журнал "Вітчизна" №9-10, 2007 р.

«Зенітка»

ВІТАЛІЙ КРАСНЮК

КВИТКИ ЗА ГРОШІ,
ЛЮДИ ХОРОШІ...

РЕПРИЗИ

Звучить весела мелодія.
Коли артист підходить до мікрофона,
вона мікшується, стихає зовсім.

– Шановні курортники, купуємо квиточки на концерт. Підходимо, запитуємо, не соромимося. Підлікуватися можна не лише фізіотерапевтичними процедурами, наливкою глоду чи мінеральною водичкою, а й мистецтвом... Квиточки дешевші грибів. «Хто візьме білетів пачку – той отримає водокачку!» А хто дві – той одразу дві... Пані, ну що ви вагаєтеся – беріть!.. Ви їх не знаєте (іронічно)... Якби народні... Не народні, але із народу. Та й до чого тут це? Подумаєш – народний...хороводний! Заслужений-простуджений, лауреат шнобелівської премії, – може, щоб артист іще й поетом-академіком був?.. Я сам поет, хоч і дрібненький... Ідіть ви в баню потихеньку!.. Ну до чого тут звання? Ви ж знаєте, як їх дають... От за кордоном, якщо це Хуліо... ну, блін, і імена – язик зламати можна... Так от: якщо це Хуліо Іглесіас – то це саме він і ніхто інший. І не треба їм тих академіків навколоакадемічних пісенних наук. Але сьогодні навіть Хуліо відпочиває.
Мужчина, не вірите? Щоб я тріснув на кавалки! Слухайте. Звучить: «...смажений кабанчик, курка з майонезом, овочі, салати, сядем біля хати... Вип’ємо по чарці, заспіваєм пісню, ти не пожалкуєш, що за мене вийшла...». Я касир зі стажем – знаю, що кажу. Не бійтеся ходити на нових артистів! Що ще вміють? Усе! Знімають «порчу», «зглаз» – з ніг, з рук... «От якби даром!» (перекривлює). Не володіють таким даром, щоб працювати задаром. Задарма тато мамо не цілує. Не морочте голову.
Шановні відпочивальники, купуємо білетики на концерт. Хто сміється – у того все «розсосеться»: вугрі, прищі, набряки, пухлини! Зникнуть такі болячки, як сальмонельоз, спідокульоз, пташиний грип, ларингіт і гострий шлангіт. «От якби Мадонна...» (перекривлює). І ви купили б квиток за 500 долярів на Мадонну? Сумнівно. От купіть квиток для своєї мадонни на сьогоднішній концерт – тоді повірю? Що, слабу? Ну, так би й одразу. Я спокійний за даму, коли справа у ваших руках! І в її ногах? Ну хай і так, я не проти.
Хто наступний? Немає? «Шара пліз»! Ти диви, скільки їх оглянулося? Ай-яй-яй... Навіть той, з апаратом у вусі. А казав, що зовсім глухий! Справді, «шара» об’єму не має. Хто ще не придбав квиточка – до мене! Вхід безплатний!.. Біжать... Вихід платний!.. Зупинилися... Як ми любимо безкоштовні концерти! А артисти також хочуть їсти... ікру... заморську... бажано ложкою!
Чи під «фанеру» концерт? Яка «фанера»? Яка «фанера»? «Фанера» летить над Парижем. Живий звук. Правда, під «мінус». Що таке «мінус»? Це коли звучить музика, а артист живцем співає. Що значить, цирк поїхав – клоуни лишилися? Сам ти клоун. От якби законодавчо заборонили «фанеру», тоді інша річ. А то – клоуни! Може, тобі за таку ціну ще й симфонічний оркестр привезти? Клоуни... Ну й публіка. Та який там у нас в Україні шоу-бізнес... Шоу є, бізнесу немає! Сам продюсер, сам співаю, сам пишу й на скрипці граю. Думаєте, артистам легко? За вірші – дай, за музику – дай, за аранжування – дай, на телебаченні – дай. Або... Або на мій екран – через диван!.. Дівчатам легше, а от що робитьчоловікам? Не тої системи... Хоча можна звернутися до Борі Мойсеєва... Кажуть, що підсобляє дуже активним хлопам...
Переконав? Беріть квитки, панове, не пошкодуєте. Хто не підтримує свою культуру й мистецтво, той духовний жебрак!

ЧАС ПІК

Шановні городяни і приїжджі селяни! Не гайте часу – несіть гроші в касу! Купуйте квиточки, ставайте в куточки, компостуйте їх пальцями – і не їздіть зайцями! Наступна зупинка – ДВРЗ, – можливо, кому й повезе! Ваш квиток!
– Облу-чо-нниє!!!
– О, Господи, що з людьми Чорнобиль робить! Такий молодий – і вже «облучонний». Та який ти «облучонний» – тобою орати треба. Накупляли посвідчень – і їздять.
– Я папрашу...
– Що ти просиш? Гроші плати – мені касу здавати треба. Або їдь маршруткою. А то всі в громадський транспорт пруться... Ваші квитки, молоді люди?
– Ми, ба-бу-ля, інва-лі-ди…
– Ну от, будь ласка…Очень плохо, что інва-лі-ди. Очі зранку залили – і їдуть. Щоб я вас на наступній зупинці не бачила.
– А нам на слєдующей і нада. А ви, женщина, на слєдующей слазітє?
– Ідіот, слазят только с женщини! И то – с настоящей женщини нє слазят, а сползают. Понял?
– Ха-ха-ха… Оце відшила, молодець! Так їм – інвалідам!.. Що у вас?
– Посвідчення.
– Показуйте! Що, я повинна всім говорити?
– То мовчіть.
– Ти подивися… Ще й рота затикає…
– Та, ні – я шукаю… Так…так…так…
– Що ти такаєш? Такає він. Я на Майдані також «такала» – і толку! Всі вони – і помаранчеві, й сині, і комуністи, й анархісти – все так гарно говорять: ля-ля, тополя... А я тю-тю, торохтю…язиком за копійки щодня. Он ціни за житло підняли, а людям субсидію, як собакам кістку, кинули. Об дорогу б їх кинуло!.. Ваш квиток?
– Студент.
– Це що – діагноз?
– Це стан душі.
– Душі… Угу… Ду-ши…прекрасниє пориви… Платіть!
– Нема чим – безробітний.
– Студент, хто не работает – тот не єст!
– Неправда. Апарат – бил…єсть…і будєт єсть!
– Це точно. Верхні ешелони крадуть ешелонами – і нічого. А нам і заробити ніде. Я коли бачу по телевізору наших олігархів, то можу одразу визначити, у кого здорові зуби. Дивишся, а там отакенна пика на півекрана. Цей здорові зуби має. Бо які ж зуби треба мати, щоб таку ряху наїсти!
– Ваш квиток?.. Теж студент? Де вчишся?
– У Поплавського.
– А-а-а, це той, що співає: «Кропива ти моя, кропива...». Лопухи ви мої, лопухи... Ви знаєте, а в цьому щось є... Босоноге дитинство. Одежини немає. Лопухом прикрився – і йдеш. А хтось тобі вслід: «...бачу, бачу твій пушок я крізь драний лопушок». Червонієш, біжиш навмання і... в кропиву... А вони, «будяки», сміються... А я їм: не для вас квіточка росла... Щось я забалакалася. Ваш білет?
– Секунду.
– Пролетіла. Що, там?.. Єсть?.. На пупі шерсть! А ви, мужчина, що мовчите? Витягуйте й показуйте. Що значить – не витягнете, бо злякаюсь?! Я з вами не жарти жартую! Відійдіть! Що значить – нмкуди, що тут і Геракл не пролізе? Дистрофіків попрошу до маршрутки.
Ще раз кажу: шановні громадяни і приїжджі селяни, компостуйте квиточки пальцями і не їздіть зайцями. Бо після ДВРЗ-е – зайцям не повезе... Контролери!..

РО-БО-ТУ…РО-БО-ТУ…

Тяжка ти, робоча доля українського чоловіка! У будь-якому центрі зайнятості така черга на нормальні вакансії – роками їх не дочекаєшся! Ось дивіться, що в газеті пишуть...
Хочеш реальних грошей – думай: або вантажником за вісімсот гривень… «чистими»... без диплома… але з надірваним пупом… але без затримки зарплати… місяць у місяць… або сторожем за чотириста п’ятдесят... «грязними»... але сторож спить – служба йде! Думай. Добре думай. Шинкуй м’ясорубкою... От якби можна тисячу – і щоб спати й грижі не мати!
Ану глянемо на іншу вакансію. Ось, асенізатор – дві тисячі гривень! Та ні, цей запах «Коко Шанель» мене вбиває... Але ж дві тищі... Думай. Добре думай. Гроші не пухнуть, пардон, не пахнуть! Думай. Або дві штуки – і в дорогих шампунях купаєшся... або вісімсот – і пуп на шиї зав’язуй... або чотириста п’ятдесят – і Бухенвальд: ходиш, як скелет на шарнірах! Думай. Добре думай: або – або! – третього не дано.
Чому ж ні? Ось. Потрібні будівельники. Десять гривень на годину. Дванадцять годин робочий день. Без вихідних. Хочеш грошей – лопату в руки й на бетономішалку. За день сто двадцять гривень в кишені! І забудь, що ціни кусаються, люди гризуться, теща шипить, дружина свариться... Забудь, бо всі вони в тебе в кулаці! Вірніше, в гаманці. Але ж на будівництві простуда в легенях, кілок у спині, очі на викоті... Думай. Добре думай. Ні-ні-ні. Викусять. За такі гроші нехай самі на аптеку працюють. Давай щось полегше, щоб і «бакси» мати, і на роботі відпочивати... А нема!
А для жінок усе є. Ось, будь ласка. Потрібний офіс-менеджер, приємної зовнішності, параметри: дев’яносто-шістдесят-дев’яносто, ноги від коренів зубів – триста умовних одиниць... Думай! Добре думай. Або Бухенвальд на шарнірах, або чик! – і триста «баксів» у кишені, коханкою директора працюєш. Ні-ні-ні... Щоб я триста?! Шістсот – і не підходь, товаришу директор, на «шару» клубнички не буває. І тоді до лампочки, що астрологи каркають, доходи падають, емоції киплять, депутати сплять, Президент за кордоном – в мене ентузіазм піднімається... Та що це я геть тю-тю... Це якби я не родився хлопцем, точно був би дівчиною, а так... Думай. Добре думай.
Та що тут думати. Ото беруть у міліцію – без диплома, на казенні харчі, – треба йти. А що? Дубінатора дадуть. Ще й личку причеплять. А я без лички, як пляшка без зати... без корка. З дубінатором у руці й личкою на плечі – сам зароблю. І нехай когось податки душать, в парадних глушать, десь п’ють, посуд б’ють – мені плювати: маю працю і зарплату, голубий мундир ношу і ніколи не тужу! Ну, як вийшло, так вийшло. Мабуть, піду записуватися, бо й цієї вакансії не залишиться

ЛИСТ ДОДОМУ

– «Доброго дня, рідна, дорога, люба моя мамуню!
Пише Вам синок Сергій . З перших рядків свого листа хочу привітати Вас із Міжнародним жіночим святом 8-го Березня...»
– Господи, яке чуйне дитя! Не забуло. А як пише: чуєш, Михайле? «…Рідна, дорога, люба моя мамуню»...
– Значить, проситиме гроші!
– О-о-о, у тебе тільки що, так і гроші.
– Ти далі читай.
– «...Хочу сказати, що я вас дуже люблю і шаную...» Бачиш – «дуже люблю»... Любить... моє рідне!
– Точно проситиме!
– Гляньте на нього. Дитина «дуже любить і шанує». Шанує, чуєш? Господи, яка ж все-таки в нього душа людяна. А як же гарно пише – такий розумний…
– Аж страшно!
– Що ти на рідного сина напустився!
– А я звідки знаю, що він рідний? За тобою піврайцентра бігало…
– Що-о-о-о? А ти бачив?
– Може й бачив.
– Що ти бачив? Що ти бачив? Аби був усліп! Теж мені однолюб.
– А що, ні?
– Це ти зараз однолюб. Ой, Михайле, не дратуй мене, бо я не знаю, що з тобою зроблю! Краще не збивай, дай дочитати. Ага: «…не знаю, коли вже випаде та щаслива хвилина, що зможу вас обняти й розцілувати...». Боже мій, яке дитя, яке дитя! – серце так і тьохкає… «Хотів приїхати, вже й подарунок примітив, такий гарний в універмазі стоїть – «Шанель № 5» називається, духи із Парижа – так оце не знаю, як і писати… Усі мої заощадження і стипендію вкрали...». Ой, мати рідна!
– Їй-бо, проситиме гроші.
– Господи милосердний! Його, кровиночку, обікрали, а він одне й те ж: проситиме, проситиме...
– Та дурить він.
– Хто дурить? Дитя на останні копійки хотіло матері подарунок зробить, а ти... Де ти взявся на мою голову?
– Там, де й ти! Дурить він. Забула, як минулого разу деканові на імпортний вінок просив, писав жартома, що тричі «на біс!» декана закопували, а той через півроку воскрес – і на екзаменах його завалив? Було таке?
– Що ти згадуєш? Що ти згадуєш? Краще послухай: «Сиджу голодний і холодний, не знаю, скільки ще так протримаюся. Мабуть, буду кидати ту науку, якщо не вишлете грошей…». Кидати науку, чуєш?
– Аби його об дорогу кинуло. Казав я тобі – проситиме гроші. Уже всі жили повитягував!
– Та що з тебе візьмеш, що з тебе візьмеш, крім аналізів, – ти ж скнара!
– Це я скнара?!
– І батько в тебе скупий був, і дід скупердяй! Куди мої очі дивилися…
– Ну, знаєш.
– Нічого не знаю. Іди знімай гроші з книжки.
– Не піду! Це все твоє виховання! Егоїст він!
– Миколо, це твій син…
– Не знаю.
– Миколо, заробиш – в мене вже в грудях аж клекоче! Твій він, чуєш? Твій! Ось і протебе написав: «Мамуню, я так переживаю за нашого татуню – заспокой його… Обніми його за мене і розцілуй – я за ним так скучаю!.. Чуєш? Дитя за тобою скучає!
– Що, так і пише?
– На почитай!
– «… Я за ним так скучаю!» Ну, коли так пише, шельма, – треба вислати грошей…
тебе написав: «Мамуню, я так переживаю за нашого татуню – заспокой його… Обніми його за мене і розцілуй – я за ним так скучаю!.. Чуєш? Дитя за тобою скучає!
– Що, так і пише?
– На почитай!
– «… Я за ним так скучаю!» Ну, коли так пише, шельма, – треба вислати грошей…

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2007 р.