завершено. Полковник Модесто разом із командиром XV корпусу Мануелем Тагуенья Лакорте після опівночі заїхали перевірити якість роботи з облаштування командного пункту свого ке­рівництва. Місце було обрано за кілька кілометрів від річки – на височині, звідки вдень добре проглядалася зона майбутнього форсування.
– Що ж наш шановний начальник генштабу Вінсенте Рохо звідси побачить, коли буде чверть на першу ночі? – дивлячись у нічну імлу, з усмішкою запитав Тагуенья.
– Цілішим буде, – спокійно відповів Модесто. Його повновиде обличчя, трохи опуклі очі, які дивилися на співрозмовника не кліпаючи, рівно посаджена офіцерська пілотка з трьома широкими личками, що повторювала форму голови, вселяли підлеглим упевненість у завтрашньому дні армії та бездоганності суджень командира.
– Так, його тут ані гаубиця, ані бомбардувальник не намацають, – продовжив Тагу­енья. – І солдатам, і командирам буде спокійніше, що наш шановний генерал зі своїм почтом розташувався в гарному, безпечному місці. Піду перевірю, як у них обладнано туалет і чи не чадить плита на кухні.
– Мануелю, що у тебе в термосі? – запитав командувач.
– Трав’яний чай. Корисно для шлунка. І сон розганяє.
– Налий.
– Може, чогось міцнішого? Подивитись у машині?
– На правому березі. Коли франкісти почнуть утікати, а генерал Монастеріо відмінить кінні змагання, – тоді вип’ємо.
– Командувач франкістської кавалерії влаштовує перегони?! – Тагуенья посміхнув­­ся. – Коли?
– 25 липня. Заглядай іноді у ворожі газети.
Полковник взяв у Мануеля з рук термос і продовжив:
– А що це у твого Едварда в тринадцятій бригаді за офіцер з’явився – настирливий такий – напрошується на зустріч?..
– У майора Едварда? Там поляки, росіяни... Зараз викличемо всіх.
– Усіх не треба. Давай одного.

Просторий бліндаж на командному пункті начальника генштабу був надійно захищений брусованою у три накати стелею і ретельно замаскований дертю. Необхідні побутові зручності були також акуратно сховані від авіаційної розвідки противника. Але досвідчене око Судоплатова відразу розрізнило характерні риси спецоб’єкта. Мотоцикл, на якому Павла привіз на зустріч черговий офіцер, чотири рази зупиняли для перевірки документів бійці штурмової гвардії. Це свідчило про значущість КП і його завтрашніх новоселів. Для порівняння: організація безпосередньої охорони командувача армії допускала наявність по периметру одного кільця спостерігачів і охорони зі складу народної міліції. Інженерне обладнання місця базування, кабелі телефонного зв’язку підтверджували гіпотезу.
Судоплатова провели до бліндажа, і, переступивши поріг, він при світлі гасової лампи відразу зіткнувся поглядом із командувачем армії Ебро.
Великі очі полковника, які не кліпали, спонукали співрозмовника до щирості, не залишаючи можливості знову зануритись у вир розвідлегенд. Доповісти про прибуття командувач Павлові не дав, зупинивши зневажливим жестом. Присутній при цьому командир XV корпусу почував себе досить напружено. Він іще не уявляв, чим може обернутися розмова, і досадував, що «засвічений» інтербригадівець був його підлеглим.
Про те, що була друга година ночі, у зовнішньому вигляді старших офіцерів свідчили лише розстебнуті верхні ґудзики польових френчів і пряжки ременів, що вільно висіли на портупеях. До столу Павла не запросили.
– Я не знаю твого справжнього імені, а вигадане повторювати не хочу. Правду ти мені не скажеш. По рисах обличчя бачу, що ти не поляк. Росіянин. Ти отут вештаєшся зі своїм завданням, та до іспанської революції тобі байдуже. Але розстрілювати тебе поки немає за що, – почав розмову Модесто.
– У мене є план локального прориву в тил противника на правому березі річки з метою здійснення диверсійних операцій, а також ліквідації осіб командного складу франкістів.
Судоплатову потрібно було, щоб полковник зустрічною фразою підхопив і допоміг розвинути розмову, але той мовчав, змушуючи співрозмовника продовжувати і тим самим руйнувати невибудувану «легенду». Беземоційний погляд командувача застерігав: «Я поки що слухаю твою брехню, але довго це не триватиме».
– Тринадцята бригада може форсувати Ебро на своїх човнах у місці злиття з Ріо-де-ла-Торре. Бездоганність дій моєї групи авангарду я гарантую. Потім XV корпус робить кидок по прямій до Вільяльба-де-лос-Аркоса, а я зі своїми йду вперед на Гондесу, тому що це місто є важливим вузлом доріг. Там я планую розділити особовий склад на три підрозділи і до підходу основних сил провести серію диверсійних операцій з метою створення загальної паніки, порушення зв’язку в гарнізоні противника, захоплення складів боєприпасів і продовольства.
– Ти зрозумів, – сказав полковник, повернувши некліпаючі очі до Тагуенья, – у тебе в тринадцятій бригаді дислокується не один російський розвідник, а група. І їм чомусь потрібно раніше за нас із тобою потрапити до Гондеси. Але про причину здогадатися нескладно.
– Ми можемо забезпечити зростаючий ефект раптовості лиш у тому випадку, якщо ви дасте мені роту автоматників.
– Для виконання своїх завдань російський хлопець просить у нас роту автоматників, – знову звернувся Модесто до Тагуенья.
Командир корпусу сидів, схиливши голову, і, перебираючи пальцями, тихо стукав ними по столу. Провал «легенди» перевершував усі сплановані варіанти. Павлові не залишали можливості навіть для імпровізації. Але після втечі від українських націоналістів із Роттердама вмерти від кулі республіканців у Каталонії не хотілося.
– Де ти вивчав іспанську мову? – запитав з досадою в голосі Тагуенья.
– Мануелю, це не має значення, – полковник поклав руку на плече сусідові. – Він тобі тут таке може розповісти... В армії Ебро не одна тисяча росіян, радянські офіцери працюють у штабах у тебе, у мене і в генерала Рохо, але цей хлопець нікому не рапортував про прибуття. Його «легенда» мені нецікава. Цей росіянин не франкіст, але в нього на тому березі є свої справи, які він хоче вирішити, стрибнувши на підніжку нашого потяга.
Павло мовчав, думаючи, як далі викручуватися.
– Синку, кого ти шукаєш по той бік річки? – Модесто важким поглядом тиснув на розвідника.
– Франкістська ставка цілком поглинута битвою в Леванті, – почав той, – а тому недооцінює масштабів наступу, що готується. З усіх командувачів військ на правому березі найбільшу небезпеку для нас становить генерал Ягуе. Він завбачливий, досвідчений і жорстокий. Його варто ліквідувати...
– У тебе є питання для розмови з генералом Ягуе? Чого ж ти так довго зволікаєш? Мене чомусь ця новина якраз і не здивувала.
– Для придушення опору противника ліквідація генерала...
– Досить. Через твою балаканину я не йду спати. А придушення опору противника – це питання командирів корпусів і дивізій, хлопче, ти зрозумів мене? Завдяки дружбі з генералом Ягуе вже півтора року в безхмарному небі Іспанії воює німецький авіаційний легіон «Кондор», а італійський моторизований корпус не шкодує ані патронів, ані життя своїх солдатів. А спецслужби диктатора Франко контролюють особисту охорону Ягуе крізь приціли снайперських гвинтівок. І ти вирішив покласти цьому край?! – полковник уперше зневажливо поморщився. – Радянські товариші постачають нам військову техніку і боєприпаси, і від них варто було чекати інтересу до Ягуе. Тепер за безкорисливістю солідарних бійців ІІІ Інтернаціоналу ми бачимо бубновий інтерес наших соратників.
– Що з ним робитимемо, Хуане? – запитав полковника Тагуенья. – Може, розстріляємо?.. Або передамо росіянам – нехай розбираються.
– Може, й так.
– А якщо він не росіянин?
– Так і буде. Вони нам потім розкажуть. Росіяни люблять допитувати.
– Дозвольте запропонувати третій варіант, – набрався сміливості Павло, – дайте мені роту автоматників...
– Тобі потрібна жінка, яка супроводжує генерала, чи та залізячка, яку Ягуе навіть на ніч кладе собі під ліжко?
– Якщо ви мені допоможете, я обіцяю вам генеральське звання, – Павло сам злякався власної нахабності.
– Що ти кажеш, хлопче?! – полковник обперся руками на стіл, щоб підвестися.
– Хуане, а, може, нехай іде? – перебив його командир корпусу. – Що ми втрачаємо? Нехай він їм там, у тилу, голови теж поморочить...
– Ні, не так. Цього хлопця до кінця переправи я залишу біля себе. Хто твій заступник у групі? – звернувся до Судоплатова командувач. – Передавай йому справи, а сам побудеш у мене під прицілом. За кілька тижнів збирайся до Москви.

Операцію «Клинок» було так засекречено, що інші четверо радянських розвідників, які прибули одразу за Судоплатовим до Каталонії, мали лише одне завдання – здійснювати його безпеку і виконувати всі його розпорядження. Для групи не передбачалися засоби зв’язку. Треба було лише виконати завдання.
На нараду, призначену командиром корпусу, Судоплатов сказав запросити поляка майора Едварда – командира 13-ї бригади, свого ротного і ще майже тридцятеро осіб, серед яких були просто непогані кмітливі бійці, а також кілька російських і польських добровольців, з якими Павло вже провів певні «виховні бесіди». У цій групі троє співробітників ГУДБ легко розчинилися. Одного з чекістів – Пассова – Судоплатов вирішив «засвітити» перед республіканцями і при всіх поставив йому завдання на «ліквідацію» франкістського генерала. Пассов в НК у Москві офіційно був заарештований за два місяці до битви на Ебро, і його переправлення до Іспанії відбулося за умов суворої секретності.
«Засвічення» і отримане завдання фактично виносили Пассову смертний вирок, але специфіка робочих стосунків не передбачала сантиментів. До інших трьох Павло поки не підходив і навіть не дивився в їхній бік.
Один із них – простий, широкоплечий, чубатий незграба-стрілець, якій виріс із безпритульного малолітства в обозі будьонівського кавполку, вмів і любив у своєму житті лише одне – стріляти й битися. У вивченні іспанської мови далі двох фраз: «!VІVA LA REPUBLІCA DEMOCRATІCА!» і «!NO PASARAN!» – він не пішов.
Друга з них – темноволоса двадцятидворічна красуня-перекладачка іспанської, випускниця Київського університету – походила зі старої інтелігентної родини, яка повірила в революцію, – попросилася до Іспанії, захоплена поезією Федеріко Гарсіа Лорки, Луї Арагона та Рафаеля Альберті. Вона ще не була в ділі, про жертви боїв і бомбардувань знала тільки з газет і з острахом дивилася на напружені, похмурі обличчя інтербригадівців, які готувалися до наступу.
Третій – тридцятирічний одноліток Павла – запав у душу керівникові групи тим, що частину своєї юності провів в Україні, в Мелітополі, на батьківщині Судоплатова. Крім того, хлопець трохи теревенив італійською, іспанською, англійською та французькою, грав на гітарі й фортепіано. Високий, спокійний, хоча часом імпульсивний, Музикант, утім, добре стріляв і не дозволяв до себе фамільярного ставлення. Протягом місяця підготовки до наступу на Ебро він щодень записував у зошиті, самостійно розграфленому під ноти, якісь хабанери і марші або допікав товаришам вправами на трофейній похідній сурмі. На Музиканта Павло зробив ставку.
Зустрівшись наче випадково біля роздавального столу на кухні, не дивлячись на Музиканта, який стояв поруч із тарілкою, Судоплатов випалив короткий підготовлений монолог:
– Я «засвічений». Приймай командування. Працюйте утрьох із Перекладачкою і Стрільцем. Відходьте до міста Гандеси. Ваша ціль – генерал Ягуе. При ньому є гарна молода жінка. Якщо вона погодиться на співробітництво, обіцяй їй усе, що завгодно. У генерала є старовинний меч. Генерала ліквідувати, меча – до Москви. Деталі вивчаєш самостійно. Рішення приймаєш теж самостійно.
Після цих слів Павло пішов зі своєю тарілкою до офіцерського столика, і його думки тепер були зайняті тільки власною долею. Церковний дзвін сусіднього села сповістив про полудень. До часу «Н» – початку наступу – лишалося 12 годин 15 хвилин.

* * *

Іспанія, Каталонія,
25 липня 1938 р.
50-а дивізія армійського корпусу франкістів, що прибула з іспанського Марокко і опинилась у центрі наступального руху XV корпусу республіканців, о третій годині ночі була змушена безладно тікати. 13-я бригада майора Едварда раніше за інших форсувала Ебро. О пів на третю 1-й батальйон цієї бригади, женучи перед собою марокканців, прорвався до міста Рібаррохе, де в темряві втікачі-франкісти потрапили під вогонь своїх же мінометів. Начальник гарнізону о четвертій годині роздав юнакам і дівчатам – членам місцевих націоналістичних організацій – усі запаси зброї і затримав рух інтербригадівців на дві години.
У цей час артилерія противника вже безупинно вела вогонь по переправі, але наступальна хвиля республіканців продовжувала підминати під себе десятки кілометрів правого берега, на річці наводилися дерев’яні та залізні мости, а сонні чорні птахи тисячами повільно кружляли над швидкими водами широкої (майже сто п’ятдесят метрів) річки, що несла за течією сотні скривавлених тіл.

Брак інформації не давав Музикантові вибудувати план операції, але той мінімум, який був отриманий від Павла, став основою послідовних дій із поступовим упорядкуванням нових даних. Беручи участь у досвітніх перестрілках у передмісті Рібаррохи, він знав, що на першому етапі маршруту потрібно добратися до Гандеси, а там до генерала Ягуе.
Шлях до Рібаррохе знесилив батальйон. Водну перешкоду подолали на одному диханні, хоча ширина річки – понад сто метрів, високі береги і швидкість течії – до двох метрів за секунду – давали підставу франкістам безпечно тримати на цій ділянці одну-єдину дивізію. Тому перший переможний хід республіканців, посилений ефектом раптовості, здавався нищівним. Пассов під час переправи і потім перебував біля польського майора, а група Музиканта, не вилазячи під кулі, ховалася за спинами інтербригадівців.
У кожного з розвідників, зрозуміло, були свої імена. Перше, з юності, залишилось у папці з особовою справою, друге прижилося як повсякденне у Москві, третє (а іноді і четверте) народжувалося під час підготовки кожної нової операції.
– Сергію, Надю, не відривайтеся від мене далі трьох метрів, не біжіть уперед, – іноді гукав до своєї групи Музикант. Перекладачка йому дуже подобалася, і тому розвідник переживав за неї вдвічі.
Незабаром зав’язався бій, автоматники, які йшли попереду, почали сутулитися, присідати, іноді – падати. Деякі бійці, впавши на землю, вели прицільний вогонь і потім продовжували атаку, бо підганялися взводними. А деякі, падаючи, випускали зброю і залишалися лежати в незручних позах. Надя з острахом вдивлялася в їхні темні обриси, а одного разу, спіткнувшись і випадково наступивши на вбитого двадцять секунд тому інтернаціоналіста, вчинила ґвалт.
Стрілець поводився акуратно, але трохи неслухняно. Двічі він виривався вперед і, зайнявши зручну позицію, «гасив» вогні кулеметних гнізд. Стрілянина по «світлячках» стволів, що вибризкували свинець, розпалювала в Сергієві азарт.
У садах і городах передмістя Рібаррохи автоматникам довелося пересуватися повзком і короткими перебіжками. Стаціонарні вогневі точки противник не встиг обладнати, сили франкістів були розподілені невдало, але наступ республіканців призупинився.
На початку п’ятої, перегрупувавши сили, бійці 1-го батальйону 13-го корпусу ввійшли до міста. Ховаючись за деревами, виноградниками та кущами, за житловими будинками, надвірними будівлями, через городи інтербригадівці просочились у передмістя і внесли плутанину в розташування вогневих точок і окремих підрозділів гарнізону. Безладна стрілянина у дворах і провулках, а також атака двох рот уздовж головних вулиць міста примусили франкістів утікати.
Музикант і Стрілець разом зі ще двома дозорними парами польських інтернаціоналістів, рухаючись із невеликим інтервалом по різних боках вулиці і прикриваючи один одного, замикали наступ батальйону головною міською магістраллю. Командир розвід­групи, намагаючись вивести своїх із зони безпосереднього контакту з противником, повів людей на «зачищення» будівель. Але й тут без втрат не обійшлося. Ринкова площа, що залишилася позаду наступаючого батальйону, зустріла дозорні пари довгими лункими чергами, які дробили бруківку і цегляні стіни будинків. Із вікна недільної школи франкістський кулеметник скосив двох поляків, після чого спробував здатись у полон розвідникам, котрі увірвалися до будинку.
– Сергію, не зволікай. Кшиштоф із ним сам розбереться. Надю, тримайся поруч зі мною, ти не повинна це бачити, – сказав Музикант.
Другий поверх зустрів групу пістолетною стріляниною і переляканими криками двох дівчат, одягнених в однакові чорні спідниці та блузки уніформи молодіжних підрозділів фашистського об’єднання ХОНС, що входила до франкістської Іспанської фаланги. Юні націоналістки, продовжуючи стріляти, перелякано забігли в один із класів, звідки їх прикривали автоматним вогнем два такі ж безтолкові однолітки. Одного, що стояв у дверях, Стрілець вклав на місці, а услід за другим до класу полетіла граната. Понівеченого вибухом молодика причавила на смерть класна дошка, що впала зі стіни, з-під якої тепер виднілися тільки ноги і рука з автоматом. А навколо протягом двох хвилин натекло стільки крові, що Сергій передумав забирати собі зброю, що лежала в червоній калюжі.
Дівчата забились у куток. Одна з них високо підняла руки, тримаючи над головою пістолет. Інша присіла навпочіпки, схопившись за живіт і міцно стиснувши губи.
– Пістолет на підлогу! – крикнув Музикант.
Юна націоналістка скорилася. Обличчя її перекосилося від жаху. Командир групи підібрав зброю, потім підійшов до неї впритул і зняв з пояса полоненої солдатський ремінь із кобурою та маленьким витонченим патронташем.
– Роздягайтеся обидві. Швидко! – неголосно вигукнув він.
– Командире, чого ти хочеш?.. – поки що нічого не зрозумівши, запитав Стрілець.
Перекладачка, стоячи в дверях, здивовано стежила за тим, що відбувається.
– Зараз зрозумієш. – Музикант почав неслухняними руками розстібувати блузку полоненої. – Давай, скидай спідницю сама!.. І ти теж, – наказав він, штовхнувши чоботом дівчину, яка присіла на підлогу.
– Вона, здається, поранена в живіт, – зауважив Стрілець.
– Ну, так допоможи їй, швидше!
Сергій, мотаючи головою, нахилився до пораненої і почав розстібувати їй одяг. Юна чорноволоса іспанка сповзла на підлогу. Її голова незручно завалилася на бік, з рота тонкою цівкою потекла кров. Руки, що вчепились у розпоротий осколком живіт, теж були в крові.
– Що ви робите?! – розгублено пробурмотіла Надя...
– Командире, може, я не буду її роздягати? – із сумнівом у голосі сказав Сергій. – Перев’язати б, а то зовсім погані її справи.
– Блузку з неї зніми.
Стрілець зітхнув і спробував відвести руки, що вчепилися у закривавлений живіт.
– Ну добре, облиш, – зупинив його командир групи, тримаючи в руках блузку і спідницю іншої дівчини. Потім він повернувся до дверей і зустрівся поглядом із Кшиштофом, який стояв поруч із заціпенілою Перекладачкою.
Поляк іще довгих кілька секунд з відразою дивився на росіян, потім демонстративно плюнув на підлогу і вийшов із класу. Музикант простягнув Сергієві кобуру з пістолетом іспанки.
– Наздожени і вбий його. Швидко! – крізь зуби прошипів командир.
– Але ж він наш...
– Це наказ.
Стрілець схопив кобуру і слухняно вибіг у коридор. Через кілька секунд на сходах гримнули два постріли.
Надя стояла, втиснувшись у стіну, і з жахом дивилася на Музиканта.
– Візьми й поклади у речмішок, – командир розвідгрупи простягнув їй уніформу іспанської націоналістки. – Завтра це буде складова частина твого нового образу. Хотів обидві блузки приміряти... Добре, пішли, – він виштовхнув у двері заціпенілу Надю.
Тупотіння ніг за спиною розвідника змусило його різко озирнутися. Іспанська дівчина із закривавленим автоматом у руках, залишившись у спідньому, стояла біля класної дошки і ридала. Заплакані очі, розпатлане волосся, юне тіло і підліткові черевички на ногах у калюжі крові серед шкільних парт... І ствол, що піднімається на командира групи... Переживши за півтори секунди всі сентиментальні емоції, розвідник зі стегна вистрілив їй у груди. Куля з кавалерійського карабіна калібру 7,62, пронизавши спину навиліт, розтрощила віконну раму. Дівчина впала на класну дошку обличчям – у ноги зачавленому юнакові. Пишне волосся, розвіявшись по підлозі, насичувалося кров’ю.
Музикант повів стволом уздовж парт – туди, де в кутку сиділа, задихаючись, друга іспанка.
– Не треба! – Надя схопила командира за руку.
– Гаразд, – розвідникові й так важко було пересилювати себе – таким важким на вчинки виявися цей день. – Хто б нам відпустив гріхи... І якого панотця Господь послухає після всього...
Біля дверей школи дозорець Франтішек зустрів росіян запитанням:
– Ну, що? Де Кшиштоф?
– На східцях, – сказав, не відводячи очей, командир. – Його вбили націоналісти. Ось, візьми, – Музикант простягнув полякові пробитий кулею, забруднений у крові пакунок із документами, які були в нагрудній кишені застреленого товариша.
– Я зараз вас наздожену, – схиливши голову, Франтішек пішов через площу до вбитих із кулемета двадцять хвилин тому інтербригадівців.
– Може, не варто було Кшиштофа?.. – із сумом сказав Стрілець.
– Щоб він потім доповів майорові, як ми вирішили розважитися з полоненими неповнолітніми? – голос командира звучав твердо. – Чи, може, ми розповімо іспанським товаришам, що завтра в Гандесі готується легкий маскарад співробітників НКВС? Що вони подумають?
– А що подумають люди, зайшовши в клас на другому поверсі? – тихо додала Надя.
– Вони тут із тридцять шостого року бачать таке... – Музикант із злістю глянув на дівчину. – Наступного разу ти виконуватимеш усю брудну роботу, а ми з Сергієм охкатимемо і розтиратимемо соплі по щоках, як шмаркачі.

* * *
Іспанія, Андалузія,
серпень 1936 р.
Із часів походів Ганнібала жительки Піренейського півострова звикли народжувати солдатів. Приваблива врода молодих засмаглих іспанок спокушала моряків і воїнів. Атлантичний океан, Гібралтар і Середземне море приносили до цих берегів на широких крилах вітрил хтивих шукачів пригод. Чорні лівійці та нуміди, блідолиці англійські рица­рі – учасники Третього хрестового походу, турецькі воїни в розшитих сріблом халатах, яничари – солдати-баламути без батьківщини в білих повстяних ковпаках, французькі наполеонівські гренадери – всі вони прибували без запрошення до Кастилії, Каталонії та Андалузії, де змішували кров беззахисних іспанських дівчат зі своїм коктейлем із солдатського поту, морської піни, порохового гару, насильства, жорстокості, похідних пісень і рому.
На Піренейскому півострові хлопчики народжувалися під брязкіт збруї, дзенькіт мечів, ревіння похідних сурм і гуркіт берегової артилерії. Улюбленою іграшкою кожного з них ставала зброя. Подорослішавши, юнаки йшли або воювати в інші країни або просто зносили голови один одному. Мову іспанських солдатів учили підкорені народи Африки, Азії й Америки. А коли в чужих землях стихала канонада, рицарі Андалузії та Арагону з мечами в руках поверталися обличчям один до одного.
Іспанія пережила п’ять революцій у ХІХ столітті, війну із США 1898 року, брала участь у Першій світовій, а в 1931-му скинула монархію і, не випускаючи з рук зброї, лаконічно увійшла в стан трирічної громадянської війни. Слова «над усією Іспанією безхмарне небо» в радіоефірі стали сигналом до путчу генералів-націоналістів.
Із перших днів концентрації в Севільї полків марокканських заколотників і легіонерів генерал-«африканець» Ягуе очолив одну з колон, що висувались уздовж головних доріг країни на північ. Першим завданням, поставленим Франко перед путчистами, було захоплення міст Меріди та Бадахоса.
Увечері, напередодні наступу, черговий капрал доповів командирові колони про те, що до нього на прийом прийшла незнайома жінка.
– Хто вона? – запитав генерал.
– Не представилася. Каже, що з особистого питання, – винувато знизував плечима підлеглий.
– Яка вона на вигляд?
– Ох! – вигукнув черговий. – Приголомшлива!
– Зброя при ній є?
– Я не думаю, – розвів руками капрал.
– Не думаєш?! Ти на війні чи в борделі?!
Вояк злякано виструнчився перед начальником.
– Гаразд, клич, – генерал ліниво розсівся у кріслі.
Черговий прочинив двері, і до кабінету ввійшла висока, з бездоганними рисами обличчя молода жінка. Витончена біла сукня з легкої дорогої тканини виграшно підкреслювала струнку, гнучку фігуру, довге чорне волосся та виразний вольовий профіль вказували на походження.
– Італійка? – запитав Ягуе.
– Певною мірою, – відповіла незнайомка, кладучи на журнальний столик довгий шкіряний футляр.
– Що там? – запитав «африканець».
– Вона не показала, – знову розвів руками капрал.
– Там старовинний меч, – знизала плечима, посміхаючись, молода жінка і підняла кришку. – Він довго лежав у землі. – Її спокійний погляд викликав прихильність співрозмовника. – Я прошу, щоб ви взяли мене із собою до Меріди та Бадахоса.
– Яким чином?
– Я поїду у вашій машині, – продовжувала незнайомка. – Поруч із вами.
– Дозвольте вийти? – виструнчився черговий.
– Гайда, солдате, – кивнув командир і перевів погляд на відвідувачку. – Ну, так що ви там іще вигадали? Забажалося емоцій? Чи хочете забризкати кров’ю та брудом білу сукню?
– Воно не брудниться.
– От як? І чому ж?
– Тому, що бруднитися будете ви.
– Я? – Генерал замислився, дивлячись у вікно. – Це точно, бруднитимусь я. А ви мені навіщо?
– Їхатиму поруч, у вашому «форді», іноді триматиму вас за руку, дивитимусь у вікно, – усміхнулася жінка. – Адже ви саме цього хочете.
Ягуе вже й справді цього бажав.
– Солдати скажуть, що я взяв собі дівчинку розважитися, – посміхнувся він.
– Навряд. Не скажуть. Адже у вас не виникає бажання розважитися із мною. Ви просто хочете, щоб я була поруч. Повірте, цього буде досить. Ви будете спокійні. І поруч зі мною повнота щастя не залишить вашого серця.
Він і справді вже дві хвилини почував себе щасливим. Раптово всі перестороги з дивною легкістю залишили голову генерала. Вона аферистка? Шпигунка? Це гіпноз? Або чаклунство?.. Генерала ці запитання вже не турбували. Він хотів просто їхати поруч із нею в колоні вантажівок і військової техніки. Іноді зупинятися, щоб виходити віддавати розпорядження, і повертатися до своєї дивовижної супутниці.
– Навіщо вам їхати до Бадахоса? – запитав Ягуе. – І ще – саме туди прямують іншими дорогами зі своїми колонами генерали Кабанельяс і Варела. Можливо, вони візьмуть місто раніше...
– Першим будете ви, – лише губами посміхнулася незнайомка. – Відтепер ви завжди будете першим. Поки я поруч із вами. Ваше ім’я почує весь світ.
– Увесь світ знає ім’я Франко.
– І про ваше дізнається за кілька днів.
– Мені це непотрібно.
– Удача і слава потрібні кожному воїнові, який дістав клинок із піхов.
– До речі, що за музейний експонат ви принесли у футлярі?
– Це меч римського консула Семпріонія Лонга. Він довго лежав у землі і тепер хоче пити...

Марокканці на чолі з Ягуе подолали відстань у 199 кілометрів від Севільї до Меріди, жодного разу не вступивши в бій. Усупереч логіці наступальних операцій, за відсутності бойової охорони, а також розвідпідрозділів, що очолювали б і замикали рух, попереду колони вантажівок на швидкості летів командирський «форд». У ньому, тримаючи за руку таємничу Володарку Удачі, поспішав назустріч долі сп’янілий генерал.
– Що ми робимо? – посміхаючись, запитав незнайомку Ягуе. – Адже це територія республіканців, і, якщо вони вдарять нам у фланг, то врятувати колону буде неможливо.
– Бережіть нерви. Я ж із вами, – дивлячись у вікно, відповіла молода жінка.
– Я спокійний. Усе, чим ризикую, – це лише власною шкірою і життями солдатів мого полку.
– Вони ж теж не хвилюються.
– Так. Бо вважають, що я знаю, куди їх везу. А я не знаю нічого.
– Ви ж знаєте те, що я поруч із вами і ваша доля захищена.
– Сказано красиво. І рухаємося ми красиво.
– Так. Люди не розуміють, яка вона, руйнівна сила краси. Краса нищить світ, – посміхнулася супутниця.

11 серпня, після взяття Меріди, генерал Ягуе повернув на захід – до Бадахоса – стратегічного вузла шосейних та залізничних шляхів, що був розташований за десять кілометрів від португальського кордону.
Незважаючи на успіхи, втрати путчистів під час взяття Меріди і на шляху до Бадахоса виявилися занадто великі, і генерал надіслав запит про підкріплення.
Прикордонне місто було оточене високою фортечною стіною і річкою Гвадіаною із широким і глибоким руслом.
– Зараз не можна зупинятися, нехай солдати йдуть на штурм, – сказала генералові супутниця у білій сукні.
– У республіканців на міських стінах багато кулеметів.
– А ви стріляйте в них. Адже у вас є артилерія, дійте!
– Шкода руйнувати старовинне місто, – з прикрістю в голосі сказав Ягуе. – Це ж історія моєї країни.
– Легенди минулих століть, забуті імена інших людей... Сьогодні ви пишете історію. Цей день неповторний!
– Візьміть бінокль і подивіться, скільки у них вогневих точок! Я ж втрачу сотні людей!
– Франко вам надішле нових солдатів. Але врахуйте, що завтра сюди підійдуть війська генерала Моли, він візьме місто і потрапить на сторінки газет.
Ягуе звернувся до офіцерів, котрі стояли поблизу:
– Розвертайте гармати на пряме наведення. Боєприпасів не шкодувати. Піхота – на штурм!
– Я пишаюся вами, мій генерале, – тихо сказала жінка.

Тільки після того, як за наказом командира франкісти підірвали міські Троїцькі ворота і в стіні утворювався великий пролом, путчисти ввірвалися до міста. Зазнаючи величезних втрат, легіонери почали витісняти захисників Бадахоса. Бої тривали до пізньої ночі.

* * *

Іспанія, Бадахос,
15 серпня 1936 р.
Світанок над фортечними стінами маленького іспанського містечка був тихий і безхмарний. Від річки вздовж укріплень повз туман і, заповнюючи яри й канави, через руїни Троїцьких воріт проникав у місто. У воді хлюпалася риба і генерал подумав, що у звичайні дні на дерев’яних містках під стінами вже могли б кутатись у куртки, дивлячись на поплавки, кілька людей.
Але сьогодні все було інакше. Безліч величезних чорних ворон повільно пересувалася по полю – підстрибуючи, каркаючи, іноді ліниво змахуючи крилами. У птахів було багато їжі. Кільком стерв’ятникам навіть вистачало сил перевертати мертвих солдатів, чіпляючи дзьобами за руки.
– Напевно, всі рибалки зараз лежать убиті на міських вулицях або замкнені на арені для бою биків, – подумав уголос Ягуе. – Пости не виставлені. Тільки птахам і мародерам не спиться.
– Цієї охорони вистачить, – за спиною марокканця стояла супутниця у білій сукні зі шкіряним футляром у руці. – Ваші солдати збирають військову здобич, але вони залишаються солдатами, а це означає, що підступи до міста під їхнім контролем. Усі живі республіканці, здатні тримати зброю, чекають мене на арені. Я чую їхні голоси. Іншим разом їх можна було б урятувати, але зі мною меч, який хоче пити.
– Ви чаклунка чи божевільна?
– Я схожа на таку?
– Ні. Але на кого ж тоді схожий я...
– Ви схожі на генерала, з яким завжди удача. Через сто років мешканці цього міста знатимуть ваше ім’я. А ваша фотографія прикрасить міський музей.
– Що на нас чекає – ненависть нащадків?
– Зовсім ні. Франко здатен відродити Іспанію і шанувати пам’ять загиблих у громадянській війні. Але все це попереду. Я чую голоси. Мене кличуть. Адже ви не хочете, щоб я пройнялася жалістю до республіканців? Ходімо.
Вони йшли пішки. Проїхати містом було неможливо. В усіх провулках лежали мертві солдати і тварини. Кіннота противника так і не вступила в бій і, потрапивши під вогонь марокканців, лише завалила своїми тілами центральну вулицю.
– Ви знайомі з іспанською поезією? – запитав супутницю генерал.
– Не так із поезією, як із самими поетами. Чимало з них захоплювалися мною. А я часто відгукуюся на поклик тих, хто мене любить.
– В Андалузії, звідки ми зараз наступаємо, східніше Севільї, в Гранаді живе один поет-соціаліст, однак...
Білосніжна супутниця з посмішкою легкого подиву глянула на Ягуе.
– Я мало цікавлюся літературою, тим паче поезією. Але цей соціаліст дуже відомий, – продовжував генерал, – його звуть Лорка.
– Федеріко Гарсія Лорка. Вітаю! Ви захоплюєтеся його віршами? – молода жінка доброзичливо похитала головою. – Він багато років був улюбленцем Долі... Чуйне серце, політ фантазії! Надзвичайний чоловік.
– Ви з ним знайомі?
– Певним чином – так. Раніше я йому часто снилась... А моя прихильність до тих, хто мене любить, як правило, буває приреченою. Така вже я є. Моя любов може запалати лиш у відповідь на пристрасть.
– Ваші стосунки були близькі?!
– Ви мене не зрозуміли. Я ж вам сказала, що раніше часто снилася йому.
Генерал розгублено знизав плечима:
– Я й справді багато чого не розумію... А тепер?
– А тепер у нього закрита Доля. А точніше, схоже на те, що в нього більше немає Долі. У Федеріко обривається лінія Життя.
– Ви знаєте майбутнє?
– Воно завжди неточне, може змінюватися. Мені легше повертатися до минулого.
– Минуле ми всі знаємо, – байдуже відповів Ягуе.
– Ви дуже помиляєтеся, генерале. Ви не знаєте багато чого навіть із того минулого, яке бачили на власні очі. Кожна людина живе в омані, її ошукують усі навколо, а потім, зрештою, вона починає обманювати себе. Але в той же час, якщо вміти дивитись у минуле, то воно набуває чітких рис... Утім, давайте повернемося до поезії.
– До поезії?.. Й справді... В цього соціаліста є «Балада про іспанську жандармерію». За політичні погляди Лорку варто було б розстріляти, але коли я дивлюся на покидьків, якими командую, то схиляюся до думки, що він має рацію.

У безхмарному іспанському небі над Бадахосом сходило сонце. Крім тих будинків, що вчора потрапили під обстріл франкістської артилерії та бомбардування німецькою авіацією підтримки, місто здавалося таким же мирним і привітним, яким його створили зодчі минулих століть і зафіксували на полотнах натхненні художники. Містка чаша глядацьких трибун, що облямовувала арену для бою биків, була ще заповнена ранковою прохолоддю, навколо чаші хлюпалися сонячні промені, а всередині, на дні видовищного резервуару, юрмилися зігнані сюди вночі дві-три тисячі неблагонадійних городян. По краях чаші, оповиті вранішнім вітерцем, дрімали кілька сотень стерв’ятників.
– Пане генерале, – відрапортував майор, який підбіг до Ягуе. – Всі республіканці, полонені вчора зі зброєю в руках, були розстріляні.
– А це хто?
– На нашу думку – люди, які не викликають довіри і симпатизують соціалістам.
– У такому разі збільшіть кількість кулеметів на трибунах до десятка, і з ними буде покінчено.
Майор козирнув і побіг виконувати наказ.
– Франко мав рацію, – продовжив генерал, – коли зробив ставку на полки іспанського Іноземного легіону в Марокко. Солдати своєї країни для каральних операцій і масових розстрілів не годяться.
– У багатьох колишніх легіонерів така різанина розпалює кров. – Жінка посміхалася, тому що біла сукня прекрасної ранкової гості привернула на себе погляди тисячі полонених. – Скільки обірваних ліній Життя! Але не всі. Дивно...
– Замолоду мені важко було звикати до думки про смерть близьких людей, особливо однолітків. Із часом зникла навіть жалість. Я лише констатую, що з однією людиною у зв’язку з її кончиною зникають спільні ділові стосунки, а в іншої на поминках єдино правильним буде виголосити красиву промову... Однак, як усі ці люди на вас дивляться... Останнє задоволення в їхньому житті.
– Їхні погляди викликають у мене цікаві асоціації, порівняння. Вам знайоме ім’я анг­лійської королеви Анни Болейн?
– Нині в Іспанії ідея монархії виходить із моди, – зніяковівши, насунув на очі козирок кашкета Ягуе.
– Щоб вам легше було зрозуміти, її попередницею на подружньому ложі короля Генріха VІІІ була іспанська принцеса Катерина Арагонська. Зрештою, коли-небудь погортаєте історію своєї країни. Не весь же час самому її писати, – зіронізувала з генерала співрозмовниця. – Так ось, я зараз уявила білий накрохмалений мереживний комірець, зав’язані димчастою хусткою очі королеви, голову, що котиться з чорної плахи, і блиск закривавленого меча... Крики натовпу... Це приголомшливе видовище! Ви бачили смерті тисяч людей, але страта королеви перекреслює всі емоції прожитого життя! – Володарка Удачі відкрила шкіряний футляр і дістала з нього старовинний меч.
– Навіщо ви розповідаєте мені все це? І що ви збираєтеся робити? – запитав Ягуе, з подивом дивлячись на сяючий клинок, який ще кілька днів тому в Севільї видався йому прадавнім іржавим мотлохом.
– Навіщо розповідаю? – продовжила, осяяна блиском сонячних променів мечоносна войовниця. – Насамперед, того дня кат у дворі Тауера вперше взяв до рук меча замість традиційної англійської сокири. По-друге, того ж дня все було дзеркально навпаки – юрба дивилася на страту королеви, сьогодні ж – меч у моїй руці. По-третє, те, про що я вам розповіла, відбулося рівно чотириста років тому. Історія повторюється, але з деякими редакторськими правками. Тоді в Анни Болейн на лінії Долі вщух вогонь Влади. – Жінка з мечем у руках пішла до юрби.
– Куди ви, зачекайте! – схопив її за лікоть генерал.
– Я застромлю меч у центрі арени. Він хоче пити.
– Вас можуть убити, захопити в заручниці! Зрештою, якщо ви цього так хочете, нехай ваш меч віднесуть і застромлять у пісок легіонери!
– Ці люди не можуть завдати мені шкоди, стежки їхніх Доль завершені. Удача сьогодні не з ними.
– А ви...
– А я сама пишу чужі Долі.
Жінка у білому пройшла крізь юрбу, що розступилася, і опинилася в центрі арени. Здивовані марокканці, прицілившись, проводжали її. Потім войовниця зупинилась і повільно обвела поглядом людей навколо.
– Ти, – звернулася вона до високого сухорлявого хлопця, зустрівшись із його сміливим поглядом усміхнених очей, що мовби роздягали її. – Адже ти не іспанець... Француз? Візьми меча і допоможи мені встромити його в землю.
Юнак, котрий вирізнявся з-поміж інших красивим дорогим костюмом, лакованими черевиками і яскравою краваткою на фоні солдатських френчів, робочих курток, темних блуз і спідниць жінок і чоловіків, які опинилися на арені, прийняв гру незнайомки і театрально з розмаху ввігнав клинок між її туфельками у пісок – до самісінького ефесу. Так, стискаючи руків’я меча, він опинився на колінах перед жінкою. Хлопець уже забув усі сумні роздуми збіглої ночі, він витирав пальцями пил із білих туфель красуні і, вдихаючи повітря, намагався вловити запах її тіла.
– У тебе попереду довге життя й блискуча кар’єра. Напевно, ти журналіст і ще багато напишеш про сьогоднішній день – про всіх, хто навколо, і про все, що побачиш. Окрім мене. – Вона провела пальцями по його волоссю, всміхнулася і пішла крізь юрбу, що знову розступилася, до трибуни, де на неї чекав приголомшений Ягуе, який нічому вже не дивувався.
– Візьміть, – супутниця простягнула йому білосніжну димчасту хустку, – ця річ колись належала Анні Болейн.
Генерал прийняв дивний подарунок, потім обвів поглядом кулеметні розрахунки, розставлені по периметру глядацьких трибун над ареною, і змахнув легкою шовковою тканиною з ініціалами англійської королеви.
– Вогонь! – голосно вигукнув, повторивши змах руки командира, майор-португалець.
Гуркіт десятка стволів, що бризкали полум’ям, злився в загальний гул із криками розпачу тисяч людей. Другі номери на ходу тикали до патронника нові кулеметні стрічки, люди падали у величезні червоні калюжі, які вже не міг вбирати пісок, а в небі над кривавою чашею колихалися траурним прапором сотні чорних птахів.
– Усе ж таки назвіть своє ім’я, – нахилився до супутниці генерал, намагаючись перекричати зловісний реквієм Смерті.
– Називайте мене Володаркою Удачі, – була її відповідь.

Наступного дня з північного заходу на окраїні Бадахоса з’явилися механізовані підрозділи авангарду військ генерала Моли. Але роботи для них уже не було, і новоприбулі зайнялися квартир’єрськими питаннями. А ще через два дні в місті з’явився Мола з ящиком джину і купою газет на задньому сидінні авто.
– Ягуе, що ти тут коїш? – звернувся він до переможця. – Про тебе пишуть усі газети! Ти знаменитий на весь світ! «Нью-Йорк геральд трибюн» вважає, що такого звірства собі не дозволяв ніхто навіть за часів інквізицій! Дивися, «Чикаго трибюн» вважає тебе покидьком, а журналісти «Фігаро», які раніше не приховували своїх симпатій до нас, тепер засуджують тебе і вимагають від Франко роз’яснень. Напевно, немає газети в світі, яка б не написала про те, який ти негідник! Ягуе, ти знаменитий, вітаю тебе! Сьогодні за рівнем популярності з тобою можуть зрівнятися лише вбивці Федеріко Гарсіа Лорки. Англійський письменник Герберт Уелс виступив із приводу його розстрілу в світовій пресі.
Переможець здригнувся, але промовчав.
– Кажуть, у тебе тут з’явилася приголомшлива подружка, – продовжив Мола, – а ти з ревнощів перестріляв усіх чоловіків, яким вона могла б сподобатись, і жінок, які могли б красою з нею конкурувати?
– А ти пропонуєш тягти за собою до Мадрида тисячі полонених? Або залишити їх у Бадахосі, щоб республіканці знову взяли місто в свої руки?
– Ні, віддавати місто соціалістам непотрібно. І взагалі, взяти з його чотиритисячним гарнізоном – як тобі це вдалося? Ти знаєш, що гренадери Наполеона цю фортецю свого часу так і не взяли!
– Завтра виступаємо? – Ягуе змінив тему розмови. – У мене наказ від Франко об’єднатися з твоїми військами та підніматися на північний схід долиною річки Тахо до Талавера-де-ла-Рейни.
– Але ж ти ховаєш від мене свою подружку! – наполягав Мола.
– Я сам не знаю, де вона...
Це було запитання, на яке Ягуе два дні шукав відповідь. Незнайомка в білій сукні зникла в день розстрілу, не попрощавшись. Пошуки її були марні, як і спроба знайти старовинний меч у центрі арени для бою биків під горою мертвих тіл.

І лише навесні 1938 року, місяців за два до битви на Ебро, вона з’явилася так само зненацька, як і зникла.
– Ніколи не питайте у жінки, де вона була, якщо не можете перевірити правдивість відповіді, – люб’язно посміхнулася генералові Володарка Удачі. – Якщо хочете вірити в казку, вигадайте її самі.

Французький кіно- і фотокореспондент Рене Брю, стоячи на колінах і тримаючись за руків’я меча, дивився вслід жінці, яка піднімалася сходами глядацьких трибун, що оперізували арену для бою биків. Найсумніша ніч у його житті змінилась останнім світанком. Дивлячись на смолоскипи, закріплені біля виходів і кулеметних розрахунків, він думав про те, як удома в Парижі друзі відмовляли його від цієї божевільної ідеї – їхати у відрядження до Іспанії. Всі фронтові кореспонденти – честолюбні психи. Так розмірковував Рене. Перед смертю треба вміти говорити собі правду. Якщо солдат-доброволець іде в бій за незалежність батьківщини, то військові журналісти їдуть на передову за славою. Кілька днів клацання фотоапаратом із-під укриття, позування в кадрі на тлі розбитих гармат і зруйнованих будинків, а потім – газетні публікації, захоплені погляди, коньяк, мемуари, слава! Трапляється, правда, що шалена куля або залітний снаряд накриває штабного писаря чи кашовара, та військова романтика газетярів і кінодокументалістів у фронтових відрядженнях достатньо безпечна, щоб відчути запах пороху й уникнути загальної мобілізації. Особливо втішно бути кореспондентом-французом, який висвітлює громадянську війну в Іспанії. Рене два місяці переїжджав від франкістів до республіканців і назад, говорив компліменти, входив у довіру, списував нотатники, відправляв до Парижа відзняті кіноплівки – і раптом... Легіонери-португальці нечемно забрали в журналіста посвідчення про відрядження і камеру «з метою перевірки достовірності», а потім уже інші, відмовляючись розмовляти французькою і навіть іспанською, прикладами пригнали його до юрби «неблагонадійних» на цю арену.
Повірити у свою приреченість репортерові було дуже важко, але почуття розпачу невблаганно насувалося.
Початок військових дій в Іспанії повсюдно супроводжувався взаємною жорстокістю. Недовіра до полонених чи місцевих мешканців не виходила за межі короткої та жорстокої дії – розстрілу. Марокканці при цьому, як завжди, вигрібали все з кишень кожної жертви, знімали каблучки, годинники, виривали золоті зуби... Але всі ці кошмари відбувалися з іншими людьми. Рене Брю знав, що в клубі за сигарою ці жахливі розповіді шокуватимуть парижан, а він, випускаючи хмари диму, в усній формі відшліфує глави своєї нової книги.
Тепер, у досвітніх сутінках, репортер дивився в небо і не міг порахувати, скільки чорних птахів кружляло над ареною... Сотні... А людей сюди зігнали дві-три тисячі... З облич було видно, що багато бранців не могли повірити в неминучість жахливої розправи...
Дивно було те, що поява білосніжної войовниці прикувала увагу людей більше, аніж встановлення на трибунах нових кулеметних розрахунків. Юрба на арені розступилася, а розпач в очах змінився цікавістю та хіттю. (І це при всьому тому, що тіснота на арені не дозволяла всю ніч не те що прилягти, а й навіть присісти).
І от жінка знову піднімалася на трибуну. Тисячі пар очей, забувши про свою приреченість, із жаданням дивились їй услід...
Француз, стоячи на колінах посеред арени і не бачачи більше незнайомки, спробував смикнути на себе руків’я меча. Це йому не вдалося, і репортер доклав усіх зусиль, аби витягти із землі клинок. Але той навіть не поворухнувся...
А потім над Рене Брю вознісся до небес реквієм Смерті... Француза штовхали, об нього спотикалися, на журналіста падали поранені й мертві, а він, замість того, щоб закрити голову руками, штовхатися й кричати разом з усіма, схопився за ефес і завмер – неначе в очікуванні дива. Пізніше Рене, не розтискаючи пальців, звалився на бік під вагою падаючих тіл. Він іще встиг притиснути ефес до грудей, коли на обличчя французу з чиєїсь рани фонтаном бризнула кров. Потім він відчув, як чиїсь пальці гострими нігтями впилися йому в спину, хтось хрипів у вухо, заливаючи очі журналіста слиною й кров’ю, й інші тремтячі руки вчепилися в обличчя Рене. Хотілося випустити ефес і спробувати захиститися, але метал, що омивався червоними потоками, ставав обпалююче гарячим, і раптом репортер подумав, що це не просто розстріл, а якийсь зловісний культовий обряд, а він учасник цього дійства. Здавалося, що стиснуті в замок на руків’ї пальці обхопили потік вогню, і Рене, непритомніючи від болю й задухи, вирішив, що не випустить клинка нізащо. Шістдесят чотири такти больового напруження – і кулеметний гуркіт поглинув голоси Хору Смерті, який аж задихався.
Біль від нігтів, що вчепились у спину, посилювався, і французові здавалося, наче пазурі величезного хижого птаха розривають йому шкіру. Потім гул стих, а Рене відчував, що летить, не випускаючи з рук меча, а пазурі птаха глибоко вп’ялись у тіло і не відпускають його.
– Кинь меча, – він більше відчував, аніж чув, голос крилатого хижака.
– Ні, – нестямно шепотів полонений.
– Кинь, і ти будеш прощений. Ти станеш виночерпієм, а Ганімед відкриє тобі таємниці чарівних легенд Олімпу.
– Ні, – бубонів у відповідь знесилений, але впертий Рене.
– Випусти меч і помри з усіма, твій шлях закінчено...
– Ні...
І ось кігті почали розтискатися, а разом із ними поступово зник біль.
А потім у свідомості Рене дивним чином змішалися картини минулого. Він неначе збоку побачив себе підлітком, потім – дитиною на руках зовсім молодих батьків... Пролетіли перед очима картини життя татових батьків... А потім обличчя, бали, битви, весілля, випускні вечори якихось незнайомих людей, дивно одягнених у костюми різних епох, – і все це летіло, кружляло, допоки репортер, який втрачав сили, не забувся у тривожному гарячковому сні.
Та ось він отямився. Прозора серпнева ніч, пронизана тисячами зірок, лихоманила тіло, огортаючи прохолодним туманом, що повз по кріпосній стіні. Рене прокинувся від холоду й спробував піднятися. Все тіло відгукнулося болем – подряпане розпухле обличчя, розідрана спина... Затерплі руки й ноги були міцно зв’язані тонкою мотузкою.
Полоненого, що сидів під стіною на мокрому від роси кругляку, оточував кам’яний двір, на протилежному боці якого, метрів за сорок від репортера, два смолоскипи освітлювали чорну діру дверного отвору.
Над виходом у відблиску тьмяних вогнів вимальовувалися зубці й бійниці сторожових укріплень, уздовж яких скрипучим дерев’яним помостом походжав вартовий. Посеред двору згорнулася кільцями, пожираючи власний хвіст, величезна кам’яна змія. А всередині кілець на плиті із цільного валуна лежав меч – той, із яким Рене не розлучався, допоки не знепритомнів.
Запах моря – улюблений із дитинства, що робить людину хоч трохи, але щасливою в найтяжчих життєвих ситуаціях, – відвертав увагу полоненого від почуття розпачу, що вже насувалося.
Вартового хтось гукнув незрозумілою мовою, і той швидко пішов на голос дерев’яним помостом уздовж бійниць, промайнувши у тьмяному світлі смолоскипів. Ця людина не була схожа ні на іспанських республіканців, ні на франкістських марокканських легіонерів. Довга світла сорочка, виблискуючи металевими пластинами, прикривала голі ноги вище колін, ліва рука вартового під час ходьби притримувала меч. Полонений провів воїна поглядом і, не вірячи власним очам, пробурмотів:
– Що ж це? Де я? Може, мені все це сниться?
– Ти не спиш, – почув він тихий голос десь поруч, але, обернувшись, нікого не побачив.
– Коли я почну вірити тому, що бачу й чую, можна буде вважати, що я збожеволів, – прислухаючись до власного голосу, голосніше сказав Рене Брю.
– Вір своїм очам, – озвався тихий, але виразний жіночий голос.
– То тоді хто ж я і де перебуваю? Я французький журналіст, що приїхав в Іспанію, моє ім’я...
– Так було раніше. Тепер твоє майбутнє перенеслось у минуле. Ти – полонений перед жертовним каменем у країні пунів. Ім’я твоє – Літописець.

* * *
Карфаген,
грудень 218 р. до н.е.
Шукаючи очима невидиму співрозмовницю, Рене озирнувся в бік чорного жерла кам’яних дверей і здригнувся. У відблиску смолоскипів до нього наближалася, одягнена в білу туніку, жіноча фігура. Тьмяне світло лише підкреслювало її бездоганно стрункий силует. Обличчя жінки приховувала ніч.
– Я відпускаю тебе. Твої руки й ноги вільні. Іди ж скоріше, тому що я повинна до світанку виправити ту шкоду, яку ти заподіяв Риму.
– Але куди мені йти? – полонений поворушив зап’ястями і відчув, як мотузка сповзла, звільняючи кисті рук.
– Світ великий. Іди, Літописцю. Ти покараний за зухвалість.
– Але що ж я зробив?!
– Ти не випустив меча.
– Так, але я хотів урятуватися під час розстрілу на арені. Я відчув силу цього меча, й у мені зародилася надія! Поясни, у чому ж моя вина?! – вигукнув Рене.
– Усі літописці допитливі й брехливі, – співрозмовниця явно не хотіла продовжувати розмову.
– Але я чесний журналіст, я завжди писав правду, для цього приїхав в Іспанію. У мене є досвід, ім’я. Чесні новини – це моє кредо!
– Чесних новин не буває, Літописцю. Кожний, хто володіє ремеслом твоєї давньої професії, пише правду з тієї руки, з якої він їсть. Але кожній сильній руці протистоїть інша, а в тієї – іншої, протиборчої, – є своя правда. А тепер – іди!
– Але мені нікуди йти! Я не знаю мови цих людей! Так у чому ж моя вина?!
– Ти такий допитливий… Ну, що ж, якщо зможеш зрозуміти, почуй правду. На арені, в серце якої ти увігнав меч, клинок наситився кров’ю нащадків іберійських воїнів – тих самих, які місяць тому зійшли з Альп на італійські землі й сьогодні на чолі з Ганнібалом протистоять легіонерам Риму. Понад шістсот років тому ця зброя набула магічної сили, простромивши невтамовану жіночу плоть цариці Дідони – засновниці Карфагена. Жінка, яка розкрила своє серце праотцю всіх римлян Енеєві, впала, вбита мечем, у поховальне вогнище, віддавши вогню весь біль нерозділеного кохання.
– Але чим же я міг тобі перешкодити?
– У тобі тече кров галльських воїнів, які в точно призначений день, через вісімсот років після дня заснування Карфагена, пішли в бій проти легіонів Юлія Цезаря, піднявшись на захист Лютеції, що одержала того ж року нову назву – Париж.
– Але при чому тут я?!
– У тобі тече кров ворогів Риму, і допоки меч палав у твоїх руках, він не міг повернути своє разюче вістря проти солдатів Карфагена. Але сьогодні я поверну магічний клинок консулові Семпріонію Лонгу, і Друга Пунічна війна закінчиться, ледве розпочавшись.
– О Спасителю! – прохрипів Рене. – Я хочу до Парижа! Хто ця жінка, яка збирається змінювати долі народів?!
– До народження Сина Божого, до якого ти волаєш, залишається понад двісті років. До загибелі твоїх хоробрих прабатьків і перейменування Лютеції на Париж – іще більше на півтора століття. А моє ім’я, якому поклоняються римляни й зводять храми... Втім, називай мене Володаркою Удачі.
Рене тихо застогнав від розпачу.
– Але чому я був зв’язаний? І що це за дивне місце – меч на кам’яній плиті і змія, що пожирає свій хвіст?..
– Це вівтар. Сьогодні вранці жерці Карфагена зберуться тут для жертвопринесення своїй покровительці діві Танніт, Володареві вогню й грози Решефу, а також Мелькарту – захисникові тих, хто пішов до чужих земель. Жерці повинні принести в жертву римських розвідників, схоплених нещодавно у військовому порту міста. Їхня кров, пролита на голову змія, принесе удачу солдатам Ганнібала.
– Навіщо лити кров на голову змія?
– Цей символ у давнину євреї називали Левіафаном. У ньому – сенс замкнутості космосу, що не має ні початку, ні кінця.
– Я читав, що Всесвіт має форму спіралі. Якщо так, то він теж схожий на змія. Але звідки про це могли знати давні євреї та карфагеняни?
– Час теж рухається по спіралі, і ти, опинившись у потоці зірок і сьогодні прилетівши з майбутнього, можеш зруйнувати минуле. Отже, біжи, Літописцю. – Володарка Удачі більше не бажала продовжувати розмову. – Мені в цих землях люди не поклоняються, й тому я не відчуваю в Карфагені повноту своєї сили. Лише меч я повинна забрати з собою.
– А якщо мене впіймають?
– У такому разі тебе катуватимуть.
– І що ж я їм скажу? – застогнав Рене.
– Якщо бажаєш, кажи правду. Але краще – не потрапляй у полон.
– Яку ж правду мені розповісти?! Я не знаю!
– Ти не знаєш тому, Літописцю, що поруч немає руки, з якої ти міг би поїсти. А потім, вилизавши долоню, ти побачив би на ній слова тієї правди, яку потрібно нести людям, вихваляючи руку, що годує. Біжи шукати хазяїна, Літописцю!
– Не кидай мене! – у розпачі Рене поповз до своєї Володарки.
– Я чую кроки... – вона упереджуюче підняла руку. – Ми запізнилися... Як погано, що в Карфагені я не маю повноти сили... – Із цими словами жіночий силует зник у глибині двору.

Частина ІІІ
Скарби етруських царів

Не буде ворогів –
не буде влади

У Піднебесних Палацах величних Альп дотримувалися Семи Законів Храму:
– Закону обраних і допущених.
– Закону винятковості втаємничених.
– Закону часової обмеженості присутності у Храмі.
– Закону безмежної жорстокості.
– Закону жадібності.
– Закону самозвеличування.
– Закону покірності перед силою Землі, Води і Часу.
За Законами Храму жили гірські орли. Вилупившись із яйця, з перших днів свого життя, дотримуючись Законів обраності та жорстокості, старше пташеня вбивало молодшого, продовжуючи зростати і мужніти насамоті. (Беркути віднесли Закони Храму на стерті Часом гори Шотландії й острови Північного моря).
Гори визнавали орлів як собі подібних.
Коли в Піднебесні Палаци приходили люди, Храм зустрічав їх за Законами обраності, жорстокості та жадібності. Вітри й хуртовини обшукували прибульців, забираючи, вириваючи з рук чужинців спочатку найцінніші речі, а потім життя. Горам подобалося поглинати коштовності, а тіла мандрівників згодовували орлам. Співучим відлунням відгукувалися вершини на крик розпачу переселенців ілірійських племен, малоазіатських тіренів, південних месапів та умбрів, північних кельтів, які зривалися у прірву. Ущелини і міжгір’я тисячами поглинали мандрівників давнини та їхні сім’ї.
Етруські жерці-гаруспики скорилися орлам і піднесли образи хижаків на значки бойових порядків північноіталійських військ. Етруські царі, що стояли на чолі дванадцятьох міст-держав, схилилися перед крилатим хижаком і поряд із двосторонньою сокирою-лабрисом – символом влади монарха – поставили скіпетр із верхівкою у вигляді орла.

<...>

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2008 р.