журнал "Вітчизна" №9-10, 2005 р.

ЛЕОНІД ГОРЛАЧ

Б’ЮТЬ У КРИЦЮ ЛІТА
ДО 70-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ОЛІЙНИКА

Із глибин пам’яті, повитих всесутніми маревами забуття, розкотисто й лунко озивається бадьоре, молодече:
Як у нашому селі
Б’ють у крицю ковалі...

І далі – баладний стрій, скупі емоційні рядки, за якими доля порумтаного війною полтавського села, за якими й проліскові літа автора – дитини війни, що сповна зазнала жахіття окупації і подальшого сирітства. І хоча на одній із пам’ятних зустрічей метр української поезії Павло Тичина, виділивши серед інших молодиків вірші початківця Бориса Олійника, зауважив із притаманним великому музиці знанням мелодики невідповідність танцювального ритму трагізму змісту, задиристі рядки лунко покотилися Україною, будячи душі. Це був камертон оновлення літератури, порив до нових художніх висот, забазований на класичній українській основі. Здається, не було в тих та інших рядках молодого поета карколомних поворотів думки, постановки з ніг на голову образної системи, але дух романтики, наповнений свіжими вітрами шістдесятих років, кликав за собою, правив за один із взірців нового реалізму.
Так входив у нашу літературу один із найяскравіших поетів України середини XX століття Борис Олійник, так прокладав першу борозну на власній ниві, яку оре й засіває ось уже впродовж сорока з добрим гаком років. Оре й засіває спокійно, вперто, як і личить селянському синові, не зважаючи ні на кліматичні, ні на соціально-політичні випробування, наполегливо удосконалюючи власний стиль творчості й реального життя, не граючись словом на догоду суспільним замовникам чи галасливим літературним реформаторам, факірам на годину, які понад усе полюбляють вивершитися над іншими, зверхньо поставитися до собі подібних, аби під шумок нагребти побільше до себе, зневаживши при цьому одвічні принципи народної моралі.
Пишу ці рядки не як критик чи літературознавець, навіть подумки не зазіхаючи на їхній нелегкий хліб, пишу на правах трохи молодшого за віком перевесника поета, а ще рядового читача, що шанує передусім цільність Слова і його творця, котрому довелося не раз пересвідчитися у справдешності Бориса Олійника у рядових і нештатних ситуаціях, мати можливість безпосередньо зрозуміти натуру майстра, бачити, як із роками він стає все глибшим і вагомішим. Його образ старила не сивина чи традиційна для інтелектуалів згорбленість – його духовне осердя просто набувало довершених форм у результаті впертої праці над собою, заглиблення в такі сфери, які тільки й творять Майстра.
Для сучасного молодого читача назву тільки деякі відправні точки біографії та послужного списку ювіляра. Народився в полтавському селі Зачепилівці жовтневої пори 1935 року. Виколисаний на твердих від роботи і ніжних від любові руках матері Марфи Никонівни та бабусі Катерини, майже не відчувши батьківської сили, – його забрала в безвість війна. Була рідна школа, Київський Шевченківський університет – і робота, робота. У редакції газети «Молодь України», у журналах «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна», в редакції «Романи й повісті» видавництва «Дніпро».
Своєрідно-яскраво талант Бориса Олійника розкрився, коли поет був обраний спершу за-ступником голови правління Київської письменницької організації, а далі одним із секретарів української письменницької громади. Запам’ятався він своєю істинною добротворчістю і на посаді секретаря парткому Київської письменницької організації, зокрема як один з чільних співтворців державного Закону про українську мову.
Прийшли нові часи, з тріском порвалися старі канони, як тугі гальмівні шлеї, вітри відродження зашугали над однією шостою земної кулі. І в ті літа бачимо Бориса Олійника дещо мовчазним і посуворілим під час бурхливих засідань всесоюзного парламенту, в морі емоцій, які могли занести його надто далеко від розбурханого українського народу. Але поет знову повернувся додому, змужнілим у політичних баталіях, повернувся, незважаючи на галасливі звинувачення деяких ура-патріотів, що збивали в капшука дивіденди, заглядаючи далеко наперед. Хід історії вгадати важко, якщо сам не стоїш твердо на землі, вона може й збити з ніг, надто коли допустиш фальш у слові й вчинку.
Здається: новітні часи, а Борис Олійник як істинний трудівник продовжував уперто засівати літературну ниву. Одна за другою виходили книги лірики та поем, він охоче прописував поезію побратимів із інших республік у рідному краю, огранивши її рідним українським словом. Його завжди заслужено доганяла слава – коли він ставав лауреатом Державних премій СРСР та України (імені Т. Г. Шевченка), а водночас здобував і інші престижні лауреатські звання. Важливо, що всі вони здобуті не плазуванням перед сильними світу цього, не відступом від кардинальних постулатів власного світобачення, а визнанням того, що Борис Олійник у своїй поезії йшов попереду інших. Як робить це й нині, у цілком нових суспільних умовах, непідвладний старінню і депресіям. Що ж, така доля справжніх поетів, які не можуть мовчати ні під грім гармат, ні в сонливому затишші видимого благополуччя.
Отож деякі думки про ювіляра, так би мовити, не позичені, а власні, як казав Тарас Шевченко. А побіжно й слово про часи минулі й нинішні, оскільки ніхто з людей ще не прожив у колбі чи в камері-одиночці все життя.
З яких компонентів складається образ людини, надто ж такої публічної, як поет, життя якого відкрите для всіх не лише в побуті, а передусім у слові, які грані характеру висвітлилися в Б. Олійникові впродовж десятиліть?
Із далеких шістдесятих долинає розважливе, без афектацій та нажимів на особливо ефектний образ сповідання перед матір’ю, пролітає перед чутливим оком калейдоскоп тодішніх подій, які, мов шматочки смальти, вкладаються у мозаїку двадцятого століття. Глобальні проблеми не зворушують матір-селянку, до якої й апелює вже метикований син-поет, у неї своє — чорноземне — бачення його життя:
«Здрастуй, синку. Я ж тобі казала,
дитино, аби добре вкутував шию,
бо застудишся. А таки допарубкувався!»

І тільки після того реалістичного материнського пасажу, після великих епохальних подій, у яких, однак, немає місця для одинокого людського серця, поет, навідавшись у рідні місця, раптом усвідомлює, що саме тут «стоїть на своїй землі». Це не просто художній прийом – це світоглядне кредо, яке Б. Олійник буде сповідувати впродовж десятиліть. Міцно стояти на своїй землі – це й поставити вище Білого дому рідну білостінну хату в Зачепилівці, і, пишучи про найвищі філософські істини, вивершувати над ними життя того народу, який дав йому крила. Це й, перебуваючи в найвищих сферах, як у рідному краю, так і на берегах інших материків, залишатися по-сковородинівськи розважливим, як личить справжньому українцеві.
Стояти на землі для Бориса Олійника – не споглядати із філософським спокоєм за тим, що чиниться поруч і на далеких гонах, а втручатися активно у життя. Зрештою, йому не потрібно було висмоктувати конфлікти з пальця, бо не відсиджувався в окопі ні за старої влади, ні в новітні часи. А що доля виявилася милостивою до нього – то не заслуга людей.
Пригадую бодай один досить дискусійний нині період життя Б. Олійника, коли йому довелося очолювати партком Київської організації Спілки письменників. Дехто із колег-літераторів донедавна аж захлинався, потрясаючи мітинговими трибунами, піддаючи нищівній критиці поета-ідеолога, до якого ще вчора бігали мало не щодня як не з проханнями, то зі скаргами на несправедливість світу. Критикували пафосно, по-новому, бо так було потрібно для власного утвердження, забуваючи, що час усе розставляє на свої місця, що тайне рано чи пізно стає явним. Критикували і за інерцією продовжують це робити, лише приблизно уявляючи, чим займався партком у ті нелегкі роки.
А чи відали ті мітингові новатори, що той же Борис Олійник ще напередодні свого обрання ходив у «чорному списку» горезвісного Маланчука як претендент на ідеологічне перевиховання у краях далеких і холодніших? Ходив поруч із Іваном Дзюбою, Василем Стусом, Олесем Бердником, Ліною Костенко, Станіславом Тельнюком та іншими. Яка верховна сила втрутилася тоді в перебіг подій, ніхто нині не скаже, зате лишився той страшний документ і дочекався своєї з’яви у книзі В. Врублевського.
Зате на совісті тодішнього секретаря парткому стільки добрих справ, які не перекреслиш жодними мітинговими резолюціями. Я теж був тоді членом цієї партнадбудови за апаратним штатом (був на той час директором Бюро пропаганди художньої літератури і за посадою мав регулярно відвідувати засідання, а то й звітувати за важливу ділянку ідеологічної роботи, а тому мав змогу бачити, як горнулися до Бориса Ілліча люди, як вірили йому, коли доходило до якоїсь чергової розправи у відповідних структурах.
Ні, не все було таким чорним у недалекому минулому, якщо там, де намічалися вузли конфліктів і трагедій, були принципові люди, що твердо стояли на своїй землі. Вони або замовкали як поети (часто-густо відірвані від рідної української землі, загнані під недремний нагляд та колючі дроти), або вдавалися до езопової мови. Чи не через це в того ж таки Б. Олійника широковживаним став жанр народної притчі.
Нинішні молоді пошуковці слави, експериментуючи аж до відвертих матюків, роздягаючись інколи донага перед читачем, можуть дорікнути: але ж Олійник писав про Леніна та його партію? Так, писав і друкував. Але скажіть мені, хто з тодішніх поетів не писав про неодмінні фетиші держави, дехто навіть видавав цілі томи вірнопідданої лірики? Та не в ній справжнє осердя поезії, його треба шукати там, де живе й дихає справжня душа, яка нарешті діждалася волі. Власне, сподівалася на розкріпачення, але, як показали останні роки, вийшло все навпаки. У незалежній Україні поети нікому не потрібні, як і взагалі інтелігентні люди, що були ладні покласти життя їй до ніг. Як та ж непотрібна багатьом владцям українська мова, позбавлена реального державного захисту.
І тому з такою вбивчою силою зазвучали нові вірші українського метра, чудова поема «Трубить Трубіж» – своєрідний спектральний розріз державного життя в нинішній Україні, де бал править украдений гріш, де за безцінь продаються своїм та заокеанським грабіжникам і душі, й тіла. Страшний за своєю тональністю вірш «Похвала непідкупній» – дещо не характерний для такого поета життєствердних високоморальних істин, яким завжди був Олійник. Його б варто прочитати кожному, хто втратив почуття міри й вічноплинного часу, хто перестав заглядати в майбутнє, бо ніколи в гонитві за матеріальним збагаченням, але ж вони, як правило, українських книг не читають, а коли й читають, то, стомившись підраховувати набуті на крові народній бариші.

Коли здалось, що все пішло за доляр –
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;

Коли здається, що саме повітря
Настояне на лжі, немов одвар,
Коли поет, як сутенер – повію
Кладе під владу Аполлонів дар;

Коли вам чорне видає за біле,
Не кліпнувши,
зело писучий син,
І під стильовку стрижені дебіли
Полюють на людей, мов на тварин...

До цього додав би я ще й політиків різного калібру (хоча в поета є неоднозначний рядок про «злодія державного в законі»), штатних проповідників нового стилю і моралі та
іже з ними. Все купується, все продається, народна мораль конає в обіймах мамони. А поетові залишається втішатися хіба що з одного:

І варто жить, і прагнути безсмертя,
Коли є смерть,
яку не підкупить.

Отже, в нинішньому світі ні на кого сподіватися, він переживає період глибокої духовної деградації, а держава ж, як відомо, не може існувати без душі, без духовного осердя.
Варто вчитатися в суворі нещадні рядки вірша «Розмова з учителем», щоб зрозуміти ниніш-нього Бориса Олійника. Поет і зараз твердо стоїть на рідній землі, інакше не піддавав би такому остракізму те, що відбувається в сучасній Україні. І гірким докором звучать останні рядки пристрасної правдивої поезії:
Він пита мене:
– Сину, а що ж це ти зблід, як з навроків?
– Та приснилось, – затнувся, –
таке... хоч на дерево лізь.
– То, козаче, не сон.
Прогуляв ти в дитинстві уроки –
Саме ті, на яких ми проходили...
капіталізм.

Хтось може згадати, що Б. Олійник у ці останні переломні роки не метався між різними партіями, як перекотиполе між вихорами, а з селянською впертістю продовжував відстоювати комуністичні ідеї, що він залишився ортодоксом, мало не ворогом нової України. І це той, кого не минули ні нагороди за справді високу поезію, ні «чорні списки» за непоступливість у принципах. Але чим кращі сповідувані нині ідеї зиску, вивищення нечисленної групи бездуховних злодіїв та лжепророків, які вимертвили народ на кілька мільйонів людей, запрягли в ярма інші мільйони довірливих українців, потопталися по національній культурі, зробили так, що Білий дім нарешті затінив поетову зачепилівську білостінну хату?
Але ж мріяв свого часу видатний прозаїк і політик Володимир Винниченко, людина європейського масштабу мислення, про відродження нації української саме на комуністичних засадах. То що, нинішні вожді розумніші за великого попередника, котрий змушений був утікати з рідного краю, як тільки більшовизм посунув через штучну столицю Харків на беззахисну Україну? Ні, тут щось не те, і в цьому плані позиція Б. Олійника видається твердою і правдивою. Бо він продовжує стояти на рідній землі.
Борис Олійник з першопочатків сповідує три любові – до України, матері та коханої. Давно вже став класичним вірш «Мій борг» із першим крилатим рядком:

Я тим уже боржник,
що українець зроду:
Бо доля, певне, в гуморі була,
Коли у посаг нам давала землю й воду
І голубого неба в два крила.

Цілком новочасно звучить і гордість за свій народ, який має своє місце серед інших, і нагадування про важкі випробування в минулому. Як неперебутньо озиваються до серця вдумливому читачеві й завершальні рядки:
Я Всесвіту боржник!
Але комусь одному –
Не був. Не є. Й не буду.
І на тім стою!

Як і афористичне попередження всім політичним фальшивомонетникам із диптиху «До проблеми «Шевченко і народ», писане не сьогодні:

Народ не візьмеш на макуху.
Він зоддаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто – по духу! – сучий син.

Гадаю, що в любові до України потужним живчиком пульсує і трепетне поклоніння батькам-воїнам, які, як і його власний, полягли в боях Великої Вітчизняної. І коли раніше написані поезії лягали на серце або карбованими похідними рядками, або печальними мелодіями, то в останніх часто-густо звучить неприхований гнів на тих, хто обдирає пам’ятники на братських могилах, аби здати бронзу на металобрухт. А давно вже в поемі «У дзеркалі слова» поет декларував як щось вічне й нетлінне для українців:
Ми ще у ті осиротілі дні
Закарбували правило залізне:
З усіх – два слова:
«Мати» і «Вітчизна» –
Існують
звіку
тільки
в однині.

Добре хоч, що вже ніхто не зможе вкрасти поетові рядки про святині – про ту ж сиву горлицю матір, які, поруч із іншими його творами, набули пісенних крил і шугають у високому небі над головами і святих, і грішників.
Університетські друзі-однокашники полюбляють згадувати, який із Олійника був удатний воротар. Кажуть, найпотужніші удари м’ячем не могли звалити його з ніг, а коли й змушували сітку затріпотіти за спиною, то ті удари не міг би відбити навіть сам Юрій Макаров. Здається, що і впродовж останніх років – уже споважнілий Борис Ілліч, поет-академік і такий же врівноважений і сердечний до людей – не втратив спортивної форми, мужньо переносячи удари долі. За натурою людина громадська, він не може дозволити собі почивати на лаврах – хіба що сховається на якийсь час підлікуватися та й знову в люди. До його спокійного голосу дослухаються у Верховній Раді навіть ті, хто ладен був би зітерти непослуха з лиця землі чи затягти в тенета корупції, купити і його слово. А воно ж не вмирає в поетовій душі – свідчення цього нові й нові талановиті книги, які неодмінно опиняються в епіцентрі суспільних суперечок. До його думки ставляться з повагою в Раді Європи, членом якої Борис Олійник є ось уже чимало часу.
А чого варта його плідна робота в Українському Фонді культури, який завдяки йому перетворився на міцний форпост національних святинь, – і це тоді, коли одна за одною захиріли великі творчі спілки, покинуті напризволяще державою.
Так що й на сімдесятому витку Борис Олійник продовжує самовіддано охороняти ворота України від різних нападників – від одягнених у чужу форму і до тих, що забувають, де чиї ворота, та й знічев’я вражають свої.
Бо він – Поет від Бога й матері, він – Громадянин від вічної стражденниці України.

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2005 р.