|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.
АННА БАГРЯНА
ТАК САМО БЕЗСМЕРТНА...
ТАК САМО ЗНИЩЕННА...
***
Не коханці, ні –
світлячки заручені...
Проведеш до порогу
і станеш спогадом,
А на ранок – знову дощі
колючими
пробиватимуть списами –
до знемоги...
Каяття не прийде –
ми ж тепер заковані,
ти поїдеш в ніч,
я залишуся привидом,
а на ранок – рани незаліковані –
як можливість вкотре
когось не скривдити...
До глибин, до сліз –
неземне вкорінення,
проросту із уяви
живою березою.
Збережи цей світ –
святий, зукраїнений,
золотою линвою
оперезаний.
Не коханці, ні –
відчайдушні відблиски –
в самоті, удвох,
за години – зріднені,
до фатальних ліній – такі близькі
і на скельця сонця
в собі подрібнені...
Проведеш до шляху,
впадеш у ніч,
я піду по травах – до невідомості,
і запахне світлом цей світ мені,
наче вперше
вдома...
***
Складна операція –
пересадження ідеології.
Кожен ставав несхожим
на двійника у люстерці.
Але перевидані праці
епіграфами та епілогами
нагадували, що не можна
пересадити серце.
***
Добути до прірви
і впасти у прірву –
початок нового політописання...
Така невиразно-зрадлива зневіра
можлива лише
у польоті останнім.
А жито росте –
не приваблює зрячих,
і голос – чужий,
і птахи – паперові...
Не буде любові – ніхто не заплаче
над гробом господнім –
над рідною мовою.
Могутність мовчань –
монастирські принади,
а слово зирне запитально
донизу:
чи варто крізь прірву до прірви пірнати?
чи вже починати
запізно?..
І слову ніхто не пояснить простого:
допоки життя струменіє у жилах,
не гоже іти до порогу чужого
і навіть мовчати – словами чужими
не гоже, не гоже...
Благанням і криком
вітає земля відкорінених скіфів,
а прірва зростає
заради
великого
МІФУ.
***
Не покинуті ще на поталу,
гіркотою сльози не освячені,
зубожілі, але й зухвалі,
божевільні, але й гарячі –
їхня віра у силу «діла»
і зневіра у силі Духа...
Моя свічка в цю ніч згоріла –
не хотілось на світло дмухати...
***
Спокушай,
спокушай горішками –
грішно думати нам про горе...
Розгорнулася гордість торішня
килимами по коридорах.
І від того не так вже й слізно –
тільки їздять думки
по пам’яті,
з реп’яшків збирає валізу
той, хто плакав колись над нами...
І нікому тепер не віриться,
що колись було небо зоряним...
Спокушайся моєю невірністю,
килимами по коридорах...
Привези мені щось із холоду,
щоб жаринки жаги не знищили...
Прошу пана іти до столу –
наче зливу на попелище...
Спокушай,
спокушай горішками,
я не грішна – я все спокутую...
Ходить місяць по небу ріжками –
бо не може не дорікнути...
***
Міф з коньяком.
Закінчення.
Кинуто жереб з вежі.
Де ж ви,
слова невінчані,
вічно необережні?
Вік від чекання сивіє,
від коньяку – коротшає,
очі стають некрасивими,
губи – на інші схожими...
Світ на одному дротику
якось іще тримається...
В серці – вітри і протяги,
серця – немає...
***
У тебе в долоні –
розпечене місиво
місяця,
а місто невмите
сьогодні не нам усміхається.
Такі неприкаяні,
в міфах
шукаємо місця,
наче грішники – раю.
І я засинаю у тебе в долоні
стомлена,
а місяць
навмисне
стає
повним.
***
Жасминовий чай і чекання Предтечі –
усе так буденно,
до спалення плоті,
і час,
що повільно стає недоречним
в надії на «потім»,
і потяг,
що ніч перетворює в прірву,
і віра, що схожа на дерево роду,
і пізня любов – нагорода і вирок –
усе так потворно...
Але я іду по утрачених тінях,
слідів не лишаю,
хтось плаче за плоттю...
А тіло моє – наче сіть павутиння,
прозоре на дотик...
***
невдало дарована проща –
дощ
не такий
як вчора був
фатальна потреба спрощення –
прощання зі світом чорного
чомусь захотіла заплакати
впала на землю сиву
красива і перелякана
якась невідома сила
ЧЕКАННЯ
телефон обростає барвінком
за вікном так повільно смеркне
сьомий день
і самотня жінка
і якась фанатична впертість
і не вперше...
сльоза – холодна
крізь безодню виходить ніччю
а барвінок –
що великодній
що
замовлений
з потойбіччя...
***
Так панічно боятися ладану
може тільки
хтось овдовілий...
Білий колір мені нагадує
снігів непритомне тіло.
Цілий вік
блукаю у пошуках
і брешу –
як отцю на сповіді,
і чим швидше іду,
тим довшим
видається
шлях
до любові.
***
з’явлені плями
плівки проявлені...
я не шукаю себе поміж літер
літні вітри залоскочуть уяву
нікуди буде тоді летіти
тільки б не стати
зернятком маковим
тільки б не тілом –
а духом
нації
тільки б за мертвими не заплакати
тільки б не здатися
***
модно ставати мудрими
вигідно бути відданими
друже
не йди –
надурять
гривеники – не мідні
міряй душею спалахи
спалюй себе – до кісточки
тільки не дай лукавим
хліба твого наїстися
ідоли теж підбрешуть
ідоли – швидкозмінні
кожен такий не вперше
падає не на коліна...
жити б – до сивої старості
тільки душа – з неспокоєм
друже
хай перетравиться
мудрість
в чревах пророків
***
я зупиняюсь
я вільною стала
пальці танцюють по хвилі зеленій
тільки прозорі очі русалок
світяться відданістю –
крізь мене
небо пророчить прадавніми ведами:
вільним дозволено бути невільними
я повертаю
сакральність єдності
я зупиняю зелену хвилю
***
на деревах
до крові роздертих
в мечах ворогів
ми вже стали знаменом
і йменням священним для інших
я так само безсмертна
як ти
як і решта богів
я так само знищенна
як будь-який смертний грішник
незалежно від того
чи буду твоєю чи ні
приведу мов стихію
загін релігійних повстанців
і востаннє мій бог
оживе божевіллям в мені
і востаннє
запросить –
не до весільного танцю
***
Сонце мружиться від напруги,
спочиваю тепер у галактиці
і не знаю,
чи варто вдруге
на цей світ мені
повертатися –
полинами, ланами, левадами –
невсевладною,
а безсилою...
Білі ручки мої,
ой Ладонько,
до небес дощами
прибили...
***
Я в долонях Ваших тону –
як мара, як примара, як пристрасть.
Присягаюся: цю війну
до останнього виб’ю, вистою.
Ви спитайте мене по тім:
як жилося – самій, закованій,
заки ніч, заки світло й тінь,
заки кінь летів непідкований?..
– В суєті, – відповім, впаду
перед Вами і стану... Вами.
Як безсило голосить дух,
коли тіло вертає пам’ять!..
Я ще тут... я ще там і тут...
Відійдуть і віки, і тіні,
а в долоні колись вростуть
інші лінії...
 |
|
 |
 |
 |