|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2005 р.
ВАСИЛЬ ВАСИЛАШКО
БАЙКА I КОЛЮЧИЙ ДРIТ,
або
ВIДОМИЙ I НЕВIДОМИЙ МИКИТА ГОДОВАНЕЦЬ
Із 325 українських письменників, які друкувалися у 1930 році, після 1930 року друкувалися тільки 36.
Зі стенду про репресії в УРСР у 30-х роках ХХ ст. у Національному музеї історії України
Микита Павлович Годованець – «широко відомий, – за його самоіронією,
– аж до Колими». Патріарх української байки ХХ століття, автор понад 30
книжок, загальним накладом більш як півмільйона примірників! І водночас
– невідомий...
Спершу про загальнознане. Народився М. Годованець 26 вересня 1893 р. в
селі Вікнина (тепер Гайворонського району Кіровоградської області). Закінчив
учительську школу в с. Степашки на Гайсинщині в 1909 році. Тут уперше
познайомився з «Кобзарем» Тараса Шевченка, байками Леоніда Глібова, завдяки
їм глибше відчув красу рідного слова. Захоплювався також байками Івана
Крилова.
Важливо, що Годованця як сатирика і гумориста помітив ще Остап Вишня,
який, прочитавши у 1920 р. його байку «Максим і Павло», сказав йому: «Буде
з вас байкар!» Високо цінували талант байкаря і перекладача такі діячі
культури, як П. Сліпчук, І. Дузь, С. Крижанівський, І. Зуб, М. Скорський,
М. Логвиненко, Ю. Цеков. На творчості Годованця стали науковцями Ю. Альперін,
В. Косяченко, П. Свірчевський. Вийшли окремі книжки: «Байкар Микита Годованець»
Ю. Петрова (К., «Український письменник», 1963) і «Микита Годованець»
Ю. Альперіна (К., «Дніпро», 1973). Відзначено, що М. Годованець продовжив
байкарські традиції Г. Сковороди, Л. Глібова, М. Старицького, Олени Пчілки,
Б. Грінченка, зарубіжних авторів. Про секрети творення байки майстер розповів
у книзі «Слово про байку». (В., КОНТИНЕНТ – ПРИМ, 2003).
Мальовничий, майже тисячолітній Кам’янець-Подільський, третій за пам’ятками
історії в Україні після Києва і Львова, надихав Годованця, приваблював
його шанувальників як столиця укра-їнської байки. Творчість, щира душа
митця скликали сюди щороку майже всіх відомих тоді сатириків і байкарів
України. Місто шанує пам’ять Байкаря. Здаля видно його барельєф на будинку,
де він мешкав, дзвенять час від часу свята сміху, зачаті за його життя.
Засновано мистецьку премію імені Микити Годованця. Її лауреати – такі
його вихованці, як І. Зварник, П. Красюк, А. Гарматюк, М. Тищук, інші
сатирики і гумористи. Одна з порад Годованця молодшим – вірш «Байкар»:
Друг зрадив? Горе б’є?
Не плач!
У тебе є
Читач!
Покривдив критик дуже?
Забудеться, мій друже,
Погасне з часом кривди жар…
До негіді утратив осоружність?
Втекла відвага, сила, мужність?
Уже ти не байкар!
Та я, як один з перших підопічних М. Годованця по його поверненні на
Поділля, що знав його не один рік, хочу запитати: хто достеменно скаже,
як, за що катував ГУЛАГ поета у 1937 – 1942 роках, якщо він сам писав:
«Не знаю!» Скільки лих пережив він за репресій українського духу?! Лише
дещо згадав син Анатолій, якому вже 79 літ, зі скупих батькових розповідей:
– Мене іноді просять розповісти щось пов’язане з перебуванням батька «за
колючим дротом». Пригадую, він оповідав таке: «В’язневі, колишньому професорові,
залишалося до звільнення кілька днів. Виходить він з барака і бачить:
пакунок на стежці. Підняв щось важке, підніс до охорони. І почув: «Это
золото ты для себя приготовил!» В’язневі додали 5 років».
У життєписі М.Годованця вказувався рік за роком, – скажімо, військова
служба в Ревелі (Таллінн) до революції чи вчителювання в Русько-Фільварецькій
школі у Кам’янці-Подільському 1954/55 навчального року, – та бракувало
бодай рядка про роботу в одному з відомств Директорії. Ця таємниця довірялася
лише архіву. Байкар досі залишається більше знаним в оцінках минулого,
коли у байках ревно дошукувалися полі¬тичних підтекстів і не завжди переймалися
художніми якостями.
Про Годованця писали, та не дописували. Так, спершу читаємо, що відбулася
Жовтнева революція, що поета «захоплюють події революційної епохи», і
зразу за цим йдеться, що поет віршем «гаряче вітає у 1918 році відкриття
Кам’янець-Подільського університету» (Юрій Петров. Байкар Микита Годованець.
1963, с. 39-40). Тобто, вітання віршем подано не в справжньому контексті
епохи, не зазначено, що той заклад відкрила Українська держава, упущено
з його назви слово «український», і це не сприяє висвітленню позиції автора
та розумінню самого вірша «Народу рідному», перша строфа якого увінчує
пам’ятник Байкарю на його могилі в Кам’янці-Подільському:
Народу рідному – усе!
На жертовник святого діла
Нехай з нас кожен принесе
Огонь душі і силу тіла!
Найкращим жертвуючи всім
Народу рідному своєму,
Трудом важким, життям своїм
Щасливу доленьку скуємо!
І наш нещасний бідний край,
Зруйнований, стемнілий вкрай,
Неначе травень, процвіте,
І люд, що стогне і горює,
Себе людиною відчує
І слави нам вінок сплете.
Ми читали оповідання «Один день Ивана Денисовича» О. Солженіцина, та обмаль знали про один такий день М. Годованця. Шанувальники українського байкаря уявляли його тяжку долю і зі споминів інших в’язнів ГУЛАГу, і з уст самого письменника могли довідатися про типовий день на сталінському «курорті», а я – ще й з того, що в армії служив, де вічна мерзлота. Стискається серце, коли у книжці М. Годованця «Вибране» (Хм., «Доля», 1993, упор. А. Годованець, ред М. Федунець), мов трава з-під асфальту, пробиваються до нас слова:
Краю мій, народе милий,
Виринем з біди,
Не завій же буйним пилом
Ти мої сліди.
ІХ.1943. Колима.
Художня уява письменника М. Красуцького, на мою думку, у принципі наблизила
нас до тих страшних випробувань, які випали на долю М. Годованця., у повісті
«За Колимою сонце сходить» (К.П., 1994) та в романі «Довга дорога вночі»
(К., 1998). Хоч як прагнув Годованець в Україну, та ще й після табору
затримала Колима, довелося попрацювати на Спорнинському вагоноремонтному
заводі. А як у кінці 1945 року Північ таки відпустила, то за порадою в’язня
В. Хаджалії поїхав у Новий Афон, до Чорного моря, «по здоров’я». Туди
дісталася і дружина Серафима. Лиш обжилися, через будівництво там дачі
Сталіна був звільнений «за власним бажанням». У1949 – 1950 рр. мешкав
з дружиною у племінниці Марії Хижової на Харківщині, у Мерефі. Та тут,
на селекційній станції, довідавшись про ГУЛАГ, зразу ж звільнили з роботи.
Коли з сином Анатолієм, учасником війни, у 1950 р. Годованці спробували
повернутися до Кам’янця-Подільського, у дім родичів дружини, з поета взяли
підписку: «За 24 години залишити місто». Добрі люди купили квиток у Мерефу.
Та на роботу судимого вже не брали. Став у пригоді подарований фотоапарат.
Щоб якось вижити, освоїв професію «мандрівного фотографа».
Повернутися ж на Поділля вдалося тільки по смерті Сталіна, наприкінці
1954 р. З 1955-го – тяжкі творчі хліби, з тавром в’язня, з нелегким поновленням
зв’язків. Видавництва не зразу признали. То огульною статтею зарубав збірку
оригінальних байок М. Шеремет. То негативна рецензія Л. Первомайського
на поетичне опрацювання байок Езопа через те, що переклади частини байок,
мовляв, є у прозі російською мовою. Хоч і критичною, але конструктивною,
корисною була робоча рецензія Д. Білоуса. Після неї Годованець засів за
теорію байки, вивчав досвід, майстерність видатних байкарів, безжально
скорочував власні довготи, дбаючи, щоб байка не була більшою за 30 рядків,
позбавлявся зайвої описовості. Не жалів і лірики, як та була «з іншої
опери», шкодила динаміці сюжету, не вписувалася у стиль байки. «Рідкісний
випадок, коли автор дякує за критику. Але саме так вчинив Годованець»,
– розповідав мені Дмитро Білоус.
Добре, що серед шанувальників Годованця виявився Микола Скорський, заступник
декана філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту, який
посприяв йому у підготовці до видання збірки «Байки» (К., «Радянський
письменник», 1957). Байкаря щиро прийняли журналісти, літератори, науковці,
педагоги, молодь краю.
Та мусив мовчати про частину свого життя. Певно, не хотів ятрити рани,
викликати жалість, будити звіра у зачаєних сталіністах. Син помітив: під
байками у батька майже не стоять роки 1937 – 1942. Як тяжко було мовчати
професійному письменникові! Тож досі відкриваємо правду про «україн-ських
націоналістів», люто знищуваних як виразників національної свідомості
народу…
Звідки я знаю Микиту Павловича? З Кам’янця-Подільського, де у 1956 – 1958
рр. навчався в культосвітньому технікумі. Годованець приглянувся до нас
з В’ячеславом Волохівським ще тоді, коли на міському літоб’єднанні, яке
вів доктор філологічних наук, професор Віктор Тищенко, байкар сидів не
в президії, як з часом, а разом з нами, у залі. Ми віддали йому зошити
з віршами і навіть не з’ясували, хто він, зрадівши, що нами зацікавився
солідний чоловік. Лише восени 1957-го несподівано зустрілися в нього вдома.
Пригорнувши нас, початківців, жартував, що знає, кого брати під крило,
на відміну від Квочки з його байки, що пригріла і Ласочку. Під теплим
його крилом залишався я і на факультеті журналістики Львівського держуніверситету.
Та про все по порядку. Сиджу я в аудиторії на уроці режисури у чарівної
випускниці театрального училища Інни Григорівни, живу системою Станіславського,
коли на порозі постає дівчина-секретар і запрошує мене до завуча технікуму
Любові Яківни Могилевської.
Заходжу до завуча. Тільки відчинив двері в її кабінет, як чую:
– Чому це ви, Василашку, як і ваш друг Волохівський (він уже сидів у завуча,
схиливши чорного чуба), зі мною нещирі?
– Та що ви таке кажете?..
– Що чуєте. Ви, виявляється, знаєте відомого українського поета, який
живе у нашому місті, і не признаєтеся.
– Відомий? Та в нас у Кам’янці нема жодного члена Спілки письменників.
Є початківці – Андрій Коник, студент педінституту, Юхим Альперін з редакції
газети «Прапор Жовтня»…
– Ви й зараз нещирі. Я з’ясувала. Він ще до війни видав десять книг. Це
засвідчує професор Євгенія Гінзбург з педінституту. Та ми ж могли б цікаву
зустріч провести у технікумі. Майбутні завклуби і бібліотекарі розповідали
б, що бачили сучасного Глібова.
– А може, Василю, це той чоловік, якому ми віддали зшитки з віршами? –
глянув у мій бік В’ячеслав, і ми розповіли, як було.
– Мабуть, – усміхнулася завуч. – Коротше, радійте: він чекає на вас. Це
Микита Павлович Годованець. Адреса: Шевченка, 83. Іти через парк...
– А заняття?..
– Які заняття! Вас чекає відомий український письменник…
Ми не прийшли, а прилетіли до будиночка з ґаночком за парканом на вулиці
Шевченка. Микита Павлович чекав нас біля хвіртки у розкішній вишиванці,
у брилі. За ним сад з червоними яблуками. Вище вікон – мальви. Запросили
в дім. Кімнатка мала, та затишна. Я вперше бачив міський сервірований
стіл, зі скатеркою білосніжною, срібними виделками. Вино. Подумали: у
байкаря свято, а ми голіруч.
– У мене не день народження, – заспокоїв нас Микита Павлович. – Ймовірніше,
у вас… – І, підійшовши до шафи, витяг повагом звідти два альманахи в червоному
оксамиті та вручив кожному з нас по примірнику. «Літературне Поділля»!
– Я радий, Василю, що тут три ваших вірші: «У мене у серці криця», «Рідній
стороні» і «Лірик». А у вас, В’ячеславе, – «Польовий вітер», у шістнадцять
літ і один вірш – успіх. Є тут і кілька моїх байок. Аякже, – пожартував
він, – я ж таки член редколегії…
Нашій радості не було меж! Хоч з моїх віршів мені подобався лиш «Лірик»,
два інші були надто декларативні. На душу лягла лірика П. Карася, над
яким стигла «сонячна блакить», та Г. Храпача: у дівчат, що з поля верталися
додому, «Веселка грала у косі, в серцях – відлуння грому».
Годованець розповів, що в 1909 – 1913, а також і в 20-х роках вчителював
на Поділлі. В Орлівці, Бубнівці, Голоскові і навіть… в Маньчжурії! «Там
горби – сопки, а вальси – маньчжурські», – усміхнувся Микита Павлович.
Я подумав: «Учитель, – он звідки цей педагогічний такт і щирий потяг навчати».
В’ячеслав і я, у мріях – журналісти, слухали про його роботу в редакціях
журналу «Сільська біднота», газет «Червоний край», «Червоний хрест», «Радянська
Волинь». «Поганий олівець кращий за добру пам’ять», – мовив при цьому
байкар. Цікавила нас і поезія. Перший вірш Микита Годованець, як виявилось,
надрукував у 1913 році в журналі «Маяк», а байку – в 1917-му. Він читав
нам у своєму перекладі байки Дем’яна Бєдного, власні твори. Смішила нас
сама назва збірки «Парася на парастасі» (Х., «Плужанин», 1929). Сподобалася
мені байка «Піджак», в якій ішлося про те, що один чоловік купив собі
піджак, який виявився перелицьованим, а потім до кожного приглядався,
чи той не «перелицьований». А в байці «Віл і Куріпка» можна було вбачити
тодішню інтелігенцію, яку, на відміну від «повноцінних» класів, зневажливо
називали «прошарком» і яку нещадно толочив сталінський режим. Ось ця байка:
Улітку
Угледів Віл Куріпку:
Годинонько лиха!
Оце та знаменита цяця?
Такі мисливцям сняться?
Ха-ха!
Та я лиш схочу –
Її, мов жабу, розтолочу!
І розтолочить, єй же Богу,
Погляньте на волову ногу!
Розумні тоді «не помітили» «шкідливості» цих творів, а примітивні не
докумекали, що в байках «Піджак» та «Віл» викривається атмосфера підозр
і погроз, яка нагніталася зверху в суспільстві й завершилася сталінськими
репресіями 30-х. З іншого боку, коли у 1937 р. Годованця замовили «рецензентам»,
то на нього накинулися за безневинну байку «Повитиця». У ній засуджувалося
звичайне колективне недбальство – забур’янення громадського поля, в чому
угледіли наклеп на колгоспне будівництво.
Та у байках поруч з творчими знахідками у викритті ледарів, хапуг, бюрократів,
шахраїв були й актуальні для 20-х – 30-х років заклики до пильності («Ласочка»,
1931), до відсічі недругам нового життя, на яке, мовляв, Таргани дивилися
лише вночі і бачили в ньому тільки темне («Квочка і Таргани», 1920). Захоплювався
автор і викриттям зарубіжних наклепників на новий лад («Два сичі», 1920).
Були й просто агітки («Хто посіє впору – візьме хліба гору!», «Ходімо,
люди, до сельбуду!», «Вільні гроші будеш мати – неси в касу зберігати!»).
Годованець сам чудово розумів ціну агіткам як данині часу.
Я ще на початку 60-х якось запитав Микиту Павловича таке:
– А чому у байках двадцятих – тридцятих років у вас були переважно рослини?
А де ж Леви, Тигри, Гієни, Вовки, Орли? Зрідка і то не дуже хижі…
Микита Павлович помовчав і мов неохоче відповів:
– Тоді, за Сталіна, можна було запитати іще більше: «А де ж байка?» У
20-х десь 15 байок написав Василь Еллан-Блакитний під псевдонімом Валера
Проноза. Здебільшого політичної спрямованості. Після арешту Сергія Пилипенка
в 1933-му, а через чотири роки й мого, перед війною байок, за винятком
Попова (Долі), здається, ніхто не писав. А з хижаками в байках взагалі
мусили бути обачними. А враз у Ведмедеві чи Вовкові якийсь можновладець
Медвєдєв чи Волков міг узріти себе! Про Лева чи Орла годі й казати. І
досі мулько, як згадую історію з байкою про Орла. Питають мене якось «пильні
хлопці»: «Що тобі поганого зробила Радянська влада?» Кажу: «Нічого. Я
вчителював, став журналістом, поетом». – «А що поганого зробив тобі батько
Сталін?» – «Та й Сталін мені, – кажу, – нічого поганого не зробив. Живу
не бідно, хоча я з бідняків, книжки видаю. Гонорар є». – «То-то, байкарю.
А це що?!» – кладуть на стіл переді мною мою байку «Орел». Зміст її був
такий: літа Орел, літа сизий та й під небесами. І раптом бачить, що до
рівня його польоту підлітає Сокіл, якого він і так запідозрив у суперництві…
Ну, Орел довб Сокола – і той упав, зник з очей. Потім таке сталося і з
Шулікою. Навіть Копчик, який крав Курчат і якось без дозволу посмів набрати
висоту, теж поплатився життям. І ось літа Орел, літа сизий сам під небесами.
Питаю: «А при чому тут Сталін?» «Пильні хлопці» посміхаються і зауважують:
«Ви не розумієте чи так удаєте? А в любій народу «Пісні про Сталіна»,
на вірш Максима Рильського, із-за гір, із-за високих хто летить?» – «Орел».
– «То-то. То як ви могли написати таке?» Було що відказати: «Хіба на образ
Орла монополія?» або: «І до пісні можна причепитися: «Не зламати крил…»
на слух звучить двозначно, ніби «Не зла мати крил…» Та я мовив інше: «Про
це я не подумав». – «Пильні хлопці» тоді наче відчепилися…
Далі Микита Павлович не розповідав. Хто це був, коли і де, не уточнив.
І, до речі, байки тієї я ніде не читав. Очевидно, всі її примірники тоді
ж було вилучено, знищено й рукописний варіант. Та що казати за ті страшні
часи, як і після Сталіна боялися. Анатолій Микитович згадує: «Батько приїхав
з Києва і розповів, що один видавець у 1957 році йому велів: «Будь ласка,
зніміть дві байки – «Орел» і «Лев», хто зна, що може подумати високе начальство».
Довелося вилучити. Добре, що і Орел, і Лев лишилися в інших байках». І
далі син байкаря додає: «Мені на думку спали такі слова:
– Ти Лева не чіпай,
Тим більш Орла, –
Таку порадоньку редакція дала…
Пиши про Плуга,
А ще ліпш – про Трактора –
І спіть спокійно,
Авторе і редакторе».
Годованець не казав тоді, за що був репресований, зауважив, що це довга
бесіда і не на часі: «Колись, може, й розкажу». Говорив про інше. Його
довго не реабілітовували. Тяганина тривала до осені 1957-го, й ці документи
мають не менше аркушів, ніж справа 1937 року. До нових допитів бага¬тьох
свідків додалися письмові прохання, свідчення і нові допити потерпілого.
Скільки сил, нервів, родинного затишку, скільки рідного краю, України
втрачено! Аритмію серця, гіпертонію нажив. Та на світ не розізлився. Радів
з чужих успіхів. Радо вітав мене з публікацією в «Літературній Україні»
у 18 літ. Закликав: «Ні з якого лиха не наливайтеся жовчю, бо вона з’їдає
не тільки тіло, а й душу». Казав радо:
– Микиту виправдали за Микити (Хрущова)…
Ми сиділи, затамувавши подих. Адже з тих, кого повертали із забуття, ми
читали тільки вірші російських поетів Єсеніна і Надсона. І ось уперше
бачимо живого українського поета з реабілітованих!
У бесідах з нами Годованець вчив нас, юних, «рости в корінь» – глибоко
знати українську мову, використовувати, як потім напише, багатство її
«як однієї з найдосконаліших мов у світі», бо «на сором нам мусимо казати:
часто, вийшовши з народу, ми забуваємо його чудову мову, мову своїх батьків
і дідів…» («Слово про байку», с. 23). Не вірте навіть В. Бєлінському,
що наша мова неспроможна творити літературу. Це, зокрема, заперечує творчість
Л. Глібова. Слід, радив байкар, краще використовувати такі визнані в світі
надбання мов східних слов’ян, зокрема української, як її повноголосся
(-оро, -ере-, -оло-, -еле-: «Володимир», а не «Владимир», «ворог», а не
«враг» тощо ). Він дбав про музику вірша і як професійний музикант, скрипаль.
«Байка як жанр суто народний вимагає доброї, барвистої мови» («Слово про
байку», с. 21). Вірші мелодійні, як у них багатоголосних, менше збігу
приголосних, особливо співзвучних: «Рядок свистить, коли більше трьох
с, з, шипить через збіг ш, ж, щ, ч чи глухне – через збіг г, х, к. Застерігав
від подільських наголосів, які відрізняються часто від літературних і
які можна вживати хіба для індивідуалізації мови ліричного героя. Неправильний
наголос – неправильне слово. «Ось ви, Василю, пишете у вірші «люблю»,
а треба «люблю», бо ставимо інший, правильний наголос – і вірша нема,
знов переробляй, – зауважував майстер. – Щоб не було аритмії вірша, як
аритмії серця, працюйте зі словником наголосів. Вивчайте мову за творами
класиків, дослухайтеся до народу, та все ж перевіряйте. Якщо вийде 4-томний
словник Бориса Грінченка, дістаньте. Чарівний сад слова!»
Закликаючи плекати мову, байкар довірливо зазначав, як це робити, щоб
не запідозрили в націоналізмі. Себто, слід не стільки хвалити мову, що
вона солов’їна, чарівна, скільки зачаровувати нею! «Пиши рік, а опрацьовуй
вік!» Щоб вірш сподобався не лише українцеві, а й, скажімо, росіянину.
Ця порада в устах майстра звучала переконливо, бо його байки любили і
росіяни, особливо Павло Корчагін, що переклав сотні його байок. Зберігся
лист, який 6.07.1979 р. до Годованців надіслав науковець з Москви В.Околотін,
що перекладав байку Леонардо да Вінчі «Бритва»:
«Редакция переслала мне сборник басен Н. Годованца, за который я Вам глубоко
благодарен. С большим интересом прочитал басни, о которых я ранее даже
не слышал. Подаренная Вами книжка – это поистине уникальное издание! О
Бабрии вообще никто из окружающих меня слыхом не слыхивал, как и о Леонардо
– баснописца знают, может быть, считанные единицы… То ли переводы Годованца
поистине бесценны, но по каким-то причинам эти ценности не доведены до
масс? (Может быть, эти переводы существуют только на украинском?..)»
Листи. До байкаря і від нього. Багато що говорять! У них автор не зашифрований
під ліричного героя, як у творах.
Якого теплого листа отримав я від Микити Павловича, коли працював завклубом
у глухому селі Іванківцях Новоушицького району! Я надіслав йому влітку
1958 р. листа та замітку з «Радянського Поділля», в якій критикнув свого
керівника – голову сільради Німаковського за зрив ремонту клубу, – і скаржився
на життя, що нема баяна, граю на гармошці, в якої є лише баси, а голоси
звучать… дівочі. Байкар розраджував: «Рідний мій Васильку! То не біда,
що ллється з неба вода, а було б нам гріха, коли була б весна суха. Потерпимо.
Все одно сонечко прогляне, тоді і настрій буде кращий, і Муза повеселіє,
завихрить у танці над нами… Вірші Ваші сподобалися мені. Дійсно, облежалися
і посолодшали, як ті груші. Ще думайте, бо є місця невдалі. Раджу пропускати
через мій фільтр. Звісно, я не гарантую успіху ні вам, ні собі, бо ж люди
особливі – газетярі, не поети, не письменники. Що нам здається добре,
то вони забракують. Їм аби до весни, до ріллі, до «ура – наша взяла!»
(7.ІV.58).
Дуже потішив мою душу і лист Микити Павловича до мене у Львів від 30.ІХ.62
року. «Лист Ваш довгий і багатий на думки і задумки… Я думаю, що зараз
так і треба пробувати себе: і для газет писати, і з оповіданнями пробувати
силу, і віршів не забувати. У Вас багата фантазія, і тому всі ці жанри
Вам по силі…» І далі про інше: «А за дівчат не журіться: Ваша від Вас
не втече… треба мати добрий вихідний костюм, гарні черевики, носити красиво
чуба, мати гарний галстук». І ви гадаєте, це тільки слова? Читаю далі:
«Не знаю, який там мені нарахують гонорар. Одержіть його обов’язково,
а заразом і познайомтеся з головним редактором видавництва Іваном Сварником,
молодим байкарем і журналістом... На гонорар купіть собі венгерський або
чехословацький пристойний костюм... Черевики купіть не з дорогих, але
гарні». Йшлося про видавництво «Каменяр», у якому М. Годованцю належав
гонорар за передмову до чиєїсь книжки. Скажу, що грошей вистачило не лише
на костюм і черевики, а й на сорочку і галстук. З піджаком була інша історія,
ніж у байці. Його позичали друзі на танці, були вдячні «за дарунок усім».
Байкар багатьох зігрів своїм диханням! Так, він надіслав до ста щирих,
повчальних листів до вчителя, поета-початківця з Сумщини Євгена Васильченка,
нині відомого байкаря. До 75-річчя Годованця Євген дякував майстру за
те, що той «з величезним терпінням» виводив його в чарівний світ байок,
розкрив йому історію жанру та закономірності образотворення. З цитатами
знаних дослідників байки. Навернув таки автора на шлях байкаря, і гостро
критикуючи його захоплення не властивою йому лірикою: «Киньте ви писати
ці оці «поетичні» викрутаси, у вас до них нема кебети! Читати гірко і
прикро. Я перестану вам відповідати, бо люди, які пишуть такі штуки, не
заслуговують, щоб на них час вбивати» («ЛУ», 28.09.1968).
Байкаря турбувала якість видання зарубіжних байок, хто б їх не видавав.
Так, і я в статті «Езоп українською мовою» про презентацію у Львівському
університеті книги байок Езопа у перекладі доцента кафедри класичної філології
Ю. Мушака (1962 р.) писав, що Годованець надіслав відгук на видання, відзначив
виразну, яскраву мову перекладу, вільну від діалектизмів, простоту розмовної
лексики, органічно поєднаної зі змістом творів, і висловив зауваження,
«з якими погодилися всі, хто виступав» («За радянську науку», 28.09.1968
р.).
Я був радий, що байкар прихилявся до моїх ліричних віршів і пожвавлювався
одразу, як мене «заносило» на «колючі» рядки. Не без бажання догодити
вчителю, якось я прочитав йому такі рядки з претензією на відображення
світовідчуття у час репресій: «Завмерли усмішки на лицях, Ріка не входить
в береги, У злом заряджених зіницях Димлять бікфордові шнури. Завмерли
глузд і честь і совість, Надія дотліва, як гніт, А з димарів вилазять
сови Востаннє глянути на світ». Зблисли ув очах іскорки, та реакція була
стримана: «Хай дозрівають, – радив він, – ще не розпогодилося».
Багато літ я жив з вимогливістю до вірша, яку заклав у мене Годованець,
усе згадував, що «сам Крилов в одній тільки байці зробив 214 поправок».
Може, це одна з причин, що, «рано в світ вийшовши», я потім роками притримував,
переробляв нові поезії і поніс першу збірку до друку десь у віці під сорок,
а то друкував нариси, статті. Нині вірші «відлежують боки» з інших причин
– через ослаблене україномовне книговидання і експансію російськомовного.
Даруючи мені книжку «Осел на хаті», Годованець примовляв:
– Як визріє у вас дар сатирика, то зважте на таке. Беручи до рук «Крокодил»
і «Перець», деякі воліли б, щоб «Крокодил» був беззубий, а «Перець» –
не гострий. А Їжака хочуть мати постриженим, як у моїй байці «Непристойний
Їжак», Хрін же – підсолодженим, як у байці «Хрін і Морква». Один, зачувши
байку мою «Кручений панич і лозина», так почервонів, наче він і є той
панич. Власне, горе байці, коли правда в ній і не ночувала, хоч і просилася
на ніч, та горе і автору, якщо правда днює і ночує в байці, а вождям вона
не до шмиги...
Я до слова згадав, що заклик ХІХ з’їзду КПРС про те, що «нам потрібні
нові Салтикови-Щедріни і Гоголі», обернувся пародією: «Мы – за смех. Но
нам нужны подобрее Щедрины и такие Гоголи, чтобы нас не трогали» (Ю. Благов).
Гірко посміхнувшись, Микита Павлович перевів мову на тему художнього перекладу,
опрацювання сюжетів світової класики. Мовляв, Леся Українка своїми драмами
прилучила нашу нову літературу до античних сюжетів, використанням яких
зачав її ще Іван Котляревський у «Енеїді». Таким чином, наша література,
збагачуючись досвідом світового письменства, сама його збагачує, постає
в контексті світової літератури. Годованець виразно читав байки у своєму
перекладі, а я думав: традиції продовжуються! «Багаторічна наполеглива
праця поета заповнила в українській літературі прогалину. Нині маємо повніше
уявлення про світову фольклорну і класичну байку», – писав Ю. Петров.
Я ще помітив таке: у перекладних творах більше сатири, ніж в оригінальних.
Лева безпечніше показувати і непривабливим, і таким, в якого з Тигром
нелади, і як хижака, що дурить Віслюка, щоб той задарма помагав йому на
полюванні, а Осла можна поселити й на хаті, для моралі:
Казали люди нам старі:
Біда, коли Осел опиниться вгорі!
Байкар нас, юних, уперше знайомив з байками Езопа, легендарного раба,
що жив у середині VІ століття до н. е., чиї байки, що концентрують мудрість
тогочасних народів, протягом тисячоліть опрацьовували мало не всі наступні
байкарі. Якщо у них перекладів Езопа десятки, в декого – за сто, то в
нашого Годованця, за його ж словами: «250 байок за Езопом – 250 пострілів
у зло нашого часу!» («Слово про байку», с. 62, 64). А в післямові до «Ріки
мудрості» (Микита Годованець, т. 2, К., «Дніпро», 1968) поет писав: «У
своїй праці я використовував у різний спосіб сюжети, маски і мотиви Езопових
байок, спрямовуючи свої байки проти вад людської вдачі, людських пороків,
проти забобонів» (с. 286). Як і Ю. Петров, Іван Дузь вважав, що в цих
байках «тонкий психологічний малюнок, прозорий підтекст, соковита українська
мова, багатобарвна інтонація, різноманітна строфічна будова» (Микита Годованець,
т. 1, с. 22)
Як перекладач поет відкривав нам премудрощі у байках видатних грецьких
мислителів Сократа, Платона, Арістотеля, історика і філософа Плутарха,
римлянина Федра, французького байкаря Лафонтена, у байках генія італійського
Відродження Леонардо да Вінчі, німецького філософа-просвітителя Лессінга,
українського філософа Григорія Сковороди. Творив байки і притчі за мотивами
східного фольклору, індійських казок, уважно ставлячись до оригіналу.
Та відходив іноді від змісту для створення байки самобутньої, оригінальної,
з новою фабулою і мораллю. Вийшла книга байок і приповісток польського
сатирика Ігнація Красіцького у перекладах Годованця («Дніпро», 1970),
«Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця»
(К., «Дніпро», 1973). Які місткі байки Лессінга у його перекладі! Ось
– «Найгірший звір»:
– Багато звірів є. Які найгірші з них? –
Пита Цар мудреця, що розумом великий.
Мудрець: – Тиран, коли він дикий.
«Підлесник» – кажуть про ручних.
Ми не могли й уявити, що Годованець здійснить переклад чи переспів десь
тисячі творів видатних байкарів світу! Посприяє, щоб Україна випередила
інші країни в перекладній байці. Дослідники пишуть, що серед байок є кращі
за сам оригінал.
Коли байкар навчав нас, юних, поетичного сприймання і відтворення дійсності,
він акцентував на персоніфікації. «Трава зеленіє – це проза. Трава сплакує
росою – це поезія». А що й казати про образ-символи світової народної
творчості – хижий Вовк, хитрий Лис, некваплива Черепаха, боягуз Заєць.
«У талановитого творця, – зауважував Годованець, – навіть традиційні образи
звірів стають таки оригінальними. Пригадайте «Фарбованого Лиса» чи мого
тезку «Лиса Микиту» Івана Франка – чи вони не Франкові?».
Ще за життя байкаря помічено: за демократизації суспільства посилилося
сатиричне спрямування його творів. Дісталося й культу особи, що відходив
у неславі. Це він прикидається: «Вовк розпустив по лісі славу, Що має
добру душу», і йому… повірили. («Добрий Вовк», 1954). А ось що писав Іван
Дузь: «Автор змальовує типові сатиричні образи, які мають неабияке суспільно-викривальне
значення. Він зриває маску з бюрократів і «вельмож», розвінчує пристосуванців
та хапуг, виводить на чисту воду шахраїв та окозамилювачів, головотяпів
і затискувачів критики. Викриваючи і бичуючи вимогливого жениха, Орла
та Сойку-свашку, Павлика та його дружка – злодійкуватого Омелька Черевка,
безхвосту Лисицю та грізного володаря Лева, нахабного Трезора та його
покровителя, Осла-хориста, всевладного Слона, слизотну Слимушу та сотні
інших негативних типів, автор виступає на захист людської гідності, веде
боротьбу за чесність та прямоту у стосунках, за взаємне довір’я та щиру
повагу до людини» («Микита Годованець», т. І, с.17-18).
Такі думки поділяє і син Микити Павловича Анатолій, який до щему нагадує
мені свого батька. Такий же уважний, ретельний і дотепний. А задушевна
його дружина Лідія Євгенівна нагадує його матір Серафиму Миколаївну. Коли
А. Годованець переодягнувся, щоб сфотографуватися, то я побачив, що в
нього всі груди в орденах і медалях, в тому числі орден «Отечественной
войны» І ступеня, яким нагороджували за особливі заслуги. Освіта технічна,
та він, наче бібліограф, береже і впорядковує архів батька, глибоко цікавиться
філософськими категоріями часу, матерії, простору, публікує статті на
ці теми в наукових журналах.
– А ви, Анатолію Микитовичу, бачили батькову кримінальну справу чи чули
від тата, за що він був засуджений?
– Справи не бачив. І точно не знаю, за що судили батька. На думку тата,
зачепилися за «одкровення» його двоюрідного брата, які нібито чув і «видав»
один підсудний. Ми ж з мамою припускали, що на тата доніс сусід Громов,
«чоловік у цивільному». Він провокував батька на антисталінські розмови.
Не забуду й такого випадку. Було це в Києві, у дворику за адресою: Арсенальна,
41. Я з його синочком Вілем грав у шашки, щиглями збиваючи їх. Сусід підійшов
і запитав батька: «У що це ви граєте?..» Я відповів: «У снайпера!» та
запропонував і йому зіграти. Бачили б ви, як він почервонів, скривився,
ніби його блискавка обпалила, і так шарпнув Віля за ручку, що трохи не
вивихнув її. Потім вітався з нами крізь зуби.
Слухав я цю розповідь, і спало на думку таке: я гадав, що Годованця арештували
через байку про Орла, в сім’ї думали інше, а де правда? Може, таємницю
відкриє кримінальна справа М. П. Годованця?
Анатолій Микитович підтримав мою ідею, написав листа з відповідним проханням
у Державний ахів СБУ. Справу Годованця виявилося нелегко знайти, бо досудове
слідство велося там, де він не жив, але вийшли на слід, і мені створили
умови для роботи, за що я вдячний працівникам Державного архіву СБУ. Знайшли
справу аж у Донецьку де, виявляється, Годованця кілька місяців допитували.
Прийшли вночі. Співробітник держбезпеки Хромой показав ордер на арешт
Годованця М. П. і обшук, підписаний у НКВС УРСР 29.01.1937 р. за № 46
(аркуш справи 4). «З ним ще один був. Третій лишався у «чорному вороні»,
– пригадує Анатолій, – мені тоді було 11 літ. Коли мама подала татові
вузлик з харчами, Хромой хихикнув: «А нащо йому?» Мов прийшли не з органів
безпеки, а з «органів небезпеки». Інший все-таки заспокоїв сім’ю: «А може,
й згодяться».
До зведеної кримінальної справи М. Годованця № 6679-2ф, яку я вивчав у
архіві, ввійшла його слідча справа № 18379, зразу заведена згідно з постановою
оперуповноваженого ІV відділу УДБ НКВС УРСР Гапонова. Ще два підписи під
постановою: «Згоден: нач. 3 відділення УДБ НКВС УРСР Пустовойтов» і «Затверджую:
нач. ІV відділу УДБ НКВС УРСР Говлич». Годованець звинувачувався в тому,
що він – емісар Коновальця в Україні, створив шпигунську і диверсійну
організацію, керував нею, «тобто за зраду Батьківщини». Почали слідство
з надсиланням копії постанови військовому прокурору (а. с. 2), який 29.01.37
теж прийняв постанову про арешт і утримання поета під арештом у спецкорпусі
НКВС із наступним переведенням його у розпорядження УБ НКВС в м. Сталіно
(а. с. 3). 31.01.37 р. з’являється лист № 123 начальника 8 відділу УДБ
облуправління НКВС УРСР лейтенанта держбезпеки Умова і ст. інспектора,
молодшого лейтенанта держбезпеки Меринова до начальника 8 відділення УДБ
НКВС УРСР м. Сталіно. Лист інформує, що туди з Київської тюрми в’язня
відправляють першим етапом, передають його справу з матеріалами обшуку
– документами, листуванням, рукописами тощо (а. с. 7).
Доправили Годованця до місця нового утримання під арештом 4.03.1937 р.
А 20.03.37 р. приймає постанову оперуповноважений 4 відділення УДБ НКВС
по Донецькій області сержант держбезпеки Абрамович про запровадження справи
щодо Годованця, звинуваченого за статтями 54-6 і 54-11 КК УРСР (згоден:
нач. ІІ відділення капітан держбезпеки Найман; затверджує: нач. УДБ Загорський),
про що доповідають прокурору Донецької області у спеціальних справах (а.
с. 8). Інкримі¬нується те ж саме: нелегальний зв’язок із закордоном, надання
контрреволюційним зарубіжним органі¬заціям шпигунських даних і участь
у контрреволюційній організації. Абрамович подає клопотання про продовження
слідства до 30.04.37 (а. с. 9).
Зі справи ясно, що особу заарештували не за прямі протиправні дії заарештованого,
а на основі добровільних чи вибитих слідчими свідчень Цимбала Мефодія.
Він, посилаючись на довірливу розмову, яка відбулася у нього у с. Темне
на Вінниччині з двоюрідним братом Годованця Єфремом Мамалигою, назвав
Годованця організатором створення Горлівської шпигунсько-диверсійної організації,
зв’язковим із самим керівником Української військової організації (УВО)
і ОУН за кордоном. Крім того, свідчив, що Годованець керував контрреволюційним
підпіллям через Є. Мамалигу, який помер 1933 року.
При цьому М. Цимбал назвав ще підозрілих, з якими нібито зустрічався М.
Годованець. Випливли факти листування байкаря з братами дружини Метельницькими.
Стверджувалося, що в Україні Годованець зустрічався з колишніми петлюрівцями
Дворкіним і Максимчуком, членом УВО Нарушевичем, який приблизно в цей
час був засуджений на 10 років виправних робіт «за співпрацю з українськими
націоналістами». «Викрили», що Годованець мав зв’язок з письменниками,
з якими перебував раніше у літературній спілці «Плуг», ліквідованої режимом
у 1932 році. Звинувачувався М. Годованець і в тому, що був співробітником
Міністерства продовольства Директорії, відступив з Директорією за кордон,
а потім повернувся у Кам’янець-Подільський, був зв’язаний в 1920 р. зі
студентом Олійниковим, який, за свідченням Цимбала, був контрреволюційним
розвідником і зв’язковим начальника петлюрівської контррозвідки Сушка
з Цимбалом... Все це вказували у клопотанні про продовження слідства до
15.06.37 у зв’язку з тим, що звинувачення були не прямі, їх треба було
ще довести (а. с. 10).
Допит день у день починався зі слів слідчого: чесно признайтеся в контрреволюційній
діяльності, у злочинних зв’язках із закордоном, у шпигунстві на користь
закордону, ОУН, тим паче, що проти вас свідчать інші. Деколи зачитував
свідчення тих інших. І щоразу жодного з цих звинувачень Микита Годованець
мужньо не визнає, все заперечує, сміливо вимагає побачення з Цимбалом,
що обмовив Годованця нібито зі слів Мамалиги.
У висновках слідства марно шукати логіки. Микита Годованець зрідка листувався
лише з двома родичами, братами дружини, Метельницькими – Володимиром (Ченстохово,
Польща) та Йосипом (Нью-Йорк, США). Зміст тих листів мав суто приватний
характер. Якось, іще 1921 р., один раз обмінявся дружніми листами з Тихоном
Білоусом, який працював з Годованцем у міністерстві Директорії (слідчі
чомусь назвали його «білогвардійцем»). У вилучених листах не виявили компромату.
Проте цього було досить, щоб, лише на основі голослівних обмов від Цимбала
і Нарушевича, ствердити: Годованець – шпигун!
Не витримують критики й інші висмоктані з пальця звинувачення.
Дуже суттєвим є те, що Годованець на запитання про знайомих йому людей
завжди стверджував, що не чув від них слів, які б свідчили про їхні контрреволюційні
погляди. Наявність таких поглядів він засвідчив лише у свого родича Мамалиги
Єфрема, якого не можна було судити, бо він помер. Найчастіше і послідовно
поет відповідав: «Не знаю», «Не пам’ятаю», «Не можу відповісти». Хоча
на запитання «Які політичні ідеї були у вас у той час?» прямо відповів:
«Я був прибічником української буржуазної республіки» (а. с. 29), а на
запитання: «Петлюрівські ідеї ви в той час пропагували?» – казав: «Так»
(а. с. 29).
То вже потім, у клопотаннях про помилування, він буде каятися, казати,
що помилявся, а тут тільки констатував у відповідях те, що було, і я вбачаю
в цьому його мужність. Згадаймо епізод з фільму «Покаяння», коли підслідні
признавалися у міфічних злочинах, а слідчі з серйозним виглядом записували
таке, ніби ті й інші не сповна розуму: мовляв, такий-то збирався прорити
прохід під морською протокою! Не вистачало вказати, якою лопатою. Коли
ми обговорювали «Покаяння» з Анатолієм Годованцем, він пригадав розповідь
батька про те, як у Сталіно зібрали їх, допитуваних, ввели одного у вишитій
сорочці, дали йому слово, і він закликав усіх щиросердо визнати свою вину
перед владою, щоб та помилувала, бо їй, владі, відомо й те, що самому
звинуваченому про себе невідомо. На щастя, Годованця не піймали на цей
гачок, а «патріота, що розкаявся», через кілька днів розстріляли. Можна
стверджувати про вияв стійкості Годованця у вкрай складних ситуаціях,
коли слідчі щоразу вдавалися до провокацій та морального тиску для фальсифікації
справи («Зізнайтеся у контрреволюційній діяльності», «Ви знову брешете»).
Годованець ходив по лезу ножа, розуміючи, що одне «зізнання» в контрреволюційних
намірах уже вело під військовий трибунал.
Ось витяг з протоколу допиту від 3 квітня 1937 року:
«Запитання: – Слідство пропонує вам дати показання про свої контрреволюційні
зв’язки і контрреволюційну діяльність…
Відповідь: – У мене ніяких контрреволюційних зв’язків з українськими націоналістами,
про яких я дав свідчення, не було. При цьому я знаю їх як українських
націоналістів у минулому.
Запитання: – Хто з них був проінформований про ваші контрреволюційні погляди
і плани діяльності і саму контрреволюційну діяльність?
Відповідь: – Контрреволюційних поглядів у мене не було і контрреволюційної
діяльності я не проводив.
Запитання: – Хто з них висловлював вам свої контрреволюційні погляди,
якою мірою ви озна-йомлені про їхню контрреволюційну діяльність?..
Відповідь: – З перерахованих осіб (Максимчук, Карий, Дворкін, Яровий,
Мамалига Єфрем і Нарушевич) контрреволюційні погляди висловлював тільки
Мамалига, та й то після повернення з Кам’янця в 1920 році першим часом.
Запитання: – Ви вказуєте на Мамалигу Єфрема, який вмер у 1933 році?
Відповідь: – Так.
Запитання: – Слідство ще раз констатує, що ви брешете, приховуєте свою
контрреволюційну діяльність, намагаєтеся заплутати слідство…
Відповідь: – Я не брешу» (а. с. 33).
14.05.37 р., коли М. Годованця припирали до стіни свідченням Нарушевича,
який проходив по слідству, він вини своєї не визнав:
«Запитання: – За свідченням Нарушевича ви викриваєтеся у контрреволюційній
діяльності і належності до УВО. Дайте свідчення з цього приводу.
Відповідь: – Членом УВО я не був, з контрреволюційною організацією зв’язків
не мав, контрреволюційної діяльності не проводив» (а. с. 37). І далі:
«Інформації від УВО через Нарушевича не одержував» (а. с. 38).
І так з допиту до допиту, з дня на день – голослівні звинувачення підозрюваного
і категоричні його заперечення, яких, видно, теж не можна було не приймати.
І тут Пільдеш чіпляється ще за таке: доручає обласній організації Спілки
радянських письменників дати експертизу рукописних поетичних творів М.
Годованця (а. с. 15). Варто подати б цілком цю «експертизу», і сучасний
читач без коментарів зміг би все збагнути, але шкода паперу і дорогоцінного
часу сучасника, тому подаю і прокоментую тільки окремі моменти.
«Висновки щодо рукописних матеріалів колишнього члена літературної організації
«Плуг» М. Годованця.
Ознайомившись з рукописами М. Годованця, ми, члени Донецької організації
Спілки Радянських Письменників Ф. Байдаченко і Ю. Черкаський, прийшли
до такого висновку:
Серед прочитаних нами байок і віршів М. Годованця є ряд творів, які у
більш чи менш прихованому вигляді несуть у собі антирадянські, контрреволюційні
думки і настрої самого автора.
Беручи за основу своєї творчості езопівську мову і езопівський творчий
метод, автор під виглядом безневинних «байок», і іноді «байок», які на
перший погляд позитивно відображають радянську дійсність, – протягує у
двозначності змісту своїх «творів» свої контрреволюційні сподівання.
У байці «Дронт» М. Годованець більш відверто говорить про свої настрої
і цілі. Він бере загиблу від свого безсилля жирну і тупу пташку «Дронт»
і проводить паралель між собою і нею. Син питає батька, чому загинув Дронт,
потім плаче за цією пташкою. Батько гірко відповідає сину, що:
«За всіх них плакать – може сліз не стати.
Твій дронт мав дзьоб тупий і ноги непрудкі,
І крила дронта не могли літати…»
Далі автор заявляє, що він не віддасть свого життя так легко, як віддав його «Дронт», що буде більш рішуче боротися з навколишньою дійсністю, з якою він у стані війни (а. с. 16).
«Ти кажеш, друже мій, я – дронт…
Невже, мов дронт, ганебно я загину?
Ні!
Я ж на війні!
Щоб я покинув фронт?
Щоб я ряди, мов дезертир, покинув?
Не може буть цього! Люблю своє життя,
А ще більш – дні сьогоднішні і будучину,
Завжди за них з вогненним завзяттям
Готов іти на працю й на війну» (а. с. 17).
Як на мене, байка на моральну тему. Пасивна, безвольна та ще й немізкувата
людина, яка не бореться за своє життя, за своє майбутнє, гине. Життя треба
любити, і ліричний герой любить його таким, яким воно є, виявляє готовність
за сучасне і майбутнє іти на працю і війну. А якщо майбутнє розуміти як
комуністичне, то байку мало не комуніст написав. Петро Сліпчук у 1956
році, у новій експертизі для реабілітації Годованця, мав підстави вважати
цей твір навіть промовистою байкою радянського патріота (а. с.138).
А що ж втяли на замовлення автори «експертизи» у 1937 році?
Ось їхній безапеляційний присуд: «Автор звинувачує пташку, у якої був
«дзьоб тупий», «крила не пружні», а тому, мовляв, і загинула! Таж зрозуміло,
что в пташці «Дронт» автор вбачає розгромлені в СРСР, зокрема в Радянській
Україні, контрреволюційні сили, які, на його думку, нерішучі і надзвичайно
м’ягкі, а ось він буде діяти більш рішуче» (а. с. 17). Пасквілянтам і
в голову не йшло, як автор міг обзивати борців за Україну, якщо це його
вчорашні спільники, тупими дронтами, чи як можна «шити» автору контрреволюційність,
якщо «дні сьогоднішні» він любить більше, ніж життя (а. с. 17)? Слідчий
знехтував навіть зізнанням автора, що «Дронт» спрямований проти редактора
видавництва художньої літератури Новацького, який казав, що байка в радянських
умовах непот¬рібна (а. с. 40).
Ще абсурдніші звинувачення «експертів» щодо Микити Годованця у критиці
іншої його байки. Ось вони: «У наступній байці «Шабля і молоток» М. Годованець
розвиває свої думки, закладені в «Дронті», уже більш широко і «практично».
У цій байці М. Годованець розповідає, як у глухому і запорошеному кутку
були заховані шабля і молоток. Автор каже: йшли дні:
– Як лютий біль,
безрадісні, безсонячні, в журбі.
ах, важко в закутку лежма лежать,
коли у грудях сили грають і дрижать,
коли й у снах бої завзяті сняться…»
Затим автор приводить у закуток свого дивного «хазяїна», дає йому в руки
шаблю, а про молоток натякає, що тому доведеться іти на «брухт».
У цій байці «Шабля і молоток» М. Годованець безсумнівно оспівує збройний
напад на радянську країну. Шабля відображає надії автора на приховані
контрреволюційні сили, які чекають інтервентів» (а. с. 17-18 ).
Як можна було брати за еспертизу цю маячню? Та, щоб спростувати цей наклеп,
лише в 1957 р. могла з’явитися нова експертиза. І ось що пише про ту саму
байку байкар Петро Сліпчук – цілком протилежне: «У байці «Шабля і молоток»,
написаній в 1936 р., М. Годованець підкреслює думку, що нам ще рано здавати
в брухт зброю, що ми живемо в оточенні ворогів і повинні завжди бути готовими
дати відсіч ворогам; він утверджує силу нашого радянського народу. Ця
думка чітко сформульована в останніх рядках байки:
«Боятися за долю за свою
Не має той ніколи і ніде,
Хто з нами разом і в бою
І в праці дружно в ногу йде» (а. с. 136-137 ).
«Експерти» раніше писали й таке: «Для прикладу можна взяти і байку «Піп Анемподист». У цій байці автор розповідає, як піп Анемподист зайшов до селянина і почав співати молитву про «різдво». У селянина висів портрет Карла Маркса. Селянин, бажаючи показати, що він не вірить в бога, ніби просить попа, щоб той заспівав перед портретом Карла Маркса Інтернаціонал. На подив селянина піп начебто виконує Інтернаціонал. Тоді селянин питає, де він його вивчив. І чує таку відповідь:
«Тричі плюнувши, коло дверей,
відповідає ієрей:
– Я цього гімна неподобного
навчивсь від сина єдиноутробного,
що зрікся матері й отця
й хто зна, де нині обрітається,
чи на роботі де, чи в школі
і пробуває в комсомолі».
Крім брудної брехні на радянського селянина, що наче просив попа заспівати
Інтернаціонал перед портретом К. Маркса, крім намови на комсомол, що,
мовляв, там попівські синочки – автор не просто так уживає слово «Гімна
неподобного» у такому спрямуванні. Чесний український письменник так би
не втискав цього слова, яке тут подано для знущання над цим звуком, що
набуває в цьому контексті зовсім іншого змісту. Без сумніву ця байка вся
притягнута за вуха, щоб заплямувати Інтернаціонал» (а. с. 19-20).
Ці «експерти», які нерідко не знали, як розставити коми в реченні, не
відали, що вони критикують не М. Годованця, а, власне, улюбленця Леніна
і Сталіна, поета революції Дем’яна Бєдного. Байку з російської, як свідчив
на слідстві Микита Годованець, він переклав у повній відповідності з оригіналом
(а. с. 40). Але й після уточнення Годованця цей пасквіль слідчий не відкинув,
бо він був ним замовлений.
Петро Сліпчук навіть не вважав за потрібне сперечатися з «експертами».
Він з цього приводу у своїй рецензії зазначив тільки таке: «Байка «Піп
Анемподист» (1924 р.) висміює лицемірство і жадібність попа, який задля
особистої вигоди ладний іти на все. Інша справа, що ця байка, як і «Дронт»,
дуже слабка своїми літературними якостями» (а. с. 138). Зрозуміло, зауважу
від себе, що «експерти», з огляду на їхнє світосприймання, замовлення
спецслужби, не здатні були помітити іншої «вини» байкаря. Йдеться про
правдивий показ у байці такого негативного явища сталінізму, як непоодинокі
випадки спонукуваного владою зречення рідного батька, якщо він був священиком,
задля виживання. А Петро Сліпчук, очевидно, не хотів помічати цього «викриття»,
щоб не обтяжувати долі Годованця.
Загалом «експерти» розкритикували такі байки, як «Дронт», «Шабля і молоток»,
«Ме-ме», «Піп Анемподист», «Повитиця», «Наша рада», «Ласка», «Розмова
на обніжку», «Шашель», «Зозуля», «Пісні Геннадія» і «Володимиру Івановичу»
(а. с. 16-25).
На одному з останніх допитів 14.05.1937 р. в м. Сталіно (Донецьк) слідчий
висунув М. Годованцю таке звинувачення за його байки: «Експертизою Донецької
організації Спілки радянських письменників доведено, що ваші твори «Дронт»,
«Шабля і молоток», «Повитиця», «Наша рада», «Ласка», перекладена вами
байка «Піп Анемподист» мають контрреволюційний характер» (а. с. 40).
А вже 15.05.37 начальник 3 відділення ІV відділу УДБ НКВС по Донецькій
області Пільдеш у своїй постанові (а. с. 15) з приводу прилучення до справи
рукописів зокрема зазначив: «Розглянувши матеріали обшуку у гр. Годованця,
його матеріали віддав на експертизу в Донецьку організацію Спілки письменників.
Експертизою встановлено, що ряд творів Годованця М. П. має контрреволюційний
характер («Дронт», «Наша рада», «Піп Анемподист» та інші)».
Підсумкове звинувачення у справі Годованця М. П. за ст. 54-6, 54-11 КК
УРСР, підписане 31.05.1937 р. згадуваним Пільдешем за згодою начальника
ІV відділу УДБ НКВС по Донецькій області Гольдмана, що затвердив начальник
цього УДБ Леопольд, вказує, на їхню думку, мабуть, на найбільш доведений
злочин Годованця: «У своїх художніх творах у замаскованому вигляді здійснював
контрреволюційну пропаганду, відображав інтервенціоністські устремління
і висловлював вороже ставлення до колгоспного будівництва» (а. с. 80).
За відсутності у справі постанови Особливої наради при МВС СРСР не можна
сказати, за які байки конкретно М. Годованець звинувачувався остаточним
рішенням у його справі. Відомо, що на клопотання Годованця М. П. про помилування
на ім’я Голови Верховної Ради СРСР Шверника М. М. від 22.08.1949 р. (вхідний
№ 12736 від 14.ІХ.1949 р., справа 9-64912/ 9-949) відмова ґрунтувалася
насамперед на підставі звинувачення Годованця М. П. у контрреволюційній
спрямованості його творчості, про що зазначалося у висновку начальника
І відділення відділу «А» УМДБ Харківської області майора Лебедєвої, яка
«знайшла» головну вину Годованця М. П. в тому, що він «у своїх художніх
творах у замаскованому вигляді проводив контрреволюційну пропаганду, відображаючи
сподівання на інтервенцію і висловлював вороже ставлення до колгоспного
будівництва, через що вважала б від зняття судимості утриматися» (а. с.
92), в чому її підтримали начальник відділу «А» УМДБ по Харківській області
майор Головатенко і що затвердив начальник УМДБ по Харківській області
полковник Черних 15.06.1950 року (а. с. 93).
Ось чому у новому клопотанні Годованця М. П. про помилування на ім’я Військового
прокурора СРСР від 10 .06.1956 р. (а. с. 97) основний наголос він зробив
саме на спростуванні звинувачення в тому, що його творчість має контрреволюційний
характер. У відповідній заяві він, зокрема, писав: «З 5 творів для доказу
цього байки 3 були байками Д. Бєдного, перекладені мною мовою українською,
а дві мої були одними з характерних байок періоду класової боротьби, які
неодноразово публікувалися у збірниках і відривних календарях і передавалися
по радіо. Збірник, до якого були вміщені ці байки, одержав прекрасну оцінку…»
(М., «Земля советская», № 12 за 1932 р., і Х., «Плуг» № 12 за 1932 р.).
Отже, для реабілітації М. Годованця мала значення нова експертна оцінка
його творів. Зробити її доручили членові СПУ, відомому байкареві й сатирику
Петрові Сліпчуку. І він подав свій висновок 26.08.1957 р., де доводив,
що байки Годованця – не контрреволюційні (а. с. 22). Рецензент змушено
промовчав лише про байку «Наша рада», в якій показано тяжке становище
села часів примусової колективізації: «У цигарковий дим вплелась журба-нудьга.
Жують болячку. Сотий вже говорить: – Та як же бути, братці? Га?.. Сусід-колгосп
позичити не в змозі» і т. д.
Боляче, що Годованцеві довелося страждати не тільки з 1937 по 1942, а
аж до 1957 року. Людині з тавром «ворога народу» не надавали роботи, не
довіряли жити вдома. Тяганина з реабілітацією виснажувала душу. І якщо
за цих мученицьких умов він створив 512 лише оригінальних байок, то слід
уклонитися такому письменницькому подвигу!
Під враженням його страдницької долі я написав таку байку:
ДОПИТ
За мотивами «справи» Микити Годованця
Уперто Вовк питав Коня одне і те ж:
– Чому це із вогнем ти заграєш?
Як при дорозі Лев чи я стою,
Чому не хилиш голову свою?
– Як голову хилить, то ж – глипати під ноги,
Мені ж слід бачити всі звивини дороги, –
Кінь пояснив. Та Вовк своє: – Виляєш?
А сам нам яму копитом копаєш…
– Та то, – Кінь каже, – я гострю копита…
– Ага, так ти ще й зуби хочеш бити,
Як хтось тебе захоче запрягти?..
Не нашим духом, видно, дишеш ти!
Ми чуємо: ти про своє іржеш,
Комусь за море знаки подаєш,
Щоб Слон примчав і всіх тут розтоптав…
Але затям: не ловимо ми ґав!
Доскачешся, гнідий, – намнемо боки.
Затям: нам все відомо від Сороки!
– Та звідки ж зна про мене птаха та?..
– Сорока знає все, притисни лиш хвоста!
…Мораль, як не крути, тут є таки:
У справ замовних – довгі язики,
І де закон – тайга, не жди якогось права,
Бо замість суду там – лише розправа.
Я читав рядки кримінальної справи і не міг прийти до тями: за що таки
судили Микиту Годованця? Хотів глянути в очі «експертам» з Донецька. А
прочитав протоколи допиту редактора газети «Советский шахтер» Ф. Байдаченка
1957 р., коли вже постала справа про реабілітацію письменника, і стало
бридко.
«Запитання: – Чи знаєте ви Годованця Микиту Павловича як колишнього письменника-байкаря?
Відповідь: – Годованця Микиту Павловича як письменника-байкаря і взагалі
громадянина я не знав і не знаю. В числі письменників Донбасу ні до Вітчизняної
війни, ні після війни Годованця не було.
Запитання: –…На якій підставі ви як колишні експерти комісії дійшли висновку,
що творчість М. Годованця є шкідливою для радянського народу і контрреволюційною
за своєю спрямованістю?
Відповідь: – У ті роки (1937 – 1938) було викрито так званих ворогів народу,
як тоді називали кожного заарештованого. 6 травня я і Юрій Черкаський
(поет) були викликані в управління НКВС по Донецькій області, де нам було
авторитетно заявлено, що ними заарештований і викритий ворог народу Годованець,
який видає себе за письменника, який своїх творів не публікував, а в рукописному
вигляді розповсюджував серед громадян.
Нам дали рукописні вірші і запропонували написати свою думку про їхній
ідейний зміст.
Ми з поетом Черкаським перечитали дані нам рукописні вірші Годованця і
виходячи з тих обставин і з урахуванням, що нам Годованця назвали ворогом
народу і навіть говорили, що він польський шпигун, написали свої висновки,
які викладені в поданому мені документі».
«Експерт» залишився при думці, що в деяких байках «висловлюються в прихованій
формі антирадянські міркування або настрої». Вистачило кебети чи духу
тільки на таке зізнання: «Деякі ж байки ми в той період дещо переоцінили
в бік їх антирадянських настроїв». І далі:
«Запитання: – Розмовляли ви з Годованцем про ідейний зміст його віршів?
Відповідь: – Ні. З Годованцем про ідейний зміст його віршів ми не розмовляли,
тому що нам цього не пропонували, а ми не просили надати нам таку можливість».
Жодного каяття, найменших мук совісті! То ж як поглянути в очі людині,
в якої нема очей?!
М. Годованець здогадувався про справжню причину його осуду. У листі до
Міністерства держбезпеки СРСР 10.05.1951 р. він писав: «Можливо, трагічний
вплив на рішення щодо мене мало те, що у свій час я потрапив під час повстання
проти гетьмана і німецьких окупантів у продовольчий відділ Директорії,
що очолила на Правобережній Україні це повстання, де я тоді працював інструктором
по кооперації (а кооперація входила в цей відділ). У цьому вся трагедія
мого життя…» (Додаток на 63 а., а. 2) А інші «злочини»? Їх просто фабрикували.
У клопотанні до Верховної Ради СРСР від 22.08.1949 року Годованець зазначав:
«Я пишу так докладно тому, що не знаю, за що був засуджений: слідчий висловлював
мені різні звинувачення, а визнав я лише одне і то з непорозуміння – про
передачу брату неіснуючого журналу УНДО «Діло» (Додаток на 63 а., а.4).
У клопотанні до Сталінської обласної військової прокуратури 11.03.1957
р. Годованець стверджував: «Слідчий вів мою справу нечесно: він прекрасно
бачив, що я помиляюся, вважаючи, що орган УНДО «Діло» – це журнал, не
газета, як було насправді» (а. с. 101). Письменник вже неприховано обурювався
несправедливістю, тяганиною, пишучи в клопотанні: «Невже ми спільними
зусиллями не можемо з’ясувати всі обставини фальсифікації радянської законності,
допущеної НКВС щодо моєї справи?» (а. с. 101).
І я подумав: чи не мстили Годованцю лише за те, що він працював на УНР?
Мабуть, не випадково у постанові помічника Військового прокурора ХВО Олександрова
від 01.05.37 про надсилання справи Микити Годованця на розгляд Особливої
наради при МВС СРСР зазначено, що він брав участь у «бандах Петлюри» (а.
с. 84). Тобто: навіть продовольче міністерство кваліфікувалося як банда.
Чи не це була головна «вина» підсудного, за яку наче не звинувачували,
але за яку насправді карали? Чи не тому М. Годованець ніколи не згадував,
принаймні я не чув, про його роботу в Директорії? Чи то не була цинічна
зачистка потенційних ворогів режиму на замовлення того ж режиму?!
Про неприязне ставлення імперії до України свідчить не лише нищення еліти,
а й мінімальне залучення українців у спецслужби. За журналом «З архівів
ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ» №2 (К., «Старт», 2001), у статті Вадима Золотарьова
(Харків) «Начальницький склад НКВС УСРР у середині 30-х рр.» картина така:
«Національність. Національний склад найвищого керівництва НКВС УСРР був
таким: євреї – 60 (66,67%), росіяни – 13 (14,44 %), українці – 6 (6,67%),
латиші – 3 (3,33%), поляки – 2 (2,22%), білорус – 1 (1,11%), немає відомостей
– 5 (5,56%). Нагадаємо, що у 1926 р. в УСРР проживало 75,4% українців,
8,1% росіян, 6,5% євреїв, 5,0% поляків, 1,5% німців, 1,1% молдаван і румун,
0,5% болгар, 0,5% татар і тюрків, 0,3% угорців, 0,3% греків, 0,2% білорусів,
0,07% вірмен, 0,5% людей інших національностей. Отже, ні про яку українізацію
органів держбезпеки, про що стверджують деякі російські дослідники, мова
йти не може» (ст. 331).
Як М. Годованець міг згадувати про УНР у час, коли репресії проти історичної
правди, руси-фікація у масці інтернаціоналізму продовжилися і в 60-70-х
роках. Методі інші, цілі – ті ж. Сам генсек КПРС Л. Брежнєв вказав академіку
Ф. Овчаренку як майбутньому секретареві ЦК КПУ на головні завдання: «тримати
у центрі уваги, посилювати боротьбу з українським буржуазним націоналізмом
і всіляко прискорювати асиміляцію української нації» (К.Ф. Овчаренко.
Спогади. С. 162 –163). Добре, що Годованця таки реабілітували. Київський
військовий трибунал 10.03.1957 р. прийняв рішення про те, щоб «постанову
Особливої наради при НКВС СРСР від 13 06.1937 р. скасувати, справу припинити
за відсутністю складу злочину» (а. с. 73). 11.09.1957 р. М. Годованцю
нарешті було видано відповідну довідку. За голову ВТ КВО підписався полковник
юстиції Коломойцев. Київ, Артема 59.
Дивлюсь на цю довідку, пригадую протоколи допиту і думаю собі: нині навіть
серійні вбивці, прихватизатори, що обкрадають державу, мають послуги адвокатів,
а тоді жертви режиму в разі арешту – не мали. Один слідчий міг приймати
постанову щодо долі заарештованого, а його начальник, як правило, згоджувався,
а ще вищий остаточно затверджував. Чи це не знизу так починалася зловісна
«трійка», що не боялася і святої Трійці! Проте й слідчих, руками яких
було вчинено ці беззаконня, також знищували. Так режим замітав сліди своїх
злочинів.
Мовою розправ була російська. Долю арештованих вирішували військові прокурори.
Наче держава перебувала у стані війни з власним народом. Їй була незрозуміла
українська мова, як і гірка наша доля. Боляче, що досі дикі злочини імперського
режиму, інерція зросійщення не викликають належного спротиву: портрети
вождя репресій Сталіна носять підбурені натовпи, які сліпо йдуть з обличчями,
оберненими назад, за «конотопською відьмою» чи за іншими «попами гапонами»
з червоними бантами.
Турбуюсь про творчість покійного тому, що нині твір і живого митця, якщо
це не бульварне чтиво, видати важко. Прикро, що і книги мудрості – байки
не можна, як раніше, щороку видавати і жити за гонорар! Мовляв, комерція.
Так у світі. А нащо нам від світу те, що гірше, ніж було в нас?! На жаль,
і доля існування самого письменника віддана на відкуп комерції, космополітизм
якої не тепліший вічної мерзлоти. Тому за надбання загальновизнані слід
боротися. Тим паче, що і в час ринку книги М. Годованця можуть стріляти
в «десятку»: «Ріка мудрості», «Осел на хаті», «Вужі під яслами», «Талановита
тріска», «Заяча математика», «Веселий Педант», та в перекладі – «Почтительный
поросенок», «Соловей в курятнике», «Медвежьи танцы»…
У вітанні Спілки письменників України М. П. Годованцю з нагоди його 80-річчя
(1973 р.) відзначалося, що його твори – окраса і набуток всієї нашої літератури,
що вони «нещадно борються з пережитками минулого». А чом ці байки, подумалось,
і нині не можуть боротися «з пережитками минулого», тим паче, що те минуле,
капіталістичне, знову стає сучасним, а радянське – минулим, але все ще
таким живучим «пережитком» так званого барачного «соціалізму»? Чи не сьогодні
так само, як і колись, Лисиця на очах у Лева ділить між звірями Вола,
а все перепадає тільки Леву та їй («Задок візьму собі, А решту, царю наш,
тобі!»)? То чи це не сучасна прихватизація? («Як вони Вола ділили», 1956).
Важливо, щоб читач збагачувався скарбами творів Байкаря, з новими оцінками,
бо раніше такі оцінки «в критичнній літературі не раз підганялися до потреб
комуністичної ідеології, хоча авторові досягнення були значно ширші та
глибші і мали служити людині, а не ворожим народу політиканам» (Роман
Болюх).
Помер Микита Павлович Годованець 28 серпня 1974 року. Зворушливим був
його заповіт: поховати його із записною книжкою і авторучкою в нагрудній
кишені. Щоб усі бачили: він працюватиме і там. І Байкар працює. Творами,
які збереглися в державних і домашніх бібліотеках. Годованець ще більше
попрацював би на благо незалежної України, якби за перевидання його творів,
за свята гумору і сатири в місті Годованця, останній столиці УНР, дружніше
взялися Інститут літератури НАНУ та Національна Спілка письменників України,
за підтримки Мінкультури і туризму України, Держтелерадіо, мера Кам’янця-Подільського
– шановного Олександра Мазурчака, Хмельницького земляцтва у Києві, меценатів!
 |
|
 |
 |
 |