|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.
СЕРГІЙ БУРЛАКОВ
ЛЮДСЬКА ДУША – ЦЕ ПОСЕСТРА НЕБЕС...
КОРОТКИЙ ШТРИХ ФРАНКОВОЇ ЕСТЕТИКИ
Цуравсь рефлексії.
Казав:
– То панський спорт.
Здурачені гашишом пустопляси.
Дурман, що захаращує город.
Противні штучки.
Дріб’язкові ляси. –
Він прагнув зір.
Любові.
Висоти.
Містичну млу картаючи до скону.
Як силу маєш –
То лети, лети!
Хай обпікає лет бентежну скроню!
У безмірі є безліч віщих мір,
В них справдешні жадання загоряться.
Він так любив,
Огром життя любив,
Як тільки любить сильні руки
Праця.
***
Він був у творчих намірах твердим –
І навіть сльози зблисли, як алмази.
Із пасовиськ овечих вився дим –
Він ніс крізь нього болісні образи.
Дух непокори серце розривав –
Котилася життєвих скрут лавина –
І чесне слово, що з душі виймав,
Сприймалось, часом, як важка провина.
ЯК ВИДІННЯ
Десь там, за горбами,
Зосталися коні,
Зосталися коні,
Закрилися брами.
В погоні за віком,
За вітром в погоні...
Спиніться край вікон,
Ой коні...ой, коні...
Я вас полюбив
Ще в дитинстві, де в лузі
Ви гриви купали в зеленім галуззі,
А потім по крейді летіли, летіли –
І блиском вечірнім лоснилося тіло.
Тепер ось: – Вернітеся! –
Серцем благаю... Звідкіль і куди?
Вже і знати не знаю.
***
Єство вже розривається від спраги –
Пройти бар’єр незлади,
Увійти
У простір,
Де не можна без відваги,
Де б’є в обличчя вітер висоти,
Де зайвої немає метушні,
З очей зникають дріб’язки набридлі,
Де в неймовірно чистій вишині
Святинь небесних верховини видні.
***
Крізь ковзання слизьке
Нам збагнути нелегко:
Серце любить близьке,
Розум любить далеке.
То полине до зір –
Там пульсують квазари..
Та і в серці сто прірв,
Що не все ще сказали.
Протиріччям різким
Добра воля кується...
І далеке – близьким
Припадає до серця.
ЗАСТОРОГА
Сховатися від себе в суєту,
В гадюче кишло, в наволоч густу.
Згубити суть, загрузнути в багно,
Повільно опускаючись на дно.
Знеславить честь, невинність чистоти,
Важку спокуту на плечах нести
Забуть свій дім, спокусі все віддать,
Спиваючи гріховну благодать.
Зітертися, зім’ятись до основ,
Замордувати фіглями любов.
В сліпій жадобі сто відрад зібрать –
І, врешті, задихнутись від проклять.
Хіба ж то вихід? То ганебний бран,
Що найсвятіше із душі забрав,
Що випалив нутро твоє ущент,
То не життя - то вже повільна смерть.
***
Коли в палких промовах Демосфен
До наготи розвінчував Філіппа,
Він звільна так торкавсь небесних сфер,
Бо за рукав ніякий чорт не сіпав.
Він здобував свободу для Афін,
Про власне забував благополуччя –
І підіймалась гідність із колін,
Торжествувала Правда
невмируща.
***
З дощем і снігом, з громом, просто так
Природа – грандіозно передрання, -
Ламаючи і витримку, і такт,
Бува, глуха до нашого страждання.
Та не глуха до наших плюндрувань,
До нашої зажерності і сили,
Переступи, попробуй, певну грань,
Струсне плечем – і ляже все під брили.
***
Колючий сніг,
Шурхочуть комиші.
І небо – за порошею – відсутнє...
Недіяння нестерпне для душі,
А безрозсудне діяння – абсурдне.
Як боляче печуть хвилини ці!
І хто порве щемливі посторонки?
Від холоду холонуть горобці,
Затягуються льодом ополонки.
Вдар ломи щем – нехай заграє кров,
Блакиття бризне з-під важкої криги,
І задзвенить морозяний огром,
Де дух земний тяжкі сніги окрили.
Хай провесінь прогляне з-поза хмар –
І ти свій поклик поєднаєш з нею,
І тілом потече живлющий жар,
Освячений незмерзлою душею.
***
Кинь сумувать – калюжниця цвіте,
Вилискує вологою красою,
Хоч небо хмари затягли, як тент, –
Вона горить і світиться росою.
Цей незбагненний погляд чистоти
Всотай у плоть, окинь як слід душею.
Від чистоти не м’якшали кати,
Зате поети захлинались нею.
***
Та ти ж бо не обійдена красою,
Любов’ю не обділена. Збагни!
Обличчя, вмите божою росою,
Ясніє зором ранньої весни.
Мов яблунька, – привабою рясною
Звелась у небо. Увійшла у сни.
Я завжди міряв помисли – тобою!
З-під них болючі сумніви росли.
Як трави на горбах. Зелені міти
Ще зеленіших мріянь і надій.
О світе мій, довір’ям порадій!
Хлюпни в слова гарячі колорити
І оновися в силі молодій –
Красою вмій і в муках дорожити.
***
Людська душа – це посестра небес,
Вона з’єднала злагоду і грози,
Їй, чистій, світ довірився увесь –
І тлінні не загрожують погрози.
Заради чистоти Христос воскрес –
Написано про це паперів – стоси!
В цім воскресінні є найвищий сенс –
Розвіювались сумніви, як оси.
То божий знак – довершеність душі.
Коли людські їй болі не чужі,
А криводушні грішники нестерпні.
Вона, йдучи крізь всі життєві терні,
Не піддається блуду і олжі,
З думок знімає забаганки темні.
СТЕП
Тривожний трунок літо розлива,
Настояний на зорях, як повір’я,
Пилком квіток замурзані слова
Блакитним прокотилися повітрям.
Така ж глибока тиша степова!
В заріччя хмара котиться повільна,
Їй добре знану арію співа
Жагучий жайвір. Ось вітрець повіяв
І покотилась хвиля золота
До урвища гранітного. І стала...
Немов страшне провалля упізнала.
Степ все, що відболіло, пам’ята.
Тут сил ворожих падала навала –
Козацьким цвітом крилась самота.
Дніпропетровськ
 |
|
 |
 |
 |