|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.
ЮРІЙ КРАСНОЩОК
ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ
Розділ 2
СПРАВА ПРО САМОГУБСТВО
7 липня 1933 року за таємничих обставин несподівано вчинив самогубство
лідер українських комуністів-більшовиків, голова Держплану УРСР, заступник
голови Раднаркому УРСР, кандидат у члени політбюро ЦК КП(б)У Микола Скрипник.
Це була знана в Україні людина, відомий радянський політик, особисто знайомий
з Володимиром Леніним, побував з ним на засланні. Був знайомий Скрипник
і з лідером Центральної Ради України Симоном Петлюрою, убитим радянськими
агентами. Петлюра і Скрипник активно виявили себе на політичній арені
Лютневої революції в Росії, під час Жовтневого більшовицького перевороту
в Петрограді і громадянської війни на Україні, але різні погляди на майбутнє
України поставили їх по різні боки політичних барикад. Їх об’єднувало
одне – вони були патріотами України, любили свою землю, свій народ, його
культуру і літературу.
Микола Скрипник любив співати українських пісень, захоплювався віршами
Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Грабовського. Петлюра теж виписував
вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки у свій зошит для Закону
Божого, який він вивчав у духовній семінарії.
Скрипник пізніше напише у своїх творах і в своїй автобіографії: «Вірші
Шевченка спонукали мене вивчити історію України і особливо епохи визвольних
війн. Цікавість, що збудила в мені українська література, штовхнула мене
захопитися лінгвістикою, первісною історією».
Тобто він хотів знати історію українського народу, його глибокі культурні
коріння, його багатостраждальну літературу, заборонену царатом.
Цих двох лідерів, які, в принципі, обидва бажали щастя своєму народові,
роз’єднала непримиренність у розумінні «Заповіту» Тараса Шевченка:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте...
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Слова Кобзаря: «В сім’ї вольній, новій» вони сприймали по-різному. Симон
Петлюра розумів Тарасову «сім’ю вольну, нову» як державу демократії і
народовладдя. Микола Скрипник – як диктатуру пролетаріату. І це для комуніста
Скрипника стане не тільки душевною, а й фізичною трагедією.
Микола Скрипник народився 13 січня 1872 року у селі Ясинувата Бахмутського
повіту Катеринославської губернії у родині залізничного службовця. Після
закінчення реального училища в 1900 році вступив до Петербурзького технологічного
інституту. Поринув у революційний рух, став активним учасником марксистського
гуртка. Бойове хрещення проходить у березні 1901 року, коли в Петербурзі,
на Казанській площі, відбулася полі¬тична демонстрація протесту. За участь
у ній Миколу Скрипника вперше заарештовують і висилають до Катеринослава.
Потім його заарештовуватимуть ще 15 разів, 7 разів відбуде заслання. Загалом
Скрипник був засуджений на 34 роки і один раз до страти. Шість разів тікав
з царських тюрем. Під час Жовтневого перевороту стає членом Військово-революційного
комітету при Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів.
В Україну Скрипник прибув у грудні 1917 року з мандатом Леніна на посаду
Голови Народного Секретаріату (прем’єр-міністра радянського уряду України).
І це в той час, коли в Україні з травня 1917 року існувала Центральна
Рада і її уряд – Генеральний секретаріат на чолі з Чехівським. Центральна
Рада на виборах до Всеросійських установчих зборів отримала близько 8
млн. голосів виборців України, тобто 90%, а більшовики – 744 тисячі голосів
– 10%. На жаль, Скрипник, уражений пролетарським інтернаціоналізмом, включається
в ту авантюрну гру, про що потім дуже жалкуватиме. Він не розумів, що
більшовики ніколи не визнають незалежності України – навіть соціалістичної.
Прокинеться в ньому національний патріот тоді, коли Ленін розіграє карту
з українськими історичними клейнодами, про долю яких невідомо ще й тепер:
чи то їх загубили і втратили під час громадянської війни, чи вони й досі
переховуються в Росії, щоб у зручний момент бути використаними у великодержавних
політичних інтересах цієї країни.
Отже, кількість мотивацій щодо знищення Миколи Скрипника з приходом радянської
влади в Україні щороку збільшувалася. Він став неугодною особою в складі
українського радянського уряду і особливо шовіністично-сіоністського уряду
в московському Кремлі. Тому недовго перебуває на посаді голови українського
більшовицького уряду – йому вже не довіряють. З 1920 року Скрипника починають
перекидати на різні другорядні посади в керівництві соціалістичної України.
І тут я маю зупинитися докладніше на одному з найімовірніших мотивів злочину,
що через 15 років «вистрелить» у прем’єр-міністра першого соціалістичного
уряду України. Аби встановити, кому це «самогубство» було вигідне і що
сприяло скоєнню цього «самогубства», я мусив повернутися до буремних подій
громадянської війни в Україні і протистоянню Симона Петлюри та Миколи
Скрипника. Але спершу – один випадок з біографії Миколи Скрипника.
Як згадують товариші по партії і спільники по ув’язненню в царських тюрмах,
у лідера російських більшовиків Леніна і лідера українських лівих комуністів
України стався перший ідеологічний конфлікт, який і буде, мабуть, початком
цього утаємниченого «самогубства».
Микола Скрипник був великим патріотом України. Син телеграфіста, він отримав
певне патріотичне виховання від своїх батьків, а до того ж, був вихований
батьками щирими, відвертими і правдивими і мав надію, що більшовики на
чолі з Леніним приведуть Україну до свободи і незалежності. Але у Леніна
та його оточення було дві правди: одна для своїх близьких і таємних прихильників,
інша – для лідерів народів Росії.
...У просторій холодній камері пересильної тюрми дорогою до східного Сибіру
Микола Скрипник з сумом заспівав народну пісню на вірші Тараса Шевченка:
«Така її доля, о Боже мій милий...» Можливо, він уявляв собі, як загнаний
Тарас Шевченко десь у в’язниці чи в солдатчині теж співав цей вистражданий
вірш. І тут раптом підхопився Ленін, який теж був у камері, і роздратовано
вигукнув: «К чогту эту долю!» І розмахуючи руками, голосним фальцетом
заспівав, диригуючи обома руками:
«Смєло, товагіщі, в ногу, духом окгєпнєм в богьбє...» В’язні неголосно
і недружно підхопили пісню пролетаріату. А в Скрипника тоді чи не вперше
з’явився сумнів, що Ленін і партія більшовиків підтримуватимуть ідею незалежної
комуністичної України. У 1918 році він запише в своїх нотатках:
«Для більшості членів нашої комуністичної партії України як національної
одиниці не існувало. Була Малоросія, нерозривна частина єдиної неподільної
Росії, щось невиразне – як особливим характером своїх стосунків до Росії,
так і щодо самої території та навіть мови. У цьому разі значна частина
комуністів допускала існування Малоросії чи навіть України в межах так
званого Південно-Західного краю, тобто Київської, Волинської, Подільської
та Полтавської губерній. А, наприклад, Херсонщина, Катеринославщина, Донецький
та Криворізький басейни у свідомості передової сили робітничого класу
– більшовицької партії – це є територія поза Україною, їх треба протиставити
Україні».
Читаючи ці рядки відомого політика, можна зрозуміти, чому Скрипник ніяк
не вписувався в комуністичні лідери України. Вибори Президента України
у 2004 році ще раз за-свідчили, що сьогоднішня Росія так і не відмовилася
від національної політики недавньої радянської Росії, або ж СРСР.
Першому урядові УССР довелось працювати в екстремальних умовах воєнного
часу. Пошуки М. Скрипником шляхів розв’язання щонайскладніших проблем
національно-державного будівництва, відносин з іншими державними утвореннями
виробили в нього своєрідну методу, якій він не зраджував і в майбутньому,
намагаючись іноді штучно поєднувати суперечливі елементи, хоч доконечної
потреби в цьому й не було. Це призводило до нових ускладнень, коштувало
самому М. Скрипникові нелегких моральних переживань.
Слід зазначити, що, руйнуючи Російську імперію, Ленін і його «гвардія»
насправді дурили український народ своїми гаслами про незалежність України
як соціалістичної держави з власними збройними силами, міністерством іноземних
справ і власною економікою. Насправді це було політичне махлювання. Ленін
і його політбюро не збиралися надавати незалежність Україні, бо готували
радянську деспотичну імперію, яка мала прийти на зміну царській імперії
Росії.
І цю загрозу відчув більшовик, голова уряду радянської України Микола
Скрипник.
У 1918 році під тиском військ Директорії України, якими командував Симон
Петлюра, та військ генерала Денікіна Центральний Виконавчий Комітет Рад
і уряд радянської України змушені були евакуюватися у Таганрог. Тут 18
квітня відбулася сесія ЦВК Рад України, яка ухвалила реорганізувати центральні
органи державної влади, створила Бюро з дев’яти осіб у складі більшовиків
А. С. Бубнова, В. П. Затонського, Г. Л. Пятакова, М. О. Скрипника, а також
представників лівих есерів та лівих українських соціал-демократів (Народний
Секретаріат) для керівництва повстанською боротьбою проти «окупантів».
На сесії бувло прийнято Маніфест до робітників і селян України, який закликав
до нещадної боротьби проти Центральної Ради. Тоді ж у Таганрозі відбулася
партій¬на нарада, на якій було вирішено скликати з’їзд більшовицьких організацій
України та обрано Оргбюро для його підготовки.
Проекту резолюції правих – «Створити автономну партію зі своїм ЦК і своїми
з’їздами, але підпорядковану спільному ЦК і з’їздам Російської комуністичної
партії» – М. Скрипник протиставив власний: «Створити самостійну Комуністичну
партію, що має свій ЦК і свої партійні з’їзди і зв’язану з Російською
комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал).
II Всеукраїнський з’їзд Рад сприяв посиленню боротьби не тільки на фронті,
а й у тилу «окупантів», які на той час захопили значну частину України,
у тому числі великі міста – Київ, Одесу, Чернігів, Миколаїв і Херсон.
У зв’язку з постановою ЦВК Рад України наприкінці березня 1918 р. до Москви
виїхало надзвичайне посольство Української Радянської Республіки у складі
М. Є. Врублевського, Ю. М. Коцюбинського та М. О. Скрипника (керівник
делегації). Посольство мало оголосити Декларацію про незалежність радянської
України, врегулювати фінансові та економічні взаємовідносини між обома
братніми республіками. Раднарком гостинно зустрів посланців України і
3 квітня 1918 р. ухвалив резолюцію, в якій вітав робіт¬ничо-селянський
уряд України і висловив своє захоплене співчуття героїчній боротьбі трудящих
і експлуатованих мас України, які в ті дні були «одним з передових загонів
всесвітньої соціалістичної революції».
У зв’язку з військовою загрозою і потребою врегулювати фінансові питання
почалися переговори між Народним Секретаріатом і Донським урядом, в ході
яких виникла ідея федерації південних радянських республік. Про це Затонський
повідомив наркома національностей Сталіна. Останній 4 квітня 1918 р. заявив:
«Ми всі тут вважаємо, що ЦВКУ повинен, морально зобов’язаний, залишити
Таганрог і Ростов. Досить гралися в уряд і республіку, здається, вистачить,
пора кидати гру». Ця заява суперечила позиції Раднаркому, який напередодні
урочисто засвідчив визнання незалежності радянської України і своє прихильне
ставлення до її уряду.
Заява Й. В. Сталіна викликала законне обурення українського радянського
уряду. Його голова М. О. Скрипник 6 квітня 1918 р. подав офіційний протест,
у якому говорилося: «Ми мусимо заявити найрішучий протест проти виступу
наркома Сталіна... Заяви, подібні до зробленої наркомом Сталіним, скеровані
на підрив радянської влади на Україні і не повинні допускатися».
«Територіальне непорозуміння» сяк-так було вирішено, але Ростовська область,
Кубань, Краснодарський край, населені українцями, від України відірвали,
як відірвуть пізніше Воронезьку і частину Брянської областей. Микола Скрипник
виступив проти цього, але соціалістичним урядом України і комуністами
України не був підтриманий, вони посупово віддавали обмежену державність
України Москві.
Отже, кремлівське керівництво висловило різке незадоволення проявами національного
державництва у лідера української соціалістичної держави, а це дало привід
ЧК, на підставі вказівок Леніна і Дзержинського, занести Миколу Скрипника
до категорії нестійких більшовиків з проявами ворожого більшовизмові націоналістичного
ухилу, який може перекинути керівника уряду України у ворожий табір Петлюри.
Такий підхід до Миколи Скрипника лідерів більшовизму став ще одним мотивом,
який спонукав ЧК до екстремального рішення, а Політбюро ЦК ВКП(б) – до
фізичного усунення його з політичної арени радянської України.
У 1919 р. М. Скрипник перебував на фронтах громадянської війни. Повернувшись
у 1920 р. в Україну, працював народним комісаром робітничо-селянської
інспекції і народним комісаром внутрішніх справ. У 1922 – 1927 рр. М.
Скрипник – народний комісар юстиції і Генеральний прокурор. Значним був
його внесок у вирішення питань національно-державного і культурного будівництва,
коли він з березня 1927 р. по лютий 1933 р. очолював Народний комісаріат
освіти. Загалом усі свої можливості він намагався максимально використовувати
для всебічного розвитку рідного народу, для здійснення політики українізації.
Було досягнуто значних успіхів у справі підготовки кадрів різного рівня
кваліфікації з представників корінної національності, суттєвого розширення
сфери вживання української мови, розвитку української культури, створення
сприятливих можливостей для активізації національно-культурного життя
за межами УРСР. Водночас багато робилося для забезпечення національно-культурного
розвитку всіх національних меншин, які проживали в Україні. Зусиллями
М. Скрипника та його оточення УРСР було перетворено на своєрідну «лабораторію
розв’язання національного питання».
Однак демократична, гуманістична спрямованість цього процесу дедалі більше
конфлік-тувала з процесом зміцнення тоталітарної системи в СРСР. Та й
сам М. Скрипник не міг примирити, органічно поєднати два начала, які боролися
в ньому, – прагнення якнай¬більше прислужитися рідному народові й бажання
якнайпослідовніше здійснювати «інтернаціональний курс», що на практиці
ототожнювався з перетворенням СРСР із федеративної на унітарну державу
з обмеженим національним розвитком усіх республік.
Причетність до українізації почала кваліфікуватися як дії, ворожі соціалізму
і радянському ладу. У лютому 1933 р. М. Скрипник був увільнений з посади
наркома освіти і призначений головою Держплану і заступником Голови Ради
Народних Комісарів УРСР. Цей, останній рік у житті М. Скрипника, відзначився
ганебною кампанією проти нього. В його творах знаходили «перекручення
ленінізму», «націоналізм» і «шкідництво», його грубо критикували на останніх
пленумах ЦК КП(б)У. Старому більшовикові навіть висунули вимогу написати
покаянний документ із визнанням своїх «помилок».
Це була справжня трагедія свідомого, переконаного комуніста. Читаючи в
газетах наклепи, Скрипник відчував, як щоразу в душі закипає образа. Невже
робітники, селяни, інтелігенція повірять у те, що він бореться проти соціалізму?
Він, революціонер із старої гвардії, який пройшов арешти, тюрми, громадянську
війну?.. А таки, розумів, повірять. Особливо, коли він сам, як і деякі
інші, «зізнається» і «покається» у своїх «помилках».
Народжувалися й інші думки. Микола Олексійович поступово дійшов розуміння,
що жодні каяття не змінять ситуації – плани погромної кампанії були розраховані
на перспективу. Сподіватися, що після «каяття» його залишать у спокої,
було б наївно. То ж єдиний вихід – залишитися незламною, чесною, порядною
людиною. Не зрадити своїх ідеалів і переконань... Рішення визрівало поволі,
дедалі зміцнюючись, залишаючи все менше місця для сумнівів і сподівань
на дивовижну зміну страхітливих тенденцій.
Щоб з’ясувати мотиви «самогубства» Миколи Скрипника, доцільно пригадати
ситуацію, що утворилася на той час в СРСР і в Україні. Для цього я звернувся
до дуже важливого документа – «Історії ВКП(б)», примірник якого, виданий
в 1938 році, зберігається у мене. У розділі ХІ цієї книги, яку редагував
сам Сталін, під назвою «Партія більшовиків у боротьбі за колективізацію
сільського господарства (1930 – 1934 роки)», зокрема, зазначається: «...
Перехід до масової колективізації відбувався не в порядку простого і мирного
вступу до колгоспів основних мас селянства. Суцільна колективізація означала
перехід усіх земель до рук колгоспів, але значна частина цих земель перебувала
в руках куркулів, тому селяни зганяли куркулів з землі, розкуркулювали
їх, забирали худобу і машини і вимагали від радянської влади арешту і
виселення куркулів...»
Про злочинність партії більшовиків написано багато, але про цей період
розказано народові України ще далеко не все, ми будемо ще й у ХХІ столітті
розкопувати матеріали цієї трагедії. Не здоровий глузд, не життєва мудрість,
накопичені віками, правили Україною, а воістину рука диявола – більшовизму
– намагалася перетворити вільних людей на рабів деспотії. І тут марксисти-більшовики
вдалися до такого геноциду, якого ще не було в історії людства. Хвилі
державного терору котилися Україною. На вершину цього державного беззаконня
й свавілля висувалися авантюристи, нероби, кар’єристи, п’яниці, а то й
просто відверті злодії, які потім, під час війни, стануть дезертирами,
а багато хто піде у війська НКВС. У 1929 – 1930 роки українські селяни,
які мали худобу і не вступили до колгоспів, були оголошені куркулями.
Їх висилали на Соловки, на будівництво Біломорського каналу, на Урал та
до Сибіру. Це стало першим етапом жорстокого геноциду україн¬ського народу.
Під «червону мітлу» розкуркулення потрапили не тільки «міцні» господарі
та середняки, а й бідняки, які не хотіли йти до колгоспів. Було розкуркулено
і виселено близько 500 тисяч селян, зруйновано стабільне сільське господарство
України. Всього на сьогодні, за даними Міністерства юстиції України, в
нашій державі статус жертв політичних репресій мають ще близько 150 тисяч
чоловік, це в основному діти та внуки розкуркулених. А штучно створений
більшовиками голод 1933-34 років забрав близько 10 млн. чоловік.
5 – 7 лютого 1933 року терміново було зібрано пленум ЦК КП(б)У, який заслухав
і обговорив доповідь С. В. Косіора «Підсумки хлібозаготівель і завдання
КП(б)У в боротьбі за піднесення сільського господарства України». Рішенням
цього пленуму Миколу Скрипника було увільнено з посади наркома освіти
і призначено головою Держплану УРСР та заступником голови Раднаркому УРСР.
Це був єзуїтський хід Сталіна і Косіора відносно Миколи Скрипника – перекласти
вину за голод на свідомих українських патріотів-комуністів, а потім звинуватити
їх у контрреволюцій діяльності і в такий спосіб знищити національну опозицію
в компартії України.
У цей скрутний для України час Микола Скрипник пише особисто Сталіну листа,
в якому звинувачує Голову Раднаркому УРСР Власа Чубаря та секретаря ЦК
КП(б)У Стані-слава Косіора в умисному нищенні українського народу шляхом
прискореної індустріалі-зації і створення штучного голоду та вимагає виділення
з держрезервів хліба і зерна для посівів.
Нелегку справу доручив пленум Миколі Скрипнику. В Україні вирував страшенний
голод, у південних областях почалася епідемія тифу, мерців на вулицях
ніхто не прибирав, почалося людожерство. Я особисто – живий свідок того
голоду. Мій батько, працюючи в 1933 році начальником Чернігівського обласного
лінійно-технічного вузла, рятував опухлих від голоду селян з південних
областей, приймаючи їх на роботу в лінійні бригади, що працювали в Чернігівській
та Полтавській областях, де зв’язківців ще сяк-так годували. Для важливих
підприємств і установ України, серед них були і лінійні бригади зв’язківців,
виділялося зерно і крупи. Кожна така організація, в тому числі й батьківський
ЛТВ, отримували зерно, яке возили на млинзавод, а потім у пекарню. Випечений
хліб роздавали робітникам-зв’язківцям, які, економлячи його, відвозили
своїм сім’ям, рятуючи їх від голодної смерті. За це мого батька звільнили
з роботи і завели на нього судову справу. Довго безпартійний старий спеціаліст
доводитиме в органах свою невинність, а скориставшись можливістю та за
допомогою друзів, утече з Чернігова і влаштується на випадкову роботу
в Києві, один, без сім’ї, і так житиме, доки наша родина вже у 1938 році
приєднається до нього.
Я пам’ятаю дівчину Дашу, яку моя мати підібрала спухлою, вмираючою у нас
під воротами. Наша сім’я стала ще більшою. Тітка моєї дружини Єлизавета
Захаренко, їй тоді було 13 років, з Бобровицького району Чернігівської
області, розповідала мені про жорстокість прод-загонів. Один з «продкомсомольців»
витяг у неї з-під голови на ліжку – вона лежала знесилена від голоду –
маленьку торбинку з насінням, яке її батьки заховали, щоб весною 1934
року щось посіяти та якось врятуватися від голоду. Вони забрали останнє,
не залишивши надії врятуватися від смерті.
У той час головою Ради народних комісарів УРСР (1923 – 1934 рр.) був Влас
Чубар з села Федорівка Запорізької області. Він був одним з винуватців
голоду в Україні. Разом з поляком Станіславом Косіором, секретарем ЦК
КП(б)У, вони були прихильниками прискореної індустріалізації СРСР і тому
навіть не намагалися доповісти Сталіну про катастрофічний стан сільського
господарства в Україні, про посуху, про те, що розвалене колективізацією
україн-ське село вмирає від голоду. Микола Скрипник прийшов заступником
Чубаря і головою Держплану УРСР у самий розпал голоду. Він почав активно
порушувати питання перед Косіором і Чубарем про термінове забезпечення
села зерном для посіву озимих, щоб голод не посилився навесні 1934 року.
Але Чубар і Косіор не підтримали його, а, навпаки, надсилали до Москви
реляції про перемогу соціалізму в Україні. А Сталін на Пленумі ЦК ВКП(б)
у 1933 році розігруватиме диявольську карту перед народами СРСР, заявляючи:
«Колгоспний лад знищив жебрацтво і бідність на селі – десятки мільйонів
бідаків піднялися до становища забезпечених людей...». Ці слова я не вигадав,
вони чорним по білому записані в «Історії ВКП(б)».
Політбюро ЦК ВКП(б), членом якого був і сам Косіор, зіткнулося з проблемою
голодного повстання в Україні. Для рятування ситуації марксисто-більшовикам
терміново потрібно було знайти винуватців голоду і цапів-відбувайлів,
і такими «цапами» стали «українські буржуазні націоналісти». Лист Миколи
Скрипника злякав Сталіна, він зрозумів, що багато комуністів-українців
піднімаються на захист свого голодуючого народу і стають загрозою для
більшовицької імперії.
7 липня 1933 року чергове засідання Політбюро ЦК КП(б)У розпочалося з
розгляду «питання Скрипника». Його звинуватили у буржуазному націоналізмі,
потуранні контрреволюційним силам, пасивній позиції як голови Держплану
в боротьбі з голодом, у розпалюванні національної ворожнечі між народами
України, проштовхуванні свого українського правопису. Як міг, Микола Скрипник
захищався, доводив Політбюро, що голод в Україні штучний і що українці
як нація мають право мати свою літературну мову. Але Косіор, Затонський,
Чубар звинуватили його у ворожій діяльності, в зраді «правого дєла большевіков».
Не витримавши цих інсинуацій, Скрипник сказав, що він зараз доведе свою
правоту на фактах, тільки візьме у себе в кабінеті документи... і вийшов
з будинку ЦК. Перейшовши площу Дзержинського, він піднявся до свого кабінету
в будинку Держпрому і зателефонував дружині. Потім узяв свій особистий
наган і нібито вистрелив у себе. Коли пролунав постріл, до кабінету забігли
приголомшені працівники.
Як потім писали харківські газети, Скрипник ще був живий і ледь устиг
їм щось сказати.
...І тут варто докладніше зупинитися на цій трагічній події і спробувати
з’ясувати: що це було – самогубство чи заплановане вбивство? Бо щось у
цьому «самогубстві» було не так і ставило під сумнів суїцид державного
діяча України. До таких «щось» слід віднести кілька суперечливих фактів:
людина, яка намірилася покінчити життя самогубством, не буде телефонувати
своїй дружині перед тим, як застрелитися, якщо вона – не психопат. До
того ж, достеменно невідомо, чи взагалі телефонував Скрипник дружині,
яку після цієї події було взято під арешт. А може, це тільки версія ГПУ?
Викликали сумнів і останні передсмертні слова, які нібито Скрипник сказав:
«Це була друга помилка Скрипника...» А може, насправді він назвав ім’я
вбивці, а ГПУ перекрутило передсмертні слова, аби приховати вбивство?
Викликав сумнів і сам факт цього «самогубства». Микола Скрипник був людиною
міцної волі і загартований небезпеками. Він пережив численні арешти та
ув’язнення, заслання до Сибіру, кілька разів тікав з місць за¬слання.
Він не повинен був вчинити суїцид під впливом інсинуацій на свою адресу
під час засідання Політбюро. Отже, «самогубство», я вважаю, слід категорично
відкинути і констатувати: вбивство!
З усіх можливих замовників цього вбивства найпереконливіші мотиви для
нього мали Сталін і Ягода – нарком НКВС. Але це, звичайно, потрібно ще
довести. Як на мій погляд, таємниця «самогубства» ховалася в самих методах
розслідування цього злочину органами НКВС.
За існуючими правилами криміналістики, слідчі мали встановити наявність
слідів пороху на руці, наявність власної зброї – «нагана», судмедексперт
мав скласти акт про кількість смертельних поранень «самогубця», експерт
зі зброї мав встановити, чи кулі були випущені з «нагана» власника, чи
з якоїсь іншої зброї. Але цих актів не було. І взагалі, справи не було,
а якщо й була, то її знищили. Не було й протоколу допиту свідка, якому
Скрипник сказав свої останні слова. Свідок зник, твердять, що його заарештувано.
Зникла й особиста зброя Скрипника – «наган», з яким він пройшов усю громадянську
війну. Не було й передсмертної записки. Заступник начальника НКВС УРСР
Кацнельсон, як писала харківська преса, порвав її, обурений слабкодухістю
Скрипника, порвав одразу ж на Політбюро, коли прийшов доповісти про його
самогубство. Одразу ж виникає запитання, чи то була справжня передсмертна
записка Скрипника? А може, її взагалі не було? Гадаю, що то була фальшивка,
інспірована українським НКВС, і була одним з елементів політичного спектаклю,
розіграного Сталіним і Ягодою з дискредитації вже мертвого Скрипника.
Я добре знаю цей будинок Держпрому в Харкові, в якому розміщувався кабінет
голови Держплану, – там багато закутків і переходів, де вбивця міг сховатися
після того, як застрелив Скрипника. Невідомо куди поділася секретарка,
щезли свідки. Сліди вбивства так швидко ховалися, що там же, на Політбюро,
було прийнято рішення: «… поховати Скрипника М. О. як самогубця на околиці
міста за кладовищем, край дороги…».
І лише з далекого зарубіжжя на захист Миколи Скрипника пролунав голос
його ідейного ворога – першого голови Директорії УНР Володимира Винниченка:
«Ця смерть викликає немало думок і висновків, які мусять увійти до акту
обвинувачення тих, хто вбиває таких людей. Я не кажу вже про почуття великого
суму і пригнічення, які теж додають свого».
НКВС явно замітав сліди злочину. Скрипника поховали як злочинця в безіменній
могилі. В труну було насипано негашеного вапна, щоб на випадок ексгумації
знищити ку-льові отвори в тілі. А через деякий час могилу взагалі знищили.
Дружину Скрипника за¬арештували, але потім випустили, позбавивши пенсії
за чоловіка.
Ідей, які відстоював Микола Скрипник, марксисто-більшовики боялися навіть
після його смерті. Його твори вилучили з бібліотек. Його шельмували у
своїх виступах Косі¬ор і Постишев, Чубар і Петровський, та всі їхні потуги
вислужитися перед кремлівським партійним босом закінчаться трагічно. Косіора,
Постишева, Затонського як свідків злочину за наказом Сталіна НКВС розстріляє.
Петровський помре під домашнім арештом. А Чубарю буде уготовано повільну
смертну кару.
Завершуючи це розслідування, я маю зазначити, що Микола Скрипник добре
знав цих людей. Коли Політбюро ЦК КП(б)У розглядало «Справу Скрипника»,
то там фігурували і звинувачення у причетності самого Скрипника до «Спілки
визволення України», в цьому ж звинуватять і двох братів Чехівських –
політичних діячів України. Звинувачувався Скрипник і в справі Симона Петлюри.
Бо в той час, коли Петлюру вбив у Парижі єврейський терорист, Скрипник
був Генеральним прокурором УРСР, а пізніше – наркомом юстиції УРСР, і
на завдання Москви був змушений готувати «свідків» на Паризький процес
Петлюри, але виступив тоді проти фальшування процесу. Це означало, що
він добре знав, як Москва, особисто Сталін, Менжинський, Ягода і Каганович
готували це вбивство.
Отже, Скрипник стає загрозою розтаємничення цього, спровокованого марксисто-більшовиками,
терористичного акту, а відтак – небезпечним і зайвим свідком. І Кремль
виносить йому вирок!
Питання про вбивство Миколи Скрипника я вважаю вичерпаним, але питання
боротьби українського народу за свою незалежність не знімалося. І дуже
помилялися українські комуністи, в тому числі й сам Скрипник, що більшовицько-шовіністична
верхівка Москви колись надасть Україні незалежність. Це не входило у плани
Кремля і особисто Сталіна. Він виношував таємну ідею світової держави
комунізму і тому знищував україн-ських комуністів, які плекали надії на
свободу, – під корінь.
У чергу на знищення стануть ще кілька однопартійців Миколи Скрипника.
Розділ 3
ЗЛОЧИН ПАРТІЙНИХ ЄЗУЇТІВ
Невдовзі після того, як я закінчив приватне журналістське розслідування
вбивства двох лідерів українського народу, які різними шляхами хотіли
домогтися незалежності для свого народу: українського cоціал-демократа
Симона Петлюри і більшовика-комуніста Миколи Скрипника, – мене зацікавило
одне повідомлення у програмі Українського радіо. Йшлося про те, що Москва
передала СБ України історію хвороби голови Центральної Ради України Михайла
Грушевського, яка нібито знімала звинувачення з ГПУ і НКВС у скоєнні цього
вбивства. Мене це трохи здивувало: навіщо виправдовувати злочинців через
сімдесят років після скоєння ними злочину? Ясна річ, московське керівництво,
проводячи політику нової Російської імперії, намагається «відмити» репутацію
органів безпеки СРСР, правонаступником яких ця влада сьогодні стала...
То не була звичайна смерть старої людини, як пнеться довести Москва, а
таємне вбивство історичної особи, яка дуже заважала амбіційним планам
створення світової держави комунізму.
Слід відзначити, що в двадцятих роках ЧК і ГПУ поставили собі завдання
знищити будь-який спротив у радянській державі після завершення громадянської
війни. А для того треба було ліквідувати центри української закордонної
еміграції, які активно впливали на зростання руху опору проти більшовицької
деспотії в Україні.
Єзуїти діяли за двома напрямами:
1. Знищували лідерів і керівників національно-визвольного руху України
в еміграції з допомогою терористів-агентів, яких засилали за кордон у
середовище української еміграції.
2. Виманювали з-за кордону лідерів українського національного визвольного
руху в Україну обіцянками і знищували їх тут.
За першим планом було ліквідовано Симона Петлюру. За другим до СРСР заманили
Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Юрія Тютюнника та багатьох
інших, серед яких було багато командирів Української народної армії. Тільки
Володимир Винниченко, відчувши загрозу свого знищення, після повернення
в Україну терміново емігрував удруге за кордон. На жаль, Михайло Грушевський
чомусь плекав надію, що його як ученого визнають на батьківщині й оберуть
головою Української академії наук...
Він повернувся до Радянського Союзу 1924 року. Життя в Україні складалося
нелегко. Політбюро ЦК ВК(б)У і особисто Сталін «забули» про свою обіцянку
підтримати кандидатуру вченого на посаду президента ВУАН (Всеукраїнської
академії наук). Непрості стосунки склалися у нього і з президентом ВУАН
та й у самій академії, де чинилися перешкоди в очолюваній Грушевським
історичній секції. Перебуваючи в Києві, куди переїхав із Харкова радянський
уряд, він був оточений агентами і сексотами, які постійно доповідали в
ГПУ про його поведінку і діяльність його доньки, яка теж була вченим-істориком.
На початку 1931 року М. Грушевського одного з перших починають шельмувати
на «диспутах» за вказівкою згори. Спочатку – в колишньому Будинку Центральної
ради, потім у конференц-залі Академії наук, а затим в Оперному театрі
у присутності численної публіки з довгими доповідями виступатимуть критики
з партійних органів, їм підспівуватимуть учені й співробітники колишнього
президента, принижуючи всесвітньо відомого академіка. З колективу історичної
секції лише кільком виступаючим вистачило мужності утриматися від наклепів
на великого вченого.
Одним з наукових агентів ГПУ, якого приставили до Грушевського, був Костянтин
Штепа – він же Медведєв, він же Лохвицький. Доктор історичних наук, професор
Київського університету, за сумісництвом – агент НКВС, який регулярно
поставляв інформацію про настрої і розмови в середовищі Київського університету.
Можна з упевненістю твердити, що він «заклав» не одного патріота України
і так чи інакше мав стосунок до розгрому «Спілки визволення України».
До цієї «Спілки» ГПУ намагалося втиснути й Грушевського, зробивши з нього
керівника неіснуючого «Українського національного центру», та не вдалося.
Однак залишати не дискредитованим колишнього голову Центральної ради України
побоювалися, і на початку 1931 року надійшло розпорядження терміново привезти
лідера українського визвольного руху до Білокам’яної. Опального українського
президента з дружиною і дочкою поселили на вулиці Погодинській, 2/3, квартира
102. Це приміщення кілька років тому придбала ВУАН для своїх працівників,
що приїжджали до Москви.
Умови життя колишнього українського президента, політичного діяча, відомого
академіка-патріота аж ніяк не відповідали мінімальним потребам старого
вченого. І його терпець увірвався. 4 вересня 1934 року М. Грушевський
пише листа голові Раднаркому СРСР В. Молотову. Цей документ зберігається
нині в Державному архіві Російської Федерації. Для того, щоб показати,
як відбувалося моральне і психологічне вбивство ще недавнього керівника
Української незалежної держави, я наведу кілька уривків з цього листа:
«Вельмишановний В’ячеславе Михайловичу!
Ось уже четвертий рік живу я підневільно в Москві, відірваний від Києва,
в якому я налагодив свою наукову роботу, позбавлений можливості її вести,
бо піддаюсь усіляким незручностям і нестаткам морального і навіть матеріального
характеру. Моє київ¬ське академічне утримання повністю йде на податки
і на ремонт київського будиночка – залишків будинку нашої сім’ї, спаленого
під час наступу Муравйова на Київ. Він був повернутий мені ВЦВК під час
мого повернення з-за кордону за на-укові заслуги, а тепер обернувся для
мене на тяжкий тягар, що з’їдає моє утримання і стає джерелом моїх по-стійних
тривог, у зв’язку з усілякими «утисками» нової столиці. (В 1934 році уряд
УРСР переїхав з Харкова до Києва. – Авт.). У цьому київському приміщенні,
ціною великих для мене витрат, мені вдалося влаштувати більш-менш пристойну
квартиру і зібрати деяку бібліотеку (третю, якщо рахувати залишену у Львові...).
...Тепер, витрачаючи свої кошти на утримання київського приміщення, я
маю тулитися в Москві з дружиною і дочкою, старшим науковим співробітником
Української академії наук, яка допомагає мені в зв’язку з послабленням
мого зору, у двох маленьких кімнатках, сирих, нездорових, гамірних —зовсім
не придатних для наукової роботи, без меблів, без найнеобхідніших книг.
...Українська академія і Українське державне видавництво припинило друкування
моїх наукових робіт і видань: книжки ж, уже готові вийти в світ, не були
випущені або ж вилучені з продажу, а ті, що їх почали друкувати, – друк
припинено, набір розсипано, хоча всі інстанції вони пройшли і схвалені
до друку. Більше того, за роботи, які вийшли з друку і розповсюджуються,
дочці гонорару не виплачують. За видавництвом «Пролетарій» – державним
видавництвом України – вже четвертий рік лишається борг, за його власними
підрахунками, на сьогодні понад 9 тисяч карбованців. Раніше хоч потроху
платили, а тепер відмовилися зовсім, що ставить мене в доволі скрутне
становище. Навряд чи такі репресії входять в задуми радянського уряду...».
Далі академік з болем говорить про ті свої заслуги перед Україною і радянською
владою, за які отримує таку невдячність. Я наведу останній абзац цього
листа, який розкриває душевний стан старого академіка напередодні його
смерті:
«...Бути в очах націоналістів мучеником за українство від радянської влади
і уряду за все те, що мною зроблено для українського визвольного руху,
не тільки образливо, але й безглуздо, та й самому урядові, гадаю, невигідно...».
Після цього листа вченому повернутися до Києва не дозволили, натомість
відправили його до фешенебельного санаторію в Кисловодськ. Але було вже
пізно. В ослабленому на нервовому ґрунті організмі розвинулися запальні
процеси. Кілька операцій вже не здатні були врятувати вченого. 25 листопада
1934 року М. Грушевський помер.
Труну його везли в Київ вимираючою від голоду Україною. Перед Косіором,
секретарем ЦК України та українським урядом, який очолював Постишев, постало
питання: як ховати вченого? Спочатку хотіли віддати його тіло землі потайки,
не привертаючи уваги громадськості, побоюючись заворушень голодного люду,
який ще не забув свого першого президента, – та зрозуміли, що це неможливо.
Тому створили урядову комісію, до якої увійшли В. Затонський, О. Богомолець,
О. Палладін та інші. Сім’ї покійного призначили персональну пенсію в розмірі
500 карбованців.
Море квітів, об’єднаний оркестр, дубова труна в металевому футлярі...
З вокзалу тіло привезли до конференц-залу Академії, який перетворили в
«ліс тропічних рослин». Показна помпезність на кожному кроці. На прощання
з Михайлом Грушевським прийшли тисячі киян, біля труни мінялася почесна
варта – партійні діячі, академіки, наукові працівники. А в куток, де сиділа
сім’я вченого, – дружина, дочка, сестра, брат з дружиною – ніхто не підходив,
щоб висловити своє співчуття, їх обминали, як чумних, побою¬ючись сказати
необережне слово, за чим вони потім пожалкують.
Зранку 27 листопада почалося траурне проходження з труною М. Грушевського.
Вся територія навколо будинку ВУАН була оточена кіннотою, а вздовж дороги
на Байковий цвинтар стояли солдати-червоноармійці з багнетами. Партія
і ОГПУ чогось дуже боялися, стягнувши до Києва стільки військових. За
процедурою поховання стежив особисто Сталін, таємно приїхав до Києва Ягода.
На траурному мітингу на Байковому кладовищі від урядової комісії виступив
хитрий і слизький Затонський, який до цього виконував не одну «делікатну»
місію вождя. У своєму виступі член політбюро ЦК КП(б)У крутився, як жук
на шпильці. З його слів випливало, що цей похорон, такий урочистий, викликаний
політичними міркуваннями, але більшовики, мовляв, нічого не вибачили великому
вченому і лідерові визвольного руху України. Затонський заявив, що радянська
влада з цієї сумної події видобула для себе політичну вигоду. Як це розуміти,
партійний функціонер не став пояснювати, але між рядків читалося: вони
позбулися того, кого боялися. Але єврей-інтернаціоналіст Затонський, не
обтяжений моральними принципами, переживе академіка на якихось три роки.
Він стане «каліфом на годину» – так назве сталінських підлабузників Федір
Раскольников у своєму відкритому листі Сталіну. Вождь розстріляє Затонського
як «ворога народу» в 1938 році. А це ж він так допомагав йому прийти до
влади і розгорнути репресії ОГПУ в 1934 – 1937 роки в Україні...
На цьому похороні були присутні і колишній боротьбіст, голова Чернігівського
губвиконкому, а в той час секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко, і заступник
голови Раднаркому УРСР, голова Держплану УРСР Юрій Коцюбинський, який
змінив на цій посаді Миколу Скрипника, застреленого у власному кабінеті
рік тому. Вони йшли за труною, ніби на страту. Мабуть, відчували, як розкручується
сталінський терор, але ще не знали, яку роль у цьому трагедійному спектаклі
уготовано кожному з них особисто. Напевно, підозрювали, що академік Грушевський
помер не своєю смертю, але як це зробив «вождь народів», вони не знали.
Не відали й того, що Ягода за вказівкою вождя ГПУ відкрив на Луб’янці
лабораторію «Х», очолену професором Майрановським. У ній розроблялась
отрута для знищення «ворогів радянської влади». Ця лабораторія проіснувала
в КДБ до 1954 року. І дотепер при СВР (служба зовнішньої розвідки) є лабораторія,
яка постачає отруту для вбивства своїх агентів...
Одну з таких отрут і було введено під час ін’єкцій ліків хворому Михайлові
Грушевському. Істинність свого припущення я доведу в подальшому розслідуванні
на прикладі смерті лідера українських комуністів Олександра Шумського.
...Я часто буваю на Байковому кладовищі (старому), там недалеко від могили
Грушевського поховано моїх батьків і, символічно, зниклих безвісти на
війні двох солдат Червоної армії – моїх рідних братів. Проходжу повз могилу
цієї видатної людини. Його очі дивляться на мене і ніби хочуть сказати
свої пророчі слова: «Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона
не потрібна!!!».
Розділ 4
ПОСТРІЛИ В СПИНУ
Увечері 29 серпня 1937 року несподівано розпочався пленум ЦК КП(б) України
з одним питанням: «Про розкриття націоналістичної організації». Відкрив
його секретар ЦК КП(б) України С. В. Косіор, який заявив членам пленуму:
«Товариші, я повинен доповісти всім про розкриття націоналістичної організації,
керівництво якої складалося головним чином з колишніх боротьбістів, а
також про зв’язки з цією організацією члена політбюро ЦК КП(б)У голови
Раднаркому України тов. Любченка. У всякому разі за тими матеріалами,
які у нас є по цій справі, ми можемо зробити такі висновки».
У своєму виступі Косіор звинуватив у націоналізмі командувача Харківського
військового округу командарма 2-го рангу Івана Дубового. Наступного дня
на цьому пленумі Косіор спробував домогтися зізнання від Любченка про
причетність до антирадянської націоналістичної групи, але йому це так
і не вдалося. Під час перерви П. Любченко поїхав додому, але на пленум
більше не повернувся.
Після перерви Косіор відкрив пленум з деяким запізненням – після чергової
розмови з Москвою. У відсутності П. Любченка було прийнято такі рішення:
1. Вивести П. Любченка зі складу політбюро ЦК КП(б)У та ЦК;
2. Зняти П. Любченка з посади голови Раднаркому УРСР;
3. Порушити перед ЦК ВКП(б) питання про виключення П. Любченка з партії;
4. Передати справу П. Любченка до НКВС.
На пленумі Косіор повівся дивно. Спочатку він затвердив цю постанову голосуванням
членів пленуму, а потім зробив повідомлення: «Я, товариші, мушу спочатку
сказати, що поки ми з вами тут приймали рішення, Любченко застрелився
сам і застрелив свою дружину, тим самим підтвердивши, що ми правильно
цю справу розібрали...».
Що ж трапилося в особняку на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького)
29 серпня 1937 року? Зрозумівши, що зізнання Любченко на пленумі не зробить
і своєї провини не визнає, Косіор зателефонував Сталіну. Вождь відповів
секретареві ЦК України, що розбереться з цією справою і передзвонить.
Невдовзі Сталін викликає Єжова, який після розмови з вождем телефонує
до Києва начальникові управління НКВС України Балицькому. Слід гадати,
що цей сценарій зі смертю Любченка розробив Сталін разом з Єжовим і Балицьким:
якщо він на пленумі публічно не визнає своєї причетності до націоналістичної
контрреволюційної організації, то слід організувати його «самогубство».
Цей хід потім дозволить їм твердити, що, злякавшись покарання, Любченко
покінчив життя самогубством – застрелив спочатку свою дружину, а потім
себе.
Косіору зателефонували з ЦК і повідомили про скоєне. Після цього почалися
масові арешти і знищення всіх вищих командирів Червоної армії – українців:
командувача Харківського військового округу, командарма 2-го рангу Івана
Дубового; командувача Ленінградського військового округу командарма 2-го
рангу Павла Дибенка, заступника командувача Київського військового округу
комкора Миколу Криворучка, комкорів Петра Соколовського, Георгія Кушнурюка,
Дмитра Кучинського та багатьох інших полководців Червоної армії – вихідців
з українського народу.
Командарма 2-го рангу Івана Федька, нового командувача Київського військового
округу, який у травні 37-го року змінив на посаді розстріляного Якіра,
в січні 1938 року несподівано переводять, ніби на підвищення, заступником
наркома оборони, замість уже розстрі-ляного як польсько-литовського шпигуна
маршала Єгорова. 23 лютого командарм Федько ніби ще в довір’ї вождя –
його нагороджують орденом Леніна і присвоюють йому звання командарма 1-го
рангу. У Сталіна на столі вже лежало подання Ворошилова на присвоєння
Федькові терміново, як заступникові, звання маршала, адже всі його заступники
– Тухачевський, Єгоров – були маршалами. На маршалів у Радянському Союзі
виявився дефіцит: було п’ять, залишилося двоє – Ворошилов і Будьонний.
Тухачевського та Єгорова Сталін уже розстріляв, Блюхер сидів у в’язниці
під слідством. Якщо всі три маршали стали у Сталіна шпигунами: Тухачевський
– німецьким, Єгоров – польсько-литовським, Блюхер – японським, то про
Федька і досі незрозуміло – в чому його зрада. Більшовицький ЦК усіма
засобами приховував національно-визвольний рух в Україні. Все вище керівництво
Червоної армії було вичищено від корінних українців, і потім до самого
розвалу Радянського Союзу вищих командних посад вони вже не займатимуть.
Аби не викликати заворушень, командармів-українців переводили в Росію
або ж інші республіки і там заарештовували. Так сталося і з заступником
командувача Київського військового округу Миколою Криворучком. Його спочатку
перевели в Білорусію на таку ж посаду, а потім за-арештували.
З командармом 1-го рангу Іваном Федьком вийшов цілий спектакль, організований
Сталіним і Берією. На той час були вже розстріляні або сиділи у в’язницях
Ягода, Шпігельглас, Єжов, Балицький та багато інших керівників НКВС. Заарештували
Косіора і Петровського – вождь діяв за принципом кривавого вбивці: свідки
його злочинів не повинні залишатися серед живих.
Товариші Івана Федька, яким вдалося врятуватися від сокири, потім свідчили:
«Група співробітників НКВС вночі під’їхала до підмосковної дачі командарма.
Але охорона їх всередину не пустила і попередила про приїзд енкаведистів
заступника наркома. Той наказав охороні і порученцям зайняти кругову оборону,
а сам викотив кулемет. Енкаведисти зрозуміли, що так вони командарма не
заарештують, і вдалися до переговорів. Вони за-пропонували Федькові зателефонувати
до Ворошилова. Командарм зв’язався з наркомом:
– Клименте Єфремовичу, дзвонить Федько. Нічого не можу зрозуміти: у вас
там що в Москві – заколот?
– Командарме! – обурився нарком, – ви що, з глузду з’їхали!
– То чому якісь озброєні бандити оточили мою дачу і намагаються захопити
мене? Я зайняв кругову оборону!
– Товаришу Федько, – заспокоїв його Ворошилов, – партія веде боротьбу
з ворогами народу!
– То це мене, – захлинувся від обурення заступник наркома, – як ворога
народу за¬арештовують за вашою згодою?!
– Це рішення політбюро і товариша Сталіна. Тому складіть зброю і їдьте
до Москви. Товариш Берія тут розбереться...»
І товариш Берія разом з товаришем Сталіним розібралися. Тільки в період
з травня 1937 року по серпень 1938 року репресивна система Сталіна і політбюро
знищила в радянській країні 36761 червоного командира – від маршала до
командира полку. З п’яти маршалів знищено трьох. З чотирьох командармів
1-го рангу знищать всіх чотирьох, і серед них – Івана Федька. Із 10 командармів
2-го рангу знищать усіх десятьох. Із 18 комкорів знищать дванадцять. Із
199 комдивів репресують 136, загине 125 із 397 комбригів, з кількасот
командирів полків репресують половину. Серед них майже третина – українці
або вихідці з України, – наш народ втратить всю свою військову еліту.
У цей же час Сталін і політбюро розгромлять повністю весь ЦК України і
його уряд – буде знищено кращі кадри республіки. Після пленуму заарештують
і розстріляють: В. П. Криха – наркома радгоспів УРСР; М. С. Василенка
– голову Київського облвиконкому; М. Г. Зиненка – секретаря ЦВК УРСР;
І. Ю. Кулика – голову республіканського радіокомітету; М. Н. Нестеровича
– наркома радгоспів СРСР; Г. Ф. Гринька – наркома фінансів СРСР; П. М.
Косячного – заступника голови Чернігівського облвиконкому; В. Я. Конотопа
– заступника голови Донецького облвиконкому; П. П. Маркітана – секретаря
Чернігівського обкому партії; А. А. Хвилю – начальника управління у справах
мистецтв, заступника голови Раднаркому УРСР; В. І. Порайка – редактора
газети «Вісті» та багато інших керівників України.
У своєму виступі Косіор звинувачував А. П. Любченка у слабкій боротьбі
з націонал-ухильниками – Шумським, Хвилею, Скрипником – та в тому, що
він прикривав їх. Він же звинуватив голову уряду і в співпраці з військовою
троцькістською організацією Й. Якіра.
А невдовзі після цього розгрому розстріляють і самого секретаря ЦК КП(б)У
та члена політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіора та начальника українського НКВС
Балицького, які були сліпими виконавцями цього трагедійного спектаклю.
Одразу після загибелі Панаса Любченка заарештували всіх його родичів і
родичів його дружини – викладача Київського університету Марії Миколаївни
Крупеник. Матір і батька зашлють у табори Кіровської області, там вони
і помруть. Сестру Ганну, студентку КДУ, – розстріляють. Сестра Тетяна
в таборах накладе на себе руки. В табори зашлють і сестру Варвару. Вона
потрапить до ГУЛАГу разом зі своїм чоловіком професором О. М. Панченком,
який там і загине, а Варварі і сину Панаса Любченка в таборах пощастить
вижити...
Цікавим є в цій справі один документ – протокол обшуку на квартирі П.
П. Любченка в Києві на вулиці Богдана Хмельницького (колишня Леніна),
60. У протоколі записано, що вилучено такі документи і речові докази:
партквиток П. П. Любченка № 0000095, партквиток М. М. Крупеник № 1654881,
орден Леніна № 1337, посвідчення ЦВК УРСР № 9, посвідчення члена ЦВК СРСР
№ 552, посвідчення Раднаркому України на ім’я Ю. М. Коцюбинського. Юрій
Коцюбинський був заступником голови Раднаркому УРСР і головою Держплану
УРСР...
Я довго міркував над тим, чому в справі Панаса Любченка опинилося посвідчення
Юрія Коцюбинського, його заступника в Раднаркомі. Чому Панас Любченко
зберігав посвідчення Юрія Коцюбинського, з яким під час громадянської
війни був на різних позиціях? Любченко належав до партії боротьбістів
– українських комуністів, а Юрій Коцюбинський – до партії інтернаціоналістів-більшовиків.
Боротьбісти пізніше, під тиском Сталіна, увійдуть до ВКП(б). Я розумів,
що цей факт має велике значення у моєму розслідуванні, бо відкриває ще
одну сторінку в цьому кривавому злочині. Мені стало зрозумілим також інше
– Панас Любченко і Юрій Коцюбинський були добрими друзями, які вболівали
за долю України, і Любченко не вірив у злочини, приписані Ю. Коцюбинському
як ворогу народу.
У 1919-20-х роках Юрій Коцюбинський працював головою Чернігівського губвиконкому,
на цій посаді в 1921 році його змінив Панас Любченко. І з того часу вони
підтримували добрі зв’язки, бо у Юрія Коцюбинського в Чернігові проживала
рідня, було створено музей його батька, письменника Михайла Коцюбинського.
Мої батьки жили поруч цього музею. Батько, який працював начальником Чернігівського
телеграфу в той час, був добре знайомий із Юрієм Коцюбинським, а потім
і з Панасом Любченком. В його фотоальбомі я якось бачив знімки, на яких
він був разом з цими політичними діячами. Потім, у 1937 році, вони кудись
зникли. Батько мені пізніше розповідав, що він спалив ці фото, бо сам
був під загрозою арешту.
Що ж відбувалося з українським урядом у період з 1930 до 1940 років? У
цій ситуації слід розібратися, бо інакше не можна буде зрозуміти суть
не тільки «київ¬ської трагедії», а й трагедії всього українського народу.
У квітні 1933 року Юрія Коцюбинського несподівано призначають першим заступником
народного комісара землеробства УРСР, а через кілька місяців, у вересні
1933 року, він став заступником голови Раднаркому УРСР і головою Держплану
УРСР. Розібравшись зі станом сільського господарства і причинами голоду,
що наступив на горло селянинові, він виступив проти такого геноциду українського
народу, коли хліб відправлявся за кордон, а на золото і валюту за нього
НКВС розгортав терористичні операції проти визвольних сил за кордоном,
а також утримував свій величезний штат.
Його знімають з посади заступника голови уряду України і голови Держплану
УРСР і виключають з партії. Без санкції прокурора засуджують «за антирадянську
діяльність» на п’ять років заслання, а через рік, уже на засланні, 2 березня
1937 року заарештовують «за шпигунсько-терористичну діяльність» і за рішенням
«трійки» розстрілюють. Першого наркома з військових справ України вб’ють
таємно, і мало хто знатиме, де і як загинув той, хто встановлював радянську
владу в Україні. Його розстріляють трохи раніше, ніж «застрелиться» Панас
Любченко.
Не вибачить Сталін «помилок» і наступникові Панаса Любченка, члену ЦК
ВКП(б), новому голові Раднаркому УРСР Власу Чубарю. Невдовзі після вбивства
Любченка його теж звинуватять в «українському буржуазному націоналізмі»,
волею вождя переведуть до Москви і призначать на «вакантну» посаду наркома
фінансів СРСР, яку до нього обіймав українець, націоналіст і троцькіст
Григорій Гринько (його ліквідують майже одночасно з Панасом Любченком).
Влас Чубар став для Сталіна своєрідною жертвою – «мавром», на якого можна
було звалити голод 1932-33 років. Він допоміг Сталіну знищити волелюбну
генну основу українських хліборобів – середнє селянство, назване «куркулями»,
– і більше диктаторові він був не потрібен.
У 1938 році Чубаря висилають до Солікамська. Лише кілька місяців пробуде
він там. Безсонними ночами прислухатиметься до скрипу дверей і весь час
відчуватиме, що ось-ось за ним прийдуть. Передчуття його не підведе. Однієї
ночі за ним таки прийдуть і розстріляють там же, у Солікамську. Де його
могила – невідомо. А в Україні ще на одного лідера-українця стане менше...
На той час вже буде знищено понад тисячу українських академіків, професорів,
світил науки – всесвітньо відомих науковців. На всі сто відсотків від
українців «очистять» Раднарком УРСР і партійний апарат ЦК КП(б)У.
Я випадково натрапив на слід ще одного прихованого більшовиками злочину
– знищення лідера, який стояв біля колиски народження суверенної держави
– Української Народної Республіки.
Народився Володимир Мусійович Чеховський на Київщині в селі Горіховатці
(тепер на його місці Голосіївський район нашої столиці) в сім’ї священика.
Майбутній полі¬тик пішов стежкою батька – вступив до Київської духовної
академії, виявивши великі здібності до богословських наук.
Після закінчення духовної академії отець Володимир кілька років викладає
у Кам’янець-Подільській семінарії. Видає багато робіт, що висвітлюють
активну роль церкви в питаннях соціальної справедливості. В цей час у
поглядах молодого богослова формуються націонал-патріотичні та ліві переконання.
Він вступає до соціал-демократичного гуртка «драгоманівців». А невдовзі
– до Революційної української партії (РУП). Під час революційних заворушень
1905 року приєднується до українських соціал-демократів і через певний
час стає членом ЦК УСДРП. 1906 року В. Чеховського обирають депутатом
1-ї Державної думи Росії, де він формує національну фракцію – Українську
парламентську громаду. Напередодні революції редагує газету «Українське
слово» – орган визвольного руху України, що стояв за широку автономію
України в складі демократичної Росії.
Режим Павла Скоропадського Володимир Чеховський як член ЦК УСДРП сприйняв
вороже. Він відстоював парламентську республіку, стикуючись на цих позиціях
з Володимиром Винниченком, Михайлом Грушевським та Симоном Петлюрою.
В грудні 1918 року В. Чеховський очолює перший уряд УНР часів Директорії,
а також одержує портфель міністра закордонних справ України. На плечі
сорокадворічного голови уряду України лягає величезний тягар державної
праці.
А в цей час більшовицька Москва стягує сили проти України. На південному
заході розгортається військова група полковника Муравйова, понад сто тисяч
червоноармійців, куди входили українські радянські з’єднання: «богунці»
Миколи Щорса, «таращанці» Василя Боженка, «червоні козаки» Віталія Примакова
і Юрія Коцюбинського. Другий «ударний кулак» Троцький сформував у районі
Мозиря (Білорусія), тоді це була Чернігівська губернія.
Керівник українського уряду Володимир Чеховський весь час намагався уникнути
війни і підтримувати добросусідські відносини шляхом великих поступок
Радянській Росії. У січні 1919 року він посилає до Москви мирну делегацію
уряду України на чолі з членом ЦК УСДРП Семеном Мазуренком. Але білокам’яна
зустріла її дуже холодно. Мовляв, усі ті війська, що наступають на Київ,
належать українському радянському уряду, тому розбирайтеся в цьому протистоянні
самі. Усі мирні пропозиції Києва Леніним і Троцьким були відкинуті.
6 лютого 1919 року Київ став радянським, це й призвело до відставки уряду
УНР Володимира Чеховського. Він не пішов з Петлюрою в Польщу. Розчарувавшись
у полі¬тиці протистояння лідерів національно-визвольного руху України,
Володимир Мусійович певний час викладає в Українському державному університеті
в Кам’янці-Подільському.
Слідча комісія Раднаркому УРСР реабілітувала його від звинувачень у контрреволюційній
діяльності. У 20-х роках йому дозволяють навіть викладати у Київському
медичному інституті.
А в цей час в Україні розгортається «совєтизація», колективізація і боротьба
з україн¬ським буржуазним та «куркульським» націоналізмом. Володимира
Чеховського заарештовують у Києві, і в карній справі він проходить як
«заступник голови Президії «Спілки визволення України». Трибунал ОГПУ
виносить вирок – розстріл, але потім його замінюють на десять років «Соловків».
Його брата Миколу засудять на три роки концтабору.
У 1937 році, коли застрелять голову Ради народних комісарів УРСР Панаса
Любченка, прем’єра уряду УНР Володимира Чеховського та його брата, героя
1-ї світової війни, а багатьох інших в’язнів «Соловків» посадять на баржу
і затоплять її серед Білого моря. А політв’язням передаватимуть, що їх
перевезли на материк.
Я не міг закрити цю справу, бо по ній проходила ще одна людина, трагічну
історію якої я мав приєднати до справи таємного самогубства Панаса Любченка.
У 1935 році мого батька в Чернігові заарештували, і тільки завдяки випадковості
й допомозі добрих людей він вискочив з тієї «мишоловки». Відчуваючи загрозу
нового арешту, звільнений з роботи, він вирішує виїхати з Чернігова і
зникнути з очей чернігівського ОГПУ. За допомогою свого близького приятеля
Іллі Івановича Климкова, керівного працівника Наркомату зв’язку УРСР,
він влаштовується на малопомітну рядову роботу в органах зв’язку Києва.
А мати нашвидку продає хату в Чернігові, і в 1936 році ми непомітно зникаємо
з Чернігова.
У Києві батьки купили невеличкий будиночок на Деміївці. Неподалік, на
вулиці Васильківській, розташований Київський ветеринарний інститут, тоді
він існував окремо від Сільськогосподарської академії. У той час, у 1936-37
роках, його директором був менший брат Панаса Любченка Володимир. Мій
батько був знайомий з ветлікарями інституту і знав особисто його директора
(ми тримали корову, поросят, а ті інколи хворіли).
Коли по Києву поповзли чутки про самогубство Панаса Любченка, його брата
за¬арештували. Тільки через багато років я дізнався про долю цієї доброї
людини. На допиті в управлінні республіканського НКВС слідчий звинуватив
його в контрреволюційних діях у складі військової організації УВО – Володимир
Любченко, як і його брат, був прапорщиком колишньої царської армії, учасником
першої світової війни. Слідчий також повідомив, що його рідний брат Панас
Любченко визнав себе ворогом народу і, побоюючись покарання Радянської
влади, застрелив дружину і застрелився сам. Почувши такий наклеп, Володимир
схопив стільця і проломив голову слідчому, а сам викинувся у відкрите
вікно четвертого поверху, розбившись насмерть.
…Під час реабілітації після XX з’їзду КПРС прокуратура Київського військового
округу дійде висновку, що справу Панаса Любченка було сфабриковано, ніяких
зв’язків у нього з ОУН за кордоном не було. Один з викладачів Київського
медичного інституту, в’язень ГУЛАГу, засвідчив, що він обстежував мертвого
Панаса Любченка і встановив, що у нього були два отвори від куль у спині.
У кримінальній справі і серед речдоказів не буде знайдено особистої зброї
– «браунінга», з якого нібито Панас Любченко застрелив дружину і застрелився
сам. Не було в справі й куль, нібито витягнутих з тіл Панаса Любченка
і Марії Крупенник, відсутня експертиза зброї, від якої вони загинули.
З цих фактів можна зробити висновок, що, одержавши вказівку Сталіна вбити
Любченка, енкаведисти застрелили його, а дружина Марія Крупенник була
просто небажаним свідком...
(Далі буде).
Продовження. Початок див. «Вітчизна» № 7-8, 2006 р.
 |
|
 |
 |
 |