журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.

ЛЕВКО РІЗНИК
САМІТНІСТЬ ПРОРОКА

Роман-містерія

ІНТЕРМЕЦЦО

Через хвилі нещасть і неволі
Мимо бур, пересудів, обмов...

Хай він тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився,
І о власній силі йде.
І простується й міцніє,
І спішить туди, де діє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою...
Іван Франко
«Гімн»

Таке враження, що «запроторити» юного, «чистого серцем і помислами поета» в Бригідки було вигідно обом: і Небесам, і Лукавому. Небеса-бо мали за мету, як випливає зі Сповіді, випробувати Івася «бідуванням», а Лукавий не втрачав надії зламати його силу духа – пророчу! – ще й таким ось паскудним способом.
Ангел і нічого на це...

...Замало їй і сего було, – поет-бо пройшов крізь товсті тюремні мури, як ніж через масло; поет поборов брехню з лукавством Лукавого, озброївшись любов’в і ненавистю; власне, його винесли неушкодженим над Бригідками з Божого веління двоє богинь на ефірних крилах, що явились йому в сні в найважчу хвилину тюремного побуту, – так і на «волі» вона, брехня, із сатанинською винахідливістю розбіглася цілим краєм з побрехеньками й обмовами, аби сичати... сичати... сичати... і плювати отрутою на свою жертву з кожної попівщини, з кожного москвофільського кубла, від «площанців-плосколобів», а навіть і від многих «правовірних» і «високоморальних» народовців – «старших», – які більше дбали за свої посади, за здобуття посад їхніми «отприсками». (Зрештою, в колі еліти було неписаним законом: хто з кола інтелігенції відбув хоч день у криміналі, той проклятий до кінця його тепер мученицького життя! А тим паче, якщо йдеться не про «потомственого...», а про селянського сина, що його пригорнула суспільність з ласки, – гей, драбе, що ти собі дозволяєш?!).
...Ну, а щоби комусь прийшло до тямки розміркувати над Івасевими талантами, вчинками, трибом життя у невсипущій праці, над оригінальними й свіжими літературними творіннями з-під його пера та сказати: панове, даймо собі на стримання, маємо ж справу з Ч о л о в і к о м ! – воньмі-і-і -ім-м-м! – тим часом, коли чи не кожен щодня мовить «Отче наш!», звертаючись до «мудреця з Назарета», що народився в родині ремісника та вмер на хресті, проповідуючи л ю б о в. Такеє могло шибнути лише в голівці питомця, гімназистика чи університетського абітурієнта з голівкою ще світлою – не засміченою! Але таких – раз, два... на пальцях одної руки! Ба, так тоді широко й глибоко панував ще Лукавий у душах усієї галицької суспільности. «О, сильний предків наших, Боже!» «О, доки ж, доки виглядати нам з пітьми ночі світла дня!».
Небеса, проте, не мали ж ціллю випробовувати поета «бідуванням» і на волі. Не конче! Могло би обійтися і без біди, – якби ж тодішня галицька суспільність була здорова.
То лише Лукавий квапився скористати з тих плюгавих гніздищ, які розгніздилися в душах «рутенців» за довгі, темні літа рабства – під усіма зайдами світу сатанинського!
...Що ж, на те й посилалося пророка сему народові, щоби він, пророк, та повикорінював з душ сміття «рутенське», рабством заправлене, й просвітлив душі Божою благодаттю. (Бог Отець, пам’ятаймо, послав людям і Сина свого – і Син пройшов через муки ще страшніші!).

...Та хто коли зі смертних умів розгадати промисел Господній!

ТОЙ, хто ніс «рутенцям» світло, вийшов з брами Бригідок 5 березня 1878 року й мерзлякувато зсутулився у благенькому сурдутику від зміни воздуху, – задушливо-липкого в казні, та чистого-студеного на вулиці. Не вельми-бо привітно стрічала воля свого волелюбного сина.
Івась, однак, розглянувся набоки зором поміркованим. Таки ж – свобода! – вже з тепленьким березневим сонічком, хоча ще з холодно-синім лютневим небом. Та спіймав себе на думці: «Бог сприяє одержимим – хто рве посторонки! – але по голівці не гладить».
А коли оглянувся на високий, сумний, і архітектурно, і з брудними вікнами, як-то жебрущий дід з більмами, будинок, то відчув, як під серцем стиснуло від жури, від жалю.
Ба, мав би тішитися, аж підскакувати: все вже позаду! лишилося в мурах... всі біди-страждання за ґратами!
Аж ні! Як оглянувся, то йому здалося, що та величезна, чень незграбна будівля з вікнами-сліпаками – то саркофаг, де назавше похоронено його найщасливіші юні дні; таких днів, які він переживав до в’язниці, вже не вернути, – ось вони то мурів Бригідок не подолають! Тих дев’ять місяців були роками, і тих років проминуло, може, більше, як дев’ять; йому ось не двадцять другий рік, а принаймні тридцять... чи й сорок другий!

Івась беззвучно зашепотів: «Обриваються звільна всі пута, що в’язали нас з давнім життям...».
А відтак рішуче махнув рукою, – «хорошо!» і додав: «Ожиємо, брати, ожиєм!» – та швидким кроком ударив до Єзуїтського городу, далі – горі городом, ковзаючи на леді, що понаростав на стежках за зиму, до Кляйнівської.
Золота баня Святоюрського собору горіла жовтим полум’ям до яскравого березневого сонця – Івасеві й здалося, що з того святочного полум’я дивиться на нього згори, з небесної високости, лик Митра Полити... ой, прошу вибачення, митрополита Сембратовича; Божий слуга докірливо похитує головою і каже: «А тепер бачиш, упрямцю, що перше: віра чи народність? Якби в тебе була віра первою, ти б не поневірявся у в’язницях, Господь охоронив би тебе. А що – народність?! Чи хтось із «народності» не те щоби обстав за тобою, а хоть шкірку хліба приніс?! А ти – завзято: «народність!», «народність!».
Грішник, проте, ледве тримаючись на ногах по ковзьких стежинах, уперто повторював: «Ожиємо, брати, ожиєм!», «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає, Се поборює воля неволю, «Царство Боже» на землю зійде». Бо іншої ради не було! Тільки «одержимо рвати посторонки»!
Ось на Кляйнівській чекає на нього Павлик зі сестрою Анною, може, й Остап Терлецький, – що за «останньої війни» вихаркує, либонь, вже й другу легеню та з «чорною» хворобою в додачу, але надії не тратить – ще гадає записатися на Віденський університет. І тепер Івась з новими силами, із завзятими товаришами розпочне, чень продовжить перервану тюрмою працю на площі Бенедиктинській у Федоровички. (Ба, тепер до неї дорога заказана, «клята баба» розприндилася, – Павлик писав ще давніш до тюрми, що – люта на академіків, які наробили їй прикрости з поліцією, – обзиває обох, Івася і Михайла, «ґалґанами»). Тепер їм буде господинькою та ж Анна, – непоказна, з виду спокійна сільська дівчина, але вже гартована, як її брат, у когорті «непокірних». Чекає, отже, тепла, затишна кімната й скромна, але не тюремна, зупа.
Павлик і зустрів Івася як найдорожчого, подав руку, тонку й спітнілу, чень руку сухітника, та спробував щиро, зі всієї моці потиснути Івасеву... але де там у нього, замореного хворобами й нестатками, сила?! – зате сліз було доста, обіймів ласкавих теж.
Та скоро й «потішив» товариша: не дуже веселися, бо ти – проскрибований! Ти щойно збирався за тюремну браму, а брехня поперед тебе вже гінко розсичалася по всіх усюдах, – брехня торжествує! Кому-кому, а брехні ми з тобою додали роботи! – на довгі часи...
Не з медом нам – «кримінальникам» – і на волі!

І став Івась одразу й до «верстата». У криміналі навідпочивався, а тепер – до праці, до праці, до праці! У голові-бо юрмилися нові мислі, нові враження, а з-посеред них чимраз сильніше знову та знову визвучувалися звуки сумної і щасливої пісні:

Обриваються звільна всі пута,
що в’язали нас з давнім життям...

...пута порвалися – правда! – життя давнє пропало – на перший свобідний віддих сего вистачило!».
Насамперед, як наполягає Михайло, замість колишнього «академіческого» «Друга» видавати вже «громадський...» – «Громадський друг»! – щоби й Драгоманову в Європі брови полізли вгору, – бач, куди молодці махнули! якої вишини сягли! – а своїм, «рутенам», «твердим», «старим», усьому консервативному болотові, щоби в носі засвербіло! – дивіться-но, дивіться, кримінальники, «недоварені студенти», знову ж таки голову піднімають, нічого їх не навчило, знов їм хочеться якогось «поступу» глупого! (А поліційних «бронзолєт» не хочете?!)
Аякже, «не святі горшки ліплять»! Дев’ять місяців «Іванової хати» не минули марно.
Москвофіли зжерли, – аби вдавилися! – «Друга» Франкового з товаришами; про відновлення сього часопису вже й мови нема, – так настрахав «Друг» болото! – тим паче, що Франко й Павлик з ув’язненням перестали числитися серед студентів; вимазано їх і з «Академіческого кружка», з «Дружнього лихваря», – у такому разі створимо новий та не згірший, а ще гостріший часопис-місячник – «Громадський друг» – для громади не лише студентської... Бо не можна далі нам сидіти, склавши руки й мохнатіти в «болоті», – коли «чоловіцтво зі звірством «стає до бою... «до бою нового Не за царство тиранів, царів, не за церков, попів, ані бога, Ні за панство неситих панів». Лиш би якось Господь допоміг з цензурою і з поліцією порадити собі.
Так, не довго сум огортав «проскрибованого» – не було на теє часу! А ще ж у поляків-поступовців з соціалістичним духом народився часопис «Рraсa», – для українських, польських, жидівських соціалістів укупі, – і там треба Івасевих мізків і рук. «Хорошо!».
Що ж, дорога моя рутенська галицька суспільносте, ботокудський краю, не хочеш мене визнавати за свого, сичиш на мене блягою, що я проти Бога, що я за різанину між людьми, що я проти цісаря і цісаревих порядків, що я проти «святої русскости».., не хочеш мене визнавати, моєї праці, моїх щирих дум і помислів, – бо’м сидів у криміналі з убивцями за несповнені гріхи! – не хочеш мене зрозуміти, то зрозумій себе: ось знову ж таки поставлю перед тобою дзеркало – милуйся-любуйся на свою карикатуру! У «Громадському друзі»! – що з ним не встидно показатися і в Женеві, перед ясні очі Драгоманова, і в Києві – перед «громадівцями»... та в будь-якій цивілізованій державі, де ніхто нікого з поетів не розпинає поряд з розбійниками за поступові розмисли.
...Правда, лиш тута, у Львові, під цісарсько-королівською конституцією «Громадському другові» нерадісно, неспокійно, бо за злобними окриками «рутенців»: «ґвалту, ось знов тоті кримінальники псують нам молодіж поступовими ідеями!» – поліція береться за конфіскатський ніж.
Ось на, «рутене», читай! Хоч би отакий образок – «Патріотичні пориви». Глянь-но, дорога «рутенська», москвофільська суспільносте, на себе зблизька в коротенькому нарисі, – що не уступить, однак, за силою і проникливістю і найліпшим із європейських чи світових такого роду. Водночас простоти найпростішої! Божественної! – бо самим Богом натхненої.
Ось карикатура-картинка «гідна» осіб високої духовности. До глибокої півночі «балюються панотчикові гості», а в сусідстві тим часом у «тісній брудній світлиці» селянської хижі догоряє молода жінка. «Ії лице, недавно ще свіже та цвітуче, протягла й зіссала тяжка недуга, очі блищали, але гарячковитим вогнем... груди з трудом високо підіймалися, в горлі пересохло й хрипіло, а все тіло дрижало судорожно з болю та холоду».
З вікон, «Д-ської резиденції – звуки фортеп’яна та співів – далеко понад селом! «Гості у попа! Йде забава! Старші панотчики засіли в світлиці до тарока, поруч на столику – вино, пиво...» Крім карт, бесіда. Про високу політику, «про етимологію і фонетику, про українців і соціалізм», – яка се біда для краю – тоті «українчики», що відкидають «русскаго царя-батюшку» яко ворога Руси... України-Руси... та хотять нав’язати «вищим сферам», духовенству, інтелігенції «необразовану» хлопську мову – замість «образованного русскаго язика». А ще хужеє з соціалістами, що й самого Бога не визнають, а не те, щоби пошанувати хоть своїх духовних отців. Але все то мовиться з жартами, критикується спокійно, без жару», – як то старшим пасує. У сусідній, «великій світлиці – молодіж: співи, музика, танці, сріблястий сміх...».
Нараз сюди, до молодих, збираються і старші. Господар отець Ілія, перший щиро рутенський патріот, прихильник москвофільсько-рутенського «Слова», виходить на середину й «рече»... Він поважний чи найповажніший серед усіх: і поставою, і патріотизмом. Рече він, що ось «несказанно тішиться бачити в себе стілько щирих і гарних дітей святої Русі!». Але не тра забувати «святої матері», котора особливо тепер тяжко стогне і знемагає під напором неприязних елементів!» Задля порятунку «нашої Русі» прошу від кождого лепту – десять золотих «вь пользу редакції «Слова», газети – єдиного рицаря в обороні русскости від ляхів і «недоварених студентів».
Посипалися датки... гроші з попівських кишень, «що носили на собі сліди поту, немитих, важких, грубих рук мужицьких...» «А завтра ті криваві, потом і сльозами напоєні гульдени підуть на руки «благородних» редакторів та «іздателів-патріотів», котрі своєю чергою порозкидають їх любенько по шинках, кав’ярнях, інших «благородних» місцях».
Забава скінчилася о дев’ятій зрана. Отець Ілія, не спавши, сів писати листа до редакції «Слова» – порадувати!
Аж тут із села – мужик! – так рано присунув, – «мара якась темлює тими хлопами». Та прийшов: «чи єгомость схотять, щоби грішне тіло поховати?».
Е, нє! Чому померла без сповіді?!
А хлоп: сеє-теє, не було коли... за хворобою...
А на коршму в тебе, драбе, завше є коли! «Тепер, небоже, тринадцять папірків не мине тебе!».
Хлоп – торгуватися... бо нема з чого, «хвороба винесла з хати до останнього цента!».
Отець – і в лють: «хлоп – то худоба, котра передусім потребує доброго бука, кожне слово його – брехня!» А по відході прохача сплюнув і провуркотів: «Тьху! До чорта з хамами! Хвилі спокою чоловік не має!»
Ну, то як?! Якщо вам ще мало, то прочитайте мої образки по-польськи – «Mloda Ruњ». «Czlowiek zwyczajny», «Zniechкcony» у тижневику польському «Tydzieс literacki, artystyczny, naukowy i spoleczny», – нехай і поляки довідаються про «нрави» наших рутенців – дещо зі смаленого. Чого нам ховатися зі своїм «добром»?!
Та не думайте, що «Борислав» уже вичерпався і лишивсь по тім боці криміналу. Навпаки – уява і фантазія вибухнули новою повістиною, яка нікому з галицьких писателів не насниться і в найстрахтливішому сні. Та й на всій Землі чи знайдеться хто... Може б, хіба в француза атракційного – в Еміля Золя – щось подібного намарилося. Се підвладне на Земній кулі єдиному писателеві-поету – Іванові Франкові! «Боа констріктор»! Ся річ перевершила все, що було в «Бориславі». Гей би квінтесенція страшної бориславсько-ріпницької теми. Дрогобицько-бориславський промисловець Герман Гольдкремер вибився «в люди» з жидівського містечкового гетто – з чорної-пречорної нужди; малим ще лишився круглим сиротою після холєри, що викосила більше половини того перенаселеного, брудного гетто. Але як здобув капітал, то став і для бідних, і багатих, а особливо для бориславських ріпників, правдивим удавом-давуном з породи найстрашніших давунів – боа-констрікторів – з бенгальських бамбуково-пальмових пущ, що своїми смертоносними кільцями душать газель чи... в жертву своїй ненаситній утробі.
Але пластичніше ніхто так не опише того зміїного акту, як сам Франко:
«Він обкрутив її шию і хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертною мукою, блищать немов у сльозах, жили на шиї напружені, – голова, немов доочне бачиш, кидається ще в послідніх судорогах. Зате очі змії блискають таким злорадним, демонічним огнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі... Дивна річ! Герман Гольдкремер мав якусь невиясниму вподобу в тім образі, а особливо любив цілими годинами вдивлятися в ті страшні, сатанинським огнем заіскрені, очі змія».

<.... >

Далі читайте на сторінках журналу

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2006 р.