журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.

ІГОР МАЛИШЕВСЬКИЙ
РИБОЛОВЛЯ НА ОСТРОВІ СКЕЛЕТІВ
ОПОВІДАННЯ

1.

А двигун натужно чмихкотів і чмихкотів, немов заповзявся підтвердити реальність того, що відбувається. А відтак уперто штовхав уперед Данилів сторожовик (так пишно прозвали пошарпане суденце місцевої рибінспекції). Про острів з отаким неординарно-лякаючим назвиськом у нашій компанії теревенили стільки разів, що й досі не вірилося: невже ми нарешті рушаємо туди?!
Носом, що лінькувато розрізав так само ліниві хвилі, сторожовик скермовано було на пруг, де брунатно-жовті води зливалися з білястим небом початку червня. А там, за обрієм, і ховався загадковий, неначе з книжок дитинства, зі сторінок Жуль Верна чи Майн Ріда, острів.
Від зусиль трудяги-двигуна, який моторист з єдиним в екіпажі матросом у чотири руки перебрали до сезону, палуба двигтіла дрібним бісом. Неначе її, як і нас, тіпав легкий озноб нетерплячки.
– Я не я буду, коли цього літа не примушу Данила доправити нас туди! – Так зазвичай підсумовував балачки про острів Вольдемар. – Данило переконує, буцімто на острові грандіозна рибалка!
Це повторювалося рік у рік, а надто взимку, проте влітку щоразу щось заважало. І ось нарешті…
Невже насправді – курс на загадкове?!
Коли свого часу за греблею Київської ГЕС майже чотирма кубічними кілометрами дніпровської води наливали штучне море, затопили чимало прибережних сіл. «Ми не можемо ждати милості від природи!» – цитував відомий вислів Івана Володимировича Мічуріна тогочасний анекдот. Й отаким робом продовжував його: «Але й вона від нас не діждеться!»
Не діждала.
В одному з подніпровських сіл на шляху хвацьких перетворювачів природи трапився чималенький горб. Що з ним, клятим, робити? Стесувати бульдозерами? Морочня. І достобіса її, до речі. Та чого з ним, злощасним отим горбом, чикатися? І начальство вирішило: вода все сховає! А він узяв та й випнувся. Островом посеред водяної пустелі. А та з дурної голови поховала аж 922 квадратних кілометри родючого українського чорнозему!
Першої ж зими люті шторми забурхали у берег скаженої сили хвилями. Річка таких зроду-віку не відала. Та тепер-бо ж, хоч і штучне, але море. І час від часу в бурі почало вимивати людські кістяки. Бо на горбі від царя Панька ташувався сільський цвинтар. А село ж давно безлюдне, населення вивезли, кому ж перед затопленням боронити дідівські могили?
Тож рибалки з місцевого рибколгоспу і нарекли вцілілий від буйств перетворювачів природи шматочок прадавнього суходолу – бр-р-р – островом Скелетів.
– Ой, буде ж їм, буде… – сварили рибалки заочно якесь будівельне начальство. – Таке блюзнірство людям не прощається.

2.

А втім, за рік перед тим уже була спроба дістатися туди.
Не пригадую вже, чому саме, але того разу вирішили добиратися до Київського моря нарізно. Ми з Вольдемаром просто з редакції вирушаємо після роботи його машиною, а дядя Коля-драматург трохи перегодом має підвезти решту компанії до Нових Петрівців своєю «Волгою».
Зустріч призначили у березі, під старезним розлогим осокором, що розкинув свої шатра понад входом до яхт-клубу. Туди після передвечірнього патрульного баражування підвладної акваторії і мав причалити катер Данила. Щоб забрати всіх нас на борт і викинути десантом на острів із страхітливим назвиськом.
На місце ми прибули першими.
Вечоріло. Яхти, припнуті до причалів, мляво похитувалися на млявій воді. Біля них було навдивовижу безлюдно, не те що у вихідні, коли все кипить, бо день, що червоним, на вітер, сонечком докочувався фіналу, випав будній. Лише теплий вітерець нерозбірливо, наче маля, яке ще не навчилося говорити, лопотів згорнутими з неділі вітрилами. А часом у відповідь тихим зітханням шелестіли верболози, що дрібнолисто облямовували біля огорожі смугу в декілька метрів незайманого, білого, мов цукор, піску.
Ми вже всі очі прогледіли, а «Волга» дяді Колі все не з’являлася на повороті до яхт-клубу. Через те вирішуємо: мабуть, трохи підвечеряємо з прихоплених з дому сумок, чим пан Біг послав.
Ось уже понад тьмавими водами серед легких попелястих хмаринок повисла сирна скибка молодого місяця, а ні з суходолу не гудів драндулет дяді Колі, ні з мертвої темряви, посталої над морем, не чмихав Данилів катерок.
– Дранг нах домів? – обернувся я з бокового сидіння до Вольдемара, який невдоволено барабанив кінчиками пальців по керму, ну, чисто тигр у клітці хвостом по боках. – Навряд чи когось уже дочекаємося.
Вольдемар зітхнув і покрутив головою:
– Забув, що я вже прийняв на груди? Тепер до ранку за бублика сідати тільки на радість автоінспекції.
Похибка з чарчиною у тому підвечірку, звісно, була стратегічна. Тепер доведеться розплачуватися за неї ночівлею просто неба…
Пітьма наливалася на очах, ставала й зовсім непроглядна. Лише високо над брамою яхт-клубу поміж листя жовтаво блимала, розгойдуючись, гола, не вельми сильна електролампочка.
Знявся поривами вітер.
– Агов, мужички! – перекриваючи шелест, долинув раптом з темряви чийсь густий, хрипкуватий баритон. – Ходіть-но до мене в гості.
Та скільки не вдивляємося – хоч в око стрель.
– Зара покажу дорогу! – гукнув невидимий незнайомець.
Раптом у цілковитій пітьмі (молодик якраз сховався за густе дощове хмаровиння, яке невідь-звідки нанесло) різонув по очах яскравий промінь потужного ліхтаря. Спершу прокреслив світляною доріжкою пляжну смугу із зализаним прибоєм, щільно злежаним піском, потім перескочив низькорослі прибережні чагарі, а далі через осоку стрибнув на дошку, прокладену з берега на борт чиєїсь яхти.
– Категорично вітаю вас на борту «Летючого голландця»!
Той самий баритон прогудів привітання вже зблизька, коли за світловим дороговказом ми підійшли. Його власник (тільняшка і корсарська борідка, виголена хижими гостряками на вилицях) стояв по пояс у яскраво освітленому прямокутнику люка каюти.
– Я вже години зо дві спостерігаю за вами. Чекаєте на когось?
– Та Данило побачення тут призначив. А самого з вахти нема й нема.
– Е-е, дорогі-золоті! У них там постійно то движок ламається, то до ночі ганяються за браконьєрами.
Під щосекундною загрозою зірватись у воду з вузенької дошки, що зрадливо прогиналася під нами, ми перебралися на яхту. А господар її, спостерігаючи за нашими неоковирними еквілібрами, цими перехиляннями з боку в бік, немов у цирку на дроті, продовжував теревенити:
– Лови порушників у принципі річ майже безнадійна. В тої публіки форсовані движки, швидкохідні дюральки. І, дорогі-золоті, достобіса небезпечна! Запросто кулю можна піймати. Або картеч кабанячу. Недарма ж Данилові нещодавно на службі пістоль для самозахисту видали.
«Корсар» відступив углиб каюти, звільняючи нам прохід.
– Заходьте!
Після темряви яскраве світло на хвильку засліпило, і лише трохи перегодом ми змогли роздивитися, куди ж потрапили. Сигароподібну каюту, довгу і відповідно до стрункого тулуба яхти вузеньку, було обличковано червоним деревом, з якого виготовляють дорогі меблі. Бра – у литих бронзових завитках, з абажурчиками-лілеями молочного скла в стилі модерн. У неглибокі ніші по різні боки каюти втиснуто кілька диванчиків. Спальні місця, звісно, зручні не вельми, спати, певно, можна лише на боці, але ж простирадла, простирадла – справжні, накрохмалені. До того ж, у каюті добре натоплено.
На відкидному столику із стільницею з палевого пластика на тарілці гіркою складено бутерброди, нарізано сало, поруч стояла запітніла пляшка боржомі. Між розсипами круглоголових, червоних з білим, ядерець редиски лежали налиті молодим соком стріли зеленої цибулі та часнику. Кип’ятильник – спіралька з нержавійки – уже застромлено в склянку з налитою водою. Перед тим, як нас погукати, господар явно збирався вечеряти.
– Вони, буває, лише під ранок на базу вертаються. – Господар вправно розкривав для гостей навколо столика складані стільці. – Що ж, думаю, людям надворі мерзнути? Ночі ж на воді ще свіжі. Та й на грозу збирається.
Коли над головою в обшивку яхти вдарили перші важкі краплі, а потім ураз забулькало по всій поверхні води, залопотіло швидкоплинною зливою, ми зрозуміли: як же нам пощастило з отим несподіваним запрошенням. Десь зовсім поруч, мов гігантські залізні бочки, котилися розкоти грому, а ми вечеряємо в теплі, з надійним дахом над головою.
– А скажіть-но, капітане: на вашому «Голландейці» навіть у мокротечу сухий закон? – виразно скосив око на боржомі Вольдемар.
«Корсар» розвів руками:
– Горючка, даруйте, скінчилася. Завтра – в сільмаг на дозаправку.
І тут же ми бухнули на столик у штири руки по пузирку своєї аква віти. Бо хто ж із серйозних людей рушає на рибалку без скляних припасів?
На березі білі спалахи небесного вогню виривали з пітьми суцільну стіну дощу. Тепер нашу яхту великими хвилями жбурляло з боку на бік. То бортова качка, то кільова.
До півночі на морі поступово розігрався неабиякий шторм. Бакен із запаленим вогником то вигулькував під самісіньким небом, на гребені височезної хвилі, то щезав. Наче провалювався в безодню.
– Ну, тепер точняком не вернуться, – мовив наш бородатий рятівник. – Десь на якорі перебудуть, доки не вщухне.
І взявся за пляшку:
– По останній, мужики, га? На коня – і спати!
Схід сонця зустрів нас такою тишею і благодаттю, таким мертвим штилем, неначе нічна веремія нам приверзлася. Але Данилового катера на обріях не спостерігалося.
На сподіваний острів того разу ми, ясна річ, не потрапили. Та й «Корсар» не знав до пуття, де той знаходиться. Зате після сніданку пригостив нас чудовою прогулянкою.
Чарівливе то, друзі, відчуття. Яхта нечутно ковзає по дзеркалу моря, летить і летить уперед, а на кормі не стугонить мотор. І в тиші лише гостре біле крило зрідка потріскує, туго ловлячи попутний вітер.

3.

Монументальне, скажу вам, видовище – Данило за штурвалом. Мабуть, спеціально до прибуття столичних гостей вигадане, бо більше ні цього дня, ні наступного до стерна він не ставав. Повністю передовірив отому єдиному в екіпажі стриженому під нуль матросові. Крізь дірки в запраній майже до зникнення смуг тільняшці в того на світ божий прозирало мускулясте, але абсолютно біле тіло. Тоді як обличчя, руки по лікоть під закасаними рукавами, міцна шия встигли вже на початку літа взятися смагою до чорноти.
За склом затісної для його опасистої статури рульової рубки (з колесом штурвалу на першому плані) Данило вивищувався монументом. При повному параді, із значущим виразом на товстощокій фізіономії.
Кремова поплінова безрукавка аж лускала на його тлустому тулубі. Щоправда, була не вельми свіжа, комірець, просочений усіма потами райдуги, заношений, аж коричнюватий. Проте явно призначається для командного плавскладу. Бо має начальницькі погончики, хоч і так само поплінові, на ґудзиках. На бичачої товщини шию почеплено на такій резинці, як для трусів, чорну формену ж краватку, а поверх неї на випнутих грудях понад нічогеньким черевцем теліпався справжнісінький морський бінокль, трохи потертий, щоправда, на опуклостях. От лише ремінець підкачав: його заміняв розсотаний шпагат, зв’язаний у кількох місцях вузлами. Монумент вінчав так-сяк почеплений на буйні кучері кашкет. Білий парусиновий верх також не першої свіжості, деінде навіть у плямах мастила. Але хто з серйозних людей звертатиме на такі дрібниці увагу, коли над козирком майже щирим золотом горить «краб»?
Ну а всю, аж до стоптаних підборів, фігуру побачимо лише тоді, як, відваливши від причалу яхт-клубу, Данило передасть штурвал отому стриженому, з вентиляцією на тільняшці. А сам, з адміральським, не менше, виразом на фізіономії повагом підніметься трапом до нас на палубу.
Цього разу компанія їхала купно, цугом двома «Волгами». У тій, де за кермом був дядя Коля-драматург, поруч з ним душа компанії Шева, ущипливий, завжди гострий на язичок, але незлобливо, товариський і відданий друзям.
На задньому сидінні його давній кореш, сусіда Вольдемара по сходовому майданчику в новому будинку на Чкалова Сашко. Старикашка (прізвисько вигадав друзяка Шева) так недовго був жонатий і так давно розлучився, що вважався старим парубком. А темперамент мав протилежний запальному Шеві.
Біля Сашка бочком примостився худосочний Вільям, також Вольдемарів сусіда, але поверхом нижче. Неговіркий, трохи похмурий (ніколи по ньому не скажеш, що він професійний гуморист), із перекладеною набік рештками волосся лисиною і вічною сигаретою в куточку тонкогубого рота.
Ну а сам командор пробігу дядя Коля, імпозантний, благовидий, років п’ятдесяти з чимось чоловік, але без сивинки у зачесаній назад кучмі густого волосся, – знаний драматург. У місячній афіші театру Франка одразу, трапляється, кілька назв його п’єс, та й взагалі його ставлять мало не в усіх театрах України. Останнім часом, щоправда, стало йому, певно, затісно в рамках сцени: він почав друкувати розлогі романи. Без сумніву, з усієї компанії він найіменитіший, проте друзів, незалежно від віку, примушував звертатися до себе на «ти». Взагалі не пригадую випадку, щоб він чимось показав свою вищість.
А ми з Валерою, давнім моїм дружком, пшеничноволосим кучерявим поетом і видавцем, зі своїми вудками, наживками та припасами опинилися в екіпажі у Вольдемара.
– Фраєрок-чепурун… – констатував Вольдемар, зиркнувши у дзеркало заднього виду на Валеру, який умощувався на задньому сидінні.
Правди ніде діти, Валерочка завжди відрізнявся чепуристістю. На природу, бач, їдемо, а він увесь у фірмі: у новенькому арабському піджаку з чорного хрому, останньому писку київської моди, у штатських джинсах «Levi Strauss», також пискові, але давньому. Таким кльовим прикидом у Києві можна розжитися лише за великого блату в торгівлі. Але у Валериної мадам такий ключик до привізного дефіциту був.
Наш водило і господар машини трохи молодший від нас. Активний прозаїк, багато друкується, і взагалі людина метка, непосидюща, постійно заряджена жартами. Вольдемар, натура художня, вигадник і приколіст, просто фізично не може двічі однаково розповісти одну й ту саму історію.
Дорогою в екіпажі з’явився четвертий, точніше четверта. Зробивши крюк, біля філармонії Вольдемар підібрав у машину свою дружину. Галя, пишна блондинка, віднедавна заслужена артистка республіки, після театрального інституту служила у філармонії майстринею художнього слова. Вона давно знала всіх учасників експедиції, а відтак легко вписувалася в чоловічу компанію. Проте, коли на березі у Нових Петрівцях Данило уздрів серед приїжджих, що висипали з двох авто, жінку, він поморщився. Бо ж відомо, що саме, за морським повір’ям, приносить жінка на кораблі. Але нічого не сказав.
Отаким колективом, згоряючи від нетерплячки, й рушили курсом на загадкове.
Через якийсь час судно відпливло досить далеко. За балачками ми й не завважили моменту, коли на всі сторони світу берегів не стало видно. Море та й годі. Вода, кругом вода. Мов у пісеньці.
Так само не помітили, як зненацька попереду виникло щось піщане-зеленаве. Через нечисленність Данилової команди не було, мабуть, кому кричати зі щогли: «Земля, земля!».

4.

Коли сторожовик ткнувся носом у піщаний берег і з бульками бовкнув якорем, екскурсійний десант немов би зачув бойову трубу. Негайно скочив на рівні, похапав свої вудки і спінінги, коробочки та бляшанки з наживкою і наввипередки рвонув до вузенького трапика. Ніби геть усі побоювалися, що розхапають найкращі для клювання місця. А чи на всіх берега забракне. Навіть легка давка біля входу виникла. Ач, несила було дочекатися, поки голомозий матрос у драному тільнику опустить на вірьовці дошку з набитими поперечинами на пісок.
А на березі хутко розбрелися хто куди. Хто, ритуально поплювавши на черв’ячка, пускав поплавчанку під самісінькі очерети («Біля них риба купчиться»). Хто жбурляв грузило закидухи з вищої точки («Тут у воді, мабуть, обрив, а під ним яма»). Хтось, щоб розмахнутися спінінгом, відшукав шмат берега, вільний від кущів («Блешня не зачепиться»). А той, перечіпаючись п’яткою за штанину, нетерпляче скидав спортивні «адідаси» («Хто носить фірму «Адідас», тому найліпша дівка дасть»). А тоді швиденько забрів на мілке по коліна з підсакою в руках. На мілині у сонячних променях веселим риб’ячим дитсадком вигравали зграйки малечі («Хто як хоче, а я братиму на живця!»). Загалом, у кожного рибалки не лише свої побрехеньки, а й свої прибамбаси.
Валера ж біля напівпритопленої висохлої верби у своїх улюблених болотяних чоботях до паху зайшов найглибше. А я прилаштувався поруч, на березі, звісно. Стежити за своїм поплавцем. Оскільки через незначність рибальського досвіду та стажу ні уподобань, ні своїх прибамбасів не мав.
– Ти ближче до мене закидай! – гукав Лера з-під своєї скаліченої верби. – Тут корчі мають бути. А риба цю хріновину ой як любить.
– Та цитьте ви! – засичав на нас Старикашка. – Усю рибу розлякаєте!
Він ще свято вірив у Данилову обіцянку грандіозної риболовлі.
До того ж звик, що на Волині, куди вони роками їздили у відпустки, на озері Доброму чи Білому (який уже рік випаде) на риболовлі жодного шухеру, бо вони у човні з Шевою вдвох.
На кормі, щоб поміняти наживку, Сашко неквапно видобував з кишені футляр з окулярами, неквапно сідлав ними перенісся, а потім так само неквапно видлубував із бляшанки черв’яка і нанизував на гачок.
А човен хилить-хилить. Шева на носі човна спересердя висмикував з води свою поплавчанку, аж жилка на вітрі розвівалася.
– Старикашка, твою так! Не можеш швидше?!
– Дєдушка, – незворушним тоном відказував Сашко, – я тепер усе роблю повільно. Тільки чоловічий обов’язок виконую швидко.
Довгенько ж ми нагадували потім Сашкові оте його «Рибу розлякаєш». Адже на острові Скелетів ні в кого не було не те що риби – хоч би в когось клюнуло. Хлопці сердилися, перебігали з місця на місце, міняли снасті, наживку. З черв’яка переходили на розпарену пшеницю, з пшениці – на тісто, з тіста – на коника, з коника, в розрахунку бодай на якусь верховодку, – на муху, хіба що, як в отому анекдоті, жованого гівна не пробували, а все дарма. Поплавок лише трохи ворушився часом, не притоплюючись. Так то його напряму дзьобала дрібнота, не здатна навіть проковтнути гачка.
Данило, обіпершись на поруччя біля рубки, зверхньо посміхався, дивлячись на цю метушню внизу. Він своє вже нарибалив.

5.

Власне кажучи, Данило був поетом. Закінчив у Москві Літінститут, видав парочку збірочок. Та ними ситий не будеш. От і подався служити в рибінспекцію. Інспектором Київського моря. А нині здумав вступити до Спілки письменників. От і стелився перед Вольдемаром, як міг, розраховуючи на його рекомендацію, зв’язки, вплив у видавництвах, всіляку іншу підтримку, бо знайомий був меткий його тодішній патрон з цілим світом. Хіба можна було бодай припустити, що колись рибінспектор купно з дружиною проявлять глибоко приховані амбіції та стануть із своїм благодійником і рекомендантом на відкриту прю, намагаючись звалити його з посади?..
Поки тривали марні спроби дилетантів на березі, Данилова команда заходилася біля свого улову. Рибкою розжилися загодя в професіоналів. У тутешньому рибколгоспі.
У відрі, підвішеному над багаттям на закопчену триногу, для високих гостей капітана вже булькотіла, поширюючи навкруги неймовірний дух, задумана за всіма канонами юшка. Матрос у парі з мотористом уже вийняли і викинули у море, на харч ракам, першу закладку – зав’язані в марлю, щоб не розварилися, кілька десятків нечищених йоржів та окунів. Для навару. А тепер звільняли від луски і нарізали шматочками благородну рибу, призначену для споживання з юшкою, – гінких, як поліна, судаків, жирних сазанів, линів, яких так важко чистити, навіть кілька гостроносих стерлядок з породи осетрових. Ця утіха гурманів тепер вряди-годи траплялася, відколи в Дніпро випустили для розпліднення мальків. Ловити стерлядь і на вудку, і сітками суворо заборонялося, штрафи скажені, але то дивлячись кому заборонялося.
Коли Данилові хлопці шматки риби покидали у відро, гості взялися готувати саламур.
– Ним належить поливати готову рибу, – пояснили господарям, бо ті такої чудасії не знали.
Цю приправу в нашій компанії запровадив, якщо не помиляюся, Володимир Леонтійович Кисельов. Після якогось відрядження на південь України. А може, не він? У кожному разі саме Кисельов був великий прихильник усілякої кулінарної екзотики. Від нього, і це вже точно, ми довідалися про секрети готування качки по-гасконськи в мадері чи кроля по-лангедокськи у сухому вині. Або качки в глині – необпатрана, вона обмазується глиною й отак запікається у багатті, а коли перегорілу глину знімають, разом з нею вичищається пір’я, і чистесенька рум’яна качка готова до споживання. Куштували ми в нього вдома і рябчиків, і сідло косулі, і вепрятину з брусницями. Все придбано в магазині «Кооператор» на Бессарабці, де у той час можна було натрапити на всяку дичину. А одного разу Леонтійович пригощав мене гусаком, якого приготував за голландським королівським рецептом. О, то ціла технологія! Перед готуванням гусака належить, скажімо, на три дні закопувати в землю. Що Кисельов і зробив у себе у дворі на Червоноармійській, у тилу магазину «Богатир». І три доби, навіть серед ночі, виходив з пневматичним пістолетом на балкон перевірити, чи не винюхали пернату здобич бродячі собаки.
Для саламуру ж товчеться часник, потім його заправляють оцтом, посипають сіллю і меленим чорним перцем. Ну а хто хоче, може додати ще й помідорчиків, як це полюбляють робити на півдні.
Тепер залишався останній штрих майстра: вкинути насамкінець у відро баночку чорної ікри. Цей супердефіцит, щоб остаточно вразити столичних гостей, напередодні роздобуто з-під поли в буфеті для найвищого начальства Дніпровського пароплавства. І додається в юшку ікра зовсім не для смаку, а для освітлення. І справді після всіх маніпуляцій удалася юшка чистим, прозорим дивом, наче курячий бульйон з домашньої курки. Обгорнувши дужку відра списаним рушником, голомозий матрос, вправно балансуючи на трапі вільною рукою, поніс дорогоцінний наїдок на борт.

6.

А вже навколо зачарованого відра ми понаставляли видобуте з портфелів та баулів таке скляне розмаїття, на яке тільки здатні були штучні відділи київських гастрономів часів пізнього застою. Себто до початку горбачовсько-лігачовського борюкання із зеленим змієм.
Засідали просто на палубі. Данилові помічники встановили застелений витертою строкатою цератою просторий стіл, так щоб не тіснитися й ніхто нікому на заважав.
Коли прийняли по першій-другій, наввипередки вихваляючи майстерність юшковарів та продукт їхніх рук, Данило, покректуючи від напруження, поліз під стіл. Звідти він вийняв закатаний жерстяною кришкою трилітровий скляний балон.
– Ану, скуштуйте-но мою півлітрю.
Відкрили консервним ножем. У балоні виявили не чикилдиху якусь, а чистісінький народний продукт. З незвичним, щоправда, ароматом.
– О, трішки скидається на джин… – принюхався хтось.
Родом Данило з Прикарпаття, з-під Дрогобича. І власноруч вигнаний самжене він настояв так, як роблять у них, на берегах річки Стрий, – на перших, дрібних ще мов горох, соснових шишечках. От звідкіль, братове, отой запах заморського питва…
Данило гмукнув під ніс:
– Стережіться! Твій джин супроти нашого, гуцульського, – лимонад…
– Нет такой крепости, которую бы не взяли большевики! На грудь! – тут же зреагував я.
Винесений з Мавзолею генералісимус, мабуть, перевернувся в гробу під Кремлів¬ською стіною від такого вільного поводження з його безсмертною творчою спадщиною.
Народний продукт гуцулів і справді був лютий. Куди там тій казенці!
З незвички першим зійшов з дистанції Вільям. У житті неговіркий, Віля, якщо і розмовляв, то тихим голосом. Але коли доходив кондиції, несподівано починав волати звучним басом на все горло заборонене царатом Лисенкове «Б’ють пороги». За нього, кажуть, Симона Петлюру виключили колись з Полтавської духовної семінарії. От і зараз Віля мовчав-мовчав, та раптом як ревоне басилом на всю округу:

Б’ють по-рооо-гии…

Аж жаби з переляку перестали кумкати. Це означало: Вільям готовченко.
Тим часом непомітно заходилося на ніч. На небі, щоб подивитися на нас, висипали лупаті зорі. Такої величини та яскравості в місті ніколи не побачиш. Острів темнів осокорами та вербами, що встигли вже вигнатися в ріст після лиходійного видобування милостей від природи.
Матрос приніс з трюму лампу-переноску, і та у двісті свічок освітила поле бою – рештки нашої учти на пленері. Недоїдки. Надкушені редиски. Обгризені риб’ячі скелети. Алюмінієву миску, де в рештках дорогоцінної юшки плавали чиїсь розкислі недопалки-беники.
На світло негайно злетілись нічні метелики. Билися в скло, обпалювали присипані ніжними пилком крильця. Добре, хоч комарня ще не вилетіла.
На краю столу тихо згасав Сашуня. Лобатий, з чолом гармошкою, Старикашка був старшим від нас. Поки ми були пацанами, хто в евакуації, хто в окупації, сповна сьорбнув фронту. Кулеметником. А вони із своїми «максимами» завжди перебували у пеклі, на самому-самому передньому краї. І довго не жили. Сашкові пощастило. Хоч і досі трохи накульгував на прострелену ногу. Мав за пролиту кров солдатську медаль «За відвагу», яку, втім, ніколи не надівав. Сашків літературний фах так само, як у Вільяма, проходить по цеху гумору і сатири. Облюбував він для себе рідкісний жанр – «байки в прозі». А віднедавна почав пробувати себе у серйозній прозі – короткій, дуже пружній повісті. Писати ж про війну, використовуючи фронтові спостереження, як радили друзі, відмовлявся:
– Нехай вона сказиться.
Якщо правда, що припустима кількість спожитого алкоголю обчислюється в грамах на кілограм живої ваги, то Сашкова норма – тьху та й годі. Бо в нього більше лоба, ніж тіла. Не те що богатирська стать в іншого Сашка – народного артиста Білаша.

7.

У ту мандрівку Білаш зголосився їхати разом з нами, але в останній момент щось завадило (причини вже не пам’ятаю). А от у наших марш-кидках на Київське море по раки був неодмінний учасник, а то й заводій.
Якось на світанку на верхівці греблі ГЕС, де проходить шосе на правий берег, його «Волгу» зупинив міліцейський патруль. Був початок червня, час нересту, вилов раків заборонено, за кожну виявлену штуку чималенький штраф. Народний артист з трудом виніс з-за керма свою фундаментальну особу, спішився і зразу почав з високої наступальної ноти:
– Якщо я композитор Білаш, то, по-вашому, повинен цілодобово сидіти за роялем?! Я, по-вашому, не маю права рака із’їсти?!
При цьому за кожним словом він, вищий на голову, грізно випнутим вперед черевом наступав на миршавого працівника ДАІ. Від такого натиску міліцейський лейтенантик аж присів і мало не випустив на асфальт свого смугастого жезла-годувальника. А Білаш підніс перед його носом обидві розчепірені пухкі, короткопалі долоні:
– Та в мене від тих клавіш уже пальці попухли!!
Насправді ж попухли (на власні окуляри бачив), бо він півночі безперервно раки лупив і понаколював руки гостряками хітину.
З усієї компанії він був устаткований на раків найкапітальніше: неосяжних розмірів гідрокостюм і шахтарська лампа з потужним акумулятором, яку йому піднесли на гастролях десь на Донбасі. Її яскравий промінь прошивав водяну товщу на десятки метрів уперед. Тож на дні не лише об’єкти незаконного полювання, що повзли задом наперед мимо водоростей, а й найдрібніша перлівниця чи равлик-павлик були, як на долоні.
Уночі раки лізуть до берега на світло. То на мілині і гумових чобіт достатньо, а от у Валери взагалі болотяні, до паху. І лише у нас з Григором Тютюнником нема нічого – ні ліхтарів, ні чобіт. А вода ще холодна, просто так не полізеш.
– Йокернибабай! Ви, двоє безкінних і босоногих, держіть-но весло! – гучноголосо скомандував Білаш.
Веслом належало мішати раків у великому, так званому ротному казані, що давно вже булькав при березі на багатті. Над ним з повним набором спецій уже почаклував найкращий раковар Шева.
– Як на юшку! – завше повчав він, і я спробую зараз відтворити його рецептуру.
Лаврончик, петрушка, цибулька, морква, звичайно ж, кріп, бо ж які раки без кропу? Нарешті перчик горошком, гіркий і духмяний. Нічого, здається, не забув? А-а, сіль.
Нам з Грицем належало підтримувати під закопченим чавунним казаном безперервний вогонь, а коли хлопці почнуть виловлювати браконьєрський продукт, кидати раків в окріп. По всьому березі вже поплив запаморочливий дух.
На пропозицію Григора, першу закладку ухвалили порахувати.
– Лукич учив: соціалізм – це облік! – піднісши прокурений палець угору, урочо процитував він дєдушку Леніна.
Так що, можу посвідчити: отой р а к, якого буцімто не мав права з’їсти народний артист, не більше, ніж легенда. Соціалізм порахував точно: у першій закладці – триста шістнадцять штук!
Далі ми з Григором плюнули і перестали рахувати. А коли серед бурління почали спливати яскраво-червоні спинки та шийки, помішали веслом і, обпікаючи пальці, вибрали якнайбільший екземпляр.
Звісно, для якнайбільшого шанувальника раків Олександра Івановича Білаша.

8.

На ночівлю місця розподілилися так. Більшу частину компанії Данило забирав у трюм, де було облаштовано у два поверхи нари. А нам з Валерою призначалася рубка. Для чого видали по тоненькій байковій ковдрі. Щоправда, не зовсім зрозуміло було, як можна вдвох влягтися на клаптику тієї рубки, де ледве вміщується сам-один капітан. Але хіба до роздумів після Данилових шишечок?
– Якось утрубкаєтеся, – заспокоював Шева. – Габаритами з ним не рівняйтесь. Забагато про себе думаєте.
Пізніше, на світанку виясниться, як навпомацки утрубкалися: Лера обкрутився клубочком довкруж рульової колонки штурвала, а я, привалившись до стінки, спав напівсидячи на підлозі, загорнутий у ковдру.
А вночі на палубі ми залишилися самі. І Шева з нами, збирався ще покурити.
– Щось зовсім спати не хочеться. Подимімо за компанію? – У той час ми всі ще палили.
Пригоди почалися тоді, як стали розходитися.
– По койках! – скомандував Шева. – Акумулятор посадимо.
До рубки з палуби вів зварений з труб коротенький трап. Лера пішов перший. Від повноти чуйств мугикав під ніс улюблений романс:

Я ехала домой…

Трохи заточуючись уперед, він благополучно здолав декілька сходинок, узявся за ручу дверей, смикнув – і…
Зник.
Нічого не второпаємо. Щось велике з диким плюскотом шубовснуло у воду. Рибина скинулася? Але хіба така велика у Дніпрі водиться?..
У темряві анічогісінько не розгледиш. Жаби у сексуальних іграх кумкають собі на острові осатанілим оркестром – і край.
Де ж Валера?!
Лише двері рубки хилитаються і риплять.
Заглянули в рульову – нема…
Нісенітниця якась. Чортівня.
Доки Шева не додумався спрямувати двохсотку-переноску на воду.
Аж ось він, рябчик!
Борсається й уже пузирі пускає.
– Рятуймо, доки не захлинувся! – заволав Шева.
І я, як був, стрибнув за борт. Добре що прикид інакший: індійські джинси за шість руб., штопаний на ліктях светр.
Удвох ми за комір втягли потопельника на борт. Зідрали з нього прилиплу фірму, із шикозних імпортних черевиків «Made in» по черзі повиливали воду.
– Знімай труси! – наказав Шева, який розвішував одяг на леєрі.
Валера тільки крутив кучерявою мокрою головою і ляскав себе руками по голих боках, щоб зігрітися.
– Знімай, кажу, труси!!! – притопнув Шева по залізній палубі.
Назавтра Вольдемар розповість, що якраз під цим місцем у трюмі на другому поверсі лежала Галя.
– Від носа до палуби сантиметрів двадцять. Вона чує кожнісіньке слово. Після «Знімай труси!» ліктем мене під бік тиць. «Вони що – голубі?!».
Потопельника у чому мати народила ми розтирали рушником з такою силою, що той аж заверещав.
– Значить, житиме! – ляснув Шева по спині призвідника наших хвилювань.
Для сугрєву хлюпнули йому в гранчак залишки підкарпатських шишечок. Аби не застудився. Ночі ж на самому початку червня ще холодні. А поки ми розвішували на леєрі його імпортне манаття, порятований між затяжками кутався в казенну ковдру і вицокував зубами лезгинку:
– Ні хріна р-розумію… Йду спати – і раптом … За б-борт бух…
– Бухати тре менше! – повчально вирік Шева.
– Або більше, – докинув я й свої три гроша.
Та Валера ніби й не чув:
– А я ж піджак уперше надів… Ч-ч-чортівня якась…
– Диверсія Героя Радянського Союзу Насера!
За другим заходом Валерочки на ночівлю – дежавю: удар об воду важкого тіла, плюскіт фонтану бризок. Усе це ми вже проходили.
– Диви, — присвиснув Шева. – Заповзявся втопитися.
Тільки тепер витягали друга без паніки. А розтирали без фанатизму.
– Не треба було, мабуть, минулого разу йому ліків від застуди давати, – запізніло покаявся Шева.
– Та що ж це, Господи, за напасть?!
Я рішуче заляпав голими п’ятами по трапику перевіряти фатальний маршрут. І…
За хвилину так само летів у воду сторч маківкою.
– Та ви що, показилися?! – лайнувся Шева, доки я вибирався на берег.
– Зараз усе поясню, – балансуючи на дошці, щоб не зірватися, я вже ступав на твердь Данилової грози браконьєрів.
Власне, особливого секрету в напасті не було. Прохід на палубі біля рульової рубки вузенький, з півметра. Коли тягнеш на себе двері рубки, мимоволі ступаєш крок назад. І залізний ланцюг, простягнутий на стояках, як леєр, підсікає якраз попід коліна. От вам і кульбіт мимохіть з цілунком штучного Київського моря.

9.

На світанку, що молочно клубочився понад водою туманом, як і годиться опісля битви, ми стали лічити рани.
Я – напівосліп.
Утопив окуляри.
Героїчно долаючи дрижаки, стрибнув з катера у воду, з надією відшукати їх на дні.
І – ткнувся тім’ячком у дно. Виявляється, на місці наших буйних нічних пристрастей рятування потопельника… по груди.
Окулярів, звісно, не знайшов. То тільки так називається – «море». А вода каламутна, не видно ні хріна. Лише довго потім різало почервонілі очі.
У Валери втрата гірша.
Перед від’їздом він одержав у видавництві гонорар за нову книжку віршів. Ні, гроші з внутрішніх кишень арабського піджака не зникли. Паперові бандерольки на пачках, звичайно, розкисли і розповзлися. А купюри намокли, та не постраждали.
У Києві ми сушитимемо їх на кухні у Вольдемара. П’ятірками та десятками Валера обклеїть усе підвіконня і вікно до половини. А частину доведеться клеїти у великій кімнаті.
Гірше, що в цих придибенціях він загубив… членський квиток Спілки письменників СРСР!
Овва, клопоту не збудешся: документи відновлюються через Москву.
– Якщо відновлять, – Сашко з серйозним виглядом підморгнув нам.
– Гаплик, пане Валерію. Ви більше не письменник! – не проминув нагоди з’єхидничати Шева. – Бо людина в Савецькой странє без бомаги хто? Отож бо.
Отже такий сподіваний острів Скелетів ми залишали без жалю.
У погибельному місці все не слава Богу.

10.

Фінал цієї історії припав на глибоку осінь.
Несподівано подзвонив рибінспектор Данило:
– Я зараз до Києва виїжджаю. Нехай Валерочка змотається по пляшку та й дує до тебе в редакцію. Чи краще по дві.
І поки наш кучерявий піїт нарізав, розкладав і розкорковував, Данило неквапно оповів:
– Значить, так. Щоосені на сторожовику ми робимо генеральний аврал. Чистимо пера перед зимівлею. – Він поліз до кишені. – Вчора мої хлопці-молодці піднімають містки на палубі, а там – оце...
І Данило виклав на стіл…
Валерин спілчанський квиток!
У могутній когорті радянських письменників того вечора знову постав законний, повноправний член.

с. Запруддя на Київщині

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2006 р.