|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.
ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»
Публікацію розпочато в першому числі 2000 року
ОСТАП ТАРНАВСЬКИЙ
(1917 – 1992)
Остап Давидович Тарнавський народився 3 травня 1917 року у Львові. Вищу
освіту здобув на філологічному факультеті Львівського університету, а
згодом там само навчався у Політехніці. Водночас заробляв на хліб газетярською
роботою. Двадцятивосьмирічний автор дебютував у поезії 1935 року публікаціями
у журналах «Назустріч», «Дажбог», «Ми». У роки другої світової війни працював
репортером у газетах «Українські щоденні вісті», «Львівські вісті», «Краківські
вісті».
Після війни О. Тарнавський емігрував до Австрії. Перебував у таборах біженців
у Зальцбурзі та місті Ґрац, а згодом переїхав до Америки – спочатку замешкав
у місті Скрентон, пізніше у Філадельфії. У Філадельфії ж дістав фах бібліотекаря,
закінчивши Інститут технології Дрекселя. Більш як двадцять років О. Тарнавським
віддав праці в бібліотеці міського філадельфійського коледжу, де був у
ранзі професора (так званим керівником відділу). Чимало часу письменник
присвятив громадській діяльності. 1958 року його було обрано секретарем
Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово», а від 1975-го він
уже голова цієї організації.
У книжках поезій «Життя» /вінок сонетів, Філадельфія, 1952/, «Мости» /Нью-Йорк,
1956/ та «Самотнє дерево» /Нью-Йорк, 1960/ О. Тарнавський відходить від
раннього свого романтизму першої збірки «Слова і мрії», виданої 1948 року
в Зальцбурзі, ніби утверджуючись у творчому виборі художнього арсеналу
досліджуваних ним поетів-модерністів Т. С. Еліота та раннього Павла Тичини.
Саме їхня творчість була темою його дисертації. Позначився на технічній
кристалізації манери О. Тарнавського і вибір авторів для його перекладацьких
інтерпретацій: це були Т. С. Еліот, Е. Е. Камінгс, В. Шекспір, Емілі Діккінсон,
Езра Павнд, Р.-М. Рільке та ін.
Стиль О. Тарнавського-поета як зазвичай прискіпливо-влучно охарактеризували
упорядники й автори бібліографічних текстів до антології «Координати»
/»Сучасність», 1969/ Богдан Бойчук та Богдан Т. Рубчак:
«Він ніби ламає строфу, грається трудними дисонансами, скреготливою дисгармонією,
звуковими зударами». Аналогічні спостереження щодо словника та художньо-образної
системи поета знаходимо у найсвіжіших дослідженнях творчості О. Тарнавського
критиків Миколи Ільницького /1995/ та Михайла Слабошпицького /2006/. Останній,
крім того, відзначає в творчому діапазоні О. Тарнавського всі похвальні
грані широких інтелектуальних спромог і зацікавлень, називаючи його ім’я
серед найосвіченіших письменників української еміграції.
«Виняткова ерудиція, широкі зацікавлення в філософії, історії, мистецтві.
Літературний критик, літературознавець, театральний критик, публіцист,
політолог, культуролог. Ось промовисті назви деяких статей: «Бертран Рассел
– Сковорода наших днів», «Альбер Камю – сумління нашого часу», «Микола
Руденко – Паскаль доби соцреалізму», «Поет Ярослав Сейферт – нобелівський
лауреат», «Юрій Липа – поет національної думки»... Він осмислював такі
постаті, як Б. Гомбрович, Андре Жід, Артур Кестлер, Гемінгвей, а також
Юрій Клен, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Богдан Кравців,
Улас Самчук, Докія Гуменна, Іван Багряний... Власне, не було жодного помітного
літературного явища в українській діаспорі, про яке не писав би Остап
Тарнавський, котрий ніби змагався в активності з критиками», – так захоплено
характеризує амплітуду багатогранних досліджень майже двадцятирічного
керівника Об’єднання українських письменників у екзилі автор книги «25
українських поетів діаспори» Михайло Слабошпицький /К. 2006/.
По його полудню віку у О. Тарнавського вийшла у Нью-Йорку окремим виданням
книга есеїв «Туга за літом» /1966/, що ніби підсумувала «труди і дні»
людини, одержимої своїм фахом і покликанням.
У часи горбачовської «перебудови» в Радянському Союзі, 1989 року, Остапу
Тарнавському пощастило вперше після еміграції відвідати Львів. Це при
тому, що письменник уже об’їздив увесь світ, бував у країнах Європи на
міжнародних симпозіумах та світових конгресах славістів, засіданнях ПЕН-клубу.
Іще 1980 року дружина письменника Марта Тарнавська видала бібліографічний
покажчик, у якому налічувалося близько 1000 позицій назв творів різних
жанрів, що в них працював її чоловік. До цього слід долучити і книжку
споминів Остапа Тарнавського «Літературний Львів» /І939 – 1944/, видану
львівською «Просвітою» 1995 року.
У розповні творчих задумів письменник завершив свою третю чверть віку.
Проте червень 1991 року підтяв митця на півслові. Професор щойно прибув
тоді на наукову конференцію до Іллінойського університету в Урбана-Шампей.
Третій інфаркт підкосив О. Тарнавського остаточно. Рік життя, що лишився
йому, вже не давав шансів на нові творчі звитяги.
19 вересня 1992 року уночі серце письменника зупинилося за робочим столом.
Прекрасна, достойна смерть!.. Поховано О. Тарнавського на Українському
православному цвинтарі св. Андрія в Бавнд-Бруку.
ВІЧНЕ
І розходяться із храму вірні,
розсиляючи свічок киптінь...
Ти лиш спів, що пташкою до стін
в серці винесеш у світ простірний.
І відійдеш в сумерки вечірні
там, де сонце застеляє тінь,
там, під зводом голубих склепінь,
де тополі клоняться покірні.
Перелічуєш, мов чотки, роки,
та їм ліку і кінця нема:
десь у всесвіті безмірному, глибокім
твій кінець й початок, мов луна.
І далекими левадами ідеш,
наче музика, що без шляхів, без меж.
БАТЬКІВЩИНА
Ти кажеш, я невірним птахом злинув
у вирій, де безпека і тепло,
і безвідповідально вибрав зло,
змінивши рідну стріху на чужину.
Ти кажеш, що я кинув батьківщину,
що осквернив я батьківське житло...
А в мене батьківщини не було
і не дала вона притулку сину.
Я приймаком жив у чужім підвалі,
не знавши теплоти безпечних стріх,
аж люди владні і часи несталі
мене прогнали на розкот доріг...
І так в пошукуванні батьківщини
верстаю я дороги ці донині.
ВТЕЧА
Мов блудний син, я втік перед тобою,
схиливши голову, спустивши зір,
нездібний погляд піднести до зір,
шукати за дорогою ясною.
Блукаю по заулках, темнотою,
у порожнечі челюстей і дір,
розумній логіці наперекір,
щоб тільки не зустрітися з тобою.
І так ціле життя промандрувати,
зійти з дороги і блукать-блукати,
приреченого шляху не знайти!..
Та знаю, що скінчиться це блукання
і – без дороговказу, без шукання
дійду до тебе, до останньої мети.
БЕРЕГ ЗЕМЛІ І МОРЯ
Застромлюю яскраву парасолю
на березі безмежних океанів –
на березі,
що став притулком мрії,
що її схопив у клітку
обмеженого мозку
сам Творець;
– на березі, де виріс цвинтар
розбитих черепів,
які згубили
дарунок задумів
про одчайдушні перелети океанів,
про вистриб у простори
над плесом вічности –
на березі яскравих парасоль,
що їх щораз зриває вітер,
щоби відкрити вид
на шлях,
куди простує віковічне сонце,
– а наші руки хробаками
обмотують їх, наче крила,
щоб не злітати іще земського спокою...
Хай парасоля – це шатро новітнє,
що закриває страх
перед безмежжями блакиті,
щоб захистить ліниву думку
від злетів у безмірний простір...
Та все встаєш і йдеш, немов дитина,
та й обережно вмочуєш степ у воду
і дивишся у простір, мов у привид,
де чуєш голос, наче виклик,
де бачиш образ, наче ласку,
– встаєш і йдеш,
не зрозумівши навіть,
чи йдеш комусь назустріч, чи втікаєш,
щоб не згубитися у цьому квітнику розквітлих
парасоль,
що їх обсіли
придавлені тіла й
придавлені думки,
що раз були злетіли птахами на гривах хвиль
у простір
і... злякались,
щоб не зависнути між синявою неба і морів,
і відцурались мрій,
мов похотей гріховних,
замкнувши їх в тісну коробку серця
на спогад,
що жила колись людина
богоподібна,
аж доки не знайшла спокійного затишшя
під парасолею, що – мов намет ілюзій.
О, синя простороне,
не зустрітись
самотнім душам,
що посміли мріяти про вічність,
в безмежнім небі реально-сущих океанів,
що їх заслонюють
ілюзії красивих парасоль?
РОЗЦВІТАННЯ
За палісадом бузковий кущ:
твоє рам’я, немов галузь розквітла –
ось так у пам’яті живе весна,
що раз розтаборилась в мурах міста,
Сантиментальна музика з вікна:
тужлива, бо співала чорна флейта.
Розвішений на ґзимсах неба плющ,
мов вирізок блакитного квадрату
Задивлений у синяви абстракт
із перспективи кам’яниць циліндра,
і цвів, і розцвітав бузковий кущ,
в землі унерухмлений корінням.
І підіймалось бузовиння мрій,
щоб синяви нескінченість дістати...
і розцвітався сум,
коли весна
циганським табором ішла крізь місто.
ІНШЕ ДИТИНСТВО
(Парафраз на вірш Рільке «З дитячих років»)
Був сутінок, як завжди в сутеренах,
і пахло плісню від канальних рур –
та мама не ішла, не шелестів ажур,
як це у Рільке – хоч подібна тема.
Для хлопця вигляд – лиш вікна квадратик,
порізаний залізом чорних ґрат:
крізь грати зорі лили аромат –
далекі зорі... без доріг... без хати.
І рук ніхто не клав на клавіятуру...
Де в Рільке фортеп’ян – стояла піч,
яка не гріла серця, ще – мов ніч
загублене, де зір кричало здуру,
коли хлопчина в темноті підвалу
знаходив в самоті свій власний світ,
де зорі – до далеких станцій зліт,
мораль у серці – камінь в рівновагу.
ВІКНО
Така проста, звичайна річ – вікно,
а скільки змісту в цім короткім слові.
Нові світа, небачені-казкові,
то відчиня, то зачиня воно.
В задушливій кімнаті ми ждемо
на щось, що прийде, наче вітру повів,
чого не висловити в людській мові,
про що замріяли давним-давно.
І вся надія – у малім вікні,
Що темну келію зміня в світлицю
і розкриває всім – тобі й мені
незгаданого світу таємницю.
Та тут же хтось підказує водно:
сама людина – це у світ вікно.
МІСТО
Немов коштовно-дороге намисто,
шліфоване майстерством творчих рук,
людського побуту і суть і згук,
пишається серед просторів місто.
Стоїть воно, мов статуя, врочисто,
піднесене на п’єдестал, на брук,
де дух життя дуднить, мов серця стук,
– всіх творчих поривань найперший виступ.
Як ці мурашки, трудимось віками,
складаючи ось тут свій труд, мов скарб, –
коштовний камінь на коштовний камінь –
виносим в небо крик молитв і скарг.
Музей-архів, всіх творів духа збір –
це місто, мов найбільший людський твір.
ПОЕТИЧНІ ПОРИВАННЯ
Не так легко це – бути естетом
у цім місті забрудненім, де
людський натовп кричить і гуде
і заглушує все трафаретом.
І не легко це – бути поетом
у цім місті, де темінь бреде,
і лиш клапоть небес де-не-де
поетичним заманює летом.
Всі надійні твої одноденки
пропадають у вулиць пітьмі –
автобуси, трамваї, підземки,
маски лиць безвиразних німі...
Так достойні твої поривання
Потопають у крику мовчання.
ТЕРМІНАЛ
Біжиш, біжиш до перехрестя ліній,
щоби дістати той останній потяг,
що завезе тебе до дальніх станцій,
накреслених на блюпрінті фантазій.
І слухаєш, і дивишся у далеч,
пристанувши на виступі перону
під фірмаментом чорного склепіння,
де погасають зорі в канделябрах,
де вітер ніч розвішує, мов тишу.
Стоїш у велетенськім вестибюлі,
звідкіль ідуть всі колії світами, –
збентежений великим сподіванням...
Лиш мертва тиша!
Жадного сигналу:
нема рефлектора, гудка не чути.
Ніхто не йде й нікого сподіватись.
На циферблаті місяця немає стрілки,
щоб вказувала бажану годину...
Ось так кінчиться біг твій терміновий.
БАЛЯДА ПРО ВІЧНУ ВАРТУ
В вартівні палахкотіла ватра
і на лавах ждали вартові.
Враз підвівся перший: Чуєш? Кличе...
І, забувши нарядить шолом,
вискочив із вартівні, мов вітер,
двері розмахнувши навстіжень.
І ніхто не ворухнувся навіть:
на весілля не збирались дружки.
Всі вони сиділи, як раніше,
кожний ожидаючи на виклик
звідтіля, де замок па горі.
І нїхто не глянув там, де двері,
що відкрили занавісу мрії,
де очікує князівна-ніч.
Не питав ніхто: за чим? куди?
Знали, що ніхто ще не вернувся
з темноти.
/Рукопис/
 |
|
 |
 |
 |