|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №9-10, 2005 р.
ЛЕОНІД ПАСТУШЕНКО
ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ МІФІВ,
або
ПОЕТИЧНЕ СОЛО ПЕТРА ПЕРЕБИЙНОСА
Розхристані роздуми, викликані двотомником «Чотири вежі»
Національність – це і є та нова сфера, якої ми
шукаємо й боремося за неї, як за форму і зміст.
М. Сріблянський (Микита Шаповал).
Перехід через межу тисячоліть та розпад світової системи соціалізму викликали небувале переосмислення міфів, найбільш яскраво розпочате, либонь, ще європейськими екзистенціалістами. Однак зачарування Камю та Сартром давно позаду, а міфологізація буття (та й історії) триває. Надто ж у нас, в Україні, де слово скинуло нарешті із себе всі соціально-етнічні пута. На жаль, веселкова дуга від глибоких, раніше заборонених традицій до сучасних соціальних феноменів не тільки віщує духовне погіддя, а й відчиняє скриньку Пандори, з якої вискакують навіть у столичну бузину всілякі духовно-продажні покручі. І вже вони, а не справжні таланти, починають трактувати нам наші (й не наші!) міфи, підсовуючи в контексті міфопоетичної моделі світу систему образів та оцінок не від Бога, а від Босха. А це шлях до остаточної дегуманізації літератури, як і життя. Міфологізуються вовчі закони нерівності, а замість Прометея, Антея чи козака Мамая нав’язують нам синтетичний, наднаціональний образ перевертня – такого собі Вовкулаки в наборі усіх його синонімічних масок.. «Подвійне життя лицедія // міняє подобу лиця.// Бо є в лицедії надія // на маску і терни вінця. // Приховує маска лукава / /гримаси німі і страшні...» – як ніхто, слушно зауважує Петро Перебийніс, тривожно запитуючи нас і себе:
...Та що зі мною? Де я?
Куди мій шлях проліг?
Ступає тінь Антея
босоніж по ріллі.
На те й вічні високі міфи, щоб людську душу не отруювало ніщо нице та скороминуще. Власне, за великим рахунком, література, а надто поезія, – це теж міф. Міф, що зв’язує між собою духовні епохи нації, оберігаючи її від отруйної моралі крамарів та проституції. Бо ж не продається таки натхнення!.. І в цьому плані творчість Петра Перебийноса, що стала вже неперебутнім явищем нашого красного письменства, на мій погляд, незаслужено зігнорована ареопагом української критики й літературознавства. Щоправда, приємним винятком стала глибока передмова Михайла Слабошпицького до свіжого двотомника поета «Чотири вежі». Петро Перебийніс – поет своєрідний, в якійсь мірі навіть «поет-в-собі», принаймні, не з тих, що полюбляють «співати» в якомусь популярному хорі, сиріч літературному, угрупованні, – що там сьогодні модно? Звісно, потрібні й такі поети, хто проти того!.. Однак Петро Перебийніс – поет сольного плану, і нехай у нього не такий трибунний голос, як в Івана Драча чи Бориса Олійника, – його «спів» радше схожий на задушевну сольну партію за гостинним столом на родинному чи й громадському святі, принаймні, у тій компанії, що любить саме рідну, українську пісню.
Чую: рокоче кобза стогроза,
бачу козацькії вуса.
Ми не в обозі. Пісня в дорозі.
Гей, озовіться, дідусю!
Гей, та покличмо з пісні живої,
з попелу, з полум’я, з диму
всіх неоспіваних предків-героїв
аж до прабатька Максима!
Попри весь скептицизм та недовірливість, українці дивовижні міфолюби.
Власне, наша знаменита пісня, як і весь фольклор, – це і є наш національний
міф, тобто ціла «система мислення та досвіду», Як визначає міф чи не найглибший
його дослідник в Європі Курт Хюбнер. Тому нікчемні спроби новітніх ідеологів
«розвінчати» наші національні міфи, святині та уподобання так і залишилися
нікчемними. Ті найманці марно роїли чиїсь гроші. Бо реальність міфу в
тому, що він якраз і створює контекст та структуру життєвого світу й досвіду
нації, як і інші соціально-історичні онтології. Принаймні, для кожного,
хто в ньому живе. Коротше, поза національною міфологією нема й національного
поета.
Стою серед усіх
калинокровних родичів моїх.
Одних – уже немає.
А я живу.
Єднаю небо і траву.
«Хто ви, прапрадіди?» – гукаю.
Хто ви?» – і повертається луна.
І тайну Лета поглинає...
Тож прикро, коли: «Росте завіса кам’яна // між мною і дідами. // Стоять
незнані імена // докірливо між нами»!..
І справді, національний поет просто не може жити поза міфом свого народу.
Звісно, це не означає, що він його сліпо приймає, однак жодна логіка,
навіть поетична, нездатна здолати міф, не підмінюючи його іншим – таким,
що ефективніше та певніше дає крила національній надії на краще життя.
Отже, спрощуючи, можна сказати, що кожна поетична хвиля, котра піднімається
на соціально-історичному зламі, неможлива без давно забутого... футуризму.
Авжеж, не того, що прокидався на початку минулого століття, а вже збагаченого
авангардними пошуками та невдачами в усіх літературах світу, густо замішаного
на культурному раціоналізмі та комп’ютеризації самого творчого процесу.
Взагалі для української поезії як початку минулого, так і нинішнього порубіжжя
характерне прагнення поєднати «модерні», тобто авангардні, футуристичні,
суперєвропейські та національні, навіть націоналістичні мотиви. І найбільший
успіх приходить тоді, коли це намагання поєднується в творчості одного,
звісно, непересічного поета, особливо «над барикадами розрухи»:
Розрівняли зелені байраки,
розтоптали червоні суниці.
Засліпили наївні ромашки
вулканічним окропом смоли.
По насінню, корінню, пагінню
прокотились вогнем і металом,
по живому сипнули асфальтом
і пройшлися нещадним котком.
Не померла під пресом гарячим
лиш одна золота насінина –
і зухвалим колінцем росточка
проломила могильну плиту...
І, співаючи «Ще не вмерла...», чи не бачимо ми у своїй пам’яті цей вічний
образ життя всупереч усьому, насамперед всупереч найраціональнішій цивілізації?
Цей перманентний уже конфлікт «раціо» й «емоціо» у творчості Петра Перебийноса
відлунює часто: «Мене тривожать поїзди // і видива пророчі...» Тож, певно,
як-от художник В. Кандинський, поет усе-таки більше тяжіє до емоційності
– з її хоч і традиційною, але й багатшою палітрою. Тому, на мій погляд,
і слова Гуго Балля про Кандинського можна віднести й на адресу Петра Перебийноса:
«Його мистецтво орієнтоване на розкріпачення і включає в себе час з усіма
його перипетіями, таємницями, пастками, з усіма його передніми планами
та тлом, з усією його софістикою та всіма гострими й не дуже гострими
суперечностями і контрастами»...
Біля сонного під’їзду
каркнув скреготом залізним
світанковий чорний ворон.
І здригнулася трава
на зарошеному лузі.
І не з казочки страшної -
а з нічного коридору
змій змієвич триголовий
триголосо прокричав...
І вже зовсім за приписами модерністів-футуристів скомпоновано вірш «Що
таке вічність?», хоча автор навряд чи мав такий намір:
Вона у твоїх руках.
Вічність – оце деревце,
яке ти вирішив посадити.
Діти посадять
дітей твого дерева
і згадають про тебе...
Вічність у твоїх руках.
Але що таке вічність?
Ось на пужално зріже візник
лиш єдине твоє деревце
і стане цвіжити вічністю
змиленого коня...
Вічність – смертна.
Як бачимо, певна відчуженість, з одного боку, від класичної, а з другого
– від авангардної раціональності дають поетові деякі переваги, бо й та
і та раціональності не мають сьогодні колишньої сили: нове життя, принаймні,
нашого суспільства, виробило взагалі новий темпоритм і змістило точки
сприймання світу – усе це ще мусить освоїти література. Адже просте відтворення
баченого й пережитого, так зване малювання словом перестало бути творчістю
і в класичному, і в постмодерному розумінні.
Радянське літературознавство і критика привчали нас розглядати творчість
кожного письменника (навіть сталінських лауреатів) не в контексті національної
літератури, а лише як епізодичне явище життя СРСР. Мовляв, один – не воїн,
радянська література – багатонаціональна. Кого пригорнути, а кого облаяти
– визначала Москва. Хоча гавкати могли усі партійні пси. Згадаймо, як
вони накидалися на «Собор» Олеся Гончара! Критику привчали не відкривати
суспільству письменника, а «закривати», якщо він хоч трохи ставав чи був
не таким, як інші... Тож чи не з того часу цей гіркуватий відгомін(?):
Можна махати руками
так, щоб каміння гриміло.
Можна – за пазуху камінь –
і посміхатись несміло.
Можна забути, нарешті,
руки лукаві і люті.
Людяних рук на планеті
все-таки більше, ніж людства.
Страшно від слів гонористих,
від зубоскального: «Струнко!»
Та найстрашніше дивитись,
як опускаються руки.
Що ж, поезія якщо згадує, то таки заради майбутнього, і це завше не стільки урок – їх ніхто ж не засвоює! Це – застереження... На жаль, я не знаю, наскільки сильний нинішній футуризм в нашій літературі (про нього просто забули!), але він набуває значно свіжішого чи контрастнішого забарвлення – аж до оранжевого, що остаточно відтіснило червоне. Нова Україна, як і її література, вже є, однак і попри цю очевидність вони ще мають відбутися, самоідентифікуватися творчо; вони ще проступають, де – пунктирно, а де – графічно чітко, не так із «сьогодні», як із «завтра». Уже ж Ю. Тинянов у своїх «Нотатках про західну літературу», цитуючи Едшмідта й Гюбнера, зробив висновок, що футуризм, як творча націленість на прийдешнє, має два достоїнства: «1) людина знову стала центром усього, 2) футуристи вигнали геть кокетерію..», тобто манірне кокетування в поезії. Однак...
Буває мить якоїсь особливої
загостреності почуттів і зору,
коли вже світ перевертається –
і ти висиш донизу головою
над прірвою небес.
Ти відчайдушно
хапаєшся за синю порожнечу,
зриваєшся і падаєш у прірву.
І Господа питається душа,
завіщо їй така покара люта?..
Буває, що не варта ні гроша
проста, як смерть, ідея парашута.
Переставши бути інструментом емоційної трансляції однозначного (переважно ідеологічного) змісту, наша література різко (а тому не без втрат!) розвертається до авангарду та усіх його пізніших модифікацій, що хоч і несе нову, латентнішу політизованість, однак не пригнічує індивідуальної свободи, а постає саме у вільному експерименті, в пошуку, вимагаючи значної майстерності не тільки від автора, а й від читача. І саме в поезії, зорієнтованій на авангард та поставангард, слово, як ніколи, виявляє свою неоднозначність, а реальність не прочитується в ньому вичерпно. Чимало таких віршів і в Петра Перебийноса, і вони в нього не випадкові:
Так важко це – супроти!
Супроти Бога і супроти чорта.
Супроти маси і супроти себе...
Мовчу. Пірнаю в самоту.
На дно зеленого байраку.
Там веслонога водомірка
на хвилях срібного струмочка
гребе у відчаї
супроти течії.
Бо ж «інші сповідує виміри // час молодий і прудкий. // Перевелися і вимерли // в наших степах вітряки». Одначе не спокусився поет і моднуватою й нині маргінальністю, як це ще сто літ тому зробив чи не перший наш футурист Михайль Семенко, а тепер беруться його копіювати деякі дуже сіренькі неоліти, скажімо, із харківської «школи». Але будь-яке копіювання для посереднього поета вбивчо. Адже навіть написання віршів без розділових знаків, яке започаткував дивакуватий паризький художник Жорж Руо, а майже водночас повторив Аполлінер, вимагає таланту значно більшого, ніж посередній, навіть особливого таланту, для якого характерне акцентування не тільки словесної, а й синтаксичної та пунктуаційної багатозначності. Та коли поетові нема що сказати, ніякі розділові знаки чи їхня відсутність уже не поможуть. Як свідчить найновіший двотомник Петра Перебийноса. Йому є що сказати читачеві, і не вдаючись до примітивних версифікаторських грюків:
Купила матуся пісочний годинник.
Щодня на полицю кладе його, дивна.
В макітрі картоплю товче
і дивиться через плече.
(Пісочок тече і тече)
Матуся немовби кудись поспішає.
У цьому годиннику наче душа є...
«Чому не можна перевернути світ, щоб поставити усе догори ногами?» – запитував Михайль Семенко, а Петро Перебийніс, здається, запитує: «Чому не можна поставити все на ноги, хоч і перевернувся уже весь світ?..» Бо й справді, ходити по стелі, як по землі, здатні тільки мухи.
Чому так мало на землі лелек?
Мені здається, що ці горді птиці
за нами стежать пильними очима,
що з нас вони по-доброму кепкують,
а може, навіть плачуть серед неба,
коли ці необачливі земляни
райдерево підрубують під корінь...
Але логічність, раціональність, навіть прагматизм Петра Перебийноса –
лише зовнішні ознаки. Бо ж первинна сила пізнання, а надто художнього
– не в «дискурсії», яку так запопадливо проповідують нинішні неофіти,
а все-таки в «інтуїції». Народившись передовсім із неї, із чуття та передчуття,
поезія і стає джерелом пізнання, рівноцінним з наукою, якщо не глибшим
за неї. Тому ще Панько Куліш безконечно нагадував про «серце» як про найвищу
національну цінність в житті нашого народу. «На двох серцях тримається
земля» і в Петра Перебийноса.
Дивлюсь на овиди планети,
на серцеовид України.
Напружено, натужно б’ється
беззахисне, відкрите серце.
І вже уривчасто пульсує,
ось-ось від болю розірветься
аорта... Боже, вбережи!
Тож і будь-який міф, а надто – національний, при всьому його раціональному
тлумаченні, проходить насамперед через серце людини, приймається й освячується
ним і лише згодом захоплює цілі поетичні жанри – поеми, думи, балади,
пісні, котрі дають змогу обробляти національні бувальщини й вигадки, що
з часом народило і космополітично-зневажливай термін «фольклоризований
патріотизм», ніби бути антипатріотом, як-от телеведучий Данило Яневський,
котрий цим демонстративно хизується, то ознака високого інтелекту! Дуже
сумнівно. Тому справжнього поета це просто не може не боліти:
Дивнії часи настали,
і спливає каламуть.
лізуть грішники повсталі
на порожні п’єдестали,
перед Богом страму не імуть...
Чи вже вирує очманіло-збуджений майдан:
На майдані честі
орда товчеться.
Рот у рот:
«Я – народ!»
На бак вилазить
бурлака, блазень.
Гуляй! Греби!
Раби, раби...
Болото зради.
Голота рада...
Поет не може бути байдужим до сьогодення, хоч би яких висот сягала його думка, бо байдужих поетів просто не буває. Тому його болить все, і болить більше, ніж інших:
О речники лукавої хвали!
Ви хором Україну закляли,
защебетали, забалакали
і кинули, заплакану,
під ноги...
П’яні солов’ї!
Що ж, українській ідеї не бракувало солов’їв, тільки більшість із них
тримали у клітках, як канарок, а тих, що лишались на волі, негайно винищували
імперські соколи, спущені з рук кремлівських єгерів. Тож при всіх наших
«курсах на Європу» ми маємо (і мусимо!) прийти туди сформованою нацією
також і літературно. Адже нація стає народом тільки тоді, коли вона самоусвідомлює
себе. Он, здається, що вже за космополіти живуть у США, а «абсолютна більшість
американської публі¬ки прихильна до національно-патріотичної альтернативи
збереження і зміцнення сущої протягом століть американської ідентичності»,
– зазначає Самуель Гантінгтон у своїй книзі «Хто ми? Виклики американській
національній ідентичності». І, власне, дивуватися нема чого. Тит Лівій,
згадуючи перемогу римлян над македонським царем Філіппом, зауважував,
що «народові свобода дорожча за всі блага на світі!». А справжня свобода
– це і є самоідентифікація себе народом і нацією. І тут без національних
поетів не обійтися, як і в цілому без національної літератури. Адже саме
національне мистецтво й література не тільки відображають, а й формують
«колективну культуру та історичну індивідуальність». Тому глибоко, через
власне серце пропускає поет свою причетність до цього синівського подвигу:
Випростуюсь, тенета розриваю
під музику нескорної грози.
І воля над румовищами раю
гойдає веселкові терези.
Не вірю я у приписи всевишні
і в неба не благаю правоти.
Мені б лише до маминої вишні
невтішною душею дорости.
Одна любов у мене – Україна,
моя земля-слов’янка у саду.
Коли звелить упасти на коліна,
то тільки перед нею упаду!
І хоч би що там казали прискіпливі критики радянської літератури, як феномена
в цілому, україн¬ське красне письменство того й пізнішого часу, на відміну,
скажімо, від песимістичного екзистенці¬алізму Камю, котрий, визнаючи життєву
боротьбу, був усе-таки певен, що «нема вже місця для нації», – починаючи
ще з О. Слісаренка, М. Хвильового та їхніх ровесників, усупереч страшним
імперським репресіям Москви, – (нехай і глибоко між рядками), як свій
останній шанс, ми берегли надію на майбутнє. І ця надія була вочевидь
не соціалістична, а націоцентрична: мала вижити нація, її мова, її культура;
нація мала стати самодостатнім народом, схожим і несхожим на всі сусідні
народи. І цим глибинним настроєм, як кров’ю, були виповнені всі судини
української літератури, починаючи від знаменитого «Слова...»
Немає хати, де Тарас
долівки вперше доторкнувся
малими босими ногами.
Та є ота земля свята –
земля з Тарасової хати.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли у віщій тиші до грудей
я вузлик заповітний пригортаю,
мені у серце стукає вона –
земля, на хліб і сіль багата,
земля з Тарасової хати.
Навіть на думку М. Гайдеггера (в його «Джерелі художнього творіння»), саме література і мистецтво є «джерелом звершено-історичного тут-буття народу». Через те отруйний релікт росій¬сько-радянської імперії – роздвоєність як індивідуума, так і нашого запалу в цілому, з яких комуністи формували єдину наднаціональну російськомовну спільноту – радянський народ, і досі підживлює рецидиви маргінальності, котрі гальмують завершення національної ідентичності українців і, як на минулих виборах Президента, загрожують навіть національною катастрофою. На щастя, оранжевий Майдан, як і референдум 1 грудня 1991 року, засвідчив, що національна ідея, як ідеально-духовна і водночас світоглядна підвалина національної ідентичності, має значно глибше й тривкіше коріння в екзистенції українців, аніж це здається їм самим. І в цій царині буття народу роль і вагомість таких поетів, як Петро Перебийніс, котрі ще з юності збагнули, що національне відродження під гаслами більшовизму неможливе, важко переоцінити. Бо навіть у страхові перед цензурою зокрема та перед КДБ взагалі вони все-таки не забували й нагадували, чиї ми діти із діда-прадіда, хоча уже й знали, чим заплатили жертви «розстріляного відродження», незважаючи на їхню лояльність до соціалізму. Та, власне, й не могло бути інакше: російсько-більшовицьке чорносотенство через свою ненажерність само плодило собі могильника. Адже тиск завжди породжує опір.
Я бачив, як тополю корчували.
Стара тополя ще хотіла жити.
Вона уся тремтіла і пручалась
підрубаним, оголеним корінням.
Та ось тополя тяжко застогнала
і глухо впала, обламавши крила.
Настала тиша. І лише ворони
під небесами чорно кружеляли,
неначе ласу здобич назирали
на грізному якомусь бойовищі...
Чи треба нагадувати, що тополя – це класичний символ України в поезії,
а «чорний ворон» – символ кадебістських арештів? «Писати про вірші тепер
так само важко, як писати вірші», згадуються наразі слова Юрія Тинянова,
котрий, підняв планку аналізу поезії чи не на найвищу в СРСР висоту. Це
ж саме він помітив і те, що поетичний футуризм відійшов од вулиці ще за
життя В. Маяковського. Не знаю, чи був нинішній футуризм на нашому Майдані.
Ми, українці, на жаль, спритні вже «опісля», пост... події. Але ж є ще
один вектор – у завтра. Постфутуризм навряд чи можливий, а от нео... Мені
здається, що саме поезія Петра Перебийноса переповнена цим передчуттям,
переднівком, передвістям, передбур’ям чи й передгроззям. І хоч, за словами
ще Вірджинії Вульф, «...змістилися всі людські стосунки – між господарями
та слугами, чоловіками й дружинами, батьками й дітьми, коли відбуваються
зміни в релігії, поведінці, політиці й літературі», поезія Петра Перебийноса
однак (як це мало б бути за приписами європейського модернізму!) не сповнена
песимізму, алієнації та розпаду особистості. Навпаки – у ній спрацьовує
силове поле традиційного патріотизму й естетизму, проти чого завше ополчувались
модерністи усіх країн, навіть із футуристичного крила. Проте футуризм,
який ще синонімують із авангардом, навіть на зразок «кверо-футуризму»
Михайля Семенка, одягнувши дорослі штани, уже не так став руйнівником
традиції та творцем нежиттєздатних симулякрів, як почав шукати надійнішої
опори для прозріння таки справді майбутнього. Однак, забарвлений Марінетті
в коричневу, а Маяковським у червону барву, пізній футуризм зійшов з авансцени,
але літератури не полишав. Його пристрасні співці, серед яких були О.
Влизько, М. Бажан, В. Поліщук, О. Левада, О. Слісаренко, Г. Шкурупій,
Ю. Яновський та інші, з молодих руйнівників старої культурної спадщини
виростали творцями нашого нового красного письменства. «Нове життя нового
прагне слова», – ніби підсумовував усі ці пошуки поет із неокласиків,
хоча чи не всі авангардисти пристрасно закликали, що «ми мусимо бути організаторами
нової психіки, нової зростаючої людини, нової раси»...
Але хіба це гасло у суті своїй для нас застаріло? Хіба сьогодні вся Україна
не стоїть на такому ж важкому роздоріжжі, як і на початку минулого століття?
Де ж наша справді нова генерація нових футуристів? Натомість грантові
борзописці підсовували свою «Нову дегенерацію» і поетичну лексику, списану
із туалетів на міських околицях. Ця молода поетична хвиля принесла, як
на мій погляд, дуже мало справжніх талантів: Тарас Федюк, Василь Слапчук
– і не можу нікого більше згадати. А деренчливого воза української поезії
тягнуть у наше неминуче майбутнє Петро Перебийніс та з десяток чи, може,
трохи більше його ровесників. І, звичайно ж, уже підростає, здається,
зовсім здорова, незакомплексована зміна наймолодших.
Звісно, перед Еверестом поезії світу, з її нобеліантами і так далі, наша
поезія може здатися маленькою й непоказною. Але тільки з першого погляду.
Вже у післяхрущовську епоху розквітли таланти, імена яких прийняла б будь-яка
європейська література: Дмитро Павличко і Борис Олійник, Василь Симоненко
і Василь Стус, Микола Вінграновський і Борис Нечерда, Петро Скунць та
Ігор Калинець, Роман Лубківський і Роман Кудлик, Леонід Талалай і Леонід
Горлач, Василь Голобородько та Засиль Герасим’юк, Анатолій Бортняк і Анатолій
Мойсієнко, Олесь Лупій та Віктор Корж, Володимир Базилевський та Ігор
Римарук, Микола Сингаївський і Микола Луків, – їй-богу, всіх неможливо
назвати! І Петро Перебийніс – серед них, серед цієї еліти українського
красного слова. А яке ж дивовижне гроно поетес має Україна! На чолі з
неперевершеною Ліною Костенко. Коли їх Європа відкриє для себе (чи ми
гідно покажемо їх Європі!), там заніміє не один скептик. Бо то прийде
в Європу другий ренесанс – поетичний. І це не провінційна самозакоханість.
Після плеяди довоєнних поетів на старому континенті поезія, крім рідкісних
випадків, уже й не ночує. Що ж, писати модерно, по-європейськи вміє і
Петро Перебийніс, але – слава Богу! – не зловживає цим умінням. Десь,
мабуть, інтуїтивно відчуває, що для поета випасти із гравітаційного поля
національного міфу означає стати ніким – голим та жалюгідним версифікатором,
як нинішня попса. Тому зрілий, поет (згадаймо Шевченка чи Пушкіна!) ніколи
не «впадає в дитинство», тобто не опускається нижче свого духовного рівня
та інтелекту. Навіть за рекламно-сексуальної революції, яку породили духовні
євнухи Європи, справжній поет нізащо не спокуситься на генітальну славу,
хоча й найгострі¬ша еротика, звісно, може не бути йому чужою... Однак
інфекційно-снобістська сверблячка писати так, як диктують з Європи, засмічує
літературне поле України безбожно, гіпсуючи його не лише цинічними вульгаризмами,
зневагою до класичних чеснот, а й до універсальності національного міфу,
без чого, в власне, не може бути й самого народу. І серед цієї отруйної
новоплебейської «агротехні¬ки» поетична нива Петра Перебийноса має напрочуд
свіжий, виплеканий вигляд, спокушає своїми «екологічно» чистими плодами:
Коли полину у далекі мандри,
візьму з собою вузличок землиці –
тієї, у якій коріння предків,
тієї, у якій моє коріння.
Коли поміж небес та океанів
не втримають мене блакитні крила,
розв’яжеться мій вузлик неспалимий,
і я розвіюсь над широким світом
живучими пилинками землиці –
тієї, у якій коріння предків,
тієї, у якій моє коріння.
Бунт перших футуристів, на авторитетну думку ще згадуваного Ю. Тинянова,
«зсунув книжну мову з місця, виявив у ній: можливості нових барв». Однак,
ставши вільним, слово часто втрачало зв’язок із тим, що воно означало,
переставало викликати якийсь певний відгук в душі читача, і тоді назріла
потреба «взяти при ціль слова на річ, якось так повернути і слова, і речі,
щоб слово не зависало в повітрі, а річ не була голою...» Схожа ситуація
сьогодні і в нашій поезії, коли знову назріла потреба примусити «засяяти
заново», відродити – ні, не «величне слово партія» (хоча вже беруться
і це робити!), а корінні поняття нашого міфу: народ, нація, держава, свобода,
справедливість, совість, рівність, котрі аж ніяк не вписуються в лексикон
ринкового примітиву. Тож заслуга поета Петра Перебийноса не так у вірності
традиції, яка у нього очевидна і, може, й забагато лірична, як у футуристичній
екстраверсії, здавалось би, банальних понять національної свідомості.
І він ледь не стогне, гукаючи:
Україно! Душа не забуде.
Поки чую тебе – не помрем!
Хай горою ти ляжеш на груди,
та не будеш мені тягарем.
Проте поет не завжди так публіцистично відкритий, та й читач стає глухуватий до прямих закликів – він уже щодня переїдається реклами! Потрібне щось знайомо-незнайоме, можливо, й якась екзотика, але не зовсім чужа. І приходять рядки:
Чому вони вертаються, лелеки?
Десь там сади Едему. Піраміди.
Десь там запахла райська чужина
відлигою і талими снігами.
І вже летить у даль душа лелеча.
І вже лід крила б’є солоний вітер.
І вже пливуть кургани степові –
захмарені зелені піраміди...
Летять лелеки – діти перелітні.
Купаються в бузковому диму.
Чому вони вертаються?
Чому?
Національна традиція, радше її точки опори, на яких стоїть, власне, вся поетична конструкція Петра Перебийноса, не сковують його творчої свободи якимись духовними веригами чи обов’язком, а як земля Антеєві, дають наснагу шукати своє «Я» і далеко поза рідним поетичнім хутором, а отже, озиратись чи й зазирати в майбутнє ніби з якоїсь позачасової висоти, виявляючи тим свою поліфонічну перевагу над простими, хоч і талановитими епігонами всього чужого, а надто – над нашим щоденним поетичним «секонд хендом». Тож і біжать з-під його пера вірші, гідні вже сьогодні у хрестоматію:
Бережися, Гуллівере!
У країні ліліпутів
хоч маленьке все, що є,
та цупкі павучі пута
ліліпутиння снує.
Бережися, Гуллівере!
В ліліпутинні суконнім
куций розум покрива
ліліпутині закони,
ліліпутині права.
Бережися, Гуллівере!
Пий з дрібнотою хмільною,
тільки духом не змалій
на затоптаній шпаною
ліліпутиній землі.
Бережися, Гуллівере!
Котить хвилі шалапутні
ліліпутина юрма.
У країні ліліпутів
місця велету нема.
Чи потрібен тут якийсь коментар?.. А яке зворушливе соло, повне трагізму й торжества життя, виконує Перебийносова «Скрипка»! Читаєш – і в тобі озиваються наразі чи не всі скрипкові мелодії, котрі ти чув і не чув – від Паганіні до Ойстраха:
Скрипка грає і не знає,
що за неї деревина,
безневинна як дитина,
віддала життя єдине
і коротке, наче смерть.
Скрипка грає і не знає,
що убивця деревини
думав тільки про високе.
Вище, ніж усі дерева,
вище, ніж високе небо, вище,
ніж саме життя.
Скрипка грає і не знає
горя дерева німого.
Скрипка грає, душу має.
Душу дерева і Бога.
Скрипка грає, промовляє.
Споминає.
Поминає...
Як бачимо, Петро Перебийніс намагається «взяти» одну з найважчих «висоток» поетичної мови – гармонію понять і образів. За¬коханий у Пушкіна, Лев Толстой вважав, що гармонію пушкін¬ської поезії народжує особлива «ієрархія предметів», котра, власне, й дає змогу поетові перегруповувати світ. Додамо від себе: і не за законами формальної логіки, як у графоманів, а тільки діалектично, навіть з допомогою парадоксу, що й визначає рівень таланту. Після Михайля Семенка та Велемира Хлебникова чи не всі поети стали особливо чутливими «до музики значень у вірші, до того порядку, до того ладу, в якому перетворюються слова у вірші» (Ю. Тинянов). Партитура словесних відтінків стає новою музикою, про¬відною мелодією поезій у кожного автора по-своєму, однак форму¬ючи конструкцію всього поетичного твору. І вірші Петра Перебийноса справді напрочуд мелодійні, навіть коли це неприхована публіцистика:
Під кригою зневіри і мовчання
горить весела свічечка пера.
Нещадно перекреслена мечами,
підводиться історія стара.
Блукає на холодному розпутті
історія, мов страдниця сліпа.
Вчитаймося в рядки її забуті,
Розсіяні вітрами по степах.
Вертаймося у пам’яті до крапки,
до краплі, до кровини, до сльози.
Бояться людомори і сатрапи
відлуння громовісної грози...
Народи йдуть у майбутнє тільки через минуле – іншої доро¬ги просто нема. І на ній національний міф – це не подія чи якась істина, не мрія і не мета, – це ментальний стан колектив¬ного інтелекту-душі нації, огрубляючи – сам спосіб її існуван¬ня та світовідчуття, котрий сформувався впродовж усього попе¬реднього часу. Петро Перебийніс ніде не декларує цього, але весь плин його художнього мислення, а надто автобіографічні медита¬ції зумовлені тяжінням саме такого гравітаційного поля:
Поспішають роки
по снігах навпрошки –
і дорога коротша.
На рівнині зими
непомітно димить
полинова пороша.
За стогами стоги,
за снігами сніги –
несподівані гості...
Ох, нікого нема!
Тільки біла пітьма
та козацькії кості.
Поети, навіть найтрадиційніші, весь час шукають свій жанр, що має бути адекватний сучасності. Звичайно, і сьогодні можна писати епічні поеми гекзаметром чи речитативні думи, скажімо, «Про Народного Президента», однак змагатися з Гомером чи перевершувати «Думу про козака Голоту» навряд чи гідно оригінального поета. Хоча, авжеж, творчий перегук епох та народів не вщухає. Але література, а надто поезія – це єдина сфера нашого буття, яка зовсім не може жити за рахунок імпорту, хоч би якими висококласними були його зразки. Без власного красного слова народ німіє, а, радше, перетворюється на безлику сіру юрму, котра й не визнає Гулліверів. Та й хто не сформував власного естетичного смаку на рідній літературі й мистецтві, той дуже важко, якщо не спотворено, сприймає і красне письменство чуже. Тож на сторожі повноцінної й рідної нашої поезії і стали «Чотири вежі» Петра Перебийноса.
© Пастушенко Л., 2005
 |
|
 |
 |
 |