журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.

Григорій БУЛАХ
ОБІТНИЦЯ МАЙСТРА

«За вікном реве і шумить: б’ється і стогне вітер, розколюють небо велетні. Знову спалахує блискавка і вихоплює з темряви постаті мами та бабусі. Вони стоять на колінах з високо піднесеними до ікон руками і благають Господа відвести «на болота та на очерети» біду від хати та малих дітей.
Чую, як мати і бабуся моляться. І я читаю молитву. Я обіцяю Богові бути добрим, слухняним і прошу помилувати нас...»
Василь Лопата. «Десь на дні мого серця»

Ім’я видатного українського художника, письменника, громадського діяча Василя Лопати – нестримного романтика кінця XX – початку XXI століття – вже тривалий час привертає до себе увагу української і світової громадськості. Цей мистецьки бунтівничий «Колумб вогняного пензля і різця» з подиву гідною продуктивністю не лише відкриває нові світи і таємничі обшири та континенти людських душ, а й опрацьовує їх своєю унікальною творчою індивідуальністю, вияскравлює нерозгадану сутність і присутність їх у цьому дивному і божевільному світі, не потребуючи чийогось захисту, реклам, авторитетних рекомендацій.
Адже творчість Василя Лопати – це нестримний потік художніх осмислень, понад усе української історії, а на її тлі – нашого буття, величних діянь свою народу, конкретних, суспільно значущих та історичних постатей, які він виформовує своїм талантом у живі мистецькі образи.
Це не що інше, як таємнича кодифікація тих, хто творив українську історію, хто обстоював наші вічні цінності, хто був і хто нині поруч нас, кого ми знаємо, хто віч-на-віч з нами, кого пізнаємо і кого раптово відкриваємо для себе, завдячуючи всеобійнятній творчості великого українця – Василя Лопати.
Майже чверть століття тому, та навіть і раніше, перші гравюри Василя Лопати потребували неабиякого захисту. То був час, коли будь-яке начало, а тим паче, коли йшлося про яскраву мистецьку самобутність, а ще більше – її твори на історичні теми, що утверджували національну гідність і державність України, потребували підтримки визначних авторитетів. Адже всі творчі надбання українських митців доби так званого «розвинутого соціалізму» старанно просіювалися крізь щільні ідеологічні решета і все національне –відвіювалось численними високоповажними комісіями, підкомісіями і суворими рецензентами. Все створене скрупульозно розглядалося крізь збільшувальні ідео¬логічні лінзи, перш ніш дати можливість вийти творові на широкий простір, у світ, до людей. Це однаковою мірою стосувалося як образотворчого мистецтва, так і літератури та публіцистики.
Нині важко навіть уявити, що переживав і що являв собою тодішній новобасанський хлопчина, який вийшов у світ з ніжною і вразливою душею, творчим неспокоєм, з чистим аркушем селянської душі, щирістю і вродженим талантом. Якими емоціями і переживаннями було сповнене серце хлопця-напівсироти? Що вело і кликало його у світ з-під солом’яної стріхи, обрамленої нев’янучими осиками і вербами?
А скільки ж їх, йому подібних сільських хлопчаків, отих юних кулумбів, що лише вчора полишили колгоспну череду, пішло в цей широкий і бентежний світ, пішло й загубилося або й зламалося на тій непростій корчакуватій дорозі?
Відповідь на це можуть дати лише жорстка і правдива статистика, мовчазні куряві дороги та живий приклад великого творчого життя Василя Лопати, який умістив у собі, у своєму надщербленому серці і відповідь, і пам’ять, і любов до тих, хто не витримав, хто волею долі зламався в дорозі, кого було знищено і розтоптано жорстокою маланчуківсько-сусловською зграєю, у кого з рук було вирвано і стило, і пензель, і різець, а часом усе разом з життям...
А тому хочеться гукнути у світ: – Де ви, хлопці, де ви, герої тютюнниківських новел, яким лишилось непаспортизоване село, розбейканий колгоспний двір, череда, пустирища та несходимі белебні?
Для мене особисто постать художника Василя Лопати проектується і ув’язується у якийсь химерний, триєдиний і нерозв’язно-зденервований вузол не лише тодішнього, а й сьогоднішнього українського буття.
Василь – це уособлення тих, кого немає нині з нами.
Василь – це пам’ять про найдорожчих його побратимів, художників-ровесників.
Василь – це імпульс, поклик і протест супроти трутизни і застою у нашому житті, у нашій повсякденності, у нашій науці, мистецтві й культурі, де поцінування праці і таланту часто залежить, а раніш узагалі тільки й залежало, лише від «указуючого перста» і примх чиновництва, капризів тих, хто тоді, та й нині, здобувши різними вихилясами собі чини і звання, намагається притиснути, притлумити собі подібних, але набагато обдарованіших, ніж вони самі, шляхом так званого, «таємного голосування» на тих чи інших численних верхотурах академічних драбин і полудрабків.
Але, попри все, Богом дано право лише художникові призупиняти в часі мить і вічність, зафіксовувати їх своїм пензлем і різцем, дивувати і вражати мільйони сердець. Це він, художник, ловить нас за руку, хапає за душу, схвильовує серце, змушує замислитись і хоч на хвильку побути в цій залюдненій і напружено-стишеній виставковій залі – наодинці з самим собою поглянути у дзеркало душі митця, його вистражданого твору, відчути в собі українця, випалити у власному серці безнадію, інертність і холуйство перед сильними світу цього і подивитись у найсвятіше на світі диво – зажурені мамині очі!
Цих неповторних вершин людських емоцій сягнув нині художник Василь Лопата у своєму творі «Мати», біля якого відразу ж згромаджуються кожного разу численні відвідувачі і довго не полишають глибини і печалі її очей.
Особливого звучання набули його мистецькі праці за творами визначних творців української літератури, поезії, прози, драматургії ще в далекі студентські роки: за поемою Ліни Костенко «Маруся Чурай», за поемою Івана Хоменка «Остання ніч», за драмою Івана Франка «Сон князя Святослава».
На зорі своєї юності молодий, але беручкий митець створює цілу серію графічних робіт, присвячених українському філософові Григорію Сковороді: «Фабула», «Сковорода в Троїце-Сергіївській Лаврі», «Філософ та імператриця», високомистецьки торкається життя і діяльності гегетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. З особливим натхненням молодий графік опрацьовує численні сюжети за творами письменниці Зінаїди Тулуб «Людолови», знову і знову повертається до творчості вічного легіня української літератури Івана Франка. Це – і «Добрий заробок», і «Безмежнеє поле», і, зокрема, звертання до самої особистості письменника.
Його хвилюють літературні надбання Лесі Українки, зокрема «Козак помирає», «Ізольда Білорука». А особливу сторінку творчості молодого митця становить творчість національного генія і пророка Тараса Шевченка. Цей феномен вестиме художника через усе його життя, починаючи від «Мені тринадцятий минало» аж до образу великого поета на майбутній українській національній гривні.
Але нині Василь Лопата заглиблений в українську історію, віддає багато сил і здоров’я увічненню непереможного українського козацтва, на плечах якого виростала, міцніла і утверджувалась українська вільна держава.
Для нього як істинного художника-творця, зачарованого Україною, балада і дума стають тією мистецькою підвалиною, на якій він не лише вигострював свою душу, щоб потім, через роки, вибухнути у світ потужним автобіографічним літературним твором-сповіддю «Десь на дні мого серця», який начебто побіжно, знічев’я ввірвався у напівсонне літературне життя, вибухнув новими ко-льорами, метафоричністю, глибиною думки і слова, живою долею і трагедією неуявного українського воєнного і повоєнного дитинства.
Цей художній твір, як поодиноке явище, іще не знайшов істинного критично-дослідницького пошанування за каскадом нашої буденщини і сіризни, яку розтиражовують, часом і розрекламовують, не помічаючи безцінних перлин під ногами українського сьогодення. Але час, як і всьому вартісному, ще настане, адже Зеров давно довів, що чисті джерела – не замулюються.
Та нині навіть не про це.
Нині йдеться про душу, серце, творчість, громадську позицію митця у незалежній державі, якій так співзвучні Василеві мистецькі живописні «Українські народні думи», що вивершують цілу експозицію оригінальних творів художника, становлять завершений, тематично ув’язаний мистецький цикл.
Саме ці твори свого часу були високо оцінені видатним українським митцем Василем Касіяном – чутливою і беззаздрісною особистістю, який, незважаючи на орлій лет, високість і геніальність, не погребував, як найвидатніший графік сучасності, розглянути роботи художника і спалахнув своєю чистою радістю! І відразу ж, захоплено і авторитетно, рекомендував молодого майстра до аспірантури Академії мистецтв, у майстерню не менш видатного свого колеги Михайла Дерегуса.
Згодом у численних оцінках мистецтвознавців зазначалося: «Василя Лопату полюбив народ, але не влада». Номенклатура не могла сприймати біблійно-християнську ідеологію в творчості митця, та це й не дивно, адже Бог і сучасність для неї були явищами несумісними. Проте художник іще з більшим завзяттям та наполегливістю опрацьовує вічні теми в циклі гравюр: «До життя і воскресіння», «Хресний шлях України», «Господь – сила народу свого».
Слідом за цим рядом поважних робіт Україна захоплено зустрічає мистецькі ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім», художньо-мистецьке прочитання «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Тараса Бульби» Миколи Гоголя.
...Це був час, коли вже вибухнув Чорнобиль, який незримим нуклідом підкосив здоров’я митця, і він змушений був від’їхати до Сполучених Штатів Америки, щоб там підлікувати підірване здоров’я і продовжити творчу працю над запланованими ще в Україні мистецькими задумами.
Патріота і художника, хоч де б довелося йому перебувати – в Україні чи поза нею, у Сан-Франциско чи Києві, Парижі чи Лондоні, в Іспанії чи в рідному Ново-Басанському краї, – не полишає синівська любов до рідної землі. Тому вже там, у далекому закордонні, з-під його різця з’являються неперевершені твори графіки і малярства: «Вічний поклик Батьківщини», «Викрадення Європи», «Благовіщення», «Моління про чашу», «Воскресіння Христове» (новий варіант), «Силуети», «Україн¬ська симфонія», за якими йде низка оригінальних портретів, серед яких впізнаємо Івана Мазепу, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Володимира Великого, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, героїв творів Лесі Українки, Олександра Пушкіна, Фрідріха Шіллера, Дмитра Павличка, чудові портрети матері і дружини Регіни та багатьох інших сучасників, видатних українців.
Надпотужні лайнери несуть над океанами і морями його схвильоване серце, а з ним цілі масиви нових праць, щоб представити їх у рідному краї, потішити своїм мистецтвом своє і наше чутливе українське серце, сказати світові, що я, Василь Лопата, – син своєї рідної землі.
Він скаже: «Ностальгія стала для мене явищем постійно присутнім, зримим, навіть фізично відчутним, реальним, бо все у цьому світі починається з неостудної любові до отієї зграйки старих батьківських осик, які ще й досі стоять, мов живий буйнозелений осокоровий автограф на тлі безкрайніх обширів, побіля рідного обійстя, яке назавжди полишив батько Іван, поклавши голову в боях під Сталінградом».
Мистецтво Василя Лопати, цього видатного «американського українця», як жартома називають його художники і друзі, вже самою своєю присутністю ламає стереотипи усталених бомонних спілкувань, не залишаючи нікого байдужим до своєї присутності, наділеного ніби якимсь біологіч-ним перемикачем, умінням ту чи іншу зустріч перевести тонально і тематично зовсім в іншу площину, задати новий тон, імпульс спілкування, за що, до речі, й люблять цього палкого віртуоза слова і пензля, без винятку, – всі.
Цьогорічна виставка організовувалася майже стихійно. Він, як і завжди, розраховував лише на себе самого, знаючи, що мистецтво настінної композиції і сюжетної ув’язки дано не кожному, тому ще за хвилину перед відкриттям його можна було бачити, немов архангела, своєрідним летючим голландцем десь високо під стелею виставкового залу.
Про мистецтво Василя Лопати можна сказати і дуже розлого, і дуже коротко: воно хвилює, бентежить і болить, бо кожен твір – це жива тканина нашої історії, нашого сьогодення, адже мистецтво пензля і різця – це вічна загадка кожного майстра.
Саме про характерні риси творчості Василя Лопати говорили і наголошували у своїх виступах на відкритті виставки президент Академії мистецтв України, народний художник України, академік Андрій Чебикін, народні художники Микола Стороженко, Олександр Лопухов, Олександр Губарєв, заслужений діяч мистецтв України Наталія Литовченко та інші.
Мистецтво Василя Лопати хвилює, бентежить, закликає до роздумів, тішить і болить, а представлені праці, як і колись, так і нинішнього квітучого травневого дня 2006 року в залі виставкому Національної спілки художників України звучать і вібрують у якомусь потаємному суголоссі з твоїм серцем, думками, болем і переживаннями, навертають до глибоких емоційних роздумів і потрясінь.
І кожен, хто відвідав цю незвичайну за мистецько-тематичним обширом та живописним колоритом оселю співучої душі митця, наповнену графічними і живописними роботами, по-новому відкрив для себе втаємничену і водночас розкрилену до людей особистість, загадкову творчу душу, невгомонну стихію всепланетарного митця і чарівника не тільки пензля, а й художнього слова.
Бо ще п’ять років тому Василь своєю автобіографічною повістю «Десь на дні мого серця» вразив читацьку громаду й доконав літературних снобів своєю щирою сповіддю, довівши світові, що в українській душі вулканяться такі емоції, такі мистецькі образи і знахідки, що навіть ті, хто присвятив себе і своє життя так званій літпраці, – сторопіли і лише бульки пускали, як коропи, зарившись в муляку своїх сірих «опусів».
Це був вибух, сила якого підтверджена не лише асоціативним рядом і рефлексіями незбагненних метафор, символів, кольорів, аж до «умивання вогню» у маминій сільській печі, це були народини талановитого письменника. І право говорити саме так про його літературну творчість потверджує мова його – захоплююча, по-стефаниківськи чиста й правдива в’язь болю й сумління, з яким він звертається до Всевишнього з єдиним чистим і земним проханням: «Дорогу покажи мені, Господи!».
Оця мистецько-літературна сув’язь роздумів і болю між пером і пензлем, напевне, й творить у кожному з нас, викрешує особливе почуття отим швидкоплином суперечливих настроїв – журби, радощів і туги, болю і ніжності, віри в людину.
Нинішня весна була для Василя Лопати особлива, оскільки він прибув з новими роботами, які не лише прикрасили, а й домножили й урізноманітнили палітру його життя і творчості.
А найпосутнішим є те, що все це – правда. Бо кожен штрих, кожен доторк різця – це якийсь вічний неспокій творчої душі. У його роботах криється якась прихована ностальгічна туга і водночас нестримна потреба бачити їх, ці картини, краєвиди, поля і ліси, щоб іще раз співпережити, співмірити і свою дорогу, і своє власне життя з несходимими шляхами отого дивовижного майстра, який виносив, виплекав у собі необійнятне диво і таїну, які ми з роками напівзабули, а, може, й втратили у клопотах і турботах сірої буденщини. Це мистецтво, ці твори, ці краєвиди нам особливо потрібні нині, коли у нас нахабно забрано вже майже все: надра, ріки, ліси, землю, міста, вулиці, коли все розподі¬лено, як у зошиті з арифметики, де кожне вічко стало чиїмсь. Перетворилось у персональний бункер, фортецю, стало власністю не загальною, а – когось. І лише тут, у цих живописних, хвилюючих краєвидах воно ще наше, рідне, дороге – твоє і моє.
Стоїш отак перед оцим світодивом Василя Лопати і тішишся, і тривожишся. А болючі думки не полишають твоє єство, і огортає жура за тим, що якось меншає України в Україні, немов себе самого в собі.
І коли це усвідомлюєш, тоді всі мистецькі полотна набувають ще більшої вартості, значущості, звучання і напруги. Бо вони наповнені не уявним щастям і можливістю зупинити мить, згадати, відчути і ще раз пережити все рідне й далеке, побачити, звідкіль починалася і твоя дорога, твої витоки, твоє життя. І єдине, чим тішиш себе, – так це тим, що ніч не буває без світанку.
І ось сьогодні на тлі цієї безнадії, моральної розчавленості і порожнечі з’являється – Митець!
3’являється провидець, який не вбив у собі українця! Людина, яка понад десять років тому переступила через усі умовності світу, через долар, рубль і євро, не занапастила свою душу й не піддалася звабам і, відхиливши вигідні контракти та пропозиції, прилітає до Києва й, закасавши рукави, замикається у майстерні в час, коли питання української державності балансує на грані між «бути чи не бути?». І створює, за пропозицією національного подвижника-українця, голови правління Національного банку України Володимира Матвієнка, нашу першу, омріяну віками, українську національну гривню, створює образ, модель власної валюти, щоб убезпечити буття українця, захистити цим гривневим щитом цілу націю, а разом з нею – і свою молоду державу, її ідентичність і майбуття. То були непрості часи.
Володимир Матвієнко, як патріот і авторитетна особистість, доктор економічних наук, зодчий банківської справи, син репресованого і знищеного радянською владою в Сибіру батька, аналізуючи перебіг подій творення першої грошової одиниці, обирає такого ж напівсироту, як і сам, і уже потім скаже:
«На шляху розвитку кожної країни бувають періоди, які, хронологічно займаючи невеликий відтинок часу, назавжди залишають глибокий слід в історії. Таким доленосним періодом для України, беззаперечно, був початок 90-х років XX століття. Цей час можна порівняти з виверженням вулкану.
Здавалося, саме повітря тоді було вируюче і наелектризоване від тієї кількості подій, які щодня навіть не відбувалися, а вибухали в суспільстві.
І сила цих вибухів (іноді руйнівна, а іноді творча), без жалю зминаючи все старе (і позитивні надбання в тому числі), закладала на його місці підвалини подальшого розвитку України. України нової, України справді незалежної вперше за всю свою багатовікову історію».
Цей чин, цей вистражданий порив і рух душі й сумління українського банкіра Володимира Матвієнка і художника Василя Лопати стане разючим викликом світові, усім забродам і пройдисвітам, що ми – українці! Що ми ще є, що чин пророка Шевченка, Сковороди, Франка, Лесі Українки, Святого Володимира, Ярослава Мудрого – цих творців держави – живе, бунтує, діє, будить і серце, й сумління, і приспану віками українську душу.
Українська гривня – це відповідь Євгену Маланюкові на його виболене і вистраждане в чужині грізне мементо: «Коли, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, елладо степова?!»
Михайло Дерегус ще на самому початку творчого шляху Василя Лопати відчув і передбачив, що творча вдача цього художника імпонує йому, понад усе, своєю самовідданістю і фантастичною працездатністю. Досвідчений педагог, художник, академік уже з першої зустрічі помітив, що у Василя Лопати любов до України, до всього національного – не поза, не умоглядний висновок, а вроджена пристрасть, поклик душі і джерело натхнення.
Василя Лопату називають одним із найяскравіших художників образотворчого мистецтва, а його безцінний доробок включає всі аспекти народного життя в його історичній та географічній перспективах.
І, нарешті, постає природне запитання до Василя Івановича Лопати: звідки ця сконденсованість духу і сили волі, помноженої на любов до України?
І відразу ж наштовхуєшся на таїну його душі, на нерозгаданість родового коду, на всю його іпостась, хоча здається – все на поверхні, все поруч, та лиш наблизишся до його сутності, відразу ж відчуваєш таку глибочінь і високість в одночассі, що стає аж моторошно – рвійність руху, ніжність доторку, щемність на зажуру, маєвість на усміх, докір на образу, миттєвість на прояви тривоги, чутливість на щирості, і все це під омофором його неповторно-карого спалаху очей.
Колись Довженка запитали, що б він обрав – красу чи талант? Він відповів – красу.
У Василя Лопати ці дві категорії зійшлися воєдино, і ми маємо – особистість!
Василь Лопата – це явище, яке акумулює в собі всі больові точки нашого суспільства в параметрах від трипільської культури до сьогодення. Я бачу його в товаристві Далі, Пікассо, Леже, Боттічеллі, Нарбута, Гординського і в обіймах Касіяна, Якутовича, Гончара, Матвієнка, Мушкетика, Степовика, Мовчана, Радзіховського, Стороженка, Григора Тютюнника, а далі – несть кінця, бо там уже – народ і вічність!
...Я стою в затишній, ошатній залі навпроти новобасанських хатніх ікон. Стою в опроміненні громовиць і спалахів страсті Господньої і чую не слова, а тільки шепіт... тихий-тихий, зовсім поруч... На відстані удару серця...
...І жоден браунівський «Код да Вінчі» не зруйнує і не розмиє отих одвічних християнських цінностей народу, який народжує таких синів, які з гідністю несуть через світи і океани, крізь творчі муки оту мамину молитву, обітницю Майстра, бо у них є свій код – Сина Божого Ісуса Христа, який десь глибоко-глибоко, аж на дні свого серця.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2006 р.