Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №9-10, 2007 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»

ВАСИЛЬ МИСИК
(1907 – 1983)

Василь Олександрович Мисик народився 24 липня 1907 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області в родині священика. Закінчив Харківський технікум сходознавства (таджицький відділ) та заочно фізико-математичний факультет Харківського університету.
Друкувати поезії почав п’ятнадцятирічним юнаком 1922 року, причому з перших літературних кроків поета радо привітав Павло Тичина. Справжнім дебютом була публі¬кація 1923 року у журналі «Червоний шлях». Учитель семирічки, що її закінчив майбутній літератор, письменник Аркадій Казка був по суті й літературним хрещеним батьком В. Мисика, бо саме він рекомендував поезії свого учня автору «Сонячних кларнетів».
У довоєнний період вийшли друком і були прихильно зустрінуті критикою поетичні збірки В. Мисика «Трави» /1927/, «Блакитний міст» /1929/, «Чотири вітри» /І930/, «Будівники» та «Турксиб» /обидві 1933 року/.
На жаль, не оминула В. Мисика, як і Косинку й Зерова, сталінсько-берїївська ідеологічна пильність. 4 листопада 1934 року за постановою Харківського ДПУ у справі зі звинувачення «у приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду» В. Мисика було заарештовано, а вже півроку потому – через брак достатніх даних – слідство було припинено. Однак сатанинський план статистичного поступу терору діяв попри логіку істини. Тож 19 липня 1935 року особливою нарадою при НКВС СРСР В. Мисика було засуджено строком до п’яти років виправно-трудових робіт. Покарання поет відбував на Соловках.
Навесні 1940 року після звільнення В. Мисик оселився у рідному се¬лі. Невдовзі, у роки війни, йому випало ділити злигодні й випробуван¬ня з фронтовими побратимами. Не уник безталанний вояк і фашистського полону. Втім, навесні 1945 року поет разом із групою військовополонених тікає з концтабору. Але тільки 1956 року з Василя Мисика було знято всі обвинувачення, і його повністю було реабілітовано ухвалою військового трибуналу.
Поет В. Мисик був членом Спілки селянських письменників «Плуг», літературних організацій Пролітфронт, Всеукраїнської спілки пролетар¬ських письменників. Після вимушеного мовчання й довгоочікуваної реабілітації у В. Мисика одна за одною виходять друком «Вибране» /І958/, збірки лірики «Борозни» /1962/, «Верховіття» /1963/, «Чорнотроп» /1966/, «Біля криниці» /1967/, «Береги» /1972/, «Планета» /1977/, Твори в 2-х томах. Виступає В. Мисик також у жанрах оповідання й нарису: «Ґалаґанів сон» /1930/, «Тисячі кілометрів», «Казахстанська магістраль» /1932/, «Брянський ліс» /1978/.
На окрему увагу заслуговує плідна перекладацька спадщина В. Мисика, за яку 1977 року поета було відзначено премією імені М. Рильського. У Мисикових інтерпретаціях українською мовою озвучені поезії Байрона, Шекспіра, Пушкіна, Шеллі, Бернса, Лонгфелло, Кітса, Уїтмена, Гете, Гельдерліна, Беранже, Жака Превера та інших європейських авторів. Як фаховий сходознавець представив В. Мисик і блискучу плеяду поетів Сходу: Рудакі /Вибране, 1962/, Омара Хайяма /Рубаї, 1965/, Гафіза /Лірика, 1971/, Фірдоусі /З «Шах-Наме», 1975/.
Помер Василь Мисик на сімдесят шостому році життя 3 березня 1983 ро¬ку. Творчість В. Мисика досліджували в Україні В. Іванисенко, О. Тимченко, Б. Корсунська, І. Драч, О. Лупій, О. Шугай та ін. Ряд творів поета пере¬кладено російською, білоруською, чеською, болгарською та іншими мовами.
До 100-рітчя поета у Харкові вийшла книжка вибраної лірики Василя Мисика «Чорно¬троп» /вид. «Майдан», 2007, вступне слово А. Перерви. Упорядник І. Перепеляк/.

КРАПЛЯ

В кімнаті темно від полиць угнутих,
Мелодій непочутих,
Од весен страчених,
Лиць непобачених,
Од вічної незвершень тяготи,
Од спраги неосяжне осягти.

А за вікном, без тіні заклопоту,
Маленька крапля, що їй жити мить,
Кругліє, знизується з дроту
І – поки до землі летить –
Встигає всесвіт у собі вмістять.

ВОЗОВИЦЯ

Що ж, запрягай корівок, Трохиме, пора вирушати!
Хмар порідшало, тільки на грецькому темно ще. Як же
Всім дощі ці увірились! Стерні давно потонули
В буйній отаві. Над шандрою бджоли дзвенять на осонні.
Копи давно посіріли й приплюскли, зерно проростає –
Важко навильник тепер од землі одірвати. А потім
Довго-довго корови везуть невисоку гарбичку
До слободи, що далеко темніє садками.
Недавно
В Гракові перші «фордзони» повз церкву проїхали.
Скільки
Їх – п’ять? А кому водити їх випаде? В кого
Змалечку син моторист? Авжеж не у тебе, Трохиме!
Їдуть. Люшні порипують. Трудно ступають корови.
Знову спускається дощ.
«Хоч ти плач!»
І так само минають
Дні й роботи, як за часів Гесіода.

1925

ВЕСНА 1930

Перед весною – дощі, моква,
І чути ясно над водопіллями
По селах, подвір’ях нові слова –
Засівкампанія, усуспільнення...
В густий туман поринає дорога,
В калюжі жмурка тремтить край порога,
І встає стихією з хуторів
Іржання коней і стогін корів.

Вітер зі степу і вороння,
Метушаться галки в скиртах, як злодії,
І все дружніше й міцніше щодня
Завивають у лісі тугі мелодії,
В деревах виють монгольським гулом, –
І хутір в яру притуливсь аулом,
Притуливсь аулом, до нив припав,
Мов слухає тупіт далеких лав.

Мов слухає, як у грузькі низи
Напливають води з верхів і смугами,
Передчуттям весняної грози
Блакитніють хмарки вогкі над яругами,
Як корінці здригаються сонні,
Як стугонять стовпи телефонні,
Як дзвонять стовпи тривожно згори
І розносять неспокій на хутори.

І збиваються все частіше діди,
І гомонять, і блимають од неспокою,
І палять махорку, й цебра води
Випивають з пожадливістю жорстокою,
І змагаються до полуночі в хаті,
І трудно груди шкребуть волохаті,
І десь застрягає поміж усів
Слово нечуване – колектив.

А надворі вітер гуде й гуде
І бродить мла над полями розгаслими,
І в грузьких загонах уже де-не-де
Голодують корови худі над яслами,
Їх мучить загонів зимних брудота,
Вони рогами відіймають ворота,
Вони ревуть із усіх дворів,
Немов благають: пора! в колектив!

А вітер несе з полів каламуть,
Паруси туманів підносять слободи,
У вулицях кузні крешуть, кують,
І обтягують шинами свіжі ободи,
І заплішують в боронах зуби – й всюди
Ходять, перекликаються люди:
«З якої артілі?» – «З такої-то». «А!»
Весна, весна.

1930

З КНИГИ ЦАРСТВ

Є в Книзі царств
суха долина, збита
Слідами тисяч ніг, є пізні зорі.
Там, виморений битвою, на згірку
Спить ничма цар, зігнувши ноги, наче
І в сні біжить кудись, і трудно дише
Розтятий криком рот.
Щасливо битва
Скінчилася: загачено канави
Кривавим трупом, знищено стада,
Отруєно криниці добрі, колос
Потоптано, підхилено під меч
Народ беззахисний. Сам Бог, як видно,
Був поряд із обранцями своїми.
У головах, у кухлику, зоріє
Гірка вода пустелі – та далеко
Видніється засторчений у землю
Спис переможця – й більш нічого.
Це –
Одна лише сторінка з-поміж тисяч
Буденних записів у Книзі Царств.

СТАРА БУХАРА

Жадні на казки ці двори і дворики,
Ці сундуки з потемнілої міді.
І розказують, розказують,
розказують історики
Казки про багатства Саманідів,
Про походи, про брязкіт узбецької зброї,
Про шейхів, емірів, співців і героїв,
Аж мед стікає з тростини пера.
Розказують, розказують,
розказують історики,
А ти – що ж?
Така ж обідрана, Бухара.

Минули віки вікопомних бур,
Сучасним сонцем ці дні розпечені.
І якби сьогодні з’явився Тімур,
За двадцять чотири його в Узбеччині
Ліквідували б назавжди. Тим часом
Твої Шахразади торгують квасом:
Не ті тепер ночі, не та пора!
Розказують, розказують,
розказують історики,
А ти – що ж?
Така ж обідрана, Бухара.

А якби зазирнути в віки твої
Та усе переглянути, все усталити!
Може, набрехали бородаї –
І багатства ніколи не знала ти.
Лежало багатство твоєї праці
В сундуках Саманідів, у царськім палаці,
В мечеті в мулли, у льоху в гендляра.
Розказують, розказують,
розказують історики,
А ти – що ж?
Така ж обідрана, Бухара.

Тисяча дев’ятсот тридцятий. Навколо
Країна гримить. Турксиб. А в тебе ще
Сотні з дві робітництва. Лелеки кволо
Клекотять і замощують кожне склепище.
Емір доживає в Афганістані.
П’ятирічка в дії. Край у світанні.
Ти стоїш на дорозі, немов мара!
Розказують, розказують,
розказують історики,
А ми
переробляємо тебе, Бухара!

1930


РУДАКІ

Старий платан розп’яв м’язисте віття,
Розп’ятеричивсь під крилом гори.
І що йому, що стіни Бухари
Старанили спустошливі століття,
Що розсипався в прах старий граніт,
Що сходило найбільше у могилу,
I що йому, що сунулось по схилу
Каміння, сточене потоком літ!

Давно засохли клени й верби вутлі,
Давно вже видхнулось вино у бутлі,
А він як став, так і тепер стоїть,
Готовий захистить від бурі й грому –
І довести, що в обширі земному
Не все підвладне бистрині століть.

ЕСКІ БУХАРА

О пишна Ескі Бухара,
Смердюча, гаряча Ескі Бухара!

Небо твоє голубе
Тьмяно й ліниво висить над стіною.
Ішаки удосвіта серед гною
Дуетами будять тебе.

Ті люблять тебе за азійський пил,
За юрми старців, за безліч могил,
За муедзинів гугнявій спів,
За ранній левиний рев ішаків.

А тих, хто справжнім коханням
В тобі закохані, будять завидна
Тяжкі трактори залізним стогнанням,
А тим, хто любить тебе, ти ненавидна.

1931

ХАЙЯМ

Який гончар байдужий рік у рік
З тієї самої старої глини
Виліплює живе чоло людини,
Своїм творінням загубивши лік?

Це розбиває й відкидає вбік,
Цим вік дає, а тим – лише хвилини,
Щоб затягнути все, аж до пилини,
У свій круговорот, у свій потік.

Майбутні, хто позаздрить вам? Та сама
Навколо глина буде, що й за нас, –
А скільки в неї намішає час
Нових болінь! Під кожним кроком – яма
Затаєна і прах того, хто згас:
Батьків, дідів, учителів, Хайяма.

РИМ

Коні, по вросли у п’єдестали,
Чом вони так круто диба стали,
Мовби рв’яно просячи повіддя?
Може, щоб народ хилився нижче?
Може, щоб над ним здіймались вище
Цезарів чавунні підборіддя?

1960

НА ОДЕРІ

Хіба не тут ще вчора колихало
Високим вітром їх імперські стяги?
Не звідси сунули в наш край зухвало
Грабіжницькі броньовані ватаги?

А як тепер тут мертво! Ані звуку.
Мовчать майдани, ні душі в алеях.
І крок розвідника дзвенить по бруку,
Як десь дзвенів би в спалених Помпеях.

Поглянь: у цім саду, у цім подвір’ї,
Де в водозборі лист кружляє в’ялий,
Росли й плодилися скажені звірі,
Що нашу землю мучили й терзали.

В цім затінку, де пліснява по стінах,
Де в башті томляться години ржаві,
Благословляла їхня мати сина
Дітей вбивати в Києві й Полтаві.

І що ж! Лиш вітер шарудить у вітті.
Даремно кликати – нема нікого.
І фюрера портрет лежить у смітті
Із одпечатком чобота брудного.

Як подихне з двора – запахне склепом,
І мимоволі обертаєш очі
Туди, де наш Дніпро розлився степом
І вільно в рідних берегах хлюпоче.

Де край наш, як Везувій, встав під хмару,
Як верховина огнедишно-строга,
Суворий нагад про недавню кару
І на майбутній час – пересторога.

1945

СЛОВО

Ласкавий легіт,
але що в ньому,
коли з пустелі віє він?

Привітний вогник,
але що в ньому,
як на безлюдді сяє він?
Прекрасне слово,
але що в ньому,
як не від серця йде воно?

1965

СТАРА-СТАРА

Стара-стара. Сухенький ніс посинів.
Обвис на плечах ватник (мабуть, синів),
Ще й дощ його осінній обважнив.
Обличчя темне, як од спеки жнив.

Стоїть і думає. Сини, онуки –
Всіх докохала, довела до літ.
І як гілля, з якого знято плід,
Тепер їй зайвими здаються руки.

І від полегкості не знає, як
Держати їх і що робити далі.
Вив’язує із хусточки п’ятак
І два купує пряники линялі.

Давно бажалось! От би й з’їла! Та –
Спинилася. Угляділа з-за тину
На вулиці чиюсь малу дитину
І вже несе її: може, сирота.

1948

СУЧАСНІСТЬ

Так, мабуть, і в часи Бояна
Квітчалася пора весняна,
І накрапали молоді дощі,
І хмари насували з Таращі,
І яструби за обрій углибали,
І дзвінко озивалися цимбали,
І в пралісах озера голубі
Вглядалися в небесну дивну ясність?
Все, як тоді. А де ж вона, сучасність?
Вона – в найголовнішому: в тобі.

СЕРЦЕ БЕРНСА

Закохувався Бернс – і, як поетам
Властиво здавна,
Увічнював сільських дівчаток простих
У гарних віршах.
Хіба не все одно, чи ті дівчата
Могли красою
Рівнятись до богинь? Поет умів їх
Такими бачить!
Але знавці найголоснішим римам
Не вірять, хочуть
Заглянути у сховане, до всього
Діткнутись пальцем.
Дізналися, що то були звичайні
Сільські дівчата,
Одмітні тільки тим, що дарували
Прихильність Бернсу.
Невігласи! Лише поет з великим
І щедрим серцем
Уміє під сільським убогим пледом
Прекрасне бачить.
А як любив їх Бернс і як він знав їх,
Як оспівав їх!
І що ви знаєте, кроти про сонце?
про серце Бернса?

1963

ЧОРНОТРОП

Неабияке в тебе щастя,
Пройшов ти погані царства:
Перше – чорне, друге – колюче,
Третє – не лучче, –
Сонне-сонне, дрімотне-дрімотне!
Поламав чотириста голов,
Підпираючи жовклі повіки,
Переплив
Ріки,
Повні всякого гаду й ряски,
І прийшов до дівочої ласки.
Полюбила тебе царівна,
Полюбила не знати за що,
Врятувала
Від наглої смерті,
Вирвала
З кремінного полону,
Одвернула усі погоні –
Й принесла до рідної хвіртки:
«Привітайся до тата й нені,
Запитай, чи приймуть невістку,
А я підожду, що скажуть,
Біля старої криниці...
Та, гляди, не забудь про мене!»

Як же всі пораділи вдома!
Обіймають, ведуть у хату,
Застилають столи тесові,
Накликають гостей без ліку,
Щонайкращу посватали дівку
І справляють весілля... Весілля?

Злізла бідна царівна
На сиву вербу,
Дивиться
На веселий бенкет.

Одурив, одурив царівну!
Уставай з-за повного столу,
Іди городом, грядками,
Поспішай царівну застати!
Не дожидай, щоб ліг
Сніг,
Щоб замерзла
На гілці роса,
Щоб вернулась
У казку краса, –
Іди між капустою й кропом,
Іди молодим чорнотропом...

А проґавиш царівну – що можна
Тоді про тебе сказати?
Був
Винозорим коханцем,
А став
Недобачливим дурнем.

1964

ЛЮДИНА

З прибою океану світового
На берег вилізло й сказало: «Буду
Людиною».
«Не будеш!» – одгукнулось
із тисяч пащ усе, що гризло й жерло.
«Не будеш, ні!» Та час минав – і зникли,
Всі поринули в болота гарячі
Гидкі страховища. І знову хтось
Із хащі вийшов і промовив: «Буду
Людиною».
«Не будеш!» І відразу ж
Отруйна стрілка просвистіла. Кулі
Посипались. Чавунні впали ядра.
Завили в небі літаки й ракети.
Склубочено гриби смертельні встали
Над велелюдством. І той самий голос
Утробно знов заклекотів: «Не будеш!»

Брудними кігтями війни шматують
Боки планети, теплу кров народів
П’ють ненаситно – і кричать у всесвіт
З усіх антен своїх щодня те саме:
«Не будеш!»

Публікацію розпочато в першому числі 2000 року
© Йовенко С., Проект. Упорядкування. Тексти про авторів, 2007

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2007 р.