журнал "Вітчизна" №9-10, 2005 р.

ПЕТРО ФЕДОТЮК

ХВИЛИНОЧКУ УВАГИ

Іван Самохвал розгубився: імпровізований базарчик цвів товарами і жіночими личками – всі, здавалося, прийшли сюди тільки для нього, тільки для того, аби він міг вибирати, і вибирати щонайкраще. А в нього – сміх сказати, нещасних шістнадцять гривень. На капусту, помідори, буряки, та головне – на подарунок рідній Настусі. І бажано, хоч би скромненьку квіточку. Як-не-як – він їй чоловік! Самими компліментами і найкучерявішим тостом до дня народження не обійтись.
Поки обходжав шпалери жіночої вроди з виставленим напоказ у найкращому вигляді товаром, душа його рвалася на шматки: як гарне, то дороге, як недороге, то, самі знаєте... Вже коли збирався прицінитися до тих детальок одежі, що їх рідко показують сторонньому оку, хтось його делікатно й водночас рішуче торкнув за рукав, і мелодійний, мов сигнал електронного годинника, голос проспівав: «Даруйте, хвилиночку уваги. Можна вас?..»
Іван ледь не відрізав, що в нього й півхвилиночки нема вільної, та наразився на глибокі чорні, підведені тушшю очі, виразні тремтливі губи, створені мовби ані для їжі чи питва, а лиш для цілунків, і не комусь іншому, а саме тобі, холера, й слухняно ступив за власницею тих вогненебезпечних елементів. Вона підвела його до столика на курячих ніжках, розкресленого, наче для гри в лото, де скраю синім полум’ям палахкотів пластиковий пакет.
– Пропоную вам стати учасником безкоштовної лотереї, яку проводить з рекламною метою фірма «Шанс». Це не забере багато часу. Зате можете виграти праску «Ровента» вартістю п’ятдесят доларів і взяти виграш або його грошовий еквівалент, – торохкотіла звабниця, в якої Іван устиг завважити ще й зміїну гнучкість – чи не через довгі ноги, обтягнуті до самого пояса якоюсь сатанинською одягачкою на кшталт колготок; узагалі в ній було щось звивисте, живуче, ворухке...
Серце його тенькнуло.
«Та це ж те, що треба!», – звісно, думка про приз.
– Ось вам, будь ласка, шість жетонів з цифрами, підрахуйте загальну суму і пошукайте, чи є вона на клітинках столу. Зійдуться цифри – виграш ваш.
«Фі, як просто», – ріс у власних очах Іван. Хутко виконав немудрящу арифметичну дію: вийшло 21.
– Очко! – гордо заявив, демонструючи певну гравецьку обізнаність, і краєм ока завважив: така цифра стоїть і в клітинці третього ряду ліворуч од нього з позначкою «р/в», що мало означати – речовий виграш».
– Вітаю вас! – засяяло весняним сонечком личко лотерейниці. – Приз ваш. Правда, тут маленький нюанс. Щоб ви краще відчули смак перемоги, ми зараз знайдемо бодай ще одного учасника гри. Суто формальна річ – змагання на витримку.
Вона пірнула в базарне юрмовисько і невдовзі повернулася з неголеним парубчаком у чорній шкірянці.
– Слухайте мене уважно. Ви, – кивнула на Івана, – як перший учасник і починаєте: закладаєте за приз всього-на-всього гривню. Ваш партнер має поставити більше, скажімо, дві гривні. Ну й так далі. Все зрозуміло?
Помітивши в Іванових очах вагання, докинула:
– Майте на увазі, я вболіваю за вас. – І цього вистачило, щоб Самохвал виклав на стіл стартову суму.
– Хвилинку на роздуми, не більше, – лотерейниця глянула на великий, мов блюдце, наручний секундомір. – Уже минуло п’ятнадцять секунд.
Неголений парубчак дістав дві гривні.
– Ставку прийнято. Ваш хід? – на Івана плюхнуло чорне підбадьорливе сяйво, і він, недовго думаючи, відокремив од свого багатства три асигнації.
– Так мене жінка й з дому вижене, – почухав голову супротивник, й Іванові посвітліло – той вийняв з кишені всі свої гроші, з яких після нової ставки залишилася тільки одна гривня.
Коли Самохвал розпрощався ще з п’ятьма гривнями, щось у ньому застережливо клацнуло: спинися, поки не пізно. Хоча яке вже там «поки»...
Партнер дістав три асигнації по дві гривні і жестом самогубця кинув їх на кін.
– Минуло вже тридцять секунд, – тиснула на Самохвала поглядом і голосом лотерейниця. – Ви ж, сподіваюся, не зійдете з дистанції до часу.
– Маю на роздуми ще півхвилини, – витримував характер Самохвал. – І, може, мені хочеться помилуватися вашими чарівними оченятами...
– Що ж, милуйтеся, не забороняється. Хочете, підказку: нехай у вас і небагато грошей, тримайтесь, наче мільйонер!
– Сказав «а», кажи й «б», – що вже йому було втрачати? Іван хляпнув об стіл останніми грошима.
Супротивник не вельми переконливо зіграв розпач, нишпорячи по кишенях, і тут же видобув з-за борта куртки цілу паку п’ятірок. Іван відчув, як йому за комір ланцюжиться зграя мурашок.
– Я далі не граю, – вичавив якомога байдужіше.
– Ну що ви, я так вірила у вас. Може, ще трішки витримки, і...
– Красно дякую.
– Що ж, тоді виграш ваш, – передала лотерейниця пластиковий пакет неголеному парубкові, і той нараз дременув у натовп, немов боявся, що його наздоженуть і заберуть приз.
Іван намацав у кишені кілька монет укупі з жетонами на метро і поплуганився до квіткового ряду.
Повертаючися з плюгавенькою жоржиною, він знову почув закличний голос лотерейниці, побачив перед нею двох гравців – одним з них знову був неголений парубійко у чорній шкірянці. І той самий пластиковий пакет на столі...
Усе, що він запідозрив ще з середини гри, стало ясним, як на долоні. Підійти, сказати, що він думає про лотерею і красні очі лотерейниці? І принести дружині в дарунок ще й «ліхтарика» під оком? Й без того дасть вона вже йому смальцю.
– Скажу – «витягли», – і він подибуляв додому, мов на страту.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2005 р.