журнал "Вітчизна" №9-10, 2005 р.

ЮРІЙ ХОРУНЖИЙ

ЛИЦЕДІЙ ІЗ ТРОЇЦЬКОГО МАЙДАНУ

РОЗДІЛ З РОМАНУ

Наступного року культурний світ відзначатиме 150-річчя Миколи Садовського. Тому, сподіваюся, викличе зацікавлення читачів вихід у світ мого документального роману «Лицедій із Троїцького майдану, або Садовський садить сад з Марією і без» – про корифея української професійної сцени, засновника і директора першого стаціонарного українського театру в Києві, так само і в Ужгороді, видатного майстра – актора і режисера, одного з перших українських кіноартистів, блискучого письменника – мемуариста і перекладача – Миколи Садовського (1856 – 1933).
Через опрацьовані мною архівні матеріали висвітлено стосунки Садовського з багатьма відомими політичними і культурними діячами, колегами по сцені – чоловіками і жінками – упродовж півстоліття, зокрема драматичні із зіркою української сцени Марією Заньковецькою. Читач дізнається про маловідомі навіть театрознавцям еміграційний (1920 – 1926 роки) і останній, після повернення, київський періоди життя і творчості великого мистця і патріота.
Життя мого героя бурхливе, насичене мистецькими і громадськими звершеннями, починаючи від російсько-турецької війни 1877 – 1878 років, у якій він брав участь та отримав Георгіївського хреста за хоробрість, і як продовження – боротьба за права українського слова і театру в умовах їх заборони з боку російського царату та ідеологічних викривлень у часи більшовизму.
У запропонованому розділі роману висвітлено найпродуктивніші київські дореволюційний та пореволюційний відрізки буття і діяльності Миколи Садовського.

Цього разу Микола Віталійович працював шпарко і менш як за рік виготовив клавір оперети, гукнув до себе на Маріїнсько-Благовіщенську трупу Садовського і у просторій вітальні слабеньким, але приємним тенорком проспівав усі партії, акомпануючи собі на роялі. Музика сподобалася, одразу ж запам’яталася мелодія вальсу Венери; всі мугикали її під ніс, просили Лисенка заграти ще раз, і молоденька Олена Садовська-Барілотті, небога Садовського з гарним від матері голосом, та новенька в трупі Марія з театральним псевдо Малиш-Федорець, узявшися за руки, провальсували вітальнею на велику втіху композиторові...
Садовський помітив, що в кутку вітальні сидить хлопчина, трохи старший за його
Юрка, й уважно за всіма стежить. Це Лисенків вихованець, син покійного києвогромадівця і романівського поміщика-хлібороба Тадея Рильського на ймення Максим. У гімназійній формі, охайний, мовчазний, певно, нітиться в такому знаному товаристві, але мотає все на вус, якого ще немає, ще пушок над губою... Шкода, так складається, що Юрко живе в Ніжині з бабунею Марією Василівною, батько має змогу лише зрідка наїздити – за працею, гастролями. Навіть Марія Костівна, яка, здається, щиро полюбила Юрка, бачиться з ним частіше, провідуючи його і свою матір.
Хлопець підростав, ходив до школи і часто з ватагою однокласників тікав на півдня з очей Марії Василівни; вона не встигала за його забаганками, і Микола Карпович
запропонував знайти для нього покоївку чи гувернера, як модно у заможних сім’ях.
Постійно передавав Марії Василівні необхідні кошти на сина – як треба гувернера, будь ласка, оплатіть, хай це буде добрий, чуйний наставник, а не холодний заробітчанин. Привозив і надсилав Юркові книжки, що їх брав у київській книгарні Євгена Чикаленка, благо вже з’явилися друком дитячі українські книжки, і Олени Пчілки, і Бориса Грінченка, й галицьких авторів. Скучав за сином.
У господі Лисенка знайомилися з музичними номерами «Енеїди». Садовський
приміряв до себе партію Зевса, і ніхто з чоловіків навіть гадки не мав претендувати на цю роль, хоча голоси в молодших були дужчі за Миколин, адже Зевс, звісно, це він, за всіма прикметами – і як керівник театру, і за вдачею, і за фізичними параметрами. Лисенко піддразнював Садовського, під’юджуючи, називав «розбитим горшком»... Ану, мовляв, проторохтіть, Миколо Карповичу! А той і не ображався: зараз як загуркочу, то і вуха позатуляєте! А й справді, хата Лисенка ходуном ходила, коли Садовський, набравши повітря в груди і надувши щоки, своїм хрипкуватим баритоном гримів: «Я – рекс! Вчувайте і вклоняйтесь!», а доспівавши арію, ще й навприсядки гатив по дощатій навощеній підлозі гопака...
Ще мав Микола Віталійович розписати клавір оперети по партіях оркестрових інструментів – створити партитуру, і мали ставити «Енеїду» в осінньо-зимовий сезон, коли трупа на місці в Києві в своєму театрі, оперета потребувала значної кількості оркестрантів і хористів, на виїзди такої «капели» годі сподіватися, не потягнуть... Поки Лисенко працюватиме над партитурою, трупа гайне на літні гастролі з награним, «легкорухомим» репертуаром містами України, Криму. Але вже зараз починається боротьба за партії нової оперети та ще й з музикою Лисенка, що мала стати подією – кожен сподівався на свій успіх у ній... З чоловікам Садовський якось дасть собі раду, а от з жінками...
Роль Юнони, найбільша за обсягом і найефектніша, за правом прими нібито належить Заньковецькій, і треба віддати саме їй. Але... От тут-то й почалося!
Малиш-Федорець, або, як її називали в трупі, «Малишка», вирішила, що досить їй
ходити в тіні тезки, Заньковецької... Роль Юнони – саме для неї. А й справді, молода
вродливиця, тужава тілом, середня на зріст і дуже пропорційно складена, з гарними,
трохи видовженими, татаркуватими очима, дзвінким голосом, з карбованим профілем римської матрони, вольовим підборіддям... Чим не антична богиня Юнона?
– Миколо Карповичу! – лестилася до Садовського.
– Чого тобі? – нарочито грубо.
Але її це тільки заохочувало.
– Марія Костівна... часто хворіє... чи не підведе у вирішальний момент?
– Не твого ума діло! Юнона сниться? Ще молода, дурна, грати не вмієш...
– Миколо Карповичу, дорогесенький, так ви ж і навчите! Я здібна учениця!
– Ну-ну... Ще погуляй на других ролях, вилюдній...
– Миколо Карповичу! Ви мені як батько ріднесенький! Навіть більше... – стрельнула очиськами. – За вас я готова... От послухайте мій монолог Юнони на Олімпі.
І починає читати. Садовський дивиться на неї, слухає і гадає собі: а щось в ній є, таке... диявольське, очима так і пряде... заклично. А що – він ще може подобатися молодицям і дівицям, які його літа, трохи за п’ятдесят, а як у танок піде – більше тридцяти не даси...
– Ну, Малишко, годі, я стомився сьогодні, хочу відпочити.
Садовський не мав у Києві помешкання, поза Київ на хутір Зелений Клин наїздив у неділю, а шість днів товкся у театрі, тут і ночував, і харчувався в своєму директорському кабінеті з величезним столом, засіяним паперами, і стінами, завішеними афішами. Спав на широкій канапі в кутку. Марія Костівна часом залишалася з ним, але дедалі рідше, а мешкала в сестри Лідії, чоловік якої мав службу в Києві. Між спектаклями і виїзними гастролями здебільшого лікувалася на водах або їздила потягом до Ніжина, як тільки випадав вільний тиждень.
Марія Малиш-Федорець з Києва не відлучалася, не було куди чи не було потреби. Отож:
– Миколо Карповичу! Я хутенько збігаю до ресторації і замовлю вам вечерю, аби принесли до кабінету. А ви лягайте, спочиньте. Цей клятий театр, ці всі люди... Тягнете лямку, і ніхто й не подякує...
– Не клятий! Це моє життя! А ти йди собі... – не дуже впевнено казав. Дивився на неї: клята дівка, дияволиця, молода плоть, кров грає, як дивлюся на неї. А Марія, його
Марія? Десь бариться... – А що стосується ролі Юнони в «Енеїді», то я побалакаю з
Марією Костівною... – І винувато нібито: – Ти ж знаєш, я мушу з нею порадитися...
– Звісне діло. Вона – генеральша в нас...
– Ну-ну, поговори мені... Я тут командую. І буде, як я скажу.
– На це і надіюся. Кріпко. Так що вам замовити на вечерю? Я хутко – одна нога там,
друга – тут. Підкріпитеся, відпочините, а тоді вже, якщо ваша ласка, порепетируємо вдвох, ви підкажете, що я не так роблю. Їй-Богу, я здібна учениця і під вашим крилом, дорогенький Миколо Карповичу, виб’юся в люди. Ви ще пишатиметеся мною і казатимете: ось вона, Марія Малиш-Федорець, моя учениця!
Бісова дівка, ач, як під’їжджає... І почав давати їй уроки майстерності окремо, після загальних репетицій, готувати на роль Юнони... як дублершу Заньковецької. Марія Костівна бачила, до чого нитка плететься, але поки що мовчала, замикалася в собі, з тривогою чекаючи фіналу, – знала-бо добре свого коханого... Щось дуже подовгу він «репетирує» в своєму кабінеті... зачинившись... «аби не заважали»...
...Останній сніжок був слизький. Вийшли прогулятися: Микола Карпович у соболевій шубі і високій шапці-папасі широко ступав Великою Васильківською – величний і важкий, як той господар із новорічної щедрівки: «на нім шуба соболева, на нім шапка королева», – нікому не поступаючись дорогою, кінні екіпажі і навіть смердючі авто з різкими клаксонами об’їздили його, і трохи позаду дріботіла на високих підборах Малиш-Федорець, щось там щебетала. Він не дослухався, та загальне враження, настрій приємні, нічим особливо не журиться Малишка, завше безтурботна і балакуха-сміхуха. З нею просто і легко... У Марії ж, чутливої, нервової натури, завше тисяча проблем і питань, усім й усіма переймається, з одного боку, це добре... а з другого... стомлює... часом.
І тут він послизнувся на тонкому льодку. Змахнув руками і відчув, що падає. Та раптом ззаду сильні руки підхопили його і поставили на рівні. Озирнувся – та це ж Малишка! Он яка вона... Марію завше підтримував і захищав він, а тут!..
– Дякую, Малишко... маленька... моя.
Отак вона приборкала його, сильного чоловіка.
Навесні виставляли історичну драму «Бондарівна» Карпенка-Карого. Вже двадцять років грали разом із Заньковецькою любовний дует: Марія – козачку Тетяну Бондарівну, Микола – козака Тараса. Кожний знав, що і як скаже партнер, куди ступить і поверне голову, які зробить очі. І цього разу все йшло завчено, але Марія наче вперше грала: щиро, пристрасно, намагалася знову навернути коханого до себе. Тетяна гине від кулі польського посіпаки старости Герцеля, останні її слова до Тараса: «Щаслива я, що перед смертю тебе бачу!.. За честь свою і твою я вмираю...», – як Марія це вимовила... хіба передаси? Минуле щастя, туга, надія, що іще жевріє і вмирає остання... Глядацька зала плакала. А Микола – Тарас? «Тебе вже не верну, моє погасле щастя...». І збоку, глядачеві, здавалося, що він палкий і щирий, прибитий горем, – техніка акторська бездоганна, двадцятирічний вишкіл! – але ж Марія жіночим серцем чула, що це не те колишнє, що він уже не її...
По виставі почала збиратися. Оголосила, що виходить із трупи.
Микола намагався утримати, пішов до Маріїної сестри Лідії, сподівався вплинути через неї, дивився із сусідньої кімнати у напіврозчинені двері, як Заньковецька пакує валізи.
– І куди тепер?
Марія не відповідала.
– А контракт? Ти ж маєш обов’язки перед трупою!
– Контракт розриваю. Ти також не дуже обов’язковий... Поїду до себе. Он Юрко
кличе. А в тебе за тим... гаремом... навіть немає часу для сина.
Микола від несподіванки роззявив рота:
– Га-ре-мом?!
– Як у турецького паші. А ти ж не мусульманин... Уся трупа – шу-шу: про тебе і Малишку... Як мені те чути? На сцені – одне, а тільки ступиш за лаштунки, вже з других куліс на тебе лопата грязюки... – нервово застібала ремені на валізі, а вони не давалися.
– Кицюню, зачекай, я тобі допоможу.
– Не смій більше так мене називати! Сама впораюся. Біжи хутчіш до своєї... а то не дочекається і перекинеться до іншого.
– Ну, то вже даремно так про неї. Вона, до речі, дуже тебе шанує і вчиться у тебе.
– А не в тебе? – іронічно прискалила темне, гнівливе око. І несподівано фальцетом заспівала: «Гарем, гарем – й Миколка в нем! Самець, самець – нам всім отець!». Як той старий олень у стаді, яке зветься театром Миколи Садовського...
Іншим разом він би засміявся, оцінивши дотеп, але тепер йому було не до жартів. Якийсь біс, емоції потягли за язик, а розум не встиг зупинити. Роз’ятрений, вигукнув:
– Так! А ти знаєш, що олень-вожак має покривати усіх самок свого стада?!
«Дурне, дурне!» – закидав розум, але язик правив своє:
– Це його обов’язок! Робота! Ха-ха!.. – зареготав і заспівав-загув мелодію пісні «Була дівка, стала жінка, буде бабуся, а я був козаком – козаком лишуся!». Добре, що хоч мугикав без слів, а то тією «бабусею» напевно доконав би її.
Проте Марія і так стояла ошелешена, закусивши губу. А його понесло далі...
– А ти хіба свята? Гадаєш, я забув, як ти з Чеховим дудлила шампанське по московських рестораціях? Або позувала Нестерову? Фотографувалася удвох з Горленком? Толстой-син дарував тобі коштовний браслет? Або той студентик, який писав за тебе листи, бо в тебе «боліли рученьки»! Га? І все те за твою гру, за красиві очі? Га? Хто в це повірить!
– А-а... – аж похлинулася Марія, спазм стиснув горло. – І це кажеш ти, якого я любила все життя?! Тебе одного! Тебе одного, дурна...
Підскочила до нього, вперлася руками в груди і потиснула до дверей з несподіваною силою:
– Геть! Геть з моїх очей! З мого життя!
Витрутила його за двері, хряпнула ними і замкнула ізсередини. Плач – звідти...
Ще він устиг крикнути зопалу:
– Юрка поверни мені! Негайно!
У відповідь з-за дверей мовчанка. Схлипування.
Виходячи з Лідиного помешкання, казав собі: «Ну і нехай! Кінець! Амінь!», а пройшовши трохи вулицею і трохи охолонувши, пригадав, як у концертах співали дуетом Лисенкове на слова Гейне «Коли розлучаються двоє»... Скільки разів розлучалися і сходилися знов, а оце... кінець, здається. Наврочили-таки.
Оговтавшись від удару, Марія Костівна писала в листі до приятельки Богомолець-Лазурської: «Вірний мій друже, дорога моя Тасику! Давно не писала тобі, бо була в ярмі, з якого важко було витягти руки, щоби взятися за перо, та й боялася своїм тяжким настроєм, що вилився б у листі, завдати тобі шкоди. Тепер я «розпряглася», залишила трупу і, здається, назавжди. Я провела такий жахливий сезон, з такими негараздами і душевними муками, що і згадувати не можу про сцену, ось так! Якби до мене прийшли і сказали, що «сьогодні увечері вам грати», то я б попросила, аби мене закопали живцем у землю... Тепер я у своєму богоспасенному Ніжині, де все тихо, мирно і все навколо для мене приємне, ласкаве, добре, але мені недобре, все якось страшно, і серце б’ється нерівно, і дихати важко. Всі люди здаються мені фуріями, і сама я фурія, навіть обличчям стала подібна до неї: очі на потилиці, вилиці стирчать, сама жовта... ой, не можу писати, рука задеревіла... далі писатимуть під мою диктовку... Я була хвора, перенесла запалення легенів, тільки грипозне, ще й досі видихаю хворобу, покашлюю, а негода посилює мій недуг... Хочу бачити тебе, розповісти все-все, розповісти, але не писати. Не можу писати. Цей поганий рік: ти хвора, Ліда хвора, і я сама, – розізлив мене! Цілую тебе, мій вірний друже, міцно. Твоя Мура».
Юрка привіз Лідин чоловік. Сестри не бажали зустрічатися із Садовським. Малий попервах був знічений, не міг забути слізного прощання з мамою Марією і бабунею Марією. Не хотіли відпускати, але ж рідний батько – Микола... Та дитяча журба швидкоминуча. Хлопець устиг скінчити в Ніжині другий клас школи і планував літні розваги, не переймаючись особливо майбутнім. Про це мав думати батько. Звісно, у Ніжині під опікою бабуні Юркові було б краще, але ж Микола зопалу наказав повернути сина... і тепер давати задній хід не випадало. А ще там могли настроїти проти нього... Треба на осінь влаштувати Юрка в якусь київську гімназію з пансіоном, а на літо відправити на свій хутір. Саме далека родичка, ще не стара жінка, прибилася з Єлисавету до Києва і шукала тут служби, отож її і спорядить з Юрком на хутір. Брати з собою на літні гастролі, в роз’їзди? – досвід гастролей у Галичині, коли малий поневірявся по готеликах і заїжджих дворах разом з трупою, був свідком безладдя і богемних стосунків акторів, показав, що то є недобре для дитини...
– Літуватимеш, синку, на нашому хуторі. То ж і твій хутір, еге ж? Тобі там подобалося. Там ліс, річка, купатимешся досхочу з хлопцями...
– А з вами, тату, на гастролі? Куди ви поїдете? Так цікаво було у гуцулів!
– Зі мною не можна. Та літо миттю промчить, я повернуся, і заживемо ми з тобою
в Києві на славу! – пригорнув і затримав в обіймах в’юнкого сина. Той радо завмер,
тулився до батька. – Ну-ну, ти ж мужик у нас, не баба!
– Я згоден, тату! Тільки повертайтеся швидше!
З цим вирішили. Тепер із Марією. Заньковецькою. Перегоріло, перетліло. Сварки, «грубі слова у храмі мистецтва», як казала Марія, поступово зробили своє. Тепер друга Марія заволоділа ним. Молода, гарна, навчилася манер, з такою на людях показатися одне задоволення. Молодим почуваєшся. Акторка теж має бути добра – на героїчних і характерних ролях. Схоплює все на льоту. Поворотка і безвідмовна. Йому з нею файно... Йому інтимно. А глядачеві... подавай Марію Заньковецьку. Як немає на афіші її імені великими літерами, то глядач іде собі мимо і не дивиться на ту афішу, на той театр... Що ж... Кому – любота, кому – робота. Вона може і далі працювати в театрі. Їхні особисті стосунки не до діла. Написав до Ніжина листа, пропонує продовжити спільну працю задля української культури, що зараз на піднесенні, нині можна багато зробити для спільної користі.
Вона не відповіла.
Лист навздогін першому, стриманіший:
«Котю! Що сеє значить, що ти досі не приїздиш і на мого листа мовчиш? Вже скоро місяць. Хвора ти, чи як? Юрко все питає в мене: «Коли ж мама приїде? Що ж це: обіцяла мама і не їде?» Дуже скучає за тобою... У чім, власне, перешкода для твого приїзду? Не розумію. Тобі ще не набридло гаяти час із генеральшами? Можливо... втім, це твоє право. Мудрість народна завжди точна: геть з очей і з серця геть! Бувай здорова. Микола».
Отримав врешті телеграму від неї, жадібно розгорнув, а там: «Ні не буду».
І вже майже офіційне послання:
«Маріє Костянтинівно! Відповідати телеграмою з двох слів можна хіба що на запрошення відвідати танцювальний вечір, що закінчиться вечерею з шампанським у колі близьких знайомих. Тоді ці два слова «ні не буду» – зрозумілі. Але на запропоноване мною так відповідати не можна. Треба написати чому «не буду». Тоді це буде документована відмова порядної людини, яка взяла на себе добровільно певні зобов’язання перед цілою корпорацією і не може їх виконати з поважних причин. Треба пам’ятати, що ти і я за суттю своєю громадські діячі і що питання про твою відсутність у трупі неодмінно може постати на сторінках преси з небажаними коментарями як для тебе, так і для мене. На це тобі варто серйозно звернути увагу. Це не дитячі забави – це справа. Потрібно дати вмотивовану відповідь, котра задовольнила б природну цікавість усіх зацікавлених справою укра-їнського театру людей, які так грандіозно святкували твій ювілей і роздавали тобі за твої заслуги такі щедрі хвали. А що я можу тепер відповісти на запитання: «Чому з вами не грає Марія Костівна?», якщо я сам не знаю? Брехати – мені непристойно і недобросовісно, а говорити правду – теж не можу, бо нічого не знаю, в чому причина! (Мабуть, лукавив Микола Карпович і розумів, де собака заритий... Але що йому лишалося?) Ось чому прошу дати вмотивовану відповідь, тоді, принаймні базуючись на ній, я зможу задовольнити цікаву пресу. Треба врахувати, що вже 27 років громадськість знає нас із тобою як не сторонніх людей, і моя відповідь: «Не знаю», викличе тільки ухмилку того, хто спитає; та, між іншим, це цілком слушно, що я таки не знаю. Сподіваюся, ти добре обміркуєш все мною сказане і зробиш висновок, що потрібна вмотивована відповідь, а не телеграмна. У такій справі телеграма не документ. 18 травня 1909 року. М. Садовський».
І на це з її боку ні гу-гу.
Що ж, не хочеш – як хочеш. Сезон продовжимо. Без Заньковецької. А газети ... нам не вперше слухати їхні брехні...
Малишка догоджала йому, як могла. Нібито й викинув Марію першу з голови, бо Марія друга начебто цілком замінила першу, навіть більше радості, спокою, відчуття власної значущості давала.
На літо здав в оренду приміщення Троїцького театру російській трупі, своїх відпустив на короткий відпочинок перед літніми гастролями, які планував у Криму, почавши з Феодосії, щоб і пограти, і покупатися в морі, адже там чудові затока і пляж. Але сам не вмів сидіти склавши руки, тому подався на хутір, до Юрка, прихопивши п’єсу Островського «Доходное место». Щораз більше, особливо по успіхові «Ревізора», приваблювала тонка сатира, і залюбки перекладав її на українську, назвавши ще влучніше: «Тепленьке місце». Колись поставить її у себе. Працював дуже швидко, за відчиненим вікном чути голоси Юрка і його сільських друзів: крики, удари палиць-шабель, вистріли пістолів, па-діння тіл – то вони грають у «козаків-розбійників», і хоч як дивно, не заважають йому, навпаки, додають снаги ті дитячі голоси, бо серед них і його сина голос. Малишка також рвалася на хутір, але він делікатно відмовив, вигадав причину, вона трохи надулася, та змирилася. Чому не взяв із собою? Через Юрка, аби не травмувати його, обов’язково ж спитає: «Чому не приїхала мама Марія?» – і усім буде ніяково... Поштою відправив перекладену п’єсу Островського до петербурзької цензури, ще її не скасовано – чи буде колись таке? – почав збиратися на гастролі. Малиш-Федорець підстрибувала з радощів: вони їдуть разом, з її «Капкою», таке пестливе слівце знайшла для Миколи Карповича, невідомо де і звідки, жіноча химера, але йому приємно; ніщо і ніхто не заважатиме, а вона як прима!
Проте в Феодосії зборів не було, і Садовський вивіз звідти трупу з величезним дефіцитом (чи не тому, що на афіші не було звичного прізвища Заньковецької?) до Мелітополя. Тут вирішили почати із невмирущого, улюбленого народом, незалежно від виконавців, «Запорожця за Дунаєм». Карася, звісно, гратиме Микола Садовський.
Як тільки він з’являється на сцені – грім оплесків. Підходить до авансцени, низько
вклоняється публіці, скинувши шапку зі шликом, і заводить «Ой, щось дуже загулявся», плавно вихиляючись на всі боки, показуючи глядачеві свою диво-вишиту сорочку, бо такого узору нема ні в кого: ще мати вишила Миколі, як тільки він почав гру на любительському театрі. Гриму не треба: вуса свої, чуприна своя, у вусі мідяна серга, на
грудях разом з хрестом кам’яна грецька медаль, при боці крива запорозька шаблюка, придбана в антиквара турецька, в мідній арматурі карбованої роботи, клинок дамаської сталі – широкий черес, а за ним – турський пістолет: кремневе ложе, держало срібне ажурної роботи; вийняв з рота, аби співати, люльку глиняну старовинну... Поїхали!
А як він дражнить Одарку, бо ж зовсім не боїться її, хоча й удає це! Сварячись із нею, переходить на «ви»: «вгомоніться», «відчепіться» і підкручує вуса: «А що, дошкулило?» Зала від реготу лягає.
Розповідаючи султанові, як запорожці билися з арнаутами, Садовський слова домальовував відтінками інтонацій, жестами широкої натури, вихоплював з піхов шаблю і так нею спритно, вміло вимахував, перекидаючи з руки в руку, перевертаючи і ловлячи, що публіка несамовито била в долоні...
Але ось передостання дія, арія Карася «Верби, явори похилі». Цього разу була особливо тужлива, це був зовсім інший Карась, ніби передчував Микола Карпович... В антракті, коли він перепочивав, і Одарка – Малиш-Федорець напувала його квасом, раптом до театру прибіг поштар, зі службового ходу, вручив комусь з артистів телеграму. Той зблід, розгубився, не знав, як сказати Садовському. Пошепки передавали зміст, уже вся трупа знала, крім нього. Відчув щось незвичне в поведінці колег, які дивилися на нього з острахом.
– Що там?
Переглядаються, німують.
– Що там сталося? Кажіть!
Страшне передчуття підкотило під серце. Зірвав шапку, узявся холодним потом.
– Кажіть, дідько вас бери! Кажіть, що там сталося, бо однаково на сцену не піду!
Уже продзеленчав третій дзвінок... Виштовхнули наперед Малиш-Федорець як най-ближчу людину. Де й поділася її задерикуватість і веселість. Побілілими губами:
– Ось, Миколо Карповичу... телеграма... Юрко... Дуже застудився...
– І що? – з надією кинувся.
Марія не змогла вимовити «помер...» і подала Садовському телеграму. Мав ще добрий зір, то й прочитав без окулярів... Закам’янів, серце ніби зупинилося. А тоді прорвало... Заридав, ухопивши чуприну в обидві жмені:
– Нема Юрка, нема Юрка! Нема... Мій хлопчику... Не догледіли...
Адміністратор театру вийшов до зали і сказав, що остання дія затримується з незалежної від акторів причини. Якої – не повідомив, аби на відлякнути глядачів...
Микола Карпович тримався за огруддя і стогнав. Малиш-Федорець не відходила, підносила то краплі від серця, то склянку з водою. Минуло з півгодини. Обвів усіх червоними очима, пригадав, де він і що треба робити. Підвівся.
– Ну, паяце, смійся... іди розважати публіку... – і рушив на сцену, за ним, зблідлі, усі, хто брав участь у виставі. Публіка не розходилася, терпляче чекала закінчення...
Ніколи Микола Карпович не грав так... Фінальний танок Карася танцював пластично, виразно, де і легкість бралася в монументальній постаті. Закладав шаблю за спину, брав у обидві руки, ніби зважував, ставав навшпиньки, підскакував, вдаряючи ногою об ногу – «робив шпору», протягував сценою «доріжку» і завмирав у бойовій стійці. Публіка шаленіє від захвату, нічого не підозрюючи, просить актора на «біс», – він повторює танок. Ще «бісують», і він танцює ще раз... Бреде за куліси, а зала викликає його й усіх акторів на подіум. Він уже не може вийти, ледве дочовгує до гримерної і падає на стілець. Безмовні сльози котяться з очей...
Малиш-Федорець і актори знімають з нього вбрання Карася, вмивають, під руки ведуть до готелю неподалік. Він похитує головою і бурмоче: «Нема Юрка... Нема...».
Ще довго докорятиме собі за те, що забрав Юрка з Ніжина від Марії Василівни – у розпалі сварки. А далека родичка, бувши з непосидющим хлопцем на хуторі, – він тікав від неї з друзями на річку і врешті перекупався, застудився, – не змогла чи й не схотіла стежити за ним. Не вгледіла...
На похорон приїхала і Євгенія Базилевська, викликав її телеграмою, Заньковецьку не чіпав, повідомить її пізніше. Малиш-Федорець весь час поруч.
Виплакавши всі сльози, Євгенія сказала:
– Ви... Миколо Карповичу... більше грошей нам не шліть... на Миколку. Як пришлете – відправлю назад.
– Як скажеш...
Не сперечався. Розумів: вона боїться, щоб не забрав до себе і меншого сина.
Літній сезон ледве-ледве дотягли у Сімферополі і рушили потягом додому. Садовський сплатив акторам зароблені на гастролях гроші, костюми і декорації здав до багажного вагону післяплатою, бо вже не було чим платити. Сподівався добути гроші в Чикаленка, приїхавши до Києва, але не застав тамтого на місці. Театральний декоратор, він же й архітект київського будинку Грушевського, Василь Кричевський порадив звернутися до Михайла Сергійовича – в того мають бути кошти, адже будує шестиповерхове помешкання з підйомником, електрикою, телефоном.
Пішов на Паньківську, дочекався вельми заклопотаного господаря у флігельному будинку позаду новобудови. Михайло Сергійович зустрів привітно, зналися здавна, ще коли Садовський працював з театром у Галичині; Грушевський вже надрукував у «Літературно-науковому віснику» два твори Садовського про війну і театр.
Без преамбули, не мав настрою до загальних балачок, попросив у Грушевського позичити двісті карбованців, щоб викупити на товарній станції театральний багаж.
– Нема, дорогий Миколо Карповичу! Будівництво з’їдає всі гроші. Кредит узяв у
банку під чималенькі проценти...
– А може б, ви в кого дістали? Вам це легше зробити, а в мене нема таких знайомих.
Оце сподівався на Чикаленка, але він ще не повернувся, він би дав.
– Немає в мене, голубчику, нема!
– То бувайте – вибачайте...
Вийшов на вулицю. До кого йти? Зупинився в роздумі, важко дихаючи. Коли це зверху від університетського саду чимчикує Марія Сильвестрівна, дружина Грушевського.
– Чого це ви посеред дороги – не туди і не сюди? Ходімо до нас.
– Уже був. Просив позичити грошей, та дістав від Михайла Сергійовича від ворот
поворот...
Марія Сильвестрівна так ласкаво дивилася на нього, що не втримався і розповів про всі свої нещастя – те, чого не повідав Михайлові Сергійовичу.
– Та що ви, Миколо Карповичу, треба було все сказати! Ходімо, я побалакаю з Михайлом Сергійовичем, і знайдемо гроші!
Повернувся до флігеля. Марія Сильвестрівна посадила його, задиханого, у вітальні й пішла до чоловікового кабінету. Щось там гомоніли удвох, певно, розповіла Михайлові Сергійовичу про втрату Садовським сина.
Грушевський вийшов з кабінету, вибачився, не знав про горе... і вручив двісті карбованців.
– Дякую, за тиждень поверну.
– Тільки, ради Бога, за тиждень принесіть. Мені до зарізу потрібно!
Побіг до театру, розпорядитися про викуп і перевіз багажу. Перепозичив гроші і точно за тиждень повернув Грушевському.
Цей зимовий сезон у Києві Микола Карпович не грав, лише наглядав за театральними справами. На літо найняв для трупи театр у Чернігові, а сам поїхав на свій хутір і «заліг там відпочивати»...
Садовський:
«Живодайна природа швидко мене підживи¬ла, і я почав міцніти на силах, але все-таки по¬чував, що нерви мої ще кволі й не витримають того напруження, що потрібне акторові, коли він грає ту чи ту драматичну ролю. Тим часом з трупи йшов лист за листом з проханням приїхати до них і виступити хоч у кількох виставах. Що ж, слово дав, треба їхати. І, незважаючи на про¬хання моїх близьких не їхати, я все-таки поїхав.
Ця поїздка й виступи трохи не коштували мені життя. Перші дві вистави, де я взяв участь, від¬булися щасливо. Хоч і почувалась після кожної вистави велика втома, але я не звертав на це уваги. Третій мій виступ був у «Бондарівні». В четвертій дії я підтягнув на такий високий стрій свої нерви, – звичайно, сам того не почуваючи, – що вени вже не витримали, і після кінця дії я умлів, чого досі зі мною не бувало за всю мою довголітню сценічну діяльність. Актори всі по¬лякались, кинулись по лікарів, які й очутили мене. Звичайно, кінчати виставу лікарі мені заборонили, хоч я бажав того, а одвезли мене в го¬тель, де морочились зі мною майже до самого світу. Світом я почув себе трохи краще й заснув, а прокинувшись, почував себе зовсім добре. Після цього я полежав ще днів зо два в Чернігові й поїхав додому набиратися сили на зимовий се¬зон, до якого лишався ще майже місяць».
І Марія Костівна тяжко пережила смерть пасинка. А ще пішов з життя її перший
протектор Марко Кропивницький... Лікуючись на Кавказі, зустріла там Панаса
Саксаганського. До нього не мала жодних претензій, адже той не відповідав за брата. Та
хотілося спілкуватися з близькою через минуле людиною – скільки спектаклів зіграли
разом! Писала йому:
«Дорогий мій Фаню! (Дала йому таке ласкаве прізвисько). Повернувшися з Кавказу, весь цей час – боролася з хворобами. Думки про смерть не облишали мене... Тепер уже почуваюся настільки добре, що можу, хоча з труднощами, писати, гуляти по хаті і навіть на балконі – ближче до сонця. Але сонце не хоче зглянутися на долю, мабуть, гидкі йому люди і їхні діяння. А й справді моторошно жити на світі, лячно. А з другого боку, подумаєш, то життя прекрасне, скільки чудових відчуттів може відчути одне серце людське до іншого. Одне недобре – все минає... Втім, я вірю, що люди навчаться берегти свої почуття і друга, що, мабуть, не можна так гадати, що кохання все витримує. І ось тоді настане рай на землі, тоді люди не страждатимуть і не стогнатимуть. Так усі поважатимуть одне одне, що нікому не захочеться принижувати й ображати іншого. Правда, Фушо-душо? Тепер ось що. Отримала я листа від Сабініна...». Таким чином, нібито порадившись із Саксаганським, дала згоду виступати в українській трупі Лева Сабініна.
Ще раз, щоправда, вже востаннє, таки стрілася на сцені із Садовським. У театру почав відбивати хліб... сінематограф. Така дурничка наче, скачуть на білому полотнищі фігури мовчки, а нижче написано, про що вони мають балакати, але публіка дедалі більше валить саме туди. Катеринославський сінеаматор Данило Сахненко, обожнювач і Заньковецької, і Садовського, вирішив увічнити їх на плівці, адже новація мала ту перевагу, що зафіксоване можна повторювати безліч разів, таким чином зупинивши ту невловиму мить... Вічна мрія філософів! Листувався з обома, умовляв, благав, доводив, що у такий спосіб зне-смертить їхню гру і їх самих! Обох акторів, не були б вони справжніми мистцями, це зацікавило, і дали згоду, кожен окремо, звісно. Зустрілися в Катеринославі. Заньковецька ще й досі спроможна зіграти Наталку Полтавку, зберегла статуру й обличчя, шию приховає... а ось Садовський відчув, що молодий і прудкий Микола вже не по ньому, зіграє мудрого Виборного, а Миколу віддасть молодому Іванові Мар’яненку, акторові своєї трупи і небожеві славної пам’яті Марка Кропивницького. Возний – Федір Левицький. Петро – Семен Бутовський, Терпилиха – Ганна Борисоглібська. Отакий ансамбль.
Гадали, що швидко впораються і роз’їдуться, але справа виявилася морочливою, постійні затримки: то апарат заїдало, то плівка рвалася або сам актор був собою невдоволений, і кадри перезнімали. Довелося Марії першій миритися з присутністю Марії другої, котра не відходила од Садовського і на спроби Заньковецької не помічати її відповідала гордим демонструванням карбованого римського профілю ... Із Садовським Заньковецька підкреслено ввічлива, на «ви» і «Миколо Карповичу». Він їй так само: «ви» і «Маріє Костівно». Заради мистецтва і вічності можна на це погодитися. Хоча на душі в неї було кепсько. До всього додалася і смерть її небожа, котрий через ревнощі в Кам’янці-По-дільському застрелив гімназистку, а потім і себе... Привезли його до Заньок, Марія Костів-на була на похороні й досі часто уявляла того бідолашного небожа, як він ревнував, знала, що це таке, гадала, як дійшов думки про вбивство дівчини і самовбивства... Нікому з присутніх на зйомках не відкривалася: не треба їм знати про це та що в неї на душі... Чи й досі ревнує Садовського, щодня бачачи його з Малишкою? Ні, ні! – переконувала себе. Аж надто ревно переконувала...
У грудні 1911 року сінеконтора Спектора під вивіскою «Художество» випустила «Наталку Полтавку» у світі, і пішла вона гуляти білими полотнищами... Це був чи не перший український фільм.
Як з’їхалися, так і роз’їхалися. Заньковецька – до Сабініна, Садовський і решта акторів – до свого Троїцького театру.
Садовський:
«У цей зимовий сезон я всю свою увагу звер¬нув на поставу опери «Енеїда», яку Микола Ві¬талійович Лисенко встиг написати, і хоч не зо¬всім ще закінчив, а все ж таки я взявся готувати декорації, бутафорію, костюми, а разом з цим почали й розучувати ту частину, що була вже написана. Робили так, щоб поволі все вчасно під¬готувати. І справді, коли можна було репети¬рувати те, що вже написано, він і всю оперу закін¬чив. Тут треба сказати, що небіжчик Микола Віталійович мав дивовижно творчий музикаль¬ний талант і просто-таки дивував шпаркістю праці, – сьогодні, скажім, його попросиш щось написати, і річ нелегка, а завтра, дивись, він уже приносить написаний папірець, що ввесь рябіє, мов маком усіяний, нотами. І коли це він устигав робити, хто його знає, бо день же цілий ганяв по лекціях, щоб заробити «насущний» шматок хліба. Постава й розучування опери «Енеїда» йшли під його доглядом, і це, ніде правди діти, страшенно гальмувало виставу, бо небіжчик був, та, мабуть, і всі вони, композитори, страшенний педант. Тільки щось трохи не так – годі, вертай назад і починай спочатку. Педантизмом своїм він просто вимучував і акторів, і оркестру. Бу¬вало, призначиш репетицію на 11-ту годину, я ще сплю, а Микола Віталійович вже з’явився до театру о 9-й годині й посилає по мене, щоб я при¬йшов.
– Що, Миколо Віталійовичу?
– Що ж це за порядки? Нікого немає!
– Та репетицію ж призначено на одинадцяту годину, а тепер тільки дев’ята.
– Це чортзна-що за порядки, – промовить бу¬ло, Микола Віталійович і хутко піде з театру. Як не тяжко було з ним працювати, а все-таки опера пішла. У цім сезоні вона була, як то кажуть, «цвяхом». Мені здається, що це був його перед¬останній музичний твір, бо після «Енеїди» він ще написав одноактівку – оперу «Ноктюрн» та й годі. Невблаганна смерть нагло скосила його хоч уже не в молодих літах, але ще повного життєвої та творчої сили».
Старший син Миколи Лисенка Остап, очевидно, названий батьком на честь мужнього Остапа з «Тараса Бульби», розповідав про підготовку «Енеїди» таке:
– При поставі опери (радше оперети) батькові довелося долати значні труднощі. Перш за все виявилося, що у складі оркестру бракує дуже важливих для партитури опери гобоя, фагота, арфи; струнний квінтет був слабкий. Спалахували конфлікти з дирекцією театру (тобто з Садовським). Батько не міг допустити, щоб його твір прозвучав не так, як треба, і стояв на тому, щоб були всі інструменти, зазначені в партитурі. Прийде, бува, з партитурою на репетицію, а у складі оркестру знову немає потрібних інструментів.
– Не дам, коли так! Хай краще не буде постави! Паскудити свій твір не дозволю! – рішуче заявляв він. Траплялось, що тут же забирав партитуру і засмучений ішов додому.
Микола Віталійович глибоко переживав кожен конфлікт із Садовським, якого дуже поважав і любив. Звичайно, він розумів, що Миколі Карповичу непросто збільшити склад оркестру. Немалі на це потрібні гроші. Та одне підказував розум, а інше – серце, якому ніяк не хотілося віддати на кривду «новонароджену» дитину... Боляче було за батька, і довелося мені виступити посередником між ним і дирекцією театру. В хід була пущена вся дипломатія, і між обома сторонами відновився мир.
«Енеїда» йшла у театрі Садовського з незмінним успіхом. У дні прем’єри квитки, навіть на приставні стільці, бралися з боєм...
Садовський після пережитого не відчував себе «богорівним», та й на голосі трохи підупав, тому поступився партією Зевса цілком пристойному басові Миколі Карлашу. Юнона, якої так домагалася Малиш-Федорець, звісно, дісталася їй, і після засвоєних уроків Садовського, маючи сильне меццо-сопрано, вона таки добре впоралася з роллю, засвітилася як нова театральна зірка... Молоденька Олена Садовська-Барілотті, тепер уже Петляш (бо побралася з актором трупи Марком Петляшенком, небожем Кропивницького), зі своїм лірико-драматичним сопрано і чарівною зовнішністю цілком підкорила глядачів-слухачів. До ладу були й Ілько Івлів – Еней, і баритон Денис Мироненко в ролі веселуна Бахуса,та Василь Верховинець, котрий окрім того, що смішив народ яко Аполон, ще й блискуче поставив танці карфагенянок, стилізувавши їх під українські веснянки, і гопак богів на Олімпі – це було щось!»
Садовський розповідає далі:
«Сезон цей скінчився, і я не вивозив уже нікуди на піст трупу, а грав у Києві в піст і Великодні свя¬та, а потім, коли влітку розпочався ремонт у теат¬рі, зняв Купецький сад, де трупа й грала майже все літо.
На початку зимового сезону Л. М. Старицька-Черняхівська закінчила трагедію «Гетьман Доро¬шенко» і запросила мене та ще декількох акторів до себе, де її прочитала. П’єса справила на нас надзвичайне враження, але я звернув її увагу, що, на жаль, навряд щоб цензура дозволила її, бо історична правда, виведена тут, не думаю, щоб прийшлась цензурі до смаку. І справді, я й тоді дивувався і тепер дивуюсь, як у той час цензура могла її дозволити? Бо коли п’єсу вже постав¬лено, то на першій же виставі один з чорносотен¬ців звернувся до голови театральної комісії, теж чорносотенця, Йозефі, з запитанням:
– Как вы могли разрешить к постановке та¬кую пьесу?
На це той йому, єхидно посміхаючись, відповів:
– А что же тут, по-вашему, худого? Прекрас¬ная пьеса! Прекрасная! Мне очень нравится, и цензура разрешила.
Постава п’єси «Гетьман Дорошенко» викликала величезний інтерес не тільки в колах українського громадянства, але й взагалі. Це був знову «цвях» сезону, і коли вона йшла не більш як двічі на тиждень, то це тільки тому, що надзвичайно тяж¬ка до виконання сама роль гетьмана Дорошенка, яку грав я. Одна сцена чого варта – коли я мовчки (Дорошенко змушений скоритися москалям), спустошений, повільно переходив подіум...
З поставою її теж вийшла невелич¬ка затримка, бо чорна сотня не дрімала й донесла губернаторові про «крамольність» і «мазепинство» її. І з наказу губернатора після третьої, здається, вистави поліція вже не підписала афіші. Я про це повідомив Йозефі; він страшенно обу¬рився на такий вчинок поліції і поїхав сам до губернатора. Там, кажуть, висловлюючи губер¬наторові своє здивовання з такої несподіваної за¬борони «очень хорошей пьесы», між іншим сказав: – Ваше превосходительство, я председатель театральной комиссии, которая пропускает все пьесы через свой фильтр, и вдруг без моего ведома пьесу снимают с репертуара. Солидарность так солидарность, ваше превосходительство! Ведь за постановку отвечаю я!
Як бачите, і чорна сотня нам у пригоді іноді ставала! П’єсу дозволили. Але все-таки губернатор прислав урядовця особливих доручень, щоб продивився п’єсу і йому доповів. Урядовець приїхав. Виявилось, що це мій давній знайомий, навіть «тоже малоросс» і досить прихильний, Борщевський. Ми почали з ним продивлятися ті міс¬ця п’єси, які найбільше чорну сотню вражали. Тут і він звернув увагу на деякі репліки полков¬ників у третій дії з московським послом.
П о л к о в н и к и. Вже ті брати
Нам в’їлись у печінки!
Заступників до біса в України,
Аж заступили світ.
П о л к о в н и к. Ну, панове,
Побачимо, якого буханця
З Московщини привезено.
П о л к о в н и к Ш у л ь г а.
Та й солодко зозуля наша кука.
П о л к о в н и к. Ну й москалі!
Розумні з біса люди.
П о л к о в н и к. Ні, ні,
України і старожитних прав,
Козацьких прав не віддамо в наругу!
– Прекрасні слова, шкода вискреслювати, але що робити, викреслимо, щоб їх не дражнити.
– Викреслимо, – кажу.
Я викинув деякі фрази полковників, і на тім скінчилось. Доповідь він зробив сприятливу, і п’єса пішла. Правду сказати, і після цього під час вистави актори не втримувались, даючи реплі¬ки, і частенько-таки помилялись та втелющували викреслені фрази. Шкода, бачте, фрази, вона ви¬кликає в публіки співчуття, а акторові того тільки й треба; він не зупиниться ні перед якими забо¬ронами. Але вже ніхто не звертає уваги, бо від усього, що на папері викреслено, актор може від¬мовитись, що «я не казав, то вам почулося».
Дорошенкових полковників «підправили», але ж і сам гетьман не змовчав послові... «Ніякою я мірою не хочу протекторат московський залишить...» – «Хто право дав вам нами торгувати? Не шаблею взяли нас. Гетьман Богдан Хмельницький сам, по добрій волі, злучився із Москвою знаєш як? Як вільний з вільним, рівний з рівним».
І це догледіли губернаторські догідники та й заборонили врешті-решт виставляти «Гетьмана Дорошенка». Драма побачила рампу всього-на-всього десять разів...
Е-е-х, скочив би на коня, вихопив би шаблюку та й усіх їх... До п’єси Микола Віталі¬йович Лисенко написав знаменитий марш, який так і зветься «Марш гетьмана Дорошенка». Цей марш так па¬сує до загального враження від самої п’єси і ство¬рював такий гнітючий настрій, що публіка пла¬кала. Я сам, граючи, ні разу не міг кінчити ролю без сліз, які мимоволі текли з моїх очей. Правда, вже остання сцена прощання зі стягами болюче вражає, а цей марш піддавав ще більше гніту. Між іншим, один з публіки розповідав мені сце¬ну, якої він сам був за свідка. В першому ряді си¬дить старий генерал з жінкою. Іде оця остання сцена прощання із стягами. Жінка дивиться на сцену і, побачивши, що в мене течуть по виду сльози, звертається до нього й каже:
– Ты посмотри, ведь он сам плачет!
– Поневоле заплачешь, – відповів їй генерал, утираючи зі своїх очей сльози.
Цей марш трохи не відіграв фатальної ролі в справі українського театру. Лисенко, написав¬ши його й бачачи, яке враження він справляє на слухача, висловив якось при родичах і при де¬кому з громадянства побажання, що коли він по¬мре, хай цей марш грають на його похороні. Зви¬чайно, це було сказано так, між іншим, не дума¬ючи скоро вмерти, але смерть несподівано ско¬сила його в одну мить. Ще вчора всі ми його ба¬чили веселого, як завжди жартівливого, в театрі за лаштунками, куди він зайшов, так, немов причував, що це він востаннє з нами. Ішла п’єса «Жарт життя» Спиридона Черкасенка, на кону декора¬ція – ґанок старовинного панського будинку з колонами. Микола Віталійович вийшов на сцену, глянув на обстановку, сів на ґанку між колонами й каже мені:
– Це так я тепер сиджу на сцені на такім са¬мім ґанку, як колись давно, в молодих літах, сидів на ґанку батьківського дому на Полтавщині.
Так він трохи посидів, далі попрощався з усіма акторами, що оточили його тут, і пішов дивитися далі пєсу. А другого дня о 9-й годині вранці при¬йшла звістка, що його вже немає поміж нас! Ця несподівана звістка всіх нас приголомшила й су¬мом обгорнула всю Україну.
...Многотисячна юрба, що прийшла віддати йому останню шану, втирала гарячі сльози.
Так, кажу, треба було доконче виконати його останню волю. Треба було, щоб марш цей грали на його похороні. Але як же це зробити? Комітет, що складений був у справі його похорону, звер¬нувся до генерала Іванова, що командував тоді Київською військовою округою, з проханням дати військову оркестру. Генерал прийняв дуже ласка¬во членів комітету й згодився дати оркестру, але заявив, що грати оркестра може тільки, якщо зго¬диться на те генерал-губернатор.
Згадався доброї пам’яті покійний Михайло Іванович Драгомиров... За генерал-губернатора тепер був Трепов, той самий україножер, що за Драгомирова служив губернатором. І коли до нього звернувся комітет з цим проханням, він відповів рішуче:
– Ни под каким видом не может быть разрешено.
Звертаються тоді до мене, питаючи, чи не вига¬даю я, як це зробити? Я вирішив ризикнути й кажу:
– Панове, його останню волю ми мусимо вво¬лити, хоч би чого це нам не коштувало. Я спробую це так зробити, що оркестра буде грати, але, ро¬зуміється, не йдучи за домовиною, бо цього полі¬ція не дозволить, але марш оркестра гратиме. Я зараз поїду до голови Йозефі, побалакаю з ним і дам знати.
Я поїхав до Йозефі й питаю його:
– Скажите, может ли оркестр играть в театре «Марш гетьмана Дорошенка» (до речі, він йому теж дуже подобався), когда похоронная процессия будет проходить возле театра? (Шлях на Байкове кладовище, де небіжчика поховано, йшов Вели¬кою Васильківською, повз театр).
– А почему же не может? Я думаю, не только может, но даже должен, и не то что в театре, а по-моему, он должен играть на улице, стоя возле театра. Это ведь последняя дань компози¬тору, произведения которого играют в этом театре.
– Так, значит, вы того убеждения, что ор¬кестр может играть?
– Понятно. Это, повторяю, даже долг труппы.
– Но ведь полиция может придраться?
– Полицию я сам предупрежу об этом.
Цього мені тільки й треба було.
Комітет узявся до влаштування похорону, а я – до себе в театр, де й дав наказ, щоб диригент негайно з усіх оркестр, що були в Києві, зібрав музиків, що грали на духові інструменти, приєднав їх до своєї оркестри й розучив «Марш гетьмана Дорошенка». Адміністраторові своєму Ковалевському дав наказ: у тій залі, що виходить вікнами на Велику Васильківську, виставити в одному з вікон великий фотографічний портрет Миколи Віталійовича, гарно вбраний чорним крепом. І оркестра, коли проходитиме процесія, повинна грати в тій же таки залі марш, аж поки процесія не пройде.
Похорон призначено було на третій день, і до цього часу все повинно було бути готове. Комі¬тет поїхав до губернатора й просив, щоб у по¬хоронній процесії поліція не брала ніякої участі, відповідальність за порядок на похороні комітет бере на себе. Губернатор на це згодився, і на похороні, крім поліцмейстера Скалона та його помічника, нікого з поліцейських не було, – може, й були, тільки неофіційно. У самий день похорону генерал-губернатор Трепов кудись ви¬їхав. Після панахиди у Володимирському соборі, де стояла домовина Лисенка, вся геть у вінках, процесія рушила на Байкове кладовище. Такого похорону золотоголовий Київ ще ніколи не ба¬чив, а може, й не побачить. Це був похорон, яким уся Україна віддавала останню шану своєму славетному Кобзареві. Люду зібралося не менше як сто тисяч. Усі вулиці, починаючи від собору, звідки рушила процесія, і всі ті, де вона прохо¬дила, були так густо вкриті людьми, що, здава¬лось, можна було по головах ходити. Сиділи на дахах, деревах. Ланцюг по обидва боки процесії тримали студенти. Самого хору, що, не переставаючи, співав «Святий Боже», було тисяча душ.
Але от процесія, що розтяглась уже по всій Великій Васильківській, почала наближатися до театру, і коли домовина, що весь час несли на руках, порівнялась з театром, враз залунали не¬відомо звідки звуки маршу. Вся процесія стала й не рухалась далі. Поліцмейстер, що йшов у се¬редині ланцюга, заметушився і, глянувши на вікно, де виставлено порт-рет небіжчика, підійшов до мене й каже:
– Вы портрет выставили на улицу?
– Ничего подобного. Это вам так кажется: он по ту сторону окна.
– Я должен буду составить об этом протокол.
– О чем вы будете составлять протокол? О том, что портрет был в окне? Но ведь я вчера на Крещатике видел его портрет, выставленный в книжном магазине Идзиковского. Вы и на него составили протокол?
Поліцмейстер трохи зніяковів:
– Но оркестр тоже играет.
– Это репетиция в фойє, – кажу і дав знак, щоб оркестра скінчила. Оркестра замовкла, і процесія пішла далі. До мене підійшов помічник поліцмейстера і запропонував мені зайти з ним до театру, де він повинен скласти протокола. Кажу, що театр з усіх боків замкнутий і пройти в нього не можна, пишіть тут, десь на вулиці.
– Но ведь оркестр там играет?
– Это он репетировал, но, как слышите, он умолк.
Помічник поліцмейстера нічого не сказав і пі¬шов, я теж пішов доганяти процесію. На кладо¬вищі поліцмейстер, побачивши мене, каже:
– Вы, господин Садовский, пожалуйтесь на меня начальству, что я составил на вас протокол.
– Сначала составьте протокол, покажите мне его, я узнаю, в чем дело, и если протокол необоснованный, то, конечно, я буду жаловаться.
Поліцмейстер, усміхаючись, додає:
– Это, знаете, так, для вида, для проформы делается, а вы все-таки пожалуйтесь.
– Хорошо.
Здавалося, на цьому повинно було б усе й скін¬читися, але насправді вийшло інакше. Другого дня після похорону я одержав офіційного листа з канцелярії генерал-губернатора, де написано: «По распоряжению его высокопревосходительства, с получением сего предлагаю вам явиться 30 октября в 10 часов утра в дом губернатора».
«Це вже пахне чимось поганим», – подумав я.
Другого дня надіваю свої регалії і йду до ге¬нерал-губернатора. Ад’ютант пішов доповісти й виніс резолюцію: «Обождите». Я сів, чекаю. Тим часом почали підходити до приймальні жандарм¬ські офіцери та урядовці й почали таку розмову.
П е р ш и й. Знаєте, вчера был собран у нас комитет по постройке памятника Искре и Кочубею.
Д р у г и й. Ну и что же порешили?
П е р ш и й. Да, знаете ли, много было споров относительно проектов памятника, которые были представлены на рассмотрение.
Д р у г и й. В чем же дело? О чем могли спо¬рить?
П е р ш и й. Видите ли, было несколько проектов прекрасных, – например, Искра сидит и пишет, а Кочубей стоит возле и как бы диктует.
Д р у г и й. Ну и превосходно. Чего же лучше?
П е р ш и й. Да, но тут возражения были со стороны жюри, что это ведь донос. И совершенно верно, в самом деле это же донос... на Мазепу.
Д р у г и й. Н-д-а... Пожалуй, это верно, но...
П е р ш и й. Другой проект, по-моему, тоже был прекрасный. Верхом на коне сидит Искра, а Кочубей дает ему пакет. Но тоже пахнет доносом. И этот забраковали. Так что еще не остановились ни на одном из проектов...
...Думки мої урвала поява генерал-губернатора. Я підвівся й відрекомендувався: «Директор украинского театра Троицкого народного дома». Він мене оглянув з голови до ніг, але, побачивши на мені регалії, трохи злагіднішав і сказав:
– Вы там позволили оркестру играть в те¬атре, а теперь я должен вам совсем запретить играть ваши спектакли.
– Это в вашей воле, ваше превосходительство; но позвольте мне сказать несколько слов в свое оправдание.
– Я слушаю...
– В театре, где я играю, есть театральная комиссия, к председателю которой я обратился за разрешением.
– При чем здесь театральная комиссия? – пе¬ребив мене генерал. – Вас полиция предупредила об этом?
– Никак нет, – кажу. – Полиция меня об этом не предупреждала. Если бы полиция меня об этом предупредила, я бы никогда не рискнул нарушить правительственное распоряжение, бу¬дучи сам поклонник порядка и дисциплины.
Ці мої слова трохи прохолодили генерала, і він, не знаючи, що мені на це відповісти, звер¬нувся до ад’ютанта:
– Вызвать полицмейстера немедленно, – а сам вийшов з приймальні. Телефон враз задзво¬нив, і хвилин через п’ятнадцять до приймальні вбіг поліцмейстер.
– В чем дело? По какому поводу меня вызвал его превосходительство?
Ад’ютант, показуючи йому на мене, відповів:
– А вот по поводу директора театра.
Він до мене:
– Что вам его превосходительство говорил?
– Его превосходительство утверждает, будто бы полиция меня предупредила, чтобы оркестр не играл во время прохода процессии.
– Да, а как же?
– Когда же это было? Я такой бумаги от полиции не получал.
– Н-да, – зніяковів поліцмейстер. – Но, однако, я во время похорон обратил ваше внимание на то, что оркестр играет.
– Да, это верно, но это уже не предупреждение, а только пресечение совершившегося происшествия, и я, если припоминаете, дал знак ор¬кестру, и он перестал играть.
– Да, это верно, но...
Тут ад’ютант покликав поліцмейстера до гене¬рал-губернатора, і я залишився чекати резолюції. Минуло ще кілька хвилин, почувся дзвоник з генералового кабінету; ад’ютант хутко пішов на виклик, а через хвилин п’ять вийшов і заявив:
– Его превосходительство передает вам, что вы свободны.
Я уклонився й вийшов на вулицю з полегшен¬ням на душі. «Ну, викрутився! Вів ля патрі, як каже Копач у «Сто тисяч». Пізніше один урядо¬вець, що служив при генерал-губернаторі, розказував мені про ту розмову, яку вів генерал з поліцмейстром, як він доткав йому за таке «упущение» і нарешті заявив:
– Ви повинні звернути особливу увагу на цей театр. Це революційне гніздо, там плекають сепаратистичні ідеї, ви розумієте?
А на відповідь від поліцмейстера почув, що він ужив усіх заходів, але й досі нічого недозволеного не виявилось, тільки саме мистецтво.
– Ви не вмієте вишукати того, що там є, – відповідає йому генерал. – Прошу підсилити догляд за театром Садовського, – і таке інше.
Але скільки не підсилювали догляду за ним, я, бувши завжди загодя попереджений про це таємними Никодимами, відбивав усі їхні за¬ходи.
Трупа вже не виїздила на літо з Києва, грала влітку в Купецькому саду, а взимку в своєму театрі. Він був найдемократичніший у Києві, найдешевший щодо цін на квитки: на ранкові вистави щонеділі і щосвята перший ряд партеру коштував 50 копійок, а галерея – 5 копійок... хоча склад трупи був той самий, що і на вечірні, дорожчі, спектаклі. Оплата праці тільки хору, що розрісся до 30 осіб, і постійного оркестру з 16 чоловік скількох витрат вимагала, не кажучи про акторів!..
Звичайно, я це робив задля того, щоб привабити до театру найбідніший контингент публіки і тим виховати в нього естетичний смак, а разом і любов до свого рідного. І цього я досяг. Вранішні святкові вистави проходили всі з аншлагом, і квитками на ці вистави запасалися заздалегідь. Отак з кожним сезоном виховував я ту авдиторію, що мені була потрібна і що до того часу була абсолютно байдужа до театру. Ось чим зробився той театр, що раніше давав величезні дефіцити всім попереднім підприємцям...
На Троїцькій площі, майже поруч з театром, відкрив свої вистави заїжджий цирк. І от одного дня, коли в мене йшла ранішня вистава, а разом і в цирку, я, стоячи в юрбі, що зібралася на виставу, чую таку розмову двох робітників, судячи з їхнього одягу і манер:
– Ти куди?
– У театр, а ти?
– Та хочу піти в цирк.
– Чортзна-що видумав! За «рижим» скучив? Це ж тобі театр, та ще й свій, а там що? Блазень рижий дурня корчить. Бери краще квиток, та йдемо разом до театру.
І обидва пішли до каси й узяли квитки. Ця невеличка сценка багацько дечого мені сказала й дала мені велике задоволення, бо я побачив виховні наслідки своєї праці».
Заньковецька продовжувала кочове життя. З трупою Сабініна на гастролях побувала аж у Баку, де колись розігралися драматичні події з небогою Садовського Євгенією Садовською-Барілотгі. Тоді вони скінчилися більш-менш щасливо, принаймні так запевняла сама Євгенія. Минуло кільканадцять років, і драма скінчилася трагедією... Марія Костівна дізналася, що князя Уросова вбито (місцева вендета), а його дружина Євгенія чи то з горя, чи то зі слабкого природного здоров’я, як і в її матері, померла, лишивши двох сиріт, названих на честь дядька Миколи Садовського і тітки Марії Заньковецької як пам’ять про ті часи, коли вони були разом і з надією, що знову зійдуться... Заньковецька бачилася з підлітком Миколою, але родичі князя пильнували їхні зустрічі, боялися, щоб Марія Костівна не викрала хлопця (кавказькі норови!), хоча вона і в думках цього не тримала...
Ці відомості дійшли і до Миколи Карповича. Втрати рідних, близьких кревно. Втрати близьких за духом, ідейно – покинули сей світ Михайло Коцюбинський. Леся Українка...
А чутки, що ними переймався Садовський, удаючи геть байдужого, про Заньковецьку, давали підстави для просторікування... Відчував, що не треба того ширити, але не втримувався у бесідах зі знайомими, приятелями, особливо з подругою Малишкою, ганив Марію Костівну за «необачність, довірливість м’якосерду і невдячність», адже вона здалася на прохання Гната Хоткевича допомогти йому вивезти з Галичини створений ним «Гуцульский театр», аби показати його дніпрянам... На те, крім дозволу російської влади, потрібні були чималенькі кошти, і ось Хоткевич «зумів підкотитися до неї»... «видурити її коштовності», які той заклав до банку, взяв за них гроші, обіцяючи викупити, як тільки його гуцульска трупа заробить гроші, гастролюючи по Великій Україні... «Фантастичні плани, фантастична справа, і як вона пішла на таке, які її струни торкнув бандурист Гнат Хоткевич?.. Адже могла пожертвувати ці коштовності на свій театр, в якому грала багато років, хоча б з почуття вдячності». Мав на увазі свій, театр Садовського... Ніби забув, що подібні доброчинні жести були притаманні вдачі Марії Костівни... Ще потерпав, хоча і не казав про це нікому, навіть Малиш-Федорець, чи не віддала Заньковецька «на заклання» той золотий перстень з діамантом, який він подарував їй до юві-лею? Оце його чи не найбільш і бісило...
Хоткевич не приховував учинку своєї благодійниці, навпаки, скрізь про це балакав, навіть змальовував ці коштовності яскравими фарбами і з подробицями: була їх дюжина, щасливе число, – медальйон з рубіном і золотий ланцюжок, годинник з діамантом, браслети з коштовним камінням, брошки-застібки з перлами і діамантами... «Все це їй дарували за її працю, вона їх заробила... своїм здоров’ям... і ось тепер – на фантастичну справу?..» – бідкався Садовський.
Утім, ці «втрати» були дурницею порівняно з втратами людськими, близьких людей – кревних і за духом, Микола Карпович розумом осягав це. Погодився поставити в своєму театрі «Камінного господаря» Лесі Українки в пам’ять про неї. Ой, непроста, незвична була ця справа для нього, для акторів, звиклих до побутового українського театру. Що-правда, вже намагалися виборсатися за ті рамці, ставлячи українські історичні драми і навіть «Мазепу» Юліуша Словацького у перекладі з польської Ніни Дубровської, але однаково, то була близька українська історія (Воєводу грав Садовський. Мазепу – Євген Захарчук, Амелію – Малиш-Федорець). А тут у Лесі – західноєвропейська... та-ємнича, загадкова Іспанія, ніхто з нас не бував там, і легендарний Дон Жуан!.. Чи не освистають?..
Зголосилися допомогти поставити «Камінного господаря» театральний педагог і фактично по смерті Миколи Віталійовича директриса його музично-драматичної школи Марія Старицька, вона працюватиме з акторами над культурою слова; історик західноєвропейської драми Іван Стешенко, він читатиме лекції з історії середньовічної Іспанії; режисер ро-сійських спектаклів Олександр Матковський має досвід з постановки подібних «іноземних» спектаклів. З такою потугою, з таким триумвіратом можна і спробувати.
І реалії іспанські відмінні, адже душевний лад українця, звичаї, обряди, мабуть, так різняться з іспанськими, як український гопак з іспанським болеро... Іспанський темперамент треба відтворити не тільки за допомогою реплік, костюмів, а й мізансценами, мімікою, поривчастими рухами, їхнім придворним етикетом. Усе це треба осягнути, вивчити, вичитати і осягнути...
І символічно-містичний фінал п’єси... Гм... Він звик до натурально-побутового театру, взятого з життя реального, повсякденного, підміченого спостереженнями самого життя, а тут у Лесі... оживає кам’яна статуя Командора, його дух перемагає все... суцільна містика... Так гадав Садовський, вкотре перечитуючи драму, зачинившись у театральному кабінеті, посмоктуючи люльку. Лесі вже немає, не підкаже, вчитуйся в надрукований у «Літературно-науковому віснику» текст і сам маракуй – що до чого... Попервах він узагалі відмовився брати участь у спектаклі, мовляв, «це не моє», але узялися всі вмовляти його: якщо не Дон Жуана, то Командора він таки відіграє на «відмінно», – це його роль, ніби написана для нього, Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, близька Лесина товаришка, розповідала, як Леся ділилася з нею своїм задумом. «Ся драма повинна нагадувати скульптурну групу – такий був мій замір... Командор – се більше символ, ніж жива людина, а то, безперечно, є вада, тільки ж коли порівняти з тим, як обходилися з сею поважною особою інші автори, то я була уважніша до нього і принаймні дала йому якесь логічне поводіння і розумну підставу, смисл у драмі... Ідея її – перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі»... Не знаю, як воно у мене вийшло, добре чи зле, але в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже триста літ мучить собою людей... Так чи інакше, але і в нашій літературі вже є «Дон Жуан» власний, не перекладений, оригінальний...». Ці збережені Лесині слова багато важили для розуміння твору. Подовгу міркував над репліками героїв.
Д о н Ж у а н. Для мене найдорожче – врятувати вам гордий, вільний дух! О донно Анно.... Чи маю я зложити вам під ноги свою так буйно викохану волю?
К о м а н д о р. Права без обов’язків – то сваволя (Дон Жуан, навпаки, вважає себе вільним від будь-яких обов’язків...)... Для нас і збочення найменше було б ступнем до прірви. (Гора, скеля – як символ Командора – з вуст донни Анни).
А н н а. Нема без влади волі. (Воля – свобода чи воля до влади, за Фрідріхом Ніцше?..).
І ось метаморфоза з героєм. Під натиском і переконаннями донни Анни.
Д о н Ж у а н. Як чудно... Лицар волі переймає до рук своїх тяжкий таран камінний.
Давня мудрість: влада псує людину (керує її вчинками), будь-яку, навіть заманила анархіста Дон Жуана... Отож ідеальний – добрий, людяний, чутливий, волесвободолюбний водночас можновладець неможливий? Тоді що: хай живе анархія? А як же порядок – людський і всесвітній? Має ж він бути, інакше людству як видові кінець...
Позірне враження од вистави має бути, як заповідала Леся, наче від скульптурної групи, скажімо, як від «Лаокоона». І почали творити скульптуру – починаючи від декорацій Івана Бурячка, похмурих, середньовічних, на відміну від звиклих «іспанських», опереткових, розквітчаних, і кінчаючи костюмами та всім ладом п’єси. А сенс її – хай кожен дошпіртується сам...
І ось Садовський – Командор виходить на сцену – могутній, гора непохитна, весь у темному: чорний камзол, чорний довгий плащ, чорна іспанська шапка з дашком над чолом і вухами, чорні високі рукавиці, чорні густі вуса і борода, темно-вишневі чоботи з металевими острогами, і тільки великий білий хрест на грудях, білий комірець сторчма і така ж прикраса на вершечку шапки, на щільно затягнутому навколо стану поясі на срібному ретязі висить довга шпага. Сталевий голос, певний себе. Командор, камінний господар – і цим все сказано.
Роль донни Анни якнайкраще прийшлася Марії Малиш-Федорець, бо була близька їй за вдачею... Дон Жуана з усіма його внутрішніми суперечностями і зовнішнім блиском Іван Мар’яненко також відтворив. Це був успіх. Підсаджений від чорносотенців молодик засвистів під час прем’єри, але його підхопили під руки глядачі і викинули з гальорки, а поліція вивела з театру...
Рецензії на спектакль здебільшого захопливі. Всеволод Чаговець у газеті «Киевская мысль» писав: «В історію українського театру вписано нову дату: прийняття до репертуару трагедії про Дон Жуана. Хоч як це дивно, дехто ще й досі обмежує сферу українського театрального мистецтва гопаком, горілкою та «нещасним коханням», але Рубікон перейдено, і український театр вступив у сферу загальнолюдських, загальноєвропейських ідей, завершивши свій переможний шлях, усіяний колючками колишніх обмежень, недовір’я, скептицизму та відвертої ворожості. На всі сумніви та скептичні посмішки він відповідав тільки фактами, і остання його вистава драми на загальносвітовий сюжет про Дон Жуана та Камінного гостя є таким же фактом».
Людмила Старицька-Черняхівська писала у газеті «Рада» під заголовком «Історичний момент»: «Відбулася велика дія: український театр, лишаючись суто українським, набирав силу загальнолюдської вартості. Прекрасна п’єса Лесі Українки, глибоко задумана і художньо виконана, яка так оригінально трактує світову тему Дон Жуана, що скрасила б кожен європейський театр, мала відогратися перед нами; і в глибині серця билась, як птах у сільці, несміла думка: чи ж наш український театр в сучасному стані своєму вийде з перемогою з цієї справи? Він переміг! Це була славна вистава, вона вражала своєю глибокою інтелігентністю щодо постановки і щодо гри артистів. Такої вистави ще не бачив український театр».
Та несподівано для невтаємничених грянула світова війна... Російський уряд і до того не жалував українців: заборонено діяльність «Просвіти» і святкування столітнього ювілею Шевченка, закрито «Український клуб» у Києві. А вже третього дня, як Росія ув’язалася до війни, уряд заборонив щоденну газету «Рада» і далі один по одному закривав українські видання – боялися пов’язаного з австро-угорською Галичиною «українського сепаратизму», що міг зашкодити мілітаристському духові, потрібному для перемоги у війні. Директор народних шкіл Київської губернії пан Плеський звелів вилучити зі шкільних бібліотек усі українські книжки... Михайла Грушевського вислано з України до Симбірська... Одне слово, відкотилися на десяток років назад, коли діяв Емський акт.
Садовський:
«Почалась війна. Коли оголошено загальну мо¬білізацію, то вже з однієї моєї трупи в першу голову забрали душ із десять акторів та хору. Найкращі тенори, баси, баритони, – і все те ре¬пертуарне, – повинні були піти, і тим самим у трупі зробилась величезна пробоїна. Треба було латати, знов набирати, вчити. Правда, майже всі актори, що були покликані на мобілізацію, влаштувалися в київському гарнізоні, але хор, хор! Забрали його, і не скоро вже я його по¬бачив. Актори хоч і повлаштовувались у місько¬му гарнізоні, але ж їм грати було не дозволено, і тут треба було вміти викрутитись, коли вже тебе вхопили за скроню. І викручувались. Перш за все я попереміняв їм усім прізвища так, що на афіші їх нікого не було. Грають буцімто інші, а насправді грали ті самі. Доводилось тремтіти за кожну виставу, бо ніколи не було певності, що всі вони вирвуться з касарень і будуть своєчасно в театрі... Звичайно, було вжито всяких заходів перед значним гарнізонним начальством, таким от, як фельдфебелі, унтери, що від них у цім ділі все залежало. Що трупа, як і раніше, мала загальну симпатію, цього до¬сягалось, але не обходилось без доносів. І от київському комендантові Медерові донесли, що покликані до військової служби актори грають по театрах. Тут і почалась стежа. Медер, як ко¬мендант Києва, був у цім ділі собакою, був гро¬зою всього гарнізону й коло себе тримав ад’ютантів теж із собачим нахилом. Як там кажуть – варт Пац палаца, а палац Паца. Одним з таких його ад’ютантів був Афнер, надзвичайно підла фігура. Цей от Афнер і з’являвся несподівано по театрах, звідки були покликані актори, і вже де¬кого з акторів заарештовано в театрі Соловцова. Треба було «прийнять нергічеськіє мєри», як каже старшина в «По ревізії».
Заходів було вжито таких. З театральної кон¬тори, куди неодмінно він повинен був зайти пер¬ше, ніж до мене за лаштунки, проведений був до мене телефон в убиральню. Контролерам театру було наказано пильно стежити за його появою і негайно давати знать у контору, яка вже умов¬ним паролем мусила подати гасло мені за лаш¬тунки. Усі шинелі акторські з убиралень були винесені в гардероб, а замість їх повішано ци¬вільне вбрання. За лаштунки наказано нікого не пропускати без мого відома. В дверях, що вели за лаштунки, пророблено маленьке вічко, в яке можна було бачити, хто йде. Поліцейські, що вартували, співчували мені та акторській біді і завжди попереджали про небезпеку в контору. А звичайно, що за лаштунки без вартового при¬става й сам Афнер зайти не міг; крім того, в разі б він зайшов під час дії, помічник режисера на сцені повинен був кожного актора попередити, щоб після дії до вбиральні не йшли, а ховались у іншім місці. Таким місцем було моє помешкання на другому поверсі, а з нього був хід за лаштун¬ки. Решта ж акторів, що не були покликані, зви¬чайно після акту йшли до себе в убиральні віль¬но. Двері з убиралень на сцену замикались, і хлопці, що стояли коло них, нікого стороннього ні в якому разі під час вистави па сцену не про¬пускали.
І от дійшла черга нарешті й до нас, мовляв, за городничим у «Ревізорі». Одного вечора, коли як є всі мобілізовані актори грали, телефон го¬лосно дзвонить до мене.
– Що? – питаю.
– У театрі дядько Іван, хоче вас бачити, за¬раз прийде.
Звичайно, розпорядок дано в мент. Помічник своє діло знає: акторів, що були на сцені, по¬передив, двері з убиралень на сцену замкнуті. Чекаю. Стук у двері, де вічко. Хлопець дає мені про це знати. Я виходжу із своєї вбиральні, зве¬лів відчинити двері, і на порозі з’являється Афнер у супроводі вартового поліцейського, з ким ми переморгнулись і один одного зрозуміли.
– Чем могу служить? – питаю.
– Я плац-адьютант Афнер.
– Очень приятно, прошу в уборную.
Він зайшов.
– У вас есть артист такой-то? – називає прі¬звище.
Кажу:
– Був, але тепер нема – покликаний на мо¬білізацію.
– А такой-то?
– Тоже.
– А я имею сведения, что они у вас играют.
– Сведения ваши не точны. Прошу взглянуть в программу, там ни одного из названных вами актеров не значится...
– В таком случае позвольте мне осмотреть артистическую уборную.
Повів його до вбиральні. Він, звичайно, спо¬дівався побачити військові шинелі, але на вішалках скрізь були пальта. Декілька хористів сиділи за своїми столиками й переморгувались.
– Это все уборные?
– Да, все.
– А с той стороны?
– Там женские, и туда, я думаю, вам идти неудобио, артистки могут быть раздеты.
– А эта куда ведет дверь?
– На сцену.
– Туда пройти можно?
– Да, но после окончания акта; сейчас туда вход запрещен, чтобы не мешать ходу действия. Подождите немного, акт окончится, и я вас провожу.
Він закурив цигарку й чекає. Читач розуміє мій настрій. «Що,– думаю я,– як актори не встигнуть поховатися після кінця дії?» Я, стри¬муючи своє хвилювання, почав жартувати з вар¬товим приставом, розказуючи йому якусь анек¬доту. Та от дія скінчилась, з-за лаштунків клац¬нув замок, двері відчинились, і кілька акторів – звичайно, не ті, яких йому треба було, – пішли в свої убиральні.
– Ваша как фамилия?—питає він одного.
– Вільшанський.
Він глянув у реєстр, що держав у руці. Нема.
– А ваша?
– Левицький.
Теж нема.
– Прошу тепер на сцену.
Я вже зовсім опанував себе, бо певен був, що всі ті актори, яких він зараз шукає, сидять уже в мене в помешканні на другому поверсі, куди йому не добратися. Він вийшов на сцену. Зви¬чайно, крім помічника режисера, машиніста та робітників, які міняли декорації, Афнер нікого не побачив».
Гнат Хоткевич, який на кошти Заньковецької таки поїздив зі своїми гуцулами Україною і навіть у Москві побував з концертною програмою «Гуцульські вечори», збирався в Одесі ставити цілісні п’єси, але з початком війни акторів його театру, підданих Австро-Угорщини, вислали до Сибіру, а самого Хоткевича – до Воронежа... Пропали заставлені Маріїні коштовності, бо він їх не викупив з банку, не заробив такі гроші. А Садовський, що пророчив коли сь такий кінець і мав би зловтішатися, сумно похитав головою... Він тепер поза театром давав разом з прем’єром паризької опери Іваном Алчевським концерти в київському українському шпиталі, урядженому на пожертви українців, для поранених солдатів співав народні пісні, думу Степана з «Невольника» і «У тієї Катерини» на слова Шевченка з музикою Лисенка. І, як писав Євген Чикаленко, «всі одноголосно, як інтелігенти, так і прості солдати, признали, що старий Садовський ліпше співає народних пісень, як всесвітній тенор Алчевський, бо в Садовського було якесь чуття, якого не вивчиш і не скопіюєш і яке буває тільки у видатних народних співаків». На жаль, так і не перейнято на фонограф співу Садовського, тільки Індржишек записав і видав на грамофонних пластинках декламації Садовського: «Чернець» та «Посланіє» Шевченка.
Микола Карпович і днював, і ночував у стінах свого театру, харчувався у своїй маленькій квартирці, обладнаній на третьому поверсі під дахом театру, страви замовляв у ближчому трактирі, на хуторі майже не бував: Зелений Клин нагадував про нещастя з Юрком... Садовський вже поступався багатьма своїми ролями молодшим акторам і режисерував спектаклі, маючи від цієї праці втіху. Адміністративні клопоти переклав на Спиридона Черкасенка, який, окрім того, як талановитий письменник, завідував літературною частиною і допомагав добирати репертуар, а часом і акторів. Тут він зустрів свою долю – херсонську актрису Євгенію Іванову, котра залучила до театру і свою молодшу сестру, молодесеньку і гарненьку Валентину.
Садовський любив працювати з молоддю, вкладати в неї свій «капітал», акторський досвід. У вісімнадцятилітньої Марії Литвиненко розгледів, якщо попрацювати, потужне драматичне сопрано, тому наспівував їй маловживані, але чудові народні пісні, і вона переймала їх, прислухалася, придивлялася, як співає Садовський, розпитувала, нотувала, думала...
Кредо Садовського-режисера: навіть граючи про колишнє, давнє, знайти в ньому вічне, потрібне і сьогодні. І перш за все реалізм, правда життя на сцені, але без грубого натуралізму, на все почуття міри, золота середина. Шукав виразні художні деталі, які відо-бражали б психіку героїв – у жестах, інтонаціях, обстановці, костюмах. Так, і в костюмах, адже у тому, як вбирається людина: скромно, яскраво, модно, старомодно або взагалі не звертає уваги на одяг, – її вдача. Радив акторам не зловживати гримом, який впадає у вічі з глядацької зали, уникати наліпок на ніс, підборіддя, грубих вусів і чубів... А головне – з усього різноріддя акторських талантів, уподобань і характерів створювати єдиний ансамбль вистави, єдину його тональність, єдиний ритм усієї п’єси.
Відкидав трюкацтво, дешевий популізм, шаржування персонажів, клоунаду,
вибрики, фортелі задля дешевого успіху. Надавав великого значення музичному
супроводові, органічному вплетенню у тканину спектаклю, злиттю музичного, сценічного і вокального. Актор-співак мусить не лише співати, а й мислити, розуміти душевний, психічний стан свого героя. Арія має бути природним виявом цього стану.
– Шановний, розкрийте причини, які породили цей стан, це почуття, що вилилося в
арію! Душевний настрій ваш має досягти такої інтенсивної емоційної напруги, яка б натурально вилилася в арію або пісню! У житті ж буває так, що люди раптом починають співати... Пригадайте: весело у вас на душі – і вам хочеться співати. А бува, ви піснею щось приховуєте, навіть переборюєте в собі... І в тяжкому, невимовному горі людина гірко плаче... ридає... голосить... Це теж своєрідний спів.
У масових, «народних» сценах герої вистави не повинні губитися, ніяких однакових гуртових рухів «маси», кожен має лишатися собою і в юрбі. У «Тарасі Бульбі» у залюдненій сцені на Запорожжі всі робили кожен своє, і було добре видно і чути серед велелюддя і Тараса, і Остапа, і Андрія. Не любив Микола Карпович «балаканини» беззмістовної, створення «шуму-гомону», загального тла у народних сценах: якщо говориш, то конкретно і так, щоб усі чули.
Надавав першорядного значення «музиці слова», культурі української мови.
– Мова – це вираз людської мислі, це також елемент майстерності актора з жестом, мімікою, рухом, мізансценою.
Актор Василь Василько згадує: «Музика слова у колективі Садовського була на дуже високому художньому рівні. Багатство інтонаційного малюнка, мелодика, ритміка, наголоси, манера вимовляння, усунення дикційних вад – над усим цим ми щоденно працювали. Тому в його виставах не траплялося курйозів, коли, скажімо, одне слово у діалозі двоє акторів-партнерів вимовляли по-різному. Це вважалося ознакою низької кваліфікапії, великим злочином проти художності, за це Садовський карав... Він розумів, що в ті часи, коли не було українських шкіл, коли на вулицях міста рідко можна було почути рідне слово, театр повинен стати «кафедрою» української літературної мови! Проти вульгаризації цієї мови, проти зведення її до побутовщини, до «патякання», проти гри під слово і наголосу на емоційну сторону тексту з метою фальшивого ефекту, що приводило до ігнорування процесу мислі у персонажа, активно боровся Микола Карпович».
Навчаючи молодих, часто вдавався до показу – як би він зіграв. Але при тім не викладався до кінця, грав на півтонах, з натяками для виконавця, хай дивиться і вчиться, мислячи, і врешті хай грає по-своєму, але сердечно, щиро перейнявшися...
Василь Василько: «Його раптове, гранично правдиве перевтілення в образ буквально потрясало нас. Своїм внутрішнім горінням він заражав виконавців. Те, що показував Микола Карпович, можна легко відчути, а от скопіювати – важко! Садовський проводив репетиції нерівно. Іноді він байдуже сидів за столом на авансцені поряд із суфлером і зрідка кидав репліки-зауваження. Це означало, що йому не подобається хід репетиції. Коли актор показував щось цікаве, Микола Карпович одразу ж захоплювався роботою, підказував нові пристосування. Тоді все оживало на сцені, і ніхто не помічав часу. Це були хвилини загального зачарування... якогось одкровення!».
Тримав у руках ціпок, а поруч сиділа велика породиста собацюра на ймення Норка. Якщо Садовського не влаштовувала гра актора, він сердито здіймав ціпка, і здавалося, ось-ось уперіщить невдаху, але в останню мить, певно, пригадавши, як Кропивницький брав його за вухо... грюкав ціпком під ногами в актора і казав спересердя: «Норка і то краще б зіграла!» Втім, швидко відходив і забував свій гнів, бо бачив, що бідолаха старається виправитися...
Та скільки не працюй, завше знайдуться критики. Радикали бурмотіли, а то й голосно вигукували, що театр Садовського загруз у вузьконаціональному, побутовому, етно-графічному репертуарі, а йому треба виходити на широкий, «загальноєвропейський» шлях, ставити перекладні п’єси європейських драматургів, та й вітчизняну тематику розширювати, відгукуватися на злобу дня і ті процеси, що наростають у суспільстві...
– Перепрошую, панове, але ми готували «Вільгельма Телля» Шіллера у перекладі Бориса Грінченка.
– І де він?
– Так цензура ж не дозволила! Бачте, там ідеться про національно-визвольний рух
швейцарців... аж у чотирнадцятому столітті! Зате виставили росіян: Островського «Ліс» і «Тепленьке місце», Чехова «Сватання» і «Ведмідь», Толстого «Від неї всі скверни», «Никандра Безщасного» за Писемським у моєму перекладі, не кажу вже про «Ревізора», «Одруження» і «Тараса Бульбу» Гоголя...
– Ну, з російської перекласти – то не штука... Можна і не перекладати, і так зрозу-міють... А от європейську драматургію, недоступну нам через мовний бар’єр, от що треба пропагувати...
– Будь ласка, прошу зласкавленого пана! «Мазепа» Юліуша Словацького, «Мед каштелянський» Юзефа Крашевського, «Мораль пані Дульської» Габріели Запольської – наші вистави з польської. А з німецької – «Стара шахта» Делле Граціє, з французької – «Євгенія Гранде» Оноре де Бальзака.
– Так, але...
– Або «Загибель «Надії» голландця Германа Гейєрманса чи «Забавки» австрійця
Артура Шніцлера. Маю на оці і «Батька» шведа Августа Стріндберга.
– Що ж, це похвально... Але ваші актори, дехто з них, бунтують, нарікають... Вважають, що треба піднімати в театрі сучасніші, актуальніші теми, надворі двадцяте століття...
– Будь ласка! Про нинішніх робітників, їхні нужди – у «Батраках» Костенка, про боротьбу шахтарів зі штрейкбрехерами у Донецькому вугільному басейні – у спектаклі «Земля» нашого працівника Спиридона Черкасенка. Будьте ласкаві, дивіться!
– Але ж і його ж таки «Казка старого млина», казочки в наш час!.. І вже геть
старомодні «Страшна помста» і «Вій»...
– Отакий я ретроград, пардон, ха-ха! Волію старомодного Гоголя замість новомодного Винниченка з його психопатичними вибриками!
– Не скажіть. Проблема вибору, яку визначив Винниченко у «Брехні», актуальна, як ніколи.
– Я це розумію, не такий дурний. Але ж не нова! Проблема особистісного вибору і в «Примарах» Генріка Ібсена, і в нашої Лесі Українки у «Блакитній троянді». Винниченкова героїня Наталя Павлівна просто «забрехалася» між «обов’язком» і «коханням», але вибору не зробила, не знайшла виходу і покінчила самогубством... Багато істерик і нервових вигуків... Поставили-таки Винниченкову «Брехню», та вона довго не втрималася в нашому репертуарі. Публіка в моєму театрі, певно, «не та»...
Розумів Микола Карпович, що річ не так у репертуарі, як у тому, що ті «дехто», і середняки і молодняки, вже прагнуть власної театральної справи, не хочуть ходити під «його ціпком», і це природно. Колись і він отак вирвався з-під опіки Кропивницького... Он Іван Мар’яненко – Хома Кичатий, Хлестаков і Дон Жуан, утік з його театру і десь там разом з Марією Заньковецькою засновують «Товариство молодих українських акторів», здається, і брат Панас до них горнеться... Збираються влітку орендувати театр Купецького зібрання, де колись грала трупа Садовського.
У трупі «ворохобня». Збираються гуртиками, обговорюють умови в «молодих», обі-цяну платню, дехто гострить туди лижви. За спиною у директора. Вірна Малишка натякає Садовському про це, не хотячи зраджувати ані його, ані їх. Навіть Любов Ліницька, яка стільки років у нього грала і мала найвищу платню, веде перемовини із Мар’яненком. Її не влаштовує конкуренція з боку Малиш-Федорець на героїчні ролі, тим паче, що Садовський надає перевагу своїй коханій...
– Ач, ворохобники, кропив’яне сім’я... збиранина-мішанина ахтьорська... я вам
покажу... Гадають, кожне умовлятиму? А вони висуватимуть свої умови: ролі, гроші,
бенефіси... А не діждетесь! Мало сплачую? Війна, ціни на базарі подорожчали? Але ж на квитки я не підняв ціни, найдоступніші в Києві! Де ж я візьму вам?.. Сідай, Малишко, і пиши об’яву. Вивісиш її при вході.
«Панове! Круг мене літають і плетуться всякі плітки, а може, тільки чутки з приводу нової трупи, яка формується на літо у Купецькому зібранні, у склад якої буцімто ввійде дехто з моєї трупи. Маючи на увазі, що «риба шукає, де глибше, а чоловік – де краще», я прошу всіх тих, хто вибрав уже собі «краще», ніж мав у мене, негайно заявити про це у контору театру до 15 сього квітня. На всякий випадок дирекція упереджає: хто з трупи вийде, назад повороту не буде. Дирекція».
Визнавав-бо прості і щирі стосунки. Чекав зустрічних, одвертих.
Але ніхто не йшов до дирекції із заявою, лише «шу-шу-шу»... Атмосфера у театрі вибухова... Спохмурнів, замкнувся у собі, чого не було з ним раніше. Не витримав напруги, зірвався, не дочекався і бабахнув друге оголошення, прискорив термін, не мав терплячки:
«Хто вирішив переходити у трупу, яка гратиме у Купецькому зібранні, і не заявить завтра, 11 квітня, до 12 години дня, той буде вважатися вибулим з трупи і з того ж дня жалування не одержить. М. Садовський. 10 квітня 1915 року».
11 квітня до нього в кабінет з’явилися із письмовими заявами Любов Ліницька (хоча і платив їй 225 карбованців...), Марко Петляшенко (чоловік небоги Садовського Олени Петляш, яка в цей час коштом чоловіка, за відчутної підтримки дядька, навчалася співу у професора Котоні в Римі, а Марко віддячив у Києві...), ще – Ніна Горленко, Євдокія Доля, Галя Галина, Василь Верховинець і Василь Василько, який так захоплено відгукувався про методу Садовського...
– Хай вам стелиться легенька доріжка... – розраховуючи їх, напутив Микола
Карпович.
Прихильники його театру на початку цього осінньо-зимового сезону влаштували керівникові бурхливу зустріч у стінах театру, тривалі овації, квіти, вінки лаврові, хліб-сіль під звуки бравурного маршу...
На місце вибулих провідних акторів запросив з Галичини Леся Курбаса, який уславився своїми «тернопільськими театральними вечорами», і Софію Стадникову, а з наддніпрянських теренів – Павла Чугая, Івана Овдієнка і Василину Старостинецьку, яка мала гарний голос. Натомість звільнив ще кількох, які «не тягнули», а здебільшого пащекували про підвищення платні і несправедливість у ставленні до них. Ті, нічтоже сумняшеся, помістили в «Киевской мысли» відкритого листа.
«Вш. п. редакторе!
Зробіть ласку, не відмовте вмістити цього листа у вашій шановній газеті.
У деяких київських газетах промайнула звістка про те, що із складу української трупи п. Садовського, яка грає 9 років у Києві, вийшли п-ні Діброва, Терентьєва та п-ни Вільшанський, Захарчук і Певний. Перш за все дозволимо собі малень¬ку поправку: на момент підписання цього листа із складу трупи, крім зазначених осіб, вийшли п-ні Колесникова і п. Тихонович. У зв’язку з цим дозвольте нам через вашу газету сказати кілька слів про причини виходу і про ті умови, у яких прохо¬дить робота в театрі п. Садовського. Останнього часу україн¬ський театр у Києві перетворився з легкої руки п. Садовського, «батька української сцени», у людну крамничку, яка торгує залежалим крамом на зразок «Вія», «Ой не ходи, Грицю» та подібної до цього макулатури. Під тягарем обставин артисти затушувались між декораціями, костюмами та реквізитом, пе¬ретворилися на живу машину, якою керує нерозумний маши¬ніст, і приречені на мертве животіння, без ініціативи, без світ¬лих сторін у житті, без можливості служити своїм ідеалам.
Настала війна, а з нею звелась жахлива дорожнеча, яка особливо далася взнаки нам, українським артистам, що одер¬жують порівняно з працівниками інших сцен жебрацьке утри¬мання. Ціни на все зростали, дорожнеча примусила багатьох з нас жити надголодь, а платню від п. Садовського, незважаю¬чи на повнісінькі протягом двох сезонів збори, ми одержували ту ж саму, що й до війни, ані копійки більше. І от ми відчули всю гостроту нужди, і кожен з нас звертався з проханням збільшити платню, але дістав гостру відмову. Попервах п. Садовський відмовляв артистам збільшити платню, мотивуючи свою відмову поганими справами. Тепер же, коли справи п. Са¬довського блискучі, він почав добирати акторів з-поміж тих, що позалишалися без роботи, вербуючи їх задешево – 45 карбо¬ванців на місяць замість звичайних 100 – 120 крб., і тепер свою відмову у прибавці мотивує так: «Помилуйте, та ви ще гарне утримання одержуєте; ось, подивіться, у мене тепер актори, і не можна сказати, щоб погані, а тільки по 45 карбованців одержують».
Що ж може відчути артист, замість прибавки діставши ота¬ку відповідь від антрепренера-спекулянта, що вдягнув на себе тогу «громадського діяча»? Маючи не обмежену в своїй справі владу антрепренера-режисера та актора на перші ролі, п. Садовський мучив своїх «гордих» акторів усіма засобами, які мав, – забираючи ролі, образливо обзиваючи своїх же артистів і т. п., аж до брутальної лайки.
За принципом п. Садовського, артист його трупи мусить бути істотою приниженою, зректися самолюбства та власної гідності – в іншому разі його буде викинуто за борт, і безкар¬но, бо всі служать без контрактів. За такого становища не може бути й мови, щоб серед артистів «першорядної» української трупи могла виробитися ідейна самостійність та рівновага між особистістю і працею.
Останнім часом у трупі п. Садовського панує така атмосфе¬ра, у якій деморалізовані люди впадають в індиферентизм і губ¬лять таланти, а антрепренер-корифей, побрязкуючи золотом, у той час вигукує: «Який я нещасний страдник рідної штуки!». Найбільшу платню у трупі одержує примадонна – 200 кар¬бованців, здається, а може, й більше. Далі йде 175, 150 карбо¬ванців двом особам, які прослужили на українській сцені понад 25 років, далі 120 і 100, 75 і 60 карбованців, а хористам і хо¬ристкам – від 40 до 50 карбованців на місяць. Та й ця платня сплачується не цілий рік, а з перервами, на розсуд п. Садов¬ського, від 2 до 4 місяців, тобто український актор забезпечений платнею лише 8 – 10 місяців на рік. Але бували випадки, коли п. Садовський і цю платню відмовлявся сплачувати повною мі¬рою, а пропонував по полтиннику за карбованець, що трапилося у липні 1914 р., коли артист п. Мар’яненко запротестував і змушений був залишити трупу.
Цього року, коли п. Садовському з обставин воєнного часу продовжили без торгів оренду ще на один рік, на таке спів¬чуття міста відповіддю з боку п. Садовського до акторів було те, що він відмовив усім збільшити платню, незважаючи на страшенну дорожнечу. Деякі місцеві газети присвятили п. Са¬довському низку «теплих» фейлетонів. Вирішивши, що появу в газетах статей, які ілюстрували експлуататорську діяльність, організували знов-таки його артисти, що просили прибавки, п. Садовський прикинувся невинно ображеним і всілякими за¬собами став «натискати», щоб артисти написали спростовання та захистили його добре ім’я. Особи, на яких впало підозріння п. Садовського, що це вони дали відомості газетам, докумен¬тально довели свою непричетність до статей, але разом з тим відмовилися підписувати які б то не було спростовання, бо, на їхню думку, фельєтоністи писали сущу правду.
Трупа ніби розділилася на два табори, і спростовання не з’явилося. Не маючи, крім згаданих підозрінь, ніяких підстав і причин, п. Садовський несподівано для нас у перших числах травня, не попередивши, як це завжди робиться, постом, відмо¬вив нам у зимовому сезоні, залишив нас у трупі лише до 1 лип¬ня. Одній з артисток відмовив і в літньому двомісячному сезо¬ні, незважаючи на те, що вона уже почала грати у цьому сезоні, і платню сплатив їй лише до 1 травня. І це вчинили з людьми, які служать по 10 років і більше... Крім того, антрепренер не зважив ні на родинний стан, ні на інші більш важливі обстави¬ни і викинув акторів напризволяще.
Правда, п. Садовський, «випроваджуючи» деяких артистів з трупи, мав на меті, ми припускаємо, певну «спасенну» мету. Адже чутки про його діяльність дійшли до громадськості, от п. Садовський і вирішив довести своє піклування про артистів. Він прикинув: спроваджу я тихенько цей «гордий елемент», залишаться вільними 700 карбованців на місяць, і я, нічого не втрачаючи, розподілю ці гроші на прибавки тим, що залиши¬лись, моїм тихим, «вірним діткам». «І сіно буде ціле, і кози ситі», а коли треба буде, вірні дітки напишуть у газетах про неоціненну доброту свого благодійника, батька української сцени.
Чи це так – покаже недалеке майбутнє. Поживемо, поба¬чимо!
Прийміть запевнення у цілковитій повазі і пошані. Колишні артисти трупи Садовського М. Вільшанський, З. Діброва, О. Певний, М. Тихонович.
Р. S. У складанні цього листа брали участь п. З. та ще одна артистка; в останню мить з причин, які ми не вважаємо за можливе оголосити, вони ухилились від підпису.
Р. S. Просимо інші газети передрукувати».
Василь Василько, котрий вийшов з трупи з творчих міркувань ще торік, зауважив:
– Описана в листі пригода – звичайнісінька у жит¬ті кожного театру. Звільнені актори хотіли зайняти у трупі місця тих, що вийшли з її складу слідом за І. Мар’яненком, вони прагнули грати провідні ролі та одержувати високі ставки. Микола Карпович пробував висувати цих акторів на провідні ролі, але вони, не маючи відповідної обдарованості й кваліфіка¬ції, виявилися неспроможними заступити вибулих майстрів.
Стара історія: коли в театрі з’являються конфлікти, то «ображені» актори, які більше дбали про особисту кар’єру та власні інтереси, неодмінно починають оперувати поняттями «високих ідеалів», «ідейної самостійності», «радості творчості», а в даному разі навіть тим, що їх «задушили декорації, рекві¬зит та костюми»! У листі «скривджені» невдало зіграли на своїй принциповості, забувши про те, що ставили в бенефіси «Жидівку-вихрестку» та «Дячиху», а «Вія», «Ой не ходи, Гри¬цю» назвали макулатурою. Така ідейна концепція шита біли¬ми нитками. Не тільки у ті далекі часи, коли українського ре¬пертуару було обмаль, «Вій», «Ой не ходи, Грицю» й подібні до них музичні комедії та мелодрами привертали глядачів до українського театру, а навіть і зараз з успіхом ідуть на сцені.
Автори листа твердили, що Садовський узяв до себе «за дешевину» безробітних некваліфікованих акторів. Це вже на¬хабна брехня. Микола Карпович запросив, безперечно, більш здібних митців. Вже саме тільки зіставлення прізвищ розкри¬ває знавцям театру всю безсоромність цього наклепу. Замість Діброви було запрошено Старостинецьку, замість Захарчука – Курбаса, на місце Певного – Овдієнка, замість Вільшанського – Чугая. Відмовивши Колесниковій та Терентьєвій, Садовський запросив дуже цікаву, висококваліфіковану актрису Софію Стадникову. Даремно автори листа посилалися також на вихід з трупи І. Мар’яненка, який нібито вимагав збільшення платні. Іван Олександрович пішов від Садовського з причин творчих та етичних і ніколи не ставив питання про підвищення ставки.
Микола Карпович відповів у тій-таки газеті стисло, не хотів гаяти час на розпатякування. Буркотів:
– Порожня бочка дзвенить, а повна мовчить...
– Балакали про єднання, аж поки побилися...
– З чортового пузиря чорт і визира...
«Вш. п. редакторе! В інтересах істини уклінно прошу вмістити у вашій шановній газеті мою відповідь на лист звільнених акторів моєї трупи.... Скажіть, будьте ласкаві, який антрепренер не має права освіжити трупу заміною гірших сил на кращі? ... Щодо збільшення платні акторам. Судіть самі. Місячні витрати мої на утримання особистого складу трупи виросли: до війни вони складали 5600 рублів, а в останніх сезонах уже 7000 рублів, не враховуючи сюди мого жалування як актора і режисера. Актори моєї трупи скаржаться до редакції на те, що отримують платню не цілорічно, а з перервами, коли не грають. Дозвольте спитати, де, в якій трупі, крім імператорської сцени, актори отримують платню цілий рік?.. Із бенефісів, які даю своїм артистам, не вираховую половини чистого прибутку, як заведено в інших, а віддаю весь чистий збір бенефіціянту.... Актори Певний, Вільшанський і Діброва по закінченню театрального сезону були замінені здібнішими – Старостинецькою, Курбасом, Овдієнком, Чугаєм.... Прошу надрукувати мою відповідь, і надалі ні на які випади на мою адресу авторів листа я не відповідатиму. М. Садовський».
Найліпшим новим придбанням був Лесь Курбас. Улився в трупу і репертуар, ніби вилитий... У «Мазепі» був до пари Садовському – Воєводі в ролі його сина Збігнєва. Дуже виразно, романтично зіграв: без гриму, простоволосий, велике чоло, орлині брови-крила, постава шляхетна!
Молодь наступає – і що тут удієш, закон природи! А йому вже шістдесятка, і відмовився від усіх «молодих» ролей, розуміючи реальність, – від тих ролей, у яких здобув славу в парі із Заньковецькою. А вона? І досі, хоча пішов їй сьомий десяток, грає і Софію у «Безталанній», і Зіньку у «Двох сім’ях», і Ярисю у драмі «Брат на брата», і Катерину в «Страшній помсті», двадцяти-тридцятиліток, і, судячи з відгуків у київській і одеській пресі, впорується краще за молодших... І радів за неї, і заздрив – коли як, залежно від настрою... «Товариство українських артистів під управлінням Мар’яненка за участі Заньковецької і Саксаганського» ставало серйозним конкурентом театрові Садовського, і не дивно, адже саме туди перебралися і Ліницька, і Василько, і Петлішенко... Добре, що зиму грали в Одесі і не відбирали в Садовського київського українського глядача.
За тими усіма театральними клопотами, конфліктами внутрішніми і такими, що виходили назовні та ставали предметом обговорення громадськості, і незчувся, як сталася подія, котрої чекав і свідомо, і підсвідомо, коли хотілося вхопити шаблю і скочити на коня та кричати на весь світ, аби всім сповістити про страшенну несправедливість щодо цілого народу, – чекав і дочекався-таки, і не він один. У Петрограді цар Микола зрікся престолу, і Росія стала республікою! Яка то радість охопила всіх ближніх! Микола Карпович позбувся сну і ночами блукав під своїм театром, аби швидше дочекатися пізнього березневого світанку і йти до приятелів, гомоніти, обговорювати, складати грандіозні плани, – адже тепер ні нагляду жандармсько-поліцейського, ні цензури! Скликав усіх акторів до себе, і в театрі, на сцені, урочо відбувся Перший з’їзд українських акторів, де і він сказав усе, що думав:
– Сторіччями придушували, а то й душили, взявши за горло і пісню, і слово, українську культуру, театр народний, ви всі це відчули на собі, дорогі друзі й одномисленики, але український актор, усі ми завжди були демократично налаштовані; для нас увага і любов народна були понад усе, і ми слугували народові, як уміли, не жаліючи здоров’я і найменше дбаючи про власну кишеню. З поваленням царату зійде сонце над Україною, вона заквітне, забуяє пишним цвітом і буде щасливою, а ми з вами прислужимося до цього, перед нами відкривається широке поле діяльності. Чистими руками берімося до революційної боротьби своїм словом, своїми талантами, аби зробити наш народ мудрим, освіченим, гідним себе. Слава Україні!
Ходив до пам’ятника Богданові Хмельницькому на Софійському майдані, де нині збирався народ, ставав на підвищення – біля пам’ятника лежали колоди, – виголошувався, вимагав, сперечався – брав участь у запальних дискусіях про минуле і майбутнє. Відчував, ніби наповнився весь повітрям, – так легко по-юначому літав Києвом, по зібраннях велелюдних, скрізь його пізнавали і просили сказати слово. Не відмовлявся.
На одному з таких зібрань стрів Старицьку-Черняхівську з усім її сімейством: чоло-віком-медиком Олександром Григоровичем, донькою-гімназисткою Веронікою, сестрами Марією і Оксаною, свояком Іваном Стешенком, дітьми їхніми Орисею і Ярком. Ніхто не хотів лишатися осторонь. Людмила Михайлівна запросила Садовського на міжпартійну і міжгромадську сходку, де мало бути тринадцять українських організацій для утворення «центрального тіла» задля координації дій у Києві і на периферії всеї України...
Насправді зібралося ще більше, «центральне тіло» нарекли Українською Центральною Радою – на противагу всіляким місцевим і професійним радам, де не дуже-то поділяли українську ідею. Центральна Рада одразу ж послала вітальну телеграму Тимчасовому урядові в Петрограді з надією, що нинішня «свобідна Росія» задовольнить усі законні права українського народу... Вимоги: повернути на Україну з московського заслання професора Михайла Грушевського, греко-католицького митрополита Андрея Шептицького, із Сибіру – всіх українців-галичан. У Києві поновлюється діяльність «Просвіти» і випуск газети «Рада». Усунути з посади господіна Плеського, котрий на початку війни вилучив українські книжки зі шкільних і народних бібліотек...
Повернувся Грушевський, очолив Центральну Раду, що отримала дві кімнатки у Педагогічному музеї, і закипіло... Рада набирала рис українського Парламенту на місце всеросійської Думи, де українці мали лише невелику фракцію. Одразу ж вона проголосила політичний постулат: колишня Російська імперія мислилася як федеративна республіка з національною територіальною автономією України, українська мова в школі, адміністраціях і судах, заміна поліції народною міліцією, вибори нових управлінських органів. Над Педагогічним музеєм залопотів на вітрі давно омріяний жовто-блакитний прапор, на будинку Київської думи з фронтона скинули царський вензель, а канатами повергли ниць статую царського міністра-«реформатора» Столипіна ... Садовський з Малиш-Федорець і акторами-однодумцями прибули на майдан, щоби взяти участь у піднятті нашого прапора над міською Думою, на її гребінці поряд з фігуркою архістратига Михайла... Співали «Ще не вмерла Україна»...
Але то був лиш початок славного межичасся. До театру принесли записку від Грушевського: 19 березоля за старим стилем у Києві уряджається Свято вільної України, відбудеться грандіозна маніфестація, і Михайло Сергійович запрошує Миколу Карповича з товариством взяти в ній участь... Якось прикрасити свято, а як – то Садовський ліпше придумає.
Отож і заходилися придумувати, аби зробити киянам сюрприз.
День видався чудовий – як на замовлення. Сонячний і по-весняному теплий. На майданах, вулицях, у провулках збирається парадово вбраний люд, вітаються друзі і незна-йомі, обіймаються, цілуються... За задумом Грушевського і помічників, маніфестація матиме організований вигляд, навіть з фахово-гуртовим забарвленням. Учні нижчих шкіл збираються поблизу Володимирського собору, середніх – на Фундуклеївській біля Анатомічного театру, університетчики, медики, політехніки – на Володимирській навпроти університету, слухачки Вищих жіночих курсів і фребелички – у скверику на Малій Володимирській, службовці пошти і телеграфу – поблизу Міського театру, військовики і робітництво Лук’янівки і Подолу – на Сінному майдані, Сирця, Шулявки і Кадетського гаю – на Галицькому базарі, самі галичани – на Нестерівській вулиці. Актори ж – під театром Садовського. Усі сходяться до Володимирського собору, де київське духівництво справить панахиду по Шевченкові, бо нещодавно були його роковини, а далі лави рушать Бібіковським бульваром, Володимирською, Фундуклеївською повз міську Думу, очищену від залишків самодержавного режиму.
...Як вітер, полетіли на баских конях у червоних жупанах і синіх шальварах молоді козаки-актори зі списами у руках, за ними – старші, знову ж таки верхи, з шаблями при боці, на чолі з кошовим отаманом Миколою Садовським. Зручно, міцно сидів у сідлі на слухняному до поводів коникові. Скільки десятиліть мріяв про це, бачив у снах – не на затісній сцені, а отак, на волі, широкою вулицею, наче степом! Збулося – про що тільки марилось колись...
Супроводжували почесним ескортом керівників Центральної Ради, які разом з
усіма в колоні прямували до міської Думи. Там, де недавно величалася фігура Столипіна, – дерев’яний поміст, на нього піднімається Грушевський. Вершники Садовського півколом оточили підвищення.
– Народові українському, визволеному на своїй землі, вітання і поклін, – Грушевський скидає капелюха і доземно вклоняється величезному натовпові, що витікає з Фундуклеївської і заповнює Хрещатик. – Товариство, браття, українці! Впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків. Сімдесят літ тому у Києві найкращі сини нашого народу: Шевченко, Костомаров, Куліш та інші кириломефодіївці – постановили добиватися визволення України з московської кормиги: перетворення її в свобідну республіку, зв’язану федеративним зв’язком з іншими слов’янськими народами. Лютими карами, в’язницею, засланням, заборонами відповіло на се правительство... Під тяжкими заборонами тримало воно навіть наше слово... Тільки тепер впали всі обмеження, заведені тодішнім правительством. Україна вступає як свобідний член у свобід-ну спілку народів Російської Федеративної Республіки...
– Слава! Слава! – гукає люд навколо. Піднесли над головами прапори, гасла:
«Самостійна Україна з вільною Росією!», «Хай живе вільна самостійна Україна!».
Грушевський продовжив:
– Минули часи, коли приходилося робити великі труди хоч для якоїсь полегші від тої неволі, в яку взято наш край. Тепер можемо самі дбати о собі, будувати нашу вільну Україну! Перед лицем найкращого сина нашого народу, невмирущого генія нашого слова, великого Пророка нашого визволення, присягнім в сю велику хвилю всі, як один муж: одностайно і однодушно всім стати на велике діло і не спочити, і рук не опустити, доки не збудуємо тої автономної вільної України! Присягайте, браття, перед лицем народу нашого постояти за неї вірно і щиро!
До сліз пройняв Михайло Сергійович, сліз радості, надії. Словом зарядив народ, і понеслося Хрещатиком: «Присягаємо! Присягаємося!».
Садовський присягнув разом з усіма, в одному хорі стотисячоголосому, щоки зволожилися від непроханої сльози... Ударив коня острогами в боки. Від Хрещатика рушили вгору крутою Трьохсвятительською до пам’ятника Богданові і Софійського собору. Тут має відбутися всенародне віче, як колись, за Київської Русі. До булави Хмельницькому причепили жовто-блакитний прапор. Коротка молитва за гетьмана Богдана, батька Тараса, за всіх мучнів, які душу і тіло поклали за волю України.
Поскидали шапки козаки Садовського свої зі шликом...
Дмитро Антонович зачитує резолюцію віча з вимогами до російського Тимчасового уряду. Якийсь майстровий долотом і молотком збиває вірнопідданий царатові напис на пам’ятнику Хмельницькому... Хлопчаки тим часом позлазили з дерев навколишніх і
несміливо наблизилися до вершників, обережно торкали списи, кінчики шабельних
піхов... Садовський удавав, що не помічає, та не втримався, погладив по голові якогось шибайголову, майбутнього боронителя України...
Микола Карпович ще не раз святкуватиме на майданах і в себе: надаватиме приміщення Троїцького різноманітним зібранням, і не тільки мистецьким, а й робітничим, солдатським, селянським... Щоденні історичні події, свята ставали буднями, треба було працювати далі. Революція торкнулася і його театру безпосередньо. Поривний Лесь Курбас вирішив створити власний «Молодий театр» з оновленням репертуару і техніки гри, чого, як він вважав, вимагає новий час, і заявив про свій вихід із трупи Садовського.
За ним і з ним пішли «старик» Северин Паньківський, колишній, формальний, чоловік Малиш-Федорець, і Олександр Корольчук, гарний комік і «характерник», до того ж видавець журналу «Сяйво», людина, з якою цікаво і поговорити, і посперечатися. Шкода, зрілі майстри, вироблені актори покидали трупу, захопивши з собою і кількох молодих, котрі подавали надії. Садовський переживав це у собі і тільки Марії Малиш-Федорець докинув крізь зуби:
– А ти? Он як поглядаєш тим услід... Га?
Малишка лащилася і запевняла палко:
– Що ти, Миколо Карповичу, вигадуєш? Хіба ж я проміняю мого Капочку на когось? Я за моїм Капкою у вогонь і воду!
Це тішило.
Марія перша разом з Панасом Саксаганським грали то в Херсоні, то в Кременчуці і нібито надійно заякорилися в Полтаві, у театрі, який величали Національним, українським. Як швидко все перемінилося; часом здавалося, що то чудовний сон, і не хотілося прокидатися... Проте натхнення і приплив сил піднімали щоранку з ліжка. Відхиляв завісу з невеликого віконця під дахом театру і дивився на Велику Васильківську, де вітер ганяв прокламації, шматки газет усіх штибів і партій, об’яв; на театральній тумбі навпроти хтось наклеював поверх афіш свої заклики... Збиралися купки людей, про щось сперечалися, серед них і фабричні, котрі раніш у цей час вже працювали у своїх цехах... А в нього купа справ, тепер прокидався рано, хоча любив поніжитися в ліжку, особливо якщо боки йому гріла Малишка. Але тепер і їй не давав вилежуватися: марш, марш, тепер у Києві грають кілька українських театрів одночасно, раніш він був поза конкуренцією, а тепер... Он «Молодий театр» усе більше і більше глядачів переманює, ставить популярного не тільки на сцені, а й на мітингах генерального секретаря Винниченка «Чорну пантеру і білого ведмедя» і Софоклового «Едіпа», – марш, марш і нам працювати, шукати, бути на гребені часу! А ми їм назло – мольєрівського «Жоржа Дандена» і поляка Риделя «Зачароване коло»!.. І того ж таки «Гетьмана Дорошенка» Старицької-Черняхівської, якого колись заборонили, а тепер він піде на «браво» і «біс»! І без будь-яких купюр. Нема вашої цензури, гаспада-гаспиди!
Центральна Рада своїми Універсалами – Першим і Другим у протистоянні з Тимчасовим урядом, а Третім – як відповідь більшовицькому заколоту в Росії і нарешті бажаним і очікуваним Четвертим – проголосила таку сподівану цілковиту самостійність Української Народної Республіки. Проте «гаспадам харошим» це не до шмиги, і вони посунули з Московії військом на Україну... Царський, а тепер більшовицький полковник Михайло Муравйов захопив Київ, усіх, кого запопадав на вулиці з літературною україн-ською мовою, без слідства і суду ставив до стінки. Садовський переховувався під дахом свого театру, на вулицю зовсім не виходив, а Малишка, пов’язавшись хусткою по самісінькі чорні очі, від чого походила на циганку, шукала по базарах, задля конспірації перейшовши на російську, дешеві харчі для себе і «Капки»... Приносила, готувала такі-сякі страви на залізній пічці-«буржуйці», що і обігрівала їх у люту стужу лютого місяця року вісімнадцятого. Базари київські знелюднилися, доводилося вишукувати якусь сільську бабу на якомусь розі, та й то вона ховалася, бо підходив озброєний красноармієць, питав: «Почем молочишко?» – і забирав його за півціни... Селяни остерігалися везти харчі до міста, часом доводилося самій іти на околицю і там добувати продукти: картоплю, сало, хліб. Добре, що це протривало недовго – неповних півтора місяця.
До Києва повернулася Центральна Рада з урядом. Поховали юних героїв, яких замордували московські більшовики поблизу залізничної станції Крути... Україна була шокована... Ховали всім Києвом, звісно, тим Києвом, що визнавав український уряд і державу. Життя верталося до державної колії. Старицька-Черняхівська видрукувала у видавництві «Час» свою драму «Гетьман Дорошенко» і напоумила заклопотаного театральними справами і долею своєї театральної трупи із 65 осіб Садовського видати там «Спомини з російсько-турецької війни 1877 – 1878», переклади «Тараса Бульби» і «Ревізора» окремими книжками. «Спомини» вже бачили світ, але журнальними подачами в «ЛНВ» «Тарасові» також поталанило раніш, а от «Ревізор» мав з’явитися вперше. Директор видавництва, письменник-драматург Василь Королів-Старий зустрів Садовського з обіймами, кошти на видання книжок знайшов уряд, взагалі цих 1917 – 1918 років книжок виходило як ніколи багацько... І ось з невеликими інтервалами Микола Карпович отримав пахучі друкарською фарбою книжечки. Саме книжечки, так ласкаво називав автор своїх мислених діточок...
Разом із Євгеном Чикаленком навідалися до хутора «Зелений клин» поблизу Гурівщини. Сумна картина... Садовський схопився за голову. Сусіди розповіли, як більшовики грабували хутір, розхапали все, що можна винести, їм допомагав дехто з місцевих дядьків...
Тим часом стався державний переворот, владу захопив гетьман Скоропадський, і Садовський скрушно хитав головою: не до доброго це, Центральну Раду обирала вся Україна, вона була легітимна, а гетьмана проголосило одне-єдине зібрання «латифундистів», а збройно підперли чужинці-німці... Так, чого доброго, почнуть скидати один одного, а народ тільки очима кліпатиме... Гетьман дав цьому приклад... Театрові те нібито на завадило, але ж треба дивитися не з власної стріхи, ширше, державно...

Повна версія - на сторінках журналу

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2005 р.