|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.
СОФІЯ ЄРМАКОВА
ВЛАСНИЙ ПРОСТІР
ТВОЇХ НЕВИДИМИХ...
Несиметричність, коливання в освітленні нестійкому.
Вбивча сила твоєї неоднозначності,
Запах невидимих, що віддається мені потроху.
Падаю на підлогу, повторюючи, певно,
Те, що віддала недаремно.
Моє серце роздягнене,
Свіже в нього вливання.
Ще не зрозуміла дія його.
Чи смуток наш не заслабкий.
Щоб марити сльозною радістю?
Мені не байдуже, коли ти виходиш із тіні.
Не просто дасться пекло твоє зрозуміти,
Ужитись. Ним стати.
ЯК ТРЕМТІННЯ НЕОСЯЖНЕ...
Що через край –
В очі з очей.
Враження від дотику схиленої голови.
Марення та піднесення в серце осені,
Коли граєш перетікаючи.
***
Брак повітря і багато сонць,
Що обпалюють розгорнуте
Бажання відчувати з середини.
Шкіра приймає біль,
І вже вуха чують тільки шепіт досконалості.
СПОВЗАТИ
Сковзатись, сповзати
У косому світлі лампи.
Кімната вдихає повітря
Старіючої осені –
Я дихаю твоїм.
ЗАСИНАТИ
Мала заснути зі знаком
Осені на вустах.
Візерунок сну
Тривоги і розчарування.
Та туман за межею
Тримає мене нерозгадану.
***
Не збагнути, а звабитись,
Порушуючи спокій зціджених хвилин.
І у мембранах снів потреби
Віддавати краплини на межі
З осіннім засинанням.
***
Чекання непізнаного.
В дорогих словах гублю
Настрій спустошення.
І простір, і сонце чекають
На мене за скаменілими
Будівлями неминучого роздратування.
***
Як руки грому,
Що тягнуться до моєї безодні,
До вічного неспокою.
А що ще?
***
Коли промені вдаються до
Пестощів, і трава ворушиться
Від збудження життя,
Марно боротися з відчуттям плину.
***
В коханні осені
До останньої краплини туману.
Дорожче настрою тільки
Відчуття ляльковості серця.
***
Блукаючи пальцями в
Теплій нескінченності,
Збагну тихе дихання,
Коли рватимуться нитки ранку.
Я не сплю.
ГУЛЯННЯ ПО ОСЕНІ
Гуляння по осені.
Окремі сльози знесені,
Вітром запорошені.
Окремий смуток у куточках губ,
Вібрація годинника
І сотня добрих рук
Підхоплюють дитя,
Народжене із золотого листя.
На шиї небесній
Дощу намисто.
Гуляння по осені
Народжує заспаність трохи.
Напівпрозорі люди
Серед примарних почуттів.
Прокидайтеся зрання.
Чиясь ця осінь вже остання.
МОМЕНТ ЧЕРВОНОГО
Народжуючи момент червоного,
Йдеш, пронизаний теплом,
І ловиш ротом повітря
Незнайомого на початку дороги.
***
Тихе звучання ще трохи сонного серця
Вічне змагання зі світом за світло.
Вірогідна кончина через 30-40 років.
Від ліжка до кухні кілька кроків.
Пробудження, вливання в день з нальотом суму.
***
У дзеркалі...
Світ поза мною застиг...
У дзеркалі руки плетуть
Візерунок танцю.
Тіло бажанням розкриває мій час.
***
Те, що становить силу світла,
Несамовито руйнує запахи старих спогадів.
Вітер вловлює мій сміх,
Жадаючи грати полем трави,
Де я ступала колись.
***
Існую поміж...
Блукаю, зникаючи випадково
Серед людей, що каміння для мене.
***
Поміж нерухомого стелити
Власний простір.
Бажання не розтанути
З поцілунком на шкірі
Сильніше від вранішнього променя.
***
Загортаюсь, ворушачись в листі,
Що вмирає.
Втрачена прозорість співає в мої вуха.
***
Ворушачись порожньо
Коло розірваної квітки
Небажання прокинутись,
Загадую на холодне безмежжя ночі
Про неспокій червоного божевілля.
 |
|
 |
 |
 |