|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2009 р.
Людмила Хлань
БЕЗ РЕПЕТИЦІЙ
***
1
Кожна людина – актор мимоволі:
Не маючи тексту власної ролі,
Виходить на сцену, що зветься життям.
Без репетицій і без чорновика
Мусить зіграти свого двійника.
Грай!
Будь-який крок може стати фатальним,
Будь-яке слово – першим й останнім.
Грається роль – визначається доля....
Важче, ніж в казці, – там три шляхи всього,
Ясно відразу, що зичить дорога.
Грай!
А у житті – шляхів вибір безмежний,
Миттю міняються на протилежні
Маски людей – то товариш, то ворог,
То лицар безстрашний, то маріонетка,
Що заблукала в шовкових тенетах.
Грай!
Тільки фінал розставить всі крапки над «і»,
Розсудить всі вчинки – чужі і твої,
Винесе вирок – в пекло чи в рай...
Стане усім лиш тоді зрозуміло,
Як ти зіграв: геніально? фальшиво?
А доти – грай! Грай до кінця! Грай!!!
2
Він обіцяє зорі з неба!
Незнаним вабить. Дивиться у очі.
Цілує руку. Він таки хороший!
То що? Прийшла пора палити всі мости?
Одна біда – його мені не треба,
Бо він і всі вони – не ти!
***
Палю мости.
Палю мости своєї мрії,
Свого кохання, юності мости.
У смуткові, печалі, безнадії
Палю мости.
Гарячий вітер полум‘я колише,
До неба відгомін летить
І повертається на землю віршем.
То не мости – душа моя горить!
3
Повільно часу сиплеться пісок,
У сіру безвість спливають дні.
Знов заганяє життя у куток,
З якого не вибратися мені.
Знов кам‘яніє душа з тривоги,
Відчай мовчазний судомить губи.
Люди, вокзали, роки, дороги...
Ми розминулись між ними, любий.
Ми загубились, неначе діти,
Яким додому нема вороття.
Треба б навчитись в розлуці жити,
Яка простяглася через життя.
Треба б… Але ніяк не навчуся,
Серце ридає, а очі сухі.
Знову і знову об стіни б’юся –
Вихід шукаю. Та стіни глухі…
4
Земля летить у мороці нічному
Торованим шляхом між приспаних зірок,
Колише Всесвіт віковічну втому,
Даруючи на мить спочинок від тривог.
І я – лиш цятка на земній поверхні,
Злегка дмухни – і мовби й не була.
Щоб вітром не знесло в долину смерті,
Горнусь міцніше до її крила.
Заплющу очі, знов розплющу очі,
Прокинусь – знов пірну у прірву сновидінь.
Час равликом повзе до ранку неохоче,
Земля стрімглав летить у далечінь.
А там, на іншій стороні планети,
Де сонце обціловує життя,
Ти теж летиш, метаючись в тенетах
Тяжіння космосу і власного буття.
Цей паралельний лет в безмежжі неба
Проте нас не наближує й на крок.
Тягнусь долонями увись до тебе,
Та пальці лиш торкаються зірок...
5
За тобою хоч у пекло, хоч у вир,
Хоч на дно морське, хоч у неба шир,
За тобою хоч в палац, а хоч в курінь,
Хоч на сонця жар, хоч у ночі тінь,
За тобою хоч на щастя, хоч на глум,
Хоч на сміх людський, хоч на власний сум,
За тобою, любий, хоч на хисткий лід,
Тільки ти поклич або сам приїдь!
6
Як квіти – до сонця,
Як небо – до краю,
Щодень у віконце
Тебе виглядаю.
Як море – до суші,
Як сонце – у небо,
І долю, і душу
Несу я до тебе.
Як щастя – до світла,
Як горе – до ночі,
Для тебе – розквітла,
Без тебе – не хочу!
7
Не дивись на мене розтривожено,
Не шукай в моїх очах весну.
Коли коні путами стриножено,
Не помчать у рідну сторону.
Скільки ми блукали манівцями,
Знову поверталися назад.
Та на попелищі, що між нами,
Не розквітне яблуневий сад.
Що було, роками вже розвіяно,
Лиш бринить мелодія жалю.
Не дивись на мене так замріяно,
Не допитуйсь, чи іще люблю.
8
Остання зустріч, мов сльоза остання,
Не по щоці збіга – по обрію життя.
Хвилини скапують, мов віск. І невблаганно
Одна по одній йдуть у морок забуття.
Омріяна, як сон у маячні безсоння,
Як затишок тепла серед руїн безлюддя.
Та з розпачу душа в байдужості холоне,
Що каменем ляга на все живе у грудях.
Останні погляди й слова твої останні.
Ще корабель не зник в розгойданих морях.
Та корабельний дзвін, як подзвін погребальний...
Остання зустріч – у любов останній цвях.
9
Пронизана наскрізь холодним вітром,
Переповита хмарами й дощем,
Печальна осінь йде, зігнувшись, світом,
Ледь-ледь прикрита порваним плащем.
Тремтять на голому гіллі краплини
І, відірвавшись, падають униз.
Самотніх днів снується павутина,
Обплутуючи мій загрузлий віз.
Така убога кольорів палітра,
Лиш чорно-сірих осені не жаль.
Насичене вологою повітря
Накинуло на світ прозору шаль.
Неясні обриси, розмиті тіні,
І – скрізь передчуття зими,
Коли на втомлені поля осінні
Сліпучо-білі ляжуть килими.
10
Мінялись часи, мінялись країни,
Мінявся пейзаж у вікнах карет,
Мінялись герої і героїні –
Незмінним лишався сюжет.
Сюжет, що мандрує з книги у книгу,
Із вірша у вірш, з роману в роман,
Що може слізьми розтопити кригу...
Зустріч – кохання, горе – обман.
Одвічний, простий, трагічний, банальний,
Але неповторний для кожного з нас,
У кожнім житті – він вперше й востаннє,
У кожного – свій зоряний час.
Летіти над світом зими і весни
Будуть під звуки ридань і пісень,
Щастя умре і знову воскресне,
Ніч відійде – засвітиться день.
11
Дні листками з дерева життя
Відлітають в потойбічність Лети,
А з останнім з них зірвусь і я,
Відлечу у далеч, мов лелека.
Синій вечір упаде в сади,
Заколише у обіймах місто,
І тоді від всіх вас назавжди
Я піду шляхом важким, тернистим.
Я піду, хоч клич мене – не клич,
Синій вітер зарида за мною,
Синій вечір перейде у ніч
І зачинить двері за собою.
Та сьогодні дні ще на вітру
Знов несуть мені чи радість, а чи горе.
Я іще сміюсь і говорю,
І дивлюсь у небо неозоре.
Ще сьогодні у моє вікно
Сонце зазирнуло веселково,
Доки ним втішатися дано –
Із життям не скінчена розмова.
***
То дощ. То шторм. То повний штиль.
То повені без краю.
Щодень життя міняє стиль,
За ним ледве встигаю.
То море лащиться до ніг,
То кидає в безодню.
Хай береже мій оберіг
І завтра, і сьогодні.
Мій оберіг – моя земля,
Мої ліси і небо,
Допоки з ними буду я –
Нічого більш не треба!
12
І знов окреслила сьогодні
Магічне коло самоти,
Лечу в минуле, як в безодню,
В якій ми поруч – я і ти.
Де не потрібні інші звуки,
Найкраща мова – німота.
Нам правду скажуть наші руки,
І серця поштовх, і вуста.
До тебе говорю очима,
Всміхаюсь з виразом жалю,
А там, за колом, за плечима
Життя вже вкотре пада в млу.
Весь світ аж корчиться від болю,
Від зрад і війн, образ і зла.
А тут, де я лише з тобою, –
Оазис світла і тепла.
Серед сплюндрованого світу
Я вимріяла цей міраж,
Та світ зривається з орбіти
І втягує в страшний віраж.
13
Світанок новий день веде у дім,
Ще суть його огорнута туманом.
Я ще не знаю, що живе у нім, –
Любов чи зрада, щастя чи омана.
Чи він забутим зникне у імлі,
Метеликом спурхне з душі у Лету,
Чи закарбує зморшки на чолі,
Життя освітить яскравіш комети,
Розріже час навпіл, немов клинок,
У серці лишить невигойну рану,
І тільки новий, відчайдушний крок
Розвіє чад колишнього дурману.
Я вже не та – наївна і смішна!
Звільнившись від примхливих забаганок,
Стою біля ще темного вікна,
З-за білих накрохмалених фіранок
З тривогою чекаю цього дня,
Що вже ступає, скрипнувши, на ґанок.
14
Скапують звуки з пальців на клавіші
І завмирають в огромах небес,
Днів пережитих радощі давнішні
Знов набувають облуди чудес.
Знову над світом горять зоряниці,
Сяйво космічне все ближче і ближче,
Та ворон кружляє біля криниці,
Вітер розлуки долю колише.
Серце вбирає і щастя, і муку,
За звуками ввись летить, мов стріла.
Залиш мені, любий, на запоруку
Музику, що над проваллям вела,
Що поєднала хвилини і вічність,
Душевний неспокій і забуття,
Що зберігала любові магічність
В сірих, буденних лабетах життя.
***
Ридала й водночас сміялась скрипка,
Припавши скрипалеві до щоки.
Всміхалась й водночас зітхала жінка,
Торкнувшись до коханої руки.
Скрипаль творив із звуків світ кохання,
Жорстокий і прекрасний, як життя.
Ховала жінка у душі страждання,
Шукаючи у звуках забуття.
Плив Всесвіт у важких обіймах Лети,
А з ним поля і ріки – вся Земля,
І всі надії, і печалі й злети
Пливли з людьми у звуках скрипаля.
15
Так раптово упали сніги,
Білим саваном вкрили дороги,
І нікого ніде навкруги,
Клич не клич – не діждешся підмоги.
Голос щухне у шквалах вітрів,
Серце каменем пада під ноги...
Я одна серед білих світів –
Вітер, сніг і пустельні дороги.
16
Зимовий вітер холодом дихне,
Колючим снігом сипоне у очі.
Не знаю, чи ти згадуєш мене
У цю шалену веремію ночі.
Здіймається (зривається) невтримна круговерть,
Танцюють відьми свій дикунський танок,
Здається, світ понісся шкереберть,
І невідомо, чи проснеться ранок.
Хто може зупинити цей вітряк,
Що меле сніг і кидає на вітер?
О, любий мій, подай якийсь хоч знак,
Не залишай одну у цьому світі!
Не залишай, додай мені снаги
Безсило не згорнути збиті крила!
Ущухне буря, вляжуться сніги,
Тоді забудь за мене знову, милий,
Твоє життя тривога обмине,
У серці запанують лад і спокій.
І тільки сніг, мов мимовільний докір,
Щоразу нагада тобі мене.
17
Святкова скатертина снігу
Лягла на ріки і поля,
І світ, мов незнайому книгу,
Читаю знов від «А» до «Я».
Все набуває нових значень,
Які міняються – пливуть,
І крізь мозаїку тлумачень
У всьому прозирає суть.
Оновлений, помолоділий,
Світ відкривається мені,
І я шукаю в ньому сили,
Щоб пережити лихі дні.
18
Прозорий серпанок казкових ілюзій
Накину на світ і тим вдовольнюся,
Що сонце все ходить у вічному крузі,
Що я хоч крізь сльози, проте сміюся.
Стискається коло. У вічнім двобої
Постали віч-на-віч правда і лжа,
Та вітер доносить ридання гобоя
І схибити змушує лезо ножа.
***
Снується часу павутина –
То срібляниста, то аж чорна,
Роки, години і хвилини –
Все мелють велетенські жорна.
І сиплеться тоненька цівка
Не житньої муки, а муки,
А пам‘ять, наче кіноплівка,
Фіксує образи і звуки.
19
Слова пливуть у далечінь,
Вертаються журбою.
Мене нема – я тільки тінь,
Що ходить за тобою.
Я – тільки голос і слова,
Якими тебе кличу,
Якими шелестить трава,
Торкаючись обличчя.
Я – тільки неба висота
І сонця теплий промінь,
Я – тільки снігу чистота,
Його нестерпний пломінь.
Мене нема, хоч я живу,
Я лиш тебе чекаю,
Свою задавнену журбу
Словами розсіваю.
20
Що значить мить, ота остання мить,
Коли над долею схилилась вічність?
Хоч мойри не сповідують поспішність,
Але ось-ось життя обірвуть нить.
Ось-ось в нікуди поїзд пролетить,
Уже прощальний чується дзвінок,
Ще лише крок, одна-єдина мить –
І ти пливеш у зоряні світи.
А серце невимовно так болить,
До всього випромінюючи ніжність,
За всі скарби дорожча ота мить,
Коли над долею схилилась вічність!
21
Мені життя не вистачить на те,
Щоб врешті-решт тебе забути,
Сторінку цю перегорнути –
Мого життя не вистачить на це.
Мені життя не вистачить на те,
Щоб когось знову покохати,
І так кохати, мов літати –
Мого життя не вистачить на це.
Мені життя лиш вистачить на те,
Щоб цілий вік тебе чекати,
З усіх усюдів виглядати –
Мого життя лиш вистачить на це.
 |
|
 |
 |
 |