журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.

ІВАН СЕРГІЄНКО

ВОГНИК У ВІКНІ

***

Ой, лугом-лугом, ще й широким степом
один стоїш у янгольській сваволі
у полі
воїн.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ричить, мов звір приречений, від болю нерухомий,
твоїм крилом пронизаний, твоїм мечем ловецьким
якраз у серце,
в самісіньке.

Розтяло наскрізь груди
чи словом, чи мечем, а чи крилом...

ЛЮДИНА

Шукана єдиної волі порухом,
вигадана
поміж снігами
усенебесних віхол.
Єдиної волі живої
причастя до глини й огню, і води, і слова, і пустки...
В ярій звабі
від брунечки і до пороху, від черева і до обрію – аж заки
порожньо і похапцем – за овид ночі,
прочанин кровиці
у неупинному шепоті спраглих вен
прийде до дару дня.
Навмання за піснею серця,
від брунечки аж до пороху,
від зачаття і до зачаття...
Або ж – від зачаття і до зачаття
марною веремією затятости лукавої мудрости
поведе долю свою
до правди, але не істини.
Марною долею діжде
роду останнього
суховію
останнього спалаху життя у безплідді каменя
так і не ставши
пучкою солі.

***

Це сказано. Не прорекли вуста,
Не чути навіть подиху тяжкого –
Це сказано; На відстані буття
Речей, людей і всесвіту цілого.
Це так далеко, що вмира луна!
Але ж це сказано – про що питати в Долі.
І донька в лузі – дикім-дикім полі
така одна у Бога і трави...
Це сказано не мною, і не їй –
Великий Луг усі сховав дороги під водою.
Трави. Трави. Трави...
«Тонюсінька війна металю над жнивами»
Це сказано! Хоч й слова не зронив –
Літаю чайкою над пам’яти хлібами.

***

Червоні ліхтарі бензоколонки
І за вікном індустрій лад та стрій.
Чужина, ще дочасу – не чужина,
Але ти раптом тут – один, один...
І знаєш – не зречешся України,
І знаєш, що се вперше – чужини
Зізнаннячко
А телефонна пуповина
натягується через всі світи,
і через душу,
і бринить струною
Ой, Земле, Земле, Земле, відзовись!
А Україна – ямою, труною,
Як багатьом... – пильнуй, не оступись!
А в мене нині вже по дві нематеризни,
А в мене – мама й доця, й півтора
Коханих образи. Стривай!

Куди бредеш, мій сину!?
Ти в когось (в кого?!) броду розпитай.

ДУША

Панна шукана, жадана.
Або ж сестрицею до єдиної розмови з собою
завжди відверта,
мовчазна не-сяжна.
Вигадана
у сні роду
при небесних світлах,
при волі пташиній,
при звабі обрію
і шепоті вен
Жоно на мить –
незрадлива від брунечки аж до плоду –
ціле життя.
І все життя –
подорожня прочанка
у верем’ї перевтілень,
аж до самого останнього долу,
аж до самого останнього неба.
Бранка плоті,
або ж ув очах – свічкою в храмі,
вітером волі –
у пісні,
пучкою соли
у щоденній хлібній толоці.
Пронизує всеньке ім’я творіння
тремтливою павутинкою
суті.

ВОГНИК У ВІКНІ

1.

Поставив свічку
у вікні висотного будинку –
вночі подорожній,
не заблукай.
Свічку поставив
серцю твоєму,
Доле моя...
. . . . . . . . . . . . . . . . .

2.

Наче падає сніг –
в венах б’є тишиною.
Наче падає сніг –
аж відбілює ніч.
Наче стежок знаки –
слідом, степом, журбою...
І ричання свободи
в теплих пестощах рук.
Наче доля в ярах
тишиною поснула,
Наче небо... Зоря –
у вікні каганцем –
на межі не-села,
на межі не-оселі,
на межі
навмання
на вікні
не-мене...

P. S. «der erste Stern ist wie das letzte Haus».
R. M. Rilke

3.

Нестерпний степ стримить на сто життів.
На сто життів – нестерпна біла повінь.
Гей, вогнику, поставлений в вікні –
крізь шибу візерунків морозових...
Сто сторінок відміряно мені,
як сто життів
безмовного волання
у білий простір
оленя сліди...

СВАВОЛЯ ЯНГОЛІВ

Спокій ув очах

Ти знову зустрічаєш мов з походу...
Залізні мчать комоні наскрізьстеп.
І от ми на траві, і знов сховався погляд
у мареві від альфи до омеґ.
Чий дух загравсь у піжмурки свободи
і янгол в темнім лісі заблукав?
А вже стрічай собі нову пригоду –
«Бентежно світлий зір нарешті відпадав,
тепер з тобою ліпше, ліпше так...»
Тепер твій янгол не боїться вовка
і пір’ячко розгублене в світах,
навизбирати в подушки та шовком
позапинати...

... відбулося, бачив дивне чудо?
Згасають очі і вщухає страх
дітнути надвосіч, але свободи –
тож радуйтеся, вишні, в небесах
смиренності недоторків моїх,
байдужості моїх непоцілунків,
й незатишку спокою ув очах...
Ще янголи не перейшли пороги –
в кольчузі серце, під забралом гнів
й шаблі не пили ще води в діброві
свяченої. Ще світ не знає див.
І кров – допоки лише «калинова».

Сваволя

І янголи, забувши про пороги,
пустилися в наземне полювання,
у бистрих крилах прилаштовуючи шаблі,
у бистрих крилах...
А вже і янголи, забувши про пороги
пустилися в ловецькі перегони,
блакитний степ змінивши на асфальти
пильнуй,
замріяний!

***

Мовчиш, не озиваєшся
мовчан, мовчанище, мовчисько
Крізь збайдужілість вуха
впав камінчик
В саменьке серденько
Й росте у брилу, в скелю, в пекло долі
Переростає тіло в мур неволі
Де найтіснішою із камер...
Ще не сам

Нуртує ще моя кохана панна
Й мовчить
І пальчик не торкне струни
Незавчених симфоній
Надстаранно
Чужих надхнень взискуючи стовпи.

***

Ти знаєш – я є справді заскладний
Своєму слову мислію ворожу
Собі ж кричатиму – не смій, в незвук – не смій
Та все ж людське відчас мене тривожить

Я не хотів змиритися з життям
Я не жадав зустрітися зі смертю
Надією назвись – і не віддам
Твій образ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

НЕ З ЦЬОГО СВІТУ СПОВІДЬ

Матір не вибирають. А – батька?..
Я вибирав... Того чи іншого. Як мені заманеться, так і ставав
я Тарасовим, або Івановим... І хоча лоно моєї матері не знало
тепла цього зачаття, воно втілило цю плоть.
Пам’ятаю, як скрушно ридала мама, випускаючи мене у світ...
Пам’ятаю, смак її крові, яка точилася з перс замість молока.
Молока було замало, аби втримати на землі те, що їй не
належить...
Пам’ятаю першу зустріч з ріллею, коли моя богобоязна бабуся
викрала мене, аби похрестити. Поквапом несучи мою втілену
душу, вона так занурилася у молитви, що вронила мою тілесність.
Земля пахла кульбабами, бензином і моєю кров’ю.
Я пам’ятаю це місце на Подолі, навіть під бруківкою воно
пахтить кульбабами і стверджує, що світ є...
Загадковий бородань сварився на бабуню, що, мовляв, негоже
квапитись на зустріч із Господом, і омив подільську багнюку у купелі.
Пам’ятаю доторк його вуст до мого чола і радість світла, коли
він обійшов зі мною навколо престолу.

Пам’ятаю суниці, які росли у дерев’яній кадушці на вікні.
Їхні довгі вуса шукали грунту... Я потягся за вусами і гепнувся з
другого поверху. Вперше я пам’ятаю біль... На своє власне
здивування, я не заревів, а почав сміятися. Дико і відчайдушно.
Висміявся і не вмер. Мама про це так і не дізналася.
Пам’ятаю теплу морську воду у Скадовську. Нескінченність
мілководдя і миловидного дядька, який катав двох дітлахів на
надувному матраці. А тоді – морських коників. Вони нахабно
вчепилися хвостиками за мої пальці і заважали мені бавитися з
камінцями на дні. Пам’ятаю моє незадоволення, коли миловидний
дядько висмикнув мене з води. Пам’ятаю його перелякані очі –
він просто загубив мене по дорозі...
Мама про це так і не дізналася.

Пам’ятаю моє щире здивування, коли ми гралися з сусідською
дівчинкою голенькі на ліжку в однокімнатній гостинці. Нам було
хіба по чотири рочки.
Моя богобоязна бабуся стояла на колінах, одвернута до вікна, і
читала вечірню молитву, щораз лякаючи затятим гепанням чола об
казенний лінолеум комуналки.
В сей час ми «народжували» дітей. Невідомо звідки, але ми
відали, що діти беруться з геніталій. Дослідивши мене, моя
«партнерка» повідомила, що з мого переду нічого не виймеш, а
отже, народжувати буде вона... А для того я мушу дмухнути у її
лоно і покликати дитя. Пам’ятаю, з яким атавістичним страхом я
поцілував її дитячу невинність. Моя богобоязна бабуся якраз
почала нову молитву: Богородице-діво, радуйся...
І мене не ударив небесний грім, як пророчилося грішникам.
Пам’ятаю... як через десять років я не забрав її – сусідки,
дівочість, яку вона ладна була віддати просто в парку під
кипарисами. Ми блукали цілу ніч, спантеличені першими
поцілунками.

Пам’ятаю кожен доторк до кожної жінки...

Був сніг у квітні... І дерева зломилися од ваготи. А ми
зачали Богдану. Але зачаття було задовго перед снігопадом, коли
вогненні очі моєї майбутньої дружини поселили свій азійський
погляд у мою душу. Це не я, але вона – вічна донька Ізраїлю,
зачала наше дитя. І поки мій чумацький дух витав між Гамериками
і нескінченністю, вона нарекла дитину Олександрою, так, для
певності...
Пам’ятаю світло любови...

Хоча, пам’ятаю і благословення плоті. А ще перед
цим – пам’ятаю зраду любови... Це мов прокляття, яке чимчикує
вслід і саме втомлене бути тінню. Прости, кохана! Ти
подолала мою неіскориму словесність двома чарівними дітваками
не од мене. Пам’ятаєш, у сум’ятті духу я шукав притулку коло
твоєї незрадливої душі і твого прагнучого тіла...
– Вважай, Іване, я зачну тобі сина – промовилася ти про мою
необережність.

Не від тебе! Не з тобою!!! А тобі...

Дякую за цих двох парубків, не мені, але для мене і зі мною!
Вони, мов спокута за твій біль... хоч і не моєю кровію.

Пам’ятаю шалену зливу, яка омила мене від минулого смутку.
Я побачив її в підземці. Завжди сором’язливий, я змусив себе
підійти і спробувати вимовити її мовою – н’їнд хао! Вуо шии
Іван, н’ їн де двей ксінд шен ме?

Чудернацька фраза для спокусника: Як справи! Я – Іван, а ти як,
мила, звешся?

За годину ми цілувалися в готелі і мої долоні тримали її
тендітні перса...

Дай-но хоч трошки вирости почуттю. О’кей? Молебенно спитала
вона. Поцілуй мене на добраніч! І вона виставила мене у шалену
зливу, яка до ранку змила мій колишній смуток.
Через день вона телефонувала з іншої країни: це безумство, але
я хочу бути коло тебе... Зустрінеш?

Десятиліття по тому, я тримав її долоню, їдучи лондонською
підземкою. Вона дещо соромилася мого доторку і відставила мене
на чемну королевську відстань.
А ми могли би мати десятилітнього сина, виронив я. І вона
припала до моїх вуст і цілувала так палко,
що навіть джентельмен із Сіті закашлявся, знітившись.

Знаєш, кохатися з тобою, це мов облишити плоть... А я хочу
втілитись на Землі... – і вона поділила світи.

Пам’ятаю першу ніч у Відні.

Пам’ятаю заспокоєння вуст моєго дитинчати.
Немовлям,коли ми з тобою, доню, залишалися наодинці, ти страшенно
верещала, відчуваючи відсутність мами. Тоді я брав попередньо
приховану пляшечку з молоком твоєї матері. Але ти не воліла
неживої соски. І я намащував волохаті свої груди молоком, а ти,
впершись носиком у тепле пріння мого тіла, одразу засинала.

Пам’ятаю лагідність моїх долонь до строптивої діви. І коли вона,
Благаючи, сповідалася: «Іване, Іване, я ж не камінна...», я
відповів – сподіваюсь, що так! – але не зачепив тебе,
Наталонько, у благій вірі твоїй – од погляду і до вічности. Але
хоч раз доторкнися мене сама і волею своєю – я впаду вражений
твоїм зачаттям мене.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2006 р.