|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2007 р.
ЮРІЙ КРАСНОЩОК
РОЗШУКУЮТЬСЯ ДЕРЖАВНІ ЗЛОЧИНЦІ
ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ДЕТЕКТИВ
ВІД АВТОРА
Книга «Розшукуються державні злочинці» є третя
частина трилогії «Диявольська гра», яка розкриває історію трагедії українського
народу часів більшовицького геноциду.
Документальний детектив «Диявольська гра» спершу вийшов як окрема книга
2002 року. Проте під час праці над цим твором у мене накопичилося стільки
матеріалів – свідчень, документів, виникла потреба розтаємничити так багато
подій, що це примусило мене капітально переробити цей твір. Внаслідок
такої праці він вилився у трилогію, першою книжкою якої стала попередньо
написана і видана 2000 року книга «Гільйотина для маршалів». Вона розповідала
про те, як напередодні Великої Вітчизняної війни Сталін винищив командну
еліту Червоної армії. Було вигублено 40 тисяч червоних командирів, внаслідок
чого армія залишилася без голови, а бездарні сталінські полководці привели
радянські війська до страшних поразок від гітлерівських військ. Було втрачено
понад 20 мільйонів солдатів, серед яких кожен третій був українець.
Другою книгою трилогії став документальний детектив під назвою «Лідера
знайти і знищити», який був надрукований у 2006-2007 роках в журналі «Вітчизна»,
– про те, як більшовицька деспотія знищила вождів українського народу
від Симона Петлюри до Ярослава Чорновола.
Тепер подаю на суд читачеві третю книгу трилогії. У ній піде мова про
так званих колаборантів, а насправді – патріотів України, які залишилися
в німецькій окупації і рятували свій народ, покинутий Сталіним, від сваволі
окупанта, голоду й холоду – наслідків «мудрої» політики «вождя народів»,
– а їх поспішили зарахувати до зрадників і ворогів народу. Цих зацькованих
«колаборантів» шельмують іще й сьогодні, тим часом як справжні злочинці
лишилися непокараними. У цій книзі я зокрема досліджую, хто й навіщо спалив
і зруйнував у 1941 році культурний та історичний центр стародавнього Києва
та вчинив інші тяжкі злочини проти народу.
Розділ перший
«ЕНКЕВЕДЕ» ЙДЕ ПО СЛІДУ
Давно минула та велика війна, і її трагедії позаростали, мов солдатські
окопи, травою забуття. Але злочини, свідком яких я став, мордують мене
ще й сьогодні. Жахливі спогади приходять у химерних снах, примушуючи обливатися
холодним потом. І тоді я прокидаю¬ся, немов у лихоманці, й, дико озираючись,
питаю себе: де я? що зі мною?! І знову навалюються тяжкі спогади, і рвуть
мозок, мов залізні колючки – солдатську шинелю бійця, що лізе під дротяну
огорожу, щоб потім піднятися в атаку й бігти на кулемети, які стрекочуть
назустріч.
Довгий і важкий був мій шлях до написання цих книжок. Іще тоді, багато
років тому, бачачи смерть, горе і кров, я дав собі обітницю розповісти
про все це людям, моїм землякам-українцям, які, посварені між собою більшовизмом,
ще й досі розпинають одне одного. Я мав застерегти, що національна ворожнеча
в Україні призведе до деградації і зникнення нації. І буде, як у тому
анекдоті, коли єврейський хлопчик, стоячи біля пам’ятника Богдану Хмельницькому,
питає у свого батька:
– Тату, а що то за дядько на коні?
– Це, синку, – відповідає батько, – колись тут жили українці, а це їхній
вождь – гетьман...
Мабуть, немає в Європі, та й у всьому світі, такого упослідженого народу,
як ми, українці. Громадянська війна, мільйони загиблих від голоду і воєнного
терору, розкуркулення, колективізації… Сотні тисяч селян виселяли з рідних
земель і посилали устеляти своїми кістьми Біломорканал. Організований
більшовиками голод 1932 –1933 років забрав на той світ 7 мільйонів українських
хліборобів та їхніх дітей, які померли в тяжких стражданнях. Сотні тисяч
було розстріляно і вивезено на Колиму під час єжовщини. Мільйони молодих
українців були забрані війною, і серед них – двоє моїх рідних братів.
Страшні жертви і масові депортації викликала визвольна боротьба українського
народу проти більшовиків за свою незалежність...
Боже милостивий, за що так караєш нещасний народ?!! За що ти прирік на
такі муки чесних і працьовитих людей моєї землі?!!
Мої розслідування розпочалися багато років тому, коли я ще був комсоргом
26-го Кишинівського ордена Червоної зірки полку зв’язку ВВС 17-ї повітряної
армії, у складі якої ми повернулися з Румунії в Україну. Повернулися для
того, щоб стати на захист Києва від можливих нальотів літаків НАТО, бо,
вслід за Вітчизняною, розгорнулася вже тепер «холодна війна» з країнами
Заходу. Американські літаки почали залітати й до Києва.
...Того дня після судового засідання голова трибуналу Київського гарнізону
зібрав нас, двох засідателів, у дорадчій кімнаті і, трохи помовчавши,
сказав:
– Ми отримали вказівку згори посилити роботу трибуналів на Україні...
Холодна війна, що розпочалася після виступу Черчілля у Фултоні, тепер
може перерости в атомну... На жаль, у цей складний для нашої соціалістичної
держави час, особливо на території України, після фашистської окупації
залишилося багато ворогів народу – німецьких прислужників-колаборантів,
які під час війни зрадили батьківщину і перейшли на службу до німецьких
окупантів. У разі нової війни з американським імперіалізмом вони можуть
стати п’ятою колоною в нашому тилу...
Ми, двоє фронтовиків – майор і я, сержант, – приголомшено слухали полковника
і розуміли, що насувається нова хвиля репресій проти українського народу.
І я згадав про наказ Берії і Жукова від 22 червня 1944 року. Наказ був
таємний, але командир полку ознайомив мене як комсорга полку, під підписку
про нерозголошення. Там був абзац, який по-справжньому налякав мене. Для
того, щоб читач зрозумів, про що йде мова, дозволю собі процитувати цей
наказ повністю.
«Цілком таємно
Наказ № 0078/42
22 червня 1944 року м. Москва
По народному комісаріату внутрішніх справ Союзу РСР та народному комісаріату
оборони Союзу РСР
Зміст: Про ліквідацію саботажу на Україні і про контроль над командирами
і червоноармійцями, мобілізованими зі звільнених областей України.
Агентурною розвідкою встановлено:
Останнім часом на Україні, особливо Київській, Полтавській, Вінницькій,
Рівненській та інших областях, активно помічаються явно ворожі настрої
українського населення до Червоної Армії та місцевих органів Радянської
влади. В окремих районах та областях українське населення вороже ставиться
до виконання заходів партії та уряду щодо відбудови колгоспів і здачі
хліба для потреб Червоної Армії. Щоб зірвати постачання продовольством
Червону Армію, хліб закопують у ями. У багатьох районах ворожі українські
елементи, переважно ті, що ховаються від мобілізації до Червоної Армії,
організували в лісах зелені банди, які не тільки підривають військові
ешелони і нападають на невеликі військові частини, а також убивають місцевих
представників влади. Окремі червоноармійці та командири, потрапивши під
вплив напівфашистського українського населення, розкладають мобілізованих
червоноармійців із визволених областей України і примушують їх переходити
на бік ворога.
Із вище викладеного стає зрозумілим, що українське населення стало на
шлях відкритого саботажу Червоної Армії і Радянської влади і робить зусилля
повернення до німецької окупації.
Тому з метою ліквідації і контролю над мобілізованими червоноармійцями
і командирами у визволених областях України наказую:
1. Вислати в окремі краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою
німецьких окупантів.
2. Виселенню підлягають:
а) у першу чергу ті, що працювали і служили у німців;
б) у другу чергу вислати всіх українців, що знайомі з життям під час німецької
окупації;
в) виселення проводити тільки вночі і несподівано, щоб не дати можливості
комусь утекти і попередити членів його сім’ї, що перебувають у лавах Червоної
Армії.
3. Над червоноармійцями та командирами з окупованих областей встановити
такий контроль:
а) завести в особових відділах спеціальні справи на кожного;
б) усі листи перевіряти не через цензуру, а через особовий відділ.
4. Прикріпити одного таємного співробітника на 5 чоловік командирів і
червоноармійців.
Для боротьби з антирадянськими бандитами перекинути 12 та 25 каральні
дивізії НКВС.
Наказ оголосити до командира полку включно.
Народний комісар внутрішніх справ СРСР Берія
Заступник народного комісара Оборони СРСР маршал Радянського Союзу Жуков
Вірно: начальник 4 відділення полковник Федоров
(ЦДГОУ ф-1, оп. 70, справа 997, арк. 91)».
Згідно з цим канібальським наказом на Колимі опинилися десятки тисяч
безвинних людей – громадян України. І от – знову цькування… На якийсь
момент я замислився і не відчув, як полковник пильно дивиться на мене.
А він по паузі додав:
– Товариш Сталін має намір знову виселити деяких мешканців України углиб
території Радянського Союзу. Тому ми одержали вказівку від генерального
військового прокурора посилити боротьбу з ворожими елементами на Україні.
Ловити і суворо судити всіх колишніх поліцаїв, старост, мерів міст, службовців
німецьких окупаційних установ, журналістів місцевих газет, що виходили
під час окупації...
Я добре розумів, як цей новий виток репресій може позначитися на долі
всього україн¬ського народу. У тім числі – і на мені, і на моєму батькові.
Незважаючи на те, що я був кандидатом у члени ВКП(б), і на те, що в роки
окупації ми разом з моїм стареньким татом, як могли, рятували євреїв,
солдатів і командирів Червоної Армії, ми з ним тепер усе ж таки неповноцінні
громадяни СРСР, бо «відчули смак європейського буржуазного життя», і в
моїй особовій справі комсорга, що лежала у політвідділі 17-ї повітряної
армії, було записано: «Перебував у німецькій окупації – працював помічником
монтера на телефонній станції окупантів разом з батьком монтером...».
Потім голова трибуналу почав нам розпо¬відати про те, як підступно і хитро
колаборанти приховують своє злочинне минуле. Міняють адреси і прізвища,
замовчують своє співробітництво з фашистами. І навів приклад.
...Нещодавно в Середній Азії органи розшукали колишнього сержанта Панфіловської
дивізії, яка обороняла Москву. Йому було посмертно присвоєно звання Героя
Радянського Союзу, а насправді він залишився живий, здався німцям у полон,
а потім служив полі¬цаєм на Харківщині. Після визволення Харківщини, приховавши
свою службу у фашистів, знову пішов до Червоної Армії. Після демобілізації
заховався в Середній Азії.
Трибунал Харківського гарнізону засудив сержанта Добробабіна за зраду
Батьківщини до 10 років таборів, а Президія Верховної Ради СРСР позбавила
його звання Героя Радянського Союзу.
Добробабін… Десь я вже зустрічав це прізвище, але де й коли – ніяк не
міг пригадати. Можливо, то був якийсь однофамілець, можливо я помилявся,
а може...
А полковник уже витяг з теки, на якій було викарбувано «Цілком таємно»,
папірця і зачитав його нам.
«Народному комісару Держбезпеки СРСР
Маршалу Радянського Союзу Л. П. Берії
копія: Начальнику Головного управління «СМЕРШ»
Генералу армії О. І. Абакумову
Наркомат Держбезпеки УРСР звертається до Вас із
проханням дати розпорядження органам Держбезпеки і СМЕРШу допомогти розшукати
колишніх громадян СРСР на території нашої країни та в країнах Європи,
що зараз перебувають під контролем наших органів безпеки і контррозвідки,
німецьких колаборантів – мешканців України, яким інкримінується цілий
ряд антирадянських та воєнних злочинів, як то: зрада Батьківщини, співробітництво
з німецькими окупантами, винних у руйнуванні Хрещатика та Успенського
собору в Києві та в інших карних злочинах, що підлягають карній відповідальності
згідно з Карним кодексом СРСР, статтею 48, пунктам а, б, в, г, д...
Нижче подаємо список зрадників народу, яких слід заарештувати, де б вони
не перебували, і під конвоєм направляти до Києва, де на показових процесах
вказаних осіб судитимуть як ворогів народу і воєнних злочинців.
1. Керівника ОУН-мельниківців на Східній Україні, сина відомого поета-націоналіста
Олеся Кандиби – Олега Ольжича.
2. Керівника похідної групи ОУН-бандерівців, що діяла в Києві, – Миколу
Климишина.
3. Голову Київської міської управи – професора Олександра Оглобліна.
4. Голову Київської міської управи, аспіранта Київського університету
– Івана Багазія.
5. Голову Київської міської управи (січень 1942 – жовтень 1943 років),
службовця – Леонтія Форостівського.
6. Поета і художника, запеклого націоналіста, під час окупації працював
у газеті журналістом на Харківщині – Івана Багряного.
Нарком Держбезпеки УРСР генерал-лейтенант П. Єсипенко»
Після завершення засідання я мав повернутися до своєї частини, підрозділи
якої були розкидані по всьому місту. Дорога була неблизька. Міський транспорт
ходив дуже рідко, а інколи й зовсім не ходив: не вистачало електрики.
Адже електростанцію відбудували тільки частково.
Я брів містом під враженням почутого. Того року в Україні був неврожай.
Заговорили про черговий голод. Працювати на землі було нікому – самі жінки,
діди та діти. Чоловіків або ж було вибито на фронті, або вони все ще служили
за подовженим терміном. Повернулося в село дуже мало з руками і ногами,
переважно то були фронтові каліки. Хліб давали по картках, в магазинах
були порожні полиці. Післявоєнна солдатська норма була голодна. Солдати
в частинах ходили впроголодь або десь крали на полях, аби заморити голод.
А селяни були, як кріпаки, – без оплати тяжкої праці, без паспортів. І
я пригадав «колаборантку» Оксану.
...Командування послало мене як комсорга у відрядження перевірити роботу
одного нашого взводу, який лагодив зв’язок для польового аеродрому недалеко
від Кіровограда. Взводний загуляв, і ладу у взводі не було. Солдати розбіглися
по вдовицях на підкорм, а робота йшла через пень-колоду.
Село, де розміщувався цей взвод, стояло на березі річки. Селяни орали
коровами, на трудодні не заробляли нічого. На постій мене прилаштували
до однієї літньої вдови, в якої була вже доросла дочка, а чоловік її,
батько дівчини, не повернувся з фронту.
Я рано йшов на роботу разом зі взводом зв’язківців і приходив пізно: то
політінформація, то бесі¬ди, то перевірка, як виконано завдання, бо авіатори
чекали на аеро¬дромі цього зв’язку і вже почали скаржитись нашим начальникам.
Отож я не одразу познайомився з тією дівчиною, бо вона при мені не виходила
зі своєї кімнати. Але того разу вона сиділа у ві¬тальні й читала за столом.
На моє привітання тихо відповіла: «Драстуйте...». Побачивши її, я здивувався:
жодного разу не бачив її в клубі на танцях, вона не виходила на вечорниці
співати з дівчатами на колодках пісень.
Я присів до столу і подивився на неї уважніше. Це була вродлива дівчина:
русява, з гарним обличчям, розумним поглядом синіх очей і струнким станом.
Я пильно подивився їй в очі і спитав, чому вона не ходить до клубу на
танці – вона що, заміжня? Вона замотала головою – мовляв, ні, а потім
гірко заплакала. Я розгубився, почав її якось заспокоювати і розпитувати
– чи не скривдив її хто? І почув від неї сумну історію.
...Коли почалася війна, вона тільки-но закінчила десятий клас. Була відмінницею.
Особливо давалися їй мови, вона добре вивчила німецьку в школі, самотужки
за¬своїла французьку. Мріяла про навчання в університеті. Але війна зруйнувала
всі її мрії... Якось приїхав до них у село німець з гебітскомісаріату,
що розмістився в Кіровограді, української чи то російської мови зовсім
не знав, тому наказав старості знайти йому перекладачку. Староста і вказав
на неї. Побачивши дівчину і почувши її чисту німецьку вимову, німець одразу
ж почав називати її «фройляйн Оксана» і запропонував працювати в гебітскомісаріаті.
Дівчина не наважилася залишати матір саму, а їздити до Кіровограда далеченько,
отож вона відмовилася. Німець не примушував, тільки закивав головою: мутер,
я, я. Та й поїхав собі до Кіровограда.
Та на початку 42-го року почали вивозити дівчат і хлопців з України на
роботи в Німеччину. Вона вже зібралася їхати зі своїми односельцями до
Дойчланду, бо гребли всіх підряд, особливо тих, хто не мав постійної роботи
на Україні. Вже на станції, коли вони сідали в теплушки, її угледів знайомий
з гебітскомісаріату і забрав до себе з умовою, що вона працюватиме перекладачем.
Оксані не залишалося нічого іншого, як погодитися. Пропрацювала вона там
десь із рік. Потім підійшли наші. Вона відмовилась їхати з німцями і повернулася
до матері, бо не почувала себе в чомусь винною. Бо коли могла, рятувала
людей, «відмазуючи» їх від Німеччини.
Але в селі – хто із заздрості до її вроди, хто з таємними задумами – стали
називати її «німецька лахудра». Чоловіки – і старі, й молоді – в’язли
до неї, як оси до меду, домагаючись взаємності, а коли вона давала їм
відкоша, звіріли і звинувачували бідну дівчину в усіх смертних гріхах.
Виїхати з села вона не могла – у селян не було паспортів, а голові колгоспу
потрібні були робочі руки, і він не давав їй довідки, щоб вона влаштувалася
на якусь роботу в Кіровограді або ж пішла вчитися. Ось так вона і зачинилася
в чотирьох стінах...
Повертаючись із трибуналу, я бачив перед собою сумні волошкові очі загнаної
в глухий кут молодої дівчини.
І весь час, коли я йшов зруйнованим містом, мене не полишала ще одна невідступна
думка: Добробабін... Звідки я його знав? Чому мені відоме це прізвище?..
Десь у підворітті я помітив зголоднілу вівчарку, на якій залишилася тільки
шкіра, з-під якої випиналися ребра. І тоді в моїй голові сяйнув спогад:
Флора... полонений сержант... І я пригадав: рік 1941-й. Хрещатик, що вибухав
раз по раз, під руїнами якого я мало не загинув. Моя рятівниця Флора…
Переді мною постав образ обірваного і замученого голодом, холодом і тяжкими
блуканнями по Україні пораненого сержанта. Пам’ять підкидала все нові
й нові подробиці. Ось обкиданий великими снарядами пам’ятник Тарасу Шевченку...
У голові бухали розриви снарядів і бомб, торохтіли постріли кулеметів
і гвинтівок, чувся дитячий та жіночий плач. Я брів, охоплений споминами,
і не бачив дороги...
Розділ другий
ГРА ШУЛЕРІВ
Велика війна насувалася на нашу країну, ніби страшний тайфун. Уже всі
в Європі знали, що Гітлер готується напасти на СРСР. І тільки один «вождь
народів» у це не вірив. І виникає запитання: а чи справді він не вірив
у те, що Німеччина нападе на СРСР, а якщо не вірив, то що то була за словесна
гра двох шулерів, які хотіли обдурити одне одного, граючи в піддавки?
Розв’язавши війну в Європі і підкоривши собі її майже всю, Гітлер планував
розпочати війну з Америкою і домогтися світового панування. Але на шляху
до цієї мети, як кістка в горлі, була Великобританія. Тому до того, як
напасти на Америку, він мав завоювати Британські острови. З цією метою
німецькі генерали розробили план операції «Морський лев». Але в такому
разі в тилу у Гітлера залишався Сталін зі своєю чисельною армією. Для
того, щоб виключити Сталіна з гри, фюрер пропонує Москві підписати угоду
про ненапад і співробітництво. Сталін її охоче підписує. А щоб він якомога
глибше зав’яз у цій «дружбі», фюрер вдається до шулерського трюку – відвернути
погляд вождя в протилежний бік – на Азію.
Ось так ця гра «картярів» і політичних злочинців розгорталася. Гітлер
зробив вигляд, ніби готується до штурму через Ла-Манш, а тим часом таємно
перекидає свої війська на східний кордон проти СРСР. При тому клянеться
Сталіну у вічній дружбі, чим присипляє його пильність.
Я пам’ятаю, як навесні 1941 року до нас зайшов лейтенант Євген Салуянов,
товариш мого старшого брата, який в 1940 році закінчив Київське артилерійське
училище. Він розповідав моєму батькові, що на кордоні неспокійно, серед
місцевого населення ведуться розмови, що скоро війна, а його батарея важкої
артилерії не укомплектована, мало снарядів, немає тягачів для гармат...
Наступного дня він поїхав до себе в частину десь під Новоградом-Волинським.
Пригадую й мою вчительку, яку після звільнення Буковини в 1939 році послали
туди працювати разом із чоловіком, теж учителем. На початку червня 1941
року вона приїхала у відпустку до Києва і зупинилася у нас з маленькою
дочкою. Вона також розповідала, що на Буковині всі говорять про війну,
яка має скоро розпочатись. Місцеві мешканці, які мали родичів в Угорщині,
розповідали, що там зібралося багато німецьких військ, а Хорті (диктатор
Угорщини. – Ю. К.) готується до війни з СРСР. А Сталін в цей час слав
до Німеччини зерно і нафту, метал і м’ясо. Тільки тепер, через багато
років, я одержав відповідь на те, чому радянський деспот так вірив Гітлеру.
Сталін з Молотовим і Тимошенком розробили у свою чергу план розширення
території Радянського Союзу на захід. Вони розуміли, що коли гітлерівська
армія почне операцію «Морський лев» і почне форсувати Ла-Манш, для чого
німці підготували величезну армаду кораблів і суден, Сполучені Штати Америки
виступлять на боці Англії. І тоді Гітлер зав’язне у довготривалій війні,
а Червона Армія в цей час захопить Фінляндію, Польщу, Румунію, Болгарію.
І ослаблений Гітлер постане перед дилемою: або визнати такий переділ Європи
між Німеччиною і СРСР, або ж починати війну на два фронти, що йому буде
не під силу. Отже, Сталін віддавав Англію на поталу гітлерівській Німеччині,
а в цей час хотів приєднати третину Європи до СРСР. Для того він перевів
у Західну Україну та Білорусь велику кількість радянських військ – кілька
армій. Але зроблено це було непрофесійно. Річ у тім, що в Західній Україні
і Білорусі залізнична колія не була перешита з вузькоколійної західної
на радянську ширококолійну. Сталін підтягнув радянські дивізії під кордони
Пруссії і створив там велике військове угруповання. Це й насторожило Гітлера.
Він зрозумів, що Сталін готується загнати ніж йому в спину.
Кульмінаційним моментом для введення радянських військ у Східну Європу
мало бути форсування німецькими військами Ла-Маншу. Але стався несподіваний
поворот подій, якого Сталін не чекав.
24 травня 1940 року Гітлер чомусь зупинить наступ своїх танкових дивізій
на Дюнкерк, де будуть оточені французькі й англійські війська. І навіть
більше того, він дозволяє англійцям евакуювати понад триста тисяч французьких
і англійських солдат на береги Великобританії. У Лондоні і Парижі, в Москві
й Вашінгтоні, та й серед німецьких генералів велися розмови з намаганням
розгадати загадку: чому Гітлер дав можливість англійцям врятуватися? Мартін
Борман своїм найближчим співробітникам розповідав, що після Дюнкерка фюрер
йому сказав: «Черчілль був нездатний оцінити мій джентльменський жест.
Я не хотів поглиблювати провалля між нами й англійцями». Тобто він хотів
примирення з Англією і залучення її до війни з СРСР. З цього ж приводу
Гітлер сказав дружині свого давнього приятеля-архітектора фрау Троост:
«Кров кожного англійця занадто цінна, щоб її проливати. Наші два народи
традиційно і з расового погляду дуже схожі. Їхнє зближення завжди було
моєю метою, навіть якщо наші генерали не здатні цього зрозуміти». Але
16 липня 1940 року Гітлер наказує розпочати підготовку до вторгнення в
Англію.
Отже, Гітлер не вірив Сталіну й боявся його «азіатського ножа» в спину,
і тому не наважився захопити Англію з ходу. А Сталін продовжував виношувати
підступні плани. У цьому йому сприяв, вводячи в оману, начальник розвідуправління
Червоної Армії генерал Ф. І. Голиков. Так, наприкінці 1940 року він подасть
Сталіну таку розвідінформацію:
«1. На підставі всіх наведених вище думок і можливих варіантів дій навесні
1941 року вважаю, що найбільш можливим початком військових дій проти СРСР
стане момент перемоги над Англією або ж після укладення з нею почесного
для Німеччини миру.
2. Чутки та документи, що твердять про неминучість війни навесні цього
року проти СРСР, слід розцінювати як дезінформацію, що виходить від англійської,
можливо, і німецької розвідки».
Отже, Сталін був упевнений, що доки Німеччина не переможе Англії, у нього
руки розв’язані, і він має час на підготовку до війни, яка має початися,
за його розрахунками, 1942 року. Разом з тим він не втрачав надії, що
знайде спільну мову з Гітлером і взагалі уникне війни, поділивши сфери
впливу. У зв’язку з цим вождь активізує свої контакти з керівництвом Райху.
За дорученням фюрера, аби й далі дезінформувати Москву, Ріббентроп 13.10.1940
року надсилає Сталінові листа:
«Дорогий пане Сталін. Понад рік тому за Вашим і фюрера рішенням було переглянуто
і поставлено на зовсім нову основу відносини між Німеччиною та Радянським
Союзом. Я гадаю, що це рішення знайти спільну мову принесло користь обом
країнам, виходячи з того, що наші життєві простори можуть бути добросусідськими
без претензій одне до одного, і це може завершитися практичним розмежуванням
сфер впливу, що приведе до німецько-радянського пакту про дружбу і кордони...»
.
І далі Ріббентроп продовжує:
«... Підсумовуючи, я хотів би наголосити, що це цілком збігається з думкою фюрера, що історичне завдання чотирьох країн (Німеччина, Італія, Японія, СРСР – Ю. К.) полягає в тому, щоб узгодити свої довготривалі політичні цілі і, розмежувавши між собою сфери інтересів у світовому масштабі, спрямувати потрібним шляхом майбутнє своїх народів...»
Сталін у своєму листі від 22 жовтня 1940 року відповідає:
«... Що стосується обговорення ряду проблем разом з Японією та Італією, то в принципі, не заперечуючи проти ідеї, вважаю, що це питання слід попередньо переглянути...»
У цьому ж листі Сталін дає згоду на поїздку Молотова до Берліна для
узгодження цих питань.
Письменник В. Карпов у книжці про маршала Жукова розповідає про свою розмову
з Молотовим через багато років після війни. Він спитав у колишнього наркома
іноземних справ: у чому полягала головна мета переговорів з Гітлером?
Молотов відповів йому:
– Головне полягало в тому, що Німеччина хотіла втягнути нас у військовий
пакт. Тобто з трикутника «Берлін – Рим – Токіо» зробити чотирикутник,
четвертий бік якого утворював би Радянський Союз. Гітлер відверто запропонував
поділити сфери впливу. Собі він залишав Європу, Японії віддавався Далекий
Схід та прилеглі до неї острови Океанії, Італії – середземноморські країни,
а Радянському Союзу він пропонував південь, тобто сферу впливу на Перську
затоку та Індійський океан... (Іран та Індію – Ю. К.).
На запитання Карпова, як же це в’язалося з миролюбною політикою Радянського
Союзу, Молотов іронічно відповів: «Хіба ми могли піти на таку змову з
імперіалістами?..».
Колишній соратник Сталіна тоді дуже брехав письменникові В. Карпову, бо
сподівався, що таємниця диявольської гри Гітлера і Сталіна ніколи не випливе.
Усі документи стосовно договору зберігалися в сейфі у нього або у Сталіна
і після війни були ними знищені. Він мав надію, що Ріббентроп теж знищив
ці документи. Але він помилявся. Знайшовся чиновник у міністерстві іноземних
справ Німеччини, який зробив фотокопії з цих документів, і вони опиняться
за кордоном, у Сполучених Штатах.
З опублікованих в Америці стенограм бесід Молотова з Гітлером став відомий
зміст цих переговорів. Гітлер сказав тоді: «У Німеччини немає інтересів
в Азії, там хазяйнує Японія, Радянський Союз нехай бере під свою опіку
країни, що виходять до Індійського океану...» .
Молотов відповів, що це збігається з поглядами Сталіна. Наступного дня
Молотов знову зустрівся з Гітлером. І той сказав наркому: «...Чим більше
Німеччина і Росія стоятимуть спиною до спини, тим вагоміших результатів
вони досягнуть у майбутньому, і досягнення будуть значно меншими, коли
ці країни стануть одна проти одної. У першому випадку (вперше на Землі)
не знайдеться сили, що протистояла б цим двом країнам...».
У відповідь Молотов погодився з останнім висновком фюрера. Нарком також
висловив свою згоду щодо Америки і Англії (що це вороги, яких треба розбити.
– Ю. К.). Участь Росії у потрійному пакті уявлялася йому в принципі цілком
придатною за умови, що Росія буде в ньому партнером, а не об’єктом.
Як пригадував пізніше перекладач Молотова В. М. Бережков, який супроводжував
наркома до Берліна, на останній зустрічі міністр іноземних справ Німеччини
Ріббентроп зачитав документ, що мав стосунок до переговорів.
«Таємний протокол № 1
У зв’язку з підписаною угодою, укладеною між нами, представники Німеччини,
Італії, Японії та Радянського Союзу заявляють таке:
1. Німеччина заявляє, що без врахування територіальних змін, які відбудуться
в Європі після укладення миру, її основні територіальні інтереси знаходяться
в Центральній Африці.
2. Італія заявляє, що її основні територіальні інтереси знаходяться в
Північній та Північно-Східній Африці.
3. Японія заявляє, що її основні територіальні інтереси знаходяться в
районі Східної Азії та на південь від Японської імперії.
4. Радянський Союз заявляє, що його основні територіальні інтереси знаходяться
на південь від території Радянського Союзу в напрямку Індійського океану
і Перської затоки».
Молотов захотів отримати копію цього документа, але Ріббентроп не дав
її Молотову, пояснивши, що має узгодити цей протокол з іншими країнами,
після чого СРСР одержить свій примірник, а поки що це тільки проект. До
того ж розпочався наліт англійської авіації, і всі зійшли в бункер.
Сталін і Молотов сприйняли цей документ як факт поліпшення відносин, заковтнувши
«наживку», а це був просто спектакль, який спрямовував СРСР в інший від
Німеччини бік і спонукав Сталіна перекинути війська до кордонів Ірану.
Він у 1940 – 1941 роках стягне туди три армії, разом з тим не роблячи
переформування армій на західному кордоні.
Для підтвердження своєї благонадійності як член пакту чотирьох Сталін
забезпечуватиме Гітлера всім потрібним для війни з Англією. За два роки
дії договору багато кораблів фашистської Німеччини, в тому числі й підводні
човни та крейсери, постачатимуться пальним, мастильними матеріалами і
обслуговуватимуться ремонтом у радянському порту під Мурманськом – Териберка.
Сталін і Молотов вважатимуть, що «Мурманськ недостатньо ізольований»,
у той час як Териберка є найбільш утаємниченим портом для переховування
німецьких кораблів.
У 1940 році, коли Молотов у Берліні домовився про участь СРСР у пакті
чотирьох, наша країна мала за договором одержати з Німеччини крейсер «Лютцов»,
проект документації на лінкор «Бісмарк», значну кількість важких морських
гармат для радянських кораблів, 30 літаків «Месершміт-109», кілька десятків
нових пікіруючих бомбардувальників «Юнкерс-87», але ця військова техніка
до Росії так і не дійде. Радянські солдати ці літаки побачать під час
війни над своїми головами.
Маршал громадянської війни, голова Реввійськради Лев Троцький, перебуваючи
у вигнанні, перед тим як його знищить Сталін, скаже: «Гітлер і Сталін
– це сатана і вельзевул, що грають у диявольський преферанс. Намагаючись
досягти дикої мети, вони у своїй політичній грі вдаватимуться до підступних
дій, які коштуватимуть людству десятки мільйонів жертв».
У зв’язку з цим варто навести документ, який іще раз підтвердить, що
Сталін готувався до наступу на Європу, коли Німеччина зав’язне у війні
з Великобританією, і зачищав тил Червоної Армії від ворожих елементів
на випадок війни з Німеччиною .
Це уривок зі службового листа № 1057 б наркома внутрішніх справ СРСР Л.
П. Берії наркомові шляхів сполучення СРСР Л. М. Кагановичу з проханням
надати обладнані вагони для перевезення ув’язених з УРСР та БРСР:
«... Для виконання термінового оперативного завдання необхідно вивезти
в 10-денний термін:
а) з в’язниць НКВС УРСР за межі України – 8000 ув’язнених;
б) із західних в центральні області України – 8000 ув’язнених;
в) із західних областей Білорусії до міста Мінськ – 8000 ув’язнених.
З цією метою НКВС просить Вашого розпорядження надати за заявками НКВС
УРСР та БРСР обладнані (колючим дротом – Ю. К.) вагони для людських перевезень.
Про Ваше розпорядження прошу повідомити Наркома внутрішніх справ Союзу
РСР.
Народний комісар внутрішніх справ Союзу РСР
Л. Берія»
22 червня 1941 року радянське керівництво заскочило несподівано і приголомшливо. Сталін, який надто повірив у дружбу фюрера, опинився зі своєю державою і армією перед катастрофою. Цю ситуацію дуже переконливо описує колишній Генеральний секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, який у 1941 році був секретарем ЦК Компартії України і членом політбюро ЦК ВКП(б).
«... Війна почалася, але якихось заяв уряду або особисто Сталіна не було. Це справляло погане враження. Потім у неділю серед дня виступив Молотов. Він оголосив, що почалася війна і Гітлер напав на Радянський Союз... Те, що по радіо говорив Молотов, а не Сталін, примушувало людей трохи задумуватися. Тепер я знаю, чому Сталін не виступив. Він, мабуть, був дуже паралізований».
Микита Хрущов розповідає, що вождь сховався від своїх соратників на
кунцевській дачі під Москвою. Коли члени політбюро приїхали до нього,
то він заявив, що відмовляється від поста секретаря ЦК ВКП(б) і посади
Голови Ради Міністрів. Соратники почали його умовляти, мовляв, не можна
в такий критичний час кидати напризволяще партію і державу. Тоді він відповів
їм: «Ленін залишив нам велику соціалістичну державу, а ми її прос...ли!»
В розгубленості члени політбюро поїхали з дачі.
Фашистський напад на СРСР у 1941 році буде для Сталіна як грім серед ясного
неба, він стане катастрофою всіх його підступних планів. За три місяці
фашистські війська захоплять Україну та Білорусію і підкотяться під стіни
Москви. Уряд евакуюється до Пермі, труну Леніна вивезуть до Сибіру. Маститиме
колеса керівництво ЦК на чолі зі Сталіним і НКВС із Берією. Поспіхом верховний
головнокомандувач стягне всі, які можливо, війська для оборони Москви.
7 листопада під час жовтневого параду по Красній площі прокрокують на
фронт останні резерви Сталіна – кілька полків НКВС та дивізія московських
добровольців. Але Сталіна турбуватиме не тільки це. З Вашингтона до нього
прийде від радянського резидента розвідінформація, що американський та
ан¬глійський уряди розглядають питання про можливість визнання уряду Олександра
Керенського як законної влади в Росії в разі, якщо німці захоплять Москву,
і Радянський Союз, керований Сталіним, зазнає поразки.
Війна на Україну прийшла як страшний смерч. Це вже пізніше, в кінці війни,
ми будемо простодушно співати:
Двадцать второго июня
Ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам объявили,
Что началася война...
Насправді все було не так мінорно. У моїй пам’яті цей момент відклався,
як суцільне жахіття. Наша сім’я тоді жила на вулиці Голосіївській. О четвертій
ранку наш будиночок здригнувся від вибухів. Перелякані сусіди повибігали
на вулицю, очманіло озиралися на всі боки і з острахом позирали на небо,
де гули літаки і скидали бомби. Одні хрестилися і вважали, що прийшов
кінець світу, інші твердили, що вибухнула Лиса гора, де в печерах зберігалася
вибухівка і снаряди. Але вибухи тривали, долинаючи до нас з боку села
Жуляни, де був військовий аеродром. «Бомблять аеродром! Війна!» – почулися
голоси. І тоді мій середній брат, а я за ним кинулися через городи до
аеродрому – туди напрямці було кілометрів зо три. Ми добігли до дротяної
огорожі аеродрому і побачили на його полі палаючі ангари та потрощені
літаки. Радянська авіація навіть не піднялася в повітря, щоб відбити напад
ворога. У місті почалася паніка. Це ми побачили з братом, коли поверталися
додому. Люди кудись бігли, тягли якісь речі, похапцем копали траншеї,
і ніхто ними не керував. Ширилися тільки чутки: «Німець уже під Києвом!»
Москва ж у цей час мовчала. З чорної тарілки радіо звучали передачі про
великі успіхи радянської країни в економіці і сільському господарстві,
лунала бравурна музика: «Широка страна моя родная...». Понад півдоби радянський
народ був охоплений страхом і невідомістю. І тільки о 12 годині дня по
радіо виступив нарком іноземних справ В. Молотов і оголосив, що Німеччина
віроломно напала на нашу країну. Я пам’ятаю здивування людей: «А чому
не виступив Сталін?», – так-так, саме Сталін, який незадовго перед цим
обнімався з Ріббентропом і клявся у вірності Гітлеру.
...Становище на фронті було катастрофічне. Червона Армія без своїх талановитих
командармів, яких Сталін розстріляв, роззброєна договором з Німеччиною,
не готова була до війни і під ударами армад, вишколених німецьких дивізій
розвалювалась, як гнилий гарбуз. Деспотія, сталінський терор, голод, розкуркулення
виховали багато противників сталінського режиму. Можна собі уявити: якщо
лише розстріляли та замордували в таборах на Колимі і в Сибіру понад 10
мільйонів, то по скількох же це сім’ях пройшлася залізним котком ота бездушна
державна машина!
Тому, опинившись в оточенні, солдати Червоної Армії приречено здавалися
в полон. Це була не драма поразок, а трагедія катастрофи Червоної Армії,
і тим болячіше мені це писати, що двоє моїх рідних братів загинули даремно
в недолугих сталінських «наступальних» операціях.
Події на фронті розгорталися, як у кінохроніці. Фронти розпадалися, армії
потрапляли в полон. І щоб якось стримати цей масовий відступ, Сталін і
Берія позаду своїх солдатів виставляли загородзагони з дивізій НКВС. Відступаючих
просто розстрілювали з кулеметів. У цей же час Сталін підписав свій знаменитий
наказ № 270, який солдати прозвали «Ні кроку назад!» і за яким, якщо ти
відступав, тебе розстрілювали, а якщо ти бився з ворогом до кінця і тебе
не вбили – то мав сам застрелитися, аби не потрапити в полон. Згідно із
цим наказом, радянських полонених просто не мало бути.
А німецька пропаганда скидала на розгромлені і оточені дивізії Червоної
Армії вразливі для радянської дійсності листівки. Одну таку листівку я
знайшов під час оборони Києва в 1941 році в оточеному ворогом Київському
укріпрайоні. Вже не пам’ятаю, що там було намальовано, але текстівку-частівку
запам’ятав добре. Ось вона: «Справа молот, слева серп – государственный
наш герб, хочешь – жни, а хочешь – куй, все равно получишь...».
Мені довелося побачити короткометражну німецьку стрічку: іде на Колиму
ешелон ув’язнених у товарних вагонах-теплушках, з заґратованими залізним
колючим дротом вікнами, у вагонах голодні й знесилені радянські в’язні.
А в цей час у пасажирському вагоні, причепленому до цього ешелону, п’ють
горілку і розважаються охоронці-енкаведисти. А їхній комісар танцює «Яблучко»
і наспівує:
Эх, яблочко, да на четыре части,
Хорошо стало жить при советской власти...
Радянській пропаганді не залишалося нічого іншого, як гаслами закликати
радянських людей палити все і йти до партизанів, що ж до червоноармійців
– у полон не здаватися, а кінчати життя самогубством в ім’я ідей Леніна
– Сталіна...
В таких умовах люди на загарбаних територіях приречено чекали фіналу –
падіння Москви і гадали, що ж принесе їм новий окупант.
Душевний стан вождя в перші тижні війни дуже позначиться на долі України
і Києва. Знову залучаю до свідчення людину, яка пройде через усе моє розслідування
як один з головних виконавців найбрудніших наказів злочинного сталінського
режиму. Ось що пише комісар другого рангу, начальник іноземного відділу
НКВС Павло Судоплатов:
«У середині липня 1941 року ми отримали два важливих повідомлення. Одне
– по радіо з Берліна, інше – від наших дипломатів і розвідників, інтернованих
німцями дипломатів. Перший секретар радянського посольства в Берліні Бережков
і резидент НКВС Амаяк Кобулов, молодший брат заступника Берії Богдана
Кобулова, повідомляли, що барон Ботман (німецький дипломат. – Ю. К.),
який супроводжував поїзд з радянськими дипломатами, висланими з Німеччини,
натякнув їм: можливо, настане час, коли Німеччина та СРСР підуть на врегулювання
своїх відносин на основі взаєм¬них поступок...
25 липня Берія наказав мені зв’язатися з нашим агентом Стаменовим, болгарським
послом у Москві, і проінформувати його про чутки, які нібито ходять в
дипломатичних колах, про можливість мирного завершення радянсько-німецької
війни на основі територіальних поступок. Берія попередив мене, що моя
місія є цілком таємна. Малося на увазі, що Стаменов за особистою ініціативою
доведе цю інформацію до царя Бориса. Берія з відома Молотова категорично
заборонив мені доручати послу-агенту доводити до відома болгарського керівництва
цю інформацію, бо той міг здогадатися, що бере участь в задуманій нами
дезінформаційній операції, розрахованій на те, щоб вигадати час і посилити
позиції німецьких військових і дипломатичних кіл, які не залишали надій
на компромісно мирне завершення...».
Судоплатов намагається цей хід Кремля представити як дезінформацію, мовляв, для того, щоб виграти час для мобілізації резервів і концентрації сил на фронті. Він грішить проти правди, бо далі свідчить таке:
«... Коли Берія наказав мені зустрітися зі Стаменовим, він одразу ж зв’язався з Молотовим, і я чув, як Молотов не тільки схвалив цю зустріч, але навіть пообіцяв влаштувати дружину Стаменова на роботу в Інститут біохімії Академії наук. При цьому Молотов заборонив Берії особисто зустрічатися зі Стаменовим, попередивши, що Сталін наказав провести цю зустріч тому працівникові НКВС, який підтримував з ним зв’язок, щоб не надавати цій розмові великого значення в очах Стаменова. Оскільки я був тим самим працівником, то зустрівся з послом на квартирі Ейтінгона (свого заступника – Ю. К.), а потім ще раз у ресторані «Арагві», де наш окремий кабінет був обладнаний підслуховуючими пристроями: всю розмову записали на плівку...».
Судоплатов робить висновок, що, мовляв, посол Болгарії не передав змісту цієї розмови в Софію. Але він сам же собі заперечує своїм подальшим свідченням:
«...У 1953 році Берію звинуватили в підготовці плану усунення Сталіна від влади. Цей план передбачав таємні переговори з гітлерівськими агентами, які пропонували сепаратний мир на умовах територіальних поступок. На допиті в серпні 1953 року і на процесі Берія засвідчив, що діяв за наказом Сталіна і з повної згоди міністра іноземних справ Молотова...».
Отже, з цього випливає, що після своїх зустрічей зі Стаменовим Судоплатов
від цієї справи був усунутий, контакти зі Стаменовим пішли напряму – Сталін,
Молотов. Стаменов цю пропозицію Москви передав у Софію болгарському цареві,
а той – своєму союзникові в Берліні Гітлеру. Але Гітлер на цю пропозицію
Сталіна не відреагував. На той момент, коли інформація потрапила до Гітлера,
німці вже захопили Київ і наближалися до Москви. З дня на день у Берліні
чекали, що Москва ось-ось упаде. Гіммлер навіть підготував пам’ятні годинники
для тих солдатів СС, які першими увірвуться в Кремль. Отже, потреби в
сепаратному мирі у Гітлера не було – йому потрібна була безумовна капітуляція
«більшовицько-жидівської» системи, бо він не вірив підступному «більшовицькому
азіатові».
Уривок з інструкції німецького штабу щодо поводження військ у Росії.
«...4 червня 1941 року
1. Більшовизм – смертельний ворог німецького націонал-соціалістичного
народу. Боротьба Німеччини спрямована проти цієї ідеології розкладу та
її носіїв.
2. Ця боротьба вимагає нещадних та енергійних заходів проти агітаторів,
партизанів, саботажників, євреїв та повної ліквідації всякого активного
чи пасивного опору...»
Ця інструкція була підписана за згоди Гітлера фельдмаршалом Кейтелем
за 18 днів до початку війни, коли в газеті «Правда» за вказівкою Сталіна
спростовувалися чутки про підготовку Німеччини до війни і висловлювалося
почуття дружби до фюрера.
Ось іще один документ, який підтверджує, що Гітлер не збирався йти на
сепаратний мир із Москвою. Це – лист Гейдріха (СД) до найвищих керівників
поліції та СС:
«Берлін, 2 липня 1941 року
Таємна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД
20 примірників
В. № ч ІV-1100/42 №
Попередня заувага
... 4. Страчення (екзекуції):
Треба страчувати:
– усіх діячів Комінтерну (як, зрештою, просто всіх комуністичних професійних
по¬літиків);
– усіх вищих, середніх і радикальних нижчих функціонерів партії, центрального
комітету, обласних і районних комітетів;
– народних комісарів;
– євреїв;
– членів партії чи належних до державного апарату».
Цей документ вийшов у світ за день до виступу Сталіна перед радянським
народом. У своєму виступі він закликав радянський народ на відчайдушну
боротьбу, але разом з тим не вірив у перемогу і шукав сепаратного миру.
Я зупиняюсь на цих подіях так широко, бо вони допоможуть з’ясувати глибокі
коріння трагедії України і Києва.
Сподіваючись на укладення сепаратного миру з Гітлером, Сталін давав обіцянки
зробити територіальні поступки. Кого ж він планував продати Гітлерові
в разі сепаратного замирення? Він добре знав з історії, що Німеччину дуже
цікавить Україна, її працьовитий народ і її ресурси.
Уривок із донесення № 1 айнзацгруп поліції безпеки і СД про діяльність
і ситуацію в СРСР:
«Начальник поліції безпеки і СД
Берлін, 31 липня 1941 року
Секретна справа Райху!
1. Поводження національних груп.
Україна
Національна ситуація на Україні в даний момент неспокійна через вимоги
активістів Бандери. Організація Українських Націоналістів (ОУН) Степана
Бендери є найважливішим фактором боротьби в українському політичному житті
(...)
Друга група під керівництвом полковника Андрія Мельника внаслідок войовничої
політики Бандери все більше й більше втрачає підґрунтя як серед українців
на Україні, так і серед тих, хто перебуває на території Райху. Група Мельника
загалом має характер емі¬грантської організації й мало пов’язана з етнографічною
українською територією.
Мета групи Бандери – створення незалежної Української держави з цілком
націоналістичним урядом. Бандера хотів би бачити на чолі цього уряду особистість,
яка б не належала до жодної відомої політичної групи й особисто вижила
у краю епохи поневолення (...).
Пропаганда людьми Бандери незалежності, що триває, певною мірою не залишилася
без наслідків. Поривання до незалежності виявляються у всіх колах, особливо
серед міського населення. Під час проголошення незалежності в багатьох
містах були самочинно створені органи управління (мери, управителі районів)
без будь-якого погодження з німецькими органами влади. При тому поширювано
також нелегальні газети, в яких надруковано звернення, передані публічно
через радіостанцію Львова (проголошення створення крайо¬вого уряду). Айнзацкоманди
змушені були неодноразово вживати заходів проти поширення цих газет ОУН
та ін.
Айнзацкоманди розформовують зараз постійні служби порядку, що їх створила
ОУН, і займаються організацією нової міліції...»
І в цей час радянська партійна пропаганда розгорнула широку роботу з викриття уряду націоналістів. В українських партійних радянських газетах друкуються фейлетони, випускаються листівки з метою дискредитації ідеї державності України.
Газета «За Радянську Україну» від 9 серпня 1941 р.:
«... Наша газета вже повідомляла, що німці поінформували своїх солдатів
про те, що т. зв. «український уряд» (купка підплачених суб’єктів, які
марширують у таборі гітлерівської армії) не є незалежною владою: він служить,
як сказано, лише як зв’язковий пункт із німецькою військовою владою. (...)
І ось в руки Червоної Армії попав один документ. Німецьке командування
видало наказ затримувати членів ОУН...».
Таким чином, Україна стає об’єктом терзання двома деспотичними системами
– фашистською і більшовицькою.
Із інформації Генштабу Червоної Армії:
«На початку серпня 1941 року війська Південно-Західного фронту вели тяжкі
оборонні бої в районі Коростеня, під Києвом, на канівському і черкаському
напрямках. Військові частини відчували гостру нестачу в людях. Окремі
дивізії нараховували всього півтори-дві тисячі стомлених безперервними
боями солдат. Не вистачало зброї, техніки, особливо танків і літаків.
Командування фронту не мало резервів для посилення військ на напрямках,
де виникла загроза, і заміни небоєздатних з’єднань і частин. Але Ставка
Верховного Головнокомандування не надала фронту належної допомоги. Це
пояснювалося загальними труднощами, які відчувала і армія, і країна...».
Обстановка на фронті в цей час була катастрофічна. Червона Армія по всьому
німецько-радянському фронту зазнавала поразки за поразкою. Солдати й цивільні
люди в тилу бачили, як даремно гинуть на фронті або ж потрапляють у полон
до німців сотні тисяч солдатів.
Зрозуміло, що в таких умовах народи СРСР, особливо ті, що опинилися в
німецькій окупації, намагалися знайти вихід з цього трагічного становища.
У республіках підняли голови національно-визвольні сили Кавказу (чеченці,
інгуші, карачаєвці, азербайджанці), кримські татари, калмики, естонці,
латиші, литовці, молдавани. У цій складній ситуації вони шукали спасіння
для своїх народів від фашистського геноциду, ідучи часто на компроміси
з німцями.
Моє розслідування, мабуть, буде неповним, якщо не дослідити, як пов’язувалася
боротьба за незалежність українського народу з подіями на Південно-Західному
фронті, який тримав основну оборону України і Києва і прийняв на себе
головний удар. Ось що свідчить маршал Радянського Союзу І. Х. Баграмян,
який у той час був начальником оперативного відділу цього фронту. Свої
спогади він видав у шістдесятих роках під назвою «Місто-герой на Дніпрі».
(Після приходу до влади Брежнєва Баграмян змушений був «переглянути» свої
погляди на війну і в переробленій книжці «Так починалася війна» цих правдивих
свідчень уже немає). Він пише: «Стало зрозуміло, що військам фронту, розсіченим
ворожими клинами, буде важко утримати рубіж по Дніпру. Їм довелося б продовжувати
оборону в повній ізоляції від головних сил Червоної Армії. Полковник Захватаєв
при зустрічі розповів мені, як уночі 11 вересня вони з генералом Тупиковим
прийшли до командувача фронту. У Кирпоноса в той час були члени військової
ради Бурмистренко та Риков. Начальник штабу фронту доповів обстановку
– висновок його зводився до того, що треба, поки не пізно, виводити війська
за лінію річки Псел, де вже підготували тиловий оборонний рубіж. Докази
Тупикова були переконливі. Після всебічного обговорення військова рада
фронту вирішила направити в Ставку телеграму такого змісту: «Танкова група
противника прорвалася до Ромен та Гайворона. 40-а та 21-а армії неспроможні
ліквідувати цю групу. Треба терміново перекинути війська з Київського
укріпрайону на шляхи просування ворога і провести загальний відхід військ
фронту на рубежі, про які Вам доповідали. Прошу санкцію по радіо, Кирпонос».
О другій годині ночі начальник військ зв’язку фронту Добикін доповів Кирпоносу,
що на зв’язку Москва. Маршал Б. М. Шапошников, який очолював на той час
Генеральний штаб, повідомив: «Ставка Верховного головнокомандувача вважає,
що слід продовжувати боротьбу на тих позиціях, які займають частини Південно-Західного
фронту, як передбачено нашими статутами». Усе це говорило про те, що Сталін
не хотів ні за яких умов здавати німцям Київ. Чому? Навіщо йому було йти
на катастрофічну поразку? Адже його про це попереджали і маршал Будьонний,
і командувач фронту Кирпонос, і начальник Генерального штабу Жуков. Німецькі
армади насувалися на дивізії і армії Південно-Західного фронту, як локомотив
на табун коней. Цю ситуацію бачив і розумів генерал армії Жуков. Він пише
у своїх спогадах: «Я прибув до Кремля для доповіді про стан на фронті.
Доповідав у присутності Мехліса, начальника головного полі¬тичного управління
РСЧА. Через деякий час, коли я вже завершив доповідь, додав:
– Південно-Західний фронт уже зараз потрібно повністю відвести за Дніпро.
На з’єднанні Центрального і Західного фронтів зосередити резерви не менше
п’яти посилених дивізій.
– А як же Київ?! – похмуро подивився на мене Сталін.
– Київ доведеться залишити! – рішуче відповів я і додав: – На західному
напрямку негайно організувати контрудар з метою ліквідації загрози оточення
фронту».
У такій критичній ситуації для України та її народу національно-визвольні
сили намагалися вжити якихось заходів, аби створити незалежну державу
і тим зменшити тиск окупантів на людей, які опинилися на загарбаній ними
території. До того ж оточення Гітлера – адмірал Канаріс та інші генерали
– обіцяло лідерам національно-визвольних сил надати самостійність Україні
після розгрому більшовизму. Таку самостійність отримали під час війни
Хорватія і Словаччина, а Україні не судилося. І в цьому свою негативну
підступну роль відіграла більшовицька Москва і особисто Сталін, організувавши
енкаведистський терор проти окупантів в Україні, використовуючи для цього
закомплексованих більшовиків і обдурених комсомольців – терористів, які
своїми підривними акціями викликали величезні репресії окупантів проти
мирного українського населення.
Національно-визвольні сили, маючи слабку надію на окупанта, прийняли рішення
поставити гітлерівців перед фактом самостійного проголошення незалежності
України.
Похідні групи ОУН, що прибули до Львова, – Ярослав Старух, Ярослав Стецько
та інші – скликали національні збори українців, на яких було проголошено
відновлення української держави.
«...Зайнята ними радіостанція послала в простори історичне повідомлення
українському народові і усьому світові: «Волею українського народу Організація
україн¬ських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення
Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих
синів України».
Загомоніла Україна, під звуки цього повідомлення по всіх місцевостях,
звільнених від більшовиків, розій¬шлися люди, щоб ті слова перетворити
в дію».
Ось так згадував той знаменний день для України – 30 червня 1941 року
– член Проводу ОУН(б) керівник північної похідної групи, що посувалася
на Київ, М. Климишин. На цих національних зборах було затверджено і тимчасовий
уряд незалежної України.
Історія незалежної України ще не написана, але український народ має знати
і пам’ятати тих, хто взяв на себе відповідальність за долю України в той
скрутний час, яку терзало двоє страшних людожерів. Тому подаю повний склад
затвердженого у Львові 30 червня 1941 року тимчасового уряду України.
Стецько Ярослав (ОУН) – голова УДП і керівник ресорту соціальних реформ;
Панчишин Маркіян (безпартійний) – перший заступник голови УДП, міністр
охорони здоров’я;
Ребет Лев (ОУН) – другий заступник голови УДП;
Лисий Володимир (соціаліст-радикал) – міністр внутрішніх справ;
Паньківський Кость (безпартійний) – заступник міністра внутрішніх справ;
Стахів Володимир (ОУН) – міністр зовнішніх справ;
Петрів Всеволод (соціал-революціонер) – міністр оборони;
Шухевич Роман (ОУН) – заступник міністра оборони;
Гасин Олександр (ОУН) – другий заступник міністра оборони;
Лебідь Микола (ОУН) – міністр державної безпеки;
Федусевич Юліан (безпартійний) – міністр справедливості;
Дзерович Богдан (безпартійний) – заступник міністра справедливості;
Храпливий Євген (УНДО) – міністр сільського господарства;
Павліковський Юліан (безпартійний) – міністр народного господарства;
Яців Дмитро (ОУН) – державний секретар міністра народного господарства;
Ільницький Роман (безпартійний) – державний секретар міністра народного
господарства;
Ольховий Ілярій (безпартійний) – міністр фінансів;
Пясецький Андрій (ФНЄ) – міністр лісництва;
Осинчук Роман (безпартійний) – заступник міністра охорони здоров’я;
Барвінський Олександр (безпартійний) – секретар міністерства охорони здоров’я;
Радзикевич Володимир (безпартійний) – міністр освіти;
Мороз Микола (безпартійний) – міністр пошт і телеграфу;
Гай-Головко Олександр (безпартійний) – міністр інформації;
Позичанюк Осип (ОУН) – секретар міністерства інформації;
Старух Ярослав (ОУН) – секретар міністерства інформації;
Климів «Легенда» Іван – міністр політичної координації;
Росляк Михайло – директор адміністрації уряду.
Отже, як тепер стає зрозуміло, Берія прибув до Сталіна з неприємною
звісткою, яку радіостанції НКВС перехопили зі Львова і Кракова.
У Сталіна це повідомлення викликало шок. Проте, оговтавшись, він разом
з Берією почав нову диявольську гру. НКВС вирішило скористатися розколом
в ОУН і нацькувати одне крило на інше. На жаль, кожне з цих угруповань
намагалося довести українському населенню звільнених від більшовизму областей,
що вони є кращі за своїх опонентів. На цьому й зіграла радянська політична
розвідка з тим, щоб не дати можливості об’єднатися ОУН, зробити ці дві
сили ворогами і розвалити національно-визвольний рух в Україні. Насамперед
НКВС проведе операції зі знищення тимчасового уряду України. Багатьох
підступно вб’ють, декого перевербують у своїх агентів, багатьох відправлять
до концтаборів, але про це далі...
Радіоповідомлення зі Львова та Кракова про проголошення незалежності України
у Львові 30 червня 1941 року служба радіоперехоплення НКВС зафіксувала
1 липня і того ж дня вручила наркому безпеки Лаврентію Берії. Той одразу
ж передав матеріали радіоперехоплення у приймальну на доповідь Сталіну.
Сталін, прочитавши радіоповідомлення, одразу викликав до себе Берію, начальника
іноземного відділу НКВС Судоплатова і начальника Генерального штабу Червоної
Армії маршала Шапошникова, яких зустрів похмуро.
– Лаврентію, – не піднімаючи очей на наркома, жорстко спитав Сталін, –
що це ти мені прислав?! – він постукав пальцем по радіодонесенню.
– Це подали наші служби радіоперехоплення, – напружився Берія. Судоплатов
затаїв подих за його спиною. – Це інформація про те, що хохли проголосили
свою маріонеткову незалежність у Львові під егідою фашистів...
– Лаврентію! – пильно подивився вождь на свого наркома. – Ти приніс мені
бомбу, яка підірве весь Радянський Союз. Це кінець країні диктатури пролетаріату!
– Ми всіма засобами не дозволимо націоналістам відірвати Україну! – гаряче
запевнив Берія вождя.
– Ось це, Лаврентію, насамперед ти і зробиш! – ткнув пальцем у наркома
вождь. – Під твою відповідальність! – секретар ЦК ВКП(б) примружив очі.
– Знаєш, як відповідають перед партією, Лаврентію?!
– Знаю, Йосипе Віссаріоновичу, – смикнувся Берія.
– А ви чого, товаришу Судоплатов, мовчите, ховаєтесь за спину свого начальника?
Адже ви у нас головний спеціаліст у боротьбі з українським буржуазним
націоналізмом...
– Товаришу Сталін, – висунувся вперед комісар НКВС, – ми під керівництвом
товариша Берії зараз оперативно розробляємо заходи, аби підрубати під
корінь цю хохлацьку незалежність.
– Київ... – помовчав Сталін, а потім з упертістю продовжив: – ми здавати
не будемо! Хоч чого б це нам коштувало. Ми не допустимо проголошення незалежності
України в її столиці.
– Але німець тисне, Йосипе Віссаріоновичу, – відповів Берія. – Війська
НКВС неспроможні стримувати відступ наших частин.
– Ставити кулемети за спинами і стріляти по відступаючих, – ти що не знаєш,
як це ми робили у громадянську?
– Знаю, товаришу Сталін, – кивнув головою нарком, – але командувач фронту
Кирпонос вимагає відведення військ за Дніпро, аби уникнути оточення...
– Кирпонос панікер! – грюкнув кулаком по столу вождь. – Київ, я сказав,
не здавати! Битися до останнього. Генералам, особливо українцям, про акт
незалежності України нічого не повідомляти. На німецькі радіопередачі
відповідати контрпропагандою, що все це брехня. Радіоприймачі у мешканців
Києва всі анулювати!
– Слухаюсь, Йосипе Віссаріоновичу! – виструнчився Берія. А потім нерішуче
спи¬тав: – І все ж , якщо доведеться здавати Київ?..
– Тоді його знищити разом з маріонетковим урядом українських буржуазних
націоналістів і його господарями, німецькими окупантами! Вогняним смерчем!
І на весь світ ми заявимо, що їх знищив народний гнів!
– Про всяк випадок, товаришу Сталін, – втрутився в розмову Судоплатов,
– ми вже розробили план операції «Смерч»...
– А ви чого мовчите, товаришу Шапошников? – звернувся вождь до маршала.
Той виструнчився.
– Я вже доповідав, товаришу Сталін, що ГРУ (Головне розвідувальне управління
Червоної Армії – Ю. К.) проведе операцію «Альберіхт», в якій ми використаємо
нашу нову таємну зброю... Земля горітиме під ногами націоналістів і німецьких
окупантів у Києві!
– Виконуйте! – різко кинув вождь запрошеним. – Через три дні подасте мені
конкретні заходи. Лаврентію! – Сталін знову ткнув у груди поплічника пальцем,
– доля держави комунізму на твоїй совісті! Ти розумієш, що буде, коли
хохли-червоноармійці, клюнувши на самостійну Україну, залишать фронт?!
Це кінець Радянському Союзу і нам з тобою!
– Може, нам слід щось протиставити цьому акту, – вагаючись, запропонував
Берія, – сказати, що в Радянському Союзі Україна буде самостійною державою...
– Ти маєш рацію, – погодився Сталін. – Випусти з таборів українських письменників,
хто ще залишився в живих, і того самого сміхача – Остапа Вишню, і хай
в радіовиступах перед солдатами пропагують цю ідею. Створіть українські
радіостанції, і хай вони ведуть передачі на окуповану Україну. Посилайте
всіх на фронт для пропаганди: Довженка, Малишка, Сосюру, Корнійчука...
– Слухаюсь, товаришу Сталін! – кивав головою Берія.
Вождь трохи подумав і з притиском додав:
– А всіх членів хохлацького уряду оголосити ворогами народу! Знайти і
знищити! А тепер ідіть!
Нарком, маршал і комісар чітко повернулися і вийшли з кабінету вождя.
Що ж саме мав на увазі комісар НКВС Судоплатов, інформуючи Сталіна про
те, що його відомство підготувало терористичну акцію «Вогняний смерч»,
і що мав на увазі начальник Генштабу Червоної Армії, говорячи про таємну
операцію «Альберіхт»?..
Про це йтиметься в наступних розділах мого журналістського розслідування.
Далі буде
© Краснощок Ю., 2007
 |
|
 |
 |
 |