|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.
Зенітка
ЄВГЕН ДУДАР
ХОТІВ ПОРАДИТИСЯ...
У нас у будинку з’явився новий сусід. Іван Балалайка. Такий собі зовні
непримітний чоловічок. Скромно зодягнений і з виду не дуже бойовий. А
підходить якось до мене. Трішки напідпитку.
– Вас я тут ніби найбільше знаю. Хотів порадитися.
– Радьтеся.
– Генерала хочуть дати. Що робити?
– Брати.
– Брати то брати, – зітхнув він. – Але ж то клопотів скільки буде. Всі
під твоєю рукою, всіма командуй, за всіма дивися. А в мене троє дітей...
– Ну, то не беріть.
– Мабуть, таки не буду брати...
Балкони наші поруч. Вийшов я увечері на балкон. Стоїть сусід. Слово за
словом.
– «Волгу», – каже, – пропонують. Державну. Чорну. І водія. Що його робити?
– Мені б, – кажу, – Іване, твої клопоти. Дають – то бери.
– Брати то брати, – розмірковує сусід. – Не люблю я ото їздити. Люблю
ходити. Людей бачити. Відчувати їх подих і плече... Певне, таки відмовлюся...
Сиджу у дворі на лавочці. Читаю книжку. Підійшов Іван. Попросив закурити.
– Орден хочуть дати, – ніби між іншим зауважив.
– Ну так чого?
– Чого? – передражнив. – Думаю: що робити? Це ж потім всі на тебе рівняються,
всі на тебе дивляться. Усе життя як на параді. Мабуть, я відмовлюся...
Якось у дворі ріжемо «козла». Вийшов Іван. Присів.
– Посилають, – шепнув таємниче.
– Куди? – спитав я.
– Туди, – кивнув загадково. – В одну країну. Та не знаю, що робити?
– Раз посилають, треба їхати.
– Небезпечно. А в мене жінка. Троє дітей. Мабуть, відмовлюся.
Жінка Івана вибігла з будинку із віником у руці:
– Я тебе, клятий опришку, куди послала?..
І віником Івана, віником. А перед людьми ніби виправдовує свою жорстокість:
– Годину тому послала його по олію. Чекаю, чекаю, а він «козла» ріже...
– А де він у вас працює? – спитав хтось.
– Як де? Вахтером на заводі.
 |
|
 |
 |
 |