журнал "Вітчизна" №9-10, 2005 р.

КУЛЬТУРА НАЦІЇ ТА АДМІНІСТРАТИВНА СВЕРБЛЯЧКА

В українській столиці знову відроджено Головне управління охорони культурної спадщини

Рівень цивілізованості країни можна визначити з того, в якому стані перебувають на її території пам’ятки культури. У цьому плані в нас усе далеко неоднозначно. Маючи величезну історію, видатні творіння митців минулого й сьогодення, ми в той же час пережили стільки чужоземних навал, зазнали таких непоправних лих, такого плюндрування й розграбування, такої глухої чиновницької байдужості до всього, що стосується духовного життя українського народу, що, вийшовши врешті на дорогу державної незалежності, повинні були б поставити справу збереження своїх культурних цінностей в розряд першочергових державних завдань. На жаль, цих проблем іще й досі не вирішено. Ми все ще ніяк не визначимося, хто ж конкретно має займатися цією винятково важливою справою – охороною культурних надбань української нації. Отож, поки на державному рівні йдуть незрозумілі чублення між Міністерством культури й Держбудом, культурні пам’ятки полишені на догляд самовідданих фахівців-ентузіастів, які за мізерну платню (а точніше, зовсім не за неї, а лише керуючись громадянською свідомістю та власнним сумлінням) дбайливо й невтомно намагаються зберегти для народу його духовні скарби.
Тож Київська міська рада ще 1992 року прийняла рішення про утворення самостійного, незалежного від діючого на той час законодавства спеціального органу з охорони культурної спадщини, подібного до тих, які діють у Великій Британії, Німеччині та інших країнах світу. Таким чином при Київській міській державній адміністрації було сформовано Комітет охорони пам’яток історії та культури. З того часу відбулося кілька реорганізацій, було створено Державний комітет з питань охорони пам’яток культури і старовини в Автономній Республіці Крим, такі ж обласні комітети – в багатьох областях України, і нарешті у березні 2000-го року вийшов Закон України про охорону культурної спадщини, в якому турбота про збереження пам’яток культури обмежувалася охороною не лише окремих об’єктів, як це передбачалося законодавством Української РСР, а всієї територіальної сфери, де розміщуються культурні пам’ятки, як це практикується в усіх цивілізованих країнах. Новий закон було розроблено в контексті європейського законодавства й узгоджено з відповідними міжнародними конвенціями, до яких приєдналася й Україна. Проте, на жаль, з 2000-го року жоден з урядів України так і не створив центрального державного органу з охорони культурної спадщини, про який ідеться в цьому законі.
Понад два роки тому автор цієї статті мав тривалу розмову з тодішнім начальником Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації Р. І. Кухаренком, виклад якої було опубліковано у № 11-12 «Вітчизни» за 2002 рік («Почнімо з реконструкції душі», с. 115 – 123). Тоді було порушено чимало питань щодо нинішнього стану пам’яток культури в столиці, а також про її забудову, – вже тоді грошові мішки нахабно наїжджали на міську владу, намагаючись захопити ласі шматки землі в самому центрі міста для зведення своїх супермонстрів. Руслан Іванович розповідав тоді, який тиск доводиться ви-тримувати зокрема йому та його підлеглим з боку ділків будівельного бізнесу, готових захарастити історичний центр столиці своїми неоковирними хмародряпами. Між іншим, ще очікуючи початку цієї розмови, мені довелося бути мимовільним терплячим слухачем того, як Руслан Іванович добру чверть години відбивав телефонну атаку одного з таких спритних діляг, котрий «уламував» начальника столичного главку дати згоду на спорудження доходної багатоповерхівки в районі Львівської площі.
А невдовзі я з жалем дізнався, що відомство Р. І. Кухаренка розформовано, а його функції передано Головному управлінню культури, й без того переобтяженому своїми проблемами. Таке велемудре рішення виходило з глибин державних кабінетів кучмівського режиму. Про те, що воно було продиктовано не найкращими намірами, бачимо з того, як будівельна лихоманка відразу захлиснула нашу древню столицю, як спотворюється і руйнується її неповторне історичне обличчя.
Проти цього варварства дедалі рішучіше почала виступати столична громадськість, вчені, митці, діячі культури. Немає потреби говорити, що більшість пам’яток культури при цьому фактично залишилася бездоглядною. Отож на початку вересня цього року розпорядженням київського мера Головне управління охорони культурної спадщини КМДА було поновлено. З цього приводу відбулася прес-конференція, на якій журналістам представлено начальника відновленого главку. Ним на конкурсній основі знову став Руслан Іванович Кухаренко. Нотатки з цього брифінгу пропонуємо читачеві.

У своєму слові Р. І. Кухаренко насамперед наголосив, що давно назріла потреба створити відповідний центральний державний орган з питань охорони культурних пам’яток. Якщо у такій справі, як охорона довкілля, визначено освітній ценз службовців і діє Державний комітет охорони природи, то в культуроохоронній сфері усього цього немає. Натомість і досі триває бюрократичне перетягування каната між двома відомствами – Міністерством культури і Держбудом на предмет того, хто з них найбільший охоронець культурної спадщини. У 1993 році «перемогло» Міністерство культури, при ньому створили спеціальну державну службу, однак ніяких повноважень їй не надали: ця служба лише готує документи, а всі остаточні рішення приймаються на рівні заступника міністра. Так почалася тотальна централізація культуроохороннних закладів. У квітні 2003 року в усі міста державного та обласного підпорядкування та в обласні державні адміністрації було розіслано листа з вимогою демонтувати стихійно створені місцеві органи охорони пам’яток культури (а створити ж їх, як бачимо, примусило саме життя, бо центральна структура не встигала за місцевою ініціативою!) та реформувати їх у державні органи, підпорядковані Міністерству культури. Таким чином, сказав Руслан Іванович, наше головне управління, яке зарекомендувало себе дуже серйозною роботою, зокрема з відтворення церков Богородиці Пирогощі, Миколи Притиска, Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів, Аскольдової могили, Контрактового будинку в Києві, Володимирського собору в Херсонесі, Троїцького собору у Берестечку та багатьох інших об’єктів, – це управління було ліквідовано і приєднано до Головного управління культури КМДА. Практика такого співіснування призвела до того, що за ці півтора року система охорони культурної спадщини в столиці різко погіршилася. Втрата самостійності цього органу і скорочення його штату майже удвічі – з 31 чоловіка до 17-и – дуже негативно вплинули на його роботу. Для порівняння: наші колеги у Варшаві мають у своєму штаті 45 чоловік, у Санкт-Петербурзі – близько 150, у Москві – до 250. Як же, скажіть, можна сімнадцяти працівникам боротися за охорону культурної спадщини, яка нараховує близько трьох тисяч об’єктів?
У негативних наслідках такого реформування встигли переконатися і Київська міська рада, і міський голова, і всі небайдужі кияни. Саме це й викликало необхідність поновлення діяльності Головного управління охорони культурної спадщини в місті-герої Києві. Зараз новоутворене відомство приступило до формування штатного розкладу та вирішення інших завдань, що стоять перед ним. Є підстави сподіватися, що ця робота буде значно ефективніша, аніж досі.
Однак це, звичайно, не вирішує проблеми в загальнодержавному масштабі, ще раз підкреслив пан Кухаренко. Наш новий Президент вже не раз декларував необхідність створення спеціального органу охорони культурної спадщини чи то при Президенті України, чи то при Кабінеті міністрів. Ця ж вимога записана і в Законі про охорону культурної спадщини. Але вона й досі не підкріплена конкретним кроком, а отже, немає й відповідної бюджетної класифікації. У Державному бюджеті країни повинно бути окремим рядком передбачено: «Охорона культурної спадщини». Такого рядка все ще й досі немає, є лиш загальний розділ «Культура». Отже, кошти нам розподіляються все за тим же горезвісним залишковим принципом. Тим часом охорона культурної спадщини – справа не менш важлива, ніж охорона природи. І треба ще зважити на одну суттєву відмінність: якщо природа має здатність до регенерації, або ж самовідтворення, то пам’ятки історії та культури такої особливості не мають, вони мають здатність лише до повної деградації і тому потребують постійної уваги й підтримки в належному стані. І це чітко треба усвідомити всім, поки ще не пізно, поки ще є можливість захистити від руйнування часом та суперактивною діяльністю різного роду варварів наше тисячолітнє культурне надбання. Ось чому в Європі створено міжнародну організацію з центром у Римі, яка формує освітню базу, веде підготовку і перепідготовку фахівців-реставраторів, кадрів для охорони пам’яток культури. На жаль, Україна не є членом цієї організації. Нашому урядові вкрай потрібно якнайшвидше вирішити це питання, бо до збереження культурних цінностей слід підходити за світовими стандартами. Зокрема, треба визначити освітній ценз фахівців у цій галузі і готувати їх у відповідних вищих навчальних закладах.
На прес-конференції прозвучало чимало запитань журналістів. Столичним культуроохоронцям, незважаючи на досить обмежені можливості, вдалося зробити таки чимало, хоча багато питань залишається у стадії вирішення. Так, відстояно Госпітальні укріплення, яким загрожувала забудова. Тепер їх було відновлено для історії. А от щодо Васильківського укріплення Київської фортеці все ще триває боротьба з Міністерством оборони, яке збирається його забудувати. Досі не вляглися пристрасті навколо блюзнір-ського рішення колишнього уряду, згідно з яким музей історії Києва було виселено з Кловського палацу, щоб розмістити там Верховний суд України. Це в жодному разі не підносить іміджу українського правосуддя, як і не сприяє збереженню в первозданному вигляді рідкісної архітектурної пам’ятки. У своїй відповіді Р. І. Кухаренко відзначив, що хоча це питання й не входить до компетенції його управління, але, як на його особисту думку, таке рішення було абсолютно неприпустиме. Головний раритет кожного міста – це його краєзнавчий музей. Він, можна сказати, вказує на ранг міста. Мені, зауважує Руслан Іванович, довелося побувати в багатьох містах, і кожен мер обов’язково веде своїх гостей передусім до міського музею. У Мюнхені він міститься безпосередньо в ратуші, у Флоренції стару ратушу також перетворено на музей і так далі.
Прозвучало також запитання про монумент жертвам голодомору 33-го року, який свого часу вирішено було поставити на марш-плаці біля військової комендатури на вулиці Січневого повстання. Було вже й прийнято відповідну постанову Верховної Ради України. Однак уряд Януковича, при якому територію комендатури було куплено з молотка, не виконав цього рішення. Інші ж пропозиції виявилися не вельми слушними, зокрема й думка про спорудження меморіалу на площі біля Золотоверхого монастиря, оскільки це суперечить указу Президента про повернення релігійним закладам їхніх об’єктів, – адже вся ця територія історично належала Михайлівському Золотоверхому. Отож Президент України Віктор Ющенко дав доручення Київському міському голові створити відповідну комісію, яка складається з народних депутатів, фахівців з охорони культурної спадщини – її очолив сам Олександр Омельченко, – для концептуального вирішення цього питання. Меморіал буде присвячено пам’яті не лише жертв голодомору, а й жертв політичних репресій, тобто потенціал його буде значно ширший. На святкуванні 14-ї роковини Дня Незалежності Президент країни відзначив, що з 1914 по 50-ті роки минулого сторіччя в Україні загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Тобто геноцид, який коївся проти українського народу протягом ХХ сторіччя, не можна порівняти з жодним геноцидом у світі. І тому до увічненя пам’яті його жертв треба підходити дуже відповідально. Відбутися маленьким музейчиком з маленьким меморіалом тут не можна. Подивімося, який потужний меморіал створили вірмени в пам’ять про геноцид, розв’язаний проти їхнього народу на початку ХХ сторіччя турецькими поневолювачами. Архітектор Каманян працював над цим об’єктом декілька років, і ця споруда увійшла до скарбниці світової культури. Погляньмо, який меморіал голокосту створено в Ізраїлі. Минулі уряди України не хотіли поставитися до трагедії, яка відбулася з українським народом, з усією серйозністю. Отже, сьогодні треба дуже багато попрацювати нашим дослідникам, історіографам – і Товариству «Меморіал», і Товариству репресованих – задля того, щоб створити концепцію про те, чим було ХХ століття для українського народу.
На прес-конференції було порушено ще одне болюче питання для киян – про об’єкт на вулиці Івана Мазепи, 9-а. Цей зразок безликого космополітичного зодчества з небаченою швидкістю і нахабством, в обхід усіх архітектурних і санітарних норм, мовби ракова пухлина, розрісся в самому осерді нашої столиці – край живописного парку на Дніпровій кручі поряд з шедевром геніального Растреллі – Маріїнським палацом, нависаючи і над цим палацом, і над усім довкіллям багатоповерховою потворною глибою. Його замовники, бажаючи якомога швидше зірвати якнайсолідніший куш з продажу квартир у цьому справді казковому місці (і за казковими ж, відповідно, цінами!), не зважили навіть на те, що ця мільйонотонна хатюра розмістилася на самому пливуні, а отже, щомиті може поповзти в прірву, захоплюючи за собою й інші будівлі. Хто дав дозвіл вчинити таке кричуще неподобство? Яку відповідальність мають понести винні? Яких заходів треба вжити, щоб подібні прецеденти більш не повторювалися?
Як заявив Р. Кухаренко, особисто він з самого початку категорично виступав проти спорудження цього об’єкта. У його сейфі зберігаються копії трьох відмов за його підписом на запити щодо дозволу на це будівництво, оскільки воно суперечить і Законові України про охорону культурної спадщини, і Земельному кодексові України – щонайменше десятьом статтям діючого законодавства. Але його проект та прив’язку до місцевості погодили в обхід міському культуроохоронному відомству на рівні центрального державного органу – Міністерства культури України. Не зважили на те, що це – й історична охоронна зона, і зона охорони природного ландшафту. Зрештою, з цього приводу генеральна прокуратура відкрила кримінальну справу, і саме з моєї ініціативи, повідомив Руслан Іванович. Зараз проводиться експертиза на предмет законності погоджень цієї забудови. Ми підготували свій висновок. На моє глибоке переконання, цей об’єкт повинен бути знищений. Це можна зробити керованими вибухами, а ще краще, не здіймаючи в центрі столиці зайвого шуму і пилу, розпиляти його спеціальними пилками, вивезти й рекультивувати ґрунт на цьому місці.
Свого часу російська цариця Єлизавета Друга, таємно обвінчана з Олексієм Розумовським, збиралася перевести свою столицю до Києва. Саме з цією метою й було доручено видатному тогочасному архітекторові Бартоломео Растреллі спроектувати в теперішній українській столиці урядовий майдан. З одного боку майдану мав бути імператорський палац – це будинок, в якому зараз розміщується Міністерство охорони здоров’я, далі – будинки Сенату і Синоду, а там, де зараз стоїть казарма на перешийку, тобто комендатура, повинно було розміститися військове відомство. Отже, увесь цей комплекс мав утворити Сенатську площу, на зразок тієї, що в Петербурзі. І ця, завжди вкрита курявою площа, проіснувала аж до 20-х років ХІХ сторіччя, коли на вимогу киян тут було посаджено парк. І от – чи можливо собі хоч на мить уявити, щоб у Санкт-Петербурзі між аркою Генерального штабу і Зимовим палацом спорудили багатоповерховий будинок? Це був би кричущий нонсенс! А у нас, виявляється, – можна. Між ворітьми Маріїн-ського палацу та арочним входом до казарми на перешийку пролягала алея, яка зараз, на жаль, закрита, – це була головна алея парку, якою імператори та імператриці їздили на прощу до Святомикільського монастиря, що був за казармами, а також до Києво-Печерської лаври. І цю алею, хай не в повному обсязі, та все ж годилось би відновити. Усе це – історія, усе це – охоронна зона, і спорудження тут якихось об’єктів, та ще сучасних багатоповерхівок, є цілковито неприпустимим.
Під час зустрічі з начальником Головного міського управління охорони культурної спадщини було розглянуто також питання про Десятинну церкву. Руслан Кухаренко повідомив, що на її місці зараз ведуться архітектурні розкопки. Зараз фундамент Десятинної, наголосив він, перебуває в жахливому стані. Після війни там зробили сміттєзвалище. Туди було звезено будівельне сміття з руїн Хрещатика, який відновлювався. Таким чином, увесь фундамент було покрито метровим шаром сміття, який потім покрили асфальтом і зверху виклали камінцями буцімто її фундамент. У 80-ті роки туди загатили ще півметра бетону, знову навалили всякого брухту та сміття – і знову вимостили зверху оту мішуру. Тепер, коли архітектори дали завдання будівельникам зняти метровий шар всіх отих нагромаджень і було зроблено пробні шурфи, то виявилось, що справжній фундамент Десятинної залягає на півтораметровій глибині. Зараз проектується павільйон, під покрівлею якого археологи працюватимуть у закритому приміщенні, з дотриманням певного кліматичного режиму. Вже знайдено місця, які не були займані жодним археологом. Це неторкана археологічна цілина. Площинного дослідження цієї пам’ятки теж досі не проводилося. Отже, якесь певне рішення про реконструкцію Десятинної церкви можна буде прийняти лише після того, як буде проведено серйозну наукову роботу щодо вивчення всіх залишків стародавніх конструкцій, зроблено хіміко-технологічні аналізи кладки і так далі – тобто, коли ми матимемо повне уявлення про первісний план та всі особливості цієї споруди.

Прадавня столиця сучасної України по праву вважається одним з найкрасивіших міст світу. Її природні, ландшафтні особливості, її віковічні споруди, її театри, музеї та зібрані в них шедеври світового мистецтва, її майдани, вулиці, парки, сади, – все це має бути предметом не лише гордості киян та всіх громадян України, а й щоденного трепетного, вдумливого, дбайливого догляду, підтриманого чітким законодавством та бюджетним забезпеченням, зі спеціальною підготовкою кадрів, з науковим підходом до всіх проектів та змін, які передбачається проводити у місті. Маємо повчитися цього в європейських столиць, маємо зберегти і примножити все те найкраще, що залишили нам наші предки. І хочеться вірити, що жодні адміністративні пертурбації, жодні кон’юнктурні та меркантильні устремління і апетити не порушуватимуть надалі цієї гармонії, яка склалася тут віками, не завадять багатьом поколінням киян милуватися своєю стародавньою, вічно юною і вічно прекрасною столицею.

Владислав БОЙКО

До змісту журналу "Вітчизна" №9-10, 2005 р.